Панські жарти

Front matter

ІВАН ФРАНКО.

ПОЕМА З ОСТАТНЇХ

ЧАСІВ ПАНЩИНИ.

I

I.

Жартуйте, дїтоньки, Бог з вами! Тепер вам вільно жартувать. А як жили під панами, Тодї жартовано із нами Так, що не дай Бог споминать! Було за найменшу провину — Потрутиш панську худобину, Собаку вдариш, що з руки У тебе хлїб рве, слово скажеш, — Три шкіри спустять гайдуки.

Пани тодї були не теє, Що нинї. Що тепер пани! Хоч на нїм шматє дорогеє, Хоч ситі, наче кабани, То кождий ходить з осторожна, Боїть ся мов біду збудить; Довкола шниряє, глядить, І думка в кождого трівожна, Що на-борг їсть і спить І що кишеня все порожна.

Не те за панщини було! Там кождий пан ступав так бучно І відзивав ся так бундючно, Немов король, чи мав село, Чи цїлий ключ. Не перейшло І через голову нїкому, Щоб що змінити ся могло В тім розпорядку віковому. Пани і панщина у сьому Зрослись, здавалось, нерозлучно.

Тодї то стоїло поглянуть На пана. Просто очи вянуть У мужика, як вздрить, Хоч пан не лає й не кричить! По що кричать? Гнїв крови шкодить. Нї, нинї й цар мабуть не ходить Так гордо по своїй столицї, Як пан тодї селом ходив. Тут гарна доня у вдовицї — У двір її! Загородив Господар пліт новий — „Гей хаме Городиш моїми лїсками! Пліт розбирай і в двір звези, Або оплату положи!”

Чи ласка панськая, чи кара, Все мов нехибний божий суд Паде на смирний, темний люд, І навіть писнуть, сплакать — вара!

Тодї в панів сміялись очи, Забави по дворах гули І лови по лїсах ішли, Лунали співи днї і ночи. Тодї то й раз пани були До жартів, вигадок охочі.

А як в ту пору грали в карти! І нинї грають, звісна річ, І туманїють день і ніч, — Без карт, мабуть нїщо й не варти Забави панські. Але-ж, дїти, Мабуть не прийдесь вам уздріти Таких грачів, як в давнїй час! Дукатів всипав повну чарку І на одну поставив карту, Програв, не глянув анї раз, Не зблїд, не задрожав на волос, І навіть не понизив голос. Хиба кишенею потряс.

Воно то, дїтоньки, й не диво! Се-ж поту нашого і мук Плило те золотеє жниво Сотками лїт до панських рук. Лицарський дух, воєнну славу, Всю ту минувшину кріваву, Всї ті богацтва і пишноти, Все зіпсутє і всї підлоти, Гумори панські, лови, карти,

І всякі гулянки шальні І ласки панські й панські жарти — Мужик все винїс на спинї.

II

II.

Цїкава річ; часи зближались, Коли звідкіля не зирни, Чим раз гучнїйше розлягались Ладу нового віщуни, Слова: свобода, рівне право… І навіть панськії сини Переняли ся ними й жваво Пішли між люд і понесли Потїху скорбним. Ба, були І між панами два-три — люде, Що бачили яснїйше дїло, Хапали ся, хоч і не сміло, Новин, бо чули, що не буде Їм вічно панщина служить.

Та мов хто в лїсї заблукає. Даремно груди надриває, Даремно кличе і кричить, Так послуху не знаходили Слова новії у панів, А тілько більше ще будили Завзятє і дразливий гнїв. Були й поміж ними, Котрі не раз перед чужими

Жалїлись: „Дїдьчий час настав, Не лиш для хлопа, а й для пана! Ота робота панщизняна Зовсїм руйнує нас” — мовляв. І починали наче з книжки Вичитувать, які пожитки Принїс би їм наємний труд. Тай ті не думали на дїлї Змінить порядки застарілі І увільнить з ярма свій люд.

Воно й не диво! Власне царство Всміхаєсь кождому, а ще Бог знає, що там принесе Нове свобідне господарство. А хоч там деякі пророки Грозили, що за два-три роки Уряд сам панщину знесе, То їх осміяно. „Се баснї! Таж панщина — приватна власність! Яке-ж уряд міг право мати Приватну власність відбирати?”

