Тіні минулого Легенди

Front matter

ТІНІ МИНУЛОГО

ЛЕГЕНДИ

Ь.

Тіні Минулого

Тіні минулого.

Сірі та понурі стоять скелі на берегах старого Тетерева. Гарні вони весною, коли навколо їх зазеленіють густі чагарники. Лагідно-сумні й не веселі робляться вони на заході сонця і стають такими величними, таємничими і загадковими. Вранці, коли сходить сонце, і його перші проміння продеруться крізь зелені віти і смарагдовий туман густою наміткою здійметься від ріки і вкрив собою скелі, то, здається, шо то стовпилися якісь предвічні лицарі краю, заковані в залізні лати, думають думу свою.

Любить їх простий люд і милується ними, бо згідно з прапрадівськими переказами свято вірить, що кождий волинський камінь має разом з своєю минувшиною і свою славну історію, яка є окрасою сучасного, сумного, безнадійного життя. І так склалися довгі низки гарних легенд, в яких розповідається про славну бувальщину, про щастя народу і борців його. Без легенди не могли бути і сірі Тетеревські скелі, а через те й вони вдають свою власну легенду, гарну, старосвіцьку, яку склали ще прапра- діди. Легенда ся набрала чималої популярности в закутках Волині. Тихо переказують її старі діди, наче святу книгу читають…

Виникла вона з того, що серед Тегеревських скель вершина одної скелі є іграшкою самої природи Самий верх скелі здіймається вгору щось на аршинів 16 над самою глибокою бистриною, закінчується велетенською, начеб-то людською головою. Природа так штучно утворила своє чудо, що здається, найліпший майстер незміг-би надати такої величавости і краси. Се і є той волинський сфинкс, про якого простий люд творить казки і переказує перекази. Саму-ж скелю прозвали „Головою Чацького“.

Перекажу дословно сей переказ, як мені самому траплялося чути його.

Тиха, ясна, золота осінь… Одного теплого соняшного дня, коли сонце схилялося на захід, я вийшов з міста і подався на берег Тетерева, де стояли човни. Старенький дідок, що весь час заклопотана налагоджував весла, підняв вгору голову і на мене глянули гарні сірі очі, які наче дивувалися, чого я прийшов сюди в той час, як вже вечеріло. За першим словом привітання, він запропонував мені прогулятися на човні. Вечір був гарний і я з охотою згодився.

Старенька зігнута постать дідка ще більше зігнулася над веслами, сина борода де кілько раз цікаво поверталася в мій бік, але я, зачарований красою рідного краєвида, мовчав. Мовчав і дідок.

Непомітно минали береги з пожовклими чагарниками і враз нас з обох боків оточили скелі, на вершинах яких відбивався крівавий відблиск останього соняшного сяйва. Я захопився їх дикою красою. Дивився з цікавістю, шукаючи очима „Голови Чацького“, про яку нераз траплялося чути. Погляд мій зупинився на стрімкій скелі, верх якої нагадував собою голову сфинкса. При глибоких вечірних тінях було видно чорні очі, наче орлинии дзьоб-ніс, і вуси вниз. На верху „голови“ заріс темний мох, як густа чуприна.

— Чи не се буде, часом, голова Чацького? — спитав я.

— Так. Се вона і є, — поспішно відповів дідок.

— А може, ви, діду, знаєте що небудь про неї, — питався я. — То розповіли-б і мені?..

— Та вже-ж що знаю, а як маєте охоту слухати, так слухайте, а я розкажу що знаю сам. — Відповів він і став розповідати.

„То ще було за наших князів та польських королів. Тоді-то орда татарська часто робила свої напади на Волинь. Злий був тоді час, гірко жилося людям в ту лиху годину. Росте все: квітки цвітуть, люде радіють, весілля справляють, гуляють, а тут і летять бузувіри дикі тай пустку всюди зроблять.

