Спомини з часів української революції (1917–1921)

Front matter

Частина IV. Гетьманщина та повстання Директорії

Частина I. До Берестейського миру

ВСЕВОЛОД ПЕТРІВ

Ґен. штабу ґенерал хорунжий.

З ЧАСІВ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1917 — 1921)

ЧАСТИНА I:

1927.

Накладом видавничої кооперативи „ЧЕРВОНА КАЛИНА“

З друкарні Ставропіґійського Інституту, Львів, Бляхарська 9.

Замісць передмови

ЗАМІСЦЬ ПЕРЕДМОВИ.

Яке воно недавне, а таке далеке здається оце минуле. Ніби то колись в іншому житті було. Бо безодня ділить то бурхливе, небезпечне, повне діл і починів життя з часів відродження великої нації від нинішньої тиші сірого будня; того сучасного еміґрантського животіння і його безвиглядної одноманітности.

Сам собі видаєшся старим, який виконав уже свої завдання — так якось невблагано затираються щоденно назви, дати, призвища, вчинки, що якби не те, що прокидається вже Український Велетень, що все більше та більше набирає він сили там у далекій Батьківщині, що час від часу дає про себе звістку, як блискавка про громовицю, — то здавалось би, що те все тільки нам снилось.

Та не був це сон. А справді боролись, умирали, страждали передові борці українського Відродження. І в імя тих страждань й крови, в імя заповітів на майбутнє для ріднього народу, не можуть ще живі тілом й духом учасники великих днів не закріпити цього минулого, не можуть не залишити виразних слідів по собі й правдиво змальованого перебігу подій минулої героїчної доби.

Авторові цих рядків довелося пережити богато підчас визвольної боротьби українського народу. Спершу, як рядовому боєвикові з крісом у руці на чолі Запоріжського полку імени кошового отамана Костя Гордієнка та кінних гайдамаків, дальше за часів гетьмана Скоропадського на ріжних посадах, потім на чолі житомирської Юнацької Школи, Північної дивізії, Волинської ґрупи, Військового Міністерства, інспектора піхоти, начальника Ґенерального Штабу, а вкінці як звичайному інтернованому без посади у Польщі.

За отой час довелося бути свідком багатьох політичних та інших інтриґ, збирати про них інформації, одначе вистерігатись активної в них участи, наскільки це не торкалось збройної боротьби з ріжними наїздниками, хтоб вони не були.

На тому місці будемо змальовувати перебіг подій, вистерігаючись оцінок, які для учасника не можуть бути безсторонними. Прохаємо також вибачити деякі можливі неточности. Дати та частина записок загубилась, а в памяти не все задержалось.

Думаємо, що наша праця допоможе майбутньому українському історикові до висвітлення богатьох подій, а читачеві зробить зрозумілим богато дечого із вчинків провідників української революції, головно з тих настроїв та психічних здвигів у масах, що дійсно зброєю, вогнем і терпінням провадили ту революцію, із тих настроїв, які були рішаючими чинниками невдач, або й перемоги.

Автор не має намірів писати історію, а списує тільки те, що бачив, відчував і як розумів оці події один із активних учасників визвольної боротьби.

I. Український рух на Західньому Російському фронті

I.

Український рух на Західньому Російському фронті.

Не можна заперечити, що перебіг революції в рядах російського війська не відбився на перших подіях української визвольної боротьби, бо в момент вибуху революції на Сході Европи головна маса активних українських громадян, весь цвіт української нації, її головна динамічна, фізична та психічна сила ввійшли так чи інакше, якщо не в самі ряди російської армії, то в царину її інтересів і впливів.

В російській армії почалась із самого початку горяча, невпинна аґітація, що видвигала найкрайнійші кличі. Розаґітована „салдацька“ маса кидала ряди армії несучи оці кличі зі собою на села, а люди, що звикли у війні вживати зброю як арґументів примусу й сили, ставали тепер найбільш рішаючою силою всього, що творилось у краю.

От чому не можливо не описати того стану, в якому була армія перед початком революції та отих пертурбацій спричинених революцією.

Улад російської армії, подібно як богатьох інших, надавав великі права старшинським її верствам, з окрема в часі війни. Старшина діставав у часі війни від держави поважну платню, яка давала йому змогу, як що він був жонатий, забезпечити вповні свою рідню і себе, нежонатим залишились зайві гроші, які в умовах повсякчасної смертельної небезпеки заощаджувати було недоцільно.

