Борислав сміється

Front matter

БОРИСЛАВ СМІЄТЬСЯ.

ПОВІСТЬ.

.

I

I.

Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевій вежі вибив швидко й плачливо одинацяту годину. Від громадки веселих, гарно повбираних панів-обивателів дрогобицьких, що проходжувалися по „плянтах“ коло костела в тіні цвітучих каштанів, відділився пан будівничий, і, вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через улицю до робітників, занятих при ново-розпочатій будові.

— Ну, щож, майстер, — крикнув він, не доходячи, готові ви вже раз?

— Все готово, прошу пана будівничого.

— Ну, то кажіть же вдарити „раст“!

— Добре, прошу пана! — відповів майстер і, обертаючися до помічника, що стояв побіч нього і докінчував обтісувати величезну фундаментову брилу попелівського піщаника, сказав: Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чуєш, що пан будівничий кажуть раст бити?… Живо!

Бенедьо Синиця кинув з рук оскарб і поспішив сповнити майстрів приказ. Перескакуючи через розкидане кругом каміння, задихавшись і посинівши з натуги, він біг, що було сили в його тонких мов скіпи ногах, ід високому парканови. На паркані завішена була на двох мотузках дошка, а побіч неї на таких же мотузках висіли дві деревяні довбеньки, котрими бито о дошку. Се був прилад, котрим давалося знак, коли починати або кінчити роботу. Бенедьо, добігши до паркану, хопив довбеньки в обі руки і з усеї сили загримав ними о дошку.

Калать! калать! калать! — роздалося радісне, голосне гавкання „деревяної суки“… Так мулярі звали образово сей прилад. Калать! калать! калать! — гримотів Бенедьо без упину, всміхаючись до дошки, котру так немилосерно катував. А всі мулярі заняті кругом на широкій площі: хто тесанням каміння на фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких, чотирогранних вапнярках, усі копатільники, що копали ями під подвалини, теслі, що в заді мов жовни цюкали, обтісуючи здоровенні ялиці та дубове делиння, трачі, що різали тертиці ручними пилами, цеглярі, що складали в стоси свіжо привезену цеглу, — весь той ріжнородний робучий люд, що снувався мов мурашки по площі, двигаючи, цюкаючи, хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, — усі зупинилися і перестали робити, мов величезна, стораменна машина, котру одно подавлення крючка нараз спинить в її скаженім ході.

Калать! калать! калать! — не переставав завзято гукати Бенедьо, хоч усі вже давно почули гавкання деревяної суки. Мулярі, що стояли схилені над камінними брилами та з розмахом ценькали о твердий піщаник, аж час від часу іскри пирскали з під оскарба, тепер — покинувши свої прилади — випростовували крижі і роздоймали широко руки, щоби захопити як найбільше повітря в груди. Деякі, котрим вигіднійше було клячіти або чяпіти при роботі, звільна піддвигалися на рівні ноги. У вапнярках шипіло та булькотіло вапно, немов лютилося, що його наперед спражено в огні, а тепер назад вкинено в воду. Трачі таки лишили пилу в недорізанім брусі; вона повисла, спершися горішньою ручкою о делину, а вітер хитав нею на боки. Копатільники повстромлювали рискалі в мягку глину, а самі повискакували на верх з глибоких ровів, вибраних під підвалини. Між тим Бенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами цегли та глини, з трачинням та оприсками каміння на одежі, руках і лицях, почав збиратися на фронтовий угол нового будинку, де був головний майстер і пан будівничий.

— А як, прошу пана, спустимо сей камінь на місце? — спитав будівничого майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану підвалину, котра, хоч лежала плоским боком на невеликих деревяних валах, все таки сягала майстрови трохи не по пояс.

— Як спустимо? — повторив протяглим голосом будівничий, зирнувши крізь монокль на камінь. — Ну, проста річ, на друках.

— А може воно трохи небезпечно, прошу пана? — закинув майстер.

— Небезпечно? А то для кого?…

— Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, — відповів усміхаючися майстер.

— Е-е-е! Що тото! Небезпечно!… Не бійтеся, ніщо нікому не станеться! Спустимо!…

І пан будівничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в три складки, немов то він уже наперед силується і натужується, спускаючи камінь на призначене для нього місце. — Спустимо безпечно! — повторив ще раз і то з такою певністю, немов переконався, що його сили вистачать на таке діло. Однако майстер-недовірок похитав головою, але не сказав нічого.

