Дика панї

Front matter

ҐЮ ДЕ МОПАСАН

ДИКА ПАНЇ

І ИНЬШІ ОПОВІДАНЯ.

Кілька слів про автора

КІЛЬКА СЛІВ ПРО АВТОРА.

Анрі Рене́ Альбе́р де Мопасан (Henri René Albert Guy de Maupassant) уродив ся 1850 р. на замку Мірамнїль () в Нормандиї. Коли 1870 р. вибухла францусько-нїмецька війна, він скінчивши власне тодї студиї, вступив до війська і як простий вояк відбув цїлу кампанїю. По війнї посьвятив ся цїлком лїтературі і почав писати. Та хоч писав богато, не виступав зі своїми творами публично довгий час. Аж 1879 р. оголосив друком одну драматичну штуку: „Істория з давнїх часів“ (Histoire du vieux temps), але не викликав нею жадного вражіня. Загальну увагу публики звернув на себе аж 1880 р. і то при ось якій нагодї.

Того року появила ся книжка п. н. „Les Soirées de Médan“ (Вечери в Меданї). В нїй були надруковані обік прекрасної новелї Золї „Напад на млин“ також оповіданя отсих авторів: Ґю де Мопасана, І. К. Гюйсмана, Н. Сеара, Л. Аннїка, Поля Алєссі. В своїх оповіданях виступили молоді письменники проти усталених тодї лїтературних поглядів, а що порушували нераз дразливі питаня, виходячи зі становиска, що в природї нема нїчого поганого і що природу треба описувати вірно, прозвано їх натуралїстами. У вступі до своєї збірки заявляли вони, що працї оголошені разом, злучені одною ідеєю, мають одну фільозофію. Заявляли при тім, що приготовані на всякі напасти злої віри і несьвідомости, до яких призвичаїла їх принагідна критика. „Нашою метою — мовили — є заявити публично куди хилять ся наші симпатиї і які наші лїтературні тенденциї“.

Вираз „тенденция“ був тут трошки не на місцї, бо, як звісно, натуралїзм визначав ся тим, що вирікав ся всяких тенденций. Його окликом був предметовий опис житя, такого, яким воно показуєть ся в дїйсности, без нїяких вигладжувань, без нїяких заслон; в ньому мала бути тільки — гола правда. Придивляючись пильно житю, натуралїзм звертав особливу увагу на такі його сторони, яких доси під впливом облуди, утертих поглядів і т. и. не порушувано, які стояли до того часу поза лїтературою. Тим способом кинено богато сьвітла на ті обяви людського житя, які стидливо, а радше облудно виминано, хоч вони мали перворядне значінє. Особливу вагу поклав натуралїзм на фізиольоґію, без якої не може нїяк обійти ся психольоґія. За тим пішла поблажливість для деяких обявів людського житя, більше людський погляд на деякі відносини, одиницї, верстви і в тім власне лежить тенденция, якої в иньшому значіню, вистерігав ся натуралїзм. Відносини в подружю, становище женщини, доля упавших знайшли в натуралїстичній школї докладне виясненє, часто незвичайно гуманне, поглублене знайомістю людської природи і социяльних відносин. Всьо темне, поминене, погорджене, понижене, знайшло в натуралїстах найгорячійших своїх оборонцїв.

Найбільше признанє між натуралїстами, перше по Золї, здобув собі власне Мопасан, оголосивши в „Les Soirées de Médan“ прекрасну новелю „Boule de suif“ (Кулька товщу). Подїя оповіданя відбуваєть ся в часї францусько-пруської війни в маленькому місточку на півночи Франциї. Почтовим возом їде численне товариство зложене з місцевого аристократа з жінкою, кількох більших підприємцїв з жінками, милосерних сестер, богатого републиканця і „кульки товщу“ (так називаєть ся публична дївчина). Подорож відбуваєть ся зимою. Дорога зла, край знищений, не можна нїгде навіть їсти купити. Товариство не хоче перебувати в воєннім окрузї, тому їде до Гавру, звідси до Анґлїї. Розмова не вяжеть ся, бо всїм доскулює голод. Крім „кульки товщу“ не має нїхто нїяких припасів живности. Просити її, щоби відступила поживи, не випадає; всї знають хто вона. Коли одначе вона сама відступила їм поживу, кидають ся усї на неї і їдять лакомо. Навязуєть ся розмова, а героїня заховуєть ся підчас неї з великим тактом. Тимчасом пробувають до малого місточка, де почта змінює конї. На нещастє стоять там Прусаки. Пруський офіцер, переглядаючи папери подорожних, кидає оком на „кульку товщу“ і переказує через слугу, щоби йому піддала ся, інакше задержить цїле товариство. Героїня відкидає пропозицию обридливого Прусака з обмерзїнєм. Товариство симпатизує зразу з нею, та коли офіцер не звертав паперів, відмовляє її, щоби покорила ся для добра иньших, для добра Франциї… Дївчина отягає ся, вкінцї піддає ся і дилїжанс іде дальше. Товариство не дивить ся тепер на дївчину, поводить ся з нею згірдливо, а згодом з'їдає ласо закуплені в місточку припаси. Дївчина не їсть нїчого; вона занята увільненєм товариства, не мала часу купити собі їсти. Її нїхто не частує… Глуху мовчанку в дилїжансї серед темної ночи переривають лише краплї дощу, що бють о шиби, та тихі сльози погордженої…

