Коротка исторія Руси

Front matter

Руска ИСТОРИЧНА БІБЛІОТЕКА

по̂дъ редакцією

Олександра Барвѣньского.

I

На просторѣ мѣжь Балтійскимъ моремъ а Чорнымъ та Адрійскимъ жили Славяне. Всѣляко вони звалися. Мѣжь ними були й Русины и Поляки. Жили вони во̂ддѣльными родами, се бъ то бо̂льшими родинами. Кождый ро̂дъ слухавъ своєи старшины. Родова старшина сходилася въ означени̂ мѣсця на раду и така рада звалася вѣчемъ. Вѣча були громадски̂, — на нихъ обсуджувалися справы громадски̂; були й вѣча народни̂, — де обсуджувалися загальни̂ справы цѣлого народу. Кро̂мъ вѣча мали Славяне ще й князѣвъ. До нихъ належала высша власть судова и про̂водъ на во̂йнѣ.

Живый образъ такого старославяньского вѣча доховався намъ въ староческо̂мъ памятнику: „Судъ Лібуши“, Кроковои дочки зъ Вышеграду“. Тутъ згромаджена на раду вся народна старшина: (старшина зъ ро̂льнико̂въ), (старшина зъ воєннои дружины) и (старшина свѣтска и духовна). Въ староческо̂мъ то̂мъ памятнику ти̂ слова заєдно и то въ то̂мъ само̂мъ порядку повторяються, — то жь легко вже съ того и̂ догадатись, що — се ядро цѣлого народа се бъ то самъ наро̂дъ и тому займали перше мѣсце на вѣчу. Побо̂чь нихъ сидѣли и , що тодѣ вважалися ще мовъ за слугъ цѣлого народу.

Хочь Славяне були во̂дважни̂, однако обминали напасну во̂йну и ажъ тодѣ выступали до бою, коли треба було во̂дперти напасть.

Потреба обороны вязала во̂льни̂ племена въ одну цѣло̂сть. Въ давни̂ часы єдинила Славянъ оборона батько̂вскои вѣры проти христіяньства, що до нихъ заходило съ полудневого Сходу во̂дъ Греко̂въ, и во̂дъ Заходу, во̂дъ Нѣмцѣвъ.

Христіяньство зъ Грецкимъ обрядомъ ширилося споко̂йно, научаючи и переконуючи. Зовсѣмъ инакше ширилося христі- яньство по̂сля латинского обряду, во̂дъ Нѣмцѣвъ. Бо Нѣмцѣ по̂дъ покрышкою ширеня вѣры и любови Христовои выдерали Славянамъ ихъ землю, мову и звычаѣ. Христіяньство прійшло спершу до Славянъ во̂дъ Греко̂въ, и навѣть въ Польщѣ христіяньство по̂сля Грецкого обряду проповѣдувалося ранче, чимъ по̂сля обряду латиньского.

Въ Велико̂й Моравіи проповѣдували слово боже св. Кирило и Методій (863 р.). Въ Польщѣ Христову вѣру ще передъ Мечиславомъ I. (що охрестився 965., а умеръ 992. року) розширили проповѣдники грецки̂, а служба Божа во̂дправлялася въ Славяньско̂й мовѣ; а то длятого такъ сталося, бо Польща по бо̂льшо̂й части своими границями стыкалася зъ другими Славянами, що вже були приняли христіяньство во̂дъ Греко̂въ. Длятого то Грецкій обрядъ стався и загально Славяньскимъ. Першою христіяньскою церквою въ Краковѣ була церква Чесного Хреста. Ще въ 1491. р. друкувалися въ Краковѣ Руско-славяньски̂ книги, а коло Опатова за Вислою жили ще люде, що вызнавали Греко-славяньску вѣру.

Тай тодѣшна Польска мова лише трохи чимъ во̂дзначала ся во̂дъ тодѣшнои Ческои або Рускои. Такъ отже и мова и вѣра вязали всѣхъ Славянъ. Однако вже передъ Мечиславомъ I. противо єдности Славяньскои повстали сильни̂ вороги.

Почавши во̂дъ Кароля Великого (768–814 р.), ворога церкви Славяньскои и цѣлои Славянщины, спершу Франки а опо̂сля Нѣмцѣ, спонукувани̂ Римомъ, пильно намагали до того, щобъ знищити самыхъ Славянъ а ихъ Славяньскій обрядъ змѣнити на обрядъ латиньскій. Змѣнюючи Славяньску мову въ церквѣ, старалися заразомъ єѣ вытиснути и съ по̂дъ ро̂днои стрѣхи а основуючи нѣмецки̂ селища въ Славяньскихъ земляхъ, знѣмчити ти̂ краѣ. Нѣмецки̂ цѣсарѣ старалися Славянъ все сварити мѣжь собою. Нѣмцѣ, ти̂ непрошени̂ цивілізаторы, называли славянъ поганами, хочь вони були вже христіянами, и вважаючи Славяньскій обрядъ поганьскимъ, наново хрестили ихъ по̂сля обряду латиньского.

Такимъ чиномъ Славянъ за рѣкою Лабою (Ельбою) завоювали Нѣмцѣ и вони съ часомъ знѣмчилися, а други̂, хочь не знѣмчилися, але мусили вже въ своихъ церквахъ завести латиньску мову. При Мечиславѣ I. були въ Польщѣ христіяне такъ Славяньского, якъ и латиньского обряду.