В тій певности жили пани Аж до остатньої хвилини, Своєї гордости вони Не вменшували нї краплини. І як не раз лїтньої днини, Коли західнїй неба край Вже вкрила груба, чорна туча,

І звільна, грізно суне знай Глухими громами кипуча, А тут ще сонїчко жарить, Немов натужує всї сили, — Оттак пани людий гнїтили Найдужше в тій остатнїй хвили, Коли вже дзвонарі спішили На благовіст новий дзвонить.

III

III.

От з тої то доби тяжкої У моїй памяти старій Пригода згадуєсь — такої Не дай вам бачить, Боже мій! Згадало ся, як пан Мигуцький З громадою пожартував, Згадав ся плач і стогін людський, Якого жарт той коштував.

От слухайте-ж! Не в тій я цїли Говорю вам про давнину. Щоб може ви на дїтях мстили Батьків заслїплених вину. Бог з ними! Вже досить помстилась Над ними власна слїпота. Глядїть, лиш споминка лишилась У нас про пана, а тота Палата, що ми мурували, Котру він було назива

„Моя твердиня”, де дрожали Піддані, де музики грали, Панї й пани всю ніч гуляли, Се нинї коршма, в панській сали Шваркоче нинї жидова.

Помстив ся Бог за наші муки! І як тепер про панські штуки Говорю я, то не на те, Щоб в вас ненависть розбудити, пімсти осквернити Свободи твориво святе, А лиш на теє, небожата, Щоб споминка старого тата, Моя ся споминка мала Вам сил, відваги додала.

Щеж не заснуло наше лихо; То голосно воно, то тихо Підкрадуєть ся до села. Хто знає, може доведеть ся І вам такого ще дожить, Що чоловікови здаєть ся: Тут треба голову зложить! Пропала правда, згибла доля, Закована громадська воля, Неправда всюди верх держить.

В таку то хвилю, дїти милі, Ви повість згадуйте мою,

І згадуйте, що сеї хвилї Я з досвіду вам подаю В сам час, коли неправда люта Найвисше голову здійма, В сам час, коли народнї пута Найдужше тиснуть і закута Народня мисль мовчить нїма, Довкола найтемнїйша тьма, Надїї й просвітку нема, — В той час як раз ви не теряйте Надїї й твердо теє знайте, Що в груз розсиплеть ся тюрма, Неправдї й злу не потурайте, В зневірі рук не покладайте, І увільняйте ся з ярма.

IV

IV.

Був пан Мигуцький, пан богатий, Хоч на однім селї сидїв. З якого роду був — не знати, Та що хлопів тиснути вмів, Що дер данини безпощадно, Днї панщини числив прикладно, Хвилинки не подарував, Що був богач, громада гола, То славили пани довкола, Що добре господарював.

Не раз зимою, як у полї Нема роботи, а в стодолї

Все зроблено і лїс не . Щоб панщини не дарувати, Він каже, було лїд орати, А то хлопи в хатах заснуть.

І те сказав, про хлопа дбав він, Як дбав про коний і волів; В зимі три вози дров давав він, Щоб хлоп продроглі кости грів; Весною хлїбом спомагав він, Щоб лїтом з голоду не млїв.

Любив, коли був хлоп здоровий, Прудкий до працї і розмови, До танцїв, сміхів і пісень; Та не любив хлопів богатих Та мовчазливих і завзятих, А на письменних був огень.

„Хлоп щоб умів орать, косити І в танцї дївкою носити, Та „Вірую” і „Отче наш”. Письма не треба хлопу знати; Як хлоп почне книжки читати, Хто буде пану свинї пас?”

І хоч то нїби наставав він На те, щоб хлоп порядок знав, Та все таки горівку гнав він І кожду гінку роздїляв На кождий нумер у селї:

По стілько ґарцїв, скілько хата Душ має, хлопцї чи дївчата, Чи то старії, чи малі. І кождому за ту горівку Цїну втягав у інвентар, Як присний панщини тягар: Сплати, чи відроби той дар, А трунок лий хоч на долівку, Лиш иншому продать не смій!

Був в того пана й арендар, Що з паном тихую тяг спілку. Людий музикою у свій Шинок заманював. Тут люди Лишали розум, сїряки І чоботи, дївки — вінки, А господинї покладки; Тут війт робив громадські суди, А Жид лиш цмокав залюбки.

