Про українські народні думи

Front matter

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КООПЕРАТИВНИЙ ВИДАВНИЧИЙ СОЮЗ. — 19 —

ПРО УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ДУМИ.

.

Мова і поетичний стиль в народніх думах

I.

Мова і поетичний стиль в народніх українських думах.

Кожного разу, як тільки ми спиняємось думкою на тій чи иншій формі народньої поезії, мимоволі уявляються нам готові категорії, однакові у всі часи і в усіх народів. Казка, пісня обрядова, пісня побутова та історична, приповідка, примова, загадка — от звичайні форми поетичної творчости, в котрі виливається народній світогляд постійністю та правильністю періодичних явищ природи. Можна сказати, що це загальнолюдський ґрунт, на котрому виникають загальні властивости народньої поезії, загальний її тип, відповідний до наївного настрою народніх мас, перейнятих вірою в чудесне та зв'язаних у всіх проявах особистого життя переважаючим авторитетом традиції.

Але під важким склепінням традиції завжди жила особиста думка, викликана особистими радощами та горем людського серця і сполучена з безконечною зміною ріжноманітних відчувань, котрі не завжди можуть бути висловлені звичайними формулами поетичного слова. Спіраючись на ці формули, особиста творчість творила новітні способи та засоби поетичної техники для вислову нових відтінків думки, нових рухів чуття. Це була робота століть, майже непомітна близьким поколінням: тільки що пережитий момент, не відзначений ім'ям своїх представників, не закріплений письмом у пам'яти нащадків, швидко зливався з минувшиною, збільшуючи силу її глибини.

Так заглажувалися в народній поетичній творчости всі проміжні риси аж до такої міри, що з першого погляду народня поезія здається Паладою, що вийшла з голови Зевеса.

Одначе треба сказати, що особиста думка не завжди спіралась на самий суб'єктивний ґрунт особистого життя. Часто вона підходила до культурних впливів, що являлися в життю народа через зустрічі з иншими народами, дорогою переймання ріжноманітних вірувань та переказів, котрі на чужому ґрунті мали вже літературну форму. Вивчання місцевих оповідань виявило, що вони здебільшого занесені з ріжних країв, як оплодотворяючі зерна, що їх розносить вітер з далекої сторони.

Згодом на допомогу особистій думці являється організована сила науки та школи. Правда, що не завжди це була творча сила, бо часто вона глушила народню самодіяльність. Бували одначе випадки, коли вона прище- плювалася без насильства, без шкоди для місцевих народніх паростів життя. Тоді являлися особливі форми поетичної творчости, народні світоглядом та мовою, але в той самий час книжні особливим складом думок та способом її розвитку та вислову. До такої складної поетичної галузі належать, на нашу думку, народні українські думи. Вони являють собою оригінальний твір народньо-культурної творчости.

Вважаємо корисним з цього погляду спинитися на мові та поетичному стилі українських дум, в котрих виразно виступає книжний лад, що свідчить про непропащу без сліду для народньої свідомости літературну діяльність українських письменників.

Почнемо з рими та віршового ритму дум.

Перш за все треба мати на увазі, що в звичайних побутових піснях є багато віршових розмірів, але в кожній окремій пісні раз обібраний розмір не міняється від початку до її кінця. Ознакою того чи иншого ритму служить одноманітна група віршів одної міри, себ-то числом наголосів та навіть складів, — і зв'язаних між собою римою. Римуються звичайно сусідні вірші, складаючи таким чином віршовий період, котрий містить в собі певну думку. Не лиш період, але і кожний вірш уявляє сам по собі де-що окреме своїм змістом. Тому, читаючи, можна зробити паузу після кожного вірша, не розриваючи уяви в свідомости того, хто слухав; навіть в середині вірша певне число складів, яке стосується до одного наголосу, уявляє закінчену одиницю з боку складні. Єдність розміру в кожній пісні стоїть в зв'язку з самим її мотивом, котрий творить музичну цілість з розкладом на музичні коліна, при чому кожний вірш чи навіть піввірша відповідають тій чи иншій частині мотиву.

Що-ж ми бачимо в думах?

Значну ролю грає в них рима. В догоду римі являються инколи неможливі форми слів, напр.:

„Теє промовляє, Віттіля “

(Дума про трьох братів).

„Івась Коновченко молодого (козака) совстрічає, Стременем у груди “.

(Дума про Івана Коновченка).

