Малі герої Картини з житя дїтий

Front matter

Ч. 61. ВИДАНЄ РУСКОГО ТОВАРИСТВА ПЕДАҐОҐІЧНОГО.

МАЛІ ГЕРОЇ.

Й.

Задля рідного слова

I.

Задля рідного слова.

червни минуло їй одинайдять лїт. Єї імя Неонїля, та з пестощий кличуть всї Нулею. Не думайте однакож, що она справдї є нулею дома, о нї! она — сьміло сказати-б, найбільша цифра в родинї, бо крім много старшого брата, Ромка, она одна однїсїнька донечка у своїх заможних родичів. Як на свій вік досить дрібна і нїжна. Перед кількома роками тяжко хорувала на запаленє мозку і лиш чудесним майже способом уратовали єї від смерти. З того часу стала она маленькою царівною дома. Їй не можна нїчого відказати, бо зараз плаче, а з плачу болить головка, тому лїкар заборонив чим небудь єї дражнити. Доси не мучено єї надто наукою, а і она сама не пересиджувала дуже радо над лєкциями, хоч пропадає за цїкавими оповіданями і сила вже книжочок перечитала. Сего року скінчила четверту клясу рускої шкілки, а тепер ось на вакациях у бабунї і дїда на селї з мамусею і братом. Татко — по причинї занятий в урядї — лиш в недїлю до них навідує ся. Се наймилїйші хвилї для Нулї не лиш тому́, що може бачити татка, а і задля всїляких ласощий, котрі малій пестїйцї привозять з міста.

Такий радісний день і сегодня. Татко зовсїм несподївано вчера приїхав мабуть в якімсь дїлї і позістане до вечера. Нуля лежить на килимку на рундуцї. Дике вино так густо заростає довкола, що нї один луч сонця не заходить крізь сплетене червонаве листє. Вдоволена з холодка Нуля простягнула ся на земли, а заїдаючи цукорки, читає дуже займаюче оповіданє з анґлїйского, п. з. „Малий льорд“. Того рода істориї она незвичайно любить. Якраз була в найцїкавійшім місци, коли се почула з покою голос татка. Говорено о нїй. Нуля піднесла головку від книжки, наслухуючи.

— В сїй справі — казав татко — я і приїхав. Треба доконче рішити щось о Нулї, бо вакациї короткі. В нашім містї не маємо висшого руского наукового заведеня. Най вчить ся по своєму, коли має нагоду.

— А дома не можна би Нулї дальше учити? — спитала мама.

— Нї — перебив татко — в домашній науцї нема тої систематичности, що в публичній школї. Час вже Нули раз порядно взяти ся до книжки, она-ж доси і цїлого року не вчила ся, як другі дїти.

— Ах! она така марненька! не мучили бисьте єї тою наукою — почув ся голос бабунї. От, найби ще сей рік відпочала у нас на селї.

— Любі моя бабусенька! мушу їх за се уцїлувати — подумала Нуля, рада, що єї справа приймає такий оборот. Та татко щось нинї справдї надто сердитий і поважний, коли навіть бабунї не хоче послухати.

— Здоровлє Нулї — говорить він — поправило ся вже, а стане ще сильнїйше, наколи буде дївчина дальше від дому поміж чужими, коли меньше будуть її пестити й опихати ласощами, як дотепер, наколи втягне ся в примусову, правильну працю. Наука єї не змучить, бо талант — хвалити Бога — має.

— Що-ж ти задумуєш з нею? — поспитала мама — а Нулї здавало ся, що в єї голосї затремтїла нута смутку й остраху, і їй чогось жалісно стиснуло ся серденько.

— Хочу віддати її до рускої видїлової школи, що з початком вересня отвирає ся у Львові — відказав татко — в сїй справі написав я до одного знакомого, звідуючи ся про услівя принятя. Се мабуть найлїпше, наколи єї там помістимо. На станциї може бути у паньства Н. — они також мають дївчинку в лїтах нашої.

Нуля не слухала дальше. Она зірвала ся з килимка і митю кинулась до покою.

— Я не хочу до Львова! я не піду з дому! — кричала з плачем і припала до бабунї, наче-б тамки шукала підмоги. Бабусенько! не дайте мене! я умру — я не хочу — я буду дома вчити ся, я піду до нашої видїлової школи з Олею! я не поїду від мами! — заходила ся щораз дужше.

