Енциклопедія марксизму-ленінізму

Front matter

Акад. Єм. ЯРОСЛАВСЬКИЙ

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ МАРКСИЗМУ-ЛЕНІНІЗМУ

„БІЛЬШОВИК УКРАЇНИ“ № 2

Як утворювалась «Історія ВКП(б)»

ЯК УТВОРЮВАЛАСЬ «ІСТОРІЯ ВКП(б)»

Поява «Історії Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)» — велика подія в житті ВКП(б) і в той же час велика подія на історичному фронті.

Справа не тільки в тому, що до останнього часу у нас не було курсу Історії ВКП(б), який цілком задовольняв би запити партійної, більшовицької освіти; справа в тому, що вперше за весь час існування нашої більшовицької партії з'являється праця з історії партії, складена на такому високому теоретичному рівні, так ідейно насичена теоретичним змістом, як цей курс «Історії ВКП(б)». Не зважаючи на стислість, він являє собою найповніший — якщо взяти політичні оцінки і теоретичну глибину цієї роботи — курс «Історії ВКП(б)».

Усім відомо, що в усій роботі по створенню цієї праці з історії ВКП(б) роль товариша Сталіна виняткова, особисто ним виконана величезна робота.

Кожний почуває, читаючи цей чудовий курс «Історії ВКП(б)», як продумано кожен рядок, як обдумано кожне слово, який величезний історичний досвід сконцентрований нерідко в скупих словах, що викладають найважливіші події в житті нашої партії. Великий інтерес, який виявляють робітники, колгоспники, радянська інтелігенція до історії більшовицької партії, свідчить насамперед про те, яке велике місце партія більшовиків займає в житті, у свідомості трудящих СРСР. В цьому величезному інтересі до історії ВКП(б) виявляється глибока пошана міліонів трудящих до більшовицької партії.

Ленін в період ліквідаторства, між двома революціями, писав у статті «Ідейна боротьба в робітничому русі»: «Не може бути свідомим робітником той, хто ставиться, як Іван Непомнящий, до історії свого руху»

Робітники країни Рад, її колгоспники, її радянська інтелігенція — не Івани Непомнящі. Не тільки члени славної Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків, створеної, вихованої Леніним і Сталіним, вважають своїм обов'язком вивчати історію партії, бо вона є для них насамперед зброєю більшовицького виховання мас; але і безпартійні робітники, колгоспники і радянська інтелігенція, коли вони продумають шлях нашої партії від перших маленьких марксистських гуртків і груп, що з'явилися в Росії в 80-х роках минулого століття, до великої партії більшовиків, яка керує нині першою в світі соціалістичною державою робітників і селян, зрозуміють, яку велику силу становить ця партія, проймуться до неї ще більшою пошаною, ще більшою відданістю, ще більшою любов'ю, відчують ще глибше, що це їх рідна партія. Без цієї партії неможливе було б визволення робітничого класу від капіталізму, неможливе було б визволення десятків міліонів селян від царя, поміщиків, куркулів, жандармів, урядників та інших подібних паразитів. Без цієї партії, яка знищила владу капіталу і панування церкви над наукою, над людською думкою, інтелігенції неможливо було б зайняти те місце, яке вона займає у нас в соціалістичному суспільстві.

Треба нагадати, як поставив товариш Сталін питання про завдання історичної науки взагалі і зокрема про завдання історії ВКП(б).

Читаючи свої лекції «Про основи ленінізму» в Свердловському університеті в 1924 році, товариш Сталін показав, що питання ленінізму безпосередньо зв'язані з історією ВКП(б), з історією революційної боротьби робітників і селян.

Саме через те «Основи ленінізму» товариша Сталіна так політично насичені й сьогодні, настільки змістом своїм свіжі, ніби ці лекції читалися лише вчора, настільки актуально, а не абстрактно поставлені в них теоретичні питання про історичні корені ленінізму, про метод ленінізму, про значення теорії, про диктатуру пролетаріату, про селянське питання, про національне питання, про стратегію і тактику робітничої партії, про саму партію і про стиль роботи більшовиків.

Товариш Сталін ще в 1931 р. в статті «Про деякі питання історії більшовизму» звернув нашу найсерйознішу увагу на хиби і помилки істориків партії і зажадав від нас «піднести питання історії більшовизму на належну висоту, поставити справу вивчення історії нашої партії на наукові, більшовицькі рейки і загострити увагу проти троцькістських і всяких інших фальсифікаторів історії нашої партії, систематично зриваючи з них маски».

З того часу минуло коло десяти років, протягом яких були викриті і розгромлені троцькістсько-бухарінські і буржуазно-націоналістичні агенти імперіалізму в різних областях нашого соціалістичного будівництва, у тому числі і на історичному фронті. І тут, в галузі історичної науки, троцькістсько-бухарінські контрабандисти та фальсифікатори чимало нашкодили.