Такий зміст першої новелї Мопасана; відтодї нїхто не випередив його до смерти; він усе стояв перший по Золї.

Того самого року (1880) оголосив Мопасан збірку своїх поезий п. н. „Des Vers“ (Вірші). В них виступила в повнїй силї незвичайна вразливість автора, живе чутє, але заразом і велика дразливість. В поезиях показав ся він відразу великим майстром форми; та не вкрилось і те, що не лїрикою здобувати йому славу. Від того часу він і не оголошував більше поезий друком. Цїлу свою силу звернув на новелю і тут створив собі справдї величавий памятник. Твори сипали ся одні за другими. Р. 1881 появив ся „Дім Теллїе“, 1884 р. „Сестри Рондолї“, 1885 р. „Казки дня“, „Казки і новелї“, „Пан Паран“ „Bel Ami“. „Bel Ami“ однотомова повість, належить до найлїпших праць Мопасана. Зміст її вирваний живцем з париського бруку. Тло повісти — сучасне. Головний герой Дюруа то знаменитий тип пересїчного Француза, що добиваєть ся кариєри. Жіночі постатї, особливо панї Дюруа і панї де Марель змальовані також прекрасно. Отся повість перекладена на нашу мову, дала би вірний образ таланту і способу писаня Мопасана.

По повісти „Bel Ami“ оголосив Мопасан 1887 р. „La petite “, 1888 р. „Pierre et Jean“ і величезне число дрібних образків та новель, друкованих головно по часописях (осо в „Gaulois“, де якийсь час був фейлєтонїстом), а пізнїйше передрукованих і в окремих збірках. В них показав ся він справдї майстром. Мало з них основано на тлї париського житя. Акция відбуваєть ся звичайно десь далеко на провінциї. Звідти зачерпує Мопасан характеристичні факти з житя селян, дрібної і заможної шляхти, міщан та урядників. Образки ті веселі або смутні, одначе все свобідні, без всякого примусу. В них пробиваєть ся завсїгди правдивий француський гумор. Кольорит образків часто сумний. В них лунає якась безнадїйність, що давить нас надміром людської глупоти. В розчарованє одначе, гіпохондрию, автор не впадає; він дивить ся на сьвіт з байдужним спокоєм, хоч чути виразно, що з теперішними порядками не годить ся. Перед драстичними сценами Мопасан не жахає ся, але не подає слїдом Золї широких та плястичних описів патольоґічно-фізиольоґічних; в деяких ситуациях він здержуєть ся класти кропку над і. Головна його прикмета се, що він потрафить в мінїятурах помістити страшні драми. Стиль його також дуже гарний: він усе ясний, короткий і прозорий.

Мопасан був паном в повнім значіню того слова. Він обертав завсїгди величезними сумами, жив по великопаньски — в противности до Золї — а при тім працював незвичайно богато. Таке подвійне напруженє нервів — тай незвичайна вразливість — мусїло пімстити ся на ньому. Вже по написаню новелї „ Horla“ приятелї побоювали ся за його духовий стан. В тій новелї змалював він народини і зріст переслїдовчої манїї так докладно і глубоко, що виглядало мов би малювати так потрафив лише такий чоловік, що сам переживав подібні хоробливі обяви. Чи було се в звязку з автором тодї — не знати. В кождім разї невдовзї він справдї занедужав духово. Його віддано до закладу для душевно хорих. Цїлий рік пережив він там серед великих мук, аж врештї смерть увільнила його від них. Він умер 1894 р.

