Україна на карті Європи

Front matter

Кирило Галушко

Україна на карті Європи

Київ 2014

Від автора

УДК 355.48 ББК 68.35

Рецензенти: д-р іст. наук А.О. Буравченков, д-р іст. наук Ю.І. Терещенко

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту соціології, психології та соціальних комунікацій Національного педагогічного університету ім.М.П.Драгоманова (протокол №11 від 15 листопада 2012 р.)

Галушко К.

Г48 Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття : науково-популярне видання / К. Галушко – К., 2013. – 143 с.

ISBN 978-966-439-691-9

Як і коли на карти Європи і світу потрапила Україна? Який простір вона обіймала в різний час? Які історичні назви наших земель змінювались протягом століть? Як спілка етнографії, статистики і географії дозволила змалювати на карті етнічний простір українців? Коли Україна як країна набула сучасних обрисів? Відповідям на усі ці питання присвячене дослідження автора, який прагнув у науковопопулярній формі висвітлити низку питань, які постійно дискутуються в науці та публічному просторі України.

Видання розраховане на студентів, викладачів, усіх, хто цікавиться коріннями української ідентичності, історією та географією.

Дослідження здійснено за підтримки Канадського інституту українських студій

ISBN 978-966-439-691-9

© Галушко К., 2013

Від автора

Історична географія – цікава річ, і містить вона у собі чимало інтригуючих тем. Деякі з них інколи відверто руйнують наші сучасні стереотипи. Старі карти можуть нам відкривати цілі втрачені світи. Держави та імперії утворювалися та зникали, країни і народи змінювали свої межі і назви. Наприклад, траплялася і така штука як "створення країн". Не держав, зазначу, – саме країн. Це звучить дивно, але в останні 500 років картографи були схильні зображувати на карті Європи переважно держави: імперії, королівства, князівства. Іноді – адміністративні одиниці – як-от воєводства чи губернії. Але існували бездержавні народи, які також мусили колись потрапити на карту: ті ж українці з Україною, словаки зі Словаччиною, білоруси з Білоруссю чи естонці з Естонією. До часу цих країн на карті не існувало. Але місцеві люди хотіли, щоб на карті були не Естляндська і Ліфляндська губернії Росії – а Естонія; не Малоросія, Новоросія, Південно-західний край, Королівство Галичини і Лодомерії, коронний край Буковина, – а Україна. Але шлях цих народів на карту Європи був складним і часом тернистим.

Віддавна малювали на мапі Польське королівство, але 1795 року воно припинило своє існування внаслідок поділу між Росією, Австрією і Пруссією. Королівство, держава зникають з політичних карт, але ж країна Польща залишалася і самі поляки також. Перед картографами вставало питання: що тепер зображувати і писати на місці колишньої Речі Посполитої? Відповідали на це питання по-різному у різних країнах, позначаючи свій ін у подальших перспективах "польського питання". Потім, у ХХ столітті Польська держава відновиться, але на неї очікуватиме ще один поділ: у 1939 році її знищать гітлерівська Німеччина та Радянський Союз. Втім, до 1939 року і сама Варшава не була "безгрішною" (наприклад в "українському питанні"): вона прибирала з карт назву "Україна", вважаючи, що те, що ми звемо "Західна Україна" – це натомість "східні окраїни Польщі" чи "Східна Малопольща".

Деякі речі є для нас звичною даністю: наприклад образ нинішньої України на карті від часів стандартної радянської "Українська РСР і Молдавська РСР". Але сто років тому уявлення про простір і межі Росії, Польщі або України були іншими і при своїй іншості ще й дуже різними. Існували регіони, які сьогодні відсутні на карті, – наприклад Малоросія, Новоросія чи Південно-західний край. Те, що ми на карті бачимо "Україною", сто років тому офіційно було переважно "Південною Росією", при тому, що "Україна" також траплялася на цій карті – але була вона набагато меншою, ніж зараз. "Молдавія" тоді знаходилася зовсім не там, де сьогодні, а з приводу існування відсутніх взагалі на карті назв "Естонії" чи "Латвії" з вами могли б посперечатися. Щодо існування в уяві людській образів країн, держав, цивілізацій в різні історичні періоди точаться суперечки зазвичай серед дослідників "ментальної картографії". Нас же у цій книжці більше цікавить картографія "реальна" – створення географічних карт, про що тут і йтиметься.

Ми простежимо, які пригоди відбулися з назвою нашої країни на карті та місцем українців в європейській географії. Сподіваюсь, що читач дізнається чимало цікавого і зможе по новому оцінити здобутки колишніх гетьманів та модерного українського національного руху. А за умов, коли сьогодні дехто сумнівається в "легітимності" української держави чи стверджує, що "Україна не відбулася", варто зайвий раз пересвідчитися у надійних коріннях нашої ідентичності і підставах нашого простору.