Не один раз товариш Сталін протягом цього періоду ставив перед нами вимогу підвищення якості нашої роботи по вивченню нашого минулого. Нагадаємо постанову Ради Народних Комісарів і ЦК ВКП(б) «Про викладання громадянської історії в школах СРСР» від 16 травня 1934 р., «Зауваження з приводу конспекту підручника з історії СРСР» товаришів Сталіна, Жданова, Кірова від 8 серпня 1934 р., «Зауваження про конспект підручника нової історії» товаришів Сталіна, Кірова, Жданова від 9 серпня 1934 р., «Постанову жюрі урядової комісії по конкурсу на кращий підручник для 3-го і 4-го класів середньої школи з історії СРСР» надруковану 22 серпня 1937 р. і особливо лист товариша Сталіна упорядникам підручника історії ВКП(б) — «Про підручник історії ВКП(б)».

В цьому листі товариш Сталін писав:

«Я думаю, що наші підручники з історії ВКП(б) незадовільні з трьох головних причин. Незадовільні або тому, що вони викладають історію ВКП(б) поза зв'язком з історією країни; або тому, що обмежуються оповіданням, простим описом подій і фактів, боротьби течій, не даючи необхідного марксистського пояснення; або ж тому, що хибують на неправильність конструкції, неправильність періодизації подій.

Щоб позбутися таких хиб автори повинні врахувати ряд міркувань.

Треба, поперше, перед кожною главою (або розділом) підручника дати коротку історичну довідку про економічне і політичне становище країни. Без цього історія ВКП(б) виглядатиме не як історія, а як легке і незрозуміле оповідання про діла минулі.

Треба, подруге, не тільки викладати факти, які демонструють численність течій і фракцій у партії і в робітничому класі в період капіталізму в СРСР, але й дати марксистське пояснення цим фактам, вказавши а) на наявність у дореволюційній Росії як нових, сучасних з точки зору капіталізму, класів, так і старих, докапіталістичних класів, б) на дрібнобуржуазний характер країни, в) на різнорідний склад робітничого класу, — як на умови, що сприяли існуванню багатьох течій і фракцій у партії і в робітничому класі. Без цього численність фракцій і течій лишається незрозумілою.

Треба, потретє, не тільки викладати в тоні простого оповідання факти запеклої боротьби течій і фракцій, але й дати марксистське пояснення цим фактам, вказавши, що боротьба більшовиків з антибільшовицькими течіями і фракціями була принципіальною боротьбою за ленінізм, що в умовах капіталізму і взагалі в умовах наявності антагоністичних класів середпартійні суперечності і незгоди є неминучістю, що розвиток і зміцнення пролетарських партій при зазначених умовах може відбуватися лише в порядку подолання цих суперечностей, що без принципіальної боротьби з антиленінськими течіями і групами, без їх подолання, наша партія неминуче переродилася б, як переродились соц.-дем. партії II-го Інтернаціоналу, які не приймають такої боротьби. Можна було б при цьому використати відомий лист Енгельса до Бернштейна в 1882 році, наведений у першій главі моєї доповіді VII-ому поширеному Пленуму ВККІ «Про соц.-дем. ухил» у ВКП(б), і мої коментарі до нього. Без таких роз'яснень боротьба фракцій і течій в історії ВКП(б) виглядатиме, як незрозуміла склока, а більшовики, — як непоправні і невгамовні склочники і забіяки.

Треба, нарешті, внести якийсь порядок у оправу періодизації подій з історії ВКП(б)».

«Короткий курс історії ВКП(б)» побудовано саме на основі цих вказівок товариша Сталіна. В короткому курсі історія ВКП(б) тісно зв'язана з історією країни. Подіям і фактам дано марксистське пояснення, періодизація подій витримана в тій послідовності, в якій вона дана у схемі, запропонованій товаришем Сталіним. Історичні довідки про економічне і політичне становище країни складено дуже ретельно. Не зважаючи на стислість викладу, вони дають основний матеріал, необхідний для всякого пропагандиста, точно і ясно обрисовують економічну й політичну обстановку боротьби пролетаріату і селянства в кожний окремий період.

Якщо в колишніх підручниках були такі сторінки, які товариш Сталін з повним правом визначав «як легке і незрозуміле оповідання про справи минулі», то в «Короткому курсі історії ВКП(б)» перед нами проходить бойова історія більшовиків, освітлена ученням марксизму-ленінізму.