Чи много лїт отак, чи мало Те панське ремесло цвило, — Аж раптом в коршмі тихше стало! Щось на людий таки найшло, Що почали на панське горе В якусь задуму попадать. І роблять панщину, терплять, І кожде пильне, кожде скоре, (Як нї — нагайка плечі зпоре!), — Та якось тихо, мовчки так,

Понуро навіть, мов глубоко В душі гризе якийсь червяк, Немов якась таємна сила Ворушить ся у темній млї: Скрізь чути дотики її, Та нїчого не бачить око.

Музика молодим не мила, В шинок заходять тілько ті, Кому вже в кров і кість віссалась Та панська школа. Жид біжить До пана, плач підняв і галас: „Нї звідки рати заплатить!”

А пан і сам уже від давна Ту зміну в людях замічав, І злив ся, бив, карав, кричав — Дарма. Вже звільна й сам , Що річ се таки не забавна. Він добре знав, що поки пє, Співає, робить без упину Й смієть ся хлоп, так довго є Похожий він на худобину, Що вік цїлий в ярмі жиє, І тїшить ся, як дістає До паші зерна одробину. Та як почне він сумувати І вішать голову у низ, Над своїм станом розмишляти,

Пораду у людий питати, Тодї тремти і стережись!

Бо думка, свідомість народа І однодумцїв тиха згода, То ворог лютий тих усїх, Чиє богацтво і вигода На потї і сльозах людських Основані. От пан днї й ночи Над дивом тим усе міркує; То сердить ся, а то й сумує, Немов нещастє серце чує, А далї скрикнув, аж підскочив: „Тут очевидно хтось бунтує!”

V

V.

„Бунтує хтось!” — Мій Боже милий, Хто в нас тодї не бунтував! Урядники панів вязнили, Що революцію чинили; Пани знов світу голосили, Що сам уряд попідкупляв Хлопів, щоб шляхту мордували. Одні в Жидах вини шукали, Ті Єзуітів приплели, А инші знов ширили вісти: То демократи комунїсти І емісарії були.

А серед тої колотнечі Мужик стояв, зігнувши плечі, Нїмий, слїпий, а всїм грізний. Бо й як же-ж! Після вікової Тиші мов ураган страшний Зірвавсь, і то без нїякої Причини, й кровію братів Країну рідну обагрив.

Нї, се аж надто очевидно, Що тут якась рука брудна Душі народньої безстидно Й безбожно в гору підняла Найдикші страсти, заглушила Чутя, і тисла і вела Нетямні руки до удару.

Хоч від тарнівського пожару Вже рік минув, хоч днї лїчив Цєнґлєвич в Куфштайнї, Дембовський Над Вислою в землї десь гнив, А в Львові голову зложив На Гицлївській горі Вішньовський, Проте раз-враз по краю йшла Якась холодна дрож, трівога Всї ждали вибуху нового, Що ранку дякували Богу, Що ніч без вибуху пройшла.

Немов недужий в лихорадцї Після тяжкої операції, У снї й на яві все тремтить, За леда дотиком зриваєсь, Не знає сам, чого лякаєсь, Лиш теє чує, що болить, — Так край наш по різни два лїта Тяжкий настрій переживав, Так конанє старого світа Важке болючо відчував.

Тай ще одно цїкаве дїло! Хоч руський люд в страшні ті днї Нїде не кидавсь до різнї — (Про Горожану скажу сміло, Що потерпіли там пани Найбільше з власної вини, Що битву почали з хлопами) — А навіть декуди ставав І сам панів обороняв Перед мазурськими товпами. Проте і в нашій сторонї Не ласкавійшими очима Дивив ся пан на христянина, Нїж у самій Мазурщинї.

Знать думали: що вчора там, Те нинї може стать ся нам, Ще й гірш, бо тут ми в чужинї. Тож дикі слухи не втихали

І всїх в напруженю держали І у роздразненю важкім. Мов хмари над селом нависли, І з них от-от ударить грім, Так нашій шляхтї в роцї тім Бунт хлопський не сходив із мисли.

