Ромео та Джульєта

Front matter

УІЛЛЇЯМ ШЕКСПІР.

ПЕРЕКЛАД

П. А. А.

Передмова

.

„Ромео та Джульєта“ належить до найголоснїйших творів Шекспіра, до тих, яких титули мимовільно повстають в уяві осьвіченого чоловіка, коли лише назвати імя Шекспіра. „Хоч може незовсїм бездоганна як твір штуки, — пише Брандес — має ся драма безмірно велике значінє і вагу: се велика, типова любовна траґедія людськости. Се драма молодої, бурливої любови, що зродившись при першому поглядї, вибухає такою пристрастю, яка для осягненя своєї мети ламає всї запори і так опановує душу, що не знає иньшого вибору, як тілько укохану особу або смерть. Ся любов така сильна, що майже моментально, на місцї кидає молоду пару собі в обійми, і така фатальна, що загибіль надходить страшенно швидко слїдом за щастєм злуки. Нїде так як тут не заглубив ся Шекспір у подвійну суть любови, коли вона обхопить усього чоловіка і надїляє його радощами, що наповняють душу аж до опянїня, та погружає його в розпуку в хвилї розлуки коханків“. І з иньших поглядів важна ся траґедія: як документ анґлїйського ренесансу, що корінить ся в глубокій старовинї та живе соками гуманїстичної доби, і як перший майстерний твір Шекспіра, яким завершено довгий розвій сеї лїтературної теми.

І. Жерела траґедії. Найдрастичнїйший мотив нашої траґедії—зажитє сонного напою, що надає вид умерлого на якийсь час, з метою—уникнути ненависного подружя,—належить до давних і улюблених реквізитів повістярської технїки. У найстаршого з грецьких риторів-повістярів, Сирийця Ямблїха з II. в. по Хр. в його повісти Βαβυλονιακά (Вавильонська повість) знаходимо кілька разів ужитий мотив, що закохана пара уникає небезпеки заживши раз затроєного меду, від якого вони сплять мов мертві, то знов сонного порошку замісь жаданої отрути. Троха пізнїйший повістярь, Ксенофон із Ефезу, що мабуть у початку III. віку по Хр. написав свою „Ефезьку повість про любов Габрокомеса і Антеї“, обробив сей епізод детальнїйше. Антея, пошлюблена Габрокомесови, дістала ся в неволю до Перілая, який зворушений її красотою, хоче оженити ся з нею. Вона випрошує ся на 30 день, та врештї мусить стати до шлюбу, але увійшовши до спальнї заживає порошок, якого достарчив їй уперед ефезький лїкарь, і паде мов нежива. Перілай з великим жалем хоронить її в мурованім гробі. Тут вона будить ся в ночи, саме в пору, коли розбійники виломали двері і взяли ся грабувати трупи (Е , op. cit. 411). Незручною копією сього оповіданя треба вважати епізод у иньшого, значно пізнїйшого ритора, Харітона з Афродізіяди, в його повісти „Пригоди Хайрея і Каллірої“. Тут Хайрей із заздрости (безпідставної) копнув свою молоду жінку так, що вона впала мов мертва; її поховано, в ночи розбійники грабують гріб, вона прокидаєть ся і її забирають та продають у неволю (E. , op. cit. 517). Як бачимо, фантазия тих письменників завмираючої Грециї нездібна вже була огріти і виростити те щиро-людське ядро, що лежало в основі сього епізоду.