Ця велика забезпеченність старшинського складу викликала в часах позіційної війни (після 1915 року був нормальний стан фронту) різку ріжницю в житті старшини та вояка рядовика.

Ця ріжниця збільшувалася в міру віддалення від бойового фронту. Гульба старшинства на задах, в запіллю, ставала більше побутовим явищем; вона що раз більше дратувала сіру вояцьку масу, яка знала про свої втрати, скільки вона поносить жертв своїм відорванням від щоденної праці, жертв, які ніколи не доповняться, бо допомога т. зв. „призивний пайок“ для родин вояків це тільки фікція.

Крім згаданих причин невдоволення і негодування на старшин з боку вояцьких мас була ще одна може й більше дразлива актуальна справа; а саме царського уряду політика внутрі армії, яка виливалась у формах примусового „ура патріотизму“, „цареславія“ та заперечування людської особистої гідности з перебільшеною пошаною до всіх верховодів, перед якими сам статут вимагав „раболепствованія“. Ця політика провадилась виконавчим апаратом армії, яким було старшинство, а це робило його зненавидженим.

Всі боєві накази передавані з гори до виконання переводились і досліджувались також старшинами, а ці накази завжди видавались масам недоцільними а то й ворожими, бо слали їх проти сильнійших своєю технікою Австрійців та Німців майже на певну загибіль, бо починаючи від 1915 р. російська армія успіхів мала дуже небогато і за кожний найменший успіх мусіла платити горами трупів й тисячами жертв, затоплюючи технічну висшість противника не в ріках, а в морі власної крови.

Дарма, що гинули масами і старшини — все одно всі ці втрати зачислювались тільки на конто їх провин.

Та не можна сказати, щоби і старшини були вповні вдоволені царським режімом. Що правда, вони були більше економічно забезпечені, мали окремі права і становище, були засуґестіоновані ідеями „святости“ війни, всеж таки весь тягар спочивав на них, на їх життю та їх здоровлю, а відгомон політичної боротьби, що йшла у державших центрах за владу, примушував старшин призадуматись над тим, хто є виною всіх тих неуспіхів й даремного наражування їхнього життя і приходив до висновків тільки неґативних, щодо істнуючого ладу, вищих штабів та кермуючого проводу.

Так то російська армія вже була поділена перед початком революції на низку ґруп та верств, які одна одній не вірили, ненавиділи себе й були готові до діла, щоб скинути кермування тих, кому не вірили й кого числили за чужого.

До революції, знайти порозуміння старшини з вояком було майже неможливо. Старшина не міг, в умовах близшого догляду начальників та невідомого йому окруження своїх же випадкових товаришів по зброї, ризикувати повести з рядовиком будь яку бесіду на політичну тему, крім тих балачок, що йому по певній наміченій з гори програмі були наказані. Близші зносини могли бути тільки на ґрунті „землячества“, бо не заборонювалось вести розмови про домашній побут „на волі“, тобто про те життя повсякчасне, від якого й старшина, з окрема резервовий, і звичайний вояк були примусово відірвані.

Отже ми й бачимо, що передреволюційні настрої в російській армії зробили прірву між старшинами та вояцтвом, а старшини були наприкінці війни не кадрові фахівці, які всі майже вигинули в попередніх боях, тільки звичайні інтеліґенти та напівінтеліґенти, яких таким робом через їхнє старшинство запідозрівали в прихильности до начальства й до зненавиженого режіму, — як людей, яким и. І хоч це недовіря було значно менше до старшин „земляків“, то все ж воно було основою певного упередження мас до закликів та проводу всякої інтеліґенції, тому краще воліли маси вирішувати всякі справи по свойому, самостійно та найелєментарнійшим способом.

Якраз на тому тлі внутрішніх непорозумінь серед російської армії буду змальовувати всі ті події, що відбувались у глухому закутку західнього фронту на самій його межі з північним, поміж річкою Німаном та його притокою Березиною, в смузі від Скробово-Несвіж аж до самої Березини, де були розташовані три дивізії 3-го Сибірського корпусу та 7-ої Туркестанської стрілецької дивізії, підчинені штабові III. С. К., який стояв у містечку Мир.

Величезне віддалення від залізниць (штаб корпусу в м. Мир) — 12 верств, фронт 35–50 верств і віддалення від битого шляху були причиною того, що життя в тому глухому кутку було досить відірване від загального життя армії. Дуже рідко коли, після революції, навідувались туди інформатори, бо перебування корпусу поза межами теренів головних операцій не принаглювало головних чинників революції до надто скорих відвідин.

