Криве дзеркало украінськоі мови

I

Лиха пригода для украінського пісьменства в його мові роспочалося в останні два роки од галицьких журналів, заведяних в Киіві проф. Грушевським ніби-то задля того, щоб завести одну загальну книжню мову для Галичини й Украіни, ще й загальний правопис. Проф. Грушевський перевів „Літ. Науковий Вістник“ з Львова в Киів, потім завів журнал, „Записки Киівського наукового товариства“, як орган того товариства. Для народа на Украіні був заведяний журнал-газета „Село“, ще й під рукою проф. Грушевського незабаром опинилось видання журнала „Украінська хата“… Як бачимо, в шановного пр. Грушевського була думка покласти широкий грунт і підвалини для текучого пісьменства на Украіні, і він мав на увазі усі верстви нашого суспільства, і навіть наукові справи, ще й просвітність украінського народа.

Задумана справа не малоі вартости для , ще й задумана з широким планом на користь украінцям. Але через два роки ми бачимо недобрі добутки, бачимо усю шкоду, якоі накоіли ці усі ви́дання для украінськоі мови й загалом для украінського пісьменства. Заводячи журнали, проф. Грушевський обіцяв виправлять галицьку мову в ціх журналах і згодом спростить і галицький поплутаний чудний правопис. Але, як кажуть, „обіцянка-цяцянка“, і та обіцянка так і зостається й досі цяцянкою і не справдилась, а ні трошечки. В проф. Грушевського, як виявилось вже в його виданнях, була зовсім инча думка: він заповзявся нахрапом завести галицьку книжню мову й правопис в украінському пісьменстві й на Украіні і зробить йіх загальними і для Галичини, і для украінців. Ця потаємна думка вихвачується в його статтях. Бо в своіх статтях в Літ. Н. Вістнику, він жалкує, що прихильників цієі сістеми зьєднання мови на Украіні „мало“, та й ті, додам я од себе, роблять діло й ведуть цю пісьменську справу під загадом, а недоброхіть); він жалкує, що харківський филологічний факультет забаллотірував прийняття галицькоі книжньоі мови й правопису на Украіні. Як проф. Грушевський і справді мав щиру думку зробить реформу галицькоі мови й чудернацького правопису і переробити йіі й перебудувать на зразець мови украінського народа і украінських классичніх пісьмеників, то чого ж йому було й жалкувать?

Тим часом в своі статті „На Украіні“ в Літер. Наук. Вістнику (III книжка за минувший рік) д. Грушевський кидає украінцям докори, зовсім не правдиві й кривдні. Тут на Украіні між украінцями, пише він, я тільки й чую змагання за мову. І діти тіх батьків, котрі колись передніше нехтували буквою й сьміялись з цього, повернули назад, і тільки й мови в йіх, що за букву… А хто ж цьому винен? спитаємо ми в д. Грушевського. Само по собі сам проф. Грушевський. Доки ще йшла потаємна агітація й намова в видавництві „Вік“, котрий повидавав книжки з галицькими формами, як от відоме „Дубове листє“ й „Літературний Збірник“ та мого „Рибалку Панаса Крутя“; доки проф. Грушевський не позаводив своіх згаданих вище журналів, на Украіні не було і сліду і призна́ки ніяких змаганнів за мову, бо це було нікому непотрібне. Усі загалом писали чистою украінською мовою, навить потроху й научньою. І проф. Грушевський помиляється, коли все провадить в статтях про якусь мову „баби Мотрони“, це б то , а не наукову.

Серія книжок небіжчика Драгоманова, як от „Рай“ і постут“, „Заздрі боги“, „Швейцарська спілка“, „Про волю віри“, „Старі хартіі вольности“, та й инчі; „Мусульманство“ проф. Кримського (тільки друга половина, ним самим написана), та й инчих, як от статті й праці д. Єфремова, та книжка „Про комах“ і Арифметика д. Комарова і т. д. написані прехорошою украінською мовою, і на Украіні всіма читаються з великою охотою, бо ці пісьменики вміли й знали, як треба писати, і поклали за основу своєі мови народню украінську мову.

