Монографіи до исторіи Галицкои Руси

Front matter

Руска ИСТОРИЧНА БІБЛІОТЕКА

по̂дъ редакцією

Олександра Барвѣньского.

Доля Галицкои Руси до злученя єи съ Польщею

ДОЛЯ ГАЛИЦКОИ РУСИ

написавъ М. Смирновъ.

I. ГАЛИЧЬ ПО̂ДЪ РУКОЮ РУСКИХЪ КНЯЗѢВЪ.

Тыхъ сло̂въ Несторовои лѣтописи, що оповѣдають про розселенє Славяньскихъ племенъ по територіи сучаснои Росіи, не можна вважати за певне жерело для вызначеня, яке племя сидѣло споконвѣку на Земляхъ сучаснои Галичины и зъ якого выробилася теперѣшня Галицко-руска національно̂сть. Зъ лѣтописи можна довѣдатися хиба то̂лько про те, яки племена були сумѣжными Галичинѣ: зъ одного боку — Поляки, зъ другого — Волыняне, або Бужане, съ третёго — Улучѣ и Тиверцѣ. У Нестора сказано: „Другіе Славяне нареклись Чехами; Хровате Беліи, Серебь и Хорутане, суть также Словѣни“, а де сидѣли отси̂ Славяне, про те не сказано. Черезъ се й треба обернутися до другихъ жерелъ. Исторіографъ Сумъ, а за нимъ и Шафарикъ звернули увагу на те мѣсце въ творахъ Птольомея, де мовиться про Бесо̂въ и Карпіянъ. Бесы сидѣли бо̂ля Карпатскихъ го̂ръ и певно лишили свою го̂рску краину; бо назву ихъ зустрѣчаємо въ назвѣ сусѣднои Бесарабіи а може и Босніи. Имовѣрно, що се переселенє сталося въ V., або въ VI. вѣцѣ, по̂сля зруйнованя великои державы Гуно̂въ. Назву Карпіянъ або Карпо̂въ помѣчаємо въ назвѣ Карпатскихъ го̂ръ; сю назву переняло собѣ и те племя, що звалося Карпами. Шафарикъ вважає, що слова Карпы и Карпаты попсовани̂, выводити, каже во̂нъ, треба зъ славяньскихъ: хрибъ, хърбъ, се бъ то верхъ, гора; зъ во̂дси и руске слово хребетъ. До сеи думки можна пристати, бо Русины и нынѣ звуть Карпаты — Горбами, се бъ то Хърбами. Зъ сего слова легко вывести Хърваты, то бъ то Хорваты. Тодѣ можна гадати, що Хорваты були нащадками Карпо̂въ и заселювали Галичину за часу вельми давного. Отсихъ Хорвато̂въ въ VII. вѣцѣ (близько 630 р.) выкликавъ изъ за Карпатъ до Дальмаціи императоръ Ираклій, що бъ поставити ихъ супроти Аваро̂въ; зъ сего выникла спершу на довги̂ лѣта боротьба, а пото̂мъ склалася Хорватска держава въ Дальмаціи, Паноніи и Иліріи. Гадаючи, що рухъ Хорвато̂въ за Карпаты бувъ въ VII. вѣцѣ, мы по̂знѣйше здыба́ємо Хорвато̂въ, котрыхъ не маємъ права зачислити нѣ до Дальматыньскихъ, нѣ до Паноньскихъ, нѣ до Илірійскихъ. Несторова лѣтопись, именуючи, яки̂ народы мешкали на Руси до Варяго̂въ, каже: „И живяху въ мирѣ Поляне и Деревляне, Сѣверъ и Радимичи и Вятичи и Хрвате. Дулѣби живяху по Бугу, гдѣ нынѣ Велыняне; а Улучи, Тиверьци сѣдяху по Днѣстру“. Дальше повѣдаючи про Олего̂въ похо̂дъ на Греко̂въ въ р. 907, лѣтопись зновъ споминає, що въ Олеговому во̂йску були Хорваты и згадує про нихъ рядомъ зъ Дулѣбами и Тиверцями. Що жь отсе за Хорваты були? Олегова власть не простягалася на Дальмацію; то чи Галицки̂ Хорваты були зъ нимъ и чи не були вони частиною тыхъ Хорвато̂въ, що перейшла въ VII. вѣцѣ за Карпаты? Отсю гадку по̂дпираємо и словами Константина Порфірогеніты. Въ єго творахъ, де описани̂ межѣ Угорщины, сказано, що Хорваты сидѣли бо̂ля го̂ръ на схо̂дъ во̂дъ Угорщины. Коли мы трохи поправимо сю звѣстку и по̂демо зъ Угорщины по по̂вно̂чно-схо̂дно̂й сторонѣ, то й прійдемо до Карпатъ а черезъ нихъ въ Галичину. Помѣтивши, що Константинъ писавъ въ першо̂й половинѣ X. вѣку, выведемо, — що того часу Галичину посѣдали ти̂ Хорваты, що були останками переселенихъ до Дальмаціи. Отъ про якихъ Хорвато̂въ повѣдає Несторова лѣтопись и тодѣ видко стане, чому лѣтопись мѣстить ихъ поручь Дулѣбо̂въ, що сидѣли бо̂ля Богу и Тиверцѣвъ, що мешкали бо̂ля Днѣстра.

Зь житя въ VII. и VIII. вѣкахъ Галицки̂ Хорваты не полишили слѣду, не завели вони власнои державы; имовѣрно, що вони були народомъ не сильнымъ и мусили по̂ти на здобычь сильныхъ сусѣдо̂въ. Въ IX. вѣцѣ по сусѣдству зъ ними выникли два державни̂ звязки: польскій и рускій, зъ во̂дси починається чужій вплывъ на Хорвато̂въ — зъ одного боку вплывъ Славянъ схо̂дныхъ, Рускихъ, зъ другого захо̂дныхъ, — Поляко̂въ. Сучасный складъ галицкои людности свѣдчить, що въ захо̂дно̂й Галичинѣ переваживъ вплывъ польскій, а въ схо̂дно̂й — рускій и обыдва вони стерли національни̂ ознаки Хорвато̂въ. Въ XIII. вѣцѣ очивидячки вызначилася тожсамо̂сть людности Волыни и Галичины.