У цьому дослідженні були використані джерела з фондів Канадського інституту українських студій та Університету Альберти (Едмонтон, Канада), Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Нью-Йоркської публічної бібліотеки, експозиції Віденського музею глобуса, Національного історичного музею України, Державного російського історичного музею (Москва), Національного історико культурного заповідника "Кам'янець-Подільська фортеця", Бібліотеки ім.О.Ольжича, матеріали з колекцій автора та його колег.

Дослідження здійснювалось за підтримки Канадського інституту українських студій.

Оскільки це видання має науково-популярний характер, значний науковий апарат було опущено. Зацікавлений читач може дізнатися про основні публікації з проблематики книги з доданої вибраної бібліографії.

Автор щиро вдячний за допомогу, консультації, надання необхідних матеріалів та підтримку його роботи Богдану Кліду, Девіду Джонсу, Ярсу Балану, Джону-Полу Химці (Едмонтон), Романові Сенькусу (Торонто), Максиму Майорову (Севастополь), Інні Храпуновій (Нью-Йорк), Дмитрові Вортману, Андрію Плахоніну, Олександру Кучеруку, Дмитрові Адаменку, Олексію Курінному, Ігорю Срібняку (Київ), Андрію Галушці (Лондон), Сергію Шаменкову (Одеса), Руслану Йолтуховському (Кам'янець-Подільський), Володимиру Кришенику (Ужгород), Олегу Корнієнку (Суми) та усім добродіям й добродійкам, хто долучився до підготовки цієї книги та взяв участь у критичному обговоренні її фрагментів на Facebook.

Розділ 1

Розділ 1

Україна до появи України

Створення карт (або ж мапування), як і писемність, виникає не спонтанно, не випадково, а тільки тоді, коли це дійсно потрібно. Для цього необхідне складне суспільство, яке обіймає великі терени і насичене комунікацією. Комунікацією людей, товарів, ідей і, передовсім, цікавістю до нового і невідомого. Необхідні інтелектуальні амбіції, які можуть містити і банальну адміністративну необхідність полегшення контактів між віддаленими пунктами, і вишукану фантазію, яка прагне собі уявити не ближчу околицю, а увесь Великий Світ. Задля цього треба створити або потужну імперську державу, або таку культуру, у ментальності якої закладений інтерес до пізнання світу. Філософія та ідеологія якої потребують візуалізації безпосередньо непізнанного простору. Ця культура може бути пасивно споглядальною, може бути агресивною і практичною, але для створення карт, як і для будь-якої інновації, необхідний якійсь мотив, спонука.

Ближчими до нас у часі і просторі, у кого могла виникнути така мотивація, були, звісно, греки та римляни – представники античної цивілізації, яка заклала підмурівок усього сучасного світу від технологій до естетичних звичок. Вочевидь, що індійці чи китайці, араби не були дурнішими і мали чимало аналогічних або ж і кращих здобутків, але прадавні мешканці України з огляду на уперті географічні та історичні факти, перебували у колі зацікавлень саме цих "класиків усього". То ж здобутки Сходу ми поки полишимо, і дізнаємося, хто ж нас перший намалював як просторовий об'єкт.

Греки звернули увагу на українські терени не через якійсь особливі їх принади, а просто через те, що вони вигадали "географію" – "опис землі". Народ вони були зацікавлений у багатьох речах, схильний до вишуканих балачок про все на світі (філософії), далекої торгівлі та мандрівок. Ми не знаємо досі, що з пригод хитромудрого Одіссея було справжнім, але коли якійсь народ закладає у фабулу свого популярного протягом сторіч епосу далекі морські мандрівки і пригоди, то він вочевидь цікавиться далекими землями – навіть такими, у які ніколи не потрапить пересічний селюк з тихої рільничої Аркадії. Проте авантюрний і вправний торговець з припонтійського портового міста Гераклеї може туди податися і навіть, знайшовши комерційно перспективне місце, – то й оселитися за тисячі стадіїв від батьківщини, навіть у землях войовничих дикунів-варварів.

У VIII–VII ст. до н.е. розпочиналася Велика грецька колонізація, коли за двісті років Середземне море перетворилося на істинний життєвий простір існування грецької спільноти, яка поширювалася морем, і для якої саме Середземномор'я перетворилося на "Ойкумену" – "Заселену чи Відому землю". Це море стало осердям простору, а розходився він далі – у нетрі узбережжів. Протилежний від Еллади кінець моря – Гібралтарська протока, означена Геракловими стовпами, була кінцем Ойкумени. Далі вже була "річка Океан", що периметром оточувала плаский диск землі. На жаль, замало відомо, як собі уявляли греки "кінець Світу", – місце, де уривається наш фізичний простір.

