Огнем і мечем

Front matter

Огнем і мечем.

Розділ I

I.

Рік 1647 був се дивний рік, в якім ріжні знаки на небі і на земли віщували якісь нещастя і надзвичайні подїї.

Сучасні лїтописцї оповідають, що весною на Диких Полях зароїла ся саранча і знищила засїви і трави, а се ворожило татарські напади. В лїтї було велике затьмінэ сонця а незадовго потім появила ся на небі комета.

В Варшаві видїли над містом гріб і огненний хрест на облаках. Отже люди постили і давали милостинї бо говорили, що зараза спаде на край і вигубить людський рід. Аж прийшла зима і то така легка, що найстарші люди такої не запамятали. топив ся що раня і ріки розливались широко затоплюючи береги. Дощі ішли за дощами. Степ розмок і замінив ся в одну велику баюру, а в полудне сонце пригрівало так сильно, що — диво над дивами — вже в половинї грудня в воэвідстві Брацлавськім і на Диких Полях степи і луги покрили ся зелению. Пчоли по пасїках бурили ся і гудїли а по обійстях ревіла худоба. Отже зівсїм зрозуміло, що коли порядок в природї так перевернув ся, то всї на Українї ожидали надзвичайних подїй і неспокійно звертались думками на Дикі Поля, звідки найскорше можна було сподївати ся небезпеки.

А тимчасом на сих полях не дїяло ся нїчого надзвичайного і не було там жадних иньших битв анї боїв крім тих, що там нїколи не переводили ся, а о котрих знали і відали тілько орли, яструби круки і дика зьвір.

Бо такі то вже були ті поля. Всякі слїди людських осель кінчили ся ідучи на полудень, вже не далеко за Чигирином, а від Днїстра недалеко за Уманем. А там далї, ген аж до лиманів і моря тільки степ і степ безконечний обнятий двома ріками як великою рамою. Правда, на Днїпровім лузї, на Низу, за порогами, буяли ще козаки вільним козацьким житєм, але на самих полях нїхто не мешкав, хиба тілько денеде понад берегами виринали козацькі полянки, як острови з посеред моря. Земля належала ”де номіне“ до Річи посполитої, але була безлюдна і Річ посполита винайма́ла її Татарам на пашу; але що Козаки з часта гуляли, то се пасовиско було заразом і побоєвищем.

Кілько там битв зведено, кілько людий наложило головами, нїхто того не зчислив, нїхто не затямив. Тілько орли, яструби і чорна воронь знали і відали, і хто зачув тут крик і краканє або побачив стада птаства кружляючі над одним місцем, той знав, що там лежать трупи… По травах польовано на людий, як би на дикого зьвіря. Полював хто хотїв. Людина переслїдувана законом шукає на диких степах захисту, чабан з оружієм в руцї стеріг своїх черед, лицар шукав пригід, злодїй добичі. Козак Татарина а Татарин Козака. Бувало що і цїлі ватаги боронили черед перед гурмами напасників. Пустий був се степ, але заразом і повний житя, тихий і грізний, спокійний і повний засїдок, дикий не тілько від диких піль але і від диких душ.

А часами війна наповнювала сей безлюдний степ. Тодї плили по нім як филї по морю татарські загони, полки козацькі то хоругви польські або волоські; по ночах іржали конї а їм вторувало витє вовків, голос котлів і мосяжних труб летів аж до Овідиєвого озера і до моря, а на Чорнім шляху, на кучманськім — неначе людська повінь. Від Каменця аж до Днїстра стерегли границь Річи посполитої станицї і полянки — і коли шляхи мали зароїти ся, пізнавано по безчисленних стадах птаства, що сполошене загонами летїло на північ.. Але Татарин як лиш вспів вихилити ся з Чорного лїса або перебристи Днїстер з волоського боку, то степом, степом і разом з птаством ставав в воєвідствах.

Однаковож тої зими птаство не тягнуло ся з криком до Річи посполитої. На степу було тихше, нїж звичайно. В хвили, коли зачинає ся наша повість, як раз заходихо сонце і єго червонаві лучі осьвічували цїлком пусту околицю. На північнім скраю Диких Піль над Омельничком, аж до єго уйстя, найбистрійший зір не міг би відкрити одної живої душі, межи темними, посохлими і півялими бурянами. На виднокрузі лишила ся вже тілько половина соніч- ного кружка. Небо було вже темне і на степі почало поволи смеркати ся. На лївім березі на невеликім вивисшеню, подібнім більше до могили чим до горба, білїли ся руїни мурованої станицї, котру колись побудував єще Теодорик Бучацький, а котру опісля напади знищили до тла. Від тих руїн падала довга тїнь. Недалеко блищали води широко розлитого Омельничка, що в тім місци робив закрут до Днїпра. Темнїло щораз більше. В воздусі тілько роздавали ся крики журавлїв, що тягнули ся до моря, а впрочім жаден гомін не переривав тишини.