Плакати навіть не було кому на обгорілих головешках. Того замучать, того під ланцюгом в Крим женуть на тяжкі муки. Панам ще нічого було… Вони в замках свою оборону мали, а от простім людям не було життя. Так, ото, одного разу, один проклятущий хан кримської орди вирушив з своїм яничарством на Волинь. Йшов він, як буйна хвиля через всі українські стени, а за ним тільки чорно та сумно, все замовкло, все потемніло… Як кара Божа, дійшов він до Волинських лісів і все палив та руйнував. На полях тільки групи валялися та чорні ворони крякали. Вночі небо червоніло від огню: села горіли, степи й ліси димилися в огні, а народ всюди кінця свого ждав.

„Ну й прийшов той хан з ордою аж до самого Житомира, який годі ще невеликим містом був, а через те мало й оборонців мав; всього один тільки полк лейстровиків та полковник Чацький з ними. Не багато було їх, але сила віри і міць духа була велика. Тоді був день святого Михайла Хмурлива осінь замірала в стужі. Надходила зіма, а люде злякані, тікаючи в ліси та нетрі, кидали свої теплі хати. Один тільки Чацький з своїми лейстровиками відважився вступити в боротьбу з тою руйнуючую силою. Задзвонили в церквах сумно дзвони, наче на похорони, помалу сходились на молитву старці та немічні, що не змогли вийти з міста і поховатися в лісах разом з молодими та дужими. А коли зійшло сонце, то коло Житомира з'явилися яничари. Згодом, як чорна хмара, посунулася і сама орда з ханом. Вийшов Чацький з своїми лейстровиками на певну смерть. Закричали яничари, що аж земля задріжала, як від болю тяжкого. Стали лейстровики, як камінь тверді. Забрязчали шаблі. Як бурхливі хвилі кинулись яничари, тай здивувалися дуже, як побачили перед собою таких славних лицарів. Але дужі хвилі і камінь знесуть з місця. Довго пручалися козаки, і як вже день став згасати, й вони. Мало лишилося їх, багато вже товаришів полягло, і подалася сила проти сили. Стали козаки назад відступати, а дорогу за собою вкривали групами своїх ворогів. Отак прийшли аж на отсі скелі, на які ми зараз з таким спокійним замилуванням дивимся. І вийшов тоді Чацький і сказав: „Смерть нам, браття, неминуча! Так нехай-же вона не буде нам страшна, бо страшнійша буває неволя. Стомилися ми, а руки наші безсилі стали боронитись далі. Внизу наш рідний Тетерев, нехай-же він і нас на вічний спокій!.. Боронили ми свій край рідний, як вірні сини його, так уміймо-ж і вмерти за його в своій вірі!.. Хто край свій рідний кохає так, як кохаю його я, то нехай йде слідом за мною!..“ А по сих словах, скинув Чацький свою вояцьку зброю в холодні хвилі річки, а потім здійняв з голови шапку і, попрощавшись з товаришами, сміливо кинувся в Тетерев. Без вагання кинулися за своїм ватажком і вірні товариші його. Здивувалися яничари побачивши таку річ, і зупинились, незнаючи що робити далі. Боротися не було з ким і вони спокійно стали руйнувати місто. Запалили вогнем церкви святії, і разом з димом постлався дух смерти для всього живого. Настала ніч, а в червонім огні бенкетували татари на свіжих людських трупах

„Коли настав другий день, і як зійшло сонце, то на високій скелі татари побачили велике диво. — Верх скелі, з якої вчора кинувся Чацький з своїми побратимами, перетворився в голову загинувшого сміливою смертю ватажка. Всі яничари жахнулися сього чуда і зараз-же повернулись назад в степи.

„Згодом, як повернулись на руйновища засмучені мешканці, то знайшли собі утіху в вічній пам'ятці, що лишив їм на вічний спомин оборониць їх. І память про славнаго прадіда перейшла з уст в уста і жиє вона аж до нашою часу. Але тепер ніхто не вміє так кохати свого рідного краю, та й самі нащадки славного Чацького сполячились давно і зробилися звичайнісенькими підпанками“…

Замовк дідок, мовчав і я. Тихий холодний вечір повільно спускався на землю. На небі висипали ясні зорі. 3 тихим смутком в душі я повертався до дому. Рідна лєгенда зачарувала мене.

1912 p., 10 січня. м. Краснопіль, на Волині.

„Дівич–гора“

„Дівич-Гора“.