От, ще й розхорує ся дитина з плачу — журила ся бабуня — беручи на колїна розмазану внучку.

Татко підійшов до Нулї, а поклавши руку на єї головку, сказав рішучо: Нїчого їй не буде, она-ж в мене розумна дївчинка. Виплаче ся тепер, подумає над тим, що чула, і сама попросить, щоби єї відвезти до Львова.

Та Нулї годї було успокоїти ся; она аж до обіду заливала ся слїзми, а на обід нїчого не хотїла їсти на превелику турботу бабунї, що побоювала ся о єї здоровлє.

Пополудни татко від'їхали, мама мала за кілька днїв написати, чи Нуля годить ся на се, що урадили, бо силовати єї не хотїли. Про Львів нїхто вже нинї не говорив, і она сама про се не згадувала. Она скрила ся у садок, а потонувши в високу траву, стала роздумувати над своєю долею.

Отже єї хочуть дати геть від мами десь далеко поміж чужих людий, хочуть позбути ся — казала до себе з гіркою усьмішкою — і єї мале серденько стискало ся таким жалем, наче-б їй справдї нароком заподїяно велику кривду.

І як зможе она жити там самітна, она, що ще нї днини одної не прожила без родини, она, що в ночи, коли приснить ся їй що страшного, перелазить зі свого ліжечка до мамусї під ковдру.

Она тямить, як рік тому поїхала мама з дїдунем в сусїдство, она остала з бабунею, бо кашляла. Мама вернула аж пізно в ночи, та Нуля не спала до їх повороту. Єї тревожило, щоби мамі не стало ся тамки що злого. Ануж нападуть їх в лїсї вовки, або конї сполошать ся, або иньша яка пригода, не дай Боже, лучить ся. Ах! як она мучила ся тодї сими гадками, як безконечно мучила, перевертаючись по ліжечку! А тепер ось цїлий рік має жити без мами й татка, між чужими. Чи она їх знає? чи стануть они єї любити? О! певно не дозволять голоснїйше засьміяти ся нї побігати, бо се не личить; певно будуть годувати росолами та чистою гербаткою та кажуть цїлїський день сидїти над дуже мудрою книжкою, або зривати очи над якимсь вишиванєм. — Боже мій! Боже! яка я нещаслива! — стогнала Нуля, стискаючи обіруч головку. — Ще довго хлипала в розпуцї, аж сон стулив єї оченята і она заснула на мураві здоровим дїточим сном. Так найшла єї бабуня, коли під вечір повертала з поля через садок, і забрала з собою у хату. Нагодувавши малу при вечери прегарною кашкою і напоївши гербаткою до половини з конфітурами, уложила внучку на спочинок.

На другий день прокинула ся Нуля вже досить пізно. Чи се сон, що її хочуть дати до Львова? — була перша єї гадка. Она сїла на ліжечку, підперла головинку рукою і задумала ся. Нї, не сон, та хоч се й правда, нинї цїла подїя представила ся їй дещо лагіднїйше. На дво̀рі так гарно сияло сонїчко, з подвіря несло ся воркованє голубчиків, домашня птиця начинала свій снїданковий концерт, годї було сумовати.

Якось то буде! — потїшала ся Нуля, зриваючись борзенько з постелї і натягаючи панчошки, бо в городчику почула вже голоси Маринки і Зонї, тїточних сестер.

— Вставай сплюшко! — гукнули крізь відчинене вікно, кидаючи росою скроплені рожі прямо в личко Нулї. Вставай! ідемо убирати салю на вечер. — Ах! я і забула! — скрикнула Нуля — пождїть прошу, на мене, я сейчас буду готова. Она аж тепер пригадала собі, що нинї устроює місцева читалня вечерок в память 250. річницї повстаня Хмельницкого. І як могла она про се забути! таж від місяця займають ся дїдуньо з братьми сим торжеством. Она також деклямує стишок і виступає в живім образї з другими дїтьми. Нова подїя, новий труд розігнали сумні спомини з вчорашнього дня; Нуля мов про них і не знала нїколи. Веселенька, як усьміх сьвіжого ранка, поспішила з ріднею до читалнї.