Першою жѣнкою Мечислава I. була Дубравка, Чешка, Славяньского обряду, длятого при дворѣ того князя ще й загально панувавъ обрядъ Славяньскій. Друга жѣнка Ода, черниця, захоплена зъ монастиря латиньского, спонукала Мечислава до переходу на латиньство. За княземъ по̂шло лицарство (дружина воєнна) и латиньскій обрядъ стається обрядомъ , а Славяньскій — обрядомъ народу. Першій все бо̂льше и бо̂льше розширюється и перемагає на останку надъ Славяньскимъ. Дѣло навороту въ латиньство доконавъ св. Войцєхъ и вытиснувъ Славяньскій обрядъ съ Польщѣ. Латиньска пропаганда зъ самого початку ишла рука въ руку зъ релігійною нетерпимостю. Єи засадою було: прости ближнему всѣ єго грѣхи, но не прощай нѣколи, коли бъ важився вызнавати неправу вѣру. Русь доховала вѣру Грецку зъ Славяньскимъ обрядомъ. Не наше дѣло вдаватися въ догмы обохъ вѣръ. Мы звертаємо ино увагу на ро̂жницю ихъ внутрѣшнёго ладу. Славяньска церква стоить на засадахъ самоуправы, яки̂ выробили ся въ церквѣ Христово̂й въ III. и IV. вѣцѣ, се бъ то незалежни̂ єпископіи, по̂двластни̂ ино загальнымъ церковнымъ соборамъ (загальнымъ церковнымъ вѣчамъ) и народна церква, се бъ то кождый наро̂дъ зо службою Божою въ своѣй ро̂дной мовѣ и т. д.

Однакъ Поляки принявши латиньство, не спекалися лихого сусѣдства и опо̂сля ще довгу вѣкову вели боротьбу зъ Нѣмцями.

Внутрѣшній ладъ Нѣмецкои державы и тодѣшнихъ державъ на заходѣ основувався на то̂мъ воєнно̂мъ правѣ, що цѣла земля належить до монарха. Во̂дъ него до̂ставали князѣ землѣ за помо̂чь, яку мусѣли давати єму въ потребѣ. Князѣ зъ своєи стороны давали землю меншимъ лицарямъ а ти̂ зележнымъ во̂дъ нихъ кметямъ (хлѣборобамъ). Такій ладъ зветься февдальнымъ.

Початки Польского лицарства починаються правда во̂дъ дуже давныхъ часо̂въ. Но при такихъ сусѣдахъ, якъ Нѣмцѣ, треба було Польщѣ подумати про організацію воєнныхъ своихъ силъ за для обороны краю во̂дъ гро̂знои напасти.

Та вѣкова боротьба и довголѣтни̂ во̂дносины зъ Нѣмцями мусили вплынути и на Поляко̂въ. Борючися за свою незалежно̂сть все бо̂льше и бо̂льше переймають Поляки звычаѣ и обычаѣ нѣмецки̂ и тратять сво̂й давный старославяньскій устро̂й. Старославяньска ро̂вноправно̂сть стала хитатися и выроблюється неро̂вно̂сть стано̂въ, бо лицарство (шляхта) все бо̂льше та бо̂льше по̂дноситься, а зъ народу ступнево вытворюються невольники.

Закимъ ще до̂йшло до повнои неволѣ, Польскій наро̂дъ гнетеный властивцями замко̂въ не разъ повстававъ противъ своихъ гнобителѣвъ, забиравъ ихъ майно и жѣнки, нищивъ ихъ выняткови̂ права, зовсѣмъ такъ, якъ се по̂знѣйше чинили Козаки съ тою лише змѣною, що тутъ польске лицарство (шляхта) заєдно за руки трималося зъ латиньскимъ духовеньствомъ, що зъ разу було лише зайшлыми Нѣмцями. Те духовеньство помагало панамъ втихомирювати наро̂дъ и на останку перемогло єго. Тому то й не дивниця, що по̂сля Мечислава II. (умеръ 1034 р.) народъ зновъ повставъ и выгубивъ латиньскихъ біскупо̂въ и ксендзо̂въ. Багато народу, по̂сля сло̂въ лѣтописцѣвъ, покинуло христіяньство и повернуло до поганьства. Мабуть не повертали вони до поганьства а до Славяньского обряду, бо єго латинники называли такожь поганьскимъ. Тую догадку стверджує польскій историкъ Лєлєвель: „Причиною во̂йны мѣжь панами а хлопами“, каже во̂нъ, „було переслѣдуванє Славяньского обряду“. Те повстанє Польского народу або, якъ єго называли „бунтъ хлопскій проти пано̂въ“, на останку здушило польске лицарство (шляхта) въ ХІ. вѣцѣ. Съ по̂дмогою Нѣмцѣвъ и зновъ насланыхъ біскупо̂въ и ксендзо̂въ, вдалося панамъ поконати наро̂дъ и присилувати єго до латиньства. Проти Славяньскои церкви нѣколи не було повстаня, а се доказує, що вона не нарушувала волѣ и ро̂вности цѣлого народу.

Христіяньство по̂сля Славяньского обряду ширено не огнемъ и мечемъ, (якъ се чинили Кароль Великій зъ Саксоньцями, Хрестоносцѣ и Меченосцѣ съ прибалтійскими Славянами и загаломъ Нѣмцѣ), — а ширено єи, научаючи людей. Инквізицій и другихъ подо̂бныхъ установъ церква Славяньска не уживала. Признака єи була та, що духовеньство славяньске навѣть не допускало гадки, щобъ Христова церква могла або й потребувала послугуватися до своєи цѣли муками та смертю. Хрестъ то єдина зброя Славяньскои (Грецкои) церкви.

Зъ разу Русю звалася въ Несторово̂й лѣтописи Кієвска земля, що въ ІХ. вѣцѣ пригорнула Новгородъ а опо̂сля други̂ Славяньски̂ землѣ, що съ того часу приняли загальне имя Руси. Червеньски̂ городы (Галичина) належали до Польщи. Но й вони пріймають назву Руси по̂сля того, якъ Рускій Кієвскій князь св. Володимиръ въ 981 р. прилучивъ ихъ до своєи державы. Люблиньска земля ажъ до Галицкого князя Данила Романовича се бъ то до половины XIII. в. такожь належала до Польщи и ажъ доперва за того князя стала зватися Русю. Єднымъ словомъ всё, що хочь на якійсь часъ належало до Рускои землѣ, пріймало назву Руси. Противно нѣ Червеньски̂ городы, нѣ Люблиньска земля, хочь скоро зновъ повернули до Польщи, не присвоили собѣ назвы Лехіи або Польщи. Мало того, навѣть теперѣшни̂ польски̂ историки не годни̂ доказати, яки̂ саме землѣ и коли стали называтися Польщею. Имя те нѣгде не принялося а по нынѣшній часъ наро̂дъ по обохъ сторонахъ Вислы называє Поляками то̂лько шляхту та мѣщанъ, а для себе задержавъ стари̂ мѣсцеви̂ назвы: Куявянъ, Мазуро̂въ. Краковянъ и т. п.