Ніч запала над пустинею а за нею настала година духів. Лицарі, що вартували в тих часах по станицях, оповідали собі вечерами, що ночами встають на Диких полях тїни поляглих і відправляють свої хороводи не боячи ся анї хреста анї церкви. Отже коли насїрковані шнури починали догарювати, що означало північ, відмовлювано по станицях молитви за померших. Говорено також що тїни їздцїв, що снували ся по пустини, заступають дорогу подорожним і з зойком просять о знак хреста сьвятого. Були між ними і опирі, що виючи вганяли ся за людьми. Вправне ухо здалека могло відріжнити витє опира від вовчого витя. Показувались також цїлі війска тїний, що часом приближали ся аж до станиць, що аж варта трубіла на алярум. Се звичайно ворожило велику війну. Стріча з поодинокими тїнями рівнож не ворожила нїчого доброго, але не завсїгди треба було собі на зле ворожити, бо нераз перед подорожними і живий чоловік зявляв ся і зникав як тїнь, так, що можна єго було і за духа взяти.

Отже як скоро лиш запала ніч над Омельничком, то не було в тім нїчо дивного, що зараз коло опустілої станицї появив ся дух чи чоловік. Як раз тодї виплив місяць з за Днїпра і побілив пустиню, голови будаків і степову даль. Втім дальше на степу показали ся якісь иньші нічні постати. Перелїтаючі хмарочки заслонювали що хвилинки місячне сяєво, отже сї постати то виринали то знов ховали ся в тїни. Хвилями ховали ся зівсім і здавало ся, що вони розпливають ся в темряві. Посуваючи ся до горбка на котрім стояв перший їздець, скрадали ся по тихо, осторожно, звільна, задержуючи ся що хвилинки.

В їх рухах було щось страшного, так як в цїлім тім степу, що видавав ся на позір так спокійним. Вітер що хвиля подував від Днїпра і шелестів посохлими будаками, які хиляли ся і трясли ся немов перестрашені. При блїдім сьвітлї місяця було видно тільки одного їздця, що стояв на горбі.

Вкінци сей шелест звернув эго увагу. Зближивши ся до краю горба, почав уважно вдивляти ся в степ. В тій хвили вітер перестав віяти, устав всякий шелест, настала повна тишина.

Нагло дав ся чути переразливий свист. Ріжні голоси почали верещати переразливо: ”Алла! Алла! Ісусе Христе! ратуй! бий!“ Червоні сьвітла продерли темряву, роздав ся гук самопалів. Кінський тупіт змішав ся з брескотом желїза. На степу виросли неначе з під землї якісь нові їздцї. Сказати-б буря зірвалась нагло в тій тихій, зловіщій пустини. Потім людські зойки помішались зі страшними вересками, а вкінци все затихло, борба була скінчена.

Очевидно розгравала ся одна зі звичайних сцен на Диких Полях.

Іздцї згуртували ся на горбі, декотрі позлазили з коний і посхилювані приглядали ся чомусь пильно.

Втім в темряві роздав ся сильний і росказуючий голос:

— Гей там! Викресати вогню і запалити!.

По хвили посипали ся іскри, а потому бухнула поломінь з сухих очеретів і смільних скалок, які подорожуючі через Дикі Поля везли завсїгди з собою.

Скоро вбито в землю держак від смолоскипи, і яскраве падаюче з гори сьвітло осьвітило виразно кільканайцять людий похилених над якоюсь постатию, лежачою без руху на земли.

Були то жовнїри, поубирані в червону, двірську барву і в капузи з вовчої шкіри. Оден з їздцїв, що сидїв на бистрім кони був очевидно проводиром решти. Зсївши з коня, зблизив ся він до лежачої на земли постати і запитав:

— А що, вахміщу, жиэ, чи не жиэ?

— Жиэ, пане наміснику, але харчить: аркан го здавив.

— Що зач за один?

— Не Татарин, якийсь значний чоловік.

