Дивні пригоди Тартарена з Тараскона

Front matter

АЛЬФОНС ДОДЕ

'

'

Частина I. В Тарасконї

ЧАСТИНА ПЕРША.

В Тарасконї.

I.

Баобабовий садок.

Мій перший візіт до Тартарена із Тараскона остав ся в моїм життю як незабутнїй момент; буде вже 12 або 15 лїт тому, але я памятаю його як би вчера. — Безстрашний Тартарен жив тодї край міста, в третїй хатї лїворуч по дорозї до Авіньона. Маленька гарненька тарасконська віля з садочком з переду, з бальконом ззаду, з дуже білими стїнами, з зеленими віконницями, а на купка маленьких Савоярів: з них грають в свиню, другі сплять на сонцї, поклавши голови на свої коробки з приборами до чищеня черевиків. Сей домок не мав особливого вигляду. Нїхто не вгадав би нїколи, що тут жиє герой. Але війдїть в середину, і ви скажете, щось инше! Від горища аж до півниць весь будинок мав героїчний вигляд, навіть садок — і той!..

Садок Тартарена!.. такого другого не знайдеть ся в цїлій Европі. Тут нема жадного місцевого дерева, жадної французької квітки, тут тільки екзотичні ростини: ґумові, африканські гарбузи, бавовняник, кокоси, банани, манґові дерева, пальми, навіть баобаб, кактуси, варварійські фіґи; можна уявити себе в самій пущі центральної Африки, за десять тисяч миль від Тараскона. Сказати поправдї, все те не мало справжньої своєї величини, бо кокоси й пальми були не більші від буряка, а баобаб (великанське дерево, arbor gigantea) ріс собі в горшку для резеди. Ну, але се все одно. Для Тараскона се було дуже гарно і поважнїйші особи в містї, здобувши ся чести оглянути в недїлю Тартаренівський баобаб, вертали ся до дому дивуючись.

Уявіть собі, що я мусїв почувати переходячи сей дивовижний садок!.. Зовсїм инша річ була, коли мене впустили до кабінету героя. Сей кабінет, одно з чудес сього міста, був в глибинї саду і виходив просто на баобаб своїми шкляними дверима.

Уявіть собі велику залю, завішану зверху до низу рушницями і шаблями; ріжна зброя ріжних народів зо всього світу: карабіни, мушкети, турецькі рушницї, ножі корсиканські, ножі каталонські, ножі-револьвери, кінджали, кортики, малайські дмухалки, караібські стріли, кремневі стрілки, кастети, булави, готентотські палицї, мексіканські лясо, і всяка инша всячина. Поверх сього жагуче сонце у якому блистїли мечі, і військові рушницї так, що аж мороз ішов за шкурою… Правда, що трохи заспокоює, то хиба те, що серед всеї тої ятаганщини панує чистота і порядок. Все старанно роскладено, повитирано, понадписувано як у аптецї; де не де маленька простакувата табличка, на котрій прочитаєте: стріли отруйні, не торкайтесь! або: Набиті рушницї, бережіть ся! Без сих табличок я нїколи не насмілив ся б ввійти. Посеред кабінета стояв столик на одній ніжцї. На столику пляшка рому, кісет турецького тютюну. Подорож капітана Кука, романи Купера, Ґустава Емара, всякі оповідання про полюваннє на ведмедів, на соколів, на слонів, і т. ин… Нарештї перед столиком чоловік сорока або сорока пяти лїт, низенький, товстий, оцупковатий, червоний, на ньому тільки сорочка і фланелеві кальсони; густа, коротка бо- рода; очи горять, в одній руцї книжка, в другій величезна люлька, з бляшаною покришечкою, він весь укнюпив ся в читаннє якогось страшного оповідання про мисливцїв на скальпи, і то висовував то люто закушував нижню губу, і се надавало його доброму обличю маленького тарасконського рантєра той самий характер простодушної дикости, яка пановала в цїлім його будинку.

Сей чоловік був Тартарен, Тартарен із Тараскона, безстрашний великий, незрівняний Тартарен із Тараскона.

II.

Що уявляє славне містечко Тараскон з загального погляду. Мисливцї на шапки.

В ті часи, про котрі я вам оповідаю, Тартарен з Тараскона, ще не був таким Тартареном, як нинї, великим Тартареном з Тараскона таким славнозвісним на всїм півднї Франції. Все-ж таки — навіть в ту епоху — се уже був король Тараскона. Послухаймо-ж звідки зійшла на нього ся величність.

