Над Чорним морем

Front matter

ПОВІСТЬ

ІВАНА ЛЕВИЦЬКОГО

Накладом Товариства імени Шевченка

I

I.

Був май 1880. року; були перші дни мая, але над Кишиневом вже повиває літним теплом. Кишиневський міський сад, увесь з акацій, тілько що розвив ся і стояв у всій майській красі. Сад сьвітив ся зверху до низу. Через дрібчастий молодий лист акацій соняшне проміння сипалось, як через намітку, і пронизувало кожну гильку, кожний листок. Сад блищав, лиснів, обсипаний ранньою росою, осьвічений сонцем, неначе сьміяв ся, радів, що настала весна, радів радістю сьвітового, невмираючого, по-вік оживаючого життя.

Ранком одного дня, на пушкинській аллеі з старих акацій, на лавці сиділи дві панни, приятельки і товаришки по гимназіі, Саня Навроцька та Надежда Мурашкова. Йдучи на службу череа сад, вони сходились зарані в саду і гуляли годину-другу по аллеях. Надежда Мурашкова служила в банку, а Саня Навроцька давала лекціі в женській жидівській школі — не задля заробку, а ради принципа-космополітизма, щоб помогти найбільше придавляній націі, найбільше пригніченій женщині. Обидві панни були в однакових темно сірих сукнях, в однакових білих викладчастих комірцях і легких літних соломяних капелюхах. Вони убрали ся в той простий убір неначе змовились; то був убір іх паняньського кружка. Ні в одноі на руках не було рукавичок.

Саня Навроцька була русява, височенька на взріст, тонка станом, з ясно синими веселими очима. Русяві короткі коси вили ся кучерями і розсипались, неначе ясне проміння, кругом єі сьвіжого лиця, кругом білоі шиі. Ідеальність, веселість сьвітила ся в єі лици, в єі очах, як радісно сьвітить рання зоря на майському чистому небі між рожевими, легкими хмарками. Саня була жвава, проворна, ворушлива, гостра на словах, любила говорити і вміла говорити плавко, швидко, полемізувала часом різко і гостро. Єі розумна розмова показувала, що вона богато читала, богато знала і всім інтересувалась. Чуйна, нервна з роду, Саня обзивалась на всі сучасні питання життя й науки. В єі очах, в лици сьвітилась мисль і разом з тим грация молодоі дівчини. Жіноче питання вона найбільше приймала до серця і говорила про право жіноче часто з сльозами в очах. Саня була дочка одного совітника канцеляріі в Кишиневі. По батькови й по матери — вона була кишиневська Украінка. Мурашкова була з мішаноі семіі. Єі батько був одеський Украінець, а мати Грекиня родом з Смирни. Мурашкова була красуня чистого клясичного типа. Матове біле лице було ніби виточене з слоневоі кости; пишні великі темні очи були гостроблищачі й сьвітились, неначе лили з себе сьвіт. Густі, чорні брови були ніби намальовані пензлем на чистому чолі. Червоні уста виразні, з звивками, з ямочками посередними, як у грецьких статуй, показували велику енергію. Мурашкова мала характер нерівний: то часом тиха, мовчязна, то часом нервна, говорюча. Як всі ті, що мають клясичне лице, вона була ніби спокійна з лиця, навіть холодна і байдужна, але в єі души, в єі серци затаілись і теплі іскри, готові спахнути полумям…

Саня й Надя Мурашкова були великі приятельки і, як кажуть, помазані одним миром; вони читали ті самі наукові книжки, встоювали за право женщин, мали майже однакові пересьвідченя. В принципах вони були космо- політки, як люде без всякоі національности. На сю стежку потягла іх мішанина в національностях в місті, незнання народа, великоруська школа з некраєвим велилоруським язиком і теоретичність іх пересьвідчення, ще неприложена до якогось доброго, путного діла на практиці.

На дворі було тихо. В саду пахло сьвіжою молодою травою. Узка аллея, обставляна старими акаціями, була похожа на тунель, пробитий в зеленій гущавині дерева і залитий фантастичним зеленуватим сьвітом. Краплі сонця пронизували те зеленувате сяєво і сипались на землю золотими зернами. Роса крапала з листя і блищала на лету іскрами брилянтів.

— Господи, як не хочеть ся міні йти в той банк, сказала Мурашкова; така нудна і некорисна там робота. Лічи, та вилічуй проценти…

— А ти б хотіла отут сидіти під кущами дерев, згорнувши руки, та літати фантазією в емпіреях! сказала Саня; життя нам дане для праці.