Аж розбуджений у Італїї гуманїзм, що пробував навязати розвій там, де його перервала доба грекоримського упадку, підхопив і отсю тему і влив їй нові соки, розбудив її до нового житя. В другій половинї XV. в. обробив її у-перве новелїст Мазуччіо, якого збірка Il Novellino, зложена з 50 новель, вийшла в Неаполї 1476 р. і була потім богато разів передруковувана в XV і XVI в., цїнена і люблена майже на рівнї з Боккаччієвим „Декамероном“. У Мазуччія тема ще мало розвита супроти Ксенофонта Ефезького: закохана пара живе в Сієнї в міщанській сфері; щоб уратувати молоду від ненависного подружя, монах завдає їй сонного напою; її ховають як мертву; справа кінчить ся нещасливо для закоханих. Тілько у слїдуючого автора бачимо сю саму тему вже значно розвиту. В р. 1524 була написана, а 1530 р. у-перве видана повість „Giulietta e Romeo“, яку її автор, Люіджі да Порто, назвав „істо- ричною новелею“. Хоча без сумнїву автор опрацював свою новелю на основі Мазуччія (Л. Френкель догадуєть ся навіть, op. cit. 296, що Да Порто для того не опублїкував її за свого житя, бо Мазуччіо ще жив), то все таки його перерібка так сильно ріжнить ся від Мазуччієвої, що той сам Френкель (op. cit, 182, 196) уважає конечним приняти якусь попередню, незвісну для нас перерібку Мазуччієвого оповіданя, яку потім переповів Да Порто. Сам Да подає, що чув се оповіданє від якогось вояка Переґріна. Бачимо тут у перве не тілько імена Ромеа і Джульєти, але й усе окруженє таке, яке від тодї нерозривно звязало ся з сими іменами. Молодята — дїти ворожих сїмей Монтекків і Капулєтів; річ дїє ся в Веронї в маґнатській сфері. Ромео з разу закоханий у якійсь красунї, що не звертає на нього уваги, йде на баль у дім ворога, тут пізнає Джульєту і від разу палає до неї любовю. Її кузен пізнає його на балю, шукає зачіпки з ним на вулицї; Ромео вбиває його і мусить утїкати; за радою черця, щоб уникнути шлюбу з ненависним ґрафом, Джульєта заживає сонний напій, її хоронять; Ромео не повідомлений про підступ убиває себе в її гробі, а вона гине при його трупі, по чім ворожі сїм'ї поєднують ся.

Да Портова новеля здобула собі швидко значну популярність у Італїї. Нещасливі коханцї Ромео та Джульєта і ворожі сїм'ї в Веронї Монтеккі і Капулєті зробились історичними фіґурами, і попали ще в XVI в. в історичні підручники та хронїки, дарма, що історія знає про них щось зовсїм иньше; ще Данте в своїй поемі згадує про веронські роди Монтеккі і Капулєті як про приналежні оба до одної партії — Ґібелїнів. Від Да Порти взяв сю тему звісний новелїст XVI. в. Банделльо, і додавши цїлий ряд нових рисів (постать Бенволїя, що хоче улїчити Ромеа від любовних химер, постать мамки і згадку про драбину з верівок, постать аптекаря і т. д.) „звязав її — як каже один дослїдник — тїснїйше з реальним житєм і надав їй виразний костюм свого часу“ ( , op cit. 183). На Да Портовій новелї, та не без впливу й Банделля, основана драма Люіджі Ґрото „Hadriana“, видана в Веронї 1578 р. Ґрото був учений віршороб, а не поет; брак живого поетичного чутя він виявив уже тим, що перенїс подїю в зовсїм нереальні, перед-римські часи.

Важнїйше для розвою нашої теми було розпросторенє оповіданя про нещастє закоханої пари у Франциї. Ще 1550 р., отже геть перед написанєм новель Банделля, вийшла в Парижі книжка Адріяна Севена „Le Philocope de Messire Jehan Boccace Florentin, contenant l'histoire de Fleury et Blanchefleur, en sept livres, d'italien en françoys“, де у вступі, як противенство до історії двох коханків, що через ріжні тяжкі пригоди доходять таки до щасливого кінця, оповідано історію двох коханків, що гинуть марно. Севен певно не мав під руками тексту Люіджі да Порто, але можливо, що мав Мазуччія або якусь иньшу незвісну нам перерібку. Він перенїс місце подїй у якесь малозвісне місточко Куррон на Пельопонесї; про ворожі сїм'ї нема згадки; навпаки, молода пара виховує ся разом і кохає ся з малку, але що брат панночки противить ся звязкови, то коханець убиває його, по чім дальша історія розвиваєть ся так, як у Мазуччія. В р. 1559 (шість лїт по виданю другого тома Банделльових новель, де містила ся й історія Ромеа та Джульєти), видав сю історію в французькім перекладї Боестюо́ ( , Histoires tragiques. Extraictes des euures Italiennes de Bandel et mises en langue Françoise). Боестюо вірно держить ся італїйського оріґіналу: його „Траґічні історії“, яких виданє по його смерти продовжав звісний нам уже Бельфоре, важні як міст, по котрому оповіданє про Ромеа і Джульєту перейшло до Анґлії, де йому судило ся найти найвисший поетичний вислов.

