Пачкар Демко і инші оповідання

Front matter

БІБЛІОТЕКА „НОВОГО ЧАСУ“ Ч. 3

ПЕТРО ФРАНКО

ПАЧКАР ДЕМКО

Пачкар Демко

ПАЧКАР ДЕМКО

До батька приїздили люди з усіх кінців Галичини. Приїздили також знад Збруча, або як вони говорили „зпід границі“. Вечером, коли в хаті було тепло а на дворі лютувала зима, оповідали про ріжні пригоди з над границі. Особливо остали мені в тямці пригоди пачкаря Демка, про якого оповідали люди з села С.

Демко був найдущий парубок у селі. Описували його ось як:

„Ба, Демко! Ото була моцарюга! Що хлоп як дуб, пальці як із заліза, з тілом і кістьми рве, як христіянина вхопить, сорочка розхрістана, гарасівка легко перевязана. З голими грудьми ходив як зима так літо. Ціле тіло волосом обросло як у медведя, аж до самих кінців пальців доходить йому риже як вогонь волосє. Зґреблом було можна чесати.

Мале ґаздівство держав як зеркало. Окрім того був пачкарем. Бо й пощо інакше сиділаби людина над самою границею та й мала дрібку сили і відваги. Пограничники запевняли, то Демко стоїть у спілці з нечистим. Бо не могли його ймити. Всюди пролазив. Як біблійний верблюд крізь вушко голки. Де звичайні смертельники стукалися як лобом до стіни — там Демко все таки зумів найти фірточку. Але то все діялося по людськи, вже хочби навіть тому, шо Демко витав усіх чемненько: „Слава Ісусу Христу“.

Прийшов раз новий пограничник (фінансовий сторож), що захотів скоро авансувати. Цілими ночами пантрував на самітних лісових стежках на Демка і ніколи з ним не стрінувся. Чипів раз під дубом у темну літню ніч, що грозила бурею і блискала далекими блискавками. Всі очи видивив у пітьму і вуха попроверчував, щоби крок уловити, коли його хтось так поклепав по плечи, що аж прикляк. Оглянувся і волосє йому на голові зїжилося — як із землі виріс стояв за ним великан Демко. На хребті мав деревляні ноші наладовані пачками українського бакуну і інчими скарбами. Підперся на паличці з молодого дубчака. Очи світили йому як у вовка. Якась сила виходила з нього, що пограничник як закамянів.

„Слава Ісусу Христу!“ поздоровив чемненько Демко, аж ехо лісом гукнуло.

Переляканий пограничник промимрив по привичці: „Во віки“…

„Віков“ уже не вимовив бо відняло йому мову. А пачкар так як без шелесту появився так і зник у темноті ночи як дух. Пограничник бачив як ступав велитенськими кроками, але на каменистій стежці не було чути кроків; доглянув виразно як гепав дубчаком до землі але не чув відгомону. Холодний піт виступив йому на чолі а серце завмерло в грудях.

Нічна поява?

А одначе хитрий пачкар обмотав свої ноги і конець дубчака вовнянними шматами, бо прецінь на своїх нічних прогульках не хотів чинити богато галасу.

Інчий пограничник відійшов із сторожної зі словами:

„Без Демка не вертаю! Або зі щитом, або на щиті“. Пів ночи просидів на снігом завіяній стежці, укритий за смерічкою з крісом готовим до стрілу, не одоліли його зима й втома. Під ту пору чимчикував Демко наладований пачками, з отвертими як усе грудьми, помимо різкого морозу, тихими кроками кидаючи довкруги своїми соколиними очима. Раптом станув як укопаний. У місячнім сяєві помітив блискучу цівку. Без шелесту зложив пачки і заховав їх під смерічками. Обійшов підозрілу околицю довкруги і придибав службістого пограничника, закутаного в плащ із крісом готовим до стрілу, цілком задубілого з зимна.

„Слава Ісусу Христу“!

Нема відповіди. Порушав Демко „замерзлу грудку“ своєю паличкою, перекинув пограничника одною рукою собі на ноші і приніс до хати зачудованим пограничникам.

„Треба відтаяти за теплим пєцом“! поручив. „Слава Ісусу Христу“! І зник за дверима.

Пограничники „відтаяли“ свого товариша, щоби принайменше мати з кого сміятися, але він несподівано виправдався:

„А я, що казав як відходив? Без Демка не вертаю! Ну, чи я може без Демка вернув“?

Але Демко був свідомий мужицький патріот. Як тільки найшов його напад патріотизму брав рушницю і виправлявся на дики або цапи в ліси князя Сапіги. Це було його патріотичним обовязком.