Ще більшою ця відірваність була для 7-ої Туркестанської дивізії, у рядах якої був автор цих споминів. Вона займала найбільш глуху лісову закутину так звану „Налібокську Пущу“ простором яких 900 до 1000 кв. кільометрів поміж Німаном та Березиною.

Та вже більш усього відчувати могли цю відсталість Українці в рядах поодиноких російських частин, бо-ж не тільки віддаль від краю, але й сама назва частин не давали можливости надіятись у них великого відсотку Українців і саме це було причиною, що про нас забували наші центри.

В рядах III. Сибірського корпусу було понад З і пів тисячі Українців. Більшість із них була в 7. Туркестанській дивізії, два полки якої, 24 і 25 Туркестанський, були сформовані в Берестю на Підляшшю, а переформовані в районі Могилева над Дніпром й доповнені із запасних частин української території. Цілковито майже знищені в районі Молодечне, два другі полки тієї-ж дивізії, 11 та 12 Туркестанський, мали теж доповнення з Українців. Чимало було українського елементу не тільки сибірського із Сибіру, але й з Наддніпрянщини поміж сибірськими частинами. Тільки дуже мало, майже одиниці з Українців були по гарматних та технічних частинах корпусу і тут зазначуємо, що це мало своє окреме значіння в нашій дальшій боротьбі.

Вся маса Українців у чужих адміністративних рямках з початком революції жила своїм життям не по вказівкам центру, а головно під впливом цієї інтуїції національних почувань та обовязку, яка така міцна буває часом у хвилях великих революційних здвигів, а тому і дослідження цього життя, яке виявляє істоту народніх рухів, є дуже цікаве.

Про революцію в штабі Туркестанців 7. дивізії довідався я в досить самобутній спосіб. Два–три дні після подій у Петрограді в автора цих рядків, який жив з рядовиками гарно, явилися в ночі телефоністи штабу та повідомили його (не як начальника штабу дивізії, а як свого з Київщини) про те, що Петроград та Москва захоплені повставшим народом, що царя мабуть вже не має й показали друковану відозву якогось революційного комітету, закликаючу досить неясно до підтримки революції. Вони шукали поради (знову як земляка), чи арештувати начальство, чи почекати, бо майже всі старшини були під непомітним доглядом „сознательних салдат“.

Довелося порадити їм, щоб почекали на вияснення обставин і побувати „цілком секретно“ на таємних сходинах вояків штабу дивізії, в якому автор був начальником, а крім цього на таких-же сходинах в одному з полків, і теж секретно, без відома команданта цього полку.

Щойно в три дні після цього довірочного повідомлення прийшов дуже таємно, до власних рук самого начальника дивізії, наказ з вісткою про заворушення в центрах Росії, які безумовно мали бути зліквідовані, але, з огляду на небезпеку їх неґативного впливу на фронті, наказувалося скріпити догляд по частинах, головно припинити звязок із запіллям, щоб унеможливити прибуття аґітаторів; доручувалось між іншим виставляти стійки, щоб не допускати до своїх частин фронтовиків, повертаючих із відпусток та лічниць.

Цей розпорядок доказував тільки розгубленість центрального кермування армією та підтверджував правдивість „салдатської пантофльової пошти“, яка звалася на фронті „кашеварськими ізвєстіями“.

Події розвивалися. Довірочні відвідини вояків приносили все то нові подробиці, навіть часописи, які приходили разом із транспортами круп, мяса та хліба і задержувались згідно з наказом відпустковцями, яких не було змоги затримувати. А накази все таємнійші та таємнійші. Вони привозилися окремими старшинами, які й самі не знали, що за військову таємницю везуть. Накази ці загострювали заходи проти аґітації та можливого розкладу на фронті…

Нарешті одного дня прийшов останній наказ, що вимагав від 7. Туркестанської (як найбільше спокійної, дисціплінованої і, з огляду на її ізольоване становище, менше підпавшої аґітації) дивізії виділити найпевнійший полк для відсилки на Москву.

Збірка старших начальників у той же день виявила, що ні один із полків не може бути досить „надійним“, при чому цікаво, що найбільш рішучо зазначив неможливість виконання цього приказу полковник Данченко, сам Полтавець, який своїм виразно українським акцентом зауважив, що його 25 Туркестанський полк вже за Минськом підніме революційний прапор і що наказ про це буде даний ним самим, Данченком.