Само по собі як декотрі добродіі на Украіні постерегли галицькі заміри й тенденціі, щоб і в нас писали тією вищою мовою, буцім-то вже в Галичині зовсім виробляною й готовою, то й підняли протест проти псування украінськоі мови. Але один тільки щирий і правдивий небіжчик Грінченко запротестував, своі книжечки „Тяжким шляхом“ та „Три питання“, як протест проти попсованоі галицьким впливом мови в газетчиків і чудного й непотрібного галицького правопису, де він між инчим прямо каже, що писати — роздераючи дієслови (глаголи) на дві або й на три частки: бояти ся, бояти муть ся і т. д. на Украіні ніхто й ніколи не буде й ніхто не ставитиме безліч двух точок, бо над і не йотірованим дві точки і самим галічанам треба ставити не нац і, бо воно скрізь в усіх випадках в словах мяке, а над півзгучними буквами, котрі стоять перед ним, як от: на селї, в хатї, в коморї і т. д. бо то вони бувають мякі, або тверді. І казав правду. Відома річ, що Желихівський, заводячи в Кулішів правопис, поставив в своєму Словарі дві точки над тим і, котре одповідає букві ѣ в церковнославянські мові в словах, для компромісса, щоб загодить стару галицьку партію й духовенство, котрі вживали букву ѣ, ніби-то він хоч і викидає с книжок букву ѣ, але натомісць значкує йіі. Инчого чисто грунту ці дві точки над і тут не мають, і цієі не прийняв доброхіть ні один украінський пісьменик. А коли галичани й проф. Грушевський натика́ють силу точок в своіх журналах в статтях наших украінців, то вони, видаючи своі утвори опрічніми книжками, викидають цю нісенітницю, цю массу непотрібних точок, стулюють докупи пороздирані надвоє й натроє дієслови (глаголи) сьмішні для публіки й злучують докупи частки глаголів. Так зробив д. Винниченко, д. й инчі.

Врешті скажемо в одповідь проф. Грушевському на його кривдні слова: „за наше жито, та нас і бито“. „А хто винен? — Невістка. Але ж йіі нема дома! — Он висить на жертці йіі плахта“, приказують в народні приказці. Галичани самі ж мовну бучу на Украіні, завели колотнечу в сьогочасних ваших пісьмеників, а проф. Грушевський з цієі причини ще й нам кидає докори, котрі він був повинен кинути галицьким пісьменикам. сам проф. Грушевській почав в своі „Історіі з старих (давніх) часів виправлять потроху свою попсовану мову, це б то почав класти за основу своєі мови — украінську мову „баби “, а не щось стародавнє робляне й книжнє в Галичині, тоді публіка почала читати цю книжечку, хоч рецензенти О. С. і В. Доманіцький і в ці книжці знаходили чимало хиб проти украінськоі мови, — і вони писали правду.

Ми не будемо робить тут вдруге своіх умовиводів, сказаних нами в передніші статті: „Сьогочасна часописна мова на Украіні“. Скажемо тільки, що в великоруських вчених, як от Пипін, Бєлінський, Добролюбов, Писарев, як я добре зумисне проаналізував йіх мову, скрізь покладяна, як грунт, мова „баби Акуліни“, це б то чисто великоруська, народня. В наукових вчених працях не великороссів, котрі пишуть великоруською мовою, вже примітна робляність, а часом і якась важка плутанина. Бо ці вчені користуються науковими працями німецьких вчених, написаних важкою мовою. Німці люблять завірчувать просту мисль в мудрі абстракціі та донгелецькі періоди. А хто ж скаже, що згадані вище украінські праці проф. Драгоманова, проф. Кримського, д. Єфремова, д. Комарова, або й галичан Омеляна Огоновського й Олек. Барвінського не наукові?

Галицька книжня научня мова важка й нечиста через те, що вона склалася по синтактиці мови латинськоі або польськоі, бо книжня вчена польська мова складалась на зразець важкоі латинськоі, а не нольськоі народньоі, легкоі й жвавоі мови, яку ми бачимо в польських белльлетрістів та поетів. Галицькі вчені ще й додали до неі, як складову частку, остачу староі киівськоі мови XVIII віку, нагадуючу в москвофільських пісьмеників староі і новоі партіі мову Ломоносова. І вийшло щось таке важке, що його ні однісінький украінець не зможе читати, як він ни силкувався б. Через те галичанам треба б класти за основу своєі книжньоі мови народню наддніпрянську украінську мову, а не свою галицьку стару підмову, чи говірку, перехідну до польськоі мови з безліччю польських слів, як от кроки, — ступіні, карк — потилиця, помешканє — житло, на Волиню (на Волині) і т. д.