Дівич-Гора… Єсть така могила, що стоїть на межі Волині і , навколо якої розгортаються чудові мальовничі краєвиди. Багато єсть на Вкраїні всяких могил, що лишилися нам в спадщину від минулого життя, багато співається в піснях про „Савур-Могилу“ та про „Лису Гору“, але такої чудової легенди немає ні одна могила, як волинська „Дівич-Гора“.

Волинь, — се культурне огнище минулаго, батьківщина княгині Ольги, Ігоря, Констянтина Острожського. Тут панували горді духом галицькі князі Роман і Данило.

Болючий жаль стискає серце, коли подивишся навколо, як сей край руйнується чужими і занедбується своїми. Трохи спокійнише стає на душі, коли заберешся в глушавину тихого села, яке далеке від міста і куди ще не забралася руйнуюча культура московської казарми. Там ще можна почути про те, що „колись було“, про давні діла минулого і про те, як вірить народ в силу свого духа. Слухаючи пере- кази про старовину натхнені щирою любовю до свого рідного, мимоволі пригадуєш слова поета: „Вірте у геній народа, в силу духовну його“.

Була година жнив і стояв надзвичайно горячий день. Спека потроху вже спадала, бо сонце хилилося на захід. Повітря було задушливе якесь, цілі хмари дрібненьких мушок таньцювали і метушились навколо воза, а дорога була така мягка, як пухова подушка, з якої повільно підіймалася за возом руда хмара порохнечі і важко осідала на свіжі стерні, що тяглись оба-біч дороги. На сході й півночі небосхил був затьмаренний сиво-молошною млою літньої спеки. Я їхав в село К-ку, як-то кажуть, „по справах служби!.“ До села було ще далеченько і я дуже поспішався.

Ще з далека мою увагу звернула велика могила, а зараз, вже під'їзжаючи до села, я побачив на ній високою білого хреста і великий гурт жінок та дівчат з серпами, а чоловіків з косами.

Я пригадав, що десь тут є Дівич-Гора і дуже зацікавився нею. Але, спитавшись свого візника, я почув одно: „Бог його святий знає… Кажуть, що то „Дівич-Гора“…

В вечері я сидів в хаті К-кого пана, який був, моїм старим, знайомим. Пан і його дружина були поступові люде і охоче розмовляли зі мною про теперешні події. Між балачкаю я згадав за „Дівич , про яку найкраще було спитатися тут. Я звернувся до господаря:

— Скажіть мені, що то за могила, що стоїть коло вашого села, з таким високим білим хрестом?

Господарь байдужним сказав:

— Так собі, звичайна могила. Хіба се вас так цікавить?

— Так! Мені казав візник, що вона називаться Дівич-Гора. Вам ніщо невідомо про неї?

— Хто його знає… Єсть один переказ, що колись тут була війна… Колись тут билися Деревляне із Скитами і розбили їх так, що ті свою й ватажка збулися, так ото й єсть скитська могила, де поховано князя скитського з усим його скарбом і жінками. Отеє й усе, що я десь чув і десь читав… Лєгендам я не дуже то вірю.

— Мене, властиво, цікавіть сама назва, з чого-б так вона могла повстати? — сказав я. — Думаю, що се мені хтось із старих селян найкраще розскаже, хоч-би навіт і легендарно.

— Тут є один старий дід, який „все знає“. Хочете, так я пошлю за ним? — сказала господиня. Я вас трохи розумію, чого ви цікавитесь всим таким, як-би сказати?.. Ну… Таким рідним. А зараз ще не так то пізно, а дід, певне ще не спить, бо він тут сторожем коло церкви і цілу ніч в дзвоника дзвонить.

— Прошу дуже! — сказав я.

Ще не встигли й повечеряти, як в хату ввійшов старий, сивий, бородатий, трохи згорблений, дідусь. Ввійшовши в хату, він скинув свого соломянного капелюха і сказав:

— Добривчір! А кому тут старий дідуга?

— Та ось, діду Пархоме, наш гість хоче вас бачити. Він хоче знати, що то за Дівич-Гора біля нашого села От розкажіть-но, як то було! — сказала господиня.