Мусів виявити все і начальник штабу: про його таємні відвідини і про певність частин дивізії, але для… революції.

Грім з ясного неба не зробивби більшого вражіння, як оці дві заяви.

Вирішено вислати негайно до штабу корпусу тогож начальника штабу для інформацій про стан дивізії.

Пізно у вечір вернувся я до своєї „мислівні“, де був розташований штаб і негайно за мною прибігли до мене „земляки“ порадитися відносно зради, яку підготовлювало „начальство“.

„Пантофльова пошта“ передала, що резервові полки дивізії можуть окружити козаки та примусово відправити проти революції. Як тільки вийшли „земляки“, зявився вірний мій ординарець (кінний джура), сам киянин, родина якого жила недалеко від моїх родичів і якій ми помагали ще за спокійних та воєнних часів. Він був зі мною з початку війни у всіх боях і моїх поїздках по фронті. Тепер розказував мені, що цієї ночі підготовлялись арешти багатьох старшин, не виключаючи і начальника штабу, та що тільки „земляки“ стримують ексцеси разом із більше спокійними рядовими інших національностий, переконуючи, що „їхні“ старшини „разом із ними“ та нічого злого не вдіють.

От якто на перших кроках революції виявилася оця страшна прірва поміж вояцькою масою та старшинством російської армії, яка будувалась на недовірю одних до других; ця прірва ширшала з огляду на безглуздні роспорядки верховного командування, які не відповідали обставинам і настроям.

Необхідно зазначити, що ця прірва була значно меншою між рядовими та тими, які були близькі до „салдатського життя“ зокрема між тими, хто належав бодай територіяльно до одної місцевости, причому ця територіяльна спільність сильнійша була не між Великоросами, а головно поміж Українцями, а також поміж Поляками. Останні свідомо від перших днів революції почали національне груповання; Українці з початку тільки горнулись один до одного цілком інстинктивно, а також починали вживати своєї мови в інтімній розмові.

За тиждень після тих подій ціла дивізія вже присягала Тимчасовому Урядові Росії і вже ніби то усунено небезпеку розділу між старшинами і мужвою. Але Тимчасовий Уряд був більше ніж тимчасовий для народніх мас революційної Росії, не цілком відповідаючи їх бажанням, а ще більше тимчасовий був він для націй поневолених Москвою.

Зерно зневіри, засіяне ранійш, росло все більше й більше. Боротьба між урядом та „Савєтом рабочіх і салдатскіх дєпутатоф“ почалась в армії спершу „негласним“ доглядом за старшинами, а потім постійне напруження поставило на чергу дня питання про явну офіційну контролю роспорядків і вчинків командного складу. Як засіб цієї контролі, створилися цілком революційним шляхом „комітети“.

Ріжноманітною була їх структура в ріжних частинах армії: в одних вибирали від кожної частини по одному старшині та по декілька рядовиків; останніх пропорційно до складу частини, чи з огляду на скількість її адміністративних одиниць, чи з огляду на число людей; в інших вибирано певну скількість осіб від кожної частини, не зважаючи на їх ранґи; в третіх зїзд представників від частин, вибираних ріжноманітним способом вибирав з поміж себе виконавчий орґан, який залишився після закінчення зїзду, як комітет.

Отже, склад комітетів, як видно, був дуже ріжноманітний, майже випадковий. Одиноке що було спільне для всіх це переважаюча більшість мужви, а не старшин. Треба додати, що старшини, які попали до комітетів, ділились на три катеґорії: ви- падкових, що в більшости нудилися своїм перебуванням у комітеті, погорджували своїми співпрацівниками рядовиками, саботували чи зовсім не являлися на засіданнях. Демаґоґів, що робили карієру на комітеті не тільки своїм підходом під тодішні настрої, а навіть своєю більшою революційністю, ніж сама революція, виносячи найбільше необґрунтовані резолюції і попихаючи маси на дикі й жахливі вчинки.

І невеличку кількість таких старшин, що щиро пішли за революцією, шукаючи в комітетах можливости порозуміння з масами.

Із розвитком революції старшинство все то менше оставалось у складі комітетів, чимраз більше відходило від інтересів мас займаючи майже вороже до них становище.