Декому хотілося, щоб в «Історії ВКП(б)» під редакцією Комісії ЦК не було іноземних слів і щоб взагалі все було настільки спрощено, щоб і думати не треба було ні про що, щоб усе само вкладалося в голову. Це — неправильна вимога. Не можна підмінювати вивчення історії більшовицької партії «легким читанням». Історію партії треба вивчати, а щоб вивчати, треба над нею посилено працювати. Вивчаючи історію партії, кожний повинен буде знайомитися з рядом невідомих йому слів і понять, відчувати, що набуває нових знаннів, що перед ним розкриваються нові історичні горизонти, що для нього стає ясним зміст подій, про які він, може, і знав, але не вмів уявити їх у зв'язку з усією боротьбою робітничого класу за комунізм.

«Історія ВКП(б)» під редакцією Комісії ЦК виходила з того, що не можна вносити спрощенство у вивчення історії партії. Від кожного, звичайно, в міру його розвитку, можна і потрібно вимагати певного мінімуму теоретичної роботи, а «Історія ВКП(б)» вимагає саме такої теоретичної роботи, бо одним із завдань, що його ставить собі «Історія ВКП(б)», є ліквідація теоретичного відставання.

Більшовицька партія має право вимагати, щоб на третьому десятку існування пролетарської диктатури покінчено було з теоретичною відсталістю членів партії; партія дає всім можливість вивчати курс історії партії, що підносить їх теоретичний рівень.

«Історія ВКП(б)» містить у собі, не зважаючи на свою стислість, дуже широку документацію, величезну кількість посилань на праці Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна. Теоретичні витяги з творів класиків марксизму розраховані на те, що вивчаючі не задовольняться тільки невеликою цитатою, а дадуть собі труд прочитати праці, з яких узято відповідні витяги. Вивчення праць Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна не тільки в цитатах, а в оригіналі, є вимогою, на якій можна і треба виховувати більшовицькі кадри, — в дусі серйозного, вдумливого, наукового ставлення до фактів і подій історії. Не можна задовольнятися самим лише знанням факту, треба постаратися до кінця усвідомити його значення, його зв'язок з усією боротьбою робітничого класу за комунізм. Саме з цієї точки зору необхідно вивчати, як «ВКП(б) росла і міцніла в принципіальній боротьбі з дрібнобуржуазними партіями всередині робітничого руху — есерами (а ще раніше з їх попередниками — народниками), меншовиками, анархістами, буржуазними націоналістами всіх мастей, а всередині партії — з меншовицькими, опортуністичними течіями, — троцькістами, бухарінцями, націонал-ухильниками й іншими антиленінськими групами.

ВКП(б) міцніла і загартовувалась в революційній боротьбі з усіма ворогами робітничого класу, з усіма ворогами трудящих — поміщиками, капіталістами, куркулями, шкідниками, шпигунами, з усіма наємниками капіталістичного оточення».

Необхідно вивчати історію партії так, щоб це вивчення озброювало «знанням законів суспільного розвитку і політичної боротьби, знанням рушійних сил революції» (стор. 4). Саме тому в «Історії ВКП(б)» дано теоретичні узагальнення, які допоможуть вивчити ці закони суспільного розвитку і політичної боротьби, які озброюють знанням рушійних сил революції.

Якщо до справи підходити колишніми мірками пропагандистів, що керували вивченням історії партії в гуртках, в школах, то введення в курс історії ВКП(б) таких питань, як виклад основ діалектичного і історичного матеріалізму, «утруднює» вивчення історії партії. Насправді ж кожен може переконатися, вивчивши «Історію ВКП(б)», що са́ме введення цих предметів полегшує правильне засвоєння історії партії, робить його повноцінним, сприяє ідейному зростанню наших більшовицьких кадрів. Ось чому саме на ці теоретичні питання, викладені в «Історії ВКП(б)», слід звернути особливу увагу.

Боротьба Леніна і Сталіна за створення більшовицької партії

БОРОТЬБА ЛЕНІНА І СТАЛІНА ЗА СТВОРЕННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ПАРТІЇ

З першої ж глави вивчаючий «Історію ВКП(б)» знаходить в ній нову постановку цілого ряду питань. Відомо, наприклад, як багато неясностей було за останній час щодо Плеханова. З одного боку, троцькістсько-бухарінські контрабандисти замазували опортуністичні ідеї Плеханова і висували його мало не родо- начальником більшовизму, а з другого боку, вважалося ознакою поганого тону, мало не опортунізмом, говорити про заслуги Плеханова і його групи в справі поширення марксизму і особливо в справі боротьби з народниками.

«Історія ВКП(б)» дає історично правильну постановку питання: не замазуючи помилок плехановської групи, в ній показано величезне значення боротьби Плеханова і його групи в справі поширення ідей наукового соціалізму в той час, коли соціал-демократія в Росії ще не була зв'язана з робітничим рухом.