Рано-ранісінько стрінув лісничий патріотичного Демка з рушницею на плечах над поваленим цапом.

„Стій бо стріляю“!

Але де було Демкови встояти. Завернув як олінь і став тікати. Післав йому лісничий набій шроту і певний свого, спокійно підходив. Старий стрілець знав певно, що стріл „сидить“. Але по Демкови не було ні сліду. Обшукав лісничий цілу околицю, в певности, що звірокрад десь чейже лежить. Очевидно! Такий бик як Демко буде кластися від кількох шротів. Демко з набоєм шротів у задній части забіг величезними кроками на вправці просто до села і приспів саме на утреню. А коли клячав у церкві поміж товпою „свідків“, усміхався задоволено.

„Ото… певне алібі“.

Старий стрілець кляв тимчасом як Москаль:

„Знов утік! А я йому приставив латку! Стріл безпохибно в задній части!… Напевно, то був Демко… в заклад ставлю голову за яйце! Але жди собако!“

Стрілець побіг скоренько до села, щоби ствердити там неприсутність Демка. Решта сама прийде.

Коли задиханий лісничий прибув до села, скінчилася якраз утреня, і він ледви хотів вірити власним очам — Демко виходив спокійнісінько з церкви разом з інчими! Станув собі на майдані, наложив вигідно файку, позіхнув, оглянувся ліниво за погодою та забалакався із сусідами про сіно і жито. Лісничий обходив його підозріло до вкруги і шкрабався поза вухом:

„До чорта! Очам не вірю! — А я був певний, що то був Демко!“

Демко пішов до шинку, лісничий за ним. Хотів таки наочно переконатися, чи він часом не скривиться від болю. Але Демко ні вусом не моргне. Широко і тяжко сідає на дубову лаву і кректить задоволено:

„Отут вигідно посидіти!“

Коли то почув лісничий вискочив із хати як божевільний:

„То не міг бути Демко! Свого я певно підстрілив, тойби не сказав „вигідно сидіти! До сто чортів! В чари можна повірити!“

Кленучи потягся до ліса шукати підстріленого звіролова.

Демко заграв у карти, попив чарчину, покурив і був веселий. Піднявся зі словами:

„Я на секунду“! Пішов просто до шевчика до хати:

„Слава Ісусу Христу!“

„На віки віків, Демку! А за чим Бог провадить“?

Замість відповіди заслонив Демко вікно фартухом і скинув штани. Швець відразу догадався, що то значить; він був потаємним хірургом пачкарів і звіроловів. Узяв шило, наложив великі окуляри і видовбав Демкови пятнайцять шротів із задної части. Рани замастив шевською смолою. Демко сів кілька разів міцно на лаву, щоби попробувати чи все в порядку. Дав шевцеви шістку за працю і сказав:

„Все добре! — Слава Ісусу Христу!“

Вернув до шинку. Дуже „делікатний“ Демко не був.

Шинкар раз дуже позлостився на Демка. Сів собі той за стіл і як колода стирчав понад малими мужичками, що сиділи довкруги нього. Йшла жива гутірка. Кождий хвалив свій ліс. Кождий мав у свойому найдущі дуби. Прийшла черга на Демка хвалити своє. Для ліпшого „удокументовання“ видцям значив місце кождого дуба страшним боксером, який мав на мізинци по столі. Де мав стояти дуб там вибивав на столі дірку. За кождим ра- зом шинкар болісно здрігався, бо дубовий стіл коштує гроші. Так позначив Демко місця пяти дубочків і на столі було пять ям.

„А тут коло дубів, маю рівненькі як свічка граби“, хвалився Демко дальше.

„О тут стоїть перший“…

Знов удар могучого кулака і нова яма в столі.

„Тут другий“…

Широкий рів значив місце другого дерева.

Шинкар не міг довше витримати. Червоний із гніву як рак закричав:

„Демку! Перестань! Я не позволю тобі, цілий свій ліс на моїм столі значити“!

Демко в запалі не чув і не видів; цілий замінився у ліс:

„Вище стоїть третий… коло горбочка четвертий…“

„Демку, перестань, або тебе викину!“, закричав шинкар, бо стіл виглядав уже як шайба на стрільниці. Але Демко не чув нічого і поясняв дальше; ліс був йому найдорощий. Селяни, яких дуже бавило його „документальне“ оповіданнє і лють шинкаря, випитували ділово про місце тої або другої деревини; трохи перечили, так, що Демко мусів місце якогось дерева два чи три рази зазначувати.