„Старого козака конем побиває, Мєншого під ноги “.

(Дума про Івана Коновченка).

Але треба сказати, що, мимо всього нахилу до ритми, складачі дум не дуже дбали її обробляти. Мала ціну тільки та рима, котра сама, мовляв, напрошувалася у вірш. Здебільшого це дієслівна рима, неріжноманітна і взагалі убога. А проте вона робила великий вплив на утворення самого віршу в думах. Взагалі, як тільки в розвитку оповідання являлася рима, вона зараз виділяла вірш:

„Первий старший між ними пробуває — Кішка Самійло, гетьман запорожський, Другий — Марко Рудий, Суддя , Третій Мойсій Грач,

(Дума про Кішку Самійла).

Четвертий та шостий вірш утворились під впливом рими, коли аналогичне додаткове речення „гетьман запорожський“ не складає окремого вірша, через те що не криє у собі рими.

Ненарочита і ніби випадкова поява рими була до певної міри причиною нерівномірности самих віршів. Щось подібне ми бачимо в побутових піснях:

„Годі, мати, жалувати, годі, мати, годити, Присіли мене діти, Як калиночку квіти… Годі, мати, жалувати! Було мене, мати, не віддавати: Було мене маленькою дитиною під червоною калиною поховати“.

Тут одномірности віршів не додержано через риму, з котрою сполучається закінченість окремих моментів думки, з перевагою дієслівної рими, яка підкреслює ці моменти. Але, точніше кажучи, це не розмір пісень, бо він органично належить думам, і виник він в думах, як ми потім побачимо, під иншими впливами. Звичайно в думах рідко трапляються вірші однакові розміром: є вірші, більше як у сорок складів, і стоять вони часто поряд з віршами в сім, вісім складів, напр.:

(41) „Ей не з горя-біди мойму пану Барабашу схотілося на славній Україні з кумом Хмельницьким великі бенькети всчинати! (13) Нащо б їм кролевські листи удвох читати“?

(6) Не лучче б їм із Ляхами, (7) Мостивими панами, (15) З упокоєм хліб-сіль вічниї часи уживати“?

(Дума про Хмельницького та Барабаша).

Часом вірш з двадцяти складів стоїть поруч з десятискладовим, і цей останній з пятискладовим і чотирьохскладовим:

(20) „Да став же брат найменший, піший піхотинець, з байраків прибігати, (10) Став віти тернові знахожати; (5) У руки бере, (4) К серцю кладе, (7) Словами промовляє (7) І сльозами ридає“

(Дума про трьох братів азовських).

Кожний вірш думи, який-би він не був розміром, має на собі один ритмічний наголос.

Через це зрозуміло, що в віршові думи нема стіп, бо кожний з них відповідає окремій стопі. На поміч наголосові, щоби більш виразно відрізняти один вірш від другого, являється рима; до того-ж та сама рима єднає часом по-над десяток віршів. Таким чином, в думах стопа ніби побільшена до вірша, чи, краще сказати, вона поринає у віршові, як в аглютинуючих мовах речення міститься в слові; — через це в віршові думи нема належної роздільности, зате він уявляє щось більш масивне, ніж звичайна пісенна стопа. Часом вірш думи побільшується до того, що ми маємо в йому цілком розвинену і закінчену думку, в чому легко переконатися з вищенаведених прикладів. Вірш цей сполучається з багатьома иншими віршами, здебільшого одноманітною ритмою; через це від ряду таких віршів лишається вражіння рівної біжучої говірки, котра приваблює увагу слухача не так зовнішньою будовою, як своїм змістом. Давно вже називають такий розмір ритмічною прозою, і справді, відсутність в йому дрібних одиниць звичайного віршового розміру і зовсім вільна будова наближають його до натхненної мови оратора, котрий непомітно для самого себе відчув в своїм слові ритмічний лад. Само собою зрозуміло, що це такого сорту віршова міра, котра не може бути в цілковитій залежности від музичного ритму. Відомо, що всі думи співають на один голос, надзвичайно типовий, але з погляду музичного дуже немудрий. Цей голос не що инше, як мелодійний речитатив, котрому надається експресія, відповідно змістові вірша, то жива і швидка, то спокійна і повільна. Крім того, використовуючи рухомість вірша, для котрого не обов'язкова відповідна міра частин, сполучених з одноманітністю музичного такту, виконавець думи стає тлумачем вірша, надаючи йому того або иншого виразу, в згоді з настроєм свого власного почуття. Відсіль ліричний, палкий тон, котрий вносить особливу щирість в музичне виконання думи.