Проф. Грушевський кидає украінцям на́зря ще й другий неправдивий і кривдний докір за разуразні змагання про мову й правопис в теперішній час, ніби-то батьки теперішніх украінців глузували над буквою, (с кого й за що сьміялись? чи не с старовірів?!), а теперішні украінці встоюють тільки „за букву“ й змагаються за це… Ми вже недавнечко чули такий самий докір од одного з рецензентів моєі статті: „Сьогочасна часописна мова на Украіні“, що, мовляв, ми не встоюємо за букву, за якесь старовірське „двоєніє аллилуя“, це б то за заведіння відомих апострофів (з'їзд, з'явився, п'єса і т. д. і двох точок над йотированим ї). Це мов не велика й не вартна річ… А тимчасом од цього ж кружка, що сам заводив оте „Двоєніє аллилуя“, — двоіння точок, був виряджений в Петербург небіжчик Доманіцький саме тоді, як украінські думські посланці почали видавать свою партійну газету „Вісти з Думи“. Вони почали видавати йіі кулішівкою, в усіх випадках з однією точкою над і мяким і без апострофів; але як тільки зьявився там Доманіцький і став ніби-то до помочі в редакціі… зараз сливе половина статтів почала виходить поцяцькована двома точками над і й апострофами. Тільки не прийняли ціх при- крас селяни, як от Нечитайло, та батюшки, як от отець Гриневич, і ця одна і єдина газета видавалась тоді зразцевою украінською мовою в порівнянні з мовою „Рідного краю“, „Громадськоі думки“ й инчих. І вийшло так, що ці ж добродіі самі були буквоіди, заводили „двоєніє аллилуя“, це б то букву, хоч кивали на других, заводячи потаєнці своє „двоєніє аллилуя“. Та ще треба додать, що саме той час якийсь кружечок , певно спілників „Благотворит. Петербург. Общества изд. деш. украінських книг“ в Петерб. академію наук своє „Завідомління“, щоб академія взялась за справу заведіння правопису в украінські літературі і постановила свій академичній присуд…

Цікаво й те, що під цім завідомлінням підписані добродіі, нікому невідомі і нічого не писавші по-украінський. Мабуть підписались тільки ті, що були на раді в хаті, та може й ті, котрих покликали для „рукоприкладства“ з другоі якоісь кімнати… В Киіві ні редакція „Киівськоі Старини“, ні украінські пісьменики в Киіві й поза Киівом за цей вчинок „невідомих добродіів“ нічого й не знали.

Те ж саме робить і проф. Грушевський. Кинувши докір украінцям, що вони нічого не роблять, а тільки ведуть завсідні за мову й правопис, він каже, що зовсім буцім-то не пеклюється за букву. Але він сам заповзявся ж заводить на Украіні таку ж „букву“, — такий премудрий правопис і чудернацьку галицьку мову, котру вже таки давненько обсміяла украінська публіка ще як виходили „Шершень“, „Гром. “ й инчі. Навить прості люде в Киіві, котрі читали, або бачили галицькі книжки, (та й не галицькі тільки) кажуть міні, що оті усі точки та значки (апострофи) колись згодом висипляться с книжок, як непотрібні. І справді, колись ставили ж дві в великоруських книжках над ё, як воно вимовляється, як йо або о: мёдъ, , шёлъ, брёлъ, а тепер ціх точок ніхто не ставляє, бо це діло не практичне і робить загайку й навить буває завадою (помѣхою) при писанні. І тепер міні вже чудно, як будлі-де в старі книжці побачу мёдъ, лёдъ — ніби з очима на лобі. Тільки ставляють дві точки над словом нёбо — піднебення, для одли́чки од слова — небо. Сам же проф. Грушевський не ціх точок над е в своіх великоруських писаннях, зберегаючи його для украінців…

Проф. Грушевський хоче намовить украінських літераторів писати окроми складові (составныя) частки дієсловів (бою ся, бояти му ся) с тієі причини, що в славянських мовах — ся пишеться окроми од слів, а в польські мові, як і в галицькі, ставиться спереду дієсловів. Але яке нам діло до инчих славянських мов, до польськоі, чи сербськоі? Нащо нам підроблюватись під йіх? Славяни ж не читатимуть наших книжок; наші книжки пишуться для украінців, котрі і не відають, і навить не бачили, як пишуть славяни. А тим часом такі роздерті в писанні слова, як от, прикладом, дієслови на ся, та ще й середніх залогів й усякі складові прикметники (нарѣчія): бояти ся, божити ся, божити муть ся, бояти муть ся, в низ, в гору, до гори ногами, і т. д. і сьмішні, і чудні для публіки, і нагадують правила грамматиках, де мовиться про слова складчасті (сложныя), складяні з двох слів, або про флексіі склоніння й спряжіння, котрі в грамматиках ставляють в відомих табличках. Але література не грамматика, а публіка не школа, і йіі нема інтереса в цьому товмачінні, а народ і не втямить цієі премудрости, бо усі знають тільки суцільні слова, а за складчасті, штуковані (складяні з часток) слова повинні дбати й товмачить за це в школі вчителі.