Спершу ви довідаєте ся, що там кожен є мисливцем, всї від старого до малого. Полюваннє се пристрасть Тарасконцїв і се було з мітольоґічних часів, коли Тараска робила сто ударів в богета (огороди) містечкові і коли тарасконцї органїзували битви проти неї. Се були гарні часи, як ви бачите.

Таким чином що недїлї вранцї ввесь Тараскон забирає рушницї і виходить за мури, з саквами на спинї, з рушницями на плечі з тремтячими собаками з тхорами (для ловли кріликів), з порохівницями, з охотничими ріжками. Гарно на все те подивити ся. На жаль нема дичини, і таки зовсїм нема.

На пять льє навкруги Тараскона, нори були порожні, гнїзда покинуті. Нї шпака, нї перепелицї не було, не кажу вже крілика, або чека̀ла подорожника. А між тим дуже вже привабливі сї гарні пригорки тарасконські: кругом пахне миртами, лавандою, розмарином, мускатним виноградом з солодким запахом, на лозах, котрі ідуть поспіль по над берегом Рони, діявольски принадні вони… Так, але Тараскон ззаду, і серед маленького світа шерсти і піря про нього йшла погана слава і навіть перельотні пташки густо підкреслили його в своїх дорожних мапах і коли дикі качки, спускаючись великим трикутником коло Камарги помітять здалеку дзвіницї сього містечка, та, що летить в голові, зараз же голосно кричить: „Ось Тараскон!.. ось Тараскон!..“ і вся зграя дає доброго гака.

Скоро в сїй сторонї від дичини не лишилось нїчого, окрім одного старого хитрого зайця, котрий викручував ся якимсь дивом з під тарасконських стрілів і уперто оставав ся там на життє! В Тарасконї сей заїць був дуже відомий, йому навіть дали імя. Він звав ся „Швидкий“. Знали, що він має свою нору на землї пана Бомпара, через се (поправдї кажучи) цїна на сю землю подвоїлась і навіть потроїлась, але ще й досї не могли до зайця добрати ся. В часи, про які йде мова, було два або три божевільних, котрі завзяли ся були на нього. Решта ж махнула на нього рукою і Швидкий з того часу став предметом забобонів місцевих, хоча тарасконець дуже мало забобоний по своїй природї і навіть їсть паштет з ластівок, коли він їх найде.

— Та правда! ви мене спитаєте: коли дичина така незвичайна для Тараскона річ, то щож роблять тарасконські стрільцї що недїлї.

Що вони роблять?

Боже мій! Вони ідуть в чисте поле, за дві або три верстви від міста. Вони збірають ся маленькими гуртками, по пять або шість, росташо- вують ся собі в холодку коло криницї під яким-небудь старим муром, під оливкою, витягають зі своїх саквів добрий кавалок печенї, свіжу цибулю, ковбаси, скільки , і починаєть ся нескінчимий снїданок, трохи підкроплений одним з тих прекрасних ронських вин, після котрого так приємно смієть ся і легко співати.

Після сього, коли вже добре наїдять ся, вони підіймають ся, свистять на собак, озброюють ся рушницями, і починають своє полюваннє. Власне кажучи, робить ся се так, що кожен з сих панів бере свою шапку, з всеї сили підкидає її до гори і стріляє в неї в льот 5 або 6 або 2 рази, як умовлено було. Той, хто найбільше разів попадав в свою шапку, оголошував ся королем полювання, і його проводили ввечері з тріумфом до Тараскона, а продіравлену як решето шапку несли на кінцї рушницї серед витя собак і при звуку ріжків.

Нема чого й казати, що се викликало в містї велику торговлю стрілецькими шапками. Траплялось навіть і так, що шапочники продавали шапки продірявлені і пірвані заранє на вжиток для незручних.

Але про се нїхто не знав, окрім аптекаря Безюке, котрий їх купував. Звичайно се безчесно. Як стрілець до шапок Тартарен не мав собі рівного. Що недїлї вранцї, він виходив з дому в новій шапцї і що недїлї ввечері вертав ся в побитій на шматтє. В маленькім баобабовім будинку сих славних трофеїв було повно на горищі. Завдяки сьому всї тарасконцї признавали його за свого учителя, а позаяк Тартарен знав наскрізь стрілецький кодекс, бо мав усї трактати і підручники всїх можливих полювань починаючи від полювання на шапки і до полювання на Бірманських тиґрів, то сї пани зробили з нього свого великого стрілецького праводавця і обрали його за судця у всїх своїх суперечках. Що-дня меж третьою та четвертою годиною у майстра стрілецького Костекальда, можна було бачити оцупковатого чоловічка, що гордо з люлькою в зубах сидїв на кріслї оббитім зеленою шкірою по серединї крамницї, повної стрільцїв на шапки; всї стоять і сварять ся. То Тартарен із Тараскону чинить суд, вкупі Немрод і Соломон.