Таким чином, віршова форма думи цілком відповідає її внутрішньому ладові, що виявляє сама її назва. В думі проказується оповідання про подію, і через це поетичний склад думи вимагає такого вірша, що безумовно був-би властивим думці, що озивався-б на всі її найменші вимоги.

Придивимось до цієї мови.

Ми бачили з попередніх прикладів, що в думах панує дієсловна рима, і що вона зробила свій вплив на будову вірша. Зрозумілий таким чином і її вплив на будову речення: закінчуючи вірш, вона закінчує і речення, котре набуває наслідком цього особливого вигляду, який зовсім відріжняє його від звичайного речення, де присудок не відсувається від підмету на самий кінець. Улюблена присудкова форма в думах — це присудок складний (сполучений) з дієсловами: , , , (останнє тільки в майбутньому часі та де-коли в 2 та 3 особі, однини, часу теперешнього).

„Ой рад би я до тебе прибувати, Та не знаю, сестро, де тебе уже “.

(Думи про сестру та брата).

Можна було-б сказати просто: , — рима не була-би порушена, але дієслово в цьому випадкові має більш стилістичне, ніж синтаксичне значіння.

Найчастіше вживається у складних присудках дієслово коло другого дієслова, незавершеного тривання:

„ сини до розума дохожати, собі молоде подружжа мати, свою матір рідненьку, вдову стареньку, зневажати“.

(Дума про вдову та трьох синів).

Таким чином, дія, розширена до невідомих меж, обмежується, бо їй надається початочний відтінок.

Дієслово часом вживається в тому-ж розумінню, що і .

„Іди ти, мати, в свій дом пробувати: ми тебе за матку стареньку почитати“.

(Та сама дума).

Але здебільшого це дієслово у з'єднанню з би надає дії умовне значіння:

„Ой -б мене отцева-паніматчина молитва на Чорному морі рятувати, Уже-б я знав, як свою матір шанувати, поважати“.

(Дума про бурю на Чорному морі).

Особливо улюблена форма присудку з 3-ою особою однини, тепер. часу помічного дієслова , котре з'єднується не тільки по стародавньому з кон'югованим дієприкметником на л, але і з теперішнім часом дійсного способу:

„Не се нас шабля турецька , Не се нас пуля яничарська , А се отцева і паніматчина молитва “.

(Дума про смерть трьох братів).

„Се давній бідний невольник, Кішка Самійло, із неволі “.

(Дума про Самійла Кішку).

За допомогою в обох прикладах присуд висунуто на перший план: одною частиною його речення починається, а другою закінчується.

Звичайно складові частини складного присудку в реченні роз'єднані: між ними стоїть підмет з другорядними частинами речення. Не можна не бачити в цьому нахилу замкнути думку в одно суцільне речення.

Особливо виразно цей нахил знати в реченнях складних.

„Рука наша не , Серце наше не , Булатна шабля не тебе, найменшого брата, “.

(Дума про трьох братів Азов.).

Перед нами три речення і три присудки, бо кожен з особистих дієсловів має зміст тільки коло свого підмета. Але всі ці дієслова тягнуть до одного осередку — до неозначального способу, котрий єднається з кожним з них, як необхідний момент думки і мови; через це ми маємо не три незалежних речення, але одно сполучене, особливого, штучно-риторичного строю, з висунутим центром мови, котра через це уявляє з себе витриману єдність думки.

З тої самої логичної основи виходить і особливий нахил до вживання сполученого речення, в котрому одноманітні повторювані частини зв'язуються звичайно одним вузлом. Сполучене речення ми бачимо у всіх тих випадках, голи треба з'ясувати річ зо всіма її ознаками та особливостями чи оповісти про яке явище в послідовному порядкові моментів.

Зустрічаються сполучені речення значних розмірів:

„І вже мені не честь, не подоба, по ріллям спотикати, Жовтих чобіт каляти, Дорогії сукні пилом набивати, А хочеться мені, мати, Піти під город Тягиню гуляти, Слави-лицарства добувати“.

(Дума про Івана Коновченка).

Часом у формі одного сполученого речення розгортається широкий малюнок. Так, в одному з варіянтів думи про Івана Коновченка весь вчинок героя висловлено в формі сполученого речення, в котрому міститься 14 дієслівних присудків.