Цїлі гори соснини лежали вже тамки, деякі з сельских хлопцїв і дївчат починали плести вінки. Наші присїли ся до них. Украшенє комнати зеленими вітями, килимками, цьвітами і барвистими хоруговцями заняло їм весь ранок і полудне. Зате коли під вечер дїло було готове, усї аж сплеснули руками з зачудованя. Мала комнатка читалняна мов не та стала. Просто дверий серед зелени на тлї, килимом вкритої стїни, білїв бюст Хмельницкого, прочі стїни вкрашали образи з рускої істориї.

Вечерок мав начати о осьмій годинї, дївчатка пішли ще до дому перебрати ся. Нуля надягла свій народний стрій, оксамітний жупаник і червоні чобітки; косу з сино-жовтими биндами попустила долї. Крім бабунї ішли всї з дому. В читальни було вже досить старших селян і молодежи.

Коли дїдуньо промовою отворив вечерок, глубока тиша сповила салю. Всї слухали, здержуючи віддих, щоби нї одного слова не втратити. Зворушена Нуля шепнула до Маринки, що сидїла побіч неї: Так чогось менї лячно, як на пописї, послухай, як бє моє серце!

— Се повага хвилї так тебе настроює — відказала Зоня. По дїдуню мав Ромко відчит о Хмельницкім, відтак слїдували сьпіви і деклямациї. Нуля виголосила стишок: „Мово рідна“. Єї поява в народнім строю, звучний дитячий голосочок, що так сердечно взивав до любови рідного слова, викликали загальний подив у всїх присутних. Образ з живих осіб закінчив торжество. Гучне: Ще не вмерла Україна! — залунало по сали, понесло ся ген садами крізь зористу ніч серпневу у село.

Повна одушевленя й дивного тепла в груди повертала Нуля з ріднею домів. До них прилучив ся старий Маґун господар читалнї.

— От і вам спасибіг, панночко, що врадували нас нинї такими гарними віршами — заговорив — стискаючи дрібну ручку дївчати в своїй широкій долони. Так, так, хто свою рідну мову забуває, єї цурає ся, не варт, що і по сьвітї ходить! Та таких, на жаль, ще много, що хоч і мають нагоду вчити ся руского слова, а не хочуть на сором собі, на глум ворогам!

Нули здавало ся, немов би послїдне було до неї сказане, і она мимохіть спаленївши, спустила в низ очи, хоч Маґун вже про щось друге став з мамусею балакати.

Она підійшла до брата, що ішов позаду.

— Ромцю! — спитала — ти казав нинї в відчитї: І днесь треба Руси жертви приносити, та не кроваві — що се значить?

— Го! го! як бачу, моя сестричка незвичайно уважно слухала — засьміяв ся хлопець — та стрівай, витолкую тобі по змозї. Ти читала про Марту Борецку?

— Так. — І про козаків дещо вже знаєш. Ось бачиш: Марта в оборонї рідного міста віддала голову під топір ката. Козаки своїми грудьми засланяли рідну землю від ворогів, давали вбивати ся на паль, бо такої жертви тодї і вимагав дух часу. Нинї нїчия кров пролита не виборе нам красшої долї, но і нинї кличе вітчина жертви та жертви труду. Се також жертва, задля неї треба зречи ся неодної приємности в житю, а віддати свій час і гріш для добра земляків, треба учити ся много і працювати, бо в науцї лиш, спільнім трудї і пожертвованю одиниць сила наша і красша будучність. А моя сестричка яку жертву загадує принести своїй країнї? — спитав, підносячи дрібне личко дївчати в гору. — Невелику але сердешну — пошепнула Нуля, коли вже станули перед домом…

Татко не ждав довго на відповідь. На другий день по вечерку сама Нуля такий ось лист вислала до міста:

Татусеньку! Даруйте, що я колись то була така нечемна і плакала не знать чого. Я радо поїду до Львова і буду вчити ся много і пильно в своїй рідній мові, щоб не глумили ся з нас вороги. Я не хочу бути, як доси плаксивою, розпещеною Нулею, я хочу бути розумною Русинкою, хочу працювати. Я навіть не бою ся вже сама в ночи без мами. Запишіть мене там до школи, а в недїлю привезїть, прошу, зі собою мої книжки з четвертої кляси, щобим собі дещо ще повторила. Тимчасом цїлую Ваші дорогі руки.