У середині самих комітетів йшла велика діференціяція. Невиразні з початку комітети, що їх метою була тільки охорона незясованих для мужви завойовань революції, відтак же незясованих контрреволюційних спроб, які уявляли собою старшини, з розвитком революції стали установою мовляв виразно парляментарною з боротьбою партійних ґруп у нутрі, причому найбільше впливовими спершу були соціалісти-революціонери, що кинули гасло земля та воля, а потім і вони мусіли відійти на друге місце, віддаючи перше большевикам.

Таким робом, комітети були складним антаґоністичним колективом у свойому нутрі без виразної назовні програми.

Треба ще зазначити, що поведінка комітетів і їх діяльність була дуже імпульсивна й дуже нервова. Вояцькі елєменти в комітетах дуже легко під- давались впливам, демаґоґії й провокації, тому й важко було щонебудь будувати на їхніх рішеннях.

Ми вже зазначили на початку, що комітети зразу стали в різку опозицію до командування й між ними почалась боротьба за впливи та владу.

Ніколи ніякими наказами не удавалось розмежувати функції цих двох сил.

Накази, які видавало командування, не виконувались масами без контрасиґнати комітету; зновуж командування саботувало комітетські постанови, а якщо виконувало під загрозою сили, то виконувало здебільша погано та лише формально.

Такий розріз був на руку тим, кому не залежало на істнуванні та цілости російської армії.

Автор цих рядків був із самого початку вибраний мужвою до дивізійного комітету Туркестанської дивізії та поважно поставився до своїх обовязків, не приєднуючись до ніяких зі старшинських ґруп і залишився в комітеті аж до відокремлення Українців від III. Сибірського корпусу. Тому довелось йому взяти участь у діяльности комітетів у корпусних та армійських з'їздах і добре познайомитись із настроями тих нових кермуючих військовим життям установ, які себе вважали відпоручниками „Савєта салдатскіх і рабочіх дєпутатоф“. Це знову збільшило прірву між старшинами та рядовими російської армії, бо старшини, як урядовці Тимчасового Російського Уряду, мусіли виконувати його накази, які звичайно були протилежні дорученням „Савєта раб. і сал. дєп“.

Ще більший розрив у російській армії виринув після невдалої виправи Корнілова проти революційного Петрограду.

У підготовці тієї виправи взяв участь так званий „Офіцирський професійний союз“.

Ініціятиву до цього союзу дала певна ґрупа старшин, яку зорганізував полковник Новосільців, бувший член першої Російської Думи — партійна людина, що належав до К. Д. партії.

Союз мав нібито захищати професійні інтереси старшин і нібито мав обєднувати військових професіоналів, але в нього увійшли майже самі старшини резерви, які і на думці не мали продовжувати після війни свою професійну діяльність.

Отже сам голова „Союзу“ старшина запасу полковник Новосільців, і його активні члени взяли активну участь у рядах тих військ, що йшли на Петроград, а тим самим скомпромітували все старшинство перед масами мужви, що була за „Савєтом рабочіх і салдатскіх дєпутатоф.“

У цій колізії дуже ориґінальне було становище свідомих Українців.

Вони не були за Тимчасовим Урядом, бо вважали своєю владою Центральну Раду, але комітети катеґорично зачислювали останню тільки до філій ненависного їм уряду — певної відміни вияву буржуазної стихії.

Тому Українці стояли самі поміж тими двома змагаючимися силами й мусіли в своїй єдности шукати порятунку.

Українці в складі корпусу, на початку революції, не творили своїх окремих військових організацій на зразок комітетів, тільки поодиноко входили як виборні до складу їх, при чому не було майже жадного російського комітету, в якому не було б декількох Українців. Якраз оте почуття територіяль- ної спільности, яке спонукало вояків Українців шукати поради у „своїх“ старшин, а старшин головно тих, які хотіли та вміли жити спільним життям з масами, шукати підпори у „своїх“ рядовиків, це почуття причинилося до творення українських гуртків типу „землячества“, з невиразними завданнями, головно культурного характеру.

Ці гуртки заклалися в кінці березня та початках квітня 1917 року. Глухо відгукувались поміж гуртками чутки про утворення уряду на Україні, деколи надходили українські часописи, яких не дуже то пускали на фронт, а з розкладом серед російського війська збільшувався неспокій за рідний край, загрожений і війною і бандами дезертирів та мимоволі виринала думка про необхідність свойого власного українського війська.

Гуртки почали відчувати необхідність ширшої орґанізації.

Вже в квітні, в окремих частинах, вибрано для керування справами гуртків ради в складі голови, його заступника, секретаря, скарбника та культурного інструктора. Діяльність цих рад координувалася в обсягу дивізій тими членами з Українців загальних дивізійних комітетів, які випадково туди попали, на них же покладено обовязок допомагати радам частин.