Теперь спогляньмо, хто володѣвъ Галичиною, доки не склалося тамъ во̂друбне князѣвство Руске? Що бъ во̂дповѣсти съ певностею на се пытанє, не маємо досить жерелъ. И въ рускихъ и въ польскихъ лѣтописяхъ не сказано, хто на самъ передъ завоювавъ Галичину; споминають лишень про завоёванє, якъ про фактъ, котрый вже во̂дбувся. Руска лѣтопись повѣдає, що въ Олеговому во̂йску були Хорваты. По̂дгорнени̂ народы повинни̂ були давати князеви во̂йско: съ першого разу отсе наводить на думку, що Хорваты були по̂дгорнеными ще ранѣйше 907 року; але коли пильнѣйше придивимося до сеи лѣтописнои звѣстки, то побачимо, що Хорваты могли и самосто̂йно брати участь въ Олеговому походѣ. Олегъ, идучи на Греко̂въ, мо̂гъ кликнути охочихъ завзятцѣвъ и такихъ зо̂брався натовпъ по̂дъ хоругву Олегову, що бъ розжитися на здобичь. По̂дъ рокомъ 981 стоить друга звѣстка, що варта уваги: „Иде Володимиръ въ Ляхи и взя грады ихъ Перемышль, Червень и инны грады, иже суть и до сего дне подъ Русью“. Зъ во̂дсѣль видко, що въ X. вѣцѣ Галичина належала до Поляко̂въ и зъ сего можна выводити гадку, що Галичину по̂дгорнули на самъ передъ Поляки; хоча трохи й дивно, що польски̂ лѣтописи нѣчого не згадують про таку значну подѣю. Про завоёванє 981 р., варто бо̂льше сказати и попробувати провести межу, положену Володимиромъ — Руси во̂дъ Польщи. Несторъ повѣдає, що Володимиръ забравъ у Поляко̂въ Перемышль, Червень и „инны“. Певно, що по̂дъ симъ „инны“ Несторъ розумѣвъ всѣ мѣста во̂дъ Перемышля по Червень. Кожде мѣсто тодѣ було укрѣплене и було захистомъ мешканцямъ своєи околицѣ. Коли непріятель бере укрѣплене мѣсто, то вже жь и околиця мусить по̂ддатися. Коли мы вызначимо околицѣ по̂дгорненыхъ Володимиромъ мѣстъ, то тымъ самымъ вызначимо и межу Руси во̂дъ Польщи. Очивидячки, що ти̂ мѣста призначени̂ були обороняти не широку смугу землѣ мѣжь Бугомъ и Сяномъ: всю єѣ и по̂дгорнувъ Володимиръ и черезъ те межою замѣсть Буга стала рѣка Сянъ. Отся смуга землѣ була зерномъ довголѣтныхъ споро̂въ Руси съ Польщею.

Здається Хорваты пильнували досягнути до самосто̂йности; до сеи думки приводить похо̂дъ Володимира въ роцѣ 992. Про него лѣтопись нѣмо повѣдає: „Иде на Хорваты“. А що до Польщи, то Болеславъ Хоробрый за все житє Володимира по̂сля походу 981, воювавъ съ Чехами, зъ Нѣмцями, съ Прусами и черезъ те не мавъ спроможности заходитися во̂дбирати во̂дъ Володимира Перемышль, Червень и инши̂ мѣста. Во̂нъ навѣть ставъ кревнякомъ Володимировымъ, одруживши свою доньку зъ Святополкомъ. Володимирова смерть (року 1015) а дальше усобицѣ Святополка зъ Ярославомъ примусили Болеслава зломити миръ, вступитися за зятя и рушити на Кієвъ. Отсей єго похо̂дь, незгода зъ Святополкомъ, мордованє Поляко̂въ, розведеныхъ на харчованє по селахъ коло Кієва — все отсе однаково повѣдають и руски̂ и польски̂ лѣтописи; але въ оповѣданю про добутки Болеславового походу здыбуємо суперечно̂сть. Н. пр. Мартинъ Галъ повѣдає: „ex eo tempore Russia Poloniae diu vectigalis fuit“. Проти сихъ сло̂въ нема що мовити; бо вѣдомо, що Болеславъ мусивъ выступити съ Кієва черезъ те, що не бачивъ подяки во̂дъ зятя и боявся, що бъ Русины не перебили всего єго во̂йска. Яснѣйша и бо̂льше певна Несторова звѣстка, що Болеславъ повертаючи до дому, побравъ мѣста Червеньски̂, се бъ то ти̂, що були по̂дгорнени̂ въ роцѣ 981, значить, зновъ поширивъ межу Польщи до Буга. Та не довго Поляки вдержали сю межу. По̂дъ рокомъ 1030 читаємо у Нестора: „Въ лѣто 6538 умеръ Болеславъ великій въ Лясѣхъ и бысть мятежь въ землѣ Лядьстей; вставше людіе избыша епископы и попы, и бояры своя и бысть въ нихъ мятежь“. „Въ лѣто 6539 собраста Ярославъ и Мстиславъ вой многъ, идоста на Ляхи и заяста грады Червеньскыя опять и повоеваста Лядьскую землю и многи Ляхи приведоста и раздѣлиста я, и посадивъ Ярославъ своя по Рси“.

Зь Несторового оповѣданя видко, що Червеньски̂ мѣста були по̂дъ рукою у Поляко̂въ до самои смерти Болеслава. Исторія Ярослава, єго во̂йны за Кієвъ, дальше боротьба зъ Мстиславомъ, досить свѣдчать, чому Ярославъ не заходжувався вернути Забужаньску краину. Болеславъ умеръ, въ Польщѣ розпочалася колотнеча; низши̂ верствы повстали проти духовеньства и бояръ. Прійшла зручна пора Ярославови и во̂нъ року 1031, злучившись зъ Мстиславомъ, иде на Польщу, пустошить єѣ и во̂дбирає Червеньски̂ мѣста. Въ оповѣданю про сей похо̂дъ, є деяки̂ непевни̂ хронольогічни̂ звѣстки. Всѣ польски̂ хроніки свѣдчать, що Болеславъ умеръ року 1025, а не 1030 и що по смерти єго не було въ Польщѣ великои колотнечи. Хочь Мечиславъ II. и выгнавъ Отона и силомо̂ць добувъ собѣ корону, але се була звичайна рѣчь въ исторіи першихъ Пясто̂въ. Велика колотнеча и народный рухъ проти духовеньства и бояръ сталися вже по̂сля смерти Мечислава II. въ роцѣ 1033 або 1034. Отся помылка въ Несторово̂й лѣтописи довела до мыльного вызначеня часу колотнечи въ Польщѣ и Ярославового походу. Значить, треба згодитися, що Червеньскъ привернено зно̂въ до Руси въ роцѣ 1033 або 1034.