Ваша вдячна донька

Неонїля.

Малий Гуцулик

II.

Малий Гуцулик.

винно, як дика коза, спинав ся він на стрімку гору, що виросла понад шумлячим Черемошем. Єго струнка стать в короткім киптари, широкім брили і легоньких личаках лиш маяла по вузкій стежинї. Там низом під горою котить сріберний Черемош свої зимні филї, а лучі вечірного сонця золотою стяжкою плигають по колибаючім ся плесї. Малий Гуцулик жваво ступає вперед. У него в руках сукатий костур, в шкірянім чересї гарно вирізуваний топорець. За ним іде товариство, зложене з двох старших панів і панї, молодого панича, двох панночок і хлопця лїт десяти. Се гостї, що приїхали з міста, побачити гори, налюбовати ся красою карпатскої природи. Данило їх проводирем. Мовчки ступають усї; дорога важка для паньских ніг, звичайних ходити по рівних міских хідниках. Врядигоди приставкують відотхнути і поглядїти в низ. Ах! як то глубоко! аж в голові крутить ся! один схиблений крок, і смерть жде тебе в зимних водах Черемоша. Лиш Данило, син тих гір, мов і не чує утомленя.

На малій рівнинцї в половинї гори здержують ся, щоби відпочати. Пани розпускають пара- солї, панї виймають закуску з кошичків. Данило сїдає осторонь від них на широкім камени, що повис над роззявленою деброю. Сидить неначе на кони і вимахує топірцем. Пани розмавляють між собою. Гуцулик розуміє їх, хоч они й не по руски говорять.

— Ту мабуть — каже старший з панів — мав скривати ся славний опришок, Добош, що то довгий час був пострахом Косівщини. Гуцули оповідають, буцїм в сїй горі ховав він свої скарби, добуті рабунком. У них він героєм.

— Гарні в них герої! — засьміяв ся злобно молодий панич о тонкій шиї і блїдім лици. Та они всї мають вигляд опришків, і я не відважив би ся хоч би з оттим малим пускати сюди сам ночию.

— Ах! ті Русини справдї нї істориї, нї лїтератури не мають! — запищала нїжна панночка, глумливо підносячи губи. — Такі опришки, як Добош — такі варвари, як козаки — се їх богатирі, а такий хлоп, Шевченко, у них найбільший поет. Куда їм і рівнати ся з нами! Ми маємо цїлі лєґіони славних вождів, що проливали кров за відродженє вітчини, сотки ще славнїйших писателїв і других артистів, що добули нам сьвітову славу.

— Я помітила — відозвала ся старша панї — що ті Гуцули дуже лакомі на гроші. Ось вчера за кілька склянок молока там в долинї казала собі якась жінка добре заплатити.

— О! они здирають нас, де можуть! — перебив панич — а ще як знають, що мусиш заплатити, бо нїде нїчого не дістанеш, хоч гинь. А були ви коли в їх хатах? Бруд по колїна, нїкуди й ступити. Сего не доводилось менї бачити між нашим простим народом!

— Що ти рівнаєш сих до наших! — з негодованєм закликала знов панна. — Се звичайно ще дикий, зовсїм некультурний нарід і таким через своє лїнивство по вік остане.

Данило сидить осторонь і слухає. Єго густі брови грізно здвигають ся над темними очима, губи затискають до крови, а рука щораз завзятїйше вимахує топірцем. В єго серци накипає жаль до сих ось людий, що прийшли на єго рідну землю зневажати єї синів. Він глядить на дївчину і знов у пропасть.