Твори Мопасана не видані ще всї разом в однім виданю. Здаєть ся, що тепер готовить ся щось подібного. Коли наша публика прийме прихильно отсї його образки в перекладї, ми будемо старати ся вибрати і видати їх ще більше.

Дика панї

(Пер. В. Щурат).

Не бувши пятнайцять лїт у свого приятеля Серваля, я вибрав ся вкінци до його замку в лїсї, що після нїмецько-французької війни сьвіжо двигнув ся з руїн. Зараз підчас першого нашого проходу, впало менї в вочи пожарище хатини, де вступав я раз напити ся води. Я в тій хвили пригадав собі, що тут, як розказував мій приятель, жила родина, знана з неправних ловів на чужу зьвірину. Припадково, чи може й умисно цїлу тоту родину такі прозвали дикою. Батька вбили підчас ловів жандарми; син мав тодї ставати до бранки.

— Щож з тими людьми стало ся? спитав я в Серваля.

Він розповів менї таке:

Скоро вибухла війна, молодий Дикий дав ся звербувати; та люде не дуже жаловали його матери; вона, мовляли, мала гроші. Сама одна остала ся в тій відлюдній хатинї, та її не страшно було; вона була того-ж покрою, що батько й син, — понура і непривітна; нїколи не всьміхнула ся нїколи й нї з ким не приставала.

Дика панї жила собі по давному й дальше в своїй хатинї, яку небавом припорошило снїгом; раз на тиждень вона заходила в село за покупками. Коли зачує, бувало, про вовків, вона вже й з хати без рушницї не вийде. І варта-ж було побачити, як та непривітна старуха з поржавілою рушницею сина, закиненою на плече, тюпала нераз в село!

Одної днини прийшло до села вороже військо. Треба було жовнїрів якось розмістити. Стара, котру всї вважали за богачку, дістала на постій чотирьох.

І як вже ті чотири вояки панї в господарцї не помагали! Що хто міг, робив її. Вони і пекарню харили і вікна мили і дрова рубали і білє прали і бараболю копали, словом, вони робили все, як на добрих матерних синів і пристало.

Одначе старій не сходив нїколи з гадки її чорнобровий син з густо-засїяним вусом. Не було днини, щоб вона не питала в своїх жовнїрів:

— Не знати, де то стоїть тепер двайцять третий полк французький? — Вони-ж відповідали все: І ми не знаємо.

Розуміючи її материньску журбу, вони старали ся все потїшати її.

Одного дня вона лишила ся в хатї сама. Та як же вона здивувала ся, побачивши перед хатою листоноса. Він подав її справдї лист з чужою печаткою. Вона читала:

Панї!

Сумну звістку подаю вам в сїм листї. Ваш син, Віктор, не живе; вбила його вчера арматна куля, розірвавши на дві части тїло. Я стояв коло нього, бо ми служили в одній компанії, та ще й сам він того самого дня просив мене, щоб вас повідомити, колиб йому що стало ся.

Я виймив з його кишенї годинник, котрий вам віддам по війнї.

Здоровлю вас сердечно

Е. Ріво,

жовнїр 23. піхот. полку, 2 комп. 3 бат.

Лист був писаний перед трьома тижнями.

Вона не плакала, лише стояла як вкопана; з її грудий ледве добував ся віддих. Вона думала: — Що-ж, Віктор не живе! — Однак згодом вочи її підплили такі слїзми, а серце здавило щось сильно. Пішла думка за думкою, одна страшна, а друга ще страшнїйша. — Вона вже не пригорне до серця своєї дитини, свойого сина! Жандарми застрілили її мужа, а тепер вороги убили її сина!… на двоє роздерли його!… — Здавало ся їй, що вона бачить тепер тоту найстрашнїйшу хвилю, як паде на землю його голова, як замикають ся його гарні, чорні вочи.

Що вони зробили з його тїлом? Чому не принесли її бодай так сина, як принесли мужа — з кулею в грудях?

Але тут же вона почула гомін. Чотири вояки вертали з села. Вона мерщій сховала лист до кишенї, повтирала слези і вийшла проти них спокійна, як звичайно.

Вояки були веселі, бо їм вдало ся зловити крілика. Вони дали його старій зварити.

