Кубань

Front matter

П. ЛІСОВИЙ

Ь

НАРИСИ

I

КУБАНЬ

I

Двері Кавказу. Ростов — Краснодар.

Ростов — одне з найбільших міст в СРСР. Але річ не в цьому, бо Ростов можна вважати за „двері Кавказу“. Він сполучається залізницею з нашим багатим на вугілля Донбасом і з Україною; друга залізниця зв'язує його з Москвою, а третя — з Волгою. Крім цього, тут тече „тихий Дон“, що колись дав Степана Разіна, Булавіна, Омеляна Пугачова, а потім… козачих генералів, що вели темні козачі маси проти революції…

Ростов — політичний і торговий центр Північного Кавказу; на П. Кавказі живе 8 міл. населення, з них 2 міл. українців. Ростов — велике пролетарське місто, центр робітничого руху Краю, і ростовський пролетаріят багато вписав славних сторінок в історію пролетарської боротьби. Зрозуміла річ, що значіння Ростова чим-далі зростатиме.

Історія Ростова йде в далеку сивину. Це тут недалечко було древнє таємниче місто — Танаїс, що про нього часто згадували грецькі письменники. Тут колись були скіти, хозари, сармати, греки, римляни, ґенуєзці, турки. Доходили до нього дружини князя Ігоря, і не раз тут гуляли братчики з Січи Запорізької.

Валки й орди кочовників, що йшли із Азії в Европу, неодмінно проходили тут. Раса за расою, плем'я за плем'ям залишали тут свої сліди, бо таке вже географічне положення Ростова: Дон, шлях до Озівського, а далі й Чорного моря, вільні степи, багатий край. Багато чого хоронить у собі земля Ростова. Частину пам'яток викопано й розміщено по музеях, але вивчення краю тільки но починається й жде на свого дослідника.

В Ростові мені приходилось бувати в 1910 р. Тоді Ростов буйно зростав. Політичним центром вважався Новочеркаськ, де сидів наказний отаман війська Донського, а Ростов був виділений в окреме градоначальство.

В Ростові тон життю задавала місцева буржуазія. Садова вулиця (тепер вул. Енгельса), — одна із кращих вулиць не тільки в Ростові, вона б могла посперечатися і з київським Хрещатиком, — ввечері горіла „тисячею вогнів“, і її широкі панелі наповнювала блискуча й тисячоголосна юрба.

Зараз Садова вулиця не має того блиску. Вона не така шумна. Людей на ній менше, але краса лишилася, тільки вона стала простішою, суворішою, і тому нам ближчою.

Коли Ростов — центр Краю, то вулиця Енгельса — центр Ростова. Тут містяться краєві установи, як от Крайвиконком і Крайком ВКП(б), державний банк, кооперативні та торговельні установи, контори, склади. На вулиці рух діловий, а не рух фланерів, що не знають, що з собою робити. А ввечері вся вулиця горить гронами вогнів, дзвонить трамвай, і весело проходить комсомольська молодь.

Обличчя Ростова стало зовсім іншим. Ростов став демократичніший, і вершить його ділами не буржуазна міська дума, а міська рада. Революція поклала свій відбиток на Ростов, що за нього точилася така довга й така уперта боротьба.

Хто володіє Ростовом, той володіє Північним Кавказом. Та не тільки Північним Кавказом, а й взагалі впливає на весь Ближній Схід. Ось чому Ростов був об'єктом жорстокої боротьби не тільки в давні часи, а й у наші дні. Руські царі в своїй експансії до моря заклали на місці теперішнього Ростова невеличку фортецю. З одного боку вона мала на меті сторожити турків в Азові, ногайців і татар, а з другого — держати в руках донське козацтво, з яким царям було чимало рахуби, поки воно приборкало його остаточно.

А за революції ніби вернулися давні часи. Сюди докотились залізні когорти німців у 1918 році. Німці, що мріяли про Індію й бакинську нафту, правильно розраховували, що, володіючи Ростовом, вони ставлять під величезну загрозу англійський вплив у Персії, у долині Тигра й Ефрата, і простягають руку до мосульської нафти. Грузинські меншовики, дашнаки й мусававісти, всі ті, хто ненавидів пролетарську революцію, починають хитатись між німецьким та англійським імперіялізмом. І Англія, вкупі з усією Антантою, вживає надзвичайних зусиль, щоб не пустити далі німців, і гарячково організовує сили для боротьби з німецьким імперіялізмом і… проти радянської Росії. Північний Кавказ обертається в руську Вандею, а Ростов — у штаб її.