— Таке слабе, а таке лихе на язик — думає — одною рукою швирнув бим єї там в низ, кісточок би не позбирала! Пек ти! — спльовує, що така гадка прийшла єму до голови — ще би марою страшила наших людий по ночех. Оттак лишити їх ту, а самому стрибнути в бік до села, най шукають дороги, коли такі мудрі! Та нї! наймив ся, треба довести — сказали би, що Гуцул зрадливий. Чи правда все оно, що сї ось на нас наговорили? — зітхає хлопець. — Не знаю, де менї і знати неписьменному. Коби був учив ся, то відрубав би їм не так! Но єму сердезї годї було вчити ся, коли дома нужда, ще й татови колода в лїсї ноги поломила, змалку вже треба було на хлїб робити. Та мабуть не всї такі дурні як він, таж з їх села вчать ся хлопцї в школах ген аж в Чернівцях. Гуцули ще не вся Русь! А той панич, що є тепер в єгомостя, має стільки книжок і читає з них по руски такой людям, що аж плачуть бувало. Мусять мати і они своїх героїв, бо-ж не дармо згадують в піснях про якихсь то богатирів, мусять мати, він чує се своїм придавленим серденьком, що і поза ними славна подїями минувшість! А гроші здирала з панів хиба стара чарівниця Каргутиха, а другі беруть, як слїд. Годї-ж бо й свою тяжку кервавицю давати дурно, у них і так не богато достатків, худоба сего року вигибла, вівсик град вибив…

Пани відпочали, встають до дальшої дороги. Встає і Данило зі свого камінного коня, веде дружину аж ген під сам шпиль велитньої гори. Він нароком вибирає тепер що найприкрійші стежки по котрих сам легко і швидко мчить ся. Та прочі не в силї єго дігнати. Они пристають, совгають ся по дрібних камінцях, що вкрили збоче гори, панї і панич викрикують пискливо на кождій більше стрімкій скрутинї.

— Ади! які відважні — глядить на них з погордою Данило — знать они лиш на язики такі герої! Великий хлопець, а боїть ся ногу поставити! І з таких то слабодухів виростають їх богатирі…

Дальша дорога стає рівнїйшою. Пани починають сьпівати, но уривають задихані, станувши на самім шпили. Прегарний вид розікрив ся на синий Черемош і ланцухи околичних гір.

— Що за чудова країна! — чути голоси одушевленя. З полонин понесла ся пісня вівчаря. Чужинцї слухають в задумі тужливих звуків, лунаючих горами.

— Гарна пісня! — хвалять — лиш така сумна…

— Як наша доля — думає Данило — і він гордим зором поводить довкола, немов пишає ся красотою своєї землї.

— Ах! — скрикнула панночка, що стояла край дебри, де бистрий, гірский потік шумів по камінях. Єї капелюшик упав якось в низ і котив ся по стїнах прогалини. Та ось митю, відкинувши топорець, збігав вже Гуцулик в долину, і заки пани очуняли з тревоги, стояв при них з капелюхом в руцї, неначе й нїчого не було.

— Зух хлопець! спустити ся в таке пекло! — дивував ся панич, поглядаючи в яр, в котрім шуміло і клекотїло, як в справдїшній чортівскій печері.

Малий хлопчина показував вітцеви топорець Данила.

— Містерно вироблена штука! — став старший пан обзирати вирізки — чи то ти робив, хлопче?

— Я сам — відказав Данило — у мене дома ще два красших. Та се простенькі всї. Коби ви побачили, які топірцї і пістоля вирізує старий Мардас, є на що подивити ся!

— То межи вами правдиві артисти — говорять пани — а хлопчина не попускає з рук гарної сокирки.

Стали сходити з поворотом коротшою стежкою і ось небавом опинили ся на широкій доріжцї, що простувала у село.

— А чи не продав би ти нам сего топірця? — поспитав старший пан — заплатимо тобі добре — і простягнув срібний риньский Гуцуликови.

Данило мов не чув. Він глядїв просто себе. Перед ним виднїло єго рідне село, сповите сяєвом заходячого сонця. Ширококрилий орел шибував горою понад верховіття дерев, ген-ген в долинї на лїво блищав трираменний хрест деревляної церковцї — з полонин звенїла протяжним гомоном гудьба тримбіти. Він глубоко потягнув грудьми вечірний легот, що залїтав з Черемоша і промовив: Топорець возьміть собі даром, покажете тим панам в містї, най знають, що і Гуцули не такі дурні, як они думають. А ось вам гроші, котрі ви дали передше — говорив, витрясаючи з череса срібняки — не возьму їх від тих, що зневажають мій нарід. Не дуже й ми лакомі на них! За молоко обдерла вас стара Каргутиха, зайшла циганка, не Гуцулка. А ви, пани, знайте: бідні ми лиш і пригноблені, тому і темні, та коби нам змога вчити ся, як треба, в неоднім перегнали би ми вас мудрих і відважних. А тепер прощавайте! ся стежка веде вже прямо в село.