„Отут стоїть пятий… а тут шестий, а ось тут…“ Демко дійшов аж до рога стола — „стоїть граничний камінь“. Із огляду на більшу вагу пограничного каменя ударив дещо сильніще; на загальне вдоволеннє відлетів із тріском кусень стола і покотився на підлогу.

Лють шинкаря не мала границь. Як встеклий кинувся на Демка, хопив за плечі і почав ним термосити кілько мав сили.

Але чудо! Шинкар термосив тільки собою; величезне тіло Демка ані не рушалося. Тай здавалось Демко навіть не чув, що там за ним, хтось ним цікавиться. Коли шинкар сіпав ним і термосив, розкошувався згадкою про свої улюблені дерева і почав поясненне на подіравленім столі положення цілого десятка буків.

В тім самім шинку була раз біятика поміж хлопцями з С. і сусіднього села. Крісла тріщали, шклянки літали як комети, всі кричали і качалися по землі. Все стояло до гори ногами. Шинкар бідькався про гальби і шклянки, збочина втекла з хати; дике замішаннє; лише Демко сидів собі як ковчег Ноя над розбурханими водами і попивав пиво.

„Демку помагай!“ роздавалося час від часу із натовпу борців, бо односельчани брали в шкіру від сусідів. Але Демко не мав часу помагати; чистив файку.

„Помагай Демку! Нас бють!“ роздався знов крик із під сусіднього стола.

„Про мене“, буркнув Демко і знов сидів неподвижно як полукіпок.

„Коби то його якось розігріти троха“, зітхали загнані в кут односельчани, „тоді наша візьме!“

Один упав на помисл. Від удару противника повалився якраз під ноги Демкови. Піднявся, подумав хвилину, замахнувся широко і втелющив невинному Демкови позавуха, що аж луна пішла. Очивидно, що зараз зник у товпі борців.

„Ого! ти до мене пієш“, сказав Демко. Заховав файку до кишені і піднявся. „Розігрівся“.

„Гурра! Аж тепер наша з верха“, зраділи односельчани, коли помітили, що Демко кидається до бою. Як дикий бик, носився наш Демко по хаті. За хвилину всі сусіди полетіли стрімголов за двері. Але Демко вже був „перегрітий“. За одним заходом викинув і односельчан до послідної „лапки“ на сам конець полетіли шинкар і парібок. Аж коли не було вже ні живої миші, Демко вспокоївся. На нещастє годинник задумав бити якусь там годину, тарахнув його Демко так, що той навіки забув іти. Запалив знов вигаслу файку і допив у спокою своє „пивце“. І пішов помаленьку, щоби завидна дібратися до хати. У воротах стрінувся із господарем. Мусів щось обірвати, бо штикульгав і держався за крижі.

„Слава Ісусу Христу, привитав його Демко минаючи, так якби нічого не зайшло.

„А йди до чорта… ти, худобино“, застогнав шинкар і пішов до зруйнованої кімнати.

Баден 1. 4. 1922

Огнисті привиди

ОГНИСТІ ПРИВИДИ

„Мусите добре вважати на сітку, — сказав старий говірливий добродій до Поляна, — коли хочете, що небудь піймати“.

Думаєте, що треба її опускати нище в море, чи може стоїлоби поплисти на південь до лиману?

„Лин? — Тільки в річці з мулистим дном, добрим задля зимівлі“.

Полян повторив питаннє дещо голосніще.

„Але же певно. Сьогодня вертаю на дачу. Вибачте, що не зрозумів вас відразу. Від коли ми бачилися в останнє, чую дрібочку важче. — А до цього забув сьогодня рано слухову трубку“.

Як тільки оба панове сіли при столику на Лянжероні звертався до Поляна старий добродій дружньо, хоча оба були собі цілковито чужі. Полян приїхав до Одеси з Київа, щоб відпочати над морем, а що ловля риб не дописувала тим частіще їздив під вітрилом на готелевім човнику.

„Чи ми знаємося“? — гукнув Полян так чемно, як тільки це далоби погодитися з гуканнєм у загалі.

„Тищовський? — Не бачив його від тижня. Останнім разом питав про вас“.

Очевидно старий добродій не дочував цілковито і про якусь путню розмову не було мови.

„Хто це такий? — Я його не знаю!“ гукнув Полян із усіх сил.

„Ага, ага! Живе в санаторії над лиманом під опікою Скаржинського, як знаєте. Я цілком забув, що ви тоді виїхали до Львова“.