Героїчна боротьба біднішого козацтва, селянства й робітників не витримує, радянська влада по всьому Краю ліквідується, і реакція святкує свою перемогу. Одні червоні загони йдуть до Росії, другі — в гори, треті — в степ, за Сальськ, до Каспію, на Волгу під Царицин. Жорстока була розправа по всіх улусах, аулах, станицях та хуторах. Білі полювали на голови більшовиків, а Ростов керував усім цим. Уже одна присутність німецької каски надавала їм сміливости на це.

Потім німці пішли. Ростов робиться ставкою Денікіна. Звідси білі зграї розсипались по всій Україні й далеко по Росії, докотились до самого Орла і… революція побідним маршем за кілька місяців не тільки загнала контр-революцію назад, а й забрала в неї Ростов. З 1920 р. Ростов став червоним, Радянська влада твердо стала на берегах Дону.

Політична ситуація на Північному Кавказі дуже складна. Місцевій владі доводиться мати діло з давніми пережитками, становою ворожнечею, що її громадянська війна надзвичайно поглибила й загострила. Головне, розуміється, завдання полягає в тому, щоб найти правильні шляхи до трудового й політичного співробітництва основної маси козацтва з так званими іногородніми селянами. Потроху це вдається. Стираються старі образи. Сходить зі сцени старе покоління, а на його місце стає нове, що виросло вже за радянських умов, з'являється нова радянська інтелігенція, і таким чином, в котлі революції переварюються старі звичаї й старі порядки на нові.

До того ж економічні заходи, культурна робота, підвищення економічного рівня біднішого козацтва — все це наближає трудові маси козацтва до радянської влади й комуністичної партії.

Старе вмирає, народжується нове. Ростов — велике місто, Ростов —-пролетарський центр — революціонізує ввесь величезний край.

Так Ростов із просто „дверей Кавказу“ став дверима Червоного Радянського Кавказу.

Лишаю Ростов. Після двох днів похмурої погоди, день сьогодні ясний, тільки з Дону віє свіжий вітер. „Тихий“ Дін широко розлився, і водяний простір простягся аж ген-ген, до самого Батайська — кілометрів на 10, як що не більше.

У мене досить чудне самопочуття. Ніби я опинився в ролі якогось не то що „вельможного“, але все-таки чужоземця. Мене тягне туди, в донські станиці, де я колись прожив без малого рік. Та то мені не по дорозі. Шлях лежить на Південь — на Кубань. І тому Дін лишається, той Дін, що про нього колись в старовину співали донські козаки:

— „У нас, на Дону, живут не по-вашему, Не ткут, не прядут, не сєют, не жнут, А хорошо живут!“…

А товариші в Ростові, коли я з ними прощався, прохали:

— Та ви, будь ласка, нащот мови нашої напишіть. Чи й справді вона така, як у вас, на Радянській Україні, чи може, дійсно, якась особлива, кубанська чи північно-кавказька!

І я вже з самої станції Ростов вирішив робити мовні спостереження. А щоб не видати, мовляв, себе, я напустив на себе інкогніто, вирішив тільки слухати, а самому мовчати. Ось чому для вас і буде зрозумілим те, що я писав вище про „вельможного чужоземця“.

Потяг оказався набитий до того, що не тільки в купе, а і в коридорах повно. Поставив до стіни свої немудрі речі й придивляюсь до публіки. Нічого особливого: робітники, пригородні селяни й селянки, якісь перекупки. Одне купе зайняли делегати Всеросійського З'їзду Рад; їдуть до Краснодару. Дуже закортіло поговорити з ними, але вирішив дотримати своє інкогніто до кінця і… не заговорив.

Праворуч мене стоїть свита курського покрою, ліворуч хлопчик якийсь, а далі кілька дівчат, ніби якимось чудом переправлених сюди з Полтавщини, — ті ж на головах хустки, керсетки черкасинові, простенькі спідниці темного кольору.

Свита праворуч торкає мене за плече. Повертаюсь і бачу сірі очі, руденьку, цапину рідку борідку, бліді блакитні очі. Говорить трохи заїкаючись.

Кажу по-руськи:

— В чім річ?

— Скажи, милий, далеко до Кущівки?

— Не знаю, в перший раз їду… А вам чого туди?

— На заробіток їду, милий!..

— А сам звідки?

— З-під Обояни.

— А що, хіба погано живеться, що так далеко на заробітки забиваєтесь?