Тодішня географія, починаючи від її "батька" Страбона (64 р. до н.е. – 24), полягала в дійсно буквальному "описі Ойкумени": де які країни, якого вони розміру, хто там живе, які їхні звичаї та розташування. У більшій мірі це було "етногеографією" – просторовим описом народів. Це давало широке уявлення про світ для освіченої людини, але набагато практичнішою інструментальною річчю були для мандрівних греків "перипли" – лоції (сучасною

морською мовою), навігаційні керівництва з описом узбережжя і портів. І це були дійсно докладні описи, які могли сягати доволі віддалених місцин, але були вони суто словесними, описовими – без карт.

І одним із див для сучасних дослідників античних географічних знань, як вказує російський учений А. Подосінов, лишається те, що саме словесного опису тодішнім географам і мандрівникам зазвичай цілком вистачало. Ми не маємо давньогрецьких мап – ані світу, ані принаймні морського торговельного маршруту. Ми знаємо, що карти у давніх греків траплялися, але було це зрідка, і не мали вони практичного використання.

Західних європейців доби Відродження, які в усьому спиралися на античну спадщину, це вкрай дратувало. Твір іншого визначного географа Античності Клавдія Птолемея (87–165) дійшов до них і мав інструкції зі створення карт, а його описи різних земель містили їх розміри. Людина доби Відродження і Великих географічних відкриттів прагнула візуалізації, і тому "Географія" Птолемея друкувалася вже з картами, які довгий час вважалися античними. Але це було вже хоч і гарним, але усе ж доопрацюванням класики, здійсненим у XIV-XV ст.

І тут варто було б сподіватися на вкрай практичних римлян, величезна імперія яких вочевидь потребувала (як на наш погляд) карт себе. Імператор мусив орієнтуватися, де яка провінція, де який зовнішній ворог, полководці – куди рухатися у своїх походах, намісники провінцій – свої межі і краї ближчих варварів, чиновники та посланці – шляхові маршрути. Римляни, знаючи усі здобутки грецької ученості, мали симпатію до практичної, літературно-цікавої, навчальної географії всупереч "науковій", яка сприймалася надто абстрактно. Римляни дійсно також займалися "описом Ойкумени", яка передавалася латиною як orbis terrae або terrum – буквально "коло земель", але у них не було практичної мотивації намалювати круглу землю (ідея її сферичності була їм відомою) –

бо ж Римська імперія і була тою "Ойкуменою сучасності". Вони повторювали у своїх уявленнях плаский диск, поділений річками та морями на три частини – Європу, Азію й Африку та оточений хвилями Океану. Тому щодо римських географічних уявлень учені пишуть про їх "хорографічність". Хорографія (також грецьке слово) – це опис (відомих) країн і земель, а географія – це опис усієї землі. Але "уся земля" – це надто абстрактне поняття, у той час коли "відомі землі" – практичне. Римська ментальність не вбачала необхідності в описі чи умоглядній реконструкції вигляду невідомих земель, континентів чи навіть земної кулі. Такі вправи вважалися безглуздими фантазіями.

За доби Античності північною межею східної Європи вважався Льодовитий океан, якого скоріш за все ніхто з греків та римлян безпосередньо не бачив, але його існування виходило з постулату про те, що Океан оточує земний диск з усіх сторін. Східна межа визначалася традиційним уявленням про межу між Європою і Азією по річці Танаїс (Дон), Меотійським болотам (Азовське море) та Боспору Кіммерійському (Керченська протока). З півдня, зрозуміло, вирували хвилі Понта Евксинського (Чорного моря). Великі річки нашого краю – Борисфен (Дніпро), Танаїс (Дон), Гіпаніс (Південний Буг) або витікали із внутрішніх озер (за Геродотом), або стікали зі схилів північних Ріфейських гір, які простягалися у широтному напрямі (за Аристотелем). Реальна північ східної Європи не має гірських масивів, то ж вважається, що Ріфейські гори – результат викривлених уявлень про далекий Урал. За Ріфейськими горами лежала область вічного холоду – Птерофорон. Як писав Пліній Старший (23/24 – 79), "ця частина світу знедолена самою природою, сповнена густим мороком і піддана дії страшного холоду і льодовому віянню Аквілона". "Аквілон" – це північно-східний холодний вітер, який мусив мати свою батьківщину. То ж ми перебуваємо десь у краях виходу Аквілону.

