Робінзон Крузо

Front matter

'

РОБІНЗОН КРУЗО

. : .

Хто написав »Робінзона Крузо«?

Хто написав »Робінзона Крузо«?

Ця книжечка є скороченням і перерібкою великої повісти п. з. »Життя й пригоди Робінзона Крузо«, яку написав анґлійський письменник, Данєль Дефо, двіста літ тому. Цікаво було би знати дещо про цього письменника і про історію його твору, що вже двіста літ є потіхою для дітий і молоді цілого світа і довгі ще часи перетріває.

Данєль Дефо.

Данєль Дефо вродився у Льондоні 1661 року. Його батько був різником, одначе свого сина захотів бачити купцем. І справді — малий Данєль скінчив мійську школу, а потім вивчився робити капелюхи, так, що маючи 24 роки, став майстром у робленню капелюхів. Та працюючи в своїй робітні, молодий Дефо використовував кожду вільну хвилину часу, щоби прочитати яку цікаву книжку. Крім того він багато учився сам дома, а також розмовляв нераз з бувалими людьми, що їздили по чужих краях і мали багато життєвого досвіду. Вкінці йому сприкрилося капелюшницьке ремесло і він узявся писати книжки.

Перша його книжка була політична. В ній він обороняв справи анґлійського короля Вільгельма Оранського, проти якого инший писменник написав неприхильну книжку. Та крім політичних брошур почав Дефо писати гумористичні вірші, повісти й оповідання, які загально дуже подобалися. Але найбільше слави приспорила письменникови його повість: »Життя й пригоди Робінзона Крузо«. На думку написати отцю повість, прийшов Данєль Дефо таким дивним чином:

Через свої сміливі думки і політичні виступи наразився анґлійській королевій Анні. — Його поставили перед суд і засудили на 2 роки вязниці. Та заки Дефо пішов відсиджувати кару до тюрми, його по тодішному звичаю виставили серед міста в карній клітці на позорище, неначе якого злодія або убійника. Але нарід, що знав його і любив за дотепні вірші й оповідання, не висмівав його. Навпаки — довкола його клітки чути було оклики: »Слава Данєльови Дефо!« — і люди пили на його здоровля.

Дефо в клітці виставлений на позорище.

Тай тюрма не дуже далася йому в знаки. Його шанували всі тай влада позволила йому писати і навіть в тюрмі видавав він свою часопись:

Дефо в тюрмі.

»Перегляд«. Крім того тут він призбирав чимало матеріялу для своєї найбільшої повісти, що потім зробила його імя невмірущим. В тюрмі прочитав Дефо книжку англійського корабельного капі- тана, Роджерса, в якій було описано: як один моряк, Александер Селькірк, прожив 4 роки й 4 місяці на безлюднім острові, Жуан Фернандез, на Тихім океані (62° пол. шир. і 33° східної ). Цей моряк Селькірк посварився був чогось зі своїм капітаном і за це висадили його на тім безлюднім острові, лишивши йому тільки трохи харчів. Там пережив він 4 роки й 4 місяці. Але одного дня переїзджав туди корабель капітана Роджерса, Селькірк дав про себе знати і його взяли зі собою до Анґлії. Селькірк розповів Роджерсови, як він власним спритом придбав собі на тім острові все потрібне до життя, а навіть освоїв собі кілька диких звірят. Роджерс описав ці переживання Селькірка в малій книжці і цю власне книжку прочитав Данєль Дефо в тюрмі. Крім того він наслухався дивних пригод від тих, що разом з ним у вязниці відбували свою кару.

Вийшовши з тюрми, — Данєль Дефо почав писати велику повість про чоловіка, який опинився на безлюднім острові і прожив там довгі роки (28 літ), після чого довго ще подорожував по світі, заки вернув до вітчини. Цього чоловіка назвав він Робінзоном Крузо. Перший том книжки вийшов 25 квітня року (тому 210 літ) і її так розкуплювано, що за кілька місяців вийшло її три видання. Від тоді аж до нині розійшлися сотки міліонів примірників цеї книжки. мабудь ніодного чоловіка, який за молоду не прочитав би Робінзона« тай на старість читається її дуже цікаво.

В »Робінзоні« змалював Дефо прообраз поступу чоловіка з доби варварства і його стремлінь до вищої культури, до , вільного суспільного життя. В цім творі є отже представлений хід розвитку усього людства. Цій книжці завдячує в першу чергу Анґлія розвиток своєї імперії. Тисячі молодих, та ласих на пригоди, анґлійців — кинулося під вражінням цеї книжки у широкий світ шукати пригод. Це стало почином до всяких мандрівок та відкрить, яким Анґлія завдячує тепер свою могутність і панування над світом, головно на морю.

Повість »Робінзон Крузо« принесла авторови велику славу і значне майно. Він дожив свого віку в великій пошані, серед анґлійської суспільности, а помер дня 26 цвітня 1731 року.

»Робінзона« перекладено вже на всі мови світа. Тай в українській мові вийшло вже кілька перерібок у скороченню, бо ціла повість є принайменше в десятеро більша, як ця книжечка. В цім виданню випускаємо таке скорочення повісти, в якому зібрано всі найцікавіші і найбільше повчаючі пригоди Робінзона. Думаємо, що перечитає цю книжечку кожда українська дитина, собі на втіху — з пожитком для свого ума і серця.

Юра Шкрумеляк.

1. Як я покрийому втік від своїх родичів і як потім через те каявся

1. Як я покрийому втік від своїх родичів і як потім через те каявся.