«Історія ВКП(б)» нагадує, що перше покоління марксистів у 80-х роках, а потім і в 90-х роках і навіть на початку 900-х років, надавало величезного значення таким працям Плеханова, як «До питання про розвиток моністичного погляду на історію», «Наші незгоди», «Соціалізм і політична боротьба» та ін. Марксисти на цих працях учились боротися з народниками, боротися з ворогами марксизму. Плеханов у цих працях дав блискучий захист діалектичного матеріалізму Маркса–Енгельса.

Через всю «Історію ВКП(б)» чітко проходить лінія боротьби з опортунізмом Плеханова і його прихильників, з меншовизмом Плеханова, і в той же час у цьому курсі історії ВКП(б) дано належну історичну оцінку позитивної ролі, яку відіграв Плеханов у популяризації, поширенні і захисті марксизму.

В цій же главі ми бачимо чітку постановку питання про народництво. Ми знаємо, що і в цьому питанні фальсифікатори історії внесли чимало плутанини. В «Історії ВКП(б)» дана рішуча критика народництва, показано всю шкідливість народницьких ідей у розвитку революції, у розвитку робітничого руху, показано, що народники є противниками марксизму.

Народники «відвертали увагу трудящих від боротьби з класом гнобителів безкорисними для революції убивствами окремих представників цього класу. Вони гальмували розвиток революційної ініціативи й активності робітничого класу і селянства.

Народники заважали робітничому класові зрозуміти його керівну роль в революції і затримували створення самостійної партії робітничого класу» (стор. 12). В «Історії ВКП(б)» говориться про те, що народники проповідували фальшиву теорію активних «героїв» і пасивної «юрби», яка жде від «героїв» подвигу, але разом з тим показано з історичною об'єктивністю, що народники намагались підняти селян на боротьбу проти царського уряду, їх біда була в тому, що вони не змогли правильно зрозуміти умов розвитку суспільства, що вони йшли проти історичних потреб суспільства, що вони виявлялись героями-невдахами в історії.

«Історія ВКП(б)» показує всю шкідливість народницької проповіді терору, роз'яснює, як неправильно розуміли народники закони розвитку Росії, роль різних класів у ній, але це зовсім не означає, що це покоління революціонерів, яке боролося проти царизму, треба зображувати контрреволюціонерами, як це іноді буває.

Інша річ, що народники, які не розуміли законів розвитку суспільства, так само як згодом меншовики, анархісти та ін., в міру розвитку революції, в міру переростання її в соціалістичну, пролетарську революцію все далі й далі відходили від революційної боротьби і, кінець-кінцем, прийшли в табір контрреволюції.

Слід нагадати, що серед пропагандистів один час була в ходу теорія, що нема чого проводити будь-яку різницю між так званими революційними народниками 70-х і початку 80-х років і ліберальними народниками. Ці пропагандисти вважали, що ідеї Леніна в цьому питанні вже застаріли. У 1-ій же главі «Історії ВКП(б)» чітко показано, в чому сталися зміни в народництві в 90-х роках:

«Народники 90-х років по суті давно відмовились від усякої революційної боротьби з царським урядом. Ліберальні народники проповідували примирення з царським урядом. «Вони просто думають, — писав Ленін про народників того часу, — що коли попросити гарненько та ласкавенько у цього уряду, то він може все добре влаштувати» (Ленін, т. І, стор. 161).

Народники 90-х років закривали очі на становище бідноти в селі, на класову боротьбу в селі, на експлуатацію бідноти куркульством і вихваляли розвиток куркульських господарств. Вони виступали по суті справи як виразники інтересів куркульства» (стор. 20).

Уже в цій главі показано, як Ленін у своїй книзі «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?» висунув ідею створення союзу робітників і селян. Коло 47 років тому Ленін дав чітке визначення ролі цих класів у революції: робітничий клас — гегемон, селянство — союзник пролетаріату.

З 1-ої ж глави вивчаючий «Історію ВКП(б)» вводиться в обстановку розгортання боротьби марксистів того періоду, коли на чолі петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» стає Ленін, коли з 90-х років у Закавказзі починає свою революційну роботу в рядах марксистів товариш Сталін, коли на початку цього століття зароджується газета «Искра», що відіграла таку величезну роль у справі організації партії і вироблення основ більшовизму.