— Ну, то і Богу дякувати. — Ту намісник подивив ся уважно на лежачого мужа.

Щось якби гетьмансказав.

І кінь під ним дорогий, татарський, певно лїпшого і у хана немавідповів вахмістр.А от там то тримають.

Поручник подивив ся і єго лице прояснило ся. На боці двох жовнірів тримало знаменитого коня, що тулячи уха і роздуваючи ніздря, витягав шию і споглядав переляканими очима на свого пана.

Але кінь, пане наміснику, буде наш?заговорив вахмістр питаючим тоном.

А ти, псявіро, хотївбись христіянинови коня в степу відібрати?

Бо здобутий...

Дальшу розмову перервав сильнїйший хропіт здушеного мужа.

Влити му горівки в ротсказав пан намісниквідійняти пояс.

Чи лишимо ся ту на нічліг?

Так. Розсїдлати конї і запалити костирі. Жовнїри кинули ся як один. Одні почали ратувати і натирати лежачого, другі побігли за очеретами, а иньші стелили на земли верблюжі і медвежі шкіри на нічлїг.

Пан намісник, не журячи ся більше про здушеного мужа, відійняв свій пояс і протягнув ся при огни на бурцї. Був то єще дуже молодий чоловік, сухий, чорняви, дуже огрядний, з орлиним носом на худощавім лици. З єго очий пробивала ся дуже велика відвага і завадияцтво, але на лици було видно чесність. Буйний вус і від давна неголена борода додавали єму поваги понад єго лїта.

Тимчасом двох підростків заняло ся приладженєм вечері. Положили на огни готові четвертини баранячі; також здіймили з коня кілька дрохвів, яких ще за дня заполювали, кілька тетеревів і одного сугака, з котрого хлопець зараз почав здирати шкіру. Костир горів, кидаючи на степ величезні червоні сьвітляні смуги. Здушений чоловік почав звільна приходити до себе.

Через якийсь час водив очима набіглими кровію по незнакомих, слїдячи їх облича; відтак старав ся встати. Жовнїр, що перше розмовляв з намісником, підійняв єго в гору по під пахи; другий встромив єму в руку топорець, на котрім незнакомий опер ся з цілої сили. Лице єго було єще червоне а жили напічнявілі. Вкінци придушеним захриплим голосом вимовив першо слово:

Води!

Єму подали горівки, якої він добре напив ся, що єму очевидно помогло, бо вже чистим голосом запитав:

В чиїх я є руках?

Намісник встав і приближив ся до него:

В руках тих, що васцї сальвували (уратували).

То се не вашмосьцьове взяли мене на аркан?

Моспане, наша річ шабля, а не аркан. Кривдиш васць добрих жовнїрів таким підозрінєм. Зловили тебе якісь лотри, поперебирані за Татарів, котрих як єсь цїкавий, можеш оглянути, бо онтам лежать порізані як барани.

Говорячи се показав рукою на кілька темних тїл, що лежали під горбом.

А незнакомий на се:

То позвольте мені спочати.

Посадили вго на войлуковій кульбацї, на котрій сей сів і задумав ся.

Був се муж в силї віку, середного росту, з широкими раменами, великанської будови тїла, з надзвичайно ударяючими рисами лиця. Голову мав величезну, лице смагляве і огоріле від вітру, очи чорні і довгий густий вус. Єго могуче лице здраджувало відвагу і гордість. В єго лици було щось, що притягало, відбивалась в нїм гетьманська повага, доброта і суворість.

Посидївши трохи на кульбацї, встав і чого нїхто не сподївав ся, замість дякувати за ратунок, пішов оглядати трупи.

Простак!промормотїв намісник. Незнакомий тимчасом придивляв ся уважно кождому трупови, покивуючи головою, як чоловік, що відтанув все. Потім вертав поволи назад до намісника, шукаючи руками пояса, за котрий очевидно хотїв заткнути руки.

Не подобала ся молодому намісникови та повага в чоловіка відрізаного перед хвилею від посторонка; отже відізвав ся закусуючи губи:

Сказавби хто, що васць шукаєш знакомих межи тими опришками, або відмовляєш пацїр за їх душі.

Незнакомий відповів з повагою:

Милиш ся і не милиш ся васць; не милишся бом шукав знакомих, а милиш ся, бо то не опришки, але слуги одного шляхтича, мо сусіда.

Як так то очевидно не пєте з тим сусїдом з одної студнї.

Якийсь дивний усьміх перелетів по лици незнакомого.