Якоїсь суттєвої цивілізаційної відмінності між Західною Європою і Східною на римські часи не існувало, оскільки тоді Європа поділялася на римський Південь і варварську Північ, відокремлені укріпленнями римського кордону – лімесу, що простягався від гір Шотландії до нижнього Дунаю. Єдиною помітною різницею можна вважати засади грецької традиції про "великі варварські народи", з котрих захід Європи опановували кельти, а схід – скіфи. Але часи змінилися, і за нової ери римляни вже мали справу переважно з германцями в лісовій смузі та сарматами у степовій. Кельти були упокорені та успішно романізувалися, а скіфи були витиснені сарматами з Великого Степу до Криму. Відповідно, на "ментальній карті" з'являються "Германія" та "Сарматія", і римський автор Тацит (56–117), описуючи купу варварських племен Півночі, намагався їх механічно або за способом життя віднести чи-то до германців, чи-то до сарматів, – хоча це могли в реальності бути і германські, і кельтські, і праслов'янські, і фінські народи. Втім, саме "Скіфія" та "Сарматія" залишаються узагальненим іменем для східної Європи на чимало століть.

У подальшій географічній та картографічній традиції терени майбутньої України будуть часто називатися Скіфією або Сарматією "Європейською", оскільки володіння кочових варварів губилися на сході у невідомих глибинах Азії (відповідно, існували й "Азійські" Скіфія і Сарматія). Що ж до античних часів, то частіше вживалося Scithia inferior (Скіфія нижня, у значенні "ближча", – так само як невдовзі будуть писати "Германія нижня" (ближча) та Верхня (дальша)). Про поширення на наші терени назви "Скіфія" згадує і набагато пізніший Нестор-літописець: "І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в'ятичі, і хорвати. Дуліби ж тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також

поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки "Велика Скіфія"".

Але що ж дійшло до нас з античних "візуалізацій" наших країв? Першим слід назвати фрагмент карти Чорного моря, намальований на легіонерському щиті з фортеці Дура Европос на середньому Євфраті (суч. м. Калат есСаліхія, Ірак) (рис. 1). Відноситься до ІІІ ст. н.е. Приємно, що це взагалі єдина незаперечно автентична мапа, яка дійшла від доби Античності, - і на ній є українські терени. Знайшла її у 1923 р. експедиція бельгійського археолога Франсуа Кюмона. Знайшли карту у розташуванні казарми вояків ХХ когорти пальмирських лучників.

Захищали вони цю ділянку кордону Риму з сасанідською Персією в часах 230–256 рр., перед тим як місто було залишено. Намальованою карта була на пергамені (телячій шкірі), яким був обтягнутий парадний легіонерський щит. Збереглася вона не уся – лише добряче зіпсований фрагмент. Зображено на ньому у вигляді слабко вигнутої лінії частину північного та східного чорноморського узбережжя, на якій грецькою мовою надписані назви міст від Одессоса (у суч. Болгарії) до Трапезунта (у суч. Туреччині). У нашому розумінні – це схема шляху від міста до міста морем. У греків це називалося "перипл", у римлян – "ітинерарій". В реальності скористатися цією схемою для мандрівки було б вкрай важко, оскільки вона надто схематична і фактично не дає інформації про форму узбережжя: так, кримське місто Херсонес на карті вказане, але самого Кримського півострову немає. Це просто схематичне зображення і перерахування головніших міст і річок уздовж узбережжя із заходу на схід. До наших країв відносяться: Данубіс (Дунай), Тіра (грецьке місто на Дністрі), Борисфен (або річка Дніпро, або один з варіантів назви Ольвії) та Херсонес.

Найбільш же відомою античною картою, — як взагалі, так і щодо зображення частини західного і північного Причорномор'я, — є "Певтінгерова карта" (рис. 2), яку ще називають "Певтінгерові таблиці". Назву свою вона отримала за одним з її власників — політиком і ученим з Аугсбурга Конрадом Певтінгером (1465–1547), який отримав її у спадок від визначного німецького гуманіста, поета, професора Віденського університету Конрада Кельтеса (1459–1508). Вважається, що останній знайшов її у якомусь південно-німецькому монастирі. Сама карта є копією з античної, зробленою в к. ХІІ–ХІІІ ст.

Свідоцтвом її античного походження, окрім інших аргументів, є її форма, властива давньоримським книгам: довгий свиток-волюмен (завдовжки 6,75 м і завширшки 34 см), який намотувався на дерев'яний циліндр. Така

форма створення книг проіснувала до IV ст., коли вже остаточно запанували зшиті рукописи-кодекси (книги у сучасному розумінні). Показані на карті реалії відповідають III–V ст. і місцями вказують на її поточні доповнення та редагування.