— Знаю, добре знаю! сказала Мурашкова; я Грекиня по матери, людина практична; дома роблю, як наймичка. Але я, бачиш, стою за працю, з котроі була б якась користь людям. А то… тілько заробляю на хліб. Маємо дім, маємо клапоть поля і маленький виноградник, а на прохарчування все таки не стає, та сказати правду, я проти самого принципа банків; ми служимо богатим, ситим людям, а не людскости. Ви педагоги — ви якесь годяще діло робите. Але, сказати правду, як ти Саню видержуєш в тій жидівській школі з твоім здоровям? Там же мабуть таке повітря, що й дихати важко, сказала Мурашкова.

— Мушу видержувати, сказала Саня, часом в клясах так смердить цибулею, що в мене аж голова крутить ся. Але що я маю робити? Скінчила я вісім кля- сів гімназіі. Сиджу в батька без роботи. А я хочу діла, і діла доброго. Я сама просьвітилась наукою і повинна нести просьвіту в масси і поперед усего підвимати нашу сестру, розвивати — женщину. Між усіми женщинами жидівська женщина найбільше придавляна. Я хочу підняти жидівську женщину, цю рабиню Мойсеєвого закона. Ти знаєш, що поки жидівська дівчина не вийде за муж, не має права ходити в синагогу… Здаєть ся єі не мають за людину… А вонаж таки людина, як і ми… Де вже тут шукати поетичноі обстави, парфомів, смирни та фтіміяму. Пішлиж деякі з наших в народ, а там не до смирни та парфомів…

— Чи не час нам на службу? сказала Мурашкова і глянула на годинник.

— Ні, ще не час, обізвалась Саня, подишмо ще чистим повітрям. Я люблю цей закуток сада; старі, голі стовбури акацій, неначе намальовані на зеленому дні густих кущів. Он дві довгі гильки звісились у низ, як зелені крила з дрібчастими пірами. А хрущі? як ліниво, неначе з просоння, перелітають з гильки на гильку. Он пташка кинулась на хруща, вхопила й понесла собі на снідання.

— Вічна боротьба за життя, за іжу, обізвалась Мурашкова. Саня замовкла й задумалась. Вчора ввечері в іх був молодий учитель Комашко і заінтересував єі розмовою. Вона чогось пригадала його розмову. Кинула очими по довгій аллеі і неначе сподівалась його стрінути.

— Може він вийде в сад погуляти; може я побачусь з ним, поговорю, докінчимо почате вчора змагання, що так заінтересувало моі мисли, думала Саня. І єі очи потягло в глибокий, далекий кінець аллеі, залитоі тихим зеленим сьвітом. В кінци аллеі замріла висока, рівна фігура молодого хлопця.

— Він, неначе він… але ні. Він низший на зріст, хоч і такий рівний станом та чорнявий, подумала Саня. Ні, не він. Тип східний; якийсь Грек, або Ормянин.

По аллеі гуляв не Комашко, а Грек Аристід Целаброс. Він углядів, що на лавці сиділи молоді панни, і повернув на пушкинську аллею, щоб на іх подивитись. Тихою ходою наближав ся він до паннів, високий, рівний, з гарним клясичним лицем, з короткою, кучерявою борідкою. Здавалось, ніби статуя давного бога Елляди ожила, знялась з пєдесталя і пішла тихо по аллеі. Довгобразе, матове, трохи смугляве лице, великі, блискучі чорні очи, довгі кучеряві віі, густі рівні брови, тонкий ніс, чорні як воронове крило кучери, усе в йому нагадувало про далекі горячі, східні краі, тропічне сонце, горяче небо, високі пальми: там родять ся й спють і формують ся такі палкі очи, повні огню. То був тип мужноі східноі краси, гарний і дужий, граціозний і величний, як молодий, бенгальский лев. Повні звивчасті виразні уста Целаброса червоніли здалека серед зеленого листу, як ясна полева маківка червоніє в зеленій пшеници.

Целаброс порівняв ся з паннами і помаленьку обвів іх гострим пронизуючим поглядом; здавалось, він вибирав, котра з іх краща.

— Ну, тай пишна фігура! обізвалась тихенько Саня: а як гордо поглядає на нас! Неначе з гори в низ дивить ся на нас!