І тому ся васць милишсказав кріз зуби.

По хвилї додав голоснїйше:

Але вибач вашмосьць пане, що я наперед не зложив належної подяки за авксілїюм (поміч) і щасливий поратунок, що мене вратрав від так наглої смерти. Хоробрість васцї заступила мою неосторожність, але і моя вдячність дорівнує вашій охотї.

То кажучи, протягнув до намісника руку.

Але гордий молодик не рушив ся з місця і не подав своєї руки; замість сего сказав:

Хотївбим вперед знати, чи маю до дїла зі шляхтичем, бо хоч про се не сумнїваю ся, то всеж таки не годить ся менї приймати безіменних подяк.

Виджу що у вашмосцї є дійсно кавалєрська фантазияі маєш слушність. Я повинен був від назвиска розпочати свій дискурс і подяку. Єсьм Зиновій Абданк, гербу Абданк з хрестиком, з Київського воєвідства, осїлий і полковник козацької хоругви князя Домінїка Заславського.

А я Ян Скшетуский, намісник панцирної хоругви. Я. 0. Князя Яреми Вишневецького.

Служиш васць під славним войомником. Приймиж тепер мою подяку і руку.

Намісник вже не вагував ся довше. Панцирні товариші вправдї з гори дивили ся на жовнірів з під иньших хоругвів, але пан Скшетуский був на степу, на Диких Полях, де на такі річи звертано меньше уваги. До того мав до дїла з полковником, о чім зараз міг ся наочно переконати, бо коли єго жовнїри принесли пану Абданкови пояс і шаблю, подали єму заразом коротку булаву з кістяною рукоятию і з головкою зі слиноватого рога, яких звичайно уживали козацькі полковники. При тім убір Зиновія Абданка був богатий, а єго добірна мова вказувала на бистрий ум і отертє в сьвітї.

Отже пан Скшетуский запросив єго до компанії. Запах печеного мяса зачав власне заносити від костиря і дразнити ніздря і піднебінє. Слуга добув мясо з жару і подав на циновій мисцї. За їсти, а коли принесено їм добрий буклаг молдавського вина, вшитий з кізлячої скіри, завязала ся між ними жива розмова.

От кобисьмо щасливо до дому вернули!сказав пан Скшетуский.

То васць вертаєш? а звідкиж прошу?запитав Абданк.

Здалека, бо з Криму.

А щож вашмосць там робив? чи не їздив з викупом?

Нї, мосцї полковнику: Я їздив до самого хана.

Абданк наставив цїкаво уха.

Ану то прошу, в гарне вашмосць попав дїло. А з чимже вашмосць до хана їздив?

З листом Я. 0. Князя Яреми.

То вашмосць послував. Про щож єгомость князь писав до хана?

Намісник подивив ся бистро на свого товариша.

Мосцї полковникусказавзаглядавась в очи опришкам, що тебе взяли на аркан, то твоя справа, але що князь до хана писав, то анї твоя, анї моя, але їх обох справа.

Дивував ся я перед хвилею, що єгомость князь так молодого чоловіка до хана послом вислав, але по відповіди васцї вже ся не дивую, бо виджу, щось молодий лїтами, але старий експерієнциєю (досьвідом) і розумом.

Намісник ликнув легонько схлїбляюче слово, тілько вуса підкрутив і питав:

А скажиж менї вашмосць, що ти робиш над Омельничком, і як ти ся тут сам взяв?

Не є я ту сам оден, лиш я своїх людий лишив по дорозї а їду до Кодака, до пана Ґродзїцкого, котрий там є начальником над президиюм (залогою) і до котрого єгомость гетьман великий вислав мене з листами.

А чому васць не байдаком, не водою?

Такий був ординанс (росказ), від котрого менї відступити не годить ся.

То дивно, що єгомость гетьман видав такий ординанс, бож власне на степу попав ся васць в таку біду, котрої певно бувбись не зазнав, як-бись їхав водою.

Моспанє, степи тепер спокійні; знаю ся я з ними не від нинї, а то, що мене сегодня стрінуло, се людська злоба і інвідия (зависть).

А хто на єгомостя так завзяв ся?

Довгоби говорити. Сусїд то лихий мостивий наміснику, що субстанцию (майно) менї знищив, з посїдлости мене виганяє, сина менї побив,і от!як васць видиш ще і на житє моє настає.

А бож то васць не носиш шаблї при боцї?