Рис.2. Певтінгерова карта

У ХІХ ст. карту розділили на складові 11 аркушів пергамену ("сегменти"). Дійшла Певтінгерова карта до нас у непоганому стані. Змістом її є увесь світ, відомий за часів пізньої Античності – від Атлантики на заході до Індії на сході, від Північного (Льодовитого) океану до гір внутрішньої Африки на півдні. Завданням карти було не зобразити цей світ у його реальних пропорціях і формах, а бути "шляховиком"-ітинерарієм – схемою мережі суходільних доріг із позначенням найбільших міст, станцій, переправ та відстаней між ними. Через таку мету і

форму свитка, непотрібні моря і водні простори зображені як вузькі смужки, річки показані суто символічно, а частини суходолу також витягнуті, але насичені інформацією. Відповідно, шукати на Певтінгеровій карті т.зв. "географічні знання давнини" можна лише дуже умовно, але її інструментальне призначення скаже нам чимало про інфраструктуру Римської імперії. Дослідники вважають, що в її основі лежить офіційний довідник шляхів Римської імперії, призначений для державних службовців, що рушають у дорогу. Копій такого "шляховика" мусило бути чимало, але Певтінгерова карта – єдина, яка дійшла до сучасності.

Східна Європа частково потрапила на VII сегмент карти, уздовж її самого краєчку. Таке "ігнорування" не є дивним, адже влада Риму (і відповідна мережа шляхів) обмежувалася нижнім Дунаєм. Там, де закінчується імперія, автор карти надписував назви ближчих варварських народів. Тому ця карта є одним з трьох античних джерел (разом із Плінієм і Тацитом), де згадуються венеди – імовірні предки слов'ян. Закінчується римська дорога у Томах (у суч. Добруджі), а за Дунаєм починається майбутній "український простір". Закінчується він написом "Ріка Танаїс, що розділяє Азію та Європу". Остання думка щодо важливої ролі Дону була загальноприйнятою в античній та середньовічній географії. А що ж до загальної назви нашого північного сходу Ойкумени, то за римських часів він загалом звався "Аквілон" (за згаданим нами північно-східним вітром). Цей край був відверто ворожим і загадковим.

Наприкінці V ст. в нашій уяві у Європі змінюються історичні епохи: починається Середньовіччя. Що ж нового з'являється в образі майбутнього "українського простору" після падіння Риму? Бо ж у нас усе швидко змінювалося: Велике переселення народів показало, що якщо раніше з

України на Захід проривався хтось новий і небезпечний раз на триста років, то тепер за одне століття наші терени могли подарувати західним сусідам три-чотири войовничі народи, які вносили хаос у їхнє життя і перекроювали етнічну мапу континенту. Наприклад, мешканці українських степів, предки сучасних осетин алани промандрували з гунами у Центральну Європу, а потім з германцями-вандалами аж до Іспанії. Принаймні половина з того, що намальовано на Певтінгеровій карті, або перестала існувати, або прийшла у запустіння, або змінила "власника" та назву. За таких обставин могло статися так, що карти вже не буде кому і малювати…

Але суцільної культурної деградації не відбулося, попри гучне (як для нас, далеких нащадків) падіння Західної Римської імперії, Константинополь встояв перед численними варварами, а культурна традиція Античності зберігалася як у Візантії (Східній Римській імперії), так і у християнській церкві Заходу. Майже усе, що ми отримали від Античності, є продуктом середньовічного копіювання і переписування. Така ж доля спіткала і картографічну традицію. До "нового" також можемо сміливо віднести появу на історичній арені наших предків-слов'ян (склавинів та антів), які своїми нападами на Візантію, просуванням на Балкани та у Центральну Європу змусили тогочасних авторів вписати себе на скрижалі історії та згодом якось показати на карті відомого світу. Попри усі географічні традиції, карти іноді треба оновлювати, аби вони не перетворилися на образ геть нереального світу.