— І справді пишна; очи гострі; гляне, неначе ножем різне, обізвалась Мурашкова.

— Не люблю я таких грізних гострих очей, сказала Саня.

— Знаю, тобі подобають ся очи голубині, смирні, а міні подобають ся такі гострі і навіть жорсткі очи; в іх є якась сила, тужність; в іх сьвітить ся енергія волі, страсть серця, сказала Мурашкова

— Любиш вулькани! Гляди, Надю, щоб не опектись від тих вульканів, сказала Саня, а ваші східні грецькі та ормянські вулькани такі справді небезпечні; вже дуже богато в іх огню. Я бою ся тих страшних, грізних очей; гляне на тебе чоловік і здаєть ся говорить: стережи ся, бо ззім тебе без соли й без хліба.

— Ну, в вас по Бессарабіі вульканів нема, сказала Мурашкова; це я сказала так собі.

— А лице як у статуі Гермеса! Цур йому, ще приснить ся, жартувала весела Саня; не дурно я сьогодня прокинулась, як несамовита, в пятій годині і вже не могла заснути; мабуть душа чула, що сьогодня до нас наближить ся вулькан, хоч і без поломя.

— Я люблю клясичну мужеську красу. Страх не люблю тих кривих лиць! це може тим, що в мене плине половина грецькоі клясичноі крови, сказала Мурашкова.

— А міні не подобаєть ся ваша клясична краса: в неі вже дуже все пригладжено та прилизано. Через дуже регулярні, холодні форми лиця ані кришки не просьвічуєть ся людська душа. Тим часом, як маленька хиба линій в лиці, звивок в бровах, в устах виявляє часом душу чоловіка, його серце, темперамент, сказала Саня, і вже чого не люблю і не виношу, то тих повних, червоних, гладких паничівських фізіономій. Од іх так і тхне матеріяльностю, землею, а не духом, навіть, вибачай, різницями та сирим мясом.

— Чи не підводиш ти свого Комашка під цей френологічний принцип? В його лице не клясичне, хоч і не погане! сказала Мурашкова.

— Не думай, що міні подобаєть ся Комашко! чоловік розумний, розвитий і в його очах сьвітить ся мисль. Я люблю розумні очи, не ваші волоські та грецькі, трохи волячі очи, сказала Саня. Тим часом Целаброс вернув ся назад в аллею і знов пройшов тихою ходою проз паннів. Він знов кинув на іх своіми орлиними очима. Але його очи стали тихі, солодкі, ласкаві; він обвив ними Мурашкову, неначе погладив мягким оксамитом.

— Тікаймо! Цей Грек строіть нам очки, сказала Саня і схопилась з лави.

Панни встали, пішли на велику аллею і стали гуляти. Саня поперед йшла помаленьку, але як розговорилась, то все йшла швидче, а далі трохи вже не бігла.

— Чого ти, Саню, так біжиш? Я аж втомилась, ледви поспішаючи за тобою, сказала Надя.

— Хібаж я біжу? Я йду, обізвалась Саня.

— Ти не ходиш, а, здаєть ся, літаєш. Колись пурхнеш з саду тай полетиш на небо за ідеалами, сказала Мурашкова.

— Як часом полечу в небо, то ти Надю, лети за мною, вхопи мене, тай потягни до землі, сказала Саня і зареготалась на весь сад.

— Одначе час нам іти на службу, сказала Надя.

— Ой час, час! Прощай садочку! прощай свіже повітря. Піду нюхати цибулю в жидівській школі, во имя принципів; але ради принципа це можна витерпіти, сказала Саня і бігом побігла в ворота сада.

Мурашкова пішла в банк. Целаброс пішов слідком за нею. Він примітив, що вона увійшла в банк.

— Служить в банку, сказав сам до себе Целаброс. Алеж і краса! І як я іі й доси не вглядів? А вже я тебе, красуне, висліжу і познакомлюсь з тобою, бо полюбив тебе з першого разу. Які очка! Які уста! Ще й май на дворі! Ой красаж! Лице неначе виточене, очи ніби вправляні в срібло. Краща, ніж мадам Кречулеско, багато краща, ніж панна Савіцка. Треба цих кидать. Ну іх! обридли! Час починати новий роман, — роман майський. Новий інтересний роман!

Цю останню фразу Целаброс не подумав, а сказав голосно, трохи не крикнув. Якась дама йшла проз його, почула ті слова і подумала: який же це вийшов новий такий інтересний роман, що цей Грек аж кричить про його на вулиці? Аж треба спитати в читальни Грищенка.