III.

Нє! нє! нє!.. Загальний огляд славного містечка Тараскона.

Окрім любови до стрільби, могутня тарасконська раса мала ще инше уподобаннє, а власне до романсів. Неможна навіть йняти віри тому, скільки тут співало ся романсів. Всю сантіментальну старовину, котра уже пожовкла в своїх старовинних палїтурках, ви найдете в Тарасконї в повнім цвіту, в повнім блеску. Вони тут всї, всї. Кожна фамілія має свого, і в містї се було відомо. Відомо, наприклад, що у аптекаря Безюке був такий:

„Ти, біла зоря на котру я молю ся“.

У майстра зброї Костекальда:

„Чи ти хочеш прийти в край хаток?“ зборщик податків мав таку:

„Коли-б тобі я був незримий, нїхто не бачив би мене“. (Пісенька комічна).

І так далї, на весь Тараскон. Два або три рази на тиждень звичайно збірали ся одні у других і співали. Що було дивне, то се те, що піснї завше були ті самі, і що з самих тих часів, коли сї славні Тарасконцї почали співати, вони не мають охоти міняти їх. Свої піснї вони роблять заповітними, передаючи від батьків до дїтей і нїхто сього не зміняє, се святощ. Вони навіть нїколи не позичають оден у другого. Нїколи Костекальдови не прийде в голову співати піснї Безюке, нї Безюке співати піснї Кастекальда. Але ви гадаєте, що за сорок лїт, як вони їх співають, то вони уже знають їх? Нї! Кожен береже свою, всї раді.

І в співах як і в шапках Тартарен був теж першим. І се першенство серед своїх співгорожан лежало в тім, що Тартарен не мав своєї. Він їх мав всї.

Всї!

Але хиба тільки сам сатана міг би примусити його співати. Зрікаючись щасливих годин свого успіху в сальонї, герой Тарасконський любив собі краще пірнути між свої стрілецькі книжки або піти в клюб, нїж вдавати себе веселим перед фортепяном в сяйві меж двома тарасконськими свічками.

Сї музичні паради він лїчив низькими для себе… Правда, часом коли бувала музика в аптецї Безюке, він входив нїби ненароком, і після довгих прохань приставав на те, щоб співати великий дует з Роберта Диявола, з панею Безюке. Коли хто сього не чув, то той не чув нїчого. Що до мене, то навіть і через сто лїт у мене перед очима стоятиме постать Великого Тартарена, як він підходить до фортепяна величним кроком, як опираєть ся ліктем, надуває губи і освічений зеленим промінєм, відбитим від віконних (аптечних) бутлїв, стараєть ся надати свойому добродушному виду сатанівський і дикий вираз Роберта Диявола. Як тільки він приймав сю позу зараз же весь сальон тремтїв. Відчувало ся, що зараз станеть ся щось велике…

Тодї після хвилини мовчанки, панї Безюке починала акомпануючи сама собі.

Robert, toi que j'aime Et qui reçu ma foi Tu vois mon èffroi (bis) | Роберте, тебе я кохаю, До смерти тебе не покину, Від жалю здаєть ся загину,

Grâce pour toi-même Et grâce pour moi | Змилуй ся над самим собою Змилуй ся також і над мною.

Потім тихенько вона підсказувала; „Вам співати, Тартарене“, і Тартарен з Тараскона простягнувши руку і стиснувши кулак і роздувши ніздри викрикував три рази страшним голосом в черево фортепяна!

„Nï!.. Nï!.. Nï…“ се по південній вимові виходило „нє!.. нє!.. нє!.. На се панї Безюке мати ще раз співала: „О пожалій себе! О пожалій мене!

— Нє!.. нє!.. нє!..“ знову завивав Тартарен трошки лагіднїйше, і на сїм кавалок кінчав ся… Се не тягнуло ся довго, як ви й самі бачите: але се було так гарно виконане, з такою диявольською мімікою, що тремтїннє від страху перебігало по всїй аптицї. І після того його знову примушували роспочинати свої: нє!.. нє!.. нє! і так разів чотири або пять підряд… Після сього Тартарен витирав лоба, посміхав ся до дам, моргав до мужчин і вийшовши з тріумфом, поспішав в клюб і казав нїби між иншим: „Я заходив до сих Безюке співати дует із Роберта Диявола!..