Старуха в мить взяла ся до роботи, щоб приладити вечерю; але коли хотїла вбити того крілика, її опанував жах, дарма що се її не вперше приходило ся робити. Один вояк виручив її, вбивши крілика одним ударом.

Вона почала здіймати шкіру; та побачивши червоне мясо, почувши тепло крови на своїй руцї, вона почула дрож на цїлім тїлї й побачила в души скровавленого трупа свойого сина, котрого арматна куля роздерла на дві половинї.

Вона сїла з жовнїрами при столї, але нї дрібки не могла взяти до губи. Вони їли самі, не турбуючись нею. Вона-ж мовчки дивила ся на них і думала, укладаючи з байдужим виразом лиця помалу страшний плян.

Нараз вона озвала ся: — Се вже чотири недїлї, як ви в мене живете, а я й доси не знаю, хто ви!

З трудом зрозумівши її, вони сказали, як пишуть ся. Але сього було її за мало; вона попросила написати їй докладно всї імена на папери разом з адресами їх родин; відтак заложила на нїс окуляри, подивила ся на букви і зложивши старанно папір, сховала до кишенї так само, як перед тим лист зі звісткою про смерть сина.

Коли вояки попоїли, вона сказала: — Нехай вам хоч нинї вистелю гарно.

Сказавши се, почала зносити сїно.

Вояки дивували ся зразу, та вона пояснила їм, що робить се для того, щоб їм теплїйше спало ся на вишцї. Вони й самі стали її помагати. Назносили сїна трохи не під саму стріху, так що з вишки зробив ся покій, котрого стїни були з запашних, теплих вязанок; — спаня чудове!

При вечері замітив один вояк, що вона знов не їсть нїчого; але дика панї витолкувала се тим, що її нинї щось дрож проймає. Потім вона натопила сильно в грубі і вояки, як звичайно, полїзли на горище спати.

Скоро зачинили за собою двері, вона відставила драбину і не спускаючись, почала вносити знов вязки сїна, поки не заповнила ними цїлої пекарнї. Ходила по снїгу босо, щоб її не почули. Від часу до часу вона прислухувала ся важкому й нерівномірному віддихови сплячих.

Приготовивши все як слїд, вона вкинула до груби одну вязку сїна, витягла її зараз-же назад і розкинула по хатї; сама вийшла на двір і ждала, що з того буде.

Кілька хвилин і в серединї засяло буйною поломіню. Далї все перемінило ся в одну купу вогню; поломінь бухала вікнами і кровавою барвою закрашувала снїг.

На вишцї вчинив ся крик, дали ся чути за серце хапаючі зойки; але тут же филя вогню, обхопила вже й стріху і цїлу кришу і скрізь гробова тишина — лише ломіт і трескіт вогню, а більше нїчого. Впали бальки разом з кришею, розсипала ся й хата.

Далеко десь озвали ся дзвони.

Перед пожарищем стояла дика панї, з рушницею свого сина в руках, готова застрілити кождого, хто би важив ся втїкати з того палаючого моря.

Скоро побачила, що всьому вже конець, вона вкинула рушницю в вогонь, де тота й вистрілила.

Збігли ся вкінци люди — селяни і жовнїри. Дика панї сидїла на порохнавім пни, спокійна.

Один офіцир, що найлїпше знав по французьки, спитав:

— Де ваші жовнїри?

Вона худощавою рукою показала на вогонь і твердим голосом сказала:

— Он там!

Її обступили довкола.

— З відки взяв ся вогонь? — спитав офіцир.

— Я підпалила.

Зразу не дали її віри, думали — божевільна. Але вона тут же розповіла все докладнїсїнько, все від листу до станнього крику жовнїрів, не поминаючи нїчого. Скінчивши, виймила з кишенї дві картки, заложила на нїс окуляри і, нїби то читаючи, говорила:

— Се за смерть мого сина! А се імена тих, — тут вона показала на вогонь, — напишіть до їх родини!

По тім вона спокійно вручила ту картку офіцирови і додала:

— Але ви напишіть все так, як було, по правдї. І не забудьте додати, що се я зробила, — дика панї!

Офіцир роздав жовнїрам прикази. Дику паню зловили і поставили під тлїючою ще стїною її хати. Відтак виступив один віддїл войська наперед; вона не рухала ся, бо вже все зрозуміла.

Слово — і посипали ся вистріли, а з них лише один припізнив ся.