Тепер уже не підлягає нїякому сумнївови, що анї Шекспір, анї його безпосередне жерело, Артюр Брук, не черпали з італїянського тексту Банделля, лише з французького перекладу. Два роки по виданю того перекладу, бо вже 1561 р. вийшла друком у Льондонї Брукова поема ( , The Tragicall Historye of Romeus and Juliet). Уже сам титул показує на її звязок з Histoires tragiques“ Боестюо та Бельфоре. Брукова поема хоч не високої стійности, сьвідчить про деякий талант; автор має жилку до реалїстичного мальованя деталїв, додає мамцї комізму, заставляє її брати гроші від Ромеа а потім хвалити Паріса; заставляє Ромеа в келїї о. Лаврентія качати ся по землї і рвати на собі волосє при відомости про свою банїцию; ярко малює бідноту аптекаря, словом, додає чимало нових рисів, які потім віднаходимо у Шекспіра. Менше важна для нас прозова перерібка французького тексту новелї, що війшла в склад збірки „Палата забав“, виданої 1567 р. Томою Пентером ( , Palace of Pleasure, London 1567, т. II. новеля 25), а також затрачена анґлїйська драма про Ромеа і Джульєту, що була виставлювана вже коло р. 1580. Лишаючи на боцї сю незвісну нам драму, треба сконстатувати, що Шекспір не користував ся й Пентеровою прозою і що одиноким його жерелом була Брукова поема. А що зробив він із неї!

II. Шекспірове обробленє. В р. 1597 вийшла в формі зшитка in 4° на бібулястім папері, для вжитку театральних видцїв (в родї наших оперових текстів), без волї і відома автора і без поданя його назви надрукована книжечка пз. „An excellent conceited Tragedie of Romeo and Juliet. At is hat been often with great applause plaid publiquely by the right Honourable the L. of Hundson his Servants“ (Прекрасно скомпонована траґедія про Ромеа і Джульєту, відгравана часто і серед великих оплесків прилюдно слугами високоповажаного льорда Гандзона). Льорд Гандзон був королївським підкоморієм і вмер у липнї 1596; його наслїдник був іменований аж у цьвітнї 1597, так що аж до того часу трупа мусїла називати ся його „слугами“. Та що титул сього першого друку нїчого не згадує про пору першої вистави, але подає драму як „часто“ відгравану і дуже улюблену, то сьміло можна догадувати ся, що вона була написана значно вчаснїйше перед 1596 роком. Як одиноку, хоч не дуже певну опору для усталеня докладнїйшої дати написаня драми приймають критики слова мамки в актї I. сц. 3 (стор. 20).

Я вам кажу, на Ланцюги їй буде Штирнацять років, далебі, що так! Я добре знаю: одинацятий Пішов отсе, як трусу ми злякались.

Коли приняти, що Шекспір натякав перед своєю публїкою на факт загально їй відомий, на землетрясенє, якого злякались у Анґлїї Шекспі- рове жерело не знає нїчого про се землетрясенє), то в такім разї ясно, що ся згадка відносить ся до землетрясеня в Анґлїї в р. 1580, а з сього виходило би, що ті слова могли бути у перве проголошені 1591 р. Деякі відгуки з нашої драми знаходять ся також у поемі Даніеля „Плач Розамунди“ (Complaint of Rosamond), друкованій 1592 р., а се також скріпляє думку, що перший нарис сеї траґедиї повстав 1591 р. Шекспірови було тодї 27 лїт, він був уже девять лїт жонатий і мав троє дїтей, значить, пора сантиментального захвату і любовних молодечих пожеж для нього давно минула. Але в його душі жили могутнї засоби сього огню і взявши в свої руки давню „траґічну історію“ закоханої пари, він зумів зробити з неї свій перший незрівнаний архитвір, вливаючи в стару, вже перед ним майстерно сформовану посудину огнистий напій свойого ґенїя. Рукою справжнього майстра драматичної штуки він поробив характерні переміни в плянї свойого взірця: акцию, яка у Брука тягне ся кілька місяцїв, скоротив на один тиждень (в недїлю Ромео пізнає Джульєту на балї, в понедїлок рано їх шлюб, по полудни убійство Тибальта, банїция Ромеа, засватанє Джульєти за Паріса, вчетвер рано Джульєту хоронять, а в суботу в ночи катастрофа в гробницї); Джульєту, що у Італїянцїв має 18 лїт, у Брука 16, він зробив 14-лїтньою, щоб тим яркійше змалювати палку, пристрасну вдачу Італїянки, що майже моментально перетворює невинне й непорочне дитя в дозрілу женщину, і ту єлєментарну, непоборну силу любови, яка від разу від першого погляду обхоплює обоє коханків своїм фатальним полумєм. Анї одної моральної тїни він не лишив на тих молодятах; коли у Брука Джульєта разом з мамкою по своїм шлюбі з Ромеом сьмієть ся з недогадливої матери (по за її плечима), коли та потїшає її надїєю на близький шлюб з Парісом, то Шекспір відкинув сю подробицю як незгідну з чистим і наскрізь щирим характером його . Для противваги Ромеови, що опанований глибокою любовю робить ся лагідним, чоловіколюбним і майже розсудним (коли ходить о иньших), Шекспір утворив претарну фіґуру Меркуція, жартливого скептика з палкою душею, що вмовляє Бенволїя не піддавати ся поривам пристрасти і за хвилю сам піддає ся такому поривови і гине марно. Немногими але влучними рисами схарактеризував автор також старого Капулєта, вдачею добродушного міщанина, якому любійше сидїти при столї або вештати ся в кухнї, нїж хапати ся за заржавілу зброю, при тім чоловіка обмеженого, самолюбного і брутального, не вважаючи на зверхню огладу. Поглубленє та оживленє всїх тих фіґур і їх майстерне визисканє для будови цїлости, се заслуга Шекспіра.