„Тогді ж то Івась Удовиченко, як од Хвилона, Корсуньского полковника, благословение принімав, Сам на доброго коня сідав, Міждо козацькими табурами пробігав, Шлик із себе скидав, Хрест на себе злагав, Отцеву й матчину молитву споминав, Із усяким козаком сердечне прощениє мав, Старого козака рідним отцем узивав, На турецькі табури пробігав, Турецькі намети поперевертав, Турок п'ятьдесят під міч узяв, Дев'ятеро живцем ізв'язав, Перед Хвилона, корсунського полковника, в намет приставляв“.

В граматичних прикметах сполученого речення міститься значна стилістична особливість українських дум. Маємо на увазі велике число в мові дум всяких синонімів, котрі входять в склад сполученого речення. Найбільше в думах дієслівних синонімів. Вони вимальовують всі відтінки дії або збільшують її ідею остільки виразно, що вона робиться для свідомости не тільки очевидним, але і необхідним фактом. Такі, наприклад, дієслівні синоніми у виразах: , , , , , , , , або в такій строфі:

„Отець да й мати старшого сина , Із очей , Середульшого сина , , , За “.

(Дума про втікання трьох братів із Азова).

Не так часто вживаються синонімичні речівникі та прикметники: , , , (молитва) , (душа) . Але тим часом дієві особи завжди малюються в думах потрібною кількістю пояснюючих слів і, так званих, додатків, напр.:

„Лях Бутурлак, Клюшник галерський, Сотник переяславський, Недовірок християнський“.

(Дума про Самійла Кішку).

Ще рідше трапляються синонімічні прислівники: , , , і т. и. Проте час та инши обставини, в супроводі яких одбувається дія, завжди подаються в думах найточнішим способом. Ось приклади:

„Три брата рідненькі, Як голубоньки сивенькі, , , , , , , “.

(Дума про трьох братів Азовських).

„Робилося те діло в , , “.

(Дума про Івана Коновченка).

„, , , , Як у землі кралевській да добра не було“.

(Дума про повстання козаків за Хмельн.).

Тон виписаних уривків суто-історичний і, сказати-б, документальний. В багатьох думах ця документальність доходить до того, що здається, ніби де-які фрази цілком взяті з якої-небудь історичної пам'ятки. Напр., в думі про Семена Палія Мазепа

„до короля шведського такі речі промовляє: „Королю Шведський, добродію, найясніший мій пане“.

Слова Мазепи ніби-то внесені в думу з його офиціяльного листа до короля шведського.

Цей, можна сказати, історичний реалізм в змалюванні явищ життя надає в багатьох випадках мові дум прозаїчну реальність, котра звичайно буває в діловій мові письменника, що обмірковує та виправляє кожну фразу свого твору згідно з вимогами граматичної логики. Особливо різко виступає прозаїчний лад мови при наростанню її, коли необхідно буває повторити ті чи инші слова і вирази, щоби відкинути всяку непевність в розумінні того, що сказано вище.

Ось один з багатьох прикладів:

„Ой на Чорному морі, На білому камені, Ой то там сидить ясен сокіл-білозерець… На святеє небо, на Чорнеє море іспильно поглядає, Що , , :

усі звізди потьмарило, місяця у тьму уступило, — : Ізо дна моря сильно хвиля вставає, — Судна козацькі, молодецькі на три части розбиває“

(Дума про бурю на Чорному морі).

Знати силкування думки виразно вказати на те, що відбувалось на небі і на морі.

Після загальної уваги, що і там і тут „не гаразд починає“, йде розмежування, що саме відбувалось на небі і що на морі, — розмежування, котрим і пояснюється саме повторення придатків прислівникових місця.

Той самий прозаїчний лад чується в уживанні побічних речень. Вони часом скупчуються так рясно, що переходять далеко за межі необхідности.

Речення без сполучників трапляються рідко; навпаки, навіть незалежні речення наділяються сполучниками, за допомогою котрих звичайно з'єднуються побічні речення з головними, напр.:

„ іде український козак, й корчму минає, А жид вибігає, Та українського козака за чуб хватає“.

(Дума про повстання козак. за Хмельн.).

„А то був жид Янкель, він коло школи похожає, Та по школі плаче-ридає“.

(Ibidem).