Русь и тымъ до себе притягала, що по̂ддержувала мѣсцеви̂ порядки, ро̂вно̂сть и свободу народу, вѣчеве право и славяньску вѣру. На противъ того Польща ро̂вно̂сть и вѣчеве право присвоила только для лицарства (шляхты) а знѣвечила волю народу и заводила неволю.

Вѣчеве право було загальне у всѣхъ Славянъ, було такожь и у мешканцѣвъ надъ берегами Вислы. Але тутъ обмежене, удержалося воно лише при Рускихъ князяхъ. Всюды, де лише якійсь часъ удержалося вѣчеве право, ро̂вняюче всѣхъ, тамъ наро̂дъ называвъ себе рускимъ. Такимъ чиномъ слово значило те саме, що . Якбы Рускій Кієвскій князь, св. Володимиръ, занявъ бувъ землѣ по Вислу або й дальше, то можна бъ имовѣрно допустити, що всѣ си̂ землѣ приняли бъ були назву Руси для того, що назва Русь означала те саме, що мѣсцеви̂, домашни̂ славяньски̂ порядки. Польща зновъ розвивалася на перекоръ народнымъ славяньскимъ порядкамъ, длятого слово значило до певнои мѣры те саме, що по̂дданьство знѣмченымъ и златиньщенымъ панамъ. Такимъ чиномъ, принявши латиньство и февдальный устро̂й державный, становиться Польща по сторонѣ нѣмецко̂й. Вже въ XI. столѣтю польске лицарство (шляхта) дѣйсно захопило всю власть въ краю и положило основу до того порядку, що по̂знѣйше розцвився въ шляхоцку Рѣчь-Посполиту, якъ се дальше побачимо. Такій ладъ въ Польщѣ держався лише для того, що наро̂дъ бувъ бѣдный и приголомшеный, а шляхта завсѣгди узброєна и удержувала на своєму харчѣ нѣмецки̂ во̂йска. Польща розвилася въ державу по̂сля взо̂рця захо̂дно-европейского и стала въ супротивности до всѣхъ иншихъ Славянъ. Поляки приняли зъ давныхъ давенъ засады спо̂льно поступати зъ Заходомъ. Однако то змагане заводило ихъ неразъ за далеко а часто и на бездорожа. Вони не розумѣли свого выключного становища, а що ще го̂рше, не розумѣють єго й теперь. Польска славяньска держава ставши по сторонѣ заходу, пріймала во̂дъ него не только взо̂рцѣ політичного ладу, обычаѣ и права противни̂ Славяньству, але навѣть и мову, такъ що польско̂й народности грозила загибель.

Въ 999 р. Польскій князь Болеславъ Хоробрый посылавъ до Риму просьбу о королѣвску корону, но папа во̂дмовивъ. Помогъ єму цѣсарь Нѣмецкій; бо мимо своєи силы, нѣмецка держава не була безпечна во̂дъ Славянъ и потребувала помо̂чника мѣжь самыми Славянами. Тому то цѣсарь Отонъ III, (що єму Болеславъ помагавъ противъ Славяньскихъ Лютичѣвъ), прибувъ до Гнѣзна 1000 р. буцѣмъ во̂двѣдати гро̂бъ св. Войцєха и тутъ свою корону вложивъ на голову Болеслава Хороброго. Однако папа довго ще не дававъ свого призволу на церковный обрядъ коронаційный и Болеславъ ажъ 1024 р. приказавъ єпископамъ урочисто себе коронувати.

Нѣмецкій цѣсарь чинивъ такъ бажаючи склонити Польского князя на свой бо̂къ, що бъ забезпечити себе во̂дъ Славянъ надъ Одрою и Лабою. Съ короною давъ во̂нъ Болеславови право воювати и забирати захо̂дныхъ Славянъ та навертати ихъ въ латиньство. И такъ Болеславъ разомъ зъ Нѣмцями по̂дбиває Славянъ. Такимъ робомъ приняла Польща порученє служити Нѣмеччинѣ и Римови и те порученє сповняє по нынѣшній день.

Польща всунена клиномъ въ середину Славянъ и по нынѣ во̂дзначується во̂дчуженємъ во̂дъ Славяньскои справы и въ то̂мъ крыється причина єи слабости и непопулярности мѣжь цѣлою Славяньщиною. Въ то̂мъ именно початокъ того злого, що мовьбы червона нитка переходить скро̂зь всю Польску исторію и стало причиною спершу росту Польщѣ а опо̂сля єи упадку.

Польща не зрозумѣла свого становища хоронити захо̂дныхъ Славянъ во̂дъ знѣмченя а замѣсть опоры стала имъ ворогомъ. Наслѣдкомъ сеи историчнои похибки було дальше нѣмченє и въ конецъ упадокъ Польщи.

II

Русь и Польща граничили мѣжь собою и жили собѣ по сусѣдски. Билися и мирили, воювали и браталися, якъ се звычайно тодѣ бувало мѣжь сусѣдами. Мы въ те входити не станемо. Зачнемо ажь съ того часу, коли Русь та Польща стали ближше зъ собою стыкатися, коли ро̂жниця поглядо̂въ и вѣры стала бо̂льше выявлятися.