Але се лише половина того, чим він зумів підняти свій твір на недосяжну висоту загально людської, типової любовної траґедиї. Головна принада її — той чар молодости і сьвіжости, те поетичне сяєво, яким облискані всї фіґури, та простота і сила чутя, яка надає тій індівідуальній і припадковими явищами обставленій любовній історії висшу силу і „правдивість тисячів любовних історій“. Не від разу вдалось Шекспірови надати свойому творови сей поетичний блиск; треба було довгих лїт працї, шлїфованя, треба було й самому не одно пережити та переболїти. При- падок, що достарчив нам загалом дуже скупо звісток про Шекспірове житє, а ще менче про розвій його поетичної творчости, в сьому разї був щедрійший. Траґедія про Ромеа і Джульєту була за житя автора друкована чотири рази, все в формі згаданих уже дешевих зшитків, і тілько раз з названєм авторового імя. Отже здавна звернено увагу на те, що перше виданє з р. 1597 значно коротше супроти пізнїйших. Можна було догадувати ся, що се незаконне, грабівницьке виданє неповне головно тому, бо доконане з неповного тексту, прикроєного на потреб сцени. Але титул другого виданя, що вийшло 1599 р., також без уповажненя і підпису автора, але зроблене значно стараннїйше, дає в тім зглядї недвозначну вказівку. Читаємо там, що траґедія друкуєть ся тут „на ново поправлена, розширена і подоповнювана“. Сю вказівку не можна розуміти так, буцїм то сам видавець, маючи змогу порівняти общипаний текст першого виданя з авторовим оріґіналом, подоповнював пропуски пороблені в друку без авторового відома; навпаки, маємо тут дїло зі справжньою авторською перерібкою, що сягає досить глибоко в суть майже кождої ролї, торкаєть ся мови, верзіфікациї і показує далеко висший ступінь дозрілости і майстерства, нїж перший нарис. Дуже наглядно показав се Брандес, вияснюючи на основі детального порівнаня обох текстів, що „маємо тут перед собою Шекспіра на двох ріжних ступнях його розвою. Поперед усего в другому виданю розвито ширше все, що було тільки натякнене в першому. Пододавано живописні сцени й реплїки, що творять тло і рами подїї. Вуличну бійку на початку драми змальовано ширше, додано сцену з музиками; мамка зробила ся більше балакучою і комічнїйшою, Меркуциїв дотеп збогатив ся кількома вельми характерними зворотами (в тім числї й характеристикою царицї Меби — І. Фр.); старий Капулєт набрав живійшого виразу; але особливо роля о. Лаврентія виросла майже в двоє супроти первісного обєму. В тих розширенях ми бачимо більшу дбалість Шекспірову — приготовувати і наперед заповідати те, що має стати ся. Та що найголовнїйше, фіґури обох молодят у тій перерібцї вийшли поважнїйші, а через те й кращі“ ( , op. cit. 102–103). Певна річ, і сей чудовий твір має свої хиби. До найважнїйших треба зачислити ті, які лежали в самій основі історії і які Шекспір переняв із свойого жерела, отже поперед усього припадковість самої катастрофи. Не загай ся брат Іван у шпиталї, або передай отець Лаврентій лист до Ромеа через Бал- тазара, або прибудь о. Лаврентій до гробницї кількома хвилями вчаснїйше, то й цїлого нещастя не було би, Ромео і Джульєта лишились би живі і моглиб жити щасливо. Тай взагалї весь спосіб ратунку для Джульєти при помочи сонного напою, поданий о. Лаврентієм, з погляду розумного чоловіка не тілько дивоглядний, але просто нерозумний ( , op. cit. 106). Певна річ, на Шекспіра не паде тут нїяка вина; сей спосіб розвязки драми він узяв зі свойого жерела і задержав його, силкуючись тілько засобами своєї ґенїяльної психольоґії мотивувати поодинокі деталї, підперти старосьвітську будову.