Старуха не впала від разу, вона хилила ся помалу долів, як колиб її серпом підрізували ноги.

Офіцир підійшов до неї. Тїло було перестріляне майже на дві половинї, а рука в судорогах держала ще кровю збризканий лист.

Прийшли менї на думку матері тих чотирьох вояків, що погибли такою страшною смертию в вогни; прийшло на думку й геройство тої матери, що погибла від ворожих куль; і я мимохіть піднїс собі на спомин малий каміньчик — каміньчик осмалений вогнем.

Любка

Я любив її шалено! В чім причина любови? Чудно се: не бачити на сьвітї нїчого більше, тілько одно єство, не мати в голові нїчого більше, тілько одну гадку, в серци одно бажанє, а на устах тілько одно імя; імя, що виходить безнастанно з глубини душі, мов вода з жерела, що підходить до уст, вимовляє ся, повтаряє ся, та шепоче ся без упину, наче молитву.

Не буду розказувати вам нашої істориї. Любов має її однїсїньку, все ту саму. Я стрітив її та й полюбив. От і все. Я жив цїлий рік її любощами, в її обіймах, її поглядом, її одежею, її мовою, окружений, звязаний та полонений усїм, що від неї походило, так, що я не знав, чи робить ся день, чи ніч, чи я мертвий, чи живий, чи находжу ся на сїм, чи на тім сьвітї. Ось вона й умерла. Як? Не знаю, зовсїм не знаю.

Одного вечера вернула домів перемокла; рано вже кашлала. Кашлала з тиждень, вкінци лягла.

Як воно було дальше? Не знаю. Лїкарі приходили, записували, відходили. Як принесли лїки, сидїлка зготовляла для неї напій. Руки мала горячі, чоло палюче та вогке, а зір блискучий та сумний. Я до неї говорив, вона менї відповідала. Про що ми обоє балакали? Не знаю вже. Все позабув, все, все! Вона вмерла. Дуже добре пригадую собі легке її зітхненє, зітхненє легесеньке, слабеньке, та вже останнє. Сидїлка сказала: „Ага! тепер уже знаю, знаю!“

Я не знав більше нїчого, нїчогісїнько. Я бачив священика, що проголосив се слово: „Ваша любка“. Здавалось менї, що він собі глузує з мене. По її смерти нїхто не мав права того знати. Я його нагнав. Прийшов другий, миленький та добрий. Я плакав, коли згадував менї про неї.

В справі похоронів дораджували менї тисячні способи. Я нїчого не знаю. Пригадую собі лишень домовину, та стукіт, що походив від ударів молота, коли там її клали. Ох! мій Боже!

Її! у тій ямі! Скільки там було людей, приятельок! Я освободив ся. Утїк. Довго блукав ся по улицях. Опісля вернув домів. Другого дня виїхав я в подорож…

Вчера вернув я назад до Парижа.

Коли оглянув свою комнату, нашу комнату, наше ліжко, наші знаряди, цїле мешканє, де лишило ся всьо так по її смерти, як було за житя, оволодїв мною так великий жаль, що я хотїв відчинити вікно і кинути ся на улицю. Годї було лишитись довше серед тих знарядів, серед мурів, що її окружали та хоронили, що мусїли містити в своїх незамітних щелинах тисячі атомів з її тїла та віддиху; я вхопив капелюх, щоб вийти. Наближаючись до дверей, переходив я в сїнях по при велике зеркало. В нїм оглядала вона себе щоденно при виходї, від стіп до голови, щоби переконати ся, чи одежа лежить хорошо, доладно та без похибок і то від шнурованих черевиків аж до вичесаного волося.

Я задержав ся від разу перед зеркалом, що тілько разів її відбивало. Так часто, так часто; воно доконче мусїло задержати її образ.

Я пристанув дрожачи, встромив у скло вочи, у скло гладке, бездонне, пусте, що містило в собі її цїлу, мов от тепер мене, мій пристрастний зір. Здавалось менї, що я любив се зеркало, — доторкнув ся, — було зимне! Ой! спомини! спомини! зеркало повне болю, зеркало палюче, живе, страшне, скілько менї горя нанесло! Щасливі люде, котрих серце, мов се зеркало, де перелїтають і щезають образи; воно забуває все, що в нїм було, що коли лучилось, все, що своїми чуствами і любовію оглядало та подивляло! Страшно терплю!