От і не диво, що коли Такий настрій побачив людський І вчув, що й коршму почали Минать, горілки не пили — „То бунт!” — аж скрикнув пан Мигуцький. Та хто бунтує? Перебрав Усїх смілїйших, дотепнїйших, Що з давна їх на оцї мав, — Та з них нїхто нїщо такого Підозреного не зробив, Щоб міг вину звалить на нього.

Питає, чи не пріїздив Який комісар? Чи якого Письма з міста не принїс. Чи не скликали де громаду, Не радили таємну раду? Нїхто не бачив. — „Що за біс?” — Міркує пан і сюди й туди, Серед покою мовчки став, Аж голову схилив на груди. З натуги дум аж засвистав. В тім скочив, затремтїв, рукою

Ударивсь по чолї. „Дурний я!” — скрикнув. — „Я тут стою І мучусь, бю ся сам з собою, Хто люд менї псує в селї, Із за десятої границї Пронюхую бунтівників, А бунту сущої криницї Заткати й доси сам не хтїв. Найголовнїйший емісар Під боком в мене бунт готує. O Sapperment! Warum nicht gar! Таж се на певно піп бунтує!”

VI

VI.

Старий був, смирний піп у нас, Іще з тих давнїх мало вчених, У Луцьку чи в Холмі свячених, Що то жили й робили враз мужиком, що поглядали На панський двір , мали Для пана лиш низький поклін, І ненастанно почували, Що їм чужий, ворожий він.

А пан хоч явно не цурав ся, Все з далека від них держав ся, Не сповідавсь, не причащав ся, А як яке лучилось дїло, Що змовить ся з попом велїло,

У двір до себе закликав, Та до покоїв не пускав. Попам сїльським лиш тілько всього Було із попуваня того, Що на ту панщину не йшли. Ґрунт між громадою держали, За треби, що хто дав, те брали, І з працї рук своїх жили.

Не думав певно старовина, Наш піп, не снив мабуть і сном, Що надійде така година, О перед панськими очима Зістане він бунтівником. Та довелось! Вдівцем бездїтним Богато лїт він жив у нас, Аж заманулось йому раз Занять ся ремеслом просвітним. Хоч сам він не богато знав, Та як у полї вже робити Не міг, то щиро забажав Дїтий хоч читаня навчити.

Не довго й думавши, давай До себе дїтвору скликати. Веде їх лїтом в поле, в гай, Зимою до своєї хати. І не від разу їх садив За книжку анї за азбуку.

Чи то тому, що й сам блудив За мало в книгах, чи судив Він остро книжную науку. Він зацїкавлював дїтий То повістками, то казками, А головно на сей святий Великий божий світ — природу Раз в раз увагу їх звертав. На кождім кроцї свого ходу Він щось цїкаве зустрічав, Про все умів щось розказати, І вмів до всього навязати Чи то випадок із житя, Чи корисну якусь науку. Умів і кожде він дитя Розрушать, взяти мов за руку, Збудувати власні в нїм думки І визвать власнії уваги Так що малії дїтваки Обдерті, босі, залюбки До нього йшли, мов овечки До пійла в час лїтньої спраги.

Та річ у тім іще не вся: Їх до попівської оселї Не так тягла наука ся, Як більш гостина в пан-отця, Оті полуденки веселі В просторій хатї, за столом,

Де піп і челядь вся гуртом Немов сїмя одна сїдали. Свобідно слуги жартували, А пан-отець мов батько всїм, Сего впімне, того наставить. Як що робить, як дїлом править. А дїти слухають, і їм, Навиклим дома бачить голод, Зносити дим і бруд і холод, І чуть що рана стук в віконце І крик сїпак: „Ану, чи конче Вам бука треба? Виходїть!” — Навиклим бачить невсипущу Журу батьків і серце рвущу Одну зітханя пісню чуть, — Тут, в тім кутку, де все яснїє, Де чисто, тихо і приютно, Де слова прикрого не чутно, — Сам з себе якось ум міцнїє, Розширюєсь дитяча грудь.

Встають, ідуть в садок, гуляють, Присядуть трохи відпочить. От пан-отець читати вчить: З прутків вербових укладають Здорові букви на піску, А далї й книжечку яку Їм винесе; товплять ся тут, ЦЇкаво в книжку заглядають,

Знайомі букви пізнають, В слова знайомі їх складають.