Відношення побічнихъ речень до головних не зовсім подібні до тих, які ми бачимо в звичайнім реченні. Трапляється частенько, що вони зовсім не стоять в безпосереднім зв'язку з головними реченнями, напр.:

„А сребро-злато на три части паювали. Первую часть брали, На церкви накладали, На святого межигорського Спаса, На Терехтемировський манастирь, На святую січовую Покров давали, Котрі давнім козацьким скарбом будували, Щоб за їх, вставаючи і лягаючи, милосердного Бога благали“.

(Дума про Сам. Кішку).

В думах далеко частіше трапляється, так звана, інверсія, ніж у звичайних піснях. Порівняємо такі синтаксичні побудовання:

„Єсть у мене Іван Луговський, Котрий у мене дванадцять літ за джуру пробував, Всі мої козацькі звичаї познав“.

(Дума про смерть Б. Хмельницького).

Тут головне речення з'єднано з побічним звичайним способом.

„Котрий чоловік отця свого, матір штить — поважає, Тому Бог во всякий час помагає“.

(Дума про вдову та трьох синів).

Тут з головного речення посередній додатокъ (чоловікові) пересунуто в додаткове, де він являється вже підметом.

„А которий чоловік отцеву і матчину молитву штить — поважає, То отцева-матчина молитва зо дна моря винімає“.

(Варіянт тої самої думи).

Тут підмет головного речення зробивсь прямим додатком побічного, котре теж утворилось з посереднього додатку речення головного, як і в попередньому прикладі.

„Як почали друзі, панове-молодці, жидів та ляхів з України згоняти, Та в котрого не було драної, невірної кожушини. То й той надів жидівські кармазини“.

(Дума про повстання козаків за Хмельницького).

Сполучник повинен був-би стояти з початку другого віршу, але замісць стоїть для зв'язку з першим побічним: причина в тому, що головне речення відріжнено від зрівняного з ним побічного другим побічним, що входить в головне теж способом інверсії. Таких прикладів в думах безліч, але ми випишемо ще один для того, щоб вияснити для себе стилістичну вагу такого складу речі.

„Де були в полі стежки, доріжки, Волоськими головами повимощував; Де були в полі глибокі долини, Волоською кровью повиповнював“.

(Дума про похід Хмельницького в Молдаву).

Вихідною точкою думки був намір висловити, що „стежки і доріжки повимощував“; через це побічне речення ставиться на перший план, прямий додаток головного речення атрофується, перетворюючись в суб'єкт побічного, від чого побічне дістає більшу незалежність і виразність. Очевидячки, в цьому і міститься причина широкого розповсюдження в думах інверсії та аналогичних з нею зворотів мови.

Само собою розуміється, що постійне вживання складних речень, що переповнені реченнями побічними і всякими пояснюючими словами на зразок описових вирязів (, , ), задержує течію мови. Вона робиться тягучою, і, що особливо важно, цілком відповідає логичним вимогам думки, котра прямує до виразу всебічнього, закінченого. Через це в думах панує, так звана, періодична мова. Зустрічаються часто зразкові періоди, ніби складені відповідно до всіх приписів риторичної науки: тільки непідроблена щирість, властива народньому слову, примушує вірити, що ці періоди утворив народ, а не написала рука досвідченого стиліста.

Щоб не губитись в масі матеріалу, для пояснення нашої думки випишемо скілька віршів із думи про сестру та брата.

Зміст її дуже простий.

Сестра просить брата, щоби він одвідав її на чужій стороні. Брат відмовився, через те, що він живе

„За темними лугами, За широкими полями, За бистрими ріками“.

Знову чутно голос сестри, що слізно проказує:

„Прибудь же ти до мене: Темниї луженьки ясненьким соколоньком перелити, Широкиї поля малим-невеличким перепелоньком перейди, Бистриї річеньки і озера білим лебедоньком перепливи, Сядь-пади у моїм дворі сивим голубоньком, Головку склони, Жалібненько загуди, Нехай я буду вихождати, Ой по голосу познавати, І на хліб, на сіль закликати, І на здоров'я тебе, брате, буду питати“.

Брат знову відмовляє:

„Пойди ти, сестро, до тихого Дунаю, Возьми ти, сестро, піску у білу ручку, Посій ти, сестро, на каменю: Коли той буде пісок на білому камені зіхожати, Синім цвітом процвітати, Хрещатим барвінком біленький камень устилати, Разними красними цвітами украшати: Тоді, сестро, буду до тебе в гості прибувати, Твого життя при бідности доглядати“.