Оголомшений вийшов я, та без сьвідомости й волї поплїв ся на кладовище. Там віднайшов її могилу, зовсїм просту, марморний хрест з сим написом: „Вона любила, була люблена і вмерла“.

Вона там, там глубоко гниє! Ой недоленько моя! Я похилив голову і хлипав. Там стояв я довго, довго, аж запримітив, що надійшов вечір. Тодї оволодїла мною якась чудна та шалена жадоба, жадоба очайдушного коханка. Я хотїв лишити ся при нїй цїлу ніч, останню ніч, щоби плакати на її могилї. Але мене тут побачуть, вигонять. Щож вдїяти? Треба вхопитись підступу. Я підвів ся, та став блудити по сїй країнї духів. Усе йшов, та йшов. Малесенько тут місця в порівнаню до сього, де живе ся! А таки о скілько більше мертвих, нїж живих. Тре нам високих домів, улиць, богато місця для чотирьох поколїнь, що оглядають в тім самім часї день, пють воду з жерел, вино з винниць, та їдять хлїб з піль.

А для всїх поколїнь померлих, для всїх клас суспільности аж до нас, майже нїчого не треба, одно поле — майже нїчого! Земля іх приймає, забутє змазує. По вас уже!

На кінци уживаного кладовища запримітив я опущено вже місце, де старі покійники мішали ся з землею, де хрести самі гнили, а де положать завтра останнїх прибулих. Город сей сумний, та величавий, живлений тїлом людським, переповнений був буйними рожами, здоровими і чорними кипарисами.

Я там був однїсїнький як палець. Притулений до зеленого дерева, сховавсь я цїлий між грубі та понурі гиля. Я ждав, та причепив ся до пня, мов корабельник до берега, що з розбитого корабля своє житє спасає.

Надійшла чорна, темна ніч; аж тодї покинув я свій сховок, став іти легко, повільною, тяжкою ходою, по тій земли повній покійників.

Я блудив довго, предовго, а її не замітив. Йшов з простертими руками та створеними очима, не находив її, а по дорозї товк об могили руками, ногами, колїнами, грудьми, навіть головою. Я мацав, мов слїпець, що шукає дороги, я доторкав ся каміня, крестів, штахетів, вінцїв зі шкляних та зівялих цьвітів! Читав імена пальцями, пересуваючи ними по буквах. Що за ніч! що за ніч! А її таки не віднайшов!

Нї одної зірки! Що за ніч! Я бояв ся, бояв ся дуже на тих тїсних стежках, між двома рядами могил! Могили! могили! могили! Не могили! На право, на лїво, перед мною, довкола мене, всюди могили! Я усїв на одній з них, бо годї вже було дальше іти, так колїна угинались підо мною. Я чув, що серце моє било ся. Чув також щось другого! Що? Глухий шум неозначений! Чи в сю непрозору ніч помішало ся менї в голові, чи сей шум виходив з під таємної землї, засїяної людськими тїлами? Я оглянув ся вокруг себе!

Як довго я там стояв? Не знаю. Обезсилений зі страху, пяний з тревоги, готов був я кричати, готов навіть умерти.

Нараз мелькнуло менї перед очима, що мармурова плита, на якій я усїв, порухала ся. Так, зовсїм певно, вона ворухнулась, мов би її хто підносив. Одним скоком кинув ся я на сусїдну могилу і з відтам бачив, справдї бачив, як камінь тілько що покинений мною, обернув ся на право; і вказав ся вмерлець, нагий кістяк, що зі свого згорбленого хребта камінь зсунув. Я бачив дуже добре, хоч ніч була глуха. На хрестї можна було вичитати:

„Тут спочиває Яків Оліван, умер в 51 роцї житя. Любив родину, примірний і чесний, заснув в Бозї“.

Вмерлець і собі читав напись над своєю могилою. Опісля підняв з дороги малий кінчастий камінець, і почав старанно сї слова ви скробувати. Став їх нищити повільно, оглядаючи пустими очима те місце, де вони що лишень були вириті; а кінцем кости, що становила його суть, писав огнисті букви, подібні до лїнїй, зроблених потягненєм сїрника по мурі:

„Тут спочиває Яків Оліван, умер в 51 роцї житя. Він прискорив своєю жорстокостю смерть батька, щоби стати наслїдником, мучив жінку, катував дїти, обманював сусїдів, крав, коли тілько міг і умер негодяєм“.