Тимчасом і инші обивателі, що досі громадками проходжувалися по „плянтах“ довкола костела, на голос деревяної суки почали звільна стягатися теж ід новій будові, а поперед всіх сам власник нової будови, Лєон Гаммершляґ, високий і статний Жид з кругло підстриженою бородою, прямим носом і червоними мов малини устами. Він був нині дуже веселий, говіркий і дотепний, сипав жартами і забавляв видно ціле товариство, бо всі громадилися і тиснулися круг нього. Далі в другій громадці прийшов і Герман Ґольдкремер, найповажнійший, т. є. найбогатший з усіх присутних обивателів. Він був більше здержаний, тихий, а навіть трохи чогось маркітний, хоч і старався не показувати того. Далі йшли ще инші підприємці, богачі дрогобицькі і бориславські, деякі урядники та один околичний дідич, великий приятель Гаммершляґа, певно тому, бо весь його маєток був в Гаммершляґовій кишені.

Ціле те товариство, в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матерій, в блискучих чорних циліндрах, в рукавичках, з паличками в руках і перстенями на пальцях дивно відбивало від сірої маси робітників, пестріючої хіба червоною краскою цегли або білою краскою вапна. Тільки веселий гамір одних і других мішався до купи.

Ціла площа на розі вулиць Панської і Зеленої була заповнена людьми, деревом, камінням, цеглою, ґонтєм, купами глини і подабала на велику руїну. Тільки одна дощана буда, трохи понизче в невирубанім саду, мала вид живий і принадний. Вона була прикрашена зеленою ялиною від входу, в середині обвішана диванами, в ній і довкола неї крутилися прислужники з криком та прокляттями… Приготовляли перекуску, котрою Гаммершляґ хотів пошанувати закладини нового дому. І ще один незвичайний гість з великим подивом придивлявся цілому тому натовпови людей і предметів. Се була невелика особа, — а прецінь усі на неї ззиралися цікаво і якось дивно.

— Ти, Бенедю, — спитав якийсь замазаний глиною робітник, — а то на яку памятку того щигля сюди вивісили?

— А, щось то вже вони з ним гадають робити, — відповів Бенедьо.

Всі робітники перешіптувалися між собою і позирали на щигля, що скакав в дротяній клітці, завішеній на друкови над самою ямою, але ніхто не знав, на що він. Навіть майстер не знав, хоч надавав собі премудрий вид і на запитання робітників відповідав: — А як же, все хотів би ти знати! Постарієшся, як усе пізнаєш!

А щиголь між тим, отямившися з першого переляку при першім напливі цілої тої товпи народа, скакав собі по щебликах клітки, теребив конопляне сімя дзьобиком, а часом, ставши на верхній щеблик, тріпотав червоно-жовто басаманистими крильцями і щебетав тонесенько: тікілі-тлінь! цюрінь, цюрінь! куль, куль, куль!…

З між натовпу гомонячих людей визначилася нараз голова Лєона Гаммершляґа, визначився його голос. Він вискочив на підвалину, і обернувся до всього товариства: — Мої панове, сусіди і добродії!…

— Тихо! тихо! пст! — загомоніло кругом і утихло. Лєон говорив далі: Дуже, дуже вам дякую, що ви були такі добрі, пошанувати мене своїм приходом на нинішнє, таке важне для мене свято…

— О просимо, просимо! — загомоніло кілька голосів, грубих і тонких.

— Ах, ось і наші дами йдуть! Панове, передовсім ходім дами привитати! — І Гаммершляґ щез знов у товпі, а кількох молодших панів пішло на вулицю, де саме надкотило кілька бричок з дамами. Панове помогли їм повилазити з бричок і попідруч повели на площу, де зроблено для них місце тутже біля величезної камінної брили.

Дами ті були то по більшій части старі і погані Жидівки, котрі недостачу молодости і краси старалися покрити пишним і виставним богацтвом. Шовки, атласи, блискуче каміння і золото так і сяло на них. Вони що хвилі осторожно обзирали свої сукні, щоби не сплямити дотиком о цеглу, каміння, або о не менше брудних робітників. Одна тільки Фанні, донька Гаммершляґа, визначувалася з поміж дам іменно тим, чого їм не ставало — молодістю і красою, і виглядала між ними, мов розцвітаюча півонія між відцвівшими бодяками. Круг неї тож і громадилися молодші з товариства і швидко там зійшлася купка, в котрій пішла оживлена, голосна бесіда, між тим як инші дами по перших звичайних викриках подиву, по перших більше-менше пискливих та вивчених побажаннях власникови всякого щастя, сталися досить тяжкі на слова і почали розглядатися довкола, немов дожидаючи якоїсь комедії. Тим ожиданням швидко заразилися й другі. Веселий гомін умовк. Бачилося, що разом з дамами налетів на товариство дух нуди і якоїсь силуваної здержаности, котра нікому ні на що не здалася.