До хиб траґедії зі стилїстичного погляду належать деякі силувані дотепи та риторичні звороти, де дїєві особи нї сїло нї впало пускають ся на гру слів, любують ся риторичними антітезами. І так прим. Ромео в першій сценї першого акту обертаєть ся до любови з ось якими калямбурами:

Так ну-ж, любезна Ненависти! Ненависне коханнє! Ти все, у-перве створене з нїчого! Тяжка пустото, важкая марнице! Безобразний хаосе форм прекрасних! Ти з олова перце, блискучий диме, Холодний жаре, хвореє здоровлє, Безсонний сне, єство що не істнує. (ст. 12)

Такі нїби дотепи, з італїйська concetti, були тодї в модї в Анґлїї, належали до сальонового тону так само, як і в Франції, де ще в XVII в. проти них воював ся Мольєр у своїй комедиї „Précieuses ridicules“. В Шекспіровій траґедії заражені сею модою не тілько Ромео, Меркуціо (дивись його характеристику Тибальта в актї III, сц. 4), але навіть Джульєта, коли в актї IV, сц. 2, в дуже важкій для неї хвилї, пускає ся на такі еківоки про свойого мужа:

О серце гадини, заховане в квітках! О дивная красо, вертепе крокодиля! Уквітчаний тиран, ангеловидний демон!

І так далї цїлих 12 рядків! Як помалу виробляв ся поетичний смак у Шекспіра, видно з того, що і в другому, переробленому виданю його трагедії отсї ненатуральні кончетті не тілько не повикидувано, але навпаки, пододавано ще й нових. „Може вони тодї вважали ся й страх дотепними — каже з їх приводу Вішер, — але для нас вони хоч сьвятих із хати виноси.“ Для дослїдника вони важні як докази, що „Ромео та Джульєта“ належить до молодечих творів Шекспірових, коли він підлягав італїянському смакови і творив в дусї романського стилю; пізнїйше він виріс із сего.

Ще одна фіґура сеї траґедиї варта спеціяльної згадки як доказ ґенїяльности і високої культурности молодого ще тодї автора. Се „сьвятий чоловік,“ монах о. Лаврентій. Не забуваймо, що автор був протестант і писав у пору релїґійних війн, які палахкотїли скрізь по Европі! Не забуваймо, що в свойому жерелї, в поемі Брука, він мав виразну увагу, що цїлій катастрофі Ромеа і Джульєти винен був дух католицького фанатизму і специяльно католицькі монахи. Як легко було менче талановитому драматикови піти за сею вказівкою і за духом часу і зробити з траґедії якусь чорну інтриґу попівства! Та Шекспір не пішов за сим слїдом і нарисував фіґуру о. Лаврентія зовсїм у иньшім дусї. Се чоловік на скрізь чесний і „сьвятий“ у житю, хоча зовсїм не католицький сьвятець. Загалом католицизм, протестантизм, доґма не грають у нього нїякої ролї. Се фільозоф-натуралїст з поглядами Джордана Бруно, тілько без його пристрасти. Добро і зло для нього не є нїякі вічні катеґорії; се субєктивні людські погляди. Що сьогоднї добре, може бути завтра зле і при певнім способі ужитя одно з них переходить у друге; природа не дбає про ті людські припадкові мірки. От тим то й сам о. Лаврентій глядить на людські дїла й пристрасти з висшого, фільософічного становища. Він остерігає перед усяким надміром і поспіхом як дїйсний старець, але з конфлїкту палких пристрастей показує вихід такий наівний, як дитина. Загалом практичне житє, рішучість у дїланю, певність себе в тяжкій хвилї не належать до його сильних сторін, пор. його перестрах у сценї в гробницї, і нерозум, з яким він лишає Джульєту серед трупів. Утворенє і консеквентне переведенє сеї фіґури, се один із найкращих доказів Шекспірового ґенїя.

Минаючи деякі відступленя від анґлїйського тексту, зазначені нами в нотах, мусимо Кулїшів переклад сеї траґедії признати незвичайно вдатним і гарним. Зазначимо тут факт, що в часї свойого побуту у Львові 1881 р., розпочинаючи друк перекладеного Шекспіра, Кулїш з разу поклав був на першому місцї „Ромеа та Джульєту“ і вже надрукував два чи три аркуші сеї траґедії, та чомусь потім змінив свій плян і велїв знищити надруковані аркуші, а натомісь дав до друку „Отелля“.

Ів. Франко.

Прольоґ

.