— Та я вже, рахуйте, оце третій рік їду сюди. Я люблю роботу, то й хазяїни мене люблять. А потім я ще й можу за попа служити. Скажім вінчати: з багатого братиму за вінчання — 20 крб., а з бідняка — 5 крб. Все в моєму господарстві прибуток буде. Кликав жінку з собою, так не хоче, дурна!..

Раптом моє вухо ріже українське:

— Степане, та куди ж ти поліз! Сідай в оцей-о вагон!

Що за чудасія думаю собі. Таке можна в нас у Харкові почути, а це ж — Ростов? Однак, прислухаюсь: говорять точнісінько так, як і у нас, як що не краще.

Коли це хтось із-заду гукає:

— Параско! Ти чого розсілась серед дороги? Прийми цеберку!..

Прислухаюсь пільніше, і оказується, що по всьому вагоні лунає українська мова. Ну, точнісінько так, як на наших дачних потягах, коли їдеш на Мерефу або Деркачі. Піввагону зайняли, як тут кажуть, „хахли“ і ніскільки не думаючи, що вони знаходяться в РСФСР, говорять собі, хай нікому не буде страшно — ростовською, особливою руською мовою, що дуже скидається на харківську та полтавську говірку. Але, як відомо, та мова в нас зветься українською. Тут цього не знають.

Проте, звідкіля ж тут, у Ростові й біля Ростова, українці взялися? Колонізація ця почалась давно, а викликана вона суто-економічними причинами. Річ в тому, що донське козацтво, по своїй соціяльній природі, було далеко не однакове. В той час, як козаки з верхнього Дону жили, здебільшого, бідно, землі в них було обмаль, а земля та була часто невдобна, то „низові“ в більшій частині жили заможно. Це вони говорили, що

„У нас, на Дону, живут не по-вашему, Не ткут, не прядут, не сєют, не жнут, А хорошо живут!..“

Землі було багато, землі були вільні, і от сюди з України й сунули переселенці. Осіли вони, можна сказати, під самим Ростовом. На північ по Дону колонізація не йшла, бо, поперше, там сиділа суцільна маса козацтва, потім ішли такі ж переселенці з центральної Росії. Зате на півдні, в так званому Прикубанському степу, осідали цілі українські хутори й села, і, мабуть, важко було іноді сказати, кого більше тут — козаків, чи „городовиків”.

Але факт залишається фактом — кругом Ростова повно українців. А щоб не бути безпідставним, дозвольте офіціяльну справку дати. В Донецькій окрузі (центр — Ростов) налічується, за даними статбюра, 200 тис. українців, а шкіл українських на всю цю масу не то 16, не то 20, бо точно ніхто цього не знає.

Їдемо далі. Минаємо станції Гайдаш, Койсуч, Каяль. Та сама Каяль, де колись українських князів побили половці; та сама, про яку писав Шевченко:

З-перед світа до вечора, А з вечора до досвіта Летять стріли каленії, Бряжчать щаблі о шеломи, Тріщать списи гартовані. В степу, в незнаємому полі Серед землі Половецької, Земля чорна копитами Поорана, поритая; Кістьми земля засіяна, А кровію политая.

А зараз на пероні дівчатка продають молоко й гукають (теж по-„ростовськи“, а як хочете, то по-українському):

— Молока, молока! П'ятак стакан! Дядьку, беріть молоко!.. Свіже, хороше!.. П'ять копійок стакан!..

„Дядько“ випив молока і йде до вагона. Дівча кричить:

— Ну, як вам, дядьку, не стидно! А гроші?

А „дядько“ у відповідь:

— Не бійсь, дурна, зараз винесу.

Але я почуваю, що моя аргументація слаба, коли я тут передаю ці слова. Адже відомий чорносотенний архиєпископ у 18 році в Харкові теж обурювався: — „Как, читать евангелие на малорусском языке? Не допущу я в церковь базарного языка торговок!“

Воно й ми не претендуємо на це. Але гадаємо, що викладати політграмоту й взагалі грамоту в приростовських селах, звідки оті дівчата й оті робітники, мовою, якою вони говорять — єй-право, для революції не пошкодило б!..

Але я все ще собі не довіряю. Дивлюсь у вікно, міркую, факти один з одним порівнюю.

А за вікном степ послався. Догоряє сонце, і небо пурпурне, хмари полум'ям горять, горять плеси, горить степ. Тихо. Тепло. Вечір.

Степ темніє. А за хмарами місяць блукає, ллє своє проміння-павутиння.

Наш, український краєвид. На обрію маячать станиці, бовваніють церкви. Он видно, як воли гарбу тягнуть. Он мелькнуло озеро. Он далі вибагливо крутить степова річка…

В кутку коридора молодиця бавить і зацитькує дитину. Дитина плаче, заходячись довгим кашлем. Підхожу.