Въ 1336 р. умеръ Юрій II., Данило̂въ праправнукъ, остатній князь Галицко-рускій зъ роду Романовичѣвъ. Не бажаючи по̂ддатися Татарамъ, Галичане разомъ зъ Волыньскими Русинами признали своимъ княземъ свояка по жѣнцѣ поко̂йного Юрія, Болеслава Тройденовича, сына Мазовецкого князя. Болеславъ бувъ выхованый въ руско̂й вѣрѣ, но зо̂ставши Галицко-рускимъ княземъ, переходить на латиньство и силує до него Галичанъ. Наслѣдкомъ такого апостольства въ три роки свого князёваня (по̂сля польскихъ историко̂въ Длугоша, Аноніма Гнезненьского и др.) єго строили. По смерти Болеслава Тройденовича Польскій король Казимиръ III. правомъ сильнѣщого входить въ Галицку Русь, облягає Льво̂въ изъ добуткомъ вертає до Кракова. Побачивши слабо̂сть Руского народу, загадує во̂нъ завоювати Червону Русь (Галичину) и явившися зъ новыми силами, займає землѣ: Перемыску, Сяно̂цку и Любачѣвску. Галичане згаджаються поддати Казимирови, але по̂дъ тою умовою, що бъ не тыкавъ и не змѣнявъ ихъ Рускои вѣры и народности. Казимиръ обѣцявъ не втиркатися нѣ до вѣры, нѣ до ихъ народности, але опо̂сля заохоченый своєю силою, ставъ переслѣдувати ихъ за вѣру, тиснути духовеньство Славяньске и церкви заберати на латиньски̂ костелы.

И такъ польска політика вже въ XIV в. одяглася въ рясу. Поляки дѣйсно побѣдили, а однако имъ не вдалося зо̂лляти оба народы въ одно тѣло. Наслѣдкомъ такого навороту була домашня во̂йна. Польскій историкъ Морачевскій говорить: „Лише нѣкчемныхъ людей не болить пониженє ихъ релігіи и народности и длятого Перемыскій князь Дашко умовився зъ Даниломъ Острожскимъ и призвали Татаръ на помо̂чь“. За давныхъ часо̂въ Польща була абсолютною монархією. Правда, при Болеславѣ Хоробро̂мъ выступає лицарство (шляхта) вже яко во̂ддѣльный станъ, але сей король умѣвъ єго ще въ рукахъ держати. Але во̂дъ часо̂въ Болеслава III (ум. 1139 р.) держава польска розпалася на пайки мѣжь єго потомками и значенє монарха все бо̂льше падає а лицарство съ тои поры все бо̂льше росте. Правда, по̂сля волѣ Болеслава III. установленый бувъ сеніоратъ се бъ то право старѣйшиньства за Крако̂вскимъ княземъ, але въ внутрѣшнѣй управѣ своєи пайки кождый молодшій князь вважавъ себе незалежнымъ и силувалися конче во̂ всѣмъ зро̂внятися съ Крако̂вскимъ княземъ. То було причиною взаимнои зависти, розладу и чимъ разъ бо̂льшого ослабленя монархічнои власти.

Крако̂вскій князь бажає своѣй власти вернути давный блескъ, але и молодши̂ князѣ хочуть зро̂вняти зъ ними своє значенє та не годни̂ безъ помочи сильныхъ пано̂въ. Длятого на ихъ корысть роблять князѣ ро̂жни̂ уступки, зво̂льняютъ во̂дъ багато повинностей а навѣть во̂дъ всѣхъ податко̂въ, черезъ що той тягаръ падає на наро̂дъ. Позваляютъ панамъ збирати зъ народу чиншѣ, цло и мыта, зво̂льняютъ ихъ во̂дъ направы доро̂гъ та замко̂въ державныхъ, позваляютъ ставити власни̂ замки, уво̂льняють ихъ съ по̂дъ судовои власти и т. д. Ти̂ и инши̂ выняткови̂ права звани̂ привилеями, по̂до̂ймаючи значенє пано̂въ, понижали въ ро̂вно̂й мѣрѣ наро̂дъ и съ часомъ все бо̂льше та бо̂льше обезсиляли королѣвску власть. Ще тяжшій тягаръ спавъ на край, коли ти̂ привилеѣ признано спадковыми.

Съ того часу шляхта стремѣла до чимъ разъ бо̂льшои власти въ своихъ посѣлостяхъ а при Казимирѣ Велико̂мъ доходить до великого значеня. Законъ Нѣмецкихъ лицарѣвъ жадавъ, що бъ заключеный въ Калѣшѣ миръ (1343 р.), окупленый великими жертвами зо стороны польскои, потвердили не то̂лько король, але и шляхта. Съ того часу шляхта по̂до̂ймає голову, власть праводавча, рѣшене державныхъ справъ переходить въ єи руки. Перевага шляхты найбо̂льше двигнулася тодѣ, коли Казимиръ, не маючи дѣтей, бажавъ по своѣй смерти запевнити тронъ свому сестрѣнцеви Людвикови, королеви Угорскому. Се могло статися лише за згодою шляхты, а таку згоду треба було конче окупити новыми свободами. Людвикъ вступаючи на польскій тронъ мусѣвъ не то̂лько потвердити ти свободы, але ще й ихъ розширити. Що бъ залагодити другихъ, що такожъ собѣ право до польскои короны присвоювали, робить Людвикъ уступки, а именно одному зъ нихъ Владиславови Опольскому уступає король въ удѣльну власть Галицку Русь, що зо 12 лѣтъ оставала по̂дъ нимъ.