Вже це впорядкування українських гуртків удалося не без боротьби: були постійні перешкоди, як з боку начальників, так і з боку комітетів й ні одна частина не мала змоги скликати збори всіх Українців. І в той час, коли для участи в ріжних мітінґах находили можливим знімати цілі частини з фронту, Українцям не дозволяли з „технічних причин“ зібратись хоч на годину.

Але справи не занедбувано. Бували випадки, що під час загального мітінґу цілої військової частини, український гурток збирався на томуж місці окремо для вирішення своїх справ, бо не було іншої ради.

Дальшу орґанізацію та впорядкування в межах цілої армії посунув наперед 1-ий український військовий зїзд.

Заходами начальства не дістали Українці III. Сибірського корпусу, в свойому глухому куті, заклику на цей зїзд, але російські накази, що забороняли висилати делєґатів, дістали.

Негайно-ж, без усяких дозволів, скликано загальні сходини по частинах, які виявили тверде рішення всіх Українців, щоб делєґати виїхали.

Після ухвали цих зборів, також революційним шляхом, зібралися ради частин, щоби вибрати дивізійну раду переважно з тих Українців, що вже були в комітеті. Кожна дивізія обібрала делєґата на зїзд. Делєґатами від 7. Туркестанської дивізії були вибрані „прапорщик“ Кудран та один рядовий.

Дивізійні ради, зібравшись у містечку Мирі, обібрали корпусну раду, головою якої став „прапорщик“ Андрієнко з Полтавщини, писарем Іваненко, скарбником підстаршина Біндик з Київщини.

Великий Боже, як же обєдналося все тоді проти Українців! І комітети (революційна демократія), і начальники, (контр-революція по тодішній термінольогії); не тільки не було допомоги для делегатів, а всякі перешкоди. Ні засобів на поїздку, ні документів подорожі, ні грошей, а тільки переконування не руйнувати спільности революційного фронту від одних та накази „тащіть і нє пущать“ від інших.

І лиш наїжені баґнети, з якими збиралися Українці на свої збори, та грізна постава деяких частин з українською більшістю, які були зібрані умисне деким із істнуючих начальників, як от „штурмовики“ 8-ої дивізії, що були зібрані полк. Гаєвським, та охоронні сотні штабу 7. Туркестанської дивізії не дозволили вжити більше рішучих заходів.

Хоч з опізненням, але делєґати виїхали. Гроші на подорож по сотику зібрали самі Українці між собою, а документи без ніякого дозволу виписано в штабі одної з дивізій.

Повернення делєґатів наробило богато шуму. Хоч деяких з повертаючих, як нпр. рядового 32. Сибірського полку Телушенка заарештували, все-ж таки, хоч і з запізненням всі від живої людини довідалися про вигляд революційного Київа та про непереможно зростаючий український національний рух.

Бажання захистити себе від сваволі, забезпечити собі мінімум прав, позбавити себе ролі упослідженних, яку хотіли відмежувати нам у святі революції, викликало потребу утворення своїх центрів і військових обєднань.

Увесь червень та липень 1917 року, в частинах III. Сибірського корпусу, проходить під знаком цієї боротьби за відокремлення. Вона йде на підкладі все зростаючого розкладу армії та прірви між вояцтвом та командним складом.

Кожна з політичних партій Росії пробувала найти вірну тільки для неї частину. Реакція відокремлювала найбільше запоморочених, чи пак реакційно настроєних старшин та рядовиків у „штурмові“ ґеорґіївські та інші частини, основувалися „офіцир- ські професіональні союзи“, в яких не було професіоналів, тільки самі „прапорщики“ та воєнні старшини. Революційні партії будували свої твердині по частинах: так 2 Туркестанський полк був під впливом аґітації С-Р-ів, 12 Туркестанський під впливом большевиків, 25 Сибірський і 32 С. Децький і т. д.

Але всі ці напрямки рішучо відмахувалися від Українців та їхніх змагань, називаючи це мазепинством, ножем у спину революції, „ізмєной родінє“…

Большевики молили не робити вилому в їхній програмі: „бо самоопредєлєніє вплоть до оддєлєнія“ має наступити негайно по захопленні ними влади, тому просили почекати до тої пори і покищо їм допомагати.