Проф. кинув украінцям ще й третій, вже не докір, і нахвалку (угрозу), що хто на Украіні копає яму під галицьким пісьменством, той копає яму водно́раз і під украінською літературою, бо теперички культура (?!) на Украіну йде з Галичини, і т. д. Ми скажемо, що слово культура має дуже широке значіння, і проф. Грушевський прямо таки зловживає (злоупотребляетъ) це безвинне слово. Усю цю культуру вія далі потім зводе на сьогочасну галицьку літературу й каже, що галицьке пісьменство теперички дуже поширшало й розвилось, що галичани працю- ють і пеклюються за пісьменську справу с таким завзяттям, за яке украінці і не думають, і не гадають, і навить ні уявління, ні втямку (понятія) за це не мають.

В ціх докорах нема правди, окрім останнього пункта, що в Галичині в наш час багацько зробили для пісьменства, багато книжок, багато видали ціновитих статтів в „Записках наук. тов–а ймення Шевченка“, й опрічніх научніх книжок, вартих того, щоб йіх прочитати й покористуваться ними. Але проф. Грушевскій забув про одну річ: усі ці видання й сливе усі книжки написані такою недоладньою, чудною й важкою не мовою, а провинціяльною говіркою, що йіх на Украіні ніхто не зможе читать. І якби украінські пісьменики прийняли оту галицьку книжню мову, як з цім набивається проф. Грушевський, то й йіх книжок украінська широка публіка та й увесь наш народ не читатиме, як вже й не читає й тепер, хоч часом знезнавки й купить хтось якусь галицьку книжку. Не трудно втямить кожному, хто під ким копає яму, і кому небезпешніше й страшніше це підкопування. Скажемо, що виходе зовсім напереверт. Проф. Грушевський, заводячи нахрапом на Украіні галицьку книжню мову й правопис, копає таку яму, в котру можна поховать украінську літературу навіки. Бо наша широка публіка вже обсьміяла ту мову й правопис, надавала прізвищ молодим нашим пісьменикам, як от: відгуки, кроки, пєси (п'єси), штуки і т. д. І як наші молоді пісьменики, прихильники такого пісьменського зьєднання не схаменуться і не покинуть своєі тенденціі запроважувать в наше пісьменство силу галицьких та вкупі з галицькою мовою й польських слів, то украінці надають йім ще білше прізвищ і… врешті… зовсім не читатимуть і не купуватимуть йіх книжок. І вийде так, що й наші легковажні тенденційні пісьменики зостануться… без публіки. Відоме діло, що Галичина мало купує книжки. Ринок украінського пісьменства на Украіні, а не в Галичині… Вже й тепер половина спершу прихильноі до украінських книжок нашоі публіки зневірилась в будущині украінського пісьменства і… махнула на його рукою… Галицькі книжки страшенно нашкодили нам.

В теперешній час в нас на Украіні, як ми вже згадали передніше, галичани мають у Киіві три своі пісьменські органи: „Літ. наук. Вістник" „Записки киівського науковаго товариства“, і журнал „Село“, (замісць його виходе „Засів“), і підручній йім журнал „Украінська Хата“, підручня по мові, але не по правописові. Багато с тіх украінських пісьмеників, котрі колись вживали галицьку мову з йіі формами (від, сей і т. д.) ще й с примішкою польських слів й видавали „Громадську думку“, „Шершня“, „Нову громаду“, давно схаменулись, покидали своі шкодливі тенденціі, і талановитіші з йіх позаводили видання: „Рада“, „Світло“, „Рілля“, „Дніпрові Хвилі“, „Світову Зірницю“ (для народа).