— „Чем больна девочка?“ — питаю.

Молодиця в тремтячому світлі свічки підводить на мене очі. Відповідає:

— Це не дєвочка, а хлопчик… Хворе… Оце возила до Ростова, дали якесь лікарство. Не знаю, чи допоможе…

— А їдете далеко?

— Та до Кущівки їдемо. Там живемо!..

Для мене стає ясніше ясного, яка мова цієї молодиці. Більше навіть і питати нічого.

Потяг мчить далі. Минаємо Кущівку, Кисляківку. З темряви виринають світлі точки. Місто чи село?

Звертаюсь до чоловіка, що схилився на вікно.

— „Что это за огни?“

— Тето?.. — і чорний палець простягається до вікна. — Тето станиця Павловська!..

І знову я міняю „мову“ й кажу:

— Та що ж то, завод чи станція електрична?

Чоловік відповідає:

— Та ні, заводу немає. А оце електричество недавно відкрили!..

Ну, чим не полтавська або харківська відповідь. Зверніться до нашого селянина руською мовою, він вам неодмінно скаже „тето“. Заговоріть до нього по-українському, він вам скаже „це“, „та ні“.

Ні, що не говоріть, а чудна ця якась кубанська мова. Ніби то вона й українська, і не українська. Ніби вона й кубанська, і не кубанська. Не розбереш, до якої мови вона ближче. Ніби ближча до української. А в тім — „хто його знає“, як казав один із персонажів О. Вишні, — „і вам, розумним людям, видніше!..“

А чи ж воно, справді „видніше“..?

До Тихорєцької прибуваємо о 2 год. 25 хвил. ночи. Звідси потяг повертає на захід прямо до Краснодару. Жалкую, що їдемо вночі, і нічого не можна бачити. У вагоні всі сплять, і спостережень ні над ким робити.

А дуже кортить подивитись, бо тут уже колія по справжній Кубані пролягає. Та нічого не вдієш,— прийдеться й самому спати.

Сідаю в куточок і куняю. Зупинка. Витираю спітніле вікно, — гай-гай! Небо сіре, і січе дощик; дрібний та густий. Крізь мутний ранок видно зелені лани, чорну ріллю, вербу в молодих листочках. Понад колією білим цвітуть якісь кущі. Видно вишні в усьому білому. Нарешті, доїхав до справжньої весни.

Знову пливуть станції, лани, садки. О 4 годині 25 хвилин ранку — записую точно в своєму блокноті — потяг підходить до дебаркадеру станції Краснодар. Уява притуплена. Сідаю на візника, а думка: „Спати, спати!“

II

II

Кубань. — Край і населення.

Коли говорити про Кубань, то треба розуміти величезну область, що починається, власне кажучи, від Ростова й тягнеться аж до Кавказьких гір. Самі кубанці проводили кордон трохи ближче.

— По Кущівку наше! — кажуть вони.

Кущівка — станиця, від Ростова верстов на 80—100. За нею починались землі донських козаків.

Характер поверхні краю, що лежить на правому березі р. Кубани — це рівний, як стіл, степ. Переїжджаєте коло Ростову Дін. В цьому місці на весні він широкий-широкий і зливається десь з морем. Далі потяг зникає в далині степу. Степ той тягнеться на захід до Озівського моря, на схід прослався аж до Каспія, а на півдні впирається аж в Кавказькі гори.

Ніщо не порушує одноманітности пейзажу. Верству за верствою потяг біжить все рівним і рівним степом, без гір, без ярів і балок, без тих чудових краєвидів, що до них ми звикли в себе на Великій Україні.

Степ, степ і степ! Поки сягає око. Степ і небо. І той, і друге десь далеко зливаються, і не можна їх в далечині розрізнити. З маленького пригорбку видно на багато верстов.

Маячать станиці в імлі. Зрідка попадаються купи дерев, що не тільки не порушують одноманітности ландшафту, а навлаки — ще різче відтіняють її.

Тільки небо й степ. Та смуга колії. Степ рівний, зараз зелений, а небо зеленкувато-блакитного кольору, з купами білих хмар.

Ось хутір якийсь. Он отара овець. Он череда. Он одинокий вершник скаче по зеленому рунові. Тут річка блиснула своїм плесом, — береги врівні з степом, — покручена й срібною стрічкою, розложеною, виблискує вона на зеленому килимі. Далі, коли підніметься сонце, стануть душні дні, — сонце вип'є воду, і від неї лишаться тільки окремі розрізнені болотця.