В могутнїм обличу Абданка блиснула ненависть, очи загоріли понуро і він сказав повільно і твердо:

Ношу, і так менї Боже допоможи, иньших рекурсів (средств) проти своїх ворогів шукати не буду.

Поручник хотїв щось говорити, коли нагло від степу роздав ся тупіт коний, а радше поспішний хлюпіт кінських копит по розмоклій траві. Сейчас надбіг намісників челядник, що тримав варту, і оповістив, що наближають ся якісь люди.

То певно моїсказав Абданк,котрі лишились за Тасьмином. Я, не сподїваючись зради, обіцяв ту на них ждати.

По якійсь хвили громада їздцїв окружила колесом горб. До блеску огню видно було кінські голови з створеними нїздрями, порскаючі від умученя, а над ними похилені облича їздців, що прислонюючи долонями очи, дивилися бистро до сьвітла.

Гей люди! Хто ви?запитав Абданк.

Раби божі!відповіли голоси з темряви.

Так, то мої молодціповторив Абданк, звертаючи ся до намісника.Бувайте! Бувайте!

Декотрі позлазили з коний і зближили ся до огню.

А ми спішили, спішили батьку. Що з тобою?

Засідка була. Федько зрадник знав про місце і чекав вже ту з другими. Мусів виїхати завчасу передімною. На аркан мене імили.

Спаси Господи і сохрани! А що то за Ляшок коло тебе.

То добрі другивідповів Абданк.Слава Богу, я цілий і живий. Сейчас їдемо дальше.

Новоприбувші почали розгрівати долонї над огнем, бо ніч була холодна, хоч погідна. Вони зівсім не виглядали на реєстрових Козаків, що не мало здивувало пана Скшетуского, тимбільше, що було їх так богато. Все те видало ся намісникови дуже підозрілим. Коли би гетьман великий вислав Абданка до Кодака дав би єму прецї сторожу з реєстрових, а подруге, з якої причини казав би єму іти від Чигирина степом, а не водою? Потреба переправлюваня ся через всї ріки, ідучі Дикими Полями до Днїпра, могла тільки похід припізнити. Виглядало оно радше, що пан Абданк хотів власне поминути Кодак.

А таксамо і особа пана Абданка дуже застановила молодого намісника. Він зараз завважав, що Козаки, котрі обходили ся зі своїми полковниками дуже поуфало, відносили ся до него з надзвичайною почестию, ядби до правдивого гетьмана. Мусів се бути якийсь великий лицар, а се ще більше дивувало пана Скшетуського, бо знав Україну і по сім і по тім боці Днїпра, а прецї нїчого не чув за такого преславного Абданка. При тім в обличу сего мужа було щось особливогоякась утаєна сила, що била з лиця, як жар від полуміня, якась незломна воля, вказуюча, що сей чоловік перед нїким і нїчим неуступить. Таку власне волю в обличу мав князь Ярема Вишневецький, але що у князя було природним даром, відповідним єго уродженю і власти, се могло застановляти у чоловіка з незнаним назвиском, що заблукав в глухому степу.

Пан Скшетуский довго роздумував. Раз думав, що то може який могучий банїт, що гонений вироком шукав захисту на Диких Полях, то знов, що се ватажко розбійничої шайки, але се послїдне було зівсім неправдоподібним. І убір і мова сего чоловіка вказували на що иньшого. Отже намісник не знав зівсім чого ся тримати, однак мав ся на осторожности, а тимчасом Абданк казав собі подати коня.

Мосцї намісникусказав,кому в дорогу тому час. Позволь собі єще раз подякувати за ратунок. Коби Бог позволив мені відплатити ся рівною прислугою.

Не знав я, кого ратую, проте і на вдячність я не заслужив.

Твоя се модестия (скромність) так говорить, що а рівна хоробрости. Приймиж від мене сей перстень.

Намісник нахмурив ся і подав ся крок назад, мірячи очима Абданка, а сей говорив дальше з батьківською повагою в голосї і поставі:

Глянь лишень. Не богацтво сего перстеня, але иньші цїннїйші прикмети тобі поручаю. За молодих єще лїт, дістав я сей перстень від паломника, що повертав зі Сьвятої Землї. В єго очку є замкнений порох з Христового Гробу. Не годить ся відмовляти такого дару, хоч-би навіть походив з осуджених рук. Васць є єще молодим чоловіком і жовнїром, а коли навіть і старість стояча над гробом не знає, що єї може стрінути хочби в послїдній годині, щож доперва адолєсценция (молодість) що маючи перед собою літа, може наткнути ся на неодну пригоду! Сей перстень устереже тебе від пригоди і оборонить, коли надійде день суду, а се тобі кажу, що сей день іде вже через Дикі Поля.