Як відомо, в Галичині завсегда були газети, видавані двома партіями: старою, чи москвофільською, і молодою украінською, котра спершу видавала своі органи гарною, сливе справдещньою украінською мовою, як от „Правда“ і „Зоря“. Ці дві партіі без перестанку змагались та лаялись за мову й правопис етимологичній, за вживання букв — ѣ, ы, ъ, і т. д. і правопис — кулішівку. Це завсіднє змагання й цю лайку галицька молода чи украінська партія перенесла теперички на Украіну в Киів і тут на Украіні зайняла своіми органами те становище, яке мала в Галичині стара партія, накидаючи нам і силуючи нас усіма способами прийнять йіі чудну мову й правопис. Решта часописних наших виданнів не виступає проти неі в статтях, але мовчки силкується видавати своі журнали народньою украінською мовою. Змагання й усякові мовні спотички йдуть білше в розмовах, на словах, окрім згаданих мною книжечок — статтів небіжчика Грінченка. Таку спотичку на словах, дуже цікаву трапилось мать і міні з одним невідомим і незнайомим міні галичанином в одному книжньому магазині в Киіві. Одчиняю я двері в магазин, а за мною сьлідком шусть у двері якийсь молоденький паничик, довгобразий, гарний на вроду й чепурненько убра- ний, з білим кашне на шиі. Я почав роздивляться на при́лавку на усяковий книжній дрібязок, а він і собі нишпорить, нахилившись, разгортає книжечки, а далі заговорює зо мною. Мова в його була чудна, химерна, якраз така, якою пише своі статті д. Євшан, з якимись чудними викрутасами, з латиньською синтактикою. Це мене зацікавило, бо усі молоді буковинці й галичани, котрі часто одвідують мене в Киіві, усі розмовляли зо мною гарною украінською мовою. Я одразу дізнався по його мові, що він з Галичини, і питаю в його за деяких моіх давніх знайомих у Львові. Тоді він каже міні, що він не галичанин, а родом, але довго пробував в Галичині, бував скрізь і на Украіні, навить був і в Качанівці в небіжчика В. В. Тарновського і знає його. Це навело на мене заздрівання (подозрѣніе), бо вже 25 год я живу в Киіві, і 25 год бував у Тарновського, котрий вже жив тоді в Киіві, а цьому паничеві на взір було не білше, як годів двадцять шість, сім. Не міг же він, лежачи в колисці в пелюшках, йіздить в Качанівку, та ще й тоді вже продану. Я пересьвідчився, що зо мною розмовляє якась чудна проява, в котроі може нема однієі клепки в голові, або й де́нце випало…

— Як же ви встигли, випадком пробуваючи в Галичині, так швидко навчитись розмовлять галицькою книжньою, такою чудернацькою мовою, коли як я був у Львові, то й старші й молодчі розмовляли зо мною гарною, чистою украінською мовою, а не такою чудною, як оце ви?

— О теперички не тільки у Львові, але і в Киіві, і в Харкові, і в Одессі усі студенти вже говорять отакою мовою, як оце я. Усі дочиста̀!

— Невже таки всі? Я ж часто зострічаюсь с студентами, і вони усі говорять народньою украінською мовою, тільки один студент д. Петлюра і справді балакав зо мною так, що я спитав його, чи не з Галичини він.

— Де там! Усі, усі вже так говорять і будуть говорити — одказав він. — От я тільки що бачився с киівськими студентами…

„Що в тверезого на умі, те в пьяного на язиці“. Он куди гне оцей панич! А цей добродій гнув туди, куди потаєнці гнуть галицькі журнали на Украіні, але на словах дурять украінців.

Другий молодий добродій, вже не удаваний украінець, а справдешній, казав міні з наівною щирістю: треба, щоб молоде покоління на Украіні, як от студенти, гімназісти, міські й сільські школярі привчились до галицькоі книжньоі мови, з галицьких книжок нахапались галицьких слів (і польських — додам я), і тоді уся молоднеча на Украіні читатиме з охотою галицькі книжки й писатиме тією мовою.

— А чи купуватимуть же ті перемуштровані й перелицьовані в мові студенти и школярі ваші книжки й журнали? — питаю я в його; — чи ви ж самі читаєте львівські „Записки наукового тов. йм. Шевченка й инчі научні книжки?

— Ні, не читаю, бо йіх неможна читати через мову. Але вона колись виправиться, — каже він.

— А коли ж це буде? А коли ж то ваша молоднеча спроможеться виписувать ті журнали й книжки? — спитав я в його; — та й чи перевчите ви усіх школярів та студентів на Украіні, коли Украіна велика, а галицькі книжки далі од Киіва і не йдуть, і не купуються, і само по собі молоді люде й школярі не можуть навчиться тієі мови?

Добродій замовк. Цей добродій безсуперечно належався до партіі пропаганди галицькоі мови й правопису, але, зневірившись в ціх галицьких тенденціях, він потім згодом йіх покинув, як справу неможливу, котру ніколи неможна здійснить (осуществить, исполнить) на Украіні.