„Гублюся чим раз дальше“, — думав Полян. Не пробував навіть навязувати розмову, усміхався час від часу і потакував головою на цілу дальшу бесіду добродія.

„Так, так, це сумна історія. Не знаю, що ми булиби зробили без Миколи. Злобні язики вправді плещуть, що це тільки в його користь, але остаточно це найблищий кревняк Івана. Він прямо з посвятою дбає за брата. У всім питав мене о раду. Я цілковито змінив свій погляд про нього“.

Встав і зложив свою вудку.

„Ви повинніби відвідати Івана в санаторії. Цеж тільки дві стації до лиману. Або навіть човником. Але впрочім ви знаєте дорогу. Коли його побачите, скажіть, що приїду слідуючого тижня“. Потряс по приятельськи руку Поляна і сів на легкий візок, що саме заїхав перед тарасу готелю.

„Хто цей глухий добродій?“ — запитав Полян сина готельника, який саме ввійшов на терасу.

„Що? — Ви його не знаєте? Цеж доктор Скоротіс. Таж ви мусіли бачити його сотки разів на дачі Тишовських“.

Полян зачудувався ще більше. Чи їм усім щось привиджувалося, чи може він сам недочував?“

„Слухайте“, сказав остро, „я ніколи в життю не бачив цього добродія і ніколи в життю не був на дачі Тишовських, чи як вона там називається“.

„То, ви не добродій Іпатович?“

„Цілком певно — ні!“

„Ото раз дивовижа! Ба коли вам блище приглянутися, то дійсно. Він немає на шоці такої бородавки. — Вибачте, що про це згадую.

„Хто це такий Іпатович?“

„Це найкращий приятель Тишовського“.

„А хто такий Тишовський?“

„Мій попередній хлібодавець на дачі, над лиманом“.

„А я, кажете так подібний до Іпатовича?“

„Як дві каплі води!“

Полян пригадав собі, що з його прибуттєм ніхто не питав його як називається, противно всі стрічали його як старого знайомого, що пояснював досі малою тресурою готеляря.

„Думаєте, що д-р Скоротіс, уважав мене за Іпатовича?“

„Певно, пане добродію! Я оповів йому, що ви в нас, хотів з вами ще вчера поговорити, але ви вчасно пішли спати“.

Полян зрозумів, що старий добродій не був таким диваком, за якого його вважав. Чи не вдалосяби використати якось такої величезної подібности?“

„Як далеко живе доктор?“ — запитав по короткій надумі.

„Недалеко лиману. Коли хочете перебратися човном, то поїду з вами, батько за той час догляне хозяйства“.

Легенький вітрець надув вітрило і човник помчав по морю як сніжно-крила мева. Скоро оставили за собою прегарну Одесу і помчали попри беріг.

„Дивіть дивіть добродію“, — сказав півголосом молодий чоловік і показав рукою на близький пісковий беріг. З поміж низької трави виповзла мала гадюка і кинулася на ящірку. В лучах сонця луска гадюки блестіла як мосяж, очи світили жадібно і бідна ящірка як загіпно- тизована гляділа на отверту пащу змії. Тінь вітрила покрила змію але її не сполошила: вона не покинула здобичі, що попала їй в зуби.

„Чи, ви пане бачили огнисту змию?“

„Думаєте фаєрверок?“

„Ба ні, дійсну, живу огнисту змию!“

„На жаль ні. Ви може бачили?“

„Я ні, але пан Іван Тишовський бачив їх частенько“. Він натягнув вітрильну линву і сів на лавку з підвітрового боку, бо вітер подув сильніще та нахилив човника міцно на бік. „Так, так, він бачив ріжні дивні річи і то так божевільні, що тяжко собі й подумати. Та, впевняю вас, що я не бачив ліпшого пана. Я служив довше чим три роки в нього на дачі над лиманом, доки все не змінилося. Микола вправді хотів, щоби я остав дальше, але з ним я не хотів оставати і вернув до дому помагати батькови“.

„Хто це такий Микола?“

„Брат мойого пана, хоч і двоюродний. Як би я хотів, щоб це було спіткало його а не пана Івана“.