І Гаммершляґ якось немов збився з пантелику. Він мов забув, що перед хвилею почав був говорити бесіду, і снувався то сюди, то туди, зачинав то з одним, то з другим розмову о річах посторонніх, але все те якось не клеїлося. Нараз побачив себе супроти Германа, що стояв мовчки, опертий о стос дерева і озирав цілу площу, немов забирався її торгувати.

— А щож, вашої пані нема, дорогий сусіде? — сказав Лєон усміхаючись?

— Даруйте, — відповів Герман, — вона певно щось нездорова.

— Ах, дуже мені жаль! А я надіявся…

— Але що, — відказав задобрюючи Герман, — хібаж то вона така велика особа! Обійдеться про неї!

— Ні, коханий сусіде! Прошу так не казати, що невелика особа… Як же так?… От, моя Фанні, бідна дитина, — як вона булаб щасливою, якби мала таку матір!…

Неправда тих слів аж била з лиця і очей Лєонови, але уста, послушні наказови волі, говорили, а розум силяв їх до купи, як того вимагав інтерес.

Але ось від лану, де на сході видно було височезну, побілену божницю, почувся великий крик і гамір. Всі гості і робітники звернули очі в той бік. По хвилі показалася на вулиці мов чорна гоготяча хмара, — се був жидівський кагал з рабіном в середині, котрий мав звершити обряд посвячення підвалин нового дому.

Швидко ціла площа була залита Жидами, котрі своїм звичаєм говорили всуміш, голосно і борзо, снували мов мурашки в розваленій купині, оглядали все і немов таксували все очима, а опісля зітхали та похитували головами, немов би разом і дивувалися богацтву Лєона і жалували, що те богацтво в його, а не в їх руках. Немногі панки-христіяне, що теж були в тій купі, нараз помовкли і повідсувалися на бік, чуючися не в своїй тарілці. Околичний дідич хмурився і закусував губи зі злости, видячись в тім жидівськім натовпі, котрий ані крихітки не зважав на нього. Він певно в душі кляв сердечно свого „щирого приятеля Лєона“, але прецінь не втік, а достояв до кінця обряду, по котрім мала наступити перекуска.

Загальний гамір на площі не тільки не вгавав, але ще й побільшився. Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду, почав пирхати по клітці та битися о дротики. Рабіна, старого, сивого Жида з довгою бородою, вели два шкільники попід руки і привели аж ід самій підвалині. Стиск зробився довкола такий, немовби кождий Жид хотів бути таки коло самого рабіна, не зважаючи, що там нема місця на тільки люда. Серед тиску і крику товпи не чути було й того, що читав рабін над підвалиною. А тільки коли шкільники час від часу у відповідь на його молитву викрикнули „умайн“, себ-то „амінь“, тоді й уся проча товпа повторяла за ними „умайн“.

Вдарила дванацята година. На дзвінниці коло костела тутже насупроти нової будови загудів величезний дзвін, звіщаючи полудне. За ним зателенькали й усі другі дзвони на дрогобицьких церквах. Бачилось, що ціле повітря над Дрогобичем застогнало якимись плачливими голосами, серед котрих ще плачливійше і сумнійше роздавалося те безладне, ріжноголосе „умайн“. Робітники, почувши дзвони, познимали шапки і почали хреститися, а один шкільник, підійшовши до Лєона і вклонившися йому, почав шептати: Най Бог благословить вас і зачате вами діло. Ми вже скінчили. А опісля, похиляючися ще близче до Лєона, сказав тихійше: — Видите, Пан-Біг добрий післав вам знак, що все піде вам щасливо, що тільки загадаєте.

— Добрий знак? А то який? — спитав Лєон.

— А не чуєте, що христіянські дзвони самі добровільно роблять вам службу і кличуть на вас благословення христіянського Бога? То значить, що христіяне все будуть вам добровільно служити. Будуть помагати вам осягнути те, що собі загадаєте. Ті дзвони, то добрий знак для вас!…

Колиб Лєон учув був таку бесіду при других, він би певно був насміявся з неї. Він рад був удавати про око вільнодумного чоловіка, але в глибині серця, так як усі малорозвиті і самолюбні люде, був забобонний. Тож і тепер, знаючи, що ніхто не чув шкільникової бесіди, він приймив дуже радо добру ворожбу і віткнув десятку в надставлений шкільників кулак.