— Треба сказать, що галичани зовсім таки недосвідчені і навить наівні в ці справі, бо не знають украінськоі публіки, не знають дійсного становища украінського пісьменства на Украіні, инчого в нас, ніж у Галичині; а проф. Грушевський, пробувши двадцять пять год у Львові, і не може гаразд знати це дійсне становище справи в наші широкі публіці. Всі ці добродіі в Киіві виробили собі неправдиве уявління за цю справу в украінському суспіль- стві, підводячи його під становище цієі справи в Галичині, де йому спріяють оффиціяльно, де публіка читає усякові книжки, хоч би вони були написані чудною говіркою. А наша школьна молоднеча, як і ті теоретики украінці, вірять в свою тенденцію і в свою сістему якось нерозсудливо й псують в своіх писаннях мову; друкують цю сьмішну нісенітницю… на сьміх наші публіці. Недивно, що харьківське „Общество грамотности“ недавно надрукувало в газетах оповістку, що буде за плату видавать книжки для народа на великоруські й украінські мові, і не прийматиме книжок, написаних галицько-украінською мовою. Недивно, що полтавське земство не схотіло друкувать книжок для народа, поданих молодими пісьмениками, с тієі причини, що вони написані мішанкою украінськоі й галицькоі мови, і земці дали авторам одповідь, що й вони самі не розуміють мови тіх книжечок. Видавництво „Дністер“ в Камянці таксамо не прийняло для видання книжечок для народа одного молодого добродія в Камянці, С… котрий давно працював і падкував коло тіх книжок. Здається, час би вже йім схаменуться, покинуть свою тенденцію і взятись за мову наших классичних пісьмеників, котрі вже сто год працювали над цією справою й дали зразцеву украінську мову, або перейти на мову „баби Мотрі“, це б то перейти на пишну чисту мову народніх пісень та козацьких дум, як радив йім великий стиліст небіжчик Грінченко.

Проф. Грушевський в згадані мною передніше своі статті показує на той факт, що Літ. Наук. Вістник має чималий поспіх на Украіні, бо має пренумерантів на Украіні. Ми, зумисне добре досвідчившись за цю справу, знаємо напевно, що виписувачі читають тільки те, що написано украінцями часом і справді гарною чистою украінською мовою; читають ще статті Ів. Франка, таксамо часом написані гарною украінською мовою жваво й цікаво, такою мовою, якою написані його повісті й оповідання. Статтів, написаних галичанами, не читають, як я бачив в деяких книжках, навить не розрізують. От для зразця уривок с статтів д. М. Євшана (Літ. наук. В., книж. 6. стр. 444, 1911 р. і — 2, 1910 р. ст. 450): Украінська літ. в 1910 р.:) „Ми стараємо ся, ї слідимо за всїма відступленнями від давноі лїнїї, та бажаємо зрозумїти значіння тих відзтуплень… Зверхні об'яви (?) — се неначе азбука, яка дає нам можність відчитувати (?) цілу повість про той внутрішній світ, з якого виходять поодинокі факти. Се вихідна точка тільки для широких узагальнень, знаки, які позволяють оріентирувати ся серед ріжнородних (велик. — разнородныхъ, укр. — різноманітних) явищ“ (зьявищ). „Чупринка яркий контраст, як би на нащому овиді (?) літературному зявився Едгард Пое. Чупринка також відбув (чи не добув?) ті скарби… а прецінь (?) станув в якоісь принціпіяльній незгоді. Він виявив свій настрій і патос“ і т. д. „Екстаза його (поета Чупринки) се не самозабутє вже, а вищий стан свідомости, який граничить (межується?) з холодом. В слові його, в його відруховости (? чи не ворушливости) ми відчуваємо (?) нараз (?) цілу кручу, та огонь переживань (переживаннів), вихра пристрастий… (прилюбности?) І оба разом (Чупринка і Олесь) вони ставлають другу позицію в нашому доробку (? чи не добутку?) за минулий рік.? (ст. 357). Далі в своі статті д. Євшан розбірає і радить, і цінує дві драми д. Винниченка й каже, що в автора: „спиняється творча відруховність (?), розмах; ефекти стають що раз білше штучні (це б то в Євшина — робляні, а украінському це — прекрасныє, искусныє); автор ратує свою давню відруховність сміливими, навіть карколомными скоками (!?). На всякий случай се новина в його творчости, що героів він починає малювати серед чотирох стін, відокремлених (?) від широкоі течіі житя, яка давно іх поривала… Він мало причинив ся взагалі до двигненя (? чи не — рушення?) рівеня літературноі атмосфери… що слідне (?) певного рода неспокійне оживленє (? великорус.) — причина його прискореня“… (хапання). Або оце місце: „коли шукати за поетом (поета), який би умів жертвовати житєм, то для Ленова належить ся перше місце… Він всідав беззахистно на беззахистне човно“…

Невже украінська публіка читатиме оцю карколомну страшну мову, схожу на якесь чортовиння — з бутвинням, як у нас кажуть на селі? Прочитавши це „човно“, і справді поламаєш собі не тільки карк (потилицю), але й саму голову. Ми радимо д. Євшанові замкнути своє човно й пера в скриню на замок з двома зводами й не писати нічого, жаліючи украінські й загалом усі людські потилиці й голови. Я дивуюсь, як проф. Грушевський надрукував в своєму журналі таке дивовище, по мові гірше од мови статтів в „Записках наукового товариства“, неначе зумисне на сьміх украінцям, або для жартів і глузування з украінського пісьменства.