Людвикъ вступивши на тронъ польскій обѣцявъ Полякамъ, що поверне назадъ Польщѣ и всѣ потрачени̂ землѣ, але опо̂сля прилучивъ ще Червону Русь (Галичину) до Угорщины, такъ що єго дочка Ядвига, ставши Польскою королевою, мусѣла силою Угорски̂ залоги зъ во̂дси выганяти. За Владислава Опольского поставивъ Людвикъ на Руси трехъ латиньскихъ біскупо̂въ: Перемыского, Холмского и Володимирского а надъ ними Галицкого арцибіскупа. Постанова латиньскихъ біскупо̂въ замѣсть рускихъ выкликала нарѣканє и невдоволенє мѣжь Галицкими Русинами а разомъ зъ другими подобными дѣлами польского уряду громадила причины до збройного во̂дпору на схо̂дныхъ границяхъ Польщи. Наслѣдкомъ того накучилися Владиславови Опольскому ти̂ тягли̂ бурѣ въ краю, во̂нъ покинувъ Галицку Русь а Людвикъ злучивъ єѣ зъ Угорщиною. Людвикъ не маючи сыно̂въ бажавъ дочцѣ своѣй забезпечити корону польску. Те выхо̂снувала шляхта зновъ задля розширеня своихъ правъ. Зъ сего часу (1374 р.) Польща стається державою елекційною (выборчою) и хочь завсѣгди выбиралися найблизши̂ свояки королѣвски̂, то все таки зависѣли вони во̂дъ выборо̂въ и мусѣли завсѣгды выкуплятися новыми привилеями.

Такъ зразу во̂йны зъ Нѣмцями, дро̂бленє удѣло̂въ и суперечки мѣжь удѣльными князями, опо̂сля вымиранє мужескихъ потомко̂въ и части̂ безкоролѣвя увѣчнили привилеѣ шляхты и давали ѣй способы до побо̂льшеня тыхъ привилеѣвъ, поки въ конецъ Польска Рѣчь-Посполита не вчинилася чисто шляхоцкимъ урядомъ зъ буцѣмъ-королемъ на чолѣ.

При Ядвизѣ (1381 р.) грозила Польщѣ буря зъ усѣхъ боко̂въ, во̂дъ Чехо̂въ, Нѣмецкого лицарства (закону), Угро̂въ и Литовцѣвъ. Мусѣла десь конче опертися и боронитися; а коли Великій князь Литовскій Ягайло захотѣвъ женитися зъ Ядви , зрозумѣли Поляки, що найлучшою обороною для нихъ буде злученє Польщи зъ Великимъ князѣвствомъ Литовскимъ.

III

Польща и Русь вступаючи по̂дъ власть одного князя мали становити одно політичне тѣло, отже жь треба розважити чимъ ро̂жнилися ти̂ оба народы.

Правда, Русь и Польща говорять Славяньскою мовою. Но вона инакша у Русино̂въ а инакша у Поляко̂въ, бо розвивалися инакшимъ ладомъ. Такимъ чиномъ оба народы ро̂жняться не лише звычаями и обычаями, але й мовою, письмомъ и обрядомъ церковнымъ. Однымъ словомъ ти̂ двѣ Славяньски̂ вѣти стають двома окремыми народами.

Першу во̂дзнаку вчинила ро̂жниця мѣжь обрядомъ грецкимъ и латиньскимъ, особливо коли наступивъ роздѣлъ загальнои Церкви на Схо̂дну и Захо̂дну (869 р.).

Кромѣ сеи ро̂жницѣ були ще други̂, именно въ державномъ ладѣ и суспо̂льно̂мъ. Мы вже высше говорили, що за для вѣковои боротьбы зъ Нѣмцями наступивъ въ Польщѣ подѣлъ народу на два станы: воєнный и ро̂льничій. Въ нагороду за оборону краю надѣлювано лицарѣвъ всѣлякими выгодами та во̂дзнаками. Такъ и. пр. прово̂дъ надъ во̂ддѣлами воєнными, верховну управу надъ замками, повѣтами и цѣлыми удѣлами (землями) поручавъ король хороброму лицареви, именуючи єго начальникомъ, каштеляномъ, воєводою, старостою або обдаровуючи майномъ и т. д. Все те по̂дносило значенє лицаря и вывысшало єго по надъ ро̂вноправного колись кметя. Пильнуючи воєнного ремесла, во̂двыкавъ во̂нъ чимъ разъ бо̂льше во̂дъ працѣ коло ро̂лѣ а повернувши съ походу вважавъ тяжку працю коло землѣ за рѣчь него̂дну своєи воєннои чести. Польске лицарство (шляхта) добувши перевагу въ краю, мимо, безперестанныхъ боѣвъ зъ Нѣмцями, переймає во̂дъ нихъ нѣмецки̂ погляды о неро̂вности стано̂въ, бо то лише вплывъ єго въ краю помнажає и сей нѣмецкій ладъ єсть для него выго̂дный. На ладъ отже нѣмецкій поселявъ во̂нъ и полоненико̂въ воєнныхъ на своѣй землѣ, бо вони мали єму землю управляти и на него робити.

И такъ воєнный полоненикъ бувъ першою чужою появою, що нарушувала старославяньску ро̂вно̂сть. Поселенє єго на грунтѣ лицарскомъ готовило таку долю и бѣднѣйшимъ кметямъ, подо̂бну долѣ тыхъ Славянъ, що ихъ Нѣмцѣ завоювали. Установѣ тако̂й ще бо̂льше помо̂гъ надѣлъ шляхты правомъ спадщины, що во̂ддавало мешканцѣвъ сѣльскихъ се бъ то ро̂льнико̂въ (хлѣборобо̂въ) на ласку й не ласку властивця, особливо съ тои поры, коли шляхта набула во̂дъ королѣвъ право суду въ своихъ оселяхъ надъ кметями. Зо̂ройному лицарству (шляхтѣ) несли громады податки припасами и по̂дводами а кромѣ того працювали коло укрѣпленя замко̂въ, що становили оборону краєву.