Польске безкоролевє по̂сля Мечислава II. запомогло Ярославови мо̂цнѣйше затвердити за собою Червеньски̂ мѣста; навѣть выбо̂ръ Казимира не мавъ вплыву на панованє Ярослава надъ тыми мѣстами. Казимиръ черезъ все своє житє пильнувавъ повертати ти̂ Польски̂ Землѣ, що порозбирали сусѣды въ годину безкоролевя, особливо тодѣ, якъ во̂нъ воювавъ съ Чехами. Выступити проти Руси у него не було нѣ часу, нѣ спроможности. Въ мѣсто ворогованя Польскій король здружився зъ Рускимъ княземъ и побрався зъ Ярославовою донькою. Ярославъ запомо̂гъ Казимирови до останку по̂дгорнути Мазуро̂въ, котри̂ до сего часу прямували задержати свою самосто̂йно̂сть. Казимиръ не вспѣвъ нѣчимъ во̂ддячити Ярославови, але Длугошь съ проста повѣдає, що Казимиръ вернувъ Ярославови всѣ ти̂ Землѣ, котри̂ позабиравъ бувъ Болеславъ, вертаючись съ Кієва.

Мусимо ще разъ вернутися до питаня про людно̂сть Галичины. Въ историчному польскому письменьствѣ не разъ подавано гадку, що племя, котре сидѣло по берегахъ Сяну и во̂дси въ глибину краю, було польске, але по̂дъ вплывомъ володѣня тутъ Рускихъ князѣвъ воно перевернулося на Русино̂въ. Звернувши добру увагу на всѣ жерела, мы ясно бачимо, що Полякамъ нѣколи було затвердитися въ ото̂й краинѣ. Не змагаємося, що польске володѣнє було тутъ по переду Руского, одначе жь помѣчаємо, що національно̂сть Хорвато̂въ, якъ во̂друбного племени, не зникала тутъ до ко̂нця X. вѣку. Несторъ по̂дъ рокомъ 992 повѣдає: „Иде Володимиръ на Хорваты“. Съ часу Володимира побереже Сяну було по̂дъ рукою Рускихъ князѣвъ разъ-у-разъ, окро̂мъ короткого часу за Болеслава I. Си̂ землѣ були прилучени̂ до Володимирского-Волыньского князѣвства, котре почалося заразъ якъ збудовано Володимиръ, се бъ то незабаромъ по̂сля 981 року. Съ того часу ширшає вплывъ схо̂дныхъ Славянъ на Хорвато̂въ и стираються ознаки — во̂дмѣны ихъ во̂дъ Славянъ Рускихъ. Не можна не пригадати тутъ думки лучшого знатока славяньскои давнины, Шафарика: во̂нъ думає, що въ Хорвато̂въ було багато похожости и вельми мало ро̂жницѣ зъ Рускими Славянами, черезъ що приподобленє Хорвато̂въ до Волынянъ повинно було зробитися за недавный часъ и Ростиславовичѣ князювали вже надъ Русинами.

За Ярославового сина Всеволода въ рускихъ володѣняхъ за Бугомъ показуються вже самосто̂йни̂ князѣ Василько и Володарь Ростиславовичѣ. Василько князювавъ въ Теребовлѣ, а Володаръ въ Перемышлѣ, хоча въ Перемышлѣ до Володаря князювавъ єго братъ Рурикъ (1092 р.).

Дѣяльно̂сть сихъ князѣвъ залежала разъ во̂дъ ихъ минувшины, а въ друге во̂дъ географічного положеня ихъ князѣвствъ. Обыдва вони не здобулися удѣло̂въ; на спадщину имъ не надѣлено жаднои околицѣ або волости: старѣйши̂ князѣ вельми байдужно и егоистично дивилися на ихъ долю; черезъ се все Василько и Володарь мусили сподѣватися лишень на власни̂ силы. Вони вдалися до Тмуторокани и зъ запомогою тыхъ племенъ добилися своєи меты, отримали во̂друбне Руске князѣвство. Василько и Володарь цѣлый сво̂й вѣкъ звѣкували на во̂йнѣ. Добри̂ лицарѣ у воєвничихъ справахъ и хоробри̂, вони наче родилися князювати въ такихъ князѣвствахъ, де не переводиться ворогованє зъ сусѣдами, тымъ то дѣяльно̂сть ихъ мала характеръ переважно завоєвуючій. Нагадаймо промову вже ослѣпленого Василька до Давидового посла Василя и помѣтимо тутъ єго широки̂ замѣри. „Я бажавъ, мовивъ во̂нъ, ити на Ляхо̂въ и пригорнути ихъ Землю; бажавъ пригорнути Дунайскихъ Болгаръ, перетягти ихъ въ своє князѣвство, а пото̂мъ поблагословившись у брато̂въ-князѣвъ, гадавъ ити на Половчанъ и або полягти головою за ро̂дный край, або выперти бисурмано̂въ зъ Рускои Землѣ“. Ослѣпленє зупинило єго замѣры. И хоробрый єго братъ Володарь бувъ то жь страшнымъ за для сусѣдъ. Поляки пустилися навѣть на хитрощѣ, що бъ захопити єго до своихъ рукъ: вони по̂дмовили свого боярина Петра, чи Петрона; сей по̂длестився до Володаря, впросився до него на службу и запомо̂гъ Полякамъ захопити Володаря. Братъ Володарѣвъ и сыны єго выкупили єго за 2000 гривенъ, але незабаромъ во̂нъ вмеръ року 1124. Разомъ съ вплывомъ Поляко̂въ затвердився и вплывъ Угро̂въ на Теребовельско-Перемыски̂ справы. Вперше Угры прибули до Галичины року 1098, ихъ закликавъ Святополкъ Изъяславовичь запомагати єму проти Ростиславовичѣвъ и Давида. На сей разъ Уграмъ не пощастило. Давидо̂въ помо̂чникъ, Половчаньскій ханъ Бонякъ, побивъ ихъ до останку. Але вплыву Угро̂въ запомагали, якъ и вплыву Поляко̂въ, кревни̂ звязки черезъ шлюбы. Трохи по троху во̂дносины Ростиславовичѣвъ до своихъ захо̂дныхъ сусѣдо̂въ набираються тои жь вдачи, якою вызначалися во̂дносины Рускихъ князѣвъ въ загалѣ, се бъ то стале ворогованє и разомъ свѣдомо̂сть кревного звязку. Отакъ по̂дъ часъ во̂йны Изьяслава Мстиславовича зъ Юріємъ Довгорукимъ послы Изъяслава и єго помо̂чнико̂въ Угро̂въ и Поляко̂въ промавляли до Кієвского князя: „Вы намъ есте въ отца мѣсто; мы всѣ христіяне одна братя собѣ“.