— Оце, але! — промовив Пархом, розтигуючи слова. — Незже не знайшовся такий, щоб розказав про могилу, та щей про таку могилу, про яку мала дитина все знає!…

— От-так, як бачите! Кажете, що мала дитина все знає, а я скільки вже не питаюся, але ніхто й нічого не може мені сказати так, щоб то було до ладу, — сказав я.

Дід Пархом сів на стілець, поклав капелюха на свої коліна і дивлячись кудись в просторінь, наче сам до себе, почав говорити:

„Ех, старість моя біла, розуме безпамятний!.. Важко все спам'ятати, що діди знали та розказували!.. А було багато гіркого, багато солодкого і славного, але не все дійшло до нас… Славні були часи, коли в нас були ще вільні козаки та гайдамаки. Були тоді й люди, як люди, що честю дорожили, волю шанували і добро споживали. Були сміливі і вміли боронитися від ворогів своїх. Лізли до нас чужинці як мухи до меду, бо кожному запанувати над нашим народом та пороскошувати на нашій землі. Ех, і боролися-ж наши прадіди, завзято боролися!.. Скільки могил одних залишилося скрізь і всюди!…

„Тоді-то, колись, як ми воруговали з Поляками, був в нас один лицар. Гей, тай чоловік-же був пристойний! Сам вродливий такий, дужий — як лев, хитрий — як лис, сміливий — як орел. Бив вин ворогів народніх так як сам хотів, але вони йому не могли нічого зробити, бо він розумний був. Любив його весь народ і гострили зуби на нього всі вороги народні і все морочили собі голову, як-би його так доконати, щоб і люди не-дуже про се знали, бо боялися помсти народньої.

„За найменьшу кривду народові, він дуже мстився ворогам. В битвах він був невблаганний доти, доки ворог не складав до його ніг зброю, а тоді лише він його минував. Добре серце він мав, бо за правду стояв, а катувати нікого не хотів. Свої люде про сього казали, що йому Бог скрізь допомогає, а вороги, розказували, що він з нечистим духом знається, а щоб його убити, то треба стріляти срібним кгудзиком, та ще й тричі освяченим. Особливо не любили його ксьонзи єзуїти, які тоді унію заводили. Ото вони казали, шо хто уб'є того лицаря, то матиме відпущення всіх гріхів…

„Звичайна річ, що таких сміливих ворогів не було, а зрадників теж не знаходилося. Але, як кажуть, „лихо само за людьми ходить“. Сталося так, як ніхто й не сподівайся… Лицар той був ше досить молодий і закохався в одну панянку-польку, яка сама хоч і славна була людина, та дарма. Пронюхали про се ксьондзи, тай стали її намовляти щоб вона їм сказана, коли він саме буде в неї, то щоб отруїла його, а за для сього дали їй маленьку пляшечку з гадюччим ядом. Довго вона не згоджувалась, але, нарешті повірила ксьонзам, що обіщали на тім світі рай, тай взялася отруїти свого коханця. Лицар-же про се нічого не знав і не відав, і одного весняного вечора він приїхав до неї. Панянка струнула його радісно, а батько та мати її були на сей раз такі приязні та ввічліві, що він навіть забув за все на світі. Вгощаючись з білих рук матері своєї панянки, він вже думав про те, що скоро зможе одружитися, а того не й думав навіть, що його жде люта смерть. Ото за вечерою, коли лицяря вгощали вином, панянка непомітно налила в його келех того яду, що ксьондзи дали. Того вечора він був надзвичайно веселий і жартовливий; багато співав і грав на кобзі; чимало розказав всяких чудних пригод з свого життя і панянка вже жалкувала за свій вчинок. Після вечері вони вийшли в сад і він говорив їй про своє кохання, не помічаючи того, що вона мовчить як мур. Коли тут він здрігнувся і побілів, бо вчув страшну болість внутрі, десь біля серця. Біль його пройняла до самих кісток і він мимоволі скрикнув: — „Боже, що-ж це“!!!

Панянка зрозуміла все і скрикнула:

— Прости мене, як можеш простити, се я отруїла тебе! З намови ксьонза і своєї родини я стратила тебе. Тікай і рятуй себе, як тільки можеш, а за тобою піду і я. Як ти будеш вмірати, то й я теж умру з тобою!