Однак, зрозуміло, що експансія слов'ян наблизила до культурних центрів (де писали історію і малювали карти) самих слов'ян, а не Україну. Якісь уявлення про наші терени зберігалися на рівні попереднього знайомства з берегами Чорного моря, вже за тих обставин, що північне узбережжя перестало бути для греків "гостинним". Ольвія, Тіра, Пантікапей лежали в руїнах після нападів готів та гунів. Константинополь ще поверне частину Криму,

але зазвичай він більше намагатиметься врятувати свої стіни та ближчі володіння від слов'ян, аварів, булгар із заходу та арабів зі сходу. В якійсь мірі українські терени ще більш віддалилися від культурних осередків. Певні картографічні новації відбуваються бл. 700 р., коли створюється "Космографія" Аноніма з Равенни (рис. 3). Ця праця позначає доволі тривалий перехідний етап від античних уявлень до середньовічних, коли докупи змішуються і ті зниклі народи, які наведені в "класичних джерелах", і ті нові, які становлять актуальну реальність. Спирається у своїй праці Анонім на карту, близьку змістом до Певтінгерової, і ще якусь невідому нам карту світу, але при тому змушений зізнатися у поважному масштабі змін у світі: "… докладно оповім за допомогою Христа про усе, якщо тільки не буду уведений в оману тим, що різноманітні племена, забажавши внаслідок свого надмірного нахабства чужих або кращих земель або ж, можливо, зазнаючи тяжких утисків від інших народів, перемістилися з власних володінь і, як буває у варварів, країни, міста або ж ріки, названі колись [одним ім'ям], тепер стали зватися інакше". І передчуття не зрадили автора. Чимало географічних об'єктів набуло нових назв, а мапа народів стала геть несхожою на минулі часи.

Щодо оригінальності його викладу ми можемо для ілюстрації навести спосіб опису. В центрі круглої карти світу Аноніма (яка до нас не дійшла, але по якій він робить свій опис) лежить Равенна (його рідне північно-італійське місто), а світ як годинник поділений на відцентрові сегменти: 24 години (12 годин ночі і 12 дня). "Ніч", відповідно, – північ, "день" – південь. Схід розташовувався нагорі, захід – унизу. Опис робиться по порядку годин зліва направо. У 6-й годині ночі знаходиться "країна скіфів, звідки вийшов рід склавинів"; у 7-й годині ночі – країна сарматів, "з якої вийшов рід карпів" (дакійське плем'я, від якого походить назва "Карпати"). У 8-й годині – "країна роксолан". Позаду неї далеко в океані розташований

великий острів – древня Скіфія, "звідки вийшли готи, дани і гепіди". Тут, щоправда, автор переплутав "Скіфію" і "Скандзу" (Скандинавію), яка за античності вважалася островом. Країну амазонок Анонім поміщає за Азовським морем у Передкавказзі. Вперше у західній Європі автор згадує хозарів. Перераховуються вже застарілі через руйнацію, але звичні для давніх периплів порти Чорного моря. Поруч з країною амазонок лежить країна роксоланів, сваріків і савроматів; протікає через цю країну річка Вістула (Вісла), яка впадає в Океан. Позаду цієї країни знаходиться острів Скандза (тут вже дійсно Скандинавія).

Рис. 3. Карта Аноніма з Равенни (реконструкція).

Попри усіляку можливу плутанину, яка утворилася у "Космографії" Аноніма, можна припускати, що сама візуальна структура його карти (кругла форма, східна орієнтація, поділ на години, ідентичні "розі вітрів") стануть в пригоді для запозичення багатьом середньовічним картографам. Тільки от "центром землі" на них вже буде не Равенна, а святе місто Єрусалим. Бо ж сказане у Єзекіїля 5.5: "Так говорить Господь Бог: це Єрусалим! Я поставив його серед народів, і навколо нього – землі".

Середньовічні карти світу (mappae mundi) багато у чому наслідували античні чи пізньоантичні зразки, передовсім Аноніма, але збереглося їх набагато більше, аніж давніших: це і простенькі схеми з кількома географічними назвами, намальовані у рукописних книжках, і дійсно монументальні, настінні – як от Ебсторфська карта, на якій бл. 1600 написів-повідомлень (легенд). "Картографічна потреба" західнохристиянського Середньовіччя полягала у наочному, дидактичному зображенні християнського бачення цілого світу, і це була цілком практична ідеологічна потреба. Спочатку це були загальноорієнтовні схеми, що ілюстрували будову християнського світу, але з якогось моменту підйом західноєвропейської цивілізації та її експансія (зокрема Хрестові походи ХІХІІІ ст.) вимагали усвідомлення свого місця на землі. Європа залишалася, як і раніше, лише однією з трьох сторін світу; Азія і Африка перебували у володінні невірних мусульман. Втім, Європа мала свою місію, і її уявним духовним осередком, центром земного диску став Єрусалим, який знаходиться в Азії. Певний час ним володіло християнське рицарство, потім він був втрачений, але відчуття "місії" вимагало, аби саме він, а не Рим (чи тим більше Париж, чи інше місто) перебував у середині світу як його уявна вісь.