„Щож, помер пан Тишовський?“

„О ще гірше. Все йшло гаразд, заки не вернув пан Микола та не замешкав у мойого пана. І вже по кількох місяцях помішалося мому панови в голові. Доктор Скоротіс казав, що його ніколи не можна лишати самого тож пан Микола спав завсіди в сумежній кімнаті. Ріжниці в його поведенні я не помітив ніякої, був усе однако приязний. Ну вони зналися на цьому ліпше, бо закликали ще одного лікаря із Москви і по консилії признали його слабоумним, заперли до санаторії, та судово назначили опікуном пана Миколу. Той лікар з Москви не дуже мабуть на тім усім розумівся, бо казав, що пан Іван пив за богато. А пив прецінь тільки пан Микола, а пан Іван ніколи!“

«То брати ріжняться між собою“?

„Щей як! Пан Микола то нераз пізно в ночи ледви потрапляє до дому, а за чоловіка не дбає, хіба що йому хто потрібний. Коли пан Іван хотів зі мною їздити під вітрилом, пан Микола усміхнувся так погірдливо і сказав, що я на цьому не розуміюся! Я, що виріс над Українським морем! Або як обходився зі звірятами! Візник тримав крілики. Пан Микола казав собі принести молоді і я раз стрінув у саді молодого кріля, як здихав, а був висмаруваний якоюсь білою липкою масою. Також дівчата візника мусіли збирати йому вужі, жаби, ящірки і інчу погань. Одиноким його приятелем був той лікар з Москви, який тепер є з паном Іваном у санаторії. О, вони дуже великі приятелі. Дачу коло лиману винаймив пан Микола а сам живе в Одесі! Усім майном заряджує сам, ну, але я думаю, що то так, якби вовка пустив до овець“!

Полян задумався глибоко і не помітив, як човнок повернув у лиман.

„А, ось і санаторій“, завважив син готельника.

Полян прийшов до себе. Рішився зглубити цілу справу.

„Вертайте до дому. Я зроблю прохід і верну залізницею!

Легко вискочив з човна і випростував засиджені члени. Човник відбив від берега і Полян подався до чималого будинка окруженого чудовим садом і високою решіткою. Він позвонив, запитав про пана Тишовського і слуга повів його до ждальні. Тут приняв його молодий чоловік подібний з виду до ліпшого камердінера, що представився йому яко асистент санаторії.

„Д-р Лисков на жаль вийшов“, сказав він, „але пан Тишовський врадується із вашого приходу. Будь ласка, ходіть за мною. Сподіюся, що ви один із його добрих приятелів“?

„Один не з найліпших“, відповів Полян двозначно.

Сходами вийшли на перший поверх, де з тераси відкрився прегарний вид на лиман та густий сад довкруги санаторії.

„Пане Тишовський, ваш приятель Іпатович хоче з вами бачитися“, попередив асистент Поляна і сейчас вийшов, примикаючи за собою двері. Високий, дещо похилений, сивий добродій із вимученим, утомленим обличчєм піднявся з окликом несподіванки з крісла і приступив до Поляна.

„А це що таке, таж ви не Іпатович“!

„Пс! Будь ласка не так голосно. Хочу сказати вам щось у чотири очи, так, щоби не чув ніхто більше“. Полян підійшов до дверий і обережно кинув оком на терасу. „Вибачте, що мені прийшлось змінити прізвище“, сказав сідаючи коло Тишовського. Я так мусів зробити, бо хотів легче до вас дістатися“.

Хорий на умі завагався, що йому робити і почав роздразнено перегортати картки книжки, яку саме читав.

„Я властиво називаюся Полян та живу в Київі. Случайно довідався про вас та прийшов до переконання, що тут не все в порядку“. Тишовський отворив уста, щоб щось сказати, але Полян продов- жав: „Це щастє, що застав вас самих. Кожда хвилина дорога. Я маю тільки одну ціль видобути вас з прикрого положення. Тишовський не сказав нічого, але його понуре обличче видимо прояснилося: почав набирати до Поляна довіря.

„Мені здається, що ви і ваш домашній лікар д-р Скоротіс упали жертвою дуже підозрілих інтриґ.

„Алеж певно“, сказав із оживленнєм Тишовський, „ви певно не від нього про це все дізналися? Це прямо виключене, щоб він міг впасти на якусь нову гадку в цій справі. Він свято і непохитно вірить, що я зійшов з глузду і то він, старий дурень, причинився до цього, що мене замкнено тут! Це прямо дивне, одначе, в який спосіб, дійшли ви до цих подробиць із мойого життя“?

„З приємністю поясню це другим разом. Тепер дуже прошу вважати своїм другом та оповісти по щирости все, що вам приключилося“.