Дві сїм'ї поважні у гарній Веронї, Де ми поміщаєм свою дивовижу, Заївшись за давнї й недавнї досади, Сусїдською кровю поплямили руки.

Утроби планетні ненавидцїв лютих На сьвіт появили закохану пару, І вийшла з кохання крівава руїна, І зникла в руїнї запекла ненависть.

Страшенні пригоди палкого кохання, злоби та ворогування, Що тілько смерть дїток могла погасити, Нам треба в недовгій частинї змістити. Хто пильно на сцену зволить поглядати, Недомовки будем граннєм доповняти.

Акт первий

Й.

Сцена перва.

Громадський майдан.

Входять двоє Капулєтових слуг, Самсон та Грицько.

. Грицьку, даю слово, не попустимо так собі допікати.

. Нї, нї; а то будемо печеними.

. Я кажу, як розізлимось, дак добуваймо меча.

. Еге-ж; та колиб не збув єси плеча.

. Я швидко рубону, як хто мене підійме.

. Тільки що не швидко тебе підіймеш.

. І пес із Монтечиного дому мене підійме.

. Піднятись — рушатись, а хоробрувати — твердо стояти. Оттим-же то й ти, скоро підіймеш ся, і рушиш навтеки.

. І пес із сього дому підійме мене до стояння. Я додержу муру кожному чоловікови й жінцї з Монтеків.

. По сьому-ж то й знати, що ти легкодухий раб: бо тільки легкодух тулить ся до муру.

. Правда. Тим то жінок, яко сосуди скудельні, приставляють до муру. Отсе-ж я Монтеків мущин відпихатиму від муру, а дївчат припиратиму до муру.

. Сварка йде між нашими панами та між нами, їх людьми.

. Усе одно. Я буду тираном на власну руку. Воюючи з мужчинами, буду лютим до дївчат; стинатиму їм голови.

. Голови дївчатам?

. Еге, голови дївчатам, або їх дївоцтву: як хочеш розумій.

. Зрозуміє се той, кому дошкулить.

. Нехай собі вуха стулить, докіль моєї снаги стояти: а се дїло знане, що я добрий шмат мняса.

. Добре, що не риби. Колиб єси був риба, була би з тебе тарануха. А виймай же своє знарядє: ось іде двоє Монтеківцїв.

Входять Оврам та Бальтазар.

. Ось моя зброя наголо. Зачепи, а я тебе заслоню з заду.

. Як! повернеш ся б то задом та навтеки?

. Не бійсь мене.

. Оттакої! менї тебе боятись!

. Нехай право буде з нашого боку: нехай вони зачнуть.

. Я покажу їм дулю йдучи мимо. Нехай думають про се, як хочуть.

. Нї, як сьміють. Буде їм сором, як таке стерплять.

. Се ви нам показуєте дулю, добродїю?

. Я показую дулю, добродїю.

. Се ви нам показуєте дулю, добродїю?

. (стиха до Грицька) Чи з нашого боку буде право, як скажу: так?

. Нї.

. Нї, добродїю, я не вам показую дулю, добродїю; тільки показую дулю, добродїю?

. Ви робите зачіпку, добродїю?

. Зачіпку, добродїю? Нї, добродїю.

. Коли робите, добродїю, дак ось я перед вами. Я служу такому же, як і ви.

. Та не луччому.

. Згода, добродїю.

Входить Бенволіо.

. (стиха до Самсона.) Скажи луччому. Он іде один з панового роду.

. А вже ж луччому.

. Брешеш.

. Виймайте-ж, коли ви не баби. Грицьку, згадай своє залїзожерне тяттє. (Бють ся.)

. Розчепітесь, дурнї! Мечі в піхви! Не тямите самі, що робите. (Одбиває мечі)

Входить Тибальт.

З нагим мечем серед бидлят безсердих? Бенволіо, ось смерть твоя, оглянь ся!

Я гамовник. Сховай меча у піхву,

Або рубай, розчепимо сю челядь.

Рубаючи гамуєш? О гидото!

Ненавиджу Монтеків сих, як пекло. Легкодуху, обороняй ся!… (Бють ся.)

Входять инші з обох домів та й умішують ся до чвари; тодї входять міщане з киями.

Київ! списів!… А биймо враже панство!… Смерть Капулєтам!… Всїх Монтек до біса!

Входять Капулєт у нічній опанчі та панї Капулєт.

Що се за гук? — А де мій меч, мій довгий?

Цїпок, цїпок! Про що меча гукати?

Меча, кажу! Прибіг старий Монтеккі, Поблискує мечем нам на зневагу.

Входять Монтеккі та панї Монтеккі.