Всѣ ти̂ даремщины съ часомъ перемѣнилися на повинности вже не проти самого короля а проти лицарства (шляхты). Коли спершу кметь плативъ податки лише до королѣвскои касы, опо̂сля плативъ во̂нъ замѣсть сего панови чиншѣ за землю. Съ часу Кошицкого зъѣзду (1374 р.) платять вже хлопы панамъ чиншь за землю и други̂ дачки. Паны єдини̂ судіѣ хлопски̂, могли ти̂ чиншѣ, дачки и повинности збо̂льшувати або змѣнювати на роботизну, могли грунтъ одному во̂добрати а другому надати по̂сля волѣ своєи, або якъ хто бо̂льше панови заплативъ. Не дивниця отже, що чиншовый ладъ змѣнювався поволѣ на паньщину и права кметя нѣвечено ще бо̂льше. Коли жь наконецъ (поборовыми універзалами 1511, 1520 и 1531 р.) постановлено, що бъ панъ по половинѣ съ кметями плативъ „ “, то паны казали, що рѣчь буде зовсѣмъ справедлива, що бъ имъ кметѣ, за ту плату половину ланового во̂дробляли роботами. Съ того часу число робочихъ днѣвъ росте тай росте, вымоги паньщизняни̂ збо̂льшаються, поки 1520 р. єѣ загально не заведено.

Зъ разу наро̂дъ находивъ ще оборону въ особѣ короля та й у духовеньства. Ще Казимиръ Великій слѣдивъ за тымъ, щобъ робочого народу не гнетено роботами, за що до̂сталась єму назва „хлопскій король“. По̂сля права Казимирового, наро̂дъ до̂стававъ многи̂ мали̂ пайки землѣ, зъ мѣрными податками. Одняко всѣляки̂ таки̂ перегороды не могли остатися передъ самоволею шляхты, що дбала лише за свои права тай мусили ѣй служити всѣ суды и власти. Зигмунтъ Старый, король Польскій (1506–1548) довго противився въ маєткахъ королѣвскихъ статутови зъ 1520 р. цѣлотыжневои паньщины, такожь и Польскій король Зигмунтъ-Августъ (1548–1572) де лише мо̂гъ зменчавъ робочи̂ днѣ зъ лану. Но королѣвска власть малѣла а кметѣ (хлопы) не мали обороны.

Коли монархічна власть королѣвска уступила свои права шляхтѣ, доля по̂дданыхъ рѣшилася и вони найшлися въ повно̂й залежности во̂дъ пано̂въ, що чимъ боршѣй старалися выняти хлопа съ по̂дъ всякого права а замѣсть права була паньска воля. Наслѣдкомъ сего втѣкали хлопы. Часто лучалося, що хлопъ, не годенъ выповнити всѣхъ паньщизняныхъ выгадо̂въ и накучивши собѣ єѣ, покидавъ своє убоге село и въ друго̂мъ мѣсци у другого, буцѣмъ лучшого пана, шукавъ лучшои долѣ.

Людно̂сть захо̂дныхъ краѣвъ Польскои Рѣчи-Посполитои переносилася на Схо̂дъ въ пло̂дни̂ стороны Червонои Руси, Подо̂ля и Украины, де посѣлачѣ спустошеныхъ во̂йнами земель давали поселенцямъ лѣпши̂ выгоды и свободы. Зъ во̂дси убутокъ робочихъ силъ а заразомъ и хлопскихъ земель а при то̂мъ побольшалися вольни̂ во̂дъ податку землѣ и недостатокъ робочихъ рукъ, и наслѣдкомъ сего побо̂льшуванє робочихъ днѣвъ.

Ще Висліцкій статутъ 1347 р. буцѣмъ запобѣгаючи опустошеню маєтко̂въ черезъ переселенє хлопо̂въ, ограничує особисту волю ихъ прикрѣпляючи хлопо̂въ до грунту и хлопы вже въ XIV. в. тратять право вольного переходу зъ мѣсця на мѣсце. По̂сля конституціи Крако̂вского сойму 1543 р. втѣкача хлопа нѣхто не смѣвъ приняти або выкупити за нѣяки̂ грошѣ. Єго мусѣлося во̂дставити до свого пана разомъ зъ єго родиною и зъ усѣми забраными рѣчами, а кождый, що пріймавъ такого втѣкача, плативъ кару. Устали ро̂внымъ чиномъ и во̂льни̂ сельски̂ громады и потонули въ рукахъ великихъ пано̂въ. Треба однакъ признати, що не сами̂ Поляки вынайшли неволю, но годѣ й не признати, що на Заходѣ зъ неволѣ выйшла воля а въ Польщѣ волю замѣнили неволею.

Однако нѣмецки̂ аристократични̂ погляды не могли „всѣ“ вкоренитися въ Польщѣ. Во̂ддѣлюючися во̂дъ народу, польске лицарство (шляхта) пильно бачило, щобъ нѣхто зъ шляхты не присвоювавъ собѣ бо̂льшихъ свободъ та выгодъ по надъ другихъ. Отже шляхта только помѣжь собою заховала Старославяньску ро̂вно̂сть а ти̂ нѣмецки̂ аристократични̂ погляды во̂дносила до невоєннои части народу. Такимъ чиномъ Польща зложилася въ такій державный ладъ, якому польски̂ историки дають назву „шляхоцкои демократіи“.

Чимъ дальшь на передъ, тымъ бо̂льшь шляхоцка гордо̂сть збо̂льшується. Выроблюється поглядъ, що самъ ро̂дъ творить спосо̂бнымъ до вживаня правъ и зво̂льняє во̂дъ всякихъ повинностей. Съ тои поры не лише воєнна слава, але навѣть выдумувани̂ роскоши мали вызначати шляхту во̂дъ народу.

И такъ характеристичными ознаками въ Польщѣ були: ро̂вно̂сть мѣжь шляхтою, повне обмеженє власти выборного короля и безусловне панованє шляхтича надъ по̂дданымъ народомъ.

Теперь звернѣмся до Руси.