Звертають на себе увагу в «Історії ВКП(б)» блискучі характеристики, дані товаришем Сталіним ряду історичних праць В. І. Леніна. Так, у 2-ій главі, де чітко змальована боротьба Леніна за побудування робітничої партії і та величезна робота, яку він виконав у редакції «Искры», виробляючи ідеологічні основи марксистської партії, товариш Сталін дає характеристику історичного значення книги Леніна «Що робити?»:

«Історичне значення «Що робити?» полягає в тому, що Ленін в цій своїй знаменитій книзі:

1) Перший в історії марксистської думки обнажив до коренів ідейні джерела опортунізму, показавши, що вони полягають насамперед у схилянні перед стихійністю робітничого руху і в приниженні ролі соціалістичної свідомості в робітничому русі;

2) Підніс на висоту значення теорії, свідомості, партії, як революціонізуючої і керівної сили стихійного робітничого руху;

3) Блискуче обгрунтував корінне марксистське положення, яке гласить, що марксистська партія є з'єднання робітничого руху з соціалізмом;

4) Дав геніальну розробку ідеологічних основ марксистської партії» (стор. 37).

У 4-ій главі «Історії ВКП(б)» товариш Сталін дав прекрасне узагальнення ідейної боротьби Леніна за створення більшовицької партії. Ми читаємо там:

«Більшовики хотіли створити нову, більшовицьку партію, здатну бути зразком для всіх, хто хотів мати справжню революційну марксистську партію. Більшовики готували таку партію уже з часів старої «Искры». Вони готували її завзято, наполегливо, не зважаючи ні на що. Основну і вирішальну роль відіграли в цій підготовчій роботі такі праці Леніна, як «Що робити?», «Дві тактики» і т. д. Книга Леніна «Що робити?» була ідеологічною підготовкою такої партії. Книга Леніна «Крок вперед, два кроки назад» була організаційною підготовкою такої партії. Книга Леніна «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції» була політичною підготовкою такої партії. Нарешті, книга Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм» була теоретичною підготовкою такої партії» (стор. 133).

Само собою зрозуміло, — якщо ці роботи Леніна мали таке величезне значення в підготовці і оформленні більшовицької партії, то навряд чи вивчаючий зможе обмежитися тільки тим, що наведено в «Історії ВКП(б)». Ми глибоко переконані в тому, що ті товариші, які хочуть не формально тільки «пройтись» по цьому курсу, не формально «здати заліки» з курсу історії ВКП(б), а дійсно знати історію партії, не обмежаться короткими витягами з цих чудових творів Леніна, а вивчать їх.

При викладенні ходу і рішень II з'їзду РСДРП звертають на себе увагу висновки, формульовані товаришем Сталіним:

«Підводячи підсумки роботам II з'їзду, можна прийти до таких висновків:

1) З'їзд закріпив перемогу марксизму над «економізмом», над відкритим опортунізмом;

2) З'їзд прийняв програму і статут, створив соціал-демократичну партію і побудував, таким чином, рамки для єдиної партії;

3) З'їзд розкрив наявність серйозних організаційних незгод, які поділили партію на дві частини, на більшовиків і меншовиків, з яких перші відстоюють організаційні принципи революційної соціал-демократії, а другі котяться в болото організаційної розпливчатості, в болото опортунізму;

4) З'їзд показав, що місце старих, уже розбитих партією, опортуністів, місце «економістів» — починають займати в партії нові опортуністи, — меншовики;

5) З'їзд виявився не на висоті свого становища в області організаційних питань, проявляв вагання, іноді давав навіть пере- вагу меншовикам, і хоча він поправився під кінець, все ж не зумів не тільки викрити опортунізм меншовиків в організаційних питаннях і ізолювати їх в партії, але навіть поставити перед партією подібне завдання.

Ця остання обставина послужила однією з головних причин того, що боротьба між більшовиками і меншовиками не тільки не стихла після з'їзду, а, навпаки, ще більше загострилась» (стор. 42–43).

Тут особливу вагу має вказівка товариша Сталіна, що «місце старих, уже розбитих партією, опортуністів, місце «економістів» — починають займати в партії нові опортуністи, — меншовики».

Звичайно в роботах з історії партії досі підкреслювалось тільки позитивне значення II з'їзду партії, а хиби цього з'їзду не були чітко сформульовані.

«Історія ВКП(б)» в цьому відношенні є великим кроком вперед. Вона показує, що цей «з'їзд виявився не на висоті свого становища в області організаційних питань, проявляв вагання, іноді давав навіть перевагу меншовикам, і хоча він поправився під кінець, все ж не зумів не тільки викрити опортунізм меншовиків в організаційних питаннях і ізолювати їх в партії, але навіть поставити перед партією подібне завдання».

В нашій історико-партійній літературі ніде досі не було дано такого вичерпного викладу книги Леніна «Крок вперед, два кроки назад», яка захищає організаційні основи більшовицької партії. Вважали звичайно, що це питання можна викладати окремо від історії партії, за «Основами ленінізму» товариша Сталіна. Само собою розуміється, що «Основи ленінізму» залишаються найважливішим посібником по історії партії, але освоєння організаційних принципів більшовизму необхідно органічно злити з вивченням історії партії. Тому, природно, що в «Історії ВКП(б)» «Питання ленінізму» не механічно вкраплюються, а органічно зливаються з викладом історичних подій.