СР-и переконували, що Всеросійські Установчі Збори, в яких більшість обовязково буде належати до їх партії, ухвалять безумовно волю всім народам Росії, але до того часу просили остати в загально російських рядах, допомогаючи своїми багнетами СР-ам.

В той час загального розкладу тільки ще Українці творили виїмок; в них не було ще тоді поділів, які губили російську армію; вони ще тоді уявляли собою єдиний національний колектив; їх старшини з відразою ставились до всяких „офіцирських союзів“ і працювали тільки в своїх українських гуртках за одно зі своїми рядовими і тільки ця їхня національна єдність була для одних большевизмом, для інших контр-революцією.

Носити це ярмо надокучило і в кінці червня нотуємо вже перше відокремлення Українців в окремий курінь у 25 Туркестанськім полку, де коман- дантом був етноґрафічний Українець, де більшости тої чи іншої партії в комітеті не було, де соціяльний розклад був у межах самого полку, який вже тоді став цілком небоєздатний і вимагав т. зв. „уговорів“ після кожного нового наказу.

Курінь відокремився за згодою мовляв, місцевої влади, але скільки сварок було за кожний віз, кухню та скоростріл!

Начальство ніяк не хотіло віддати того „на обществєннія русскіє дєньґі“ набутого майна і ніяк не хотіло второпати, скільки в цих „дєньґах“ українського гроша-крівавиці.

З хвилиною відокремлення цього куріня, дивізійна рада дістала другу точку опори (першою була охоронна сотня).

Українці почали міцнійше налягати на начальство й комітети та протягом липня відокремлюються українські частини по всіх майже полках III. Сибірського корпусу, навіть у сумежнім зліва Ґренадирськім корпусі.

Нелегко це йшло в 24 Туркестанськім та в інших сибірських полках, за виїмком 32 та 25, де вдалося Українцям відокремитись в кожному куріні в одну „роту“ чи „полуроту“, а потім ці „роти“ революційно зійшлися і утворили курінь.

В 11-му Туркестанському, пощастило відокремитись лише в межах сотень (рот) і ці дрібні частини мусіли потім вже силоміць творити більше обєднання.

У 32 Сибірському, українські виборні представники, члени полкової ради та переводячий технічно з її доручення відокремлення поручник Корніяш були заарештовані, та ще після спеціяльного наказу армійського комітету, для забезпечення якого був виділений (відкомандований) один з курінів 32 полку. Цей арешт знесено щойно після настирливих вимог українських рад армії, які, щоби оминути надалі таких вчинків вищих комітетів, обібрали армійську українську раду, на чолі якої станув сотник Василь Тютюник (брат відомого отамана повстанців, який опісля командував армією У. Н. Р. та помер на плямистий тиф в 1919 році в Рівнім).

У 12 Туркестанському полку, що вигнав вже майже все начальство, довелося Українцям вжити рішучих заходів.

Ніякі спроби полагодити в спокійний спосіб не вдавалися і викликали лише дратуючі та ображуючі закиди в контрреволюції, мазепинстві і т. д.

І так, умовившись наперед з сусідніми українськими частинами та дивізійною радою, Українці 12 Туркестанського полку, одного дня, в певну годину, раптом всі в повному озброєнні, захопивши до своїх рук скоростріли та необхідні вози, вийшли на майдан біля розташування полку, швиденько вирядились у три сотенні лави з пів сотнею скорострілів й надіслали до команданта та полкового комітету повідомлення, що Українці вже сформували трьохсотенний курінь і не розійдуться, поки їм не призначать помешкання (землянок, звичайно).

Комітет підняв страшенний галас, наказував розійтися, загрожував ужити зброю, але в той час надійшли звязкові дозори (стежі) від сусідніх українських частин, які повідомили, що їх частини вже стоять під зброєю та готові допомогти своїм братам.

Комітет 12 полку поставив під зброю „учебну команду“, штурмові (пробоєві) сотні та всі скоростріли.

Виглядало це на збройний конфлікт, так що дивізійний комітет мусів звернутись до полкового, прохаючи почекати, а разом із тим вислав телеграму до корпусного та армійського комітету.

Звідтам повідомлено, що пішлють комісію для полагодження справи. Тимчасом ті українські частини дивізії, що стояли на поготівлі для допомоги братам 12 полку, вийшли на такі місця, де можливо було прийняти бій, а українські сотні 12 Туркестанського полку, озброїли скорострілами бараки штабу полку та згромадилися біля них; на другім кінці майдану скупчилась решта полку.