В ці самі книжці Літ. н. В. ми знаходимо й другу статтю: „Украінський науковий рух в 1910 році“ В. А. Дорошенка. Цей „рух“ (рушення) написаний кращою украінською мовою, але добре попсованою польськими та галицькими словами: проява (проявок, виявок), лише, доробок (добуток) і т. д. Автор говоре за якісь „Головні історичні „кроки“ украінськоі мови, видані проф. Сумцовим, і ми не вгадаємо, за які то „кроки“ писав д. Сумцов, чи за ступіні, чи за „степені“, чи що, ще й додає, що ті кроки написані з „чутєм“; це б то с „слухомъ“, а не с почуванням і т. д. Добродій В. Дорошенко украінець, вчиться в Львові і звідтіль подає на Украіну якусь „прояву“, це б-то чудну пришелеповату, або божевільну людину, подає польські „кроки“ замісць — ступінів, вагу (вѣсъ) поезіі замісць — вартість поезіі; може згодом подасть і польський карк замісць потилиці; — дає підпріємство замісць заповзяття або запопа̀дність, (запопадний чоловік — предпріимчивий); рух замісць рушення. Бо в Львові автор чує навкруги себе тільки польську, або єврейську мову, та ще галицьку книжню й читає галицькі книжки, написані чимсь схожим на робляну середньовікову латинщину. У Львові неможна навчитись украінськоі мови, а можна тільки збавить свою чисту украінську мову дорешти, так що й самому авторові виправить йіі згодом буде трудно. Яка книжня мова в проф. Грушевського, це добре відомо усім читальникам.

Ми зумисне випишемо хиби в одні публіцистичні статті, проф. Грушевського „На Украіні“ (за 1910 рік): „з сочистістю — с соковитістю (соковитий — сочний), ріжні —(різніце волин. слово, — усякові); явища — зьявища (на Украіні кажуть зьявляться, а не являться), на поли — на полі, крови — крові, по ріжним статтям — по різних статтях (великоруссизм), при рівнодушности — при байдужністі (предл. пад., а в род. буде — до байдужністи), сумнівати ся, сумнивалися — вагаться; короткозорому — низькоокому; оцінити — оцінувати, відносини — стосунки; на проявах — на про́явках, на ви́явках; суспільности — суспільства; не враховуючи ся — не прилічуючи, не залічуючи, з окрема (і не знаю, що воно таке), попит — запит (спрос), кінець кінцем (великор. — врешті) підпріємство — запопа̀дність; скорше (?) — швидче, рахувати — лічить; під тягарем — під вагою, вагото́ю; штучною заохотою до книжок — (нічого не розберу! по-украінськи виходе таке : с искусною, прекрасною, але нічого не виходе); внімком — вийнятком, ви́лучкою; модним кличем (?) підраховуються нові товариства (не втямлю нічого), затаскані фрази (?); двигачом — ворушилом, ворушильником, (в украінські мові нема великор. слова — двигать, а є тільки слова — здвигнув плечима; земля двигтить); відчуваєть ся — почувається (народнє слово, приставка від — од, показує, що людина не почуває щось, а одганяє од себе почування); зязує новим зязком — (звязує новим звязком), цінитель, — цінувальник (цѣнить — цінувать).

От така достоту мова проф. Грушевського і в його Історіі Украіни, і в його статтях в Літ. Наук. Вістникові. От ще зразець його мови в статті „Два ювілеі“ в Літер. Науков. Вістникові. Річник (Рочник) II. Книж. III. 1911 р. „Річниця смерти нашого найбільшого поета тісно й нерозривно (великорус.) зязана з річницею визволеня селянства на Украіні. Маніфест про визволеня (визвоління) був підписаний 19 лютого стар. стіля тиждень (за тиждень) перед смертю Шевченка, але опублікованя (оповіщення) його відложено (одкладяно, а по великорус — отложено) на першу неділю посту, і Шевченко напружено чекаючи (ждучи) сього (цього) многоважного акту і сильно (дуже) дражнячи ся (? с кого ж то він дражнився, чи прозивався, чи с кимсь лаявся?), від того проволікування (певно великорус. проволочки, бо по-укр. волокти, проволокти значиться — щось тягти по землі або проволокти) вмер серед свого сподіваня (можна вмерти серед хати, серед двора, серед ночі — вночі, а не серед думок та сподіваннів. Певно автор мав на думці сказати: — в час сподівання). В один час пішла по Украіні поголоска (це б то певно чутка, бо поголоска — це поговір, оббріхування, недобра слава), про свободу і сумну утрату. Память визволеня (визвоління) сплела ся з образом чоловіка, котрий як ніхто відчув (? певно почував, почу́тив) жах і огиду кріпацькоі (панщанноі) неволі і т. д. Що це за „Память визволеня“, (певно автор хотів сказать — Думка, мисль за визвоління), котра ще й сплелась з образом чоловіка? Що то за річниця? Можна тільки на здогад думать, що ця річниця не єсть щось річане і не стосується до річки, а певно усім відоме народнє слово роковини, як от слова — третини, девятини, сороковини й роковини будлі — чиєі смерти.