Не гаючи часу, вони вибігли з саду і побігли через полі до Горбульовського знахаря, який вмів рятувати від всяких хвороб і наглих випадків. Вони все бігли і бігли, але чим далі, тим частіше він зупинявся, щоб заждати, поки трохи вгамується біль. Вже більше половини дороги вони пробігли, вже навіть було видно село Горбулів і хату старого мудрого знахаря, коли лицар став падати з ніг. Він намагався йди, а вона йому до допомагала і голосно гукала на поміч. Але, накінець, він упав і з тяжким стоном сказав: „Кінець всьому!.. Вміраю і сам не знаю за що… Хто-ж тепер буде моїх братів від ворогів боронити, хто зможе стати для них тим, чим був я?.. Прощай, сонце, зорі ясні, місяцю красний і мої рідні поля, духом яких я був живий!.. А ти, зраднице, кохана моя, будь… будь проклята“!..

— Не проклинай! — благала панянка. — Я зро- била великий гріх з намови страшної, але я люблю тебе над усе і йду туди, куди йдеш ти!..

Вона вийняла пляшечку з ядом і враз випила все, що було там і впала на його груди. Він обняв її рукою і так вони вмерли обоє в обіймах страшної муки й болю.

„Ще коли вона кликала на поміч, її почули пастухи, що пасли тут вівці, але коли вони стали йти на голос, то знайшли два теплих, почорнілих трупи в яких вони зараз-же узнали свого любого лицаря і доньку панську Самі не знаючи, щоб се могло бути, вони зараз-же побігли сповістити матір лицаря, а також забігли в панський двір, щоб сповістити про такий страшний випадок“.

„Коли пастух сповістив бідну матір про таке велике нещастя, то та схопилася і побігла з плачем до трупа свою любого сина, а за нею слідом і все село вирушило… В панському дворі вже й бенкет був розпочався і гостів багато наїхало, бо мали святкувати свою ганебну перемогу. Коли тут приходить пастух і каже, що така то і така сталася причина. Тоді всі пани дуже захвилювалися, батько і мати панянки з риданнями заломили руки, але ксіонз став заспокоювати, кажучи: — „То є Божа воля!.. Ви будьте вдячні Богові, що він сподобив вас такого горя, через яке стало нам всім вільно і славно жити“.

„Але нещасний батько, наче збожеволів, він стиснув кулаки і крикнув: „Геть, гаде, з моєї ха- ти! Геть, юдо-Христопродавче!.. Ви привикли натроюджувати брата на брата і робити підлоти, так знайте-ж, що я помщуся вам за своє горе, за гріх і своєї коханої доньки і за змерть мужицького лицаря!“…

„А тоді господярь і з ним його гості поїхали в поле, де лежали обидва трупи. Мертві, кажуть, сорому не мають. — Вони лежали в міцних обіймах смерти.

„Коли пан хотів забрати свою деньку, то тоді весь народ зашумів і закричав, що сього не допустить. Ото-ж зійшлося багато людей в святній одежі, викопали глибоку-глибоку яму, зробили велику дубову труну і так їх обох в одній труні поховали на вічний спокій і на вічну славу.

„Посходились дівки із всього староцства, та й взялися за велику роботу. Сорок день носили фартухами землю і насипали могилу, заким не насипали такої могили, що навколо всю Україну було видно. О, колись то була висока могила!.. Ще був тоді один майстер, який в церквах та костьолах святих майстрував з дерева та каменю. Так ото той самий майстер зробив кам'яну фігуру, біля якої внизу була зроблена кам'яна подоба лицаря і його зрадливої коханки, на вічний спомин нащадкам. Правда, я сам хоч і старий, але не пам'ятаю отих кам'яних „подоб“. Стара фігура згнила, струхлявіла і старий горбулівський канонік нову білу фігуру там поставив, що й пан теж знають… Так ото ся фігура стоїть там і до сього часу. Ще покійний горбулівськии канонік казав, що „як вийдуть літа“, то той лицар знов з'явиться, але тільки буде називатися инакше.