І саме головне те, що він сам тому вірив.

IV.

!!!

Оттакі то ті ріжні таланти, завдяки котрим Тартарен займав таке високе становище в містї. Але се була позитивна риса, що сей диявол-чоловік умів всїх прихилити на свою сторону.

В Тарасконї армія була за Тартареном. Бравий комендант Бравіда, одставний капітан з мундіром, казав про нього „се молодчина“, і ви розумієте, що комендант признавав його молодчиною за великий сприт. Маґістратура теж стояла за Тартареном. Два чи три рази перед цїлим трибуналом старий презідент Ладевез казав, згадуючи його:

„О! се характер“!

Нарештї нарід теж був за Тартареном. Його ширина в плечах, його поступь, його вигляд чоловіка, що і грому не боїть ся, та слава героя, котра прийшла до нього не знати звідки, скілька роздач грошиків, копійок і стусанів маленькім чистильщикам чобіт, що росташкували ся під його дверима, зробили його лордом Сеймуром сеї сторони, королем тарасконських базарів. На пристани в недїлю ввечері, коли Тартарен вертав ся з полювання, зі своєю шапкою на кінцї рушницї, тїсно підперезаний в своїй бавовняній куртцї, то Ронські носильщики кланялись йому низенько, і показавши оден одному очима на ґіґантські біцепси, котрі випинались на його руках, вони перешіптували ся дивуючись: „От се то сила!.. Він має подвійні мязи“.

мязи!

Тільки в Тарасконї можна почути такі речи! І все ж таки, не дивлячись на все, зі своїми численними талантами, зі своїми подвійними мязами, з народньою любовю, з таким дорогим поважаннєм з боку капітана Бравіда, старого заслуженого капітана, Тартарен все таки не був щасливий. Житє малого містечка йому тяжило, душило його. — Великий Тарасконський чоловік нудив ся в Тарасконї. Дїялось се через те, що для такої героїчної натури як його, для душі відважної і мрійливої, котрій тільки й марили ся баталії, їзда в пампасах, великі полювання, піски в пустинї, бурі і урагани, для такої душі що недїлї воювати тільки з шапками, а решту свого часу присвячувати на суди у майстра зброї Костекальда, се було занадто мало… Бідний великий чоловік! Коли так і далї піде, то буде від чого вмерти з сухот. —

Надаремне, щоб поширити свій світогляд, щоб забути клюб і пляц Марше́, даремне, кажу, він оточив ся баобабами і другими африканськими ростинами, даремне копичив він зброю на зброю, малайські кинжали одні на одних; даремне він начиняв ся романтичною лєктурою, на зразок безсмертного Дон Кіхота, силкуючись перенести ся од своєї мрії до пазурів немилосердної дїйсности… Даремне! — Все, що він робив, щоб згасити свою спрагу до пригод, тільки побільшувало її. — Вигляд всеї тої зброї тільки постійно ятрив його серце і пробуджував уяву. — Його стріли, його драпачі, його лазо кричали йому: „До зброї! до зброї!“ Між гіляками його баобаба подихав вітер великих мандрівок і давав йому погані поради.

І на кінець Густав Емар і Фенімор Купер…

Ох! Тяжкими післяобіднїми годинами в лїтку, коли він лишав ся сам, щоб читати серед своїх мечів, скільки разів Тартарен подіймав ся скрикуючи, скільки разів він кидав свою книжку і підбігав до стїни, щоб здійняти свою зброю!..

Сердешний чоловік забував, що він був у себе в Тарасконї, з фуляром на голові і в кальсонах, він переносив прочитане в дїйсність і підбурюючись власним голосом, кричав розмахуючи сокирою або тамогавком:

„Нехай но вони тепер підійдуть!“

Вони? хто вони?

Тартарен не знав добре сього і сам… Вони! Се було все, що нападає, все що бєть ся, все що мордує, драпає, скальпує, все що рикає, все що реве… Вони! се Індійцї Сїу, котрі танцюють кругом стовпа війни, до котрого привязаний нещасний білий. —

Се сїрий Ведмідь із Скелястих Гір, котрий шкутильгає по своєму і облизуєть ся язиком повним крови. — Се був ще Туарег пустинї, малайський пірат, бандит з Абруцьких гір.

Вони, нарештї се були вони!

Се так сказати б війна, мандрівка, пригоди, слава…

Але біда! Скільки безстрашний Тарасконець їх не викликав, скільки їх не кликав, — вони нїколи не приходили…

Даремне! Щоб вони робили в Тарасконї коли-б прийшли?