— Се для вас і для школи, — шепнув Лєон, — а за добрий знак Богу дякувати!

Шкільник урадуваний став знов на своє місце коло рабіна і зараз же почав перешіптуватися з другим шкільником, котрий очевидно питав його, кілько дав Лєон.

А тимчасом пан будівничий принявся вже до свого діла і почав командувати робітниками. — Ану, до друків! — кричав. Бенедю, тумане вісімнацятий, де твій друк?…

Гармідер на площі ще побільшився. Рабіна відвели на бік, Жиди розступилися, щоб дати місце робітникам, котрі мали зрушити з місця величезну підвалину і впустити її на приналежне місце у викопаний глибокий рів. Дами цікаво тислися наперед і сопіли серед натовпу; вони були дуже цікаві побачити, як то буде сунутися та величезна каменюка. Тільки щиголь цвірінькав весело у клітці та сонце широким, неприглядним лицем всміхалося з гори з посеред темно-синього, безхмарного неба.

Всі прикази будівничого сповнено швидко. Півперек невеличкої доріжки, куди треба було просунути камінь, покладено чотири вали так само за грубі, як ті, на котрих він тепер спочивав. Такіж самі два вали положено півперек ями, в котру треба було спустити камінь. Робітники окружили його з друками в руках, мов ладилися буками всилувати його до руху і зломати його камінну упертість. Деякі жартували і сміялися, називаючи підвалину сірою коровою, котру так богато люда отсе загоняє до стайні.

— А поступися, маленька! — гейкнув один, поштуркуючи камінь рукою. Але ось роздалася команда будівничого і все утихло. На цілій многолюдній площі чути було тільки сапання людей та цвірк щигля в клітці.

— Ану, рушайте! Раз, два, три! — крикнув будівничий. Десять друків, мов десять величезних пальців підхопило камінь з обох боків і він звільна покотився по валах, важко хрустячи ними о підсипаний шутер.

— Гурра! Гей! А скобочи-но його, нехай рушається! — закричали весело робітники. — Далі! кричав серед тих голосів будівничий.

Робітники знов натужилися. Знов захрустів шутер, заскрипіли вали під тягаром, і камінь, мов величезна черепаха, повз ізвільна наперед. На лицях присутних гостей виднілася радість, дами всміхалися, а Лєон шептав до котрогось свого „сусіда“: — І що то! Говоріть, що хочете, все таки чоловік — пан природи! Нема такої сили, котрої він не переміг би. Ось скала, тягар, а й та рушається по його приказу.

— А особливо прошу зауважити, — додав „сусід“, що за сила в товаристві людей! Злученими силами чуда доконуються! Хібаж сам один чоловік потрафив би щось подібного?…

— Так, так, злученими силами, се велике слово! — відповів Лєон.

— Гурра враз! Ану! — кричали радісно робітники. Камінь уже був над ямою, спочивав на двох поперечних ліґарях, котрі по обох берегах ями своїми кінцями глибоко вгризлися в землю під його вагою. Але тепер діло було найтруднійше — спустити камінь відповідно в долину.

— Ану, хлопці, живо, до друків! — командував будівничий. Робітники розскочилися в одну мить на оба боки рова і підсадили пять пар підойм під камінь.

— Попід ребра його! Так, щоби йому аж серце підскакувало, — жартували робітники.

— А тепер підносіть до гори! А як скоро ліґарі відвержені на бік, то як скажу: „Ну!“ — всі разом вихапуйте друки і враз від ями! Розумієте?

— Розуміємо!

— Але всі враз! Бо хто запізниться, то буде біда!

— Ну, ну! — крикнули робітники і разом налягли на підойми, щоби підважити камінь до гори. І справді, він звільна мов неохітно відділився від ліґарів, на котрих лежав і піднісся на кілька цалів в гору. Всіх серця мимоволі дрожали. Робітники, посинівши від натуги, держали камінь на підоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягнуть з під нього ліґарі і заки будівничий не дасть знаку, — вихапувати друки з під каменя.

— Ну! — гаркнув нараз будівничий серед загальної тиші, і девять робітників разом з друками пирсло в противні боки. А десятий? Разом з глухим лоскотом каменя, спадаючого на призначене місце, почули згромаджені і глухий, проймаючий зойк.

— Що се такого? що се такого? — загомоніло кругом. Всі почали знов тиснутися, гомоніти та допитуватися, що се такого сталося.