Не знаю, Бог дає мабуть Усяким людям всякі дари: Одному ясний, сильний ум, Що не знаходить в світї пари; Другому рій крілатих дум, Що мов орли летять за хмари; Ще иншим руки золоті: Що очи бачуть, руки вдїють. Який же дар дістали ті, Що так дїтий учити вміють? Менї здаєть ся, в скарбі тім Любви найбільш дісталось їм.

Чимало вчителїв стрічав я В житю, чимало жив з людьми, А про такого й не чував я, Щоб так з маленькими дїтьми Вмів поводить ся, як покійний Наш пан-отець. І що то був За празник у селї подвійний, Як на Великдень хлопцї наші У церкві складно заспівали, На крилосї на переміну Апостол по пунктам читали! Мов рій у лїтї люд загув, Мами аж плакали. „ Нїхто від віку в нас не чув!

Чи бач, хлопята! Дармо каші Не їли! Бач його старого, Як вивчив!” В радісну, нестрійну Громаду коло церкви збились Батьки і стали міркувать, Як пан-отцю віддякувать За те. Та поки ще рішились, Вже з двораків один спішив У двір, щоб пану все сказати.

Пан сам до церкви не ходив, Щоб враз із бидлом не стояти. Скінчилась служба посвятили Паски, аж ось з двора біжить Післанець до попа: „В тій хвили Пан хоче з вами говорить”.

Іде наш піп. В громадї тихо Зробилось, посумнїли щось, Почули, що якесь тут лихо Над ними без вини стряслось. Гуртом хотїли провожати Попа, та він їх задержав: „Не треба пана дратувати” — Перехрестивши ся сказав.

Пішов. З свяченим і з пасками Громада коло церкви жде, — Аж ось по хвилї він іде. „Христос воскрес! Та Бог із вами!

Чому не йдете по хатах? Не бійте ся! Нїякий страх! Пан лиш питав мене, як смів я Без волі власти заводить Якусь тут школу? Відповів я, Що школи зовсїм не завів я, Лиш так приватно хтїв навчить Дїтий письма зовсїм без плати. „Ну, сього я вам заказати Не можу — згодя каже пан, — Лиш по добру пораджу вам: Покиньте се пустеє дїло!”

„Я-б був його й не зачинав, — Оттак я пану відказав, Колиб до мене не наспіло Із консісторії письмо: Не лиш дїтий в селї навчити, А й школи, де мож, закладати.”

„Чи так? Ну, се ще ми вздримо!” — Сказав , і рукою Махнув на знак, що вже на днесь Досить розмови! Йдїть в спокою, Не бійте ся! А ви, хлопята, До мене завтра всї на свята! Ну, йдїть! Громадою такою Не стійте тут! Христос воскрес!”

VII

VII.

І почалось від того дня Поміж громадою і паном Глуха, постійная війна. Сеж перший раз та вість прийшла нам Що пан у свойому селї Чогось то зборонить не сміє. А то ми ось віки цїлі Жили й мов жито на рілї Туди хилились, відки віє Могучий вітер панських слів. Хлоп і подумати не смів, Щоб проти панського бажаня Робити щось, а як не міг Знести неволї та знущаня, То кидав все, в чужину біг, Лишаючи дїтий своїх Іще на більше горюваня. Аж враз — „Не можу зборонити!” Значить, є щось таке над ним, Чого і він боїть ся, чим Йому не вільно погордити.

Почувши се цїла громада Немов на ново віджила. Ще в свята по хатах ішла Оживлена, гуртова рада. „Нам треба всїх дїтий учити.

Пан нам не сміє зборонити”. Оттак відважно гомонїли Ті, що ще вчора так тремтіли. „Нам треба школу завести! Або-ж то ми такі послїдні, Що мусять наші дїти рідні Ярмо таке по вік нести?”

Та нїщо крити шила в місї — Знайшли ся старші, розважнїйші, Що вцитькувати принялись. „Чого ви так розрешетились? На память слово те навчились: „Не ”. От чекайте лиш, А він посміє вам! От красше Мовчіть, щоб грішне тїло ваше Не мусіло відповідать За ваш нерозум!” Посумнїли На тую мову смільчаки. У многих ще таки свербіли Від панських буків синяки. Та годї знов було ховать ся Не бувши в лїсї від вовків. От і прирадили удать ся До города і розпитать ся В комісаря, щоб він повів, Чи можна буть громадський школї В селї без панової волї?