Але все-ж таки Тартарен їх ждав, особливо ввечері йдучи до клюбу.

V.

Коли Тартарен ішов до клюбу.

Рицар Храму готуючись вийти проти невірного, котрий його облягає, хинський тиґр, збираючись до нападу, каманчський воїн на полї війни, всї вони — нїщо перед Тартареном з Тараскона, коли він озброюєть ся з ніг до голови щоб іти в клюб, о девятій годинї вечера, після того, як ріжок протрубить вечірню зорю. — „Ліжка наверх і до бою!“ як кажуть моряки.

В лїву руку Тартарен брав рукавичку з жалїзними шпичками, в праву палицю зі шпадою; в лїву кишеню кастет, в праву револьвера. На груди між сукню і фланель накладав малайський панцир. Після того вже нїколи стріла отруйна не візьме. Завше бій ся стріли летячої у тьмі. Перед виходом, в тїни і затишку свого кабінети він трошки розминав ся, обороняв ся, пяв ся на стїни, примушував свої мязи; потім він брав свій ключ, проходив через сад поважно не поспішаючи. По англїйськи, панове, по англїйськи! То є справжня відвага! В кінцї саду він відкривав тяжкі залїзні двері. Він їх відчиняв раптом, скажено так, що вони завше стукались об стїнку аж зовнї… От коли-б вони стояли ззаду під дверима, ви розумієте, яка-б то була каша!.. На жаль їх не бувало з заду. Відчинивши двері, Тартарен виходив, хутко озирав ся на право і на лїво, хутко замикав двері на два обороти ключа. Потім в дорогу. На Авіньонській улицї анї тїни. Двері замкнені, в вікнах темно. Все було чорне. Де не де лїхтарі блимають серед туману з Рони.

Величаво і спокійно, ступав собі в ночи Тартарен із Тараскона, стукаючи одноманїтно своїми каблуками, а з під залїзного наконечника його палицї сипали ся искри на бруку. На бульварах, великих улицях, і навіть на маленьких він завше старав ся йти серединою вулицї, се чудова міра предостороги, вона дозволяла завше бачити звідки небезпека і особливо ухилити ся від того, що ввечері в тарасконских улицях викидаєть ся часом з вікон. Але бачучи в нїм стільки перестороги, не думайте що він страхополох.

О, нї! Він тільки беріг ся.

Найкращий доказ тому, що Тартарен не мав страху, се те, що він йшов через місто, замість іти навпростець, а се означає, що він накладав собі дороги довшої, темнїйшої, через силу маленьких брудних уличок, в кінцї котрих було видно, як зловіще виблискує Рона. Бідака завше надїяв ся, що з відки-небудь, з якого-небудь розбійничого закутку вони вискочать з пітьми і кинуть ся на нього з заду. О!.. вони б взяли доброї здачі, я вам в тім ручу ся… Але, горе! Як на сміх нїколи Тартарен із Тараскону не мав щастя на погану зустріч. Навіть собаки, анї пяного. Нїчогісїнько.

Часом зрідка фальшива трівога: якийсь стукіт ходи, якісь приглушені голоси… „Бережись“, казав собі Тартарен, і спиняв ся на пляцу і стояв як вкопаний, вглядуючись в темряву, втягував носом повітрє, прикладав ухо до землї по індійсь- кому звичаю… Хода́ наближала ся… Голоси яснїшали… Нема сумнїву! Вони підійшли… Вони тут. Уже у Тартарена очи світять ся, в грудях спіраєть ся віддих, він скулюєть ся як ягуар і напасти з страшним своїм вояцьким криком… Коли раптом із глибини темряви він пізнає лагідні тарасконські голоси, котрі спокійно кликали його: „То, що? — а, Тартарен… Здоров, Тартарене!

Прокляттє! Се був аптекар Безюке з своєю жінкою, вони йшли до Костекальдів співати свої піснї. „Добривечір! добривечір!“ мимрив Тартарен сердитий на свою невдачу і на себе і суворий, піднявши палицю догори, зникав серед нічної темряви. Прийшовши на вулицю, де був клюб, безстрашний Тарасконець ждав ще трохи, прохожуючись вздовж і поперек перед дверима ранїйше нїж війти. Нарештї, годї вже їх ждати, мабуть вони на сей раз не покажуть ся. Він кидав останнїй визиваючий погляд в темряву і бубонїв сердито: „Нїчого!.. нїчогісїнько!.. Нїколи — нїчого!“

Після того хоробрий чоловік входив грати в безіг з комендантом.