За сыно̂въ Володаря и Василька розпочинаються усобицѣ въ Галичинѣ. (Въ рускихъ лѣтописяхъ Галичь споминається вперше за князюваня Святополка-Михайла 1093–1113). Усобицѣ завѣвъ Володимирко, Володарѣвъ сынъ. Своими поглядами на во̂дносины до молодшихъ своихъ родичѣвъ Володимирко похожій на Андрѣя Боголюбского; сей повыганявъ брато̂въ и небожѣвъ, що бъ не дѣлити земель; таке саме замѣрявся вчинити и Володимирко. Во̂нъ завѣвъ колотнечу зъ братомъ Ростиславомъ, але за сего вступилися Васильковичѣ и Великій князь Мстиславъ и не попустили Володимиркови взяти верхъ. На останку всѣ браты єго повымирали, лишився оденъ небо̂жь, Иванъ Ростиславовичь. Володимирко злучивъ по̂дъ своєю рукою всѣ Галицки̂ краины, а Иванъ мусивъ утечи зъ ро̂дного краю и цѣлый вѣкъ сво̂й тынятися, даремно силкуючись вернути собѣ батько̂вщину. Володимирко зробивъ столичнымъ мѣстомъ Галичь. Було вже мовлено, що Володимирко своєю вдачею вельми походивъ на князѣвъ по̂вно̂чно-схо̂днои Руси XIII. вѣку. Прямованє сихъ князѣвъ було таке саме, якъ и у Володимирка — зажирливе. Якъ вони, такъ и Володимирко метою свого житя ставивъ змо̂цнити и поширити своє князѣвство. Всѣ засобы, що вели до сеи меты, во̂нъ вважавъ за добри̂; на клятьбу и присягу не звертавъ жаднои уваги. Н. пр. беручи участи въ усобицѣ Юрія Довгорукого зъ Изъяславомъ Мстиславовичемъ, Володимирко захопивъ ко̂лька Изъяславовыхъ мѣстъ; згодя Изъяславъ побивъ єго; во̂нъ заприсягъ, що верне єму захоплени̂ мѣста, але за першои можливости зрѣкся своєи присяги, та ще й шуткувавъ, коли Изъяславо̂въ посолъ нагадавъ єму про присягу. „Сей ли крестець малый“ цѣлуватиму? шуткувавъ во̂нъ, доводячи, що хрестъ не має силы пошкодити єму. Коли жь остило єму слухати усовѣщуваня посла, во̂нъ промовивъ: „Довольно есте объ томъ говорили, а теперь поди вонъ“. Лѣтопись повѣдає, що того жь дня Володимирка постигла кара: идучи до вечернѣ, во̂нъ наразъ почувъ ударъ въ плечу и скоро вмеръ (1153). Володимирко̂въ синъ Ярославъ Осмомыслъ хотѣвъ було вернути Изъяславови спорни̂ мѣста, такъ Галицки̂ бояре не дали єму сего вчинити. Ярославъ по̂сля того увесь сво̂й вѣкъ пильнувавъ про суцѣльно̂сть свого князѣвства и нѣчимъ не надѣливъ безталанного Ивана Берладника. Иванъ за по̂дмогою Изъяслава заходився силою вернути батько̂вщину, але замѣръ сей ско̂нчився тымъ, що Изъяславъ Давидовичь и самъ позбувся свого трону.

За часы Ярослава въ перше трапляється въ лѣтописи звѣстка про внутрѣшню дѣяльно̂сть. Лѣтопись повѣдає, що Ярославъ бувъ споко̂йнои вдачи и тымъ самъ не ходивъ на во̂йну, а выряжавъ воєводъ, що бъ лѣпше уладнати въ своѣмъ князѣвствѣ внутрѣшни̂ справы. Одначе звѣстка Ипатієвскои лѣтописи така коротка, що не можна сказати, чимъ вызначилося те внутрѣшнє упорядкованє краю. Зведени̂ до одного Татищевымъ звѣстки съ ко̂лькохъ лѣтописей, дають намъ бо̂льшу вѣдомо̂сть. По симъ звѣсткамъ Ярослава боялися сусѣды черезъ те, що воєводы єго разъ-у-разъ помагаючи Грекамъ, Чехамъ и Уграмъ, переняли во̂дъ нихъ воёвничу штуку, до того и сами̂ були хоробрыми. Тымъ то Ярославъ бувъ безпечный, не боявся нападу сусѣдъ и звернувъ всю свою увагу на упорядкованє въ краю: во̂нъ заклика́въ чужинныхъ ремѣснико̂въ, розвѣвъ крамарство особливо зъ Византією, будувавъ нови̂ мѣста и особливо пильнувавъ надъ ширенємъ просвѣты. Во̂нъ самъ бувъ доволѣ просвѣченымъ; любивъ читати, вмѣвъ ко̂лька чу- жихъ мовъ и заводивъ школы, де учителювали черцѣ зъ монастырѣвъ; школы вдовольнилися коштомъ монастырѣвъ. Сынъ єго Володимиръ бувъ самый нѣкчемный чоловѣкъ зо всёго роду Ростиславовичѣвъ: легкодушный, недбалый, розпустный, во̂нъ швидко выкликавъ до себе загальну неприхильно̂сть. Єго выгнали за те, що живъ зъ жѣнкою якогось попа. По̂сля Володимира въ Галичѣ стыкаються змаганя двохъ державъ Угорщины и князѣвства Володимирско-Волыньского и исторія Галича набирається иншого вже характеру.