Потяг летить. Навколо ж степ. Тільки степ…

Річка Кубань ділить край на дві неоднакові частині. Праву, Прикубання, степову частину, і ліву, Закубання, гірську. Все вищесказане відноситься до Прикубання. Природа Закубання зовсім інша. Уже з Краснодару видно перші Кавказькі гори. Темно-синім пасмом тягнуться вони з заходу на схід. Головний Кавказький кряж в хороші дні, особливо — ясного ранку, можна бачити за 200 і навіть більше верстов, а Ельбрус буває видно іноді й за 300 верстов.

Кавказькі гори починаються на Кубані, недалечко від Анапи, невисоким кряжем, і чим далі на Південний Схід, тим вище виростають, розгалужуються, щоб потім вирости під саме небо. Вони стоять, ніби брами, між Чорним і Каспійським морем, перегороджуючи шляхи.

Де б ви не їхали по р. Кубані, ви завжди їх бачите, вони німо вас супроводять, викликаючи і подив і цікавість.

А що там, на тих білосніжних верховинах, в темних проваллях, на диких неприступних скелях, де єдиними гостями є хмари, орли й сарни?

Пам'ятаєте „Кавказ“ Шевченка?

За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Споконвіку Прометея Там орел карає, Що-день божий довбе ребра Й серце розбиває…

Недаром ото стародавні греки вибрали Кавказ, як місце кари Прометея: бо дика, невідома й страшна краса його. І вона вразила їх, і туди, в холодні туманні верховини Кавказу, народня фантазія заслала титана, що дав людям тепло й світло.

І от тепер що-ранку я любуюсь здаля його верховинами. Чисті, далекі, неприступні й горді, вони манять до себе…

Але приймав „каторгу“ на Кавказі не один легендарний Прометей. Випили гірку чашу ненагодовані й босі, не тільки горді й вольнолюбиві гірські народи, яких вирішив розтоптати й кінець-кінцем розтоптав царат, а лягли там тисячі руських салдатів, прийняли Кавказькі гори не одну тисячу й козачих трупів.

А все во ім'я чого?

Во ім'я „царя й отечества“…

Правий беріг Кубани — це давня Чорноморія, це ті степи, про розкіш і родючість яких ще баба Параска на Росі чула. То ж вона, посварившись із сусідами, що перестали кликати її „трапезувати“, погроджувала зійти аж на кубанські степи.

— Хоч на кубанські степи тікай!. — казала вона.

Це — край пшениці. Край заможніх хліборобів. І не дивно, бо біля Краснодару шар чорноземлі доходить до одного сажня завглибшки.

Та Кубань не тільки багата на хліб. Вона багата й на надра, тільки їх, поки що, ніхто як слід не досліджував. Цей край по суті навіть невивчений, недосліджений. Це край, що чекає на ретельного господаря й стоїть на порозі свого розцвіту. Це край майбутнього.

Одна тільки нафта знайдена, починаючи від Майкопу й кінчаючи Таманню, і то через те, що вона сама випирає на поверхню землі. А що є під землею? Які копалини є в передгір'ях Кавказу? Toro докладно ніхто не знає.

Закубання, поки що, бідніше за другі частини краю, бо землі тут обмаль, і населення кохає тут садки, займається скотарством, збереглись ще подекуди великі ліси. Звичайно, що природа поклала свій відбиток і на саму вдачу, і на самі звичаї людей цих двох частин Кубани. Але з розвитком промислу стає очевидним, що Закубання може стати промисловим центром краю. Так мусить бути. І машина, молот і кайло в руках людських розбудять німу тишу гір, і тоді для них прийде нова доба, — і того не так довго лишилось чекати.

Площа Кубани, коли її брати в старому адміністративному поділі, займає 83.144 кв. верстви або 8.660.444 дес. землі. Коли взяти так звані „лімітрофи“, то Кубань більша за Естонію, Латвію, Литву.

В 1916 р., за даними начальника области, на Кубані жило людности 1.336.475 душ козаків (43%) і 1.789.430 душ (57%) осіб, „не військового стану“, або як тут прийнято казати — „городовиків“.

Поділ на „козаків“ і на „городовиків“ наклав свій відбиток на все політично-соціяльне життя краю. Він був однією з основних причин соціяльних конфліктів в краю, що досягли свого апогею, своєї найбільшої напружености в нашу революцію й викликали таку гостру класову ворожнечу в станицях, як може ніде в Союзі. Перед тією боротьбою блідне боротьба наших незаможників з глитаями, оскільки вона була упертішою, жорстокішою, ширшою й довготривалішою.