Тоді зрозуміла сестра, що ніколи вже не побачить вона брата, — і ось виливає вона своє горе в жалібній скарзі на безпритульне становище своє серед чужих людей:

„Як у нашого отця тай матки, — говорить вона, — пили та їдали, Тоді нас і куми, і побратими добре знали, А як нас пришибла недобра година, Одцуралася нас близькая і далекая, вся названая сердешная родина! Тяжко, каже, братіку… Як птиці пернатій в чистім полі без древа ночувати, Як тяжко та важко живій рибі без води проживати, Як тяжко та важко білий камень з сирої землі проти себе ізняти: Ой, так тяжко та важко на чужій стороні без кревної родини помірати.

Гадка про те, що брат не може перемогти перешкод, котрі лежать по дорозі до сестри, висловлена в алегоричній формі вчинків, котрі мусить зробити сестра, щоби переконатись в своєму безпорадному становищу. Перший вчинок сестри творить умови для слідуючого за ним, котрий в свою чергу складає умову для останнього. Ми маємо, таким чином, доладній період, в котрому всі частини сполучені в тісному і неподільному зв'язку між собою, і одночасно кожна з них уявляє зовсім закінчене ціле. В остаточних словах сестри ми маємо період, так званий з правильним чергуванням підвищення й пониження, з котрих кожне розкладається на дві частини, при чому цілий ряд сінонимичних визначень в останній частині побільшує вражіння головної думки, — а також період, не гірший від попереднього красою та виразністю малюнка, повнотою і закінченістю виразу.

Вся ця дума має в собі цілий ряд узагальнень, що викликають в чуттю слухачів міркування про долю людей, закинутих на чужу сторону, про самотність та гірку долю їхню далеко від свого роду-племени. Від народньої української думи — віє самою співця, котра привертає слухачів до міркування, задуми. Частенько в самому кінці думи співець перериває нитку свого оповідання, щоби висловити свою думку. В одній думі родинного змісту мова йде про те, що „лихий отчим“ вигнав з хати свого пасинка. Зтиснувши серце, скорилася недолі його рідна мати. Пішов козак на чужу сторону, оженився там, але думка про матір не кидала його. Їде він в рідний край, щоб навідатись до старої матери.

Далі провадимо словами думи:

„Став вторий отець-названий на зустріч його вихожати… От-же то, панове-молодці, як же то Господь чоловікові привів, Що з чужої сторони далекої прибував, Свою матір старую при смерти заставав! Скоро його стара мати на божій постелі вздріла, На своє лице християнське хрест собі положила: „Чого-ж я бажала, того і дождала, Сина свого при смерти в вічі повидала“!

Часом на самім початку думи співець висловлює загальну думку, котру потім розгортає в послідовній течії оповідання. Так починається, наприклад, дума про родинне життя козака:

„Не один козак сам собі шкоду шкодив, Що від молодої жінки у військо ходив“.

Часом дума починається питанням, в якому, власне, і криється основна її думка. Такий, наприклад, початок думи про повстання козаків після білоцерківського миру:

„Ой, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький починав, Що із ляхами, із мостивими панами, у Білій Церкві замирив“?

Иноді зараз таки за питаннями йде й відповідь.

Так, в думі про Семена Палія, царі та князі, поз'їздившись в городі Лебедині,

„Великим дивом дивовали, Один до єдиного словами промовляли: „Про що то, панове, у землі християнській не стало порядку ставати?“ — „Про то, панове, що стали проклятиї бусурмане християн братами називати.“ — „Хто ж теє зачинав?“ — „Начинав теє проклятий Мазепа“…

Розмисел царів та князів („великим дивом дивовали“) змальовано в самому процесі його виразу, себ-то в нараді їх між собою.

Взагалі в думах дієві особи змальовуються людьми, що міркують, розважають.

„Став Алкан-паша дорогі напитки пити-підпивати, Стали козацьку голову клюшника розбивати“…

(Д. про Сам. Кішку).

І потім йде змальовання самих умислів. Співець любить зазирнути в душу своїх героїв:

„Зажурилася Хмельницького сідая голова, Що при йому ні сотників, ні полковників нема: Час приходить умірати, Нікому поради дати!“

Так починається дума про смерть Богдана Хмельницького.

Думку про смерть виводить співець з душі самого Хмельницького. Ця думка і єсть імпульс для всієї козацької ради, про котру оповідається в думі.