Того часу на далеко̂й по̂вночи выникає нове князѣвство и незвычайно скоро розвиває свою силу. Се князѣвство склалося за Володимира Мономаха, а вже за сына єго Юрія показало себе значно. Мономахо̂въ внукъ Андрѣй не схотѣвъ вже перебувати въ Кієвѣ, а перебрався до ново-збудованого Володимира Клязменьского и во̂дси орудує Кієвомъ. Такимъ побытомъ стародавна столиця Руси, замѣсть прежнёго верховодства, стає по̂дручнымъ мѣстомъ и Володимирскій князь надає ѣй князѣвъ. Черезъ се теперъ стало небезпечнымъ прямованє по̂дгорнути Кієвъ; бо за Кієвъ вступався Володимирскій князь; володѣти Кієвомъ зъ волѣ сего князя здавалося приниженємъ тымъ князямъ, що мали въ своихъ рукахъ добри̂ засоби. Отъ Галичь и зъявлявся такимъ мѣстомъ, що спромоглося бъ выступити замѣсть Кієва. Тымъ то князѣ ро̂жныхъ родо̂въ залишивши Кієвъ, звертають увагу на Галичь: на самъ передъ бачимо въ Галичѣ Мономаховичѣвъ, въ слѣдъ нихъ Ольговичѣвъ а пото̂мъ зновъ Мономаховичѣвъ. Захо̂дни̂ сусѣды Галича и собѣ поглядають на него. Поляки заходжуються зновъ привернути до Польщи побереже Сяну; Угорски̂ королѣ, кревняки Галицкихъ князѣвъ, втручаються въ ихъ справы, запомагаючи, то сему, то тому и голублять власни̂ користни̂ гадки на Галичину. Такимъ чиномъ за Галичь, ажь до самого 1249 р., змагалися Руски̂ князѣ то мѣжь собою, то съ Поляками або Уграми. Останнимъ на руку було прямованє Галицкихъ бояръ, котри̂ пильнували завести таки̂ во̂дносины съ княземъ, що бъ обмежовувати єго власть. Черезъ се доволѣ часто перемѣнялися князѣ. Мѣжь боярами завелися партіи; одна тягла за того князя, друга за другого; яка пересилювала, та и ставила свого князя. Сей смутный часъ стоявъ такъ довго въ Галичинѣ черезъ те, що бояре тодѣ ще не зложили во̂друбного замкненого стану; духъ верствы ще не перенявъ ихъ; не було въ нихъ мо̂цнои одностайности и кермували ними особисти̂ симпатіи, або антипатіи. Тымъ-то вони нѣчого не здобули, а князѣ свѣдоми̂ своѣй метѣ, прямували до неи твердо, не во̂дхиляючись въ бо̂къ и на останку спинили бояръ и затвердили свою власть на мо̂цныхъ по̂двалинахъ.

Теперь розгляньмо коротко подѣѣ во̂дъ часу выгнаня Володимира Ярославовича, се бъ то во̂дъ року 1188 до року 1249, доки осѣвся твердо въ Галичинѣ князь Данило Романовичь.

Того часу, якъ Володимиръ князювавъ въ Галичѣ и Володимирѣ Волыньскому, сидѣвъ княземъ Романъ, правнукъ славного Мстислава, старшого Мономахового сына. Во̂нъ звернувъ пильно увагу на Галичину и по єго думцѣ бояре выгнали Володимира; се мы доводимо тымъ, що заразъ якъ Володимиръ втѣкъ до Угорщины, Романъ сѣвъ княземъ въ Галичѣ. Але на Галичину замѣрявся и Угорскій король, котрый, нѣ бы то запомагаючи Володимирови, — выгнавъ Романа зъ Галича и посадивъ тамъ свого сына Андрѣя; а безталанного Володимира зъ жѣнкою и сынами замкнувъ въ баштѣ.

Романъ опинився тодѣ въ вельми прикрому становищи; переходячи на князя въ Галичину, во̂нъ во̂ддавъ Володимиръ свому братови Всеволодови, князеви Белзкому и поклався, що до вѣку вже не вымагатиме собѣ назадъ Володимира. Видима рѣчь, що Всеволодъ не пустивъ теперь втѣкача Романа до Володимира. Такимъ робомъ Романъ позбувся и родового и придбаного князѣвства. На силу вже по̂сля довгихъ змагань пощастило єму вернути до себе князѣвство Володимирске. Осѣвшись, во̂нъ пильно ставъ бачити за Галичемъ. Коли въ роцѣ 1199 Володимиръ умеръ, Романъ роздобувъ собѣ помочи у Поляко̂въ и вчинивъ велику подѣю, злучивъ Володимирско-Волыньске князѣвство зъ Галицкимъ.