Сталася проста річ. Девять робітників вихопило одночасно свої підойми з під каменя, а десятий, мулярський помічник, Бенедьо Синиця не встиг сього на час зробити. Одна хвилинка за пізно, але та хвилинка могла його згубити. Камінь усім своїм тягаром шарпнув його підойму і вирвав з рук. Підойма заїхала Бенедя півперек, — ща- стя, що не по голові, а тільки в бік. Бенедьо лиш раз зойкнув і впав мов неживий на землю.

Густим клубом пирснув до гори пісок, де впала розмахнена підойма. Робітники в смертельній трівозі кинулися до Бенедя.

— Що то таке? Що таке? — гомоніли гості. — Що сталося?

— Підойма забила чоловіка.

— Забила? Йой, Боже! — далося чути між дамами.

— Ні, не забила, — живий! — роздалося з між робітників.

— Живий! А! — відсапнув Лєон, котрого крик Бенедя вхопив був мов кліщами за серце.

— А дуже скалічений?

— Ні, не дуже! Се був голос будівничого, котрий також при тім випадку несподівано почув, як під ним ні з сього, ні з того дилькотіли коліна.

Товпа гомоніла і тиснулася довкола скаліченого. Дами охали та пищали, кривячи уста та виставляючи на показ, які то вони чулі та мягкого серця. Лєонови все ще щось невиразно шуміло в голові і думки не могли зібратися до купи. Навіть щиголь у своїй клітці ціпотів жалібно та пирхав по кутах, неначе не міг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однім місці, посинілий як боз, зомлілий, зі сціпленими зубами. Підойма зачепила його острим суком о бік, продерла опинку і сорочку і фалатнула в клубі діру, з котрої пустилася кров. Але підойма засягнула і трохи вище, по голодниці, і через те іменно позбавила його на хвилю віддиху.

— Води! води! — кричали робітники, що заходилися тверезити Бенедя і перевязувати його рану. Принесено воду, перевязано рану і затамовано кров, але відтерти зомлілого годі було. Удар був дуже сильний і в небезпечне місце. Над цілим товариством залягала знов хмара непевности.

— Возьміть його, винесіть оттам на вулицю! — крикнув вкінці Лєон, — а ні, то занесіть до дому та прикличте доктора!

— Живо, живо! — підгоняв будівничий.

Заки два робітники взяли Бенедя за руки і ноги та понесли крізь натовп людей на вулицю, до будівничого з заду підійшов мулярський майстер і діткнувся рукою його плеча. Будівничий зігнувся і обернувся напруго, мов за дотиком пекучої кропиви.

— А видите, пане будівничий, — я добре казав…

— Що, що таке? Хто казав?

— Я казав — шептав зтиха, спокійно майстер, — не спускати камінь на друках, бо небезпечно.

— Е, дурень ти! От мудь, не що инше, а пяний був, не підскочив, — хто йому винен! — відповів офукливо будівничий і відвернувся. Майстер стис плечима і замовк. Але будівничий почув шпильку в нутрі і трохи не пінився зо злости.

Між тим пора було кінчити закладини. Шкільники спровадили рабіна на малу, досить вигідну драбинку, і він зліз по ній на дно рова, де на призначенім місці лежав фундаментовий камінь. На верхній площі каменя була видовбана чотирогранна, досить глибока ямка, а довкола неї червонілися свіжі плями крови, що бризнули з рани Бенедя. Рабін промуркотів ще якусь молитву, а опісля перший кинув невеличкий срібний гріш до видовбаної в камені ямки. За ним то саме шкільники, а опісля почали й инші гості злазити східцями і кидати хто більші, хто менші монети у підвалину. Дами скрикували та хиталися на східцях, піддержувані мужчинами, тільки Лєонова дочка Фанні гордо та сміло злізла до ями і кинула дуката. Після дам почали й панове один по другім спускатися до підвалини. Потомок польської шляхти йшов тутже за Германом і косо глянув на богатого капіталіста, коли той бренькнув блискучим золотим дукатом; шляхтич мав лиш срібного ринського в кишені, але щоб не покпитися зі своїм шляхетським гонором, живо відопяв від маншета золоту спинку і кинув її до ямки.