Горючого матеріялу в станицях було стільки багато, що потребувалось цілих два роки, щоб все старе згоріло в полум'ї революції, і з великого соціяльного конфлікту народилась нова Кубань.

Часи громадянської війни минули. Край увіходить в нову добу своєї історії. Поділ на окремі стани, на козаків і на „городовиків“, поволі зникає. Революція в цьому відношенні зробила таку перетруску, вона провела по старому такі великі борозни, що поворіт до старого просто неможливий. Мріяти про це можуть тільки безнадійні люди або ідіоти. До речи, кілька таких ідіо… пробачте — „кубанських патріотів“, сидить закордоном. Частина з них крутиться коло Миколи Шуансійського, більше відомого під назвою „Николая Длинного“, частина крутиться коло „Тризуба“ й грається в українську самостійність.

На кого вони думають спиратись? На старе покоління, що не мириться з новим порядком речей? Правда, старе може й не мириться, але ж воно відмирає, а то й просто вмирає фізично. А натомість зростає в нових радянських умовах молоде покоління. Воно не знає старої ворожнечі, і воно завершить діло тих кубанців, що повстали й боролись за кращу свою й других будучину.

Кубань пройшла через вогонь революції. Вона палала й од революції, і од контр-революції. Коли ст. Полтавська дала знаменитого вождя Таманської армії Ковтюха, то ст. Дядьківська дала знаменитого Шкуро й його „вовчу сотню“. Перемогла „нова“ Кубань. А революція створила з різноманітного людського матеріялу новий лад, що чинить, не оглядаючись назад, а дивиться тільки вперед.

Нова Кубань! Червона Кубань! Звучить трохи сміливо. Песимісти й вороги найдуть в ній багато вад. Вони навіть не вірять в її існування. Але вона, нова Кубань — є, вона росте, розвивається. Хай не так, як би нам хотілося. Хай є помилки, і помилки значні. Та вони не затіняють основного: це того, що старе поховано, і росте нове.

III

III

Історія колонізації.

Так от, значить, про „історичне“ обґрунтовання того, що на Кубані живуть не „руські“, не яканебудь окрема „кубанська нація“, а таки справжнісінькі українці.

Коли говориш про це з місцевими людьми, то вони іноді справляють кумедне вражіння. Це мабуть через те, що Кубань (чи Чорноморія) — terra incognita (земля невідома) не тільки для нас, що живуть на Великій Україні, а й для багатьох, місцевих тубільців.

Однак, повернемося до балачок. Коротко їх можна формулювати приблизно так.

Наприклад, в ст. Ахтирський живе дід Теліга, тесть відомого Кубані Безкровного, того самого, що зараз закордоном перебуває. Так цей дід Теліга каже:

— Кубань — це менша сестра України…

Що значить „сестра“, яка „сестра“, якої України „сестра“ — цього, звичайно, дід Теліга не пояснить. Але це вважається за голос народу. Хоча в цьому „голосі“ абсолютно ніякого ні політичного, ні практичного змісту немає.

Цей зміст є в інших. Вони кажуть:

— Ну, чого ж нам під „Москвою“ перебувати?.. Взяли б і приєднали до України. Тут же і зовсім близенько: Озівське море — і Україна!

Знов таки прихильники „приєднання“ не уточнюють цього. Це, так би мовити, патріоти, поборники України „від Сяну й Карпатів до Дону й Кубані“. І я гадаю, що для них все одно, до якої України приєднуватись: чи до Радянської, чи до буржуйської, аби, мовляв — до України.

Але тут випливає третій погляд, що його можна кваліфікувати, як застереження, як узаконення на віки віків кубанської „окремішности“. Я б назвав його „козачим“ поглядом, або, як тут кажуть, „свідомого козацтва“, яке не забуло, що воно походить від славних запоріжців і свою кревність з Україною визнає. Його можна висловити словами:

— Волим під Україну, але з одною умовою…

Ці „умови“ викрив і розвинув мені один із місцевих людей. Він казав:

— Взагалі, наші кубанські козаки великі місцеві патріоти. Вони вважають Україну за свою матір, але ніколи не погодяться на таке об'єднання, щоб Кубань обернулася в звичайну округу. Ну, коли хочете, на засадах федерації, навіть правильніше — конфедерації, то на це свідоме козацтво піде. Це так. А так, то й не нагадуйте!