В главі 3-ій ми знаходимо точну характеристику російсько-японської війни, опис її імперіалістичного характеру. Цим самим «Історія ВКП(б)» спростовує антиісторичну, антимарксистську постановку питання про російсько-японську війну, яку ми знаходимо в працях історика М. Н. Покровського.

В цій главі звертає на себе увагу характеристика ставлення Плеханова до гегемонії пролетаріату. Меншовицькі історики намагалися не раз довести, що Плеханов «теж стояв» за гегемонію пролетаріату. Товариш Сталін роз'яснює в «Історії ВКП(б)», що «Розмови про те, що Плеханов «теж стояв» за гегемонію пролетаріату, грунтуються на непорозумінні. Плеханов кокетував з ідеєю гегемонії пролетаріату і був не від того, щоб визнати її на словах, — це вірно, але на ділі він стояв проти суті цієї ідеї. Гегемонія пролетаріату означає керівну роль пролетаріату в буржуазній революції при політиці союзу пролетаріату і селянства, при політиці ізоляції ліберальної буржуазії, між тим як Плеханов стояв, як відомо, проти політики ізоляції ліберальної буржуазії, за політику угоди з ліберальною буржуазією, проти політики союзу пролетаріату і селянства. Насправді тактична установка Плеханова була меншовицькою установкою заперечення гегемонії пролетаріату» (стор. 66–67).

В цій главі показано, як Ленін, виходячи з положення Маркса–Енгельса про необхідність поєднання селянського революційного руху з пролетарською революцією, розвиває нову теорію «соціалістичної революції, здійснюваної не ізольованим пролетаріатом проти всієї буржуазії, а пролетаріатом — гегемоном, який має союзників в особі напівпролетарських елементів населення, в особі міліонів «трудящих і експлуатованих мас»» (стор. 72). Ця ленінська теорія розбиває гнилу і антипролетарську установку західноєвропейських соціал-демократів. В ній ще не було прямого висновку про можливість перемоги соціалізму в одній, окремо взятій, країні, але в ній уже були закладені всі або майже всі основні елементи, необхідні для того, щоб зробити рано чи пізно такий висновок. До цього висновку, як ми знаємо, Ленін прийшов у 1915 році, через 10 років.

В цій же главі викладається весь хід революції 1905 року і докладно говориться про Ради в 1905 році. Якщо брати колишні підручники історії партії, то «Історія ВКП(б)» приділяє далеко більше місця характеристиці Рад в 1905 році. В книзі дано і порівняння двох найголовніших Рад 1905 року: Петербурзької, де керівництво захопили меншовики, і Московської, якою керували більшовики. Вже на цих двох прикладах можна бачити, яке величезне значення мало в той час більшовицьке керівництво організаціями робітничого класу. Від цього керівництва залежав значною мірою і різний характер діяльності таких робітничих організацій, як ради.

Звертає на себе увагу в цій главі формулювання товаришем Сталіним причин поразки першої революції. Це насамперед те, що не було ще в революції міцного союзу робітників і селян проти царизму. Це не означає, що взагалі не було союзу робітників і селян в 1905 році, як це іноді зображують пропагандисти. В «Історії ВКП(б)» прямо сказано, що «селяни піднялись на боротьбу проти поміщиків і вони йшли на союз з робітниками проти поміщиків. Але вони ще не розуміли, що без повалення царя неможливо повалити поміщиків, вони не розуміли, що цар діє заодно з поміщиками, і значна частина селян ще вірила царю і покладала надію на царську Державну думу» (стор. 87).

Але, як відомо, повністю цей союз робітників і селян створений був в період революції 1917 року, і тільки завдяки цьому стало можливим і повалення царизму і повалення влади поміщиків і капіталістів. А та обставина, що в 1905 році ще не було міцного союзу робітників і селян проти царизму, впливала на армію і флот — це була друга причина поразки революції.

Третьою, дуже важливою причиною було те, що і робітники в 1905 році діяли недостатньо дружно.

Четверта причина — та, що партія робітничого класу — РСДРП — була розбита на дві групи: більшовик і меншовиків.

П'ята причина — це те, що царському урядові допомагали придушувати революцію 1905 року західноєвропейські імперіалісти.

І, нарешті, шоста причина — це укладення миру з Японією.

Особливістю 4-ої глави, яка висвітлює роль меншовиків і більшовиків в період столипінської реакції і оформлення більшовиків у самостійну марксистську партію, є введення цілого розділу про діалектичний і історичний матеріалізм. Цей короткий розділ вперше дає в курсі історії партії виклад основ діалектичного і історичного матеріалізму.