З точки зору найпростішої "схеми", реальні форми континентів, гір, річок, морів та країн не мали суттєвого значення. На "схемах" земне коло дуже гарно поділялося на чверті (Європа знизу зліва, Африка знизу зправа і дві

верхні чверті на Азію), розділені Середземним морем, Чорним морем з Танаїсом-Доном та Нілом. Втрачений цілісний середземноморський античний світ Mare Nostrum (римського "Нашого моря") залишив європейцямихристиянами лише чверть, але на мапі він виглядав як масштабна програма на майбутнє. "Схема" побачиться читачем одразу у тій назві, яку у дослідників отримала більшість mappae mundi: "карти типу Т-О" (рис. 4). Якщо ми впишемо Т в О, то одразу побачимо середньовічну карту світу, де сторони світу вписані у земне коло, а на перехресті паличок літери Т знаходиться Єрусалим. Тим більше, що Т є однією з форм християнського креста.

Рис.4. Карта типу Т-О. ХІІ ст..

"Ідеологічність", сакральність середньовічних карт засвідчена постійним згадуванням кожним з їхніх авторів небаченої річки Танаїс (Дон). Дон був важливим структурним елементом карти світу, показуючи кордон європейської чверті та Азії. Кумедно, що єдиними із західних єв

, хто той Дон бачив на власні очі, були хіба що генуезці та пізанці у середині XV ст. Причому вони "картами світу" не користувалися, оскільки у них були зручні навігаційні мапи-портолани ("карта світу" до портоланів входила, але лише "для годиться"). На останніх Дон був лише одним із сотень орієнтирів басейну Чорного моря. Про самі портолани ми розповімо нижче.

Докладніші "карти світу" показували нюанси, з ХІІ– ХІІІ ст. усе більш наближаючись до географічних реалій у "відомому світі", але зрозуміло, що "схема" була надто досконалою, аби псувати її надмірним наближенням до реальності. Відчутно, що правдиві обшири Азії чи Африки порушили б очевидну і наочну гармонію божественного задуму земного життя – як вона уявлялася середньовічним ченцям. Тому ці автори не могли б собі й у мріях уявити такий "шляховик", як Певтінгерова карта, – але й не надто прагнули цього (хоча мальовані "шляховики" таки створювалися). Тим більше, що хоч якось подібна до римської комунікаційна інфраструктура з'явиться лише за Нового часу, але навіть тоді вона буде примітивнішою і поділеною на величезну кількість держав і державок, кількома фікціями декларованих спадкоємців Римської імперії, – на відміну від часів справжньої великої античної Імперії.

Звісно, що середньовічні карти не обмежувалися лише картами типу Т-О. Вони не завжди були круглими, – наприклад, коли прямокутна сторінка рукопису підказувала зробити її квадратною. Тим більше, якщо у Біблії існує згадка про "чотири кути землі" (Одкровення, 7.1). Також поширеними були карти, де земний диск розділявся чотирма затоками зовнішнього океану: Каспійським морем (тоді вважалося, що воно є затокою зовнішнього Океану), Перською затокою, Червоним і Середземним морями.

Але у будь-якому разі метою середньовічних карт аж ніяк не була орієнтація на місцевості: вони були вікном у світ, даючи про нього найзагальнішу візуальну та текстову інформацію.

Що ж вони оповідали про терени східної Європи? Остання, як і раніше, залишалася на краю Ойкумени та була джерелом небезпеки. Наслідуючи Біблії, християнське середньовіччя пов'язувало по простій асоціації з "кінцями світу" (периферією карти) особливо неприємні речі. А північ і північний схід (той самий "Аквілон") були особливо загрозливі. Там мешкали апокаліптичні біблійні народи Гог і Магог, заперті Олександром Македонським за Каспійськими горами. Ці народи чекали на кінець світу, аби принести смерть і загибель. "Схід" у сенсі ховання майбутніх небезпек був не гіршим за інші частини світу, але актуальні тоді угорці, русь-варяги та монголи, які завертали до західної та південної Європи зі сходу, аж ніяк не сприяли позитивному іміджу цього регіону.

Що ж до окреслення "українського простору", то побачимо ми його (звісно без підпису "Україна") на тих картах, авторам яких заманулося додати трохи подробиць до схеми Т-О. Оскільки їм закортіло урізномантінити поперечину Т, то зліва вона у них починає розділятися на Танаїс і Данубій (Дунай), а з протилежного боку їм для рівноваги відповідає Ніл, який поділяється на рукави.