Скінчивши писати, нерухомий вмерлець оглядав свою роботу. Я обернув ся та замітив, що всї могили відчинені і усї покійники з них повиходили, та змазували на памятнику брехнї, пописані свояками, щоб привернути правду. І я побачив, що всї вони кати та вороги своіх ближних, люде без чести, притворники, брехуни, обманцї, клеветники, завистники, що ті добрі батьки, вірні супруги, прелюбенькі сини, сї молоді непорочні дївицї, сї чесні торговцї, сї мужі та бездоганні жінки, що всї вони крали, обманювали та робили всякі соромливі та огидні вчинки. Всї писали в тім самім часї, при входї їх вічного дому, безпощадну, страшну, сьвяту правду, якої нїхто на земли не знає, або лишень удає, що не знає.

Я думав, що й вона повинна її над своєю могилою виписати. Без тревоги біжу поміж напів відчиненими могилами, поміж трупами та кістяками; я йшов до неї певний, що й її найду. Пізнав її з далека, хоч не бачив ослоненого смутком лиця. На мармуровім хрестї, де читав я: „Вона любила, була люблена і вмерла“, завважав я напись: „Одного дня вийшла, щоби обманити свого милого, перестудила ся і вмерла“.

Другого дня піднесли мене без памяти обіч одної могили…

Бочівка

(Пер. В. Щурат).

Проти двірка старої Маґлюар затримав ся візок пана Шіко́, богатого господаря з Еґревіль. Був то собі мущина лїт під сорок, заживний, румяний на лици; штука хитра, ба навіть, як де-хто говорив, фальшива.

Причепивши коня до плота, зійшов до дому панї Маґлюар. Мала́ посїлість тої женщини прилягала до його гарного маєтку. Лакомий сусїд хотїв заокруглити нею свої ґрунти. Вже яких двайцять разів трібував намовити її до відступленя тої землї, але стара була рішучо противна. „Тут я вродила ся — казала — тут і вмирати хотїлаб!

Застав її перед дверми; теребила бульбу. При своїх сїмдесяти і двох роках, при своїй незвичайній худощавости і горбатих плечех, вона була ще сьвіжа як дївчина. Шіко́ поклепав її приязно по рамени, потім присїв коло неї на стільци.

— Що-ж, мамо? як проживаєте? все здорові?

— Сяк-так! А ви пане Проспере?

— Так собі, чоловік нїколи не вільний від терпіня. Та якось і терпить ся.

— То й добре, — сказала і вмовкла.

Шіко́ приглядав ся її роботї. Покривлені подаґрою руки, твердші від ножиць рака, випорпували з кошика жовтаві барабольки, обертали їх живо в пальцях і обдирали з них в одній хвилї жовтаву лушпу при помочи старого ножа, що його держала в другій руцї. Чисті, вже обтереблені бараболї вкидала в підручну посудину з водою. Три відважні курочки підходили до її запаски і дзьобнувши лушпу, втїкали чим скорше з добичею.

Шіко́, здаєть ся, був трохи засоромлений, несьміливий, мов перепуджений; видно мав щось на язицї, з чим не легко було виїхати. Врештї здобув ся на відвагу,

— Скажіть менї, мамо Маґлюар… — зачав.

— Що вам треба? — спитала,

— Не хочете таки продати менї свого поля?

— Борони Боже! І гадки не майте: сказала вже, що нї, сказала раз і конець!

— Але знаєте, в мене є рада, добра для вас і для мене…

— Що-ж таке?

— От бачите: ви продасьте менї свій ґрунт і задержите собі його дальше. Не розумієте? Отже послухайте, яка моя рада.

Стара, перервавши роботу, кинула зпід зморщених повік живим поглядом на господаря. А він мовив дальше:

— Скажу вам виразнїйше: дам вам щомісяця 150 франків. Уважайте добре: що місяця привезу вам трийцять пяти-франківок по 100 су́, а таки все остане по старому, все! Живете собі дальше в своїй хатинї, менї від вас нїщо не належить ся, я перестаю напастувати вас, а ви лишень гроші збираєте.

Глянув на неї з виразом вдоволеня на лици.

Стара дивила ся недовірчиво, неначе-б прочувала заставлені сильця. Потім спитала:

— То все для мене, а що-ж вам з того прийде? Бо-ж за те ви ще не берете ґрунту?