Вже не один роман був в житю гарного Целаброса. До його краси, до його повних червоних уст липли молоді дами й панни, як метелики падають на сьвітло, і не одна з йіх попалила своі легенькі крильця…

Целаброс на силу висидів в банку. Чорні брови, чорні очи Мурашковоі не виходили в його з думки, і манили і дражнили його. Він ледви діждав ся до кінця, вхопив бриль і побіг на ту улицю, де стояв той приватний банк, в котрому служила Мурашкова. Притаівшись за одним портиком, він не зводив очей з дверей банка. Незабаром двері одчинились. Целаброс углядів, як з дверей виглянуло лице Мурашковоі з чистим, як намальованим профілем. Мурашкова пішла садом. Целаброс слідком за нею. Вона вийшла з сада і пішла на гору; він назирці за нею. Вона одчинила хвіртку і увійшла в свій двір.

Целаброс спинив ся перед хвірткою і прочитав на табличці: дом жени надворного совітника, Зоі Полікарповни Мурашко.

— Що це за проява! подумав Целаброс: в неі тип грецький, а прізвище украіньське.

— З хвіртки вискочила горнична, сільська украіньська дівчина, тілько що привезена з села.

— Хто живе в цему домі? спитав у неі Целаброс.

— Наша пані, сказала весела дівчина, по украіньський.

— Та вжеж твоя пані, коли ти в неі служиш. Алеж хто вона така? Чи руська, чи Грекиня?

— А Бог іі знає, хто вона така; знаю тільки, що вона удова, говорить якось чудно, не по-нашому, сказала горнична.

— А якже вона говорить? заговорив до неі Целаброс чистим украіньським язиком: вжеж таки ти розбереш: чи по руський, чи по молдавський, чи по армяньський?

— А хто єго розбере! як зійдуть ся гості, то шваргочуть, як ті жиди. Здаєть ся, пані з Греків, бо до неі приходять в гості Греки, сказала горнична.

— З Греків? гм… Сьміливо піду сьогодня до неі на чай. Я Грек. Мене стара радо привитає, як земляка. Греки міцно держать ся купи і в Одесі і в Кишиневі. Тут я буду, як свій, серед своєі семіі, думав Целаброс і повернув до дому.

II

II.

Тогож таки дня в домі матери Наді Мурашковоі, староі Грекині Зоі Полікарпівни, зібрав ся по обіді кружок молодих паннів, товаришок Сані та Наді.

Невеличкий дім староі удови Зоі стояв серед двора, по східному звичаю. В просторній, але низькій кімнаті дома, стояли коло двох стін широкі турецькі софи, обкладані коло стін круглими подушками, неначе товстими качалками. Попід софами були розстеляні молдавські килими з ясними, червоними та зеленими полосами. Такі самі килими були простеляні через усю кімнату трема рядами. Один куток до самоі стелі був заставляний образами в позолочених рамах, а під образами стояв судни- чок, на котрому так само стояло три образи. По обидва боки образів, од стелі, спускались до самого долу білі мушлинові завіси. Серед кімнати стояв круглий стіл, а в одному кутку за параваном стояла постіль молодоі Наді Мурашковоі. Вікна були по старосьвіцкому звичаю забиті рідкою залізною решоткою од злодіів.

Молоді панни обсіли софи в вольних позах. Саня сиділа на софі підобгавши під себе ноги. Махновська прилягла обпершись ліктем об круглі подушки на одній софі, а Надя Мурашкова на другій.

Вечерне майське сонце заглянуло в вікна і залило усю кімнату веселим сьвітом. Куток з образами в широких позолочених рамах, сьвітив ся і кидав жовтогарячий одлиск на стелю. Червоні здорові рожі на параванах наче горіли. Кімната блищала усякими фарбами, різкими, пістрявими, як турецька чудернацька матерія, як пістрявий перський килим. Сонце розсипало золоті проміння по софах, по килимах; ясні фарби в обставі кімнати стали ще ясніші. І та обстава, блискуча й ясна, чудово приставила до темних південних блискучих очей, до чорних брів молодих паннів. Одна білява Саня між паннами була неначе біла лелія між червоними рожами. Молоді товаришки Мурашковоі сходились частенько в домі староі Зоі, щоб читати в гурті нові наукові книжки. Тут вони на воли перечитували усякі нові книжки і наукові і контрабандні, пересуджували перечитане, змагались за принципи, складали й вироблювали собі вольні пересьвідчення, за очима своіх консервативних батьків, за очима ще консервативніших і суворих матерів. Вольна розмова, вольні мисли, жарти на воли, веселі сьпіви часто лили ся тут, як вольний, весняний, шумливий потік ллєть ся по долині в зелених берегах. Усі молоді панни були або Украінки, або були з мішаних по національности семей. Між ними не було ні одноі Молдованки. Молдованки одійшли в свій аристократично-національний табор: кружок Сані та Мурашковоі був не національний, а космополітичний.