Отже, це погляд „автономістів“. А мета „автономістів? Темна та мета, як вода в річці Кубані. Варто тільки відзначити, що „автономісти“ ніколи й не згадують за „городовиків“.

Далі йдуть такі:

— Никаких украинцев на Кубани нет… Здесь живут испокон одни русские… — Ну, ці „фрукти“ нам відомі.

— Мы ни русские, ни украинцы, — мы казаки!..

І нарешті:

— Я считаю, что впоследствии придется кубанский округ выделить в отдельный автономный украинский округ! Выделили ж мы в Горской республике такой казацкий округ. Почему здесь этого нельзя?..

Як бачимо, існує п'ять чи шість точок.

І всі вони мають під ґрунтом одне:

— Хто ж такі кубанці?

До речи, коли я доводив де-кому наївність їхніх поглядів, коли я казав, що ми на Радянській Україні не збираємось ні „приєднувати“ Кубани, ні „анексувати“, ні взагалі якоїсь там „автономії“ чи „федерації“ з Кубанню творити, то мої слова, на диво мені, зустрічалися й вислухувалися з великим недовір'ям, ба навіть і вороже зустрічались.

З одного боку представники „не было и не будет“ українців на Кубані, бояться й не вірять цьому, бо —

— Как же так? Если здесь будет Украина, значит будет и украинизация. А поэтому, что же нам прикажете делать: уйти прочь?

Апеляція до фактів на Україні, наведення прикладів того, як українізація провадиться у нас, де зовсім нікого не гонять „прочь“ — їх не переконує…

Що ж до „патріотів“, то їх так само це не задовольняє. Коли їм доводиш, що Радянській Союз це не є якась застигла форма держави, що вона будується, що в процесі зросту, розвитку й проведення національної політики партією можуть виникати всякі зміни, — вони тільки хитають голо- вами. І вже зовсім вони не розуміють нас, коли ми „самостійність“, „союзність“, „автономію“, розглядаємо не як абстрактну формулу, а з погляду доцільности, закономірности, інтересів революції й інтересів вселюдськости. Перед ними стоїть погрозою „Москва“, і вони розцінюють це, як капітуляцію перед „Москвою“, як зраду й здачу „національних позицій“.

На мій погляд, це безнадійні люди.

Але я відхилився від теми. Все це я навів для того, щоб показати, скільки сумбуру й нерозберихи накопичилося в національному питанні тут. А тепер повернемось до теми, а саме:

— Звідкіля ж узялися українці на Кубані?

Це буде корисно й для нашого широкого читача, і може… для де-кого з кубанців.

Отже безперечно, що частина кубанських козаків справді є нащадки запоріжців. Підкреслюю — частина, але не всі. Але потім до переселенців-запоріжців переселялися й з Полтавщини, і Харківщини, і з Чернігівщини, а після 1861 р. сюди сунули вихідці з усіх місцевостей України.

Скільки є українців тут і взагалі на Північному Кавказі — ніхто не знає, ніхто не обрахував, і правду кажучи, ніхто серйозно й не цікавився. Характерним у цьому відношенні буде такий факт. У Ростові мені довелося говорити на цю тему з товаришами з Крайкому ВКП(б). Один із них ткнув пальцем на мапі на якийсь закуток Терщини й сказав:

— Кажуть, що там є тисяч 15—20 українців. Але ми на них махнули рукою… Нам хоч би з тими впоратись, що ближче коло нас!..

Отож, кажу, колонізація краю українцями робилася в кілька прийомів, не зразу. Першими „куль- туртрегерами“, коли так можна висловитись, були запоріжці.

Як відомо, Запорізьку Січ було зруйновано в 1775 р. Після завоювання Росією півдня України й узбережжя Чорного моря, в цей непочатий дикий край, сунув торговельний капітал, хмара поміщиків і царських блюдолизів та полюбовників, сподіваючись на „великі й багаті“ милості. Ця зграя не могла миритись із сусідством Січи, що хоч усередині й розкладалася, і в ній гору взяла старшина, що тягла руку царської Москви, але в очах простого народу ще не втратила авреолі „оборонця“ волі посполітих людей. До того ж козацькі степи, хотіла того чи не хотіла козацька старшина, могли стати пристанищем для втікачів від кріпацтва й місцем, де вони, втікачі, могли згуртуватися в гайдамацькі ватаги. Коліївщина перелякала панство, і українське й російське, бо воно побачило, у що може вилитись селянський гнів. Не даремно ж і Катерина писала в своєму указі про зруйнування Січи, що „запорожцы, вопреки порядкам державы нашей, хотят свою республику учинить і вольные земли пахать“.