— Хоч того лицаря ніхто по імені не знає, але діла його пам'ятні. — Так ото сей новий лицар як з'явиться, то закінчить діло старого лицаря, що не стане панів, не буде більш ксьонзів і попів, щоб ядом обдаровували своїх вірних, а весь народ зійдеться друг з другом і спільно буде терпіти горе своє і радість свою, бо початок сьому вже зробив мужицький лицар і панська панянка.

„А на самій могилі з давних-давнин, що-весни збіраються дівки та парубки на їгрища. Тут вони „довгі лози“ водять, „черника-горобчика“ грають і купайла вбірають та на річку носять. Ви, певне, вже бачили, що там і річка недалеко?.. На Юрія святого там чоловіки з жінками гуляють, мало не до самої півночі. Гарні се їгрища і не грішні, бо стародавні… А то була ще пісня і про самого лицаря, але я її щось не можу пригадати як слід, а через-те і вибачайте мені старому, що мушу кінчати свою казку. Одно тільки скажу ще, що ота могила зовсім не називається в нас могилою, а через-те як ви питалися, то ніхто і не сказав нічого. В нас вона Дівич-Гора називається, бо там спочиває дівоча зрада, а дівки саму гору насипали“…

Дід Пархом скінчив свою „казку“ і, журно схиливши на груди свою сиву голову, щось думав про себе.

Потім встав і нежданно сказав. „Се я розказав не від себе, а те, що від діда свого чув, а дід від прадіда, — а той все добре знав. Тепер такі часи настають, що може то все ще й справдиться. Може ще й лицар буде, хто се може знати?.. А зараз годі мені розбалакувати тут. Піду я до своєї церкви, та подзвоню в дзвоника, щоб люди знали що варта є. На добраніч!“ — Сказав дід Пархом і помалу вийшов хати.

Вже перед тим, як лягти до ліжка, я почув маленького дзвоника: „дінь, дінь, дон! дінь, дінь, дон!“

То дзвонив дід Пархом, щоб все село знало „що варта є“… 1914 р. 2 вересня. м. Житомир.

Великодні дзвони

Великодні дзвони.

Тиха весняна ніч злетіла на землю. Темне, глибоке, як безодня, небо, здавалося, тремтіло в небесних огнях. Тисячі зірок мирихтіли, сиплючі своє сяйво на оновлену весною землю. Земля не спала, — не спали віти на деревах і молоде зелене листячко не зворухалось у врочистій тиші святої ночі.

Але, ось, з старенької дзвіниці, як перший птах з гнізда, вирвався звук дзвону. Тихо пролетів він між садами і, зворохнувши молоде листя, вдарився крильми в чисті, вимиті віконця хаток і полетів все далі й далі, ген аж на свіжі поля, де, єднаючись з духом землі, здіймався аж високого неба і зникав між далекими зорями. Один за другим, не поспішаючись, вилітали звуки із стародавнього дзвону, і зворухали тихий спокій святої ночі.

Старий Семен, коли видряпався по східцях на дзвіницю, важко зітхнув і, здійнявши з голови шапку, перехрестився тричі на схід сонця — став благословити на діяніє. Він стояв біля вікна, дзвонив і дивився вниз на село, в якому так і заблищали свічки; спішилися як іде до церкви, щоб помолитися перед плащаницею і робити свій дар для розпаленого перед церквию святного огнища. І ось посунули люде до церкви і запалало перед нею огнище. Червоне полумья знялося високо вгору, затріщали старі плуги, а молодь так і за метушилася коло вогню. Не вгасав огонь, а ще більше розгорявся, а на огнище так і падали беззубі борони, тріщало, як воскова свічка, чиєсь, ще цілком новісеньке, рало.

„Хлопці десь потягнули“, думає і Семен і в той час пригадує, що вже пора перестати дзвонити, бо ще й на Селище треба йти.