Настала хвиля тишини; чути було тільки сичінє полуміни і порсканє коний.

З далеких очеретів доходило жалібне витє вовків. Нагло Абданк повторив єще раз, начеб до себе:

День суду іде вже через Дикі Поля, а коли надійде, задивує ся весь сьвіт божий....

Намісник так здумів ся словами сего дивного чоловіка, що приняв перстень не могучи промовити слова.

А той задивив ся в темну степову далечінь.

Потім повернув ся звільна і сїв на коня, єго молодцї ждали вже під горбом.

В дорогу! в дорогу! Бувай здоров дружесказав до намісникатакі тепер часи, що брат братови не вірить, тому не знаєш когось вратував, бо я тобі не сказав свого назвиска.

Отже васць не Абданк?

То мій клейнот...

А назвиско?

Богдан Зиновій Хмельницький.

Сказати се з'їхав зі взгіря, а за ним зго молодцї. Не задовго сховали ся в нічнім туманї. Коли уїхали вже добрий кавалок дороги принїс від них вітер слова козацької піснї:

"Ой визволи. Боже нас всіх бідних невільників, "З тяжкої неволї, "З віри бісурменської, "На ясні зорі,

"На тихі води, "У край веселий, "У мир хрещений, "Вислухай Боже у просьбах наших, "У нещасних молитвах "Нас бідних невільників“.

Голоси тихли поволи, відтак злили ся з леготом, що шумів по очеретах.

Розділ II

II

Пан Скшетуский прибув до Чигирина на другий день рано і станув в містї на попас в домі князя Яреми. Мусїв ту постояти який час, щоби люди і конї могли відітхнути по довгій подорожи з Криму, котру в наслідок зібраних від на Дніпрі треба було відбувати сушею, бо жаден байдак не міг сеї зими плисти під воду. І відпочавши трохи сам пан Скшетуский пійшов опісля до пана Зацьвілїховського, бувшого комісара Річи посполитої, доброго жовніра, який хоч не служив у князя Яреми то однак був єго повірником і приятелем. Намісник бажав довідати ся від него, чи нема часом з Лубнів яйих нових росказів. Однак князь не прислав був жадних нових поручень: Казав лиш Скшетускому, що як відповідь від хана буде прихильна, то нехай їде поволи, щоби не помучити дуже людий і коний. А з ханом мав князь таку справу. Розходило ся єму о покарана кількох татарських мурз, що самовільно розпустили були загони в єго задніпрянських посїлостях,котрих впрочім був цілковито розбив. Хан дійсно дав прихильну відповідь; обіцяв на цьвітень прислати специяльного посла, укарати непослушних мурз, а щоби собі позискати прихильність так славного войовника, яким був князь, післав єму через Скшетуского чистокровного коня і шашлик соболїв.

Пан Скшетуский вивязавшп ся з великою зручностию зі свого посольства, яке вже само було доказом великої князівської ласки, був дуже радий, що аму позволено забавити ся в Чигирині і не наставано на скорий поворот. Натомість старий Зацьвілїховський дуже був зажурений тим, що від якогось часу дїяло ся в Чигиринї. Пішли отже разом до Волоха Допули, що мав в місті гостинницю і тримав винярню. Там, хоч се єще була вчасна година, застали вже силу шляхти, бо був се ярмарковий день, а крім сего на сей день випав постій худоби, яку гнали до обозу коронних військ. Отже притім людий назбирало ся повно. Були там отже і державцї Конєцпольских, і чигиринські урядники, і властителї поблизьких земель, що дістали на підставі привілєїв, осїла шляхта, від нїкого незалежна, дальше урядники економій, трохи козацької старшини і повно шляхоцької дрібноти, що була на службі або жила на своїх хуторах.

Одні і другі позасїдали лави, що стояли вздовж довгих столів і розмовляли голосно, а всї про утечу Хмельницького, яка була найбільшою подією в цїлім містї. Скшетуский і Зацьвілїховський сїли собі в купї на осібности, і намісник почав допитувати ся, щоби то за фенїкс був той Хмельницький, про котрого всі говорили.