„Дійсно не знаю, як ви моглиби мені допомогти, але вже за саму спробу почуваюся вам до вдячности. Одно можу вам навіть заприсягнути, що я бачу в ночи всякі можливі річи і то не в уяві але в дійсности. Навіть вчера в ночи я бачив вужа майже на півтора метра довгого як перебіг по підлозі. Такі появи бентежать мене невимовно і я таки остаточно збожеволію“. Тишовський зітхнув болісно.

„Вибачте“, сказав до Поляна, який удав, що дивиться через вікно „але колиб ви знали скільки я витерпів за останні місяці, ви не дивувалисяби, що я так пригноблений. Я навіть сам дивуюся, що видер- жав досі“, і знов болісний усміх заяснів на хвилину на його обличчі.

„Ви тільки в ночи бачите ці огнисті появи?“

„Досі я їх ніколи не бачив у день. Звичайно появляються як тільки ляжу в ліжку, так, що навіть не можу потішитися можливістю, що бачу то у сні“.

„Будь ласка, покажіть мені свою спальню“.

„Ось прошу, ходіть за мною“. Тишовський повів гостя до сумежної кімнати, де сидів за книжкою чоловік.

„Це мій доглядник“, сказав Тишовський, коли чоловік устав.

„Підіть, будь ласка, погляньте, чи не вернув пан доктор“, звернувся до нього Полян.

„Я хотів його тільки позбутися“, сказав Полян, коли за сторожем замкнулися двері.

Спальня була обставлена просто але привітно, майже розкішно. Вікна і одні двері виходили на терасу, де цвили цвітки в вазонах. Запах ясмину і рож доходив у кімнату крізь отверті вікна.

„Куди ведуть ці двері?“ запитав Полян показуючи на двері в задній стіні.

„До кімнати доктора Скаржинського. Спить там він, або його асистент, якого ви вже бачили. — В передпокою спить завсіди сторож. О, мене доглядають добре!“ Він похмуро усміхнувся.

Полян незвичайно пильно оглянув усю кімнату, особливо долівку, хоча там здавалося не могло бути нічого із огляду на взірцеву чистоту навоскованої підлоги. Але в розі одного хідника під ліжком Полян найшов мабуть щось цікавого, бо обережно вложив це між картки записника. Коли сторож вернув, Полян уже прощався із Тишовським:

„Тепер мушу йти. З паном доктором поговорю другим разом. Не тратьте надії, думаю, що небавом побачимося“. Оба стиснули собі руку.

Полян пішов прямо на дворець і поїхав на дачу доктора Скоротіса, куди прибув уже над вечір. Коли слуга зголосив візиту „пана Поляна“ доктор, що дещо задрімав над книгою за пізно вхопив ріжок, щоб почути ймення пришельця, але приязно повитав Поляна, беручи його за старого знайомого.

„Вибачте, що так пізно приходжу“, сказав Полян чемно. „Чи позволите, що загляну до вашого лєксикону“?

Доктор отворив шафу з книжками. Полян витягнув том, де були „Ради“. Час від часу порівнував ілюстрації з предметом який виняв зі свойого записника.

„Ну тепер мушу прохати вашого вибачення“, сказав Полян і положив книгу назад до шафи, „пане доктор, що я не той, за якого мене вважаєте“.

„Не розумію вас, пане Іпатович“, сказав здивований доктор.

„Я не Іпатович. Я Полян, співробітник видавничого товариства в Київі“.

Доктор схопився на рівні ноги. „А то переходить усяке поняттє, вкрадатися у чуже довірє під чужим назвиськом та витягати з мене лікарські тайни“.

„Вибачте, пане доктор. Я ніколи не прибирав чужого назвиська і не можу відповідати за помилку готеляря. Я даремно пробував вияснити вам сьогодня рано хто я такий. Моє спочуттє до вашого клієнта, пана Тишовського того рода, що можу вам заявити, що приходжу прямо від нього“.

„Що, від пана Тишовського? Не розумію вашого поведення ані причин. Боюся, чи вони не еґоїстичні“.

„Дуже мені прикро, що так думаєте. Але навів мене на це припадок. Після усього цього, що я довідався, приходжу до переконання, що пан Тишовський впав жертвою обманщиків, а зглядно одного і то пана Миколи“.

„Чи можу запитати, на яких даних опираєте цей погляд, який готов піти в розріз із моїм лікарським осудом?“

„При їзді човном, бувший огородник пана Івана ствердив…“

„То ви на словах того неука опираєте свій погляд?“

„О, ні. Але його слова збудили в мені сумніви. Щоби їх провірити удався я до пана Івана“.