Він махнув широко брилем по руцї, що витягала гроші, і заки товариство отямило ся з дива, щез між кущами ялівцю поза горою; лиш чутно було, як падали, потручувані личаками, камінцї, та звенїли розсипані гроші, що котили ся на дно шипучого потока.

Збунтована шістка

III.

Збунтована шістка.

ідвічним було звичаєм в місточку Н., що на Боже Тїло шість дївчаток з четвертої кляси сипало цьвіти підчас процесиї. Вибирано найчемнїйші і найпильнїйші, задля того й уважали се дїти якоюсь почестию, наколи котру призначено, як знов заборона сипаня викликувала цїлі струї слїз так гірких, що учителька рідко і примінювала таку кару.

Так було і в сїм роцї. Від місяця вже вибрано шістку до процесиї, щоби мала час приготовати собі суконки, а учителька певна, що всї ставлять ся, і не згадувала про се більше. Тому і вельми здивувала ся, коли тиждень перед сьвятом одна з шістки в імени всїх заявила, що жадна з них не прийде на процесию.

— Чому? — спитала учителька.

— Не маємо білих суконок — оправдувала ся найстарша Галя Єрска.

— Нїхто з вас не має? ви самі казали прецїнь, що родичі обіцяли справити вам нову одїж…

— Родичі нам не справили.

— Нї одній?

— Нї одній.

— З якої причини?

На се не було відповіди, лиш здало ся учителцї, що шість пар оченят якось таємничо переглянуло ся між собою.

— Щось в тім є — подумала, а голосно додала: Зле, що ви не повідомили мене о тім скорше, ми були би вибрали другі дївчатка, та може котра з вас в клясї має білу суконку?

Зголосило ся три, що вже тамтого року сипали цьвіти. — Хоч одїж їх дещо і знищена, но виперуть в сїм тижни, приберуть стяжками, і буде як нова.

— Коли моя за коротка, прошу панї — говорила з жалем Маричка Новаховичівна.

— Дай шлярку долиною! — радили другі дїти.

— Так, так, зараз нинї се зроблю — тїшила ся мала, що так нечайно спало на ню таке щастє. Она аж усьміхнула ся, подумавши, як мама закрутить їй волосє в кучері і наложить міртовий віночок на голову.

Но трех такой ще не ставало.

— Треба вибрати з других кляс, бо иньшої ради нема — промовила учителька і вийшла порадити ся з управителькою.

— А видите! — стала стрибати по єї відходї Маричка — я буду сипати, буду, буду! Яке велике щастє! Може менї мама і цїлком нову суконку наберуть, ще вшиють до недїлї. І кошичок собі куплю!

Шістка мовчки всьміхала ся між собою.

Ввійшла панї з управителькою.

— Що се? — сказала послїдня, звертаючи ся до вибраних передше дївчаток, — Що се? бунт? ви не хочете бути на процесиї?

— На процесиї будемо — промовила за товаришки Галя Єрска — лиш не в білих суконках.

Но управителька була пересьвідчена, що дївчата такой задля якогось упору затяли ся не взяти участи в торжестві.

— Певно погнївала ся одна з другою, і не хочуть разом сипати — говорила до учительки — бо і так буває; з сими малими годї нераз дійти до ладу. Суконки можуть мати, се-ж дїти заможних родичів, а кілька метрів білого батисту не много коштує.

Учителька також так думала, но знов не вірила, щоби дївчатка посперечали ся. Їх очи надто сердечні погляди міняли зі собою, а личка сияли навіть якоюсь внутрішною радостию. Єї більше чудовало, що они ось так легко без найменьшого жалю зрікають ся сего, як казала Маричка, великого щастя. — Щось в тім мусить бути, лиш певно нї гнїв, нї упір не є причиною їх постанови…