Не завше спокійно думають герої дум. Навпаки, в їх гаданнях здебільшого прохоплюється гаряче почуття. Не завше спокійний і співець, коли оповідає про своїх героїв. Він приймає занадто жваву участь в долі їх. Він радіє, коли вони тріумфують і страждає, коли вони гинуть. Той і другий настрій примушує його відступити від звичайної мови.

Иноді співець ніби не знаходить слів для вислову почуття, котре гнітить його героїв, і тому являється мимоволі у нього той зворот речі, котрий в підручниках риторики відомий під назвою фигури . Ось як змальовує він, наприклад, смерть в степу одного з трьох братів, що втекли з азовської неволі. Змучений втікач

„До Осавур-могили прибуває, На Осавур-могилу зіхожае, Там собі безпечне дев'ятого дня спочивок має, Дев'ятого дня з неба води-погоди вижидає“.

На дев'ятий день прийшлось йому „на безвідді, на безхліб'ї погибати“:

„Дев'ять день, — каже він, — хліба в устах не маю, На безвідді, на безхліб'ї погибаю… Тут теє промовляв“…

Не стало слів у вмираючого, і співець поспішає оповісти про самий момент смерти:

„Не чорна хмара налітала, Не буйні вітри вінули, Як душа козацька-молодецька з тілом розлучалась“.

Але співець не обмежується зовнішніми подробицями малюнку: він вводить в нього самого себе, власний свій настрій. Тяжко уявити йому самітну смерть козака, котрого не оплакали батько та матір, і ось він, в другому варіянті тієї самої думи, утворює похоронне голосіння власної душі своєї в сумному куванні „сивої зозулі“, котра:

„Прилітала, Да у головах сідала, Да жалібно закувала: „Ой голово-голово, козацькая-молодецькая! Се-ж ти ні допила, ні доїла, А ні хороше не сходила… А довелося валятися, Звіру-птиці на поталу податися“!

Взагалі в думах ми часто зустрічаємо ліричний вислов почуття самого співця в формі, так званих, , котрі він робить або просто від себе, або-ж від своїх героїв. Особливо енергійні звертання, викликані загальною картиною краю, в котрій одбувається дія:

„Земле польська, Україно подольська! Та вже тому не річок і не два минає, Як у християнській землі добра немае“.

Так звертається співець до краю, змученого лихоліттям в час війни, щоби розказати потім про нові лихоліття, викликані повстанням козаків за Богдана Хмельницького.

„Ти, земле турецька, Віро бусурманська, Ти, розлуко християнська! Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю, Або брата з сестрою, Або мужа з вірною жоною“.

Тут настрій співця висловляють невольники, що бідують на каторзі турецькій. Фактичного змісту в цій думі нема. Стогін невольників — ось її зміст, і це не тільки стогін, але і прокльони ненависній їм турецькій землі. За прокльонами йде молитва, котра проказується від особи співця, хоча безпосередньо вона зв'язана з прокльоном, складаючи ніби продовження слів невольників.

„Визволь, Господи, невольника з неволі На простиї дороги. На ясні зорі. На руський берег, На край веселий, Між мир хрещений“.

Глибоко симпатичний співцеві цей мир , , котрий зветься в думах , иноді , найчастіше .

Але співець дивиться на свій край журними очима. Безкрайною рівниною стелються перед ним , де гуляють або-ж сунуть . По цих степах ростуть та синіють . Иноді палають в цих степах , і тоді знайти траву можна тільки по берегах степових річок, повз які тягнуться і навіть . Прорізані стени та , котрі вкриті . Живуть у степах та . На цих степах відбуваються бойовища між козаками та турками або татарами. Ось перед нами козак-, на прізвище , котрий

„Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота… На козакові шапка-бирка, Зверху дірка, Травою пошита, Вітром підбита: Куди віє — туди і повіває, Козака молодого прохоложає“.

Він побиває татарина на полі і висловлює побажання, щоби воно

„Літо й зіму зеленіло“

за те, що його

„при нещасливій годині сподобило“

Тішиться козак, але була-б сумною його доля, коли-б удалось татаринові

„Живцем його у руки взяти, Да в город Килію запродати“.

Не смерти боїться козак, а неволі турецької: тільки в неволі, серед щоденних катувань на каторзі, він доходить до одчаю. Тоді він благає сокола , щоби він подав звістку про нього батькові та матері:

„Перед ворітьми мого батька й матері, — каже він, — сядь-пади, Жалібненько проквили, Ще моєму батькові і матері більшого жалю завдай, Та нехай мій батько добре дбає, Скарби збірае, З тяжкої неволі турецької викупає“.