Гей, ледарю! Нї, ти мене не впиниш.

Так не пущу-ж до ворога лихого!

Входить князь із прибічниками.

Бунтівники, ненавидники миру! плямуєтесь ви кровю. Чи чуєте? гов, люде! гов зьвірюки, Що гасите свою погибну ярість, Пускаючи із жил цївки червоні! Та слухайте-ж свого гнївного князя, Ато я вас тортурами скараю. У трейтє вже, за слово легкокриле, Ти Капулєте, й ти, старий Монтеккі, Трівожите усобицями город. Славетники довгобороді, сиві, Неприбрані в свої поважні шати, Хапають ся старезними руками За ратища, старезні, як їх руки, І ржаві, мов старинна злоба ваша. Коли ще раз стрівожите Верону,

Розплатитесь життєм за те буяннє. Розходьте ся-ж усї, що позбігались! Ви, Капулєте, йдїть слїдом за мною. Монтеккі, ви приходьте по обідї, Довідатись, який наш призвіл буде На міському судищі стародавнїм. Ще раз велю, на жизнь і смерть: розходьтесь.

Виходять князь із прибічниками, Капулєт, панї Капулєт, міщане й слуги

Скажи менї, небоже, хто прикликав Ізнов стару вражду? Чи ти не бачив?

Приходжу я, аж тут уже зчепились

Капуловцї із вашими слугами. Я кинув ся рознять, аж ось завзятий Прискакує Тибальт з мечем готовим. Гукаючи менї зневажливі похвалки, Розмахує круг голови безумно, Повітрє-ж аж сьмієть ся з нього свистом. Поки тяттєм мінялись ми з Тибальтом, Збігали ся до них і нас міщане; Аж князь пристиг і всїх утихомирив.

А деж мій син? Хто бачив, де Ромео?

Я радуюсь, що він не встряв у бучу.

Ще до пори, як благодатнє сонце

Споглянуло крізь золоте віконце, У досьвіта я вийшов проходитись, Трівожний дух мій трохи розгуляти. Коли-ж дивлюсь, ваш син під сикомори, Що розрослись за мурами, сховав ся. Дивуючись, що так заранї ходить, Хотїв його спитати; та зуздрівши, Що я іду, він зник між гущиною.

Вважаючи-ж по собі, що чутливість На самотї найбільше в серцї грає, Я за своїм пішов, не за його настроєм, І рад минув того, хто рад мене не бачив.

Не раз уже його так бачять ранком.

Доповнює блискучу росу слїзми, А небеса захмарює зітханнєм. Як же зачне всевеселяще сонце На найдальшому сходї підбирати Зана́вісї в Аврориного ліжка, — Сумний мій син тїкає від проміння, І сам собі зачинить ся в кімнатї. Віконницями любий день вигонить, І темну ніч у себе штучну робить. Віщує нам сей сум гіркі досади, Як не дамо йому завчасу ради,

Яка-ж була-б сьому причина, дядю?

Не знаю сам, і не чував од нього.

Чи ви-ж про се випитували в сина?

Не тілько сам, та й наші друзї многі.

Коли-ж він сам собі в чуттях повірник! Я не скажу — розумний у порадї, Та мовчязний і так замкнений міцно, Такий тугий на довідки й на розгляд, Як пупянок, що черв шкідливий точить, Закіль він свій солодкий цьвіт розпустить, І принесе красу свою в дар сонцю. Колиб менї причину смутку взнати, То знав би я, де й лїків нам шукати.

Ромео показуєть ся оддалеки.

Ось він іде. Зволїте відступити, То може я й заставлю все з'ясити.

Бувай щаслив. Ти зробиш добре дїло,

Розвідавши. А ми, мадам, ходїмо.

(Виходить Монтеккі та панї Монтеккі.)

Із ранком, брате!

Чи ще й досї рано?

Ще лиш девята.

В смутку хвилї довгі.

Се мій отець, що йде звідсїль так спішно?

Він. Що-ж тобі, Ромео, час так до́вжить?

Нема того, що час нам поганяє.

Чи закохавсь?

Нї.

Перестав кохати?

Нї, ласки не знайшов там де кохаю.

Ох, ся любов, така принадна з виду,

Тиранствує жорстоко, як уїсть ся!

Ох ся любов! завязано їй очи,

Та й без очей прямує куди схоче. А де обідаєм? Ой, ой! що тут зчинилось? Та й не кажи: я чув сю колотнечу.