Довго тягнувся ряд гостей, довго бреньчало золото та срібло, сиплючись у камінну ямку та заливаючи її блискучою хвилею. Робітники, що стояли над ямою, чекаючи на приказ майстра, зависно гляділи на цілий той обряд. Та ось уже кидання грошей скінчилося, — ямка мало що не повна. Лєон, що досі стояв при східцях і всіх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та шляхтичем він на радощах навіть поцілувався), тепер виступив наперед і казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. Робітники кинулися сповнити його волю, а він сам тим часом підойшов ід клітці з щиглом. — Тікілі-тлінь! цюрінь, цюрінь! куль-куль-куль! щебетала пташина, не надіючись собі лиха, коли зближався Лєон. Тонкий, чистий спів щигля звенів у тихім повітрю, мов скло. Довкола всі втішилися, цікаво позираючи на закінчення важного обряду закладин. Лєон зняв клітку з птахом із стовпа, і держачи її до гори, проговорив: — Мої дорогі сусіди, а нині гості! Великий се день для мене, дуже великий. Чоловік, що сорок літ блукався по безлюдних пустинях та бурливих морях, — нині перший раз побачив себе близьким супокійного пристанівку. Тут, в щасливім місті Дрогобичи я задумав увити собі гніздо, котре було би красою і славою міста…

— Браво, браво! — закричали гості, перериваючи бесіду. Лєон поклонився з усміхом і говорив дальше.

— Батьки наші навчали нас, що хотячи зачати якесь діло щасливо, хотячи довершити його щасливо і хотячи уживати його плодів щасливо, треба передовсім зєднати собі духів місця. Ви вірите в духів, ласкаві панство? Може бути, що є між вами хто, що в них не вірить. Я — признаюсь вам — вірю в них. Тут, в тій землі, в тих брилах каміння, в тім сичучім вапні, в людських руках і го- ловах, — у всім тім жиють духи, сильні, таємничі. При їх тільки помочі стане мій будинок, — моя твердиня. Вони тільки будуть її підпорою і обороною. І тих то духів поєднати, жертвою поєднати, кровавою жертвою, — се ціль нинішнього великого обряду. Щоби достаток і добробут — не для мене, а для цілого міста — цвіли в тім домі, ви ласкавими руками кинули в сю камінну борозду золоте сімя. Щоб здоровля, веселість і краса — не для мене, а для цілого міста — цвіли в тім домі, я жертвую духам сього місця сього живого, здорового, веселого і гарного співака!

При тих словах Лєон встромив руку до клітки. — Пі-пі-пі! запищала пташина, пирхаючи і ховаючись по кутах, однако Лєон живо зловив її і виняв з клітки. Щиголь скоро в руці замовк, тільки дивився довкола заляканими очима. Його червонопері груди виглядали, мов велика кровава пляма в Лєоновій руці. Лєон виняв червону шовкову нитку і звязав нею щиглови крила і ноги, а опісля зійшов східцями в долину до фундаменту. Всі довкола мовчали, мов під якимось тиском. Робітники наднесли велику плиту і довкола чотирогранного прорубу в фундаменті наклали цементу, щоб зараз же замурувати той отвір. Тоді Лєон, прошептавши ще якісь слова, зняв перше з пальця золотий перстінь і кинув його до скарбу в камінній дучці, а опісля положив на верх щигля. Пташина лежала спокійно на холоднім, смертельнім ложі з золота і срібла, тільки головку звернула до гори, до неба, до своєї ясної, чистої вітчини, — та зараз велика плита прикрила з верха той живий гріб, затверджуючи будуче щастя дому Гаммершляґів…

В тій хвилі Лєон поглянув в бік і побачив на фундаменті сліди иншої жертви — кров людську, кров мулярського помічника Бенедя. Та кров, застила вже на камені, вразила його до глибини душі. Йому повиділося, що відай чи не „духи місця“ жартують собі з його слів і беруть зовсім не таку марну жертву, як його жертва. Йому повиділося, що та друга, страшна, людська жертва ледви чи вийде йому на користь. Краплі крови, закріплої на камені, в темнім прокопі виглядали мов чорні голови залізних гвоздів, що вертять, діравлять і розточують підвалини його пишної будови. Йому стало нараз якось холодно, якось тісно в прокопі і він вихопився чим скорше на верх.

Гості тиснулися до нього з побажаннями. Герман стиснув йому руку і промовив голосно: — Нехай той невеликий скарб, засіяний приязними руками в підвалину вашого дому, росте і множиться в тисячу раз! Най стане підвалиною слави і богацтва вашого роду!

— І так як ваш дім нині засновується на підвалині з каменя і золота — додав з другого боку також голосно шляхтич,— так нехай щастя і розцвіт вашого роду від нині основується на щирій приязні і прихильности всіх людей!

Лєон радісно стискав руки своїм гостям, радісно дякував їм за їх приязнь і услугу, радісно прирікав працювати на дальше тільки в товаристві і для товариства, — а все таки в серці його лежав ще холодний сумерк, крізь котрий грізно виднілися великі, чорні краплі крови, мов живі залізні гвозді, пробиваючі і розточуючі незначно підвалини його щастя. Він чув з усіх слів своїх гостей якийсь холод, за котрим, бачилось, чатувала скрита глибоко в їх серцях зависть.