Було б неправильно, якби товариші, необізнані з основами марксистсько-ленінської філософії, злякалися завдання оволодіння цією філософією і побачили б у цьому труднощі, які зовсім неможливо, або дуже важко подолати. Повторюємо: цей прекрасний розділ «Історії ВКП(б)», цілком написаний товаришем Сталіним, не утруднює вивчення історії партії, а, навпаки, полегшує справжнє більшовицьке вивчення історії партії, він озброює новими знаннями. Вперше в такій популярній, доступній і стислій формі дається виклад основ діалектичного і історичного матеріалізму. Завдяки цьому 4-а глава і вся «Історія ВКП(б)» набувають неоцінимого значення для підвищення теоретичного рівня більшовиків і всіх трудящих.

Боротьба партії за диктатуру пролетаріату

БОРОТЬБА ПАРТІЇ ЗА ДИКТАТУРУ ПРОЛЕТАРІАТУ

Глава 5-а описує діяльність більшовиків в роки піднесення робітничого руху перед першою імперіалістичною війною, описує величезне піднесення революційного руху 1912–1914 років, поштовх якому дав ленський розстріл 4 квітня 1912 року. Це був ураган, що розбурхав атмосферу «заспокоєння», створену столипінським режимом. У главі наведені уривки з статті товариша Сталіна того періоду, в якій вказувалось, що ленські постріли розбили лід мовчання і рушила ріка народного руху.

В цій главі з великою любов'ю показано величезне значення більшовицької газети «Правда», яка була організована згідне з вказівками Леніна, за ініціативою товариша Сталіна. Треба, щоб вивчаючий історію партії знав добре, яку величезну роль відіграла «Правда» в цей період, і на цьому матеріалі треба виховувати справжнє більшовицьке ставлення до нашої робітничої преси.

Обізнання з роботою наших більшовиків у державних думах повинно допомогти кожному більшовикові, партійному і непартійному, зрозуміти різницю між нашим, більшовицьким ставленням до парламенту і ставленням до парламенту буржуазних угодовських партій. Наймерзенніший парламент, свинячий столипінський хлів, яким були III і IV Державні думи, більшовики використали як трибуну для революційної пропаганди, як один із засобів організації мас.

Якщо попередня глава показала, як у період реакції, в обстановці поразки революції більшовики уміють відступати в порядку, зберегти свої живі кадри, встояти проти розкладницького впливу реакції, то ця глава, що змальовує період нового піднесення, показує, як більшовики уміють очолити робітничий рух і вести його під більшовицькими лозунгами до нової революції.

Особливо для комуністичних партій капіталістичних країн має величезну цінність досвід цього періоду, бо більшовизм — це тактика для всіх робітничих партій, це досвід, цінний для робітничого класу всіх країн.

Глава 6-а викладає історію партії більшовиків в період імперіалістичної війни, викладає хід другої революції в Росії.

У главі докладно розповідається про ставлення більшовиків до війни:

«Більшовики не були проти всякої війни. Вони були тільки проти загарбницької, проти імперіалістичної війни. Більшовики вважали, що війна буває двох родів:

а) війна справедлива, незагарбницька, визвольна, яка має на меті або захист народу від зовнішнього нападу і спроб його поневолити, або визволення народу від рабства капіталізму, або, нарешті, визволення колоній і залежних країн від гніту імперіалістів, і

б) війна несправедлива, загарбницька, яка має на меті загарбання і поневолення чужих країн, чужих народів.

Війну першого роду більшовики підтримували. Щодо війни другого роду, більшовики вважали, що проти неї слід вести рішучу боротьбу аж до революції і повалення свого імперіалістичного уряду» (стор. 159).

В цій главі викладається нова закінчена теорія соціалістичної революції, розроблена Леніним в 1915 і 1916 роках.

Уже в серпні 1915 року в статті «Про лозунг Сполучених штатів Європи» Ленін формулює закон про нерівномірність економічного і політичного розвитку капіталізму. Потім весною 1916 року Ленін написав працю «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму». В цих працях Ленін показав, що через нерівномірність розвитку капіталізму виникають імперіалістичні війни, які ослаблюють сили імперіалізму і роблять можливим прорив фронту імперіалізму там, де він виявиться найслабшим.

«На підставі всього цього Ленін прийшов до висновку, що цілком можливий прорив імперіалістичного фронту пролетаріатом денебудь в одному місці або кількох місцях, що можлива перемога соціалізму спочатку в кількох країнах або навіть в одній, окремо взятій, країні, що одночасна перемога соціалізму в усіх країнах через нерівномірність розвитку капіталізму в цих країнах — неможлива, що соціалізм переможе спочатку в одній або кількох країнах, а всі інші країни на протязі деякого часу залишаться буржуазними країнами» (стор. 160).