По украінські народні мові — цю плутанину можна так розуміти, що не од забарки й загаяння, або опізніння з опові́щенням маніфеста, а од якогось волочіння по землі, чи що, Шевченко с кимсь дражнився, чи с когось прозивався або лаявся, або дратувався с кимсь та й умер. Украінські слова — дражниться, дратуваться мають в нас таке значіння: сміятись с кого, глузувать, показувать язик, тикать дулі, давати прізвиша; а слово — дражнить має значіння — раздражать когось, або давать комусь прізвища: баба ходе по кутку та тільки собак дражнить; на Радьківці живе Петро, отой, що його дражнять Тарано̀м, це б то дали йому прізвище — Таран. Слово дратувать когось має значіння тільки — „раздражать“ кого-небудь: не дратуй мене! не допікай міні! В галичан слово — дражниться має значіння — раздражаться. Од цього вживання галицького слова дражниться в д. Грушевського виходе плутанина, та ще й сьмішна; вийшла просто нісенітниця, кривдна для згадки й спомину великого Тараса, бо це слово ніяк не стосується до смерти Тараса. Це усе в статті украінцям доводиться при читанні розуміти наздогад… перекладаючи цю плутанину в думці так, що опові́щення маніфеста було одкладяно на першу неділю посту; Шевченко, ждучи з напруженням цього многоважного акта, і дуже од цього збентежений, цім роздражняний, од того загаяння вмер саме в час свого сподівання.

Що то за „річни́ця“ смерти Тараса? Можна таксамо наздогад розуміти, що то автор говоре за роковини смерти Тараса, як от буває спомин душі небіжчиків на девятини, сороковини й роковини, це б то на девятий, сороковий день після смерти й тоді, як мине рік. Відома річ, що в нас що року празникують „роковини“ смерти Шевченка, а не „річницю“. Цей неологізм автора і непотрібний, і зайвий, і невдатний. Автор, складаючи цей неологізм, змішав докупи два коріні в украінських словах: рок та рѣк, котрі обідва в украінські мові бувають в однакові формі — рік: річка, заріччя, річаний, та рік в имен. падіжі, а в род. — року. Але в тіх показаних словах буква і змінила давнішу букву ѣ, а в слові рік (год) буква і — навить не корінна́, а змінна, і тільки під наголоском зосталась в мові в односкладних словах, як от рік, віл, та в слові — торік, а врешті слів стоіть о: року, роковий, роковщина (по́дать прядивом та натурою за часу панщини). Проф. Грушевський в своіх словах річниця, річник узяв для збудування неологізмів не корінь — рок, а корінь рѣк, — і вийшла плутанина, бо слова річниця і річник дають уявління чогось такого, що стосується до річки, до чогось річа- ного, а не до року. Можна подумати по аналогіі с схожими словами, що річник це чоловік, як от чарівник, пасішник, чередник, баштанник, а річниця це його жінка, як от баштанниця, чередниця і . д. Бо в ціх словах поставляні найчастіші суффікси діючих особ мужеського й жіночого пола: ник, ниц, як от: вовчиця, лисиця. Через це й здається, що річник це якийсь сторож коло річки, або на плотах, а річниця це його жінка. Такі невдатні неологізми трапляються і в Історіі Русі-Украіни, як от „тяглість“ періода історичніх подій (том VII) й инчі. Д. Грушевський не примитиковує своіх неологізмів до конструкціі аналогічніх слів живоі народньоі мови, і через те часом неможна й догадатись, який втямок (понятіе), або яке уявління треба робить собі в голові, а через це доводиться читати й розуміть слова наздогад. Проф. Грушевському треба було б поставити не Річник II, а Рочник II-й, як от в польські мові; не річни́ця, а рочни́ця, тоді б кожне догадалось, що ті слова стосуються не до річки, а до року. Але й слово рочни́ця зайве, коли ми маємо народне слово — роковини. Що утворив у своі мові народ, те треба і вживать, і примитиковувать до цього неологізми, а не вигадки.