Багато працї тут дає ненависть, Та більше ще любов. Так ну-ж, любезна Ненависти! Ненависне коханнє! Ти все, у-перве створене з нїчого! Тяжка пустото, ва́жная марнице! Безобразний хаосе форм прекрасних! Ти з олова перце, блискучий диме. Холодний жаре, хвореє здоровлє, Безсонний сне, єство, що не істнує! Так, я люблю, та й не люблю любови. Тобі се сьміх?

Нї, я скоріш заплачу.

Чого-ж, братко?

Що ти сумуєш тяжко.

Отсе-ж то він, переступ закохання!

Моя журба менї вже груди давить; Твоя менї нової ще прибавить; Що ти любов до мене виявляєш, То мов ножем мене по серцю краєш. Любов, се дим, що вєть ся від зітхання. На волї він — огонь в очах коханків! У пригнетї — поєннє моря слїзми. А що-ж іще? Найрозумнїйше дурство, Смертельна трута й животворний трунок. Прощай, братко.

Стій, я пійду з тобою.

Ато се так, мов ти гордуєш мною.

Я стеряний, мене не має тута.

Ромео? нї, він десь блукає инде.

Скажи менї не в жарт, кого ти любиш?

Зітханнями сказати?

Не зітханнєм,

Та і не в жарт. Кого?

Недужому так легко завіщаннє

Робить не в жарт. Важке твоє питаннє. Не в жарт, братко: люблю одну дївчину.

Поцїлив я: бо так умом і кинув.

Стрілець незгірший. Ще-ж прибавлю: гарну.

Як гарна цїль, не знатимеш догану.

Шкода, братко: її Амур стрілою

Не досягне! Діяна головою, Вворужена своїм дївоцтвом чистим, Зневажує лучком любви огнистим. Неприступна лестивости кохання І поглядам нїмого залицяння! Не квапить ся на золото й клейноти, Що і сьвятих доводять до турботи. О, як же ти багата красотою! Та вбога тим, що зникне все з тобою.

То заклялась до віку дївувати?

У скупости-ж її й великі втрати.

Бо красота, котру вона згнїтає, Всю красоту в потомства одіймає. Аж надто вже вона заслужить раю, Як од її краси я тут сконаю.

Вона клялась нїкого не кохати; Я жив на те, щоб се оповіщати.

Ось слухай же: забудь про неї думать.

Навчи мене не думать нї про віщо.

Аби схотїв очима скрізь буяти,

І красоти на всїх сьвітах шукати!

Сим робом я ще більш її уроду

Превознесу в душі серед народу. Щасливі маски, що цїлують чола У гарних пань: чорно́тою своєю Нагадують красу, яку вкривають. Той, що ослїп, нїяк забуть не може Безцїнних скарбів страченого зору. Вкажи менї красу найуродлившу, — Її краса листо́м про мене буде, Щоб вичитав, хто ще й її заважить. Нї, не тобі навчить мене не думать.

Так от же нї! куплю таку науку,

Або вже вмру не виплативши до́вгу. (Виходять.)

Сцена друга.

Вулиця.

Входять Капулєт, Паріс та слуга.

Монтеккі й я, ми звязані однако

Пенею, щоб держали мир. Се й добре: Старцям, як ми, здаєть ся, се й не трудно.

Повагою оба у нас ви рівні,

І шкода, що так довго враждували. Прошу-ж тепер, добродїю, сказати, Чого менї з моїх зальотів ждати?

Перекажу вам те, що ви вже чули.

Дочка моя ще в сьвітї не бувала: Штирнацятох років не налїчила. Нехай ще дві в красї привянуть лїтї, Тодї її доспіє дївуваннє.

Молодші ще ставали матерями…

Почавши вчасно швидко й покінчили.

Мої надїї всї земля пожерла; Дочка — моя наслїдниця єдина. Зумієте з'єднати її серце, З'єднаєте й моє благословеннє. Аби вона обрала вас за мужа, То сим уже моя сповнить ся воля. Приятелю, сю ніч у мене в домі По давньому звичаю буде бенкет. Закликано гостей любезних много, Над тебе-ж ми не маєм нї одного. В господї в нас сю ніч засяють зорі, Ще кращі тих, що в Бога на просторі. Як прожене весна зиму кульгаву, І ринеть ся молодїж на забаву, Так весело ти в нас забенкетуєш, І в серденьку нове життє почуєш. Тодї шукай палкому до вигоди Первоцьвіту дївоцької природи. Між многими дочку мою побачиш, Та може й їй яку цїну назначиш.

Ходїмо. (до слуги.) Ти! махай по всїй Веронї Та познаходь поважні сї персони, Що тут стоять. (дає папір) Ти мусиш їх прохати До нас на пир, на учту завитати.