Та постанова ся була мабуть дуже рішуча, бо до недїлї нїчого єї не захитало. Наша шістка станула в звичайних суконках з другими в парах. До сипаня вибрано дїти ріжного віку, тому й не випало оно на превелике невдоволенє управительки так гарно, як попередних лїт. Мала Софійка Торонївна з першої кляси два рази упала на землю, не вміючи іти боком, — Ганя Іванкевичівна згубила в товпі один черевичок, зле звя- заний, а Стефка Бірчаківна відразу все зїля висипала з кошичка, так що опісля лиш порожною ручкою вимахувала поперед себе. Одна Маричка Новаховичівна так граціозно кидала цьвіти, так пишно представила ся в русявих кучерах і новій суконцї з синими лентами, що очи всїх залюбки звертали ся до неї. Наконець торжество відбуло ся, і дївчатка просто з церкви стали розходити ся домів.

Учителька четвертої кляси ледви встигла пообідати, коли се крізь вікно побачила перед своїм рундуком громадку дївчат, що добували ся несьміло до дверий.

— Сьогодня все й вияснить ся — подумала, розпізнаючи в своїх гостях Галю Єрску і товаришки. Дївчатка ввійшли до комнати.

— Що-ж ви менї, мої милі, скажете? — осьмілювала їх ласкаво учителька.

— Ми до панї за порадою — начала Галя, кладучи на стіл щось завиненого в папері — і замовкла збентежена, не знаючи, як річ росказати.

— Се ось гроші за наші суконки — виратувала товаришку Оля.

— За які суконки? — спитала учителька.

— За ті білі, що ми мали в них бути на процесиї.

— Бо то прошу панї — перебила Оксана — ми хочемо зробити, як ті два старцї.

— Два старцї? — чудувала ся учителька.

— А ті, що йшли до Єрусалима; один пішов, а другий віддав свої гроші, призначені на дорогу, бідній родинї.

Тут впала в слово Дозя: А чому не скажеш, що ти не хотїла до нас пристати, жаль тобі було не сипати цьвітів…

— А ти хиба так відразу і пристала — боронила ся, паленїючи Оксана.

Учителька розсьміяла ся: З всього, що ви доси наговорили, я нї трохи не знаю, за чим ви до мене прийшли. Розповідж ти менї, Галю, як все було. Кажете, сї гроші були призначені на білі суконки?

— Так — признали всї.

— Чи ваші родичі знають про се?

— Ми розповіли їм — казала Галя — і просили, щоби позволили нам ужити сих гроший на лїпшу цїль.

— Хто-ж перший порадив вам так зробити?

— Ми самі… начала була Галя — та Оля спинила єї.

— Не ми, прошу панї, она перша нас до сего намовила. То було, як ми прочитали повістку: „Два старцї.“

— Се я лиш з Галею читала — поправила товаришку Марта — тебе тодї не було. Ми читали на голос в садку, тета Галина нас слухала. Як ми скінчили, питає: Котрий старець лїпше вам подобає ся?

— Той, що поміг бідній родинї — крикнула я з Галею.

А она каже: Правда, добрі вчинки значать більше, як сама молитва.

На другий день говорить до мене Галя: Знаєш, Марто, не купуймо сего року білих суконок, а ті гроші обернїм на иньшу цїль…

А моя Мартуня — нанизала дальше оповіданє Галя, коли подруга пристала — а Мартуня скривила ся і скрикнула: Як то? не хочеш сипати цьвітів на процесиї? я на тото щастє від року жду! Що скажуть тамті чотири?

— А ми — заговорила Христя — дізнали ся про се аж третього дня.

— Не третього, а другого, зараз в четвер — докинула Оля. Пополудни, коли я прийшла до Галї по книжку, розповіла она менї цїлу річ і каже: Що думаєш, Олю, не лїпше, як ми ті гроші обернемо на другу красшу цїль?

— Як се? — питаю. — А так, суконки раз на рік возьмемо, до другого вже й за короткі будуть, а за тих дванайцять риньских можемо щось гарного зробити.

— Аж дванайцять? — чудовала ся учителька, розвиваючи гроші з паперця.

— Дванайцять, прошу панї — пояснила Оксана. — Ми обчислили, що на кожду випаде по 2 зр., бо треба 4 метри батисту по 40 кр., то 1 зр. 60 кр., 2 метри стяжки по 15 кр. і кошичок за 10 кр., то разом 2 зр. — а нас всїх шість, то 12 зр.