То васць не знаєш?відповів старий жовнір.То є писар запорожського війска, дїдич Суботова ідодав тихшемій кум. Знаємо ся від давна. Бувалисьмо разом в ріжних пригодах, в котрих не мало відзначив ся, особливо під Цецорою. Жовнїра з таким досьвідом в війскових справах нема може в цїлій Річи посполитій. Хоч сего ся голосно не говорить, але се гетьманська голова. Чоловік з великим розумом і впливом; єго ціле козацтво слухає більше нїж кошових отаманів; чоловік не позбавлений добрих прикмет, але гордий, неспокійний і коли ненависть возьме в нїм верхможе бути страшним.

Що єму ся стало, що втік з Чигирина?

Жерли ся зі старостою Чаплїньским, але то дурниця! звичайно шляхтич шляхтичеви заливав сала за шкіру. Не оден він, і не єму одному таке лучило ся. Говорять, що баламутив старостї жінку; староста відобрав єму коханку і оженив ся з нею, а він єму єї за се пізнїйше баламутив. Се дуже правдоподібне, бо звичайно...баба вітром підшита. Але се лишень позір, під котрим криє ся щось глубокого. Бачиш васць, справа є така: в Черкасах мешкає старий Барабаш, козацький полковник, мій приятель. Мав він у себе привілєї і якісь королївські письма, про які говорено, що заохочували козаків до опору проти шляхти. Але що то добрий, людяний чоловік, то тримав їх у себе і не оголошував. Отже Хмельницький запросивши Барабаша до себе в гостину до Чигирина, післав тодї своїх людий до єго хутору, котрі письма і привівілєї в жінки видурилиіз ними втїк. Страх, щоби з того не вибухла яка ребелїя (повстанє), як було Остряницї, бо як кажу, се страшний чоловік, а утїк не знати куди.

На се пан Скшетуский:

А то лис! в поле мене вивів. Казав менї, що з козацьким полковником князя Д. Заславського. Таж я єго сеї ночи на степу стрінув і увільнив від аркана.

Господе Боже, що васць, говориш? Се не може бути!

Може бути, коли було. Казав, що з полковником у князя Заславського і що єго післав гетьман великий з листами до Кодака до пана Ґродзїцкого. Але я в се вже не вірив, бо не їхав водою а перекрадав ся степом.

То чоловік хитрий, як Одисей! І деж єго васць стрінув?

Над Омельничком по правім боцї Дніпра. Видко на Сїч їхав.

Хотїв Кодак обминути. Тепер розумію. Людий з ним було богато?

Було з яких сорок. Але приїхали запізно. Колиби не мої, булиб єго старостинські слуги задушили.

Кажеш вашмосць старостинські слуги. Се важна річ!

Так сам менї сказав.

Звідкиж староста міг знати, де за ним шукати, коли ту в містї всї голови тратять, не знаючи, де він ся подїв?

Сего і я не розумію. Може Хмельницький брехав, і звичайних опришків назвав старостиньскими слугами, щоби тим яркійше зазначити свою кривду?

Се не може бути. Але то дивна річ. Чи вашмосць знає, що є гетьманські листи наказуючі Хмельницького ловити і арештувати?

Намісник не вспів відповісти, бо в тій хвилї війшов до гостинницї якийсь шляхтйч з великим галасом. Тріснув дверима раз і другий а розглянувшись гордо по кімнатї, закликав:

Чолем вашмосцям!Був то сороклїтний чоловік, низький з загонистим облнчем, до якої то загоностости причиняли ся особливо вибалушені очи, що як баньки сидїли на верху голови, вічно рухливі чоловік мусїв бути дуже живий і скорий до гнїву.

Чолем вашмосцям!повторив голоснїйше і острійше, коли нїхто не відповідав.

Чолем, чолем!відізвало ся кілька голосів.

Був то Чаплїньский, підстароста чигиринський, повірений слуга молодого хорунжого, пана Конєцпольского.

В Чигиринї не люблено єго, бо був великим завадиякою, тягав ся по судах, але що мав за собою плечі, то не один мусів з ним полїтикувати.

Одного Зацьвілїховського поважав, як всї иньші, задля єго поваги, чесноти і хоробрости. Тож побачивши єго, приближив ся до него, і склонивши ся досить гордо Скшетускому, сїв коло них зі своєю лямпкою меду.

Мосцї старостоспитав Зацьвілїховський,чи знаєш, що ся діє з Хмельницьким?

Висить моєцї хорунжий, як я Чаплїньский, так він висить, а як єще дотепер не висить, то буде висїти. Тепер коли є гетьманські листи, нехай я єго лиш дістану в свої руки!