— Чи ви знаєте, яку неприємну звістку я вам скажу, батько мій не хоче пускати мене в універзітет, сказала Саня.

— Не може бути! промовила Надежда Мурашкова. Чудно міні. Твій батько чоловік розумний, просьвічений, любить тебе.

— Через те він і не хоче пускати мене од себе, що мене любить, сказала Саня: але я таки поставлю на свойому. Я хочу вищоі просьвіти і добуду іі, добуду! Ми можемо добути своіх прав, прав женщини, тільки через вищу просьвіту.

— Просись у батька і йідь з нами в універзітет, обізвались дві сестри Махновськи: ми без тебе не пойідемо.

— Пойіду, хоч мушу посваритись з батьком. Що я раз задумала, то повинно статись, сказала Саня і вдарила легенько рукою по столі; я посьвятила себе педаґоґіі, і педаґоґіі для женщини, щоб вчити розвивати наших принижених сестер.

— Тілько з вищою просьвітою ми станемо вольні, матимемо право жити самостійно, знайти службу і… виходити заміж по любові або і зовсім не виходити… А то знаєте, як буває на сьвіті: панни часто ідуть заміж не по любові… обізвалась Надежда.

— Куди там по любові! сказала Саня: хто виходить заміж по серцю? Йдуть заміж так, як паничі займають урядове місце. Якаж там любов! Вийди отак заміж тай блаженствуй: літай в етері небесному, созерцай якусь чорну бороду та нюхай небесний фтіміям сигарного диму. Ото рай! ото щастє!

— Або милуй та цілуй якусь товсту морду, що й глянути гидко, сказала Мурашкова: це теж сьвітлий рай!

— Жарти жартами, а вчора мачуха дуже мене розсердила. Вирекла таку сентенцію: Як панна йде в універзітет, то це все одно, що вона йде в салдати. Аж до сліз мене довела.

— Твоя мачуха і деякі багаті дами дивлять ся на жіночу вищу просьвіту, як на якісь нові модні дамські примхи, як на модні сукні та капелюхи незвичайного фасона, сказала Мурашкова.

— Ти, Надю, бачила, який капелюх виписала собі з Парижа мадам…

Саня оглянулась і зупинилась. В кімнату увійшла наймичка.

— Мадам Люлю… сказала Саня наздогад.

— Бачила, бачила, сказала Мурашкова. У неі грошей сила, то й дуріє.

— А мадам Сусу оце пустилась в лібералізм: попиває не винце, а таки горілочку… з молодими гузарами… Це вона так чудно розуміє лібералізм, сказала Саня.

—- А мадам Муму! сказала Мурашкова, вкорочуючи призвища і поглядаючи на двері, куди вийшла наймичка — виписала оце недавно для гостинноі ту мебель, що була в Парижи на виставці; за одну комоду втелющила тисячу карбованців! А любовників у неі! По два разом крутять ся коло неі, бо мабуть одного мало. Дуріє з нудьги та від роскоши. Ні, якби в іх було менче грошей, то і не дурілиб. Економічне, соціяльне питаннє, це для мене перше від усего. Я практична людина поперед усего.

— А оце недавно мосье Куку говорив знакомим: в мене вже заведено програти що року в карти двадь- цять тисяч карбованців! Такий в мене звичай. Нівроку! Двадьцять тисяч карбованців! Це не жарти. А скільки можна за ті гроші позаводити шкіл? Біснують ся від роскоши, сказала Саня.

— Якби іх усіх поставити до роботи, щоб самі собі заробляли хліб, то й не дурілиб, сказала Мурашкова. Оце вчора молодий гузарин Зузу летів на кони і хотів перескочити через екипаж, в котрому йіхали єго знаємі панни Туту. Це теж розумні жарти.