Натомість північну "варязьку візію" нам демонструє Ісландська карта сер. ХІІІ ст. Вона цілковито "писана", без графічних позначок, символів і малюнків, просто відтворює "схему". Цікава вона, зокрема, тими характеристиками частин світу, які (окрім чотирьох сторін світу та сезонів року) є для нас незвичними: дванадцять вітрів, віки (дитинство, юність, старість, дряхлість), якості (тепло, спека, волога, холод), елементи тіла (кров, вода, дух, плоть). І, крім того, на ній позначені лише три міста у Європі: Рим, Константинополь і Київ (Kio). І наявна така країна як Русь (Rusia). Є ще кочівники (Eronei). Очевидно, що для міцної історичної пам'яті ісландців, відбитої у циклі усних і лише набагато пізніше записаних саг, найпівденніший форпост скандинавського світу – Київ (якщо не брати їхніх "онучатих племінників" норманів у Си

) – ще у ХІІІ ст. міцно перебував серед найважливіших географічних пунктів.

Ну, і звісно, не можна оминути найбільші (не книжкові, а настінні), найінформативніші і найрозкішніші з художньої точки зору карти – Ебсторфську (ХІІІ ст., 3,5/3,5 м) та Герефордську. Пізніша Герефордська карта (1290-ті, 1,5/1,3 м) була створена в Англії, а найдокладніша з цього типу – Ебсторфська - у Нижній Саксонії; але обидві вони походять усе-таки від певного англійського оригіналу. Ну, а нас передовсім цікавить, що ж з наших земель потрапило на найвражаючі середньовічні карти?

Рис. 5. Ебсторфська карта. ХІІІ ст.

Ебсторфська карта (рис. 5) була створена у ХІІІ ст. і знищена під час бомбардування Ганноверу нащадками авторів Герефордської карти у 1943 р.; для дослідників збереглися кольорові прорисовки та ретушовані фоторепродукції. Вона є найбільш інформативною середньовічною картою (бл. 1600 легенд), містячи відомості не лише про загальну географію світу, але й про мінерали, рослини, тварини, античну та християнську міфологію, вельми багатою є уява автора щодо різних монстрів, яких він розташовує переважно в Африці. Увесь світ карти є тілом Христовим, оскільки на горішньому її краю – його голова, по бокам – руки, знизу – ноги.

Наші краї на цій карті – під десницею Христовою, але найдокладніше змальовані північноруські терени, органічно близькі до економічних та політичних інтересів північної Німеччини. Наша географія збагачується низкою міст і назвою країни "Русь". І попри плутанину з їхнім взаємним розташуванням, ці міста як торговельні та церковні осередки займають належне місце у низці провідних географічних пунктів. Щоправда "погана репутація" нашого регіону часом бере своє: серед малюнків, що прикрашають карту, бачимо у нас великовуху людину, грифона, що нападає на скіфа, двох людей, що поїдають кінцівки третьої… Вказуючи у легенді античних скіфів, аланів, даків, сарматів, гетів, калліпідів, карта не називає сучасних її авторові народів, втім згадує такі пункти, як Новгород (Novgardus), Київ (Kiwen), Полоцьк (Plosceke), Смоленськ (Smalentike), держава Русь (Rucia regio).

Герефордська карта (рис. 6) була створена бл. 1290 р. в Англії таким собі Ричардом Гельдінгемським і Лефордським, який у лівому куті твору попросив за себе помолитися. Зображення східної Європи на цій карті починається від притоки Дунаю Тиси. Вона ідентифікується чітко, а от усе, що на схід від неї – вкрай неоднозначно. Є там ціла купа річок – Арфаксат, Корвус, Danaper, Істр, Алан, з ідентифікацією яких (окрім Дніпра та Дунаю) справа складна. Цікавою є інформація про те, що "тут

мешкають есседони-скіфи, в яких прийнято супроводжувати поховання батьків піснями.

Рис.6. Герефордська карта, бл. 1290

Зібравши збори друзів, вони розривають зубами небіжчиків і, змішавши з м'ясом худоби, влаштовують бенкет, вважаючи за краще самим з'їсти старих, аніж віддати їх хробакам". Інша легенда також небезкорисна: "Під Ріфейськими горами. Скіфи внутрішніх областей провадять суворий спосіб життя, живуть у печерах. Користаються келихами, зробленими як не як в есседонів, з черепів друзів, але з ворожих черепів. Полюбляють битви. П'ють кров з ран убитих. З числом убивств зростає слава, а не убити нікого – ганьба. Скіфотаври-скіфи тримають іноземців за ворогів. Сатархи-скіфи, відмовившись від використання золота й срібла, викоренили у