Між тим робітники під проводом будівничого замурували з усіх боків фундамент і виводили швидко стіну в середині прокопу. Вдарила перша година.

— Ну, досить, люде, на нині роботи! — крикнув Лєон. — Треба й вам трохи забавитися. Таких днів, як нинішній, в моїм життю не богато, — нехайже і для вас він буде празником. Тут вам зараз принесуть пива і закусок, а ви, майстер, уважайте на порядок!

— Добре, прошу пана!

— А вас, мої дорогі гості, прошу за собою. Фанні, дитинко, — будь господинею і займися дамами! Прошу! прошу!

Гості, весело гуторячи, пішли поміж купами цегли, каміння та дерева до дощаної, вінцями та ріжнобарвними хоруговками устроєної буди на перекуску. Тільки рабін і шкільники та деякі инші „хусити“ пішли геть, не хотячи засідати при однім столі з „трефняками“.

Поки в буді серед веселого гамору пани гостилися, робітники сиділи в широкім крузі під голим небом на камінню. Два помічники наливали пиво, другі два розносили різники хліба та сушену рибу. Однако робітники були якось дуже мовчазливі. Випадок з Бенедьом щемів іще всім у нутрі, ба і весь той дивний жидівський обряд закладин дуже їм не сподобався. Хто вигадав замуровувати живу пташину? Ніби то принесе щастя? А в тім, може й так… Адже добре то якийсь вигадав: „панам весілля, а курці смерть“. А тут ще й ті робітники, що відносили Бенедя до дому, повернули і стали розповідати, як стара Бенедьова мати перепудилася і заплакала тяженько, побачивши свого єдиного сина зомлілого, окровавленого. Зразу бідачка гадала, що вже по її синови, але коли їм удалося протверезити Бенедя, то так утішилася, мов дитина: заскакує коло нього і цілує і плаче і йойкає, так що аж серце крається чоловікови.

— Знаєте що, хлопці, — озвався майстер, — треба би зробити яку складку, та підратувати бідних людей, — бо заки він буде слабий та незарібний, то я й не знаю, з чого їм обоїм вижити. Адже стара іглою не занипає на тільки!

— Правда, правда! — закричали робітники з усіх боків. Скоро по виплаті, то кождий по пять крейцарів, — нам уйма не велика, а їм добро.

— Ну, а будівничий, — озвався котрийсь муляр, — він ніщо не дасть? Адже ціле нещастя через нього!

— Тай ще добре, що на тім сталося, сказав другий. — Та то камінь міг і пятьом так само заїхати!

— Треба йому казати, нехай також причиниться на бідного скаліченого.

— Але вже ви кажіть, — сказав майстер, — я не буду.

— Ну та що, скажемо ми, — гуртом озвалися голоси.

Саме в тій хвилі вийшов будівничий з буди від гостей, щоб поглянути на робітників. Його лице вже налилося широким румянцем від випитого вина, а блискуча паличка дуже живо літала з одної руки до другої.

— А що, діти! крикнув він, підходячи до кружка.

— Все добре, прошу пана, — відказав майстер.

— Ну, так мені й справуйтеся! — І хотів іти назад.

— Ми би до пана мали одну просьбу, — дався чути голос з поміж робітників. Будівничий обернувся.

— До мене?

— Так, — загули гуртом усі.

— Ну, щож такого?

— Щоби пан були ласкаві причинитися до складки на того помічника, що його нині підоймою пришибло.

Будівничий стояв, не кажучи нічого, тільки сильнійший румянець почав виступати на його лице, — знак, що просьба робітників неприємно його діткнула.

— Я? — сказав він вкінці з проволоком. — А ви відки до мене з тою просьбою приходите? Хіба я тому винен, чи що?

— Та, прошу пана, і ми не винні, але здається нам, годиться і таки треба помогти бідному чоловікови. Він слабий, якийсь час не зможе робити, — требаж йому й старій матері чимось дихати.

— Як хочете, то йому помагайте, а я відки до того приходжу! Першому ліпшому непотрібови помагай!… Ще чого не стало!… Будівничий відвернувся гнівно і пустився йти назад, коли в тім котрийсь з робітників обурений такою бесідою, сказав голосно:

— Ади, який пан! А сам тому найбільше винен, що Бенедя скалічило! От коби його було так парнуло, то певно я не пожалував би не то пять, а й десять крейцарів на такого дідовода!…

— Що? — ревнув нараз з усеї сили будівничий і прискочив до сидячих робітників. — Хто се говорив?