VI.

Два Тартарени.

З сим горячим бажанєм пригод, з потребою сильних переживань, з сею божевільною охотою до мандрівок, поїздок хоч до дїдька в безодню, неначе по волї самого сатани Тартарен нїколи не виїздив з Тараскону.

І се чистїсенька правда, проживши сорок лїт безстрашний Тарасконець нї разу не ночував поза рідним містом. Він навіть нї разу не зробив тої славної мандрівки до Марселю, котрою кожен добрий Провансалець оплачує свою повнолїтність. Було б дуже багато, коли б він знав Бокер, але ж Бокер хоч був і не дуже далеко від Тараскона: їх роздїляв тільки міст. На жаль вітер так часто зриває сей чортів міст, а він такий довгий, такий не міцний, а Рона в тім місцї така широченна, правду кажучи. Ви й самі розумієте…

Тартарен більше любив тверду землю. В чім треба перед вами признати ся, то се в тім, що у нашого героя було дві дуже різні натури: „я почуваю в собі двох чоловіків“, сказав якийсь отець церкви, не знаю котрий. Те саме можна б сказати про Тартарена, котрий носив в собі душу Дон Кіхота, ті самі рицарські поривання, той самий героїчний ідеал, те саме божевіллє на величність на щось романтичне. Але на великий жаль він не мав тїла славнозвісного ґідальґо, того костистого і худого, тої тїни тїла, на котрім матеріального життя не було навіть і на показ; здібного провести двадцять ночей не скидаючи своєї кираси і сорок вісїм годин жити з одною жменею рижу.

З тїлом Тартарена було як раз навпаки; він був справжній чоловік тїла, дуже грубий, дуже важкий, дуже випещений, дуже недоторканий, з міщанським апетитом і вибагливий до прислуги. Постать його була черевата і коротка на лапах безсмертного Санчо Панчо.

Дон Кіхот і Санчо Панчо в тім самім однім чоловіку! Ви розумієте, як погано мусїли вони вести хазяйство! Які бійки, які стусани! Замість прекрасного діальоґа між Люсєном і св. Євремоном, змагання між Тартарен-Кіхотом і Тартарен-Санчо!

Тартарен-Кіхот захоплюючись оповіданнями Густава Емара кричить: „Я їду!“

Тартарен-Санчо, памятаючи тільки ревматизми каже: „я зістаюсь“.

Тартарен-Кіхот, дуже захоплено: покрий себе славою, Тартарене.

Тартарен-Санчо дуже спокійно: Тартарене, накрий ся фланелю.

Тартарен-Кіхот що раз гарячійте: О славні подвійні пазурі! о кинжали, лазо, і махасини.

Тартарен-Санчо, що раз спокійнїйше: О добрі трикотові камізельки! О славні теплі наколїнники! О добрі шапки з наушниками!

Тартарен-Кіхот з шкури вилазячи: Сокиру, дайте менї сокиру!

Тартарен-Санчо, звонить до покоївки: Жамето, мій шоколят.

В ту ж мить Жамета зявляєть ся з чудовим шоколятом, гарячим, паруючим, пахучим і смачними сухарцями з анинсом, котрі примушують Тартарена Санчо посміхатись заглушаючи голос Тартарена Кіхота.

Ось від чого стало ся так, що Тартарен із Тараскона нїколи не покидав Тараскона.

VII.

Европейцї в Шанхаю. Висока комерція. Татари. Чи Тартарен з Тараскону брехун. Марево.

А тим часом якось то одного разу довело ся Тартатенови їхати, їхати в далеку подорож. Три брати Карсіо-Камюс, Тарасконцї котрі мешкали в Шанхаю, запросили його на директора одної їхньої контори в тім містї. Се було б уже справдї те житє, котре йому подобало ся. Поважні справи, цїла прірва помішників під його доглядним оком, зносини з Росією, Персією, Азіятською Турцією, і комерція.

В устах Тартарена, се слово, Висока Комерція, набрало ся б для вас справжньої ваги!..

Торговий дім Карсіо-Камюс. Дім Карсіо-Камюс визначав ся між иншим тим, що на нього скільки раз нападали Татари. Тодї хутенько запірали ся двері. Всї люде брали ся за зброю, вивішували консульський прапор і бах! бах! бах! через вікна на Татарів.