Тутъ були князѣ и по̂двластна имъ дружина. До князѣвъ належавъ найвысшій судъ и разомъ зъ дружиною хоронили край во̂дъ напасти. Тому на Руси утворилася держава, що не була королѣвствомъ а звязкомъ багато князѣвствъ, де перевагу мавъ загалъ хлѣборобного народу надъ властю князя и неразъ лучалося, що князь мимо своєи волѣ мусѣвъ втѣкати або зрѣкатися свого престолу, скоро не подобався загалови.

На Руси бувъ зовсѣмъ инакшій ладъ, демократичный, а въ Польщѣ аристократичный. Ти̂ признаки вызначуютъ ще по нынѣ Поляка во̂дъ Русина и по нынѣ годѣ знайти мѣжь Поляками дѣйсного демократа.

На Руси не було ро̂жницѣ мѣжь правами земскими а мѣскими. Всѣ були во̂льни̂ и кожда громада мала своихъ выбраныхъ заступнико̂въ. Мѣжь князями бувъ старшій, великій князь; єго мали слухати молодши̂, удѣльни̂ князѣ. Однако не всѣ вони слухали Великого князя Кієвского и не одинъ зъ нихъ бажавъ стати великимъ княземъ, хочь не мавъ до того жадного права. Съ того выходять усобицѣ и во̂йны и по̂дъ проводомъ тыхъ князѣвъ Русины встають супроти Русино̂въ. Воля князѣвъ грозила а декуды нарушувала руски̂ права громадски̂; бо хто не послухавъ князя, слухавъ митрополіта и єго попо̂въ, що на спосо̂бъ бизантійскій, старалися релігією нахилювати кожду непокорну голову до князѣвскои волѣ. Съ причнны такого розладу роздроблена Русь не годна була сильно во̂дперати напастей. Въ такій часъ влерлися зъ Азіи Татаре и побили князѣвъ и ихъ дружину. Правда по Татарско̂мъ погромѣ всё було обложене тяжкими податками, но кромѣ дачокъ, що ихъ зби- рали Татарски̂ баскаки, не знали Русины нѣякого обмеженя, бо баскаки не мѣшалися до внутрѣшнёи рускои управы, не нарушували єи політичного ладу, але такъ якъ перше Русею правили потомки князя Володимира. Рускои вѣры вони такожь не тыкали а Татарски̂ ханы зво̂льнили руске духовеньство во̂дъ „поголовщины“ и церковне майно не до̂знавало нѣякои кривды. Пригноблене за Рускихъ князѣвъ громадске право зновъ по̂днялось и на сто̂лько скрѣпилося, що опо̂сля здужало вже дати во̂дпору кождо̂й силѣ. На то̂мъ правѣ опирається вся исторія нашого народу и на нѣмъ мусить стояти и єго будущина.

Свѣтски̂ люде спо̂льно зъ духовными выбирали духовныхъ на приходнико̂въ, архімандрито̂въ та й єпископо̂въ а всѣ важни̂ церковни̂ дѣла рѣшалися спо̂льно на церковныхъ соборахъ (вѣчахъ). Такъ отже татарскою неволею стала руска церква не зброєю въ князѣвско̂й руцѣ, а спо̂льнымъ народнымъ добромъ.

Коли Татаре подѣлилися на ко̂лька ордъ и ослабли, тодѣ Литва по̂дчинила по̂дъ свою власть всю Руску землю во̂дъ Нѣмана до Чорного Моря. Съ того часу Литовске князѣвство складалося, зъ малою выємкою, съ чисто Рускихъ земель. Кромѣ того мѣжь Москвою, Польщею та Турцією простиралися безкраѣ, пусти̂ степы, такъ що жадна зъ нихъ не знала, де єи границѣ ко̂нчаться. Червона Русь (Галичина) належала до Польщи.

Литва була краємъ малолюднымъ, не просвѣченымъ, тому то по̂ддалася вплывови рускои просвѣты, що до мовы, вѣры и звычаѣвъ. Русины поселившися мѣжь Литовцями, внесли тамъ свою мову и просвѣту такъ, що съ часомъ Литва доброво̂льно говорила, писала й молилася по руски. Руска мова панувала на дворѣ Великихъ Литовскихъ князѣвъ и въ усѣхъ урядахъ. Литва трохи не зовсѣмъ зникла мѣжь Русинами и цѣлый край во̂дъ Нѣмана по Чорне море ставъ рускимъ.

Зовсѣмъ инакше дѣялося въ Польщѣ. Сюды не сягали загоны Татарски̂ и не здушили тои силы гордои та зарозумѣлои, що зневажала первѣстне громадско-славяньске право. Такою силою въ Польщѣ були паны, богата шляхта, що по̂сля своєи вподобы и волѣ поступала зъ громадами. Польски̂ королѣ, якъ мы вже бачили, замѣчаючи перевагу шляхты надъ народомъ, обставали спершу за народомъ и до якогось часу не давали єго по̂дъ паньску власть. Паны зновъ добивалися того, щобъ въ Польско̂й землѣ не було иншои волѣ и иншого права якъ паньске. Тую волю и те право розширила шляхта и на Червону Русь.

Якъ въ Польщѣ шляхта, такъ само було боярство на Руси. За часо̂въ удѣльныхъ Рускихъ князѣвъ, мавъ князь свою дружину. Зъ нею во̂нъ радивъ, судивъ и воювавъ. То були бояре. Въ Литовско̂й Руси инакше склалося. Велики̂ князѣ Литовски̂, уважаючи всю землю за свою выключну власно̂сть, роздавали єѣ леннымъ правомъ то бо̂льшими то меншими пайками меншимъ князямъ Литовскимъ и Рускимъ, а меншими пайками землянамъ, — потомкамъ князѣвскихъ дружинъ, або лицарямъ Литовскимъ и чужимъ, що були у нихъ на воєнно̂й службѣ. Наконецъ роздавали землю бо̂льшимъ громадамъ мѣскимъ и сельскимъ або й во̂льнымъ ро̂льникамъ по̂дъ одною незмѣнною вымогою воєннои службы, по̂сля великости одержанои пайки. Такъ самой менши̂ князѣ роздавали съ тыми самыми вымогами землю землянамъ и боярамъ. Такимъ чиномъ лицарскій станъ въ Великомъ князѣвствѣ Литовскомъ представлявъ цѣлу чергу леннико̂въ, що менше або бо̂льше були залежни̂ оденъ во̂дъ другого и стояли на ро̂жныхъ ступняхъ залежности до центральнои власти.