В усіх комітетах радилися та лаялися партії, закидаючи одна одній той розклад, що стався.

За дві години приїхала комісія, якій нічого не лишилося, як погодитись з тим, що сталося, та переконати команду 12 полку про необхідність задовольнити українські вимоги.

Врешті коло 6 години вечером згода була досягнена і всі Українці повернули до своїх землянок, тільки залишились в поготівлі, бо настрій до них був дуже ворожий.

У ночі була спроба в 12 полку роззброїти Українців й тому на ранок слідуючого дня українські сотні 12 полку перейшли з наказу української дивізійної ради до озера Кромань, близше до ради та штабу дивізії, в повне розпорядження ради.

Ще гірше було в 25 полку Сибірському та в ґренадирських. Було там Українців небогато й дуже пильно за ними слідкували.

Щоби якось відокремитись нашим хлопцям довелося зголоситись добровільно до ударних (пробойових) частин, так що в 7 Сибірській дивизії зявилася ціла пробоєва українська сотня, а у ґренадирів цілий український пробоєвий курінь у числі 980 бойового стану.

Погано було, що довелося піти до частин, що мали контр-революційну закраску; та не було іншої ради.

А проте факт відокремлення Українців надобре вийшов цілій справі: річ утому, що в невдовзі по відокремленню ґренадирів Українців, Німці раптово перейшли до наступу на ґренадирськім відтинку якраз біля межі їх зі сибіряками.

Московський ґренадирський корпус, вже значно розкладений, звільнив заатаковані позиції майже не ставляючи опору. Частини, що були в резерві мітінґували, тому командування мусіло вжити для контр-удару штурмовиків.

Першими мусіли йти Українці і вони пішли негайно, але в мент, коли виступали, повідомили командування й комітет, що вони йдуть як український курінь імени Наливайка, а не як російські штурмовики.

Контр-наступ Українців був блискучий. Німців викинули з російських окопів, які вони заняли, і становище направилось ціною 40 українських убитих та 80 ранених.

Ця справа зробила на начальників російських частин, що були недалеко, велике вражіння та примусила їх почати дивитись на українські частини не як на майбутніх орґанізованих дезертирів чи розкладачів фронту, а як на реальну, ніби навіть слухняну начальству силу.

З другого боку, відвагу та справність наших хлопців комітети прийняли як контр-революцію, бо на око був послух начальству; тому почалась акція проти Українців, — в першу чергу проти тих, що ліквідували німецький наступ.

Наливайківський курінь не зміняли майже місяць і тільки вимога української армійської ради, піддержана постановою полкових українських рад цілої армії, вимусили змінити Наливайківців.

Подібні спроби затримання на довший час українських курінів в окопах першої смуги були і в дивізіях III. Сибірського корпусу, що примусило корпусну раду в жовтні 1917 р. дати наказ українським частинам не йти відразу всім у перші окопи, а тримати найменше 50% своїх людей у резерві.

Разом із тим приходилося подумати і про дальше відокремлення Українців та створення з них окремої частини.

Якраз у той час проєктувалася редукція російської армії та розформування її другочергових дивізій. Отже корпусна рада просила дотичне російське начальство та комітети скористуватися положенням 66 Сибірського полку, на чолі якого стояв Українець полковник російської служби Гаєвський (потім командант міста Могилева за часів У. Н. Р., який був узятий до неволі Денікінцями в 1919 році, втік від них, вступивши до чужеземного французького легіону рядовиком, потім втік звідтам до армії У. Н. Р. та у 1920 р. погиб у боях).

Був проєкт просто влити всіх Українців до 66 полку. На цей проєкт дало начальство і комітет свою принціпову згоду, але плян переведення в життя доручено виробити корпусній українській раді, яка мала тільки одного „прапорщика“ військового часу у своїм проводі, а решта були козаки.

Ясно, що із заподаних нею чотирох плянів ні одного не ухвалено.

Тимчасом прийшла жовтнева революція. Нова влада підтвердила, що правда, згоду формування Українців у складі 66 полку, але вслід за тим почала і нацьковувати рядовиків 66 полку на полковника Гаєвського та не перешкоджувала їм розкрадати майна полку. Зрештою на полковника Гаєвського пішла нагінка і з боку командування за розклад полку (який розформовувався і був не більше розкладений, ніж ті, що мали залишитись). Все те довело старого служаку, що мав понад 21 років служби, до розпуки й одного дня він дезертирував до Київа.