Комісар Нїмець був у нас, Немолодий уже панисько, Смішний . Було не раз В село заїде в пізний час, — В двір не заїде, хоч як близько А все до хлопа. Кисілю, Борщу, вареників, логази Поїсть, балакає „Люплю Я руська кльопа, — було каже. — Я руські клїп їм тесять лїт, І полюпив вас! Топрий лют, Та кепськії пани оттут. То кльопіт. Я вам повітаю: Як пан вас путе туше тис, То мене йтїть, я вше то знаю, Такі йому контуші скраю, Шо путе з злости пальцї хрис”.

Не знаю, за що, але люто, Усею кровю, всїм нутром Він не любив панів, мабуть-то За те, що сам не вмів в їх тон Попасти, чув себе між ними Чужим, мов сирота яка. Вони-ж на нього з висока Глядїли й жартами бутними Принижували бідака. А то по тихо ще шептали, Що мав оказію таку,

Що раз пани йому нагнали І стиду й болю і ляку. Була се вість мабуть правдива, Що пан один із добра-дива Йому за пів бутельки пива Трохи не вкоротив віку.

Він ще в молодших був лїтах, Що йно авансу дослужив ся І все з панами руку тяг, Бо до одного приблизив ся, В якого донечка була Не одиначка, та вродлива, При тім весела і жартлива, До нього зовсїм не спесива, Оттак фіґлярочка мала.

Комісар пана добре знавши, Не раз у нього, побувавши За дїлом з разу, а по тім І прошений як гість у дім, Не раз з паннами забавляв ся, І хоч поважно все держав ся, Манюсї якось раз признав ся, Що рад би цїлою душею Її побачити своєю.

Манюся з легка запалїла, Всміхнула ся і занїміла, А по тім стиха відповіла: „Pomów pan z mamcią!” — і пішла.

Комісар сам був у покою. По хвилї ступою тяжкою Панї добродїйка війшла. „Wiem, to pan ma się do Maniusi. To bardzo dobrze, ale musi Pan z ojcem mówić, bo bez niego Nie decyduję sama tego.”

За пів години вже сидїв Комісар в пана в кабінетї І дожидаючи глядїв На гостий, що обсївши стіл Сидїли мирно при лябетї. Сидїв і ждав зо дві , Аж по закінченю гостини Пани розїхались. Тодї Пан дїдич до слуги озвав ся: „Ану Михайле, тут постав ся! Бутельку пива принеси, Дві скланки й кусень ковбаси, А по тім дай до стайнї знати Там до стаєнного Гриня, Щоб комісарського коня Казав негайно осїдлати!”

Слуга сповнив, що пан велїв. Пан дїдич весело присїв Біля комісаря й почав Балакати про се й про теє. Комісар слухав мовчки, ждав,

А пан знай пива доливав, Але про дїло те слизькеє, Яке комісар розпочав, Він анї слова не згадав,

Допили пиво, в тім слуга Донїс, що кінь уже готовий. Пан дїдич чемно наляга: „No pij pan jeszcze do połowy!” Комісар випив і устав І помовчавши запитав: „No, jakże pan dobrodziej myśli W tej sprawie, co mówiła pani?” „O proszę, proszę, towar tani! Dziś jeszcze, teraz zaraz w nocy Zarządzę wszystko, co w mej mocy, Byśmy na dobre oba wyszli”.

І більш не кажучи нїчого Комісаря аж до самого Коня провів і підсадив, По плечех поплескав приязно, Потім щось муркнув невиразно, І моментально, без полики Кропиви корчик невеликий Під хвіст коневи вгородив.

„Ну, прощайте! В ласцї Бога! Щаслива, пане вам дорога!” Сказав і свиснув. Кінь рванув,

Підскочив і в ґальоп пустив ся. А пан комісар не хрестив ся, Не дякував і не прощав ся, За шию лиш коня вхопив ся. І вихром із двора помчав ся.

Мчав, поки мчав по рівнім полю, Та як притрафив ся рівчак, З коня звалив ся неборак І тут зомлїв з тяжкого болю. У ранцї там його знайшли, До міста возом відвезли. Тяжкую перебув горячку довго ще від кольки, Кахикав потім лїт із пять, Зарік ся більше не сїдать Нї на коня, анї на клячу, Й не залицяти ся до Польки.