З яким одушевленнєм Тартарен з Тараскону підскочив, як почув сї запросини, про се я не буду вам оповідати; на жаль Тартарен Санчо не чув на се ухо, і що він був дужчий, то з того дїла не вийшло нїчого. Проте на містї пішло багато, багато балачок. Поїде він? не поїде? Закладаю ся, що поїде; закладаю ся що, не поїде.

Се була подїя!..

І Тартарен не поїхав, але все ж таки ся пригода надала йому багато поваги. Чи мати запрошення їхати до Шанхаю, чи їхати в Шанхай, для тарасконцїв було все одно. Звикнувши балакати про подорож Тартарена, тарасконцї вкінцї повірили, неначе б він уже звідти вернув ся, і ввечері в клюбі всї ті пани роспитували його про дорогу до Шанхаю, про море, клїмат, про опіум і про Вищу Комерцію.

Тартарен певний себе, охоче відповідав з подробицями, якими сам хотїв, і поволї сей славний чоловяга і сам почав вірити в те, що їздив до Шанхаю, так що росповідаючи в сотий раз про напад Татарів, він промовляв уже зовсїм певно: „Тодї я озброїв своїх людей, підняв консульський прапор, бух! бах! через вікна на Татар“. Слухаючи се, весь клюб тремтїв…

Ну то ваш Тартарен був страшенним брехуном? — О нї! тисячу разів нї! Тартарен зовсїм не був брехуном…

Ну то все ж таки він повинен знати і памятати, що нї разу не був у Шанхаю!

Авжеж! без сумнїву, він те знав. Тільки ж…

Тільки вислухайте краще, зрозумійте от що. Пора уже раз на завше зрозуміти от що, відносно тої слави брехунів, котру роспустили мешканцї півночи про полудневих. На полуднї зовсїм нема брехунів, їх не більше в Марселї як у Нім, в Тулузї, в Тарасконї.

Чоловік з полудня не бреше, він тільки ся. Він не все говорить правду, але він думає, що говорить. Іхня брехня по їхньому зовсїм не брехня, се марево…

Так, марево!.. А щоб краще мене зрозуміти, то поїдьте собі на південь і ви побачите. — Ви побачите того чорта сього краю, в котрім сонце все перемішає і робить більшим, нїж воно є справдї. Ви побачите сї маленькі пригорки в Провансї, котрі не вище Монмартра, але вам вдасть ся що то велетенські гори, глянете на катедру в Німі — маленьку як дитяча цяцька, — а вона вам здасть ся так само великою, як катедра Парижської Богоматери. Ви побачите… Але що й казати. Єдиним брехуном на полудню, коли їх там їстнує хоч один, так се сонце… Все, чого воно торкаєть ся, все те побільшуєть ся!..

Що уявляла з себе Спарта в часи свого найбільшого розвитку?… невеличке містечко. Якими були Атени? Більш-менш повітове місто… і все-ж таки читаючи історію, ми уявляємо їх величезними містами. От що робить те сонце. Після сього всього хиба-ж ви будете дивувати ся, що те саме сонце проходячи над Тарасконом, могло зробити з старого одставного капітана, як напр., з Бравіди, славного коменданта Бравіду, з буряка зробити баобаби, і з чоловіка, котрому випадало їхати до Шанхаю, чоловіка, котрий там був.

VIII.

Звіринець Мітена. Атляський лев у Тарасконї. Страшна і урочиста зустріч.

І тепер, коли ми вже показали Тартарена з Тараскона, який він був у своїм приватнїм життю, перед тим ще, як слава поцїлувала його в чоло і заквітчала вічними лаврами, тепер, коли ми вже оповіли про се героїчне життє в його скромнім осередку, його втїхи, його печали, його мрії, його надїї, тепер прискорю наш перехід до великих сторінок його історії, до того одинокого випадку котрий повинен був дати новий напрям сїй незрівняній долї.

Се було одного вечера в магазинї зброї Кестекальда. Тартарен з Тараскона саме тодї показував скільком любителям вправи з гольчатою рушницею, котра тодї ще була зовсїм новим винаходом…

Коли се раптом одкрили ся двері і один стрілець до шапок прожогом вбіг в крамницю кричучи „Лев!.. Лев!..“ Всї скамянїли; переляк, метушня, штовханина. Тартарен взяв на руку багнет, Кастекальд побіг зачиняти двери. Всї обступають стрільця, роспитують, давлять і от що чують: звіринець Мітена, вертаючи ся з Бокерського ярмарку згодив ся затриматись на скілька день в Тарасконї і уже росташовуєть ся на замковій площі; має з собою цїлу купу боа, тюленїв, і чудового лева з Атлясу.