Старе вже село Чорнополе, дуже старе. Розгорнулось воно в долині під великими лісами — на північ і визирало з своєї долини на полудень, просто на широкий степ, по якому розлігся Чорний Шлях — десь аж до самого Дніпра. Село одрізувалось від степу такою-ж стародавньою маленькою річкою Кобллєм, яка вливалася в Тетерів. Колись се була велика ріка, в глибинах якої була багато всякої риби, в її зелених лугах видимо й невидимо виводилась тьма-тьмуща диких качок, гусей, а на її берегах навіть й видри були… По другий бік річки, на південь, вже в степу розляглась велика балка, яку люди називали „Гайдамацькою“, бо там, як кажуть, колись поляки гайдамаків дуже багато замордували, як вели з Уманя на Коднянську розправу. Але ще більше розповідали старі люди про „Селище“, яке було над „Гайдамацькою“ балкою коло самого Чорнопілля. Розповідали, що колись там було велике місто Широкополе, в якому було багато церков і люде жили гарно. Але як були ще татари, то блукаючи по степах, побачили мисто Широкополе, та й напалися якраз в самісеньку Великодну ніч, коли всі молилися в церквах і ніхто не мав змоги боронитися. Зруйнували все басурменці, розграбували добро людське, старих та вбивали молодих в тяжку неволю забрали, а багато людей зачинилося в церквах і гаряче молилися Богу, щоб врятував від муки. І в той час, як татари хотіли запалити церкви, Бог виявив своє чудо, і всі вони ввійшли глибоко в землю, де осталися і до сього часу. Багато ще людей загинуло, тікаючи в ліс, чимало запропастили себе в хвилях глибокої Кобиллі, та в її болотах. Тілько де-хто встиг щастливо перебратися на другий бік і заховатися в лісах. А татари, як побачили таке диво з церквами, злякалися і втекли назад в степи. Вранці, коли зійшло солнце, то там, де було Широкополе, одне тільки поле чорніло під головешками та попілом… Люде, що втекли з Широкополя, стали сходитись до гурту, і на другім боці річки, серед ліса, проти колишнього міста заклали нове село і в памятку погромленого Широкополя назвали його Чорнополем, яким воно осталось й до сього часу. Ще тоді, коли перші мешканці нового Чорнополя ходили на Широкопільске селище в великодну ніч помолитися Богу за своїх рїдних, — багато людей чуло, як дзвонять в землі дзвони і як звучить церковний спів… З того часу старе „Селище“ для всіх чорнопільських людей стало наче святим місцем.

Семен не раз чув сі росповіді і свято вірив в них, бо знав по собі, що старі люди не правди не скажуть. Але ось він вже два роки ходив на Селище в великодну ніч, молився там до самого досвітку, але ще й ні разу не чув нічого. І зараз він задивився туди за село, де чорніли високі вали Селища і думав: „Певне я дуже грішний коли й досі, нічого не чув?.. А може то й так, людська байка“…

Коли тут Семен вгледів якійсь сині вогні на чорних валах Селища, які то згасали, то синіми рядками здіймалися в гору, якийсь час дріжали в повітрі повільно згасали. „Гроші горять“ — подумав він, і швидко став злізати з дзвіниці. Вийшовши на двір, він непомітно пройшов коло роспаленого огнища, де товпились в святній одежі люде, і подався на Селище.

Заким він перейшов через греблю, та прийшов на Селище, то вже не горіли ніякі огні. Навколо було темно, чогось сумно і страшно стало йому, наче він от-то мав провалитися крізь землю. Семен лише тільки пригадав, що то в сю ніч служиться ота таємнича підземна служба і він, став на коліна, низько припав до землі, вимовляв слова молитви. Минуло чимало часу, а він все стояв, так наче скамянілий. Коли, несподівано вчув, як здвинулась земля під ним, а вслїд за сим вчулось, як задзвонили дзвони. — А гомін тих дзвонів був такий, як шум весняної води на лотоках. Наче крига тріщала-билася чулися удари чавунних сердець об мідь і дивні звуки виривалися крізь товщу , і чув їх, здавалось, не тілько один Семен, а й вся земля і всі люди на ній.

Але, враз затихли дзвони і почув Семен, як щось тепле острим ножем пройшло в його груди, пронизало серце і з очей покотилися горячі сльози. „Так се була не проста байка на селі, її не даремно розповідали старі люде!“ — шептали його уста.