І від тодї на всїх панів Нетайний і завзятий гнїв Комісар мав у своїм серцї. На панський не ступав поріг, За те з панами де лиш міг Зводив він юридичні герцї. А був він у циркулї сила, Трохи не старостї рівня. І не було такого дня, Щоб рук його не доходила

Якась замотана й немила Панів з хлопами колотня.

Тому не дивота, що много Панам давав ся він в знаки, І за порадою до нього З всїх сїл ходили мужики. І що то вже пани робили, Аби позбути ся його! До ґубернатора ходили, Писали скарги, голосили, Що люд бунтує, що свого Пани непевні, що готові Хлопи вже до розливу крові, Не хочуть панщини робить. Та всї ті скарги пропадали, Комісаря не підкопали, Нї навіть не могли сплямить, Бо весь округ спокійний був; Саміж пани в ґубернськім світї Являлись в кепській кондуітї, Комісар анї в вус не дув.

Так от до нього то вдались Селяни наші. Аж підскочив, Коли почув, що наторочив Наш хлопський ум. „Путуйте лиш! Не пійтесь! Най лиш пан стріпує Вам поронити, то почує Таке, якого ще не чув.

Путуйте! Тож цїсарська воля, Шоп в коштій весї пуля школя, Шоп коштий кльоп письменний пув”.

Отсї слова були для нас, Мов спраглому вода погожа, Немов правдива ласка божа В село зійшла. Народ нараз Почав сходить ся, розмовляти, На школу вже й складки збирати, Мов пана й в світї не було. Гай, гай, та швидко ми почули, Що через рів та в рів стрибнули! Дізнав ся пан, про що село Загомонїло. Двацять чільних Провідників, не сказав нї-гич, А лиш по черзї простирати Велїв і кождому влїпляти По двацять солених палиць.

По тім сказав: „А що то, чую, Що школу вашмосцї будують? Що-ж, гарно! Й дальше так робіть! Вже почали збирати складку? Так се від мене вам завдатку. Чи може мало ще? Скажіть!” Слова ті з усміхом крізь зуби Цїдив він, але враз поблїд, Весь задрожав, сцїпились губи, В очах заблис зловіщий світ.

„Га, хами! — крикнув він, — гадюки! Вам школи треба? Знаю я, Куди ви гнете! Не азбуки, Вам волї хоче ся! Змия, Не хлоп! Мовляв: письма лизну, То хто тодї на панщину Мене посміє гнать? — Ідїть! Не попадайте в мої руки, Бо лихо буде! Лиш їй Богу, Як що про школу ту дурну Ще раз почую, то такого Вам всиплю бобу солоного, Що замакітрить ся світ!”

Та помилив ся пан сим разом: Гадав побоями злякать, А роздразнив ще більш. „Згибать, То згинем!” — стали всї кричать, — „А не уйде йому се плазом, Не зречемось ми правди свої!” І зараз скаргу подали За самовільнії побої На пана. З уряду пішли Допроси. Пан кричав, казив ся, Та вже на буки не щедрив ся. От так ми й школу завели.

Та тут наш клопіт не скінчив ся. Прийшлось учителя шукать, Бо піп не міг сам постачать.

Та що ми згодимо якого, — Пан незабаром шасть-не-прасть То до рекрут його віддасть, То перемовить та до свого Двора візьме, то налякає Погрозами, то посилає Своїх людий в шкільні години, Щоб школї пакости робили, Дїтий щоб гнали в панський сад Хрущі, гусїльницї збирать.

Та й ми теж пану не спускали, Все до циркулу скарги слали; Комісар нам в пригодї став. Чимало пану досолив він, Тай в пану-ж ворога нажив він, Бо той за все вину складав На „Шваба”. Довго клекотїла Вражда між ними, аж схотїла Недобра доля раз закпить: Звела їх враз в чужому домі. Уздрівши Шваба, пан в ту мить Прискочив, руку відвернув, І поки здержали знайомі, Комісаря в лице ливнув.

Скандал зробив ся, і не знати Як здужав пан його замняти, Але комісар не забув Образи, ждав пори, хилив ся,

І таки за своє помстив ся, Та так, що пан ще гірш почув.