Лев з Атлясу в Тарасконї. Такого ще, від коли памятають люди, нїхто не бачив. Почувши се наші славні стрільцї до шапок споглядали гордо один на одного. Яке сяйво покрило їхнї мужнї чола і освітило всї куточки збройнї Кастекальда, і серед мовчаня рука стискала руку! Зворушеннє було таке велике і нежданне, що нїхто не міг вимовити й слова!.. Навіть Тартарен. Блїдий і тремтячий, він ще тримав в руках гольчасту рушницю і мислив перед конторкою… Лев з Атлясу, тут, зовсїм близько, на два кроки! Лев! Се-б, мовляв, героїчний звір і передовсїм лютий, цар звірів, про якого він мрів, се нїби головний персонаж в тій трупі, в котрій сам він грав такі гарні ролї в своїх вимріяних драмах.

Лев! до сто чортів!..

Та ще й з Атлясу!!! Се було більше, нїж Тартарен міг витримати. Раптом він весь росчервонїв ся. Його очи засяяли… Конвульсивним рухом він переклав рушницю на плече і, звертаючись до славного коменданта Бравіди, старого одставного капітана, він промовив до нього громовим голосом: „Ходїм, коменданте, подивимось!!!

„Гей, стійте-но, а моя рушниця! Куди ви берете мою рушницю!“ Попробував був боязко розторопний Кастекальд. Але Тартарен уже вискочив на вулицю, а за ним рушили усї стрільцї до шапок і величаво ступали в ногу по воєному. Коли вони прийшли до звіринця, то побачили там вже багато народу. Тарасконцї, раса відважна, та ще й до того довго вже не мали жадної розваги, наперли на шатра Мітена і взяли його приступом. Сьому всьому груба мадам Мітен була дуже рада… В кабільській одежі, з руками голими аж до ліктів, з залїзними браслетами на завісках, батіжком в одной руцї і живим курчам, трохи підщипаним в другій, знаменита дама витала Тарасконцїв від імени барака і позаяк вона мала мязи, то і її успіх був такий же великий, як і її пансїонерів — звірів.

Поява Тартарена з рушницею на плечах нагнала холоду.

Усї ті відважні Тарасконцї, що спокійнісїнько прохожували ся собі перед клїтками, без зброї, без недовірря, навіть без жадної думки про якусь там небезпеку, всї вони проняли ся досить природним жахом, побачивши свого великого Тартарена, як він входив в намет зі страшною вояцькою зброєю. І справдї було щось страшного, коли він, сей герой… В мить всї що були перед клїтками одсахнули ся. Дїти з переляку почали кричати, дами споглядали на двері…

Аптекар Безюке вислизнув, кажучи, що він іде за своєю рушницею. Тим часом поволї вигляд Тартарена трохи піддав відваги. Спокійний, високо піднявши голову, відважний Тарасконець повагом обходив шатро, пройшов не спинившись перед балїєю з тюленем, з призирством кинув оком на довгий желоб повен вжівок, в котрім боа споживав своє сире́ курча і нарештї спинив ся перед клїткою лева… Страшне і урочисте побаченнє! Лев з Тараскону і Лев з Атлясу оден проти одного. З одного боку Тартарен стояв, виставивши одну ногу вперед і обпершись обома руками на свою рушницю; з другого боку лев, лев велетенський, простяг ся на соломі, прищуривши очи, мляво спустивши свою страшну руду гриву на лапи… Обидва спокійно дивили ся один на другого.

Дивна річ! Чи то рушниця змінила йому настрій, чи він почув ворога своєї раси, тільки Лев, котрий досї дивив ся на Тарасконцїв погордливим поглядом господаря, проводячи по них очима з голови до ніг, сей самий лев раптом розсердив ся. З початку він насупив ся, глухо загарчав, випустив свої пазурі, простягнув лапи; підвів ся, витягнув голову і потряс гривою, одкрив свою величезну пащу і страшенно заревів просто на Тартарена. Йому відповів крик переляку. Тараскон збожеволїв і прожогом кінув ся до дверей. Всї: жінки, дїти, робітники, стрільцї до шапок, навіть славний комендант Бравіда… Оден тільки Тартарен з Тараскону не рушив ся… Він був там, відкритий і рішучий, перед клїткою, з сяйвом на очах і з тою своєю страшною згірдливою посмішкою, котру знало цїле місто.

Трохи згодом, коли стрільцїв до шапок трохи заспокоїв його вигляд і міць , вони наблизились до свого голови і почули як він шептав дивлячись на лева: „Так, так, от так дичина!“