А він на те:

— Най вас то зовсїм не обходить; ви жийте собі на своїй посїлости, поки вас Пан Біг не покличе до себе. Тілько виставте менї в нотаря папір, що по вашій смерти все на мене спаде; дїтий не маєте, лишень сестрінків, за яких мало дбаєте. Чи згода? Держите землю до кінця свого житя, а я зобовязую ся платити… Се чистий зиск!

Стару зразу затрівожило трохи те, що чула, та не була йому зовсїм противна.

— Не кажу нї, — сказала, — але дайте менї намислити ся. Приїдете за тиждень, тодї вам скажу.

Шіко́ від'їхав вдоволений, як король, що завоював велику державу.

Стара Маґлюар лишила ся на місци в задумі. В ночи сон її не брав ся. Чотири днї ходила в горячковім ваганю і в непевности. Вгадувала щось нечистого в тій справі, та все таки мучила її думка про тих трийцять пяти-франківок що місяця, про ті гарні дзвінкі грошики, які по просту, з неба падатимуть, а вона й пальцем не рушить…

Вкінци пішла до нотаря і розповіла йому все чисто. Порадив її зробити згоду з Шікотом з тою умовою, щоби він платив її що місяця не трийцять, а пятьдесять пяти-франківок, бо маєток її варт найменше 60 тисяч франків.

— Нехай би ви пожили ще пятнайцять лїт, — сказав нотар, — то він заплатить вам лише 45 тисяч франків.

Стара тремтїла при самій думцї про пятьдесять пяти-франківок; однак не вірила Шікотови, боячи ся заєдно тисячних викрутів, хитрощів.

Лишила ся на в нотаря самого вечера, з вічним питанєм на устах; не могла нїяк рішити ся. Вкінци попросила виготовити письмо і вернула домів, отуманена, напів непритомна.

Коли в тиждень потім приїхав Шіко́ по відповідь, удавала, що не годить ся, тілько в тій цїли, щоб її просив більше. Рівночасно-ж побоювала ся, що він нової пропозициї не прийме. Коли-ж він і дальше не переставав просити, виявила своє бажанє. Лице його прибрало вираз зачудованя. По короткім намислї сказав, що не годить ся. Щоб нахилити його на свою сторону, почала говорити про своє недовге вже житє.

— Найбільше пять, шість лїт поживу іще. Тепер менї вже сїмдесять і три, а я не така то й сильна. От якось то гадала, що вже мину ся; здавало ся менї, що кишки в мене перевертають ся. Треба було покласти ся на ліжко.

Шіко́ слухав та не подав ся.

— Дайте спокій, — сказав, — з вас таки лис, мамуню, ви сильні як та вежа на церкві. Поживете певно лїт зо сто, ще мене поховаєте, вірте менї!

Цїлий день торгували ся. Вкінци, коли стара нїяк не хотїла згодити ся, Шіко́ пристав на пятьдесять пяти-франківок. На другий день підписали угоду. Стара Маґлюар зажадала зараз пятьдесять франків завдатку.

Минуло три роки. Стара держала ся крепко; здавало ся, що нї одним днем не постаріла ся. Шікота брала розпука. Йому здавало ся, що платить вже пів сотки лїт, що його одурили, визискали, зруйнували до тла. Від часу до часу приїздив відвідати стару, так як звичайно їздить ся в поле, щоби подивити ся, чи дозріло вже збіже, чи можна йти з серпами. Стара приймала його з ворожим усьміхом в вочах, як коли-б тїшила ся псотою, яку вдало ся її встругнути. Шіко́ сїдав на візок і від'їздив, бормотячи під носом:

— Не сковизнеш раз відьмо!

Був зовсїм безрадний. Коли тілько побачив її, мав охоту задавити її на місци; ненавидїв її завзято, скажено, з лютим завзятєм окраденого мужика. Шукав способу, щоби позбути ся її. Одного дня прийшов до неї задоволений, затираючи руки з радости, як тодї, коли перший раз викладав її свою гадку. По кількох байдужних словах сказав:

— Чому се ви нїколи не приходите пообідати до мене, коли буваєте в Еґревіль? Люде про се говорять; плетуть, що між нами вже й приязнь скінчила ся і се менї прикро. В мене за обід не платить ся, знаєте. Що в мене один обід! Заходїть лише, кілько вам вгодно, без нїяких церемонїй. Буде менї приємно, будьте певні.