То кажучи, вдарив кулаком в стіл, що аж напій порозливав ся зі шклянок.

Нерозливай вацьпан вина!Сказав пан Скшетуский.

Зацьвілїховський перервав:

А чи єго вашмосць дістанеш? Прецїнь утїк, і нїхто не знає, де він є?

Ніхто не знає? Я знаю.Як єм Чаплїньский. Пане хорунжий, знаєш Федька. Отжеж той Федько єму служить але і менї. Буде він Юдою для Хмеля... Богато говорити. Вдав ся Федько в приязнь з молодцями Хмельницького. Спритний хлоп. Знає о кождім кроцї. Обовязав ся менї доставити єго живого чи мертвого і виїхав в степ якраз перед Хмельницьким, знаючи, де єго має чекати. А чортів син проклятий.

То говорячи, знов вдарив в стіл.

Не розливай вацьпан вина!повторив з притиском пан Скшетуский, що від першого погляду почув якусь нехіть до сего підстарости.

Шляхтич почервонів як бурак; блиснув своїми вибалушеними очима, думаючи, що се зачіпка, і глянув визиваючо на Скшетус . Але побачивши на нїм барву Вишневецьких, погамував ся, бо хоч хорунжий Конєцпольский жив під той час в незгодї з князем, то Чигирин був занадто близько Лубнїв і небезпечно було не пошанувати княжої барви.

А князь знов і людий таких добирав, що кождий два рази подумав, нїм з котрим зачепив ся.

Отже то Федько підіймив ся доставати васцї Хмельницького?питав дальше лан Зацьвілїховский.

Федько. І доставить, як-єм Чаплїньскі.

А я васцї скажу, що не доставить. Хмельницький з засїдки видістав ся і поїхав на Сїч, о чім треба краківського пана єще сегодня завідомити. З Хмельницьким нема жартів. Коротко кажучи, лїпший він мав розум, твердшу руку і більше щастя, як васць, що дуже скоро горячиш ся. Повторяю васцї, що Хмельницький відїхав беспечно, а коли не віриш, то тобі сей ось кавалєр потвердить що єго вчера на степі здоровим бачив і здоровим лишив.

Не може бути, не може бути!верещав Чаплїньский рвучи волося на голові.

І що більшедодав Зацьвілїховськийто сей сам ту присутний кавалєр єго виратував і вибив васцї слуг, в чім він розуміє ся нїчого не винен, бо вертає з Криму, з посольства і про листи гетьманські нїчого не знав, а видячи чоловіка мордованого опришками, прийшов єму в поміч. І власне про се виратованє ся Хмельницького завчасу васцї повідомляю, бо готов тебе відвідати з Запорожцями в твоїй економії, а думаю, що не був бись сему дуже радий. Забогато оба дерлисьте ся. Тьфу до лиха!

Зацьвілїховський також не любив Чаплїнського.

Чаплїньский зірвав ся з місця і аж му мову відняло зі злости. Твар побагровіла му дочиста, а очи вилазили на верх. Так стоячи перед Скшетуским, добував з себе тілько уривані слова:

Як то! васць мимо листів гетьманських... я васцї...я васцї...

А пан Скшетуский навіть не вставав з лавки, тільки сперши ся на ліктеви, дивив ся на підскакуючого Чаплїньского, як яструб на привязаного воробця.

Чого васць до мене чіпаєш ся, як ріпа до песього хвоста?спитав.

Я васцї до суду з собою... Васць мимо листів гетьманських... Я васцї козаками...

Кричав так, що в гостинници притихло трохи. Присутні почали звертати голови в сторону Чаплїньского.

Він завсігди шукав зачіпки, бо така вже була єго вдача, робив галабурди кождому, кого спіткав, але тепер всїх се застановило що зачав при Зацьвілїховськім, котрого одного побоював ся, і що за чав з жовніром носячим барву Вишневецьких.

Тихо бо васцьсказав старий хорунжий.Той кавалєр є зі мною.

Я ва...ва... васцї до суду... в диби!верещав дальше Чаплїньский, не зважаючи вже на нїщо і на нїкого.

Тепер пан Скшетуский піднїс ся також як був високий, але не виймав шаблї з похви, тілько як була опущена низько на ременях, зловив її по середині і підсунув в гору, так, що держак разом з хрестиком знайшли ся Чаплїнському під самим носом.

Понюхайно васць сесказав холодно.