— Мосье Гого! Теж гарний! сказала Махновська. Оце недавно судив ся з мужиками і одтяг судом іх землю, котру вони орали мабуть споконвіку… але… не мали документів… Хоч і в самого мосье Гога теж не було документів на ту землю.

— Знаєте, яке питаннє кинув міні вчора Комашко, та ще з докором? сказала Саня: він докоряв міні, що я космополітка, не знаю й не люблю народа, що я не національна людина, що я мало демократка. Він вважає космополітизм на Украіні і в цілій Славянщині без національного грунту за непотрібне, несучасне і навіть шкідливе діло для Украіни. Я задумалась над цим новим для мене питаннєм. Саня схилила голову і пальцями стукала по столі! то був знак, що в іі голові ворушить ся мисль і трудна для неі мисль. Цей жест перейняла вона від батька.

— Гм… гм… Я не знаю народа… Я зросла в городі… Гм… трудно… Гм… це для мене нова ідея… Гм… трудно…

— А міні не трудно, бо зросла в Херзонщині в містечку, бо я знаю, що я Украінка. Хибаж ви Великоросіянки? говорила Махновська до паннів.

— І то правда… по національности — ми ні се, ні те. Алеж ніяк не погожусь в цьому принципі з Комаш- ком, говорила Саня: І то правда, скільки тих принципів на сьвіті? скільки ідей? Голова ходором ходить, як почнеш дошукуватись та докопуватись…

— То не докопуй ся. Аджеж мадам Муму та Сусу не докопують ся тай сплять спокійно, сказала Мурашкова.

— Гм… Цеб то живи життям курячим? Спасибі за раду, сказала Саня. Комашкова мисль збиває мене просто з пантелику. Я знаю, що націоналізм великоруський, чи там пруський діло консервативне і негуманне, бо робить діло непотрібне для культури, душить інчі народности. А Комашко каже, що украінський націоналізм, то зовсім нове діло, бо він єсть протест проти національного присилування сусідів-Поляків та Великороссів, що він звязуєть ся з гуманними, просьвітними, культурними принципами, з прогресом, стає за масси, за народ. Украінський націоналізм навіть історичний, козацький, тілько не в тій давній воєнній формі — то свобода і прогрес. Передаю його розмову до слова. Мій папа згоджуєть ся з Комашком і думає так само, як і Комашко. Тим часом ці усі принципи для мене мало зрозумілі. Ніяк не перетравлю іх в мисли.

— А я іх до чиста розумію, сказала Махновська.

— Гм… гм… трудну роботу завдав для моєі голови Комашко, сказала Саня.

— Цеб то як прикласти ці принципи до діла, то треба або йти в народ, або силкуватись, націоналізоватись і з народом зливатись? обізвалась Мурашкова.

— Воноб то так… Льогіка приводить до такого кінця, але… але… гм… сказала Саня і знов задумалась.

— Пішло змагання, трохи не сварня за принципи. Одні панни стояли на тому, щоб добувати поперед усего вищоі просьвіти — Надя стояла на тому, що економічне питаннє найпотрібнійше; другі говорили проти деспотизма. Підняв ся галас, гаряче змагання. Майське сонце неначе вливало енергію в душі, тревожило думи, давало сьвіжість мислям. А молодість, а розбуджена мисль не давала спокою, непереможно намагалась на складання пересьвідчення і розумних поглядів на все, на все, що панни бачили в житті, чого вони ждали від життя.

Несподівано двері в кімнату відчинились. Увійшла Надеждина мати, стара Зоя Полікарпівна Мурашкова, чорнява та смуглява на виду. Вона була напнута чорною шерстяною хусткою, убрана в чорну сукню і держала чотки в руках. Здавалось, ніби черниця увійшла в кімнату.

— Що це в вас за галас! Добривечір вам! сказала вона до паннів.

— Доброго здоровя! Зоя Полікарпівна! гукнули усі панни.

Стара Зоя вміла говорити по-грецький і говорила добренько по-молдавський. По-великоруський вона ніяк не могла вивчитись добре говорити, мішала великоруські слова з украінськими, ще й до того шепеляла в вимові, як шепеляють усі природні Греки, що не зросли в Россіі. Іі великоруську мову було навіть трудно розуміти.

— Де це ви були, Зоя Полікарпівна? питала в неі Саня.

— Була в церкві на вечерні та молила ся за вас Богу, бо знаю, що ви Богу не молитесь. Молилась за тебе, Саню, щоб тобі Бог післав гарного жениха, якогось царевича, або князя, сказала Зоя.