Кадлубокъ оповѣдає, що Романъ осѣвшись твердо въ Галичѣ, почавъ люто уганятися за боярами, промовляючи свою любу приказку: „Не переморивши пчо̂лъ, — не ѣстимешь меду“. Во̂нъ невымовно мордувавъ бояръ: кого живымъ закопувавъ въ землю, съ кого здиравъ шко̂ру, въ кого вырѣзувавъ внутренности. Галицки̂ историки во̂дкидають се оповѣданє, але на нашъ поглядъ — воно здається имовѣрнымъ, хочь дещо въ нѣмъ є и збо̂льшене и фактъ, що Романъ мордувавъ бояръ — треба няти повнои вѣры, бо во̂нъ не суперечить обставинамъ, за якихъ Романъ почавъ князювати въ Галичѣ. Угорска партія складалася зъ Романовыхъ ворого̂въ и тягла руку за єго супротивника, короля Угорского; досягнувши своєи меты, ставши Галицкимъ княземъ, Романъ вважає за неминучу потребу знесилити, або й знищити сю партію. До того жь сувори̂ вчинки не могли не вплывати и на всѣхъ бояръ; повинни̂ були зробити ихъ бо̂льшь поко̂рливыми князю и выгнати зъ нихъ охоту заложити партіи на користь того, чи иншого князя. Скажемо ще, що подробицѣ оповѣдани̂ Кадлубкомъ приходяться до Романовои вдачи: лѣтопись ганьбить єго львомъ, крокодилемъ, туромъ и и. Останній вѣкъ Романо̂въ перейшовъ сварками зъ Рускими князями, особливо жь зъ тестемъ єго Рурикомъ, спершу Овруцкимъ а пото̂мъ Кієвскимъ княземъ. Не минавъ Романъ усобиць и Польскихъ князѣвъ и запомагавъ свому небожеви Лешкови и бравъ участь въ походахъ проти Литвы. Кадлубокъ и Стрыйковскій свѣдчать, що во̂нъ мучивъ Литовцѣвъ, запрягаючи ихъ въ ярма. Отъ и все, що можна зо̂брати по рускихъ, польскихъ и литовскихъ лѣтописяхъ про Романа: зверхня єго діяльно̂сть вызначена коротко, а внутрѣшня цѣлкомъ не вѣдома. Во̂дъ князя съ такою во̂двагою, яка була у Романа, съ такою твердою енергією и съ такими матеріяльными засобами, яки̂ були у него, можна бъ сподѣватися багато, але мы вѣдаємо то̂лько одну добру справу єго, злученє Волыни зъ Галичиною, знаємо про єго вплывъ на польски̂ справы и гадаємо зо̂ сло̂въ лѣтописи: „Романъ Угры и Ляхи побѣди“, що во̂нъ вплывавъ и на угорски̂ справы и що Галичина по̂сля тои лютости надъ боярами въ роцѣ 1199, користувалась внутрѣшнёю згодою, бо инакше не можна бъ було Романови такъ въ повнѣ вдатися до упорядкованя своихъ зносинъ съ чужими державами.

По̂сля смерти Романа, протягомъ 44 роко̂въ (до 1249) исторія Галичины показує щось хаотичне: претенденто̂въ зъявляється ще бо̂льше: Руски̂ князѣ, Поляки и Угры починають напосѣдати притьмомъ; колотнечѣ и ворохобня выникають все частѣйше, черезъ що князѣ безъ перервы перемѣняються оденъ за . Звязуючи отсю епоху зъ давнѣйшою исторією цѣлои Руси, помітимо тутъ похожо̂сть, що весь отсей безладъ въ Галичинѣ вкладується въ стари̂ рамы, се бъ то показує боротьбу Ольговичѣвъ зъ Мономаховичами. Боротьба ся починається ще въ першо̂й половинѣ XII. вѣку; спершу вона годувалася прямованємъ обохъ ворогуючихъ сторо̂нъ захопити Кієвъ. За часу, про якій ведемо рѣчь, Кієвъ стративъ чимало своєи ваги, а Галичь, злученый зъ Волынею, ставъ бо̂льшь притягати до себе. Найблизши̂ сусѣды Угры и Поляки впручаються въ отсю боротьбу, по̂дпомагаючи або тому, або сему князеви, а тымъ часомъ сами̂ зоряться на Галичь. Довго бъ було, та й нема на що повѣдати про всѣ подробицѣ того часу, досить мовити, що наступникъ Романо̂въ, синъ єго Данило, лишившись чотыролѣткомъ по̂сля батька, заразъ не минувъ нападу ворого̂въ и мусивъ поступитися имъ батько̂вщиною. Нестало̂сть бояръ, подѣлъ ихъ на партіи и прямованє ихъ, якъ про се вже було сказано, по̂дъ вплывомъ особистыхъ поглядо̂въ, було причиною невиннои перемѣны князѣвъ. Н. пр. чотыри разы бувъ княземъ Галичины. Ще якъ во̂нъ бувъ дитиною, єму помагали Поляки и Угры; спершу помо̂чь ихъ була млявою, пасивною, а пото̂мъ трохи згодя вони съ помо̂чнико̂въ обернулися въ ворого̂въ и стали добиватися Галичины для себе. Якъ Угорскій король, такъ и Польскій князь добре тямили, що нѣ для одного зъ нихъ неможлива рѣчь во̂друбно володѣти Галичиною, але можна володѣти спо̂льно, коли вони стануть сватами черезъ шлюбъ своихъ дѣтей, або кревныхъ. Незабаромъ вони вчинили такій звязокъ: пятилѣтного Кольоманового сина Андрѣя и трехлѣтну Лешкову дочку Соломею посадили на Галицкому тронѣ князювати, выгнавши силою боярина Володислава, котрый по̂дъ смутну пору узурпувавъ собѣ князѣвскій тронъ. Незабаромъ Поляки розбраталися зъ Уграми и покинули ихъ, а Угро̂въ прогнавъ Мстиславъ Мстиславовичь. Трохи згодя княземъ Галичины бачимо другого Угорского королевича Андрѣя. Одначе Угры спостерегли, що прямованє ихъ, пригорнути Галичину, взяло багато кошту и людей, а добрихъ добутко̂въ не дало и въ половинѣ XIII. вѣку вони залишили свои замѣры на Галичину. Поляки Галичину мусили ще ранѣйше покинути черезъ безладъ въ своєму краѣ. Одначе жь Романовымъ наступникамъ не можна ще було вважати себе безпечными на Галицкому тронѣ; бо у нихъ були ще дужи̂ вороги — Ольговичѣ. Въ сѣй боротьбѣ спершу нещастило Ольговичамъ, дальше було пощастило боярамъ, на останку жь Данило въ бою бо̂ля мѣста Ярослава року 1249 побивъ Ростислава Михайловича. Зъ сего часу зникають и внутрѣшни̂ колотнечи и напады зверхнихъ ворого̂въ, котри̂ бо̂льшь 50 лѣтъ хвилювали Галичину.

Теперь Романовичѣ твердо осѣлись на по̂вденно-захо̂дно̂й Руси, Данило въ Галичѣ, а Василько у Володимирѣ. Весь часъ далѣ до XIV. вѣку бувъ по̂днесенємъ зверхнихъ, змо̂цненємъ внутрѣшнихъ во̂дносинъ. Сей розвитокъ ишо̂въ доволѣ швидко, не вважаючи на нападъ Татаръ.