— Добре вирахували! — похвалила учителька.

— Зразу — оповідала дальше Оля — годї нам було зречи ся білих суконок, но Галя так нам договорювала, так просила, що ми наконець усї пристали. І мама позволила менї і їм їх родичі.

— Я і зовсїм сего, що зробила, не жалую! — закликала Марта.

— Бо вже по процесиї — сьміяли ся другі. — То так забавно було нинї, як мала Софійка плентала ся і падала — критикували другі.

— Но ви не сказали менї єще, на яку цїль призначаєте сї гроші — перебила учителька їх замітки.

Всї змовкли.

— За сим ми і прийшли до панї порадити ся — сказала по часинцї Галя — не знаємо, як би їх найлїпше ужити!

— Може післати їх якій бідній родинї — радила Марта.

— Не знать лиш, котрій — відозвала ся Оля. — Бідних родин і у нас досить, і нашими грішми не много їх запоможемо.

— То даймо на яку церков чи школу — не змовкала Марта.

— Я думаю — промовила знов Галя несьміло — чи не можна би подїлити сї гроші на дві части, і…

— І? — питала зацїкавлена громадка.

— І одну часть дати на Народний дім, що мають у нас будувати, а другу на викупно селяньских грунтів.

— Славно! Галюсю — закликала учителька — відки прийшла тобі така прегарна гадка до голови?

Галя розповіла: Недавно дістали татко лист від Івана Дмитраша з Краснопіля, що то виїхав до Америки. Пише, що бідує там тяжко, що вернув би ся назад, та нема до чого, бо грунт проданий. Татко були дуже зворушені і сказали: Іде наша земля в чужі руки, а єї сини блукають по чужинї за прошеним хлїбом. Щастє, що завязало ся тепер товариство, котре займе ся викупном грунтів селяньских…

— То і ми пішлїм на се гроші — сейчас Марта пристала, а з нею другі дївчата.

— А половину дамо на наш Народний дім — добре? — спитала Галя.

— Згода! — гукнуло однодушно прочих пять.

— Та ми би просили — звернула ся Оля до учительки — щоби панї самі нам сї гроші вислали, де треба, бо ми й не знаємо, як висилати.

— Но — докинула Галя вже при відходї з порога — не подаючи наших імен. Так ми урадили між собою…

В тиждень опісля не трохи счудували ся члени місцевої читалнї, коли в щоденній часописи, що до них приходила, в списї жертвуючих на ріжні цїли, вичитали ось таке:

Збунтована шістка з Н. прислала на фонд викупна селяньских грунтів 6 зр.

Найменьший

IV.

Найменьший.

автра Микола Гунич від'їзджає до Америки з цїлою семєю. Не мала-ж бо і она: жінка, три доньки, два хлопцї парубчаки, найменьший Олекса кінчить шестий рік. Їдуть всї далеко за море між чужими людьми шукати долї, нужда жене їх з рідного краю в сьвіт за очи. Обійстє спродане, худібки давно вже не має у стайни, в шпихлїри засїки порожні від зими. По пустій хатї крутить ся ґаздиня, ладить раз послїдний вечерю при ріднім огнищи та втирає заплакані очи брудною запаскою. Старий Микола сїв на призбі перед хатою, витяг люльку зза череса і пахкає так завзято, немов з димом хоче пустити журливі думи, що припали єго голову. Невесела стелить ся дорога! гірко ту було, хто зна', як там буде. Гей! гей! милий Боже! де та єго доля скриває ся, що він єї доси єще не зазнав! Перед ним промайнула цїла єго жизнь в трудї, слезах і бідї, нї одної яснїйшої хвилї, нї часинки безтурботної! Нема за чим жалувати — думає старий і пахкає люльку дальше, хоч давно вже огонь в нїй погас. Дїтий нема дома, розбрили ся по селу попращати ся де з ким: дївчата з подру- гами, хлопцї з товаришами. А він? з ким єму пращати ся? хиба з отсими зеленими могилами на кладовищи, де лягли спочати єго батьки та дїди, хиба з тою старою церквою, що виднїє в віночку розлогих кріслатих лип, та хиба з сею чорною землицею, що поливав ю стільки лїт кровію своїх рук, потом чола і слїзми. А з другими вже попращав ся!