Но тая форма февдальна не була установлена мѣжь боярами а по̂ддаными. Коли бо высши̂ верствы, чи то правомъ свого роду, чи значенємъ, чи багацтвомъ, ро̂внялися трохи не зъ Великимъ княземъ, такъ зновъ низши̂ верствы боярски̂ незамѣтно зливалися зъ во̂льными ро̂льниками и мѣщанами. Во̂дносины Литовского воєнного стану до ро̂льничого були инши̂, якъ въ Польщѣ. Поддани̂ Великого князѣвства Литовского не були таки̂ пригноблени̂ всякими правными постановами, якъ въ Польщѣ.

Знаємо зъ исторіи, що за часо̂въ удѣльныхъ князѣвъ на Руси хлопы не були власностю пано̂въ вразъ зъ землею. Творили вони станъ во̂льныхъ хлѣборобо̂въ, а що найменше мали право во̂льного переходу зъ мѣсця на мѣсце, якъ се имъ було до вподобы. Такій ладъ задержався и за Татарщины.

Литовско-руска аристокрація сама не давно постала и не мала ще часу выробитися на окремый станъ. Єи во̂дносины до подданыхъ ажъ до часу выданя Литовского статуту (1530 р.) не були ще означени̂ правами и укладалися по̂дъ вплывомъ обычаѣвъ, переказо̂въ або мѣсцевыхъ умовъ. По̂сля первѣстного Литовского статуту князѣвски̂ по̂ддани̂ и боярски̂ були во̂льни̂ во̂дъ поголовщины и другихъ данинъ, вынявши роботы коло укрѣпленыхъ замко̂въ, поправы доро̂гъ та мосто̂въ. Загаломъ до самои Люблиньскои уніи (1569 р.) положенє народу въ Велико̂мъ князѣвствѣ Лито̂вско̂мъ було во̂льне.

Зъ усѣхъ категорій Литовско-руского по̂дданьства одна то̂лько нево̂льна челядь, набрана зъ воєнныхъ полоненико̂въ, була въ тако̂мъ безправно̂мъ положеню, яке тяготѣло въ Польщѣ надъ цѣлою масою хлѣборобного народу. Доперва по̂сля Люблиньскои уніи за шѣстьдесятилѣтный протягъ часу змѣнювано Литовскій статутъ, а все въ некорысть по̂дданыхъ, поки не зро̂вняно ихъ зовсѣмъ съ польскими хлопами.

Поро̂внявши Литовско-рускій ладъ съ Польскимъ, видимо на Литвѣ, кромѣ рожницѣ обрядовои, щей ти̂:

1. Необмежено̂сть власти монаршои, що була спадкова.

2. Неро̂вно̂сть мѣжь боярами.

3. Бракъ границъ мѣжь низшими боярами а самымъ во̂льнымъ народомъ.

Таки̂ були во̂дзнаки мѣжь Польщею а Литвою въ хвилѣ полученя ихъ по̂дъ властю одного пана. Вони поясняютъ намъ, чому во̂дъ часу вступленя на польскій тронъ Литовского князя Ягайла въ 1385 р. потрѣбно було цѣлыхъ 183 роки на по̂дготовленє Люблиньскои уніи.

Поляки, якъ мы вже бачили, усвоили собѣ цивілізацію захо̂дну, — а вѣра, наука и штука зайшла на Русь изъ Сходу во̂дъ Греко̂въ, що тодѣ стояли въ само̂мъ цвѣтѣ высокои просвѣты. Такъ ро̂жнородни̂ вплывы на розво̂й Русино̂въ а розво̂й Поляко̂въ щоразъ збо̂льшували початкови̂ ро̂жницѣ въ поглядахъ и змаганяхъ обохъ народо̂въ. Щобъ ихъ до купы звести, треба було конче всѣ ти̂ ро̂жницѣ усунути або хочь сякъ-такъ зро̂вняти.

IV

Поляки посадивши на польскій тронъ Ягайла (1386. р ) побачили, що роздроблена Русь держиться сама собою едностю вѣры тай думали, що панованє ихъ надъ Литвою тай Русю не буде певне, поки Литовско-рускій наро̂дъ буде таку саму вѣру вызнавати, якъ Русь Московска. Найлѣпшимъ способомъ до злученя Польского народу зъ Рускимъ (до чого змагали всѣ уніи: Городельска 1413 р., Люблиньска р. 1569 и Берестейска р. 1596.) вважано польске (латиньске) духовеньство, замѣну рускои вѣры на латиньску, бо єѣ Польща вызнавала. Загальне отже розширенє латиньского обряду на Руси выдалося Полякамъ и ихъ духовеньству найлѣпшимъ способомъ, по̂рвати звязь мѣжь Полудневою Русю себъ то Украинцями-Русинами а По̂вно̂чною се бъ то Росіянами або Москалями.

Ягайло, сынъ Ольгердо̂въ и православнои княгинѣ Юліяны Тверскои, хрещеный бувъ по̂сля руского обряду и названый Яковомъ. Но на бажанє Поляко̂въ дався ще разъ охрестити по̂сля латиньского обряду, принявъ имя Владислава, обѣцявъ прилучити до Польщи Литву и Русь и наклонити ихъ до латиньства. За Ягайла выступає те змаганє латинізаціи далеко выразнѣйше и теперь стыкаються два собѣ противни̂ напрямы: польскій-аристократичный и демократичный-рускій и починають зъ собою вѣкову боротьбу.