Року 1250 Татарска Орда прислала до Данила, хочь ляконічне, але страшне вымаганє: „Дай Галичь“. Лѣтопись повѣдає, що князь во̂дъ сего вельми засумувавъ, бо не було въ него добрихъ засобо̂въ супротивлятися; мѣста не були добре укрѣплени̂, значить, нѣде було переховатися селянамъ во̂дъ Татаръ. Жалкуючи во̂ддавати Татарамъ Галичь, Данило поѣхавъ до Орды, що бъ зложити свою поко̂рливо̂сть и прихилити до свого краю ханову ласку. Съ тугою на серцю ѣхавъ во̂нъ до берего̂въ Волги, мимоволѣ пригадуючи собѣ долю Михайла Всеволодовича и боярина єго Федора. Туга єго стала ще бо̂льшою, коли во̂нъ довѣдався, що Великій князь Ярославъ, ѣздивши до хана, мусивъ тамъ выконати деяки̂ поганьски̂ звичаѣ и що певно и єму, Данилови, не минути сего. Одначе сталося лѣпше, нѣ жь во̂нъ гадавъ: въ Ордѣ ласкаво єго повитали, нѣ до чого не примушували, а то̂лько натякнули, що во̂нъ такъ довго гаявся ѣхати до хана. Навѣть єму догаджали якъ дорогому гостеви, н. пр. спостерѣгши, що кумысъ єму не подобається, заразъ замѣсть кумысу стали давати вино. Перебувши въ Ордѣ 25 днѣвъ, Данило вернувся до свого князѣвства. Лѣтописи нѣчого не повѣдають, чи дававъ Данило Батыєви яки обовязки, чи нѣ. Цѣкава рѣчь: чому Татаре такъ терпеливо ждали Данила и були таки ради̂, коли во̂нъ прибувъ до Орды? „Данило! говоривъ ханъ: чому еси давно не пришелъ, а нынѣ оже еси пришелъ, а то добро же“. Певно, що Татаре увесь часъ во̂дъ 1243 до 1250 р. пильнували змо̂цнити сво̂й вплывъ на по̂вно̂чну Русь и не звертали великои уваги на Галичину; до того вони постерегли, що Галичина має тѣсный звязокъ зъ сусѣдными державами захо̂днои Европы; бо бючись зъ Генрихомъ, княземъ долѣшнёи Шлєзіи, вони вже тямили, яку силу має Захо̂дъ. Захо̂дне лицарство, огорнуте въ зелѣзо, стояло дружно и Татарамъ було воно небезпечнымъ. Такъ коли другого дня по̂сля бою бо̂ля Лигницѣ показалося свѣже во̂йско Ческого короля Вячеслава, то Татаре не во̂дважилися битися зъ нимъ и рушили назадъ въ Угорщину; згодя якійсь часъ Татаре навѣть були побити̂ Ческимъ воєводою Ярославомъ бо̂ля Оломуцу. Отсе то примусило ихъ дивитися на Захо̂дъ зъ осторогою и не стинатися зъ нимъ хочь до якогось часу. Отъ черезъ що Батый такъ ласкаво повитавъ Данила и отъ черезъ що Татаре не переписували Галичины и не выряжали туда своихъ баскако̂въ. Одначе жь яка бъ не була по̂длегло̂сть до Азіято̂въ, вона не могла вважатися инакше, якъ за таке зло, съ по̂дъ котрого треба вызволитися. Вѣдомо, якихъ засобо̂въ вживавъ для сего Данило: звязокъ єго съ папою не мавъ користи и небавомъ єго знищено; Данило сподѣвався власными силами добитися до бажанои меты, во̂нъ укрѣпивъ мѣста и рушивши року 1254, привернувъ назадъ до Галицкого князѣвства мѣста позабирани̂ було Татарами; одначе прибувъ зъ великою силою Бурундай и всѣ заходы князѣвъ по̂шли въ нѣщо; та ще князѣ примушени̂ були Татарами воювати проти Литвы, хочь вона й не займала Галичины.

Во̂дносины Галичины до Угорщины и Польщи полагодилися добре за для Галичины. Угорщины поруйнованои Татарами нѣчого було боятися, навѣть Угорскій король пильнувавъ здружитися зъ Даниломъ и зъ єго приводу князь Левъ одружився съ Констанцією. Ставши добрыми сусѣдами и сватами, король и князь запомагали оденъ другого; н. пр. Данило запомагавъ Уграмъ воювати за спадщину Австрійского герцога Фридриха: спершу ся запомога була безкористною, а пото̂мъ до неи спонукали Данила и власни̂ интересы: сынъ єго Романъ одружився зъ небогою Фридриха; вѣномъ за нею повинни̂ були прійти Австрія и Стирія. Королю въ сѣй во̂йнѣ не пощастило, одначе дружба єго зъ Даниломъ не зо̂рвалася и коли въ роцѣ 1261 Данило мусивъ втѣкати во̂дъ Бурундая, во̂нъ подався въ Угорщину и тамъ здобувся щирого и привѣтливого захисту.

Въ Польщѣ по̂сля смерти Лешка стояли усобицѣ за наступованє трону. Отси̂ усобицѣ сприяли Данилови змо̂цнити сво̂й вплывъ на польски̂ справы. Згодя помѣжь Польщи и Руси выникло прямованє рѣшати загальни̂ справы не зброєю, а нарадою на конгресахъ.

Такимъ конгресомъ бувъ зъѣздъ въ Тарновѣ року 1262.