— Ого! дуже високо для нас! Я заміж не піду. Я буду жити для науки, для просьвіти, сказала Саня.

— Ой ти, ти, моя біла рожа смирнська. Ще спить твоє серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби міні сказала та біла лелія, що росте в саду: не любитиму, яб пойняла ій віри. А ти жива квітка: в тебе є серце, ще й до того твоі щоки, як білі леліі; в тебе уста, як повна рожа, в тебе очи сині, як небо. Не вірю тобі.

Зоя обняла Саню і поцілувала іі в чоло; вона любила Саню більше за всіх паннів.

— Яка я біла лелія та рожа? От ваша Надя так правда, що рожа, сказала Саня; вона красуня, а я…

— Надя чорна рожа, а ти біла, сказала Зоя.

— Хибаж де ростуть чорні рожі? Може в Смирні? сказала Саня.

— Може червона! поправила Надя і засьміялась.

Надя сказала матери по-грецький про іі помилку. Стара весела Зоя і собі зареготалась.

— А яж по вашому яка рожа? спитала в Зоі Махновська.

— Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, обізвалась Зоя і сама догадалась, що не попала на цвіт: ті кольори по-великоруський вона все перемішала з украінськими та молдавськими.

Підняв ся регіт. Дочка знов сказала матери по-грецький про іі помилку. Стара Зоя тільки рукою махнула.

— Надю! чи готовий самовар? Напою я свій живий квітник чаєм, сказала Зоя Полікарпівна; в мене і в саду квітник, і в хаті квітник. Дивіть ся панни, як зацвили в моєму саду квітки!

Зоя просунула руку через залізні кратки і відчинила вікно. Квітник цвів усякими квітками і був похожий на Зоіну кімнату. Попід стінами кругом садочка неначе вила ся гірлянда з бузькового цвіту. Над доріжками цвили густі ряди синих та жовтих півників, неначе зелене бадиля обсіли роєм квітчасті метелики. На грядках червоніли повні півоніі. Огнем горіли букети жовтогарячих лелій. Розцвітались делікатні рожі, центифоліі. В вікно повіяло ароматом рож, в перемішку з гіркими пахощами волоського горіха та бузку.

— Моя мама трохи не цілуєть ся з квітками, обізвалась насьмішковато Надя.

— Як у Смирні, як у Смирні, мій квітник, сказала Зоя.

— О, у вас поетична вдача, сказала Саня до Зоі.

— Люблю квітки, люблю вас молодих, люблю й пісні. Після чаю засьпіваєте міні. Я й сама колись сьпівала: як я сьпівала! та минуло моє; ох! сказала Зоя і здихнула. Оце, як довго не несуть самовара, а я пити хочу, сказала Зоя.

Відчинились двері з пекарні. Надя Мурашкова внесла самовар, поставила коло порога, а сама кинулась до комоди шукати скатерти. Вона вийняла попилясту скатерть і хотіла застелити стіл.

— Надю, застели стіл білою скатертею! Я люблю білий цвіт, сказала Саня; в йому є щось ідеальне, ідеально чисте.

— Вже і в тебе смак! Чорний цвіт кращий. Я люблю чорний цвіт, сказала Надя.

— Вулькани, вулькани, прикриті чорним попілом та лявою, сказала насьмішкувато Саня: а під тим чорним попілом огонь! Скільки огню. „Чорний цвіт, мрачний цвіт! ти мні мил завсегда“, засьпівала Саня.

Надя Мурашкова насупила легенько брови. Саня виявляла іі потайну вдачу, не для всіх паннів відому.

Стара Зоя знайшла білу чисту скатерть і накрила стіл. Від сватерти полив ся білий сьвіт і залив і без того сьвітлу від сонця кімнату.

Надя поставила на стіл самовар і посадила поруч себе Саню. Декотрі панни присіли коло стола, декотрі сиділи на софах. Надя наливала чай і подавала паннам.

— А чи переговорили вже своє? Я більше люблю, як ви жартуєте, бігаєте, сьпіваєте. Ану, Саню, засьпівай міні тієі гарноі пісьні, що в той раз сьпівала, сказала Зоя. Як бо вона начинаєть ся: Ой не сьвіти, кониченьку, не сьвіти нікому.

Усі зареготались. Зоя догадалась, що помилилась.