Якщо раніш основоположники комунізму Маркс і Енгельс вважали, що пролетарська соціалістична революція повинна відбутися і перемогти одночасно в усіх найголовніших країнах, то Ленін, вивчаючи новий етап розвитку капіталізму, його імперіалістичний період, прийшов до переконання, що можлива перемога соціалізму в одній, окремо взятій капіталістичній країні. Не дивно, що проти Леніна обрушились всі старі баби II Інтернаціоналу і що проти цієї теорії виступили всі антиленінці, всі опортуністи, що притаїлися в рядах більшовицької партії.

Викладаючи хід лютнево-березневої буржуазно-демократичної революції та утворення двовладдя, «Історія ВКП(б)» дає чітке роз'яснення походження цього двовладдя. Меншовицько-есерівська більшість у Раді передала владу буржуазії, а «не досвідчені в політиці широкі маси народу, захлеснуті хвилею дрібнобуржуазної стихії і сп'янілі від перших успіхів революції, опинились в перші місяці революції в полоні у угодовських партій і погодились відступити буржуазії державну владу, наівно гадаючи, що буржуазна влада не перешкоджатиме Радам вести свою роботу» (стор. 170).

Глава 7-а викладає історію партії більшовиків в період підготовки і проведення Жовтневої соціалістичної революції.

Уже в цей період Бухарін, Риков, Зінов'єв, Каменєв, Пятаков та ряд інших антиленінців виступили відкрито проти Леніна, намагаючись затримати революцію, чіпляючись за старі, віджилі формули, сподіваючись на те, що революцію вдасться затримати на етапі буржуазно-демократичної і парламентарної держави. Ця опортуністична, антиленінська лінія Рикова, Зінов'єва, Бухаріна, Каменева та їх однодумців була викрита вже на Квітневій конференції, яка одностайно пішла за Леніним, зайнявши чітку позицію в усіх найважливіших питаннях і ведучи лінію на перемогу соціалістичної революції.

Звертає на себе увагу в цій главі формулювання товаришем Сталіним причин, які визначили порівняно легку перемогу соціалістичної революції в Росії. На першому місці тут іде оцінка російської буржуазії, яка не зміцніла ще економічно, цілком залежала від урядових замовлень і не мала ні політичної самостійності, ні достатньої ініціативи, необхідної для того, щоб знайти вихід із становища. «У неї не було ні досвіду політичних комбінацій і політичного обдурювання у великому масштабі, що його має, наприклад, французька буржуазія, ні школи шахрайських компромісів великого розмаху, яку має, наприклад, англійська буржуазія» (стор. 199). Тут мимохідь товариш Сталін дає надзвичайно влучну характеристику не тільки російській буржуазії, але і французькій та англійській.

Другою причиною перемоги революції товариш Сталін вважає те, що «На чолі Жовтневої революції стояв такий революційний клас, як робітничий клас Росії, клас, загартований в боях, клас, який пройшов за короткий строк дві революції і завоював до передодня третьої революції авторитет вождя народу в боротьбі за мир, за землю, за свободу, за соціалізм» (стор. 200).

Третьою причиною перемоги соціалістичної пролетарської «революції товариш Сталін вважає те, що «Робітничий клас Росії мав такого серйозного союзника в революції, як селянська біднота, що становила величезну більшість селянського населення» (стор. 200).

Четвертою причиною перемоги Жовтневої революції було те, що «На чолі робітничого класу стояла така, випробувана в політичних боях, партія, як партія більшовиків» (стор. 201).

П'ятою причиною перемоги Жовтневої революції було те, що «Жовтнева революція почалася в такий момент, коли імперіалістична війна була ще в розпалі, коли головні буржуазні держави були розколоті на два ворожих табори, коли вони, будучи зайняті війною одна з одною і ослабляючи одна одну, не мали можливості серйозно втрутитися в «російські справи» і активно виступити проти Жовтневої революції» (стор. 201).

В цій главі викладена боротьба більшовицької партії за зміцнення радянської влади в найтрудніший період брестського миру, коли партія переживала кризис, викликаний боротьбою проти Леніна «лівих комуністів» і троцькістів на чолі з Бухаріним і Троцьким.

Товариш Сталін дає коротку, але дуже сильну характеристику політики «лівих комуністів» і троцькістів:

«Це була якась провокаторська політика, вміло маскована лівими фразами» (стор. 203). Ленін вказував, що Бухарін і Троцький «допомогли німецьким імперіалістам і перешкодили ростові і розвиткові революції в Німеччині».