Особливу вагу мають за Данила во̂дносины до Литвы, бо за єго часу выробилася Литовска держава. Є стародавна приказка: „Зле Романе робиши, що Литвою ореши“. Ся приказка, якъ и звѣстки Кадлубка и Стрыйковского свѣдчать, що Романъ по̂дгорнувъ Литовцѣвъ. Ти̂ муки, що вынесли во̂дъ Романа Литовцѣ не могли зробити зъ нихъ приязныхъ сусѣдо̂въ Романовичамъ и Литовцѣ безъ перервы нападають на Галичину; си̂ напады и спустошеня вельми шкодили Данилови и Василькови. На щастє Романовымъ дѣтямъ Литовцѣ сами̂ себе знесилювали своими усобицями, — бажаючи знайти, коли выникне на те потреба, запомоги у сусѣдо̂въ. Литовцѣ въ року 1215 прибули до Данила и Василька „миръ дающе“. Зъ сего часу вони приятелюють зъ Галичанами и воюють проти ихъ ворога Лешка Бѣлого. Треба сказати, що по̂дъ словомъ Литовцѣ не слѣдъ розумѣти цѣлый Литовскій наро̂дъ, а лишень во̂друбни̂ роды або племена; зъ нихъ одни̂ могли приятелювати, а други̂ ворогувати сѣ тымъ самымъ княземъ. Тымъ-то нема нѣчого дивного въ звѣсткахъ про напады Литовцѣвъ по̂сля мировои зъ Даниломъ въ роцѣ 1215. Си̂ напады ставили своєю метою грабованя и спустошеня и не вельми були безпечными за для Рускихъ князѣвъ. Правдива небезпечно̂сть во̂дъ Литвы починається въ XIII. вѣцѣ. Того часу во̂друбни̂ Литовски̂ князѣ, не вдовольняючись руйнованями Галичины, пильнують по̂дгорнути єѣ и заложити тамъ свои князѣвства. Отакъ сынъ Жмудского князя Монтвила, Ердивилъ, незабаромъ по̂сля зруйнованя Татарами захо̂днои Руси, зайнявъ зруйновани̂ руски̂ мѣста и заложивъ мѣжь ними першій литовско-рускій удѣлъ Новый Городокъ. Зь другого боку Литовски̂ краины починають прямувати зъєднатися помѣжь себе и замѣсть дро̂бнихъ и несильнихъ краинъ, зложити одну мо̂цну державу самосто̂йну. Отся идея и выконанє єи выпало на долю Миндовга. Миндовгъ бувъ чоловѣкъ на скро̂зъ перенятый прямованємъ до самовласти и заснованя мо̂цнои держави. Прямуючи до такои меты, во̂нъ не вважавъ на засобы. Мѣркуючи, що инши̂ Литовски̂ князѣ шкодять єго замѣрамъ, Миндовгъ кого зъ нихъ повыганявъ, а кого звѣвъ зъ свѣта, а Землѣ ихъ пригортавъ по̂дъ свою власть. На сѣй стежцѣ во̂нъ здыбавъ одначе перепону, що наробила єму великого клопоту. Мѣжь иншими Миндовгъ бажавъ спекатися и кревняко̂въ своихъ князѣвъ Тевтивила, и дядька ихъ Викинта: во̂нъ вырядивъ ихъ воювати Русь, сказавши имъ: „Хто що здобуде, те нехай и тримає при собѣ“. Князѣ забрали Смоленьскъ, Полоцкъ и Витебскъ. Не вѣдаємо, чи за се Миндовгъ хотѣвъ повбивати ихъ, якъ повѣдає Ипатієвска лѣтопись, чи може во̂нъ вымагавъ, що бъ вони покорилися и по̂длягли єму, але вони повтѣкали до Данила, жонатого зъ сестрою Тевтивила и и просили у него запомоги проти Миндовга. Не вѣдаємо, яки̂ були перше во̂дносины Галицкого князя до Литовского: оповѣданє про бо̂й 1249 згадує про Литву, що прибула по̂дпомагати Данилови; може се було Миндовгове во̂йско, а може запомога иншихъ Литовскихъ князѣвъ, н. пр. Тевтивила, або . Якъ бы тамъ воно не було, але Данило радо згодився запомогти своихъ шурино̂въ. Хоча въ основѣ сеи запомоги лежала Данилова воєвнича вдача, одначе єѣ выправдували и полѣтични̂ обставины. Було бъ нерозумно не покористуватися ворогованємъ и усобицями середъ народу хороброго, воєвничого, прямувавшого зложити зъ себе мо̂цну державу. Тымъ Данило загадався зробити на Литву великій нападъ; „Время христіяномъ на поганые, яко сами имѣють рать межь собою“, писавъ Данило до Польскихъ князѣвъ, сподѣваючись спонукати и ихъ до во̂йны проти Миндовга. Поляки нѣ бы й згодилися, але въ само̂й рѣчи жаднои участи не взяли въ во̂йнѣ. Тымъ часомъ Викинтъ по̂днявъ проти Литвы Жмудь, Ятвяго̂въ, а Тевтивилъ перейшовши на латиньску вѣру, прихиливъ до себе Рижскихъ Нѣмцѣвъ. Такимъ побытомъ Миндовгови загрожувала велика небезпечно̂сть; бажаючи спекатися во̂дъ неи, во̂нъ оповѣстивъ, що хоче охреститися и за те добувъ собѣ королѣвскій вѣнець и запомогу лицарства. Тодѣ повернувся во̂нъ проти Тевтивила. Сей зъ Жмудяками, Ятвягами и Даниловымъ во̂йскомъ выступивъ на бо̂й десь бо̂ля невѣдомого мѣста Воруты. А Данило тымъ часомъ пустошивъ Новгородську околицю. Миндовгъ постерѣгъ, що вороги єго и безъ Нѣмцѣвъ доволѣ сильни̂ и помирився зъ Даниломъ, та що бъ закрѣпити згоду зъ нимъ, одруживъ свою доню зъ Шварномъ. Съ того часу въ рускихъ справахъ помѣчаємо значну участь Миндовгового сина Войшелка, або Войсилька. Войсилько стоить уваги: во̂нъ вызначився незвычайною хижостею; во̂нъ радѣвъ, коли лилася людска кро̂вь и тяжко сумувавъ, коли не выпадало причині, що бъ кого вбити. Бувши довгій часъ завзятымъ поганиномъ, во̂нъ перейшовъ на христіяньску вѣру и навѣть по̂шовъ въ черцѣ, а князѣвство своє, се бъ то Новгородокъ, Слонимъ и Волковыйскъ, во̂ддавъ Романови. Згодя во̂нъ забажавъ переселитися на св. Гору, та того часу выникли колотнечи у Византійско̂й имперіи, черезъ що шляхъ на св. Гору ставъ небезпечнымъ и Войшелкъ мусивъ лишити своє бажанє и збудувавъ собѣ монастырь бо̂ля Новгородка на березѣ рѣки Нѣмана.