— Ні, не так: якось інче… сказала Зоя. Всі аж лягали від сьміху. Одна Надя ані осьміхнулась. Лице іі було поважне. Вона рідко коли сьміялась. Надя сказала матери по-грецький про іі помилку. Весела Зоя і собі зареготалась.

Саня почала пісьню. Стара Зоя забулась, що недавно прийшла з церкви і намотавши чотки на руку, підтягала Сани: „Ой, не сьвіти місяченьку, не сьвіти нікому; тільки сьвіти миленькому, як іде до дому“. До іх пристали деякі сьвіжі голоси паннів. Одна Надя не сьпівала; вона не мала голосу.

І сьвіжий, як здоровя, майський вітерець, що повівав в вікна, і аромати бузьку та рож, і майське сонце, і весняне тепло, і пісьня — все ворушило, веселило молоді душі, розворушувало серце навіть веселоі староі Зоі Полікарпівни, розвеселило іі і нагадало ій про давні літа молоді на берегах синього південного моря.

Задзвонив дзвоник. Двері в гостинній рипнули. Усі замовкли.

— Хтось прийшов. Це мабуть ваші Грекаси вже збирають ся до вас, сказала до матери Надя.

Увійшла горнична і сказала Зоі, що прийшов якийсь панич.

— Який-же це панич? спитала Надя в горничноі.

— Не знаю. Такий чорний, що й сказати не можна, сказала горнична.

Надя стревожилась і спустила очи. В гостинну увійшов Аристід Целаброс.

— А, не в добрий час прийшов гість! сказала Зоя Полікарповна; так міні весело з вами, я сама розсьпівалась, а тут на тобі гостя.

— Одначе треба йти до того Грека, та поговорити про кукурузу та пшеницю, сказала Надя.

— Вийдиж і ти, Надю, сказала мати.

— І з роду не вийду! Од ваших Греків тільки й чути, по чому пуд пшениці та тютюну, по чому кільо кукурузи. Неінтересна для мене розмова, сказала Надя.

— Зоя Полікарповна! Як будуть сьогодня говорити про овес та гречку, то й я вийду до гостей. Це вже буде нова интересна тема, обізвалась Саня.

— О ти вже наговориш! Побачимо, хто прийшов… Може такий Грек, що й сама вилетиш до його. Ой ти, моя ангорська козочко, моє біле ягня! ти кипрський виноград, говорила Зоя до Сані.

— А може я якийсь там мудрий трапезунтський полин? сказала Саня.

— Ой ні! ти кипрське вино, сказала Зоя і пішла в гостинну.

Панни в кімнаті трохи притихли. Надя сиділа мовчки і прислухувалась, що говорилось в гостинноі.

— Чи той прийшов, що я рано бачила в саду, чи хто інчий? думала вона. — Горнична сказала, що дуже гарний… певно він. Колиб він, майнула в неі думка, і ій схотілось побачити ті горді, пишні очи, котрі вона бачила того дня в саду. Вона почула, що серце іі почало тревожитись. В гостинній крізь двері було чути дзвінкий голос Зоі і низький барітон. Говорили по грецьки. Слова не долітали виразно, але барітон лив ся в розмові то голосніше то тихше, неначе пісьню сьпівав. Здавалось, ніби оратор чудовим голосом говорить промову з катедри.

— Який чудовий голос! йшла думка в Наді: мягкий як оксаміт, ласкавий і веселий. Ні, це не його голос. До його гордоі фігури, до його грізних очей не йде такий ласкавий мягкий голос. Ні, це не він.

І Наді чогось стало жаль, що не той прийшов, кого ій несподівано забажалось побачити. Вона не чула, що говорили приятельки, і сиділа задумавшись.

— Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не літають твоі думки в тих краях, де цитрини стигнуть, де гордий лавр і мірт ростуть? сьміялась з неі Саня.

Надя ледви вздержала легке здихання: іі дума наче залинула в якийсь інчий чудовий край, де й квітки кращі і небо синійше, і зорі яснійші і пісні голоснійші…

В гостинній почули ся ще голоси. Надя пізнала по голосу двох аґєнтів з Смирни, що приіхали на Бессарабію скуповувати пшеницю та кукурузу. Розмова йшла грецька. Голоси товсті, низькі, неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбиваєть ся в ключі в зборовому казані. А той барітоновий голос, мягкий, ласкавий, не заглушав ся. Надя ловила його артистичні сутони й тони.