Думки його зникли. З під землі знов, тихо-тихо, як гомін весни в ранковий час, донісся спів: „Христос Воскреснув із мертвих“… Дуже зчудовався Семен і заслухався того дивного співу, в якому, здавалося, було все — радість надії, смуток печалі… У церкві так не співають ніколи, ні молодий піп, ні старий дяк. Спів сей трохи чудний, але повний врочистої величі, чого старий Семен не чув навіть в манастирях. Згодом, коли затих спів, який, здавалося, ввірвався на одній ноті, як міцно затянута струна, він припав ли- цем до вогкої землі, довго ще прислухався, але більше не було чутно нічого… В той час, як він вставав і думав йти в село, з гайдамацкої балки почувся важкий стогін, а вслід за сим, один за другим стали вилітати чорні птахи, які з диким галасом летіли в чорну просторінь ночі…

„Боже, що се таке“?… Невже душі прадідів так заметушились? — шептав переляканий Семен, але в той час вчув другий гомін: Дзень-дзень-бов!.. Дзень-дзень-бов! — дзвонили в селї на всюнощну. — Він, опамятавшись трохи, попрямував до села, а за ним лишилось „Селище“, чорний степ з могилами, а в переді маячіло село, як біла свічка ясна, вся в великодних огнях, світилася церква. На старенькій дзвіниці, наче поспішаючись, дзвони видзвонювали радісну великодну пісню. Йдучі в село, Семен думав: „Всім старім і молодім розкажу про те, що чув і що бачив. Може се вже й смерть моя недалечко ходить за мною; не даремно-ж два роки ходив і не чув ні чого, а се не тільки дзвони і спів чув, а бачив ще й те, чого ще ніхто не бачив. Певне се вже прадіди кличуть до себе“.

До самого ранку палали коло церкви великодні огні, тремтючим світлом горіли свічки, горіло огнище, складене з старих борін та плугів, які принесли в „Божий дар Великодню“ честі , а Семен радісно й задумливо дзвонив у всі дзвони…

Вдень на цвинтарі коло церкви, як зібралось на гулянку майже все село, старі й молоді, Семен став розповідати старім дідам про те? як він в ночі ходив на Селище, і сподобився вчути, як прадіди свій Великдень справляли, казав, що чув дзвонів і бачив, як роєм вилітали з гайдамацької балки чорні птахи, і з стоном людини зникали в степах. Діди слухали се без всякого здивовання, як саму звичайну казку, що ще чули малими в колисці. Трохи тілько чудно їм було, що Семен ще й чорних птахів бачив, чого ще нікому ніколи не траплялося. А що торкається великодного набожества прадідів, так кожний з них був певний, що для сього треба було поститися ще з п'ятниці, і в великодну ніч піти на Селище, де можна було вчути все-все…

Правда, для сього треба було бути хоч трохи праведним, але хто-ж з них міг сам себе зарахувати в число грішних?… — Чого тут такого дивного сталося, — казали старі люди, — Семен вже старий, весь вік прожив честно та праведно, а ось вже в церкві вісімнайцять літ сторожом служить, пости соблюдає, про Бога помятає, так і почув на старости літ

Не кажіть сього, — заперечували більш цікаві до чудес баби, — се ще мало дзвонів слухати, але чи бачив хто до сих пір, щоб душеньки гайдамацькі вилітали як птахи. Чи хто чув, як вони стогнуть, певне і до сього часу важко зносити ті панські кривди?

— Так, так, добрі люде, як душі мучеників виходять з могил, то щось не добре настане в світі. А гайдамаки се-ж все одно що й мученики. — Відповідали діди поважно, не поспішаючись, наче діставали десь з далекої схованки ту старуху й невідому їстину, яку так довго шукають всі на землі…

Семен від такої розради мало що не заплакав. Встав від старих і подався на леваду, де гуляла молодь. На все село лунала пісня:

„По уз наше сельце везяно деревце, Дерево клин — дерево дрібне зелененьке… А з того деревця церковцю будують“ —

На леваді бренів веселий гомін жарту та сміху. — кільки радости й надії чулося в йому! З надією, що тут його краще вислухають, підійшов до молоді ї привітався:

— Христос Воскрес!

— Воїстину Воскрес! — відповіли гуртом.

— Гуляєте собі?..