Сокіл в думах не тільки вістник, але і символ вільної душі козацької. В одній думі говориться, що молоде соколя попало в неволю: заплутали його там в срібні кайдани, а біля очей повісили дорогі перли, себ-то оточили роскішними принадами, що траплялося не раз із бранцями, які переймали бусурманську віру, і особливо з бранками. Довідався про це старий сокіл від орла-брата…

„На город-царьгород налітав, На валу сідав, Жалібно квилив-проквиляв… То соколя зачувало, Смутно ся мало, Головку склоняло І крилечка опускало“.

Щоб розвіяти його тугу, турки зняли з нього і кайдани й перли. Тоді

„Сокіл налітав, Та на крила взяв, Та на високу висоту підносив… „Ей, соколя моє, бездольне, безродне! Лучче ми будемо по полю літати, Та собі живности доставати, А ніж у тяжкій неволі, у панів, проживати: Ей то-ж то у панів слава, що їсти і пити, Та тільки неволен світ по світу походити“.

Цей і був для козака принадою, що вабила його в . Там він дихав повними грудьми, там він відчував своє право людини жити, поки живеться, поки вона переконана, що в житті не все ще загублено. Він знав, що єсть у нього в ріднім краю та та , та , , що подбають про нього за години лихої, бо

Як то б'ється птиця об птиці, А родина об родині: Ой то так б'ється отець і мати об своїй кревній дитині.

Знав він також, що не лишить його в біді та . З цим , звик він

„Неприятеля під ноги топтати“,

Щоб

„слави-рицарства достати, За віру християнську одностайно стати,

а в години спочинку

„пити і гуляти, Хорошії мислі мати“.

Одною з цих думок, заповітною мрією його життя, було вмерти серед цього люду.

Тільки в цьому разі міг він сподіватись, що слава його

„Не вмре, не поляже“,

через те, що „лицарство козацьке всякому розскаже“, — розскаже воно про те, як загинув козак, як його поховали. Заспокоїться бідна мати, коли довідається, що сина її , що самі козаки висипали й могилу йому,

„Шаблями, наділками суходіл копали, Шапками, приполами персть вибірали, І могилу насипали, В семип'ядні пищалі гримали, У сумерки жалібно вигравали, Славу козацьку вихваляли.

а після похорону

„цвіленькими, сухенькими військовими сухарцями поминали“.

Буде вона

„козакам хустки і рушники шиті давати, По церквам і по манастирям служби й панахиди нанімати, Заразом по своєму синові похорон і весілля одбувати“, —

буде вона

„крамні платки купувати, Та лирникам дарувати“,

щоб вони сина поминали.

Таке було життя в степовій Україні, котра ближче лежала до славного Запоріжжа — осередку боротьби козацтва з мусульманським світом. Багато було в цьому житті поривань та захоплень, вабило воно до себе славою героїчних вчинків, давало воно почуттю волі та незалежности повне задоволення. Але бракувало йому міцних підвалин, культурного побуту, бракувало тої повноти та затишку, котрі бувають наслідком родинного щастя, родинних радощів. І справді, ми не бачимо в думах, так званих, любовних мотивів, котрі займають, як відомо, показне місце в звичайних побутових піснях. сть в козака сестра та мати, котрі виряжають його в похід, котрі побиваються в розлуці за ним, про котрих сам він думає в поході. Але ніколи не згадує він про , кинуту в рідному селі, про кохану жінку та дітей. Не міг не почувати він утрати тої втіхи життя, що припадає на долю простих смертних, що не мають ні мужности, ні слави героя. Не міг не почувати цього і співець, котрий ставився до родинного огнища з почуттям святої пошани:

„Де муж з жоною живе-проживає, Там святий Миколай на радість ухожає“.

На цій родинній основі співець будує всю драму козацького життя: і боротьбу козака матір'ю, котра благає його лишитись удома, і самітнє бурлакування його далеко від роду-племені, і невдачі його, коли забув, він й молитву, і передсмертні хвилини його життя, коли він просить товаришів своїх, щоб вони „тіло його поховали, звірю-птиці на поталу не дали“.

Звідси глибоко скорботний, елегійний тон, котрим переняті думи про походи козака в степу. , плач, складають, сказати-б, органичну прикмету самої фразеології цих дум, в котрих звичайно , , козаки , .