Розуміється, що одних політичних причин було мало. Головну ролю в падінні Січи відограла економіка. Січ із своїм середньовічними пережитками, з „шарпанням“ турецьких берегів, з своїм первісним господарством, була якимось „анахронізмом“, і була засуджена історією на загибель. Рано чи пізно, вона мусила впасти. Капризом історії було, що цей удар нанесла Катерина.

Непримиренна частина запоріжців не скорилася й пішла „під турка“, на Дунай. Друга частина розбрелася по селах. Але ж Росія не переставала воювати з турками. Потрібні були військові сили, і от виникло питання — знову сформувати з запоріжців „верное запорожское войско“, що й мало разом з руською армією „турка завоювати“. Новому війську були „пожаловані“ землі між Бугом і Дністром, а верховодили в ньому Головатий та Чепіга, що були обдаровані чинами й орденами і, здається, пожаловані „в российское дворянское сословие“.

Війна скінчилась. Запоріжці, що власне агонізували, знову стали не потрібні, поміщики почали захоплювати знову степи, а людей, не минаючи й козаків, закріпачувати. Козаки стали тікати, хто куди. Аж тут Росія встряла в боротьбу гірських народів Кавказу. Знову стало потрібне військо. Цариця й на цей раз „милостиво“ зупинила свій погляд на „вєрних запоріжцях“, — хай, мовляв, повоюють ще й на Кавказі.

В 1792 р. їм було „пожаловано“ півострів Фанагорію (нині Тамань) з усією землею, що лежала на правому боці Кубани, в кордонах між її устями, Уст-Лабинським редутом, Озівським морем і містом Ейськом, — у вічне володіння…

В тому ж році запорізька флота прибула на нову землю, там, де зараз стоїть ст. Таманська, і тоді ж між Карасуном та Кубанню, на тому самому місці, де зараз Краснодар, була заснована „Нова Січ“. „Нова Січ“ була лише блідою тінню старої. Переселилося мало не 25 тис. чол., при чому переважна більшість було нежонатих — „козаки-нетяги“. Жінок було зовсім мало.

Так з'явились перші українські поселенці на Кубані.

Але не можна вважати, що запоріжці найшли край порожнім. Це не була степова пустеля, де тільки тирса шелестіла та дикі тварини жили. Край мав своє тубільне населення, що складалось почасти з кочовників, а почасти з гірських народів, досить культурно розвинених і войовничих.

Загалом, Кубань, особливо Таманський півострів, колись зазнала високого розквіту культури, головним чином — грецької. Ще в VIII в. до христіянської ери, північні береги Понту Евксинського (Чорного моря), Меотії (Озівського моря) й Кімерійський півострів (Тамань) були заселені народом, що його греки звали кімерійцями.

В VI віці греки, вихідці з м. Мілета, поселяються на північних і східних берегах, засновують кілька великих міст, колоній і факторій, як Херсонес, біля теперішнього Севастополя, Ольвія — недалеко від м. Миколаєва; далі на березі Боспора Кімерійського (Керченська протока) Пантікапею — нині Керч, Теодосію, Апрі й Гераклею. На азіятському березі тієї ж протоки — Фанагорію, біля теперішньої ст. Сінної, Конос — нині ст. Таманська, Гермонасу, Гаргінію, Кімеріон, Ахілеум, Петрус і Коронсидаму; в усті Дону — Танаїс, на місці теперішнього Ростова.

Пізніше тут заснувалося могутнє Боспорське царство, що цар його Мітрідат Великий довго воював з Римом. Підчас Київського періоду України-Руси тут з'являються київські князі й засновують Тьмутараканське князівство, що було по суті своєрідною українською Січчю, куди тікали невдоволені. Сюди ходив Святослав воювати косогів і ясів в 967 р. В 1022 р. Мстислав Удалой теж на Кубані воює з косогами (черкесами). В 1068 р. князь Гліб міряє взимку Керченську протоку „од Тьмутаракани до Корчева“. В 1094 р. в наших літописах зустрічається остання звістка про цей край.

Як бачимо, цей край не був порожній, і в ньому завжди товпились різні народи, що зникали один по одному. Одні жили довго (скіти, сармати), інші мало; одні засновували могутні держави й залишали великий культурний слід, інші зникли навіть із пам'яти людської. В момент переселення запоріжців на Кубань, територію можна було вважати за черкеську. За тодішніми даними, тут, головним чином за Кубанню, жило різних черкеських племен 54.100 дворів з населенням 1.082.200 душ.