„Як ви там дісталися, мені не відомо, але мушу вам зазначити з гори, що про психічний стан пана Івана, окрім мене видав свій осуд відомий московський псіхіятр доктор Висков і що неправний доступ до лічниці для умово хорих підлягає законній карі“.

„Мені конче треба було поговорити з паном Іваном у його інтересі. І тут допомогла мені подібність з паном Іпатовичем. Тепер я певний, що пан Іван дійсно бачить огнисті вужі, ящірки і інчі звірята бо пускає їх до його спальні пан Висков, помазавши вперед світячою краскою. Це рівнож поясняє факт, що пан Іван бачить то тільки від часу повороту пана Миколи“.

„Але чим поясните, що ці привиди все ще лучаються?“

„Певно, що все ще лучаються, бо спільником пана Миколи є доктор Висков, який пильнує хорого“.

„Думаєте, що він ошуканець?“

„Цілком певно. Коли я сьогодня поїхав до пана Івана, не було на щастє доктора Вискова. Я позискав скоро довірє пана Івана, — особливо тим, що повірив у існуваннє огнистих вужів які він бачив минулої ночи. Я віддалив підступом сторожа та оглянув спальню. У стіні до кімнати доктора Вискова був отвір, куди він впускав огнисті звірята. Під ліжком найшов я навіть рештку з такого вужа, який тоді скидав стару шкіру. По лініях, порівнюючи з рисунком у вашім лєксиконі пізнав я цілком певно рід вужа.“

«Алеж бо, коли я вас добре зрозумів, вуж світив“.

„Певно, ось цей кусничок старої шкіри. Будь ласка загасіть лямпу“.

Дійсно, коли очи обоїх привикли до темноти, кусничок шкіри світив чимраз ясніще на столі.

„Ви переконані, пане доктор?“ запитав Полян.

„Дивне, диво“, сказав зачудуваний доктор, „дуже вас прошу не брати мені за зле моїх попередних різких слів. Можете собі представити, як мені було прикро коли я дізнався, що чужа людина вдерлася у мої лікарські тайни“.

„О, розумію дуже добре“, сказав Полян чемно, „але скажіть, як видобути пана Івана“?

„Боюся, що тамті хитріщі від нас. Пан Микола наставлений куратором, а другим опікуном є доктор Висков. Як довго пан Іван у їх руках так довго не прийде до себе, так, що даремно ми звернулисяби о поміч до властий, а викрадати пана Івана не можемо зовсім“.

„Це не довелоби до нічого. Пан Микола незвичайно проворний. На нього треба його власної зброї. А доктор Висков, це мабуть запечатаний злодюга. Мусимо обох викурити з краю. Тоді привиди самі собою устануть, а суд признає пана Івана здоровим“.

„Ця гадка не дуже мені подобається, бо як виджу ці два, куди нас перевищають“.

„В інчий спосіб не можнаби цього зробити, навіть ваше переконаннє не має законної сили. Заскаржите їх то ви самі готові попасти в халепу обвинувачені о клевету. Найрадше передайте мені цілу переписку і документи які відносяться до справи і я попробую завдати обоїм страху“.

Полян попращався з доктором несучи цілу торбу паперів.

Два дні пізніше, коли Микола Тишовський, сидів собі вигідно в своїм помешканню при Дерібасівській, зголосив слуга післанця від доктора Вискова.

„Чого йому?“

„Сказав тільки, що може доручити лист тільки вам особисто і що справа дуже важна“.

„То най прийде!“ гукнув пан Микола роздратовано.

„Ну, що сталося?“ звернувся до післанця пан Микола.

„Доктор Висков казав мені передати вам цього листа і ждати на відповідь“, сказав чепурний молодих літ чоловік з бакенбардами. — Пан Микола з деяким ваганнєм отворив листа і почав читати:

„Любий пане Тишовський!

Посилаю цього листа через свойого довіреного асистента, бо мушу мати твою відповідь негайно. Сторож Махльовський, якого я недавно приняв, вернув учера пізно на підпитку а коли я зробив йому увагу, наговорив мені дурниць так що я відпустив його зі служби. — Сьогодня рано прийшов до мене і сказав у чотири очи, що він знає . Відійде радо, бо хоче поїхати на золоті промивні на Зеленім клині до свойого брата але мусить мати пятьдесятьтисяч карбованців. В противнім разі донесе поліції. — Він доказав, що знає усе, тож найрадше його позбутися негайно. Передай цілу суму в дрібних банкнотах. В поспіху Твій — Висков“.

Пан Микола прочитав лист двічи, боючися чи зрозумів добре, застогнав глухо і потер собі чоло.