Оттак два роки колотилось, А тим часом в селї змінилось Чимало. Арендар старий Умер, настав якийсь новий, Та хитрий з біса. Він то пана Підмовив — своїм громадянам „Одно, що будуть більше пить, А друге те: громада пяна Не буде й підносить”.

І справдї в ті жидівські сїти Людий попало ся досить, А Жид у коршмі сюди й туди Підпитим клепле: „Стид вам люди! Піп водить вас усїх за ніс. На що вам в школу слати дїти? На що вам з паном задирать ся? Що при тій школї упирать ся? На що вам школа? Хай їй біс!”

І от поволи почала ся Зараза з коршми й потягла ся Із хати в хату. Не було, Вже згоди в радах та як перше, Ба вже й дїтий чим раз то менше Ходило в школу. Все село

Якесь нїме, понуре стало, Лиш співом пяним знай лунало Та панщини ярмо тягло. Здавало ся, що благородне Оте зворушенє народне Пропало, порохом пішло.

VIII

VIII.

Аж враз нї з сього анї з того В селї щось стало ся нового: Урвав ся спів, шинок спустїв, Всї люди якось посумнїли, Понуро мовчки ще терпіли, Та пан від разу зрозумів, Що не добром се пахне. З разу І догадать ся він не міг, Як і відки се заразу Навіяв біс якийсь на всїх.

Та певний того, що нїхто ту, Хиба лиш піп один бунтує, Почав розвідувать і чує Ось про яку попа роботу. Де тілько траплять ся хрестини, Чи похорони, чи родини, Чи так в село де для гостини Попа запросять, за столом Усюди йде одна розмова:

„Пора вам, дїтоньки, з шинком Розстати ся! Побійтесь Бога! Горілка зводить вас з ума. Горілка, то чортівська справка. Себе жалїйте! Йде зима, А в хатї і чобіт нема, А Жид нассавсь уже як пявка! „Хоч на дїтий своїх глядїть! Голодні, голі, хорі, темні! Що вийде з них? Тепер же світ На світлї, не на тьмі стоїть. Вже не досить ті скиби землї Перевертать, а треба вміти З людьми по людськи гомонїти, Не дать кривдить себе нїяк, Стоять за себе й за громаду. А як же дасть собі пораду Невчений, темний, ще й піяк?”

Ба деякі з двірнї казали, Що в церкві деколи бували, Що й там на казанях раз в раз Піп про тверезість промовляє, Шинки, Жидів, горілку лає, І каже, що вже крайнїй час Зовсїм її покинуть пити.

Пан став на місцї мов прибитий Почувши се. „Ось як воно! Зовсїм пора покинуть пити!

По щож менї її палити? Чи маю може свиням лити? Попу мабуть се все одно, Та не одно менї, о нї! Се-ж бунт! Таж він в мою кишеню Виразно засуває жменю! Таж він підкопує менї Найлїпший дохід! Ей, паноче! Сего терпіти й чорт не схоче! Насихмісць тут попа призвать!”

І ждучи скорою ходою Ходив у злости по покою, Плював, сїдав, вставав опять. Прийшов , поклонив ся І близь порога зупинив ся, В руцї держачи капелюх; Глядїв трівожно та несміло; Обличє зблїдло, побілїло, Мов весь уйшов аж в пяти дух. З гори, мов на собаку буру, На ту непоказну фіґуру Пан марсом своїм поглядїв, І сплюнув, вільною ходою Пройшов два рази по покою А піп стояв, мовчав, тремтїв.

В кінцї пан звільна наблизив ся І аж над самим похилив ся І різко, остро запитав:

„Єґомосць, чи ви дурнем стали Чи з роду розуму не мали, Чи вам дурниць хто нашептав? Чого ви шию самохіть Все пхаєте менї у сїть? Хиба на те вас ваші власти Попом поставили ось тут. Щоб ви напроти мене люд Підбурювали до напасти І вчили панську власність красти?”

Піп аж до долу похилив ся І весь тремтїв, перехрестив ся, Та пану в очи все дивив ся. „Се ясне пану набрехали”. — Сказав несміло. „Набрехали? Хто, що, по що? Чи се брехня, Що ви приватно з амбони Хлопам розводите андрони І всюди клеплете що дня, Щоб кинули горілку пити?”