Мовчанка.

— Хто се смів говорити? Га?

Ніхто й не писнув.

— Майстер, ви тут сиділи; хто се сказав? Говоріть, а ні, то вас нажену з роботи замісць того урвителя!

Майстер поглянув довкола по робітниках і сказав спокійно: — Я не знаю.

— Не знаєте? То я вас від нині не знаю тут на роботі. Геть!

— То я сказав! — відозвався один робітник, встаючи. Я сказав і ще раз кажу, що ти дідовід, коли не хочеш дати на бідного робітника. А о твою роботу я не стою!…

Будівничий стояв, мов скажений, і з люти не міг прийти до слова. Робітник між тим узяв свій „вінкель“, кельню та міру і, попрощавшися з товаришами, спокійною ходою пішов ід ринкови. Инші робітники мовчали.

— Га, драби, лайдаки! — гримав будівничий. — О, або він стоїть о роботу! Він би лиш лежав горі животом, як та свиня в болоті. Але пождіть-но ви, навчу я вас порядку! Не такі у мене станете! А то урвителі! — І ще весь, телепаючись зі злости та кленучи всю „голоту“, будівничий пішов назад до панського товариства.

В буді тимчасом ішло дуже весело і гойно. По перекусці слуги позбирали миски і тарелі, а натомісць понаставляли фляшок з вином і чарок. Чарки кружили живо. Вино звільна розпутувало язики, розбуджувало веселість та гомін. Пахучий дим з дорогих циґар клубився понад головами до дощаної стелі, плив тонкою струйкою крізь прорізане вікно. Лєонові слуги крутилися посеред гостей, подаючи їм, чого хто забажав. Гості одні сиділи купками, другі стояли або ходили балакаючи, жартуючи або торгуючись. Лєон не покидав Германа. Він нині перший раз близче зійшовся з тим найбільшим бориславським тузом і почув до нього якусь дивну приязнь. Досі вони стояли проти себе, як вороги. Лєон доперва два роки тому прийшов до Борислава з готовим і чималим капіталом. Він був більше образований від Германа, добре знався на купецтві, читав деякі гірничі книжки і думав, що досить йому тільки явитися в Бориславі, а усе покориться перед ним і він стане самовладним паном. Він наперед укладав собі пляни, як то він закупить дешево обширні і найвідповіднійші до копання частки ґрунту, як позаводить собі машини для скоршого і дешевшого видобутку земляних скарбів, як піднесе цілий нафтовий промисл і своєю волею буде піднимати і опускати ціни на всіх торгах. Між тим показалося на ділі зовсім не те. В Бориславі були вже свої сили, і то сили такі, з котрими йому не легко було міритися, — а найбільшою такою силою був Герман. Лєон зразу лютився, побачивши, з якою нетаєною неохотою приймають його давні бориславські підприємці. Особливо Герман, той простий, невчений Жид-онучкар був для нього сілю в оці, і він старався все і всюди, де тілько міг, щипати його, а в товаристві ніколи не переминув поза звичайною чемністю показати Германови свою духову вищість. Герман знов мало робив собі з дотинків Лєона, а шарпав його на полі інтересів: перехапував частки, котрі хотів купувати Лєон, переймав його що найліпших робітників, а при всім тім Лєонови все показував такий вид, буцім то й нічого не знає. Сього було за богато для Лєона. Він побачив, що таким способом не дійде ні до чого. Правда, досі в Бориславі йому щастилося: він надибав на кілька богатих жил воску, кипячка теж в богатьох ямах ішла добре; але Лєон справедливо боявся, що не завсігди щастя буде йому при- хильне, що може часом і відвернеться від нього, а на такий случай ліпше мати сильних приятелів, ніж сильних ворогів. А тут ще й те причинилося, що по смерти жінки Лєон забажав з часом осісти супокійно, утвердитися, пустити коріння в ґрунт і уживати на старість плодів свого неспокійного, запопадливого життя та забезпечити гарне життя своїй одиначці. Тут уже конечна річ — мати кружок приятелів, а не ворогів. При тім же він зачув, що у Германа є син-одинак у Львові в купецькій практиці, — і його думка прямо стрілила туди: Германів син і його Фанні, то пара; два найбільші силачі по капіталу, замісць боротися і підкопувати один одного, сходяться, звязані тісним родинним вузлом і — Лєонова думка будувала золоті замки на тій тривкій підвалині.