«Пан доктор поспішав дуже, пишучи цего листа?“ запитав асистента.

«Я не був при цьому, знаю тільки, що сьогодня рано був вельми збентежений“.

Тишовський написав кілька стрічок, виповнив чек, вложив до коверти і позвонив на льокая.

„Занеси до мойого банку і пожди на відповідь“.

„Щож так збентежило пана доктора?“ запитав пан Тишовський асистента, коли льокай вийшов.

„Думаю тому, що сторож пана Івана був пяний і поводився дуже грубо, так, що прийшлось його усунути. Доктор у своїй доброті хоче йому дати навіть дещо гроша на дорогу“.

„Це дійсно гарно зі сторони доктора. Але, чи ви давно в пана доктора? Я вас собі зовсім не пригадую“.

„О, ні, я недавно поступив до санаторії“.

Микола узяв перо і почав писати листа. Коли льокай вернув із банку, вложив листа і грубу пачку банкнотів у куверту, залякував і вручив пакет післанцеви.

„Ось прошу, передайте як най- скорше пану докторови. Але вважайте не загубіть!“

Полян, який грав ролю асистента відійшов задоволений. По дорозі ґратулював собі зручности в наслідуванні чужого письма. Хоча мабуть пан Микола помітив деяку ріжницю, приписував її остаточно поспіхови, з яким доктор писав. Ну завдасть обом драбам жару! Як це добре, що в останню візиту згорнув з стола доктора Вискова кілька аркушів куверт із друком санаторії. Все остаточно вдалося тільки тому, що доктор Скоротіс дав йому до розпорядимости цілу переписку.

Полян сів на візника, отворив пакет, заховав банкноти до одної кишені і прочитав лист до доктора.

„Любий друже!

Долучаю пятьдесятьтисяч карбованців, але це не може і не сміє повторитися. Майтеся так на осторозі, щоби ніякий сторож не зміг із нас нічого вимусити. В мене самого брак гроша. Зверни особливу увагу при доборі слідуючого сторожа для Івана. Або найрадше приїдь особисто для обговореня цілої справи. — Твій Тишовський“.

В своїм готелі Полян змив сліди перебрання та по деяких невдатних пробах написав слідуючі два листи, що мали завершити цілу справу.

Перший лист звучав:

„Любий Тишовський!

Я сейчас відправив сторожа на Зелений Клин. По його від'їзді перешукав пильно його кімнату. Знайшов кусники листа. З цікавости я зложив його. Показується, що той драб вів гру на два боки: одержав заплату за зізнаннє під присягою на поліції! Вважаю за краще переїхатися на твій кошт до Константинополя, де й тебе дожидаю у го- телі „Імперіяль“, Спіши! — Твій Висков“.

Другий лист був такий:

„Любий Висков!

Подай анонс — у „Одескім Листку“ де можу Тебе стрінути. — Сейчас виїзджу і Тобі це раджу. — Я саме довідався, що старий Скоротіс знає про все. Він наняв детектива, що відвідав передвчера пана Івана за час твоєї неприсутности. Старий глухман віддає цілу справу поліції (обман і насильство). Ждіть мене в Константинополі. — Твій Микола“.

Місяць пізніше приніс бувший син готеляра з Одесси Полянови розкішну китицю.

„Це дуже гарно зі сторони пана Івана, що посилає мені раз у раз такі китиці“, сказав Полян, „чи ви знов у пана Івана за огородника“?

«Я трохи не здурів з радости, коли мій старий пан відвідав мене та поспитав чи не мавби я охоти вернути до попередньої служби. Готелярство вже мені було знудилося, а тато ще поведе господарство кілька літ“.

„Ну а ваш пан живе як передше на дачі“?

„Живе на дачі в тіснім крузі. Нічого не змінилося, тільки одно…

„А іменно“?

„А пан Микола. Він зник кудись з Одесси. Булиби його замкнули, бо розкидав гроші пана Івана на право і ліво без рахунків. Мав нечисте сумлінне“.

„Так воно мабуть і було. Ба, але хто повезе мене човном, коли заїду до Одесси?“

„О, тато дуже вами втішиться, А хробаків там багато. Моє поважаннє, пане директор“.

Коломия, 23. 9. 1922

Борба і побіда Юрка Оковитного

БОРБА І ПОБІДА ЮРКА ОКОВИТНОГО

На всю округу називали його тільки Юрком Оковитним. Юрко Оковитний та Юрко Оковитний! — Навіть у суді забули як називається в дійсности. Навіть незнакомі знали відразу з ким мають честь.