Я, Робінзон Крузо, вродився 1632 р. в місті Йорк, в Анґлії, де мій батько був купцем. Мав я ще двох братів, старших від мене. Але мої любі братчики згинули передвчасно і це дуже засмутило моїх дорогих родичів, бо вони нас усіх трьох незвичайно любили. Найстарший брат Джордж пішов добровольцем на війну в чужі краї і там упав на полі слави. Моя добра мати виплакала за ним усі свої сльози. Але тут небаром прийшлося їй ридати і за другим сином, бо мій другий брат, Филип, умер скоро потім. Він перестудився на ловах, — бо був добрим стрільцем і зчаста полював, — ляг у ліжко і вже не встав, бідолашний. Батька й матір прибили ці два важкі удари невмолимої долі; батько постарівся й посивів, хоча не був ще такий старий, — мав тоді всего 40 літ, а мати змарніла і ходила, як зівяла квітка. Тепер вони обоє покладали всю свою надію на мене, наймолодшого. Гадали, що може я буду їм добрим сином і потіхою на старість. Але як вони бідні на мені завелися!

Мій батько мріяв про те, щоби я вчився прав і став адвокатом або судією. Та я був зроду непосидючий, як і мій найстарший брат, що заплатив за свою непосидючість життям. Мене наука не бралася. Я заєдно думав про якісь подорожі і дивні пригоди. Мене тягнуло щось на море і за море, в далекі незнані краї, що про них читав я нераз у книжках. Лише такі книжки мене цікавили, а шкільних підручників я не любив. О, як каюся тепер, що я був такий нерозумний і тим спричинив своїм добрим батькам багато горя!

Батько бачив мою неохоту до науки, а що був вирозумілий, то сказав мені раз:

— »Слухай сину! Може в тебе нема хисту до науки, то не буду тебе силувати, бо це тобі може пошкодити. Придивляйся, як я торгую і навчайся купецької штуки, бо знаєш, що я залишу тобі все майно і склеп з товарами. Ти мусиш привикнути до торговлі, щоби зайняти моє місце. Я знаю, до чого ти маєш охоту! Тобі в голові якісь далекі світи; ти думками шибаєш по морях і пустинях. Але повір мені, сину, що це до добра не веде. Послухай рідного батька, що бажає тобі щастя. Там твоя загибіль. І тому ні я, ні мати, хоч як тебе любимо, не позволимо і не поможемо тобі залишати рідний дім і йти в невідоме. А зробиш це проти нашої волі і без нашого відома, то ручу тобі, що щастя не знайдеш, ні спокою в життю своїм не зазнаєш; завжди буде тобі образ твоїх, сумних, скривджених родичів перед очима«.

Батько говорив це щиро і з любовю, та я був глухий на його добрі слова. Правда — я кілька днів цікавився справами батька, пересиджував у склепі, помагав батькови в його праці і бачив, як він радів, наче відмолод. Та це тревало коротко. Мої думки знову почали літати по далеких просторах; мені було тісно в рідній хаті. Я виходив часто з дому і цілими днями тай ночами ходив полями й лісами, уявляючи собі, що ось я вже десь далеко за морем, — подорожую і наражуюся на численні небезпеки, які мене нерозумного так заєдно манили.

Так прожив я ще в дома один рік, а родичі завжди поглядали на мене з дивним жалем і острахом, наче прочували, що небаром втратять і третього сина.

Раз осінню пішов я до міста Гель, що лежить над морем і має пристань. Як нераз, так і тепер, станув я у пристані і з тугою глядів на ті кораблі, що відпливали на широке море і гинули мені з очей. — Коли я отак попливу в далекий край? — думав я собі і мені приходило до плачу.

Нечайно хтось ударив мене по плечах і весело запитав:

— »Що тобі, Робінзоне, що ти такий сумний? Манить тебе море?«

Я оглянувся, а це був мій товариш, син купця і властителя корабля з Гель. Він часто вже їздив зі своїм батьком по морі і нераз росказував мені про всі приємности морської подорожі.

— »Манить мене, Джоне! — відповів я, — може знаєш на це яку раду, мій любий друже?«

— ⁣»Рада є! — закликав Джон. — Завтра досвіта вибираємось кораблем до Льондону. Як хочеш, прийди, я попрошу батька, щоби й тебе взяв на корабель, а потім приїдеш назад до Гель«.

— ⁣»Гурра!« — закликав я з утіхи і стиснувши друга щиро за руку, пустився бігцем до Йорку, щоби добре виспатися перед дорогою.

Та я не міг заснути. Цілу ніч лежав у ліжку і бився з думками, що робити. Хвилями здавалося мені, що це злочин, лишати батьків і крадьки втікати з дому. Я уявляв собі їх страх і сльози, як мене не буде, і вже рішався, не втікати, але впасти родичам до ніг і покаятися. І тоді ставало мені лекше на серці. Та зараз якийсь другий голос нашіптував мені:

— Рішися! Не будь боягузом! Побачиш світ і людей, а потім вернеш до родичів, які тебе приймуть ще з більшою любовю!..

І цей голос перемагав. І таки переміг....

Досвіта я встав, зібрався і хоча серце краялося мені з жалю, я таки, наче злодій, викрався з хати і втік до Гель. Це було 1 вересня 1651 р. Мав я тоді несповна 19 літ. І це був найнещасливіший день у моїм життю.

Батько Джона запитав мене:

— ⁣»А батько позволив тобі їхати зі мною до Льондону?«

Я збентежився, почервонів, але зараз рішився і сказав:

»Так! Позволив!«

Тоді збрехав я перший раз у життю. Та коли всів на корабель, забув про батька і неньку та бачив тільки море і ждав пригод.

І не довго прийшлося ждати. Коло полудня погідне небо почало затягатися чорними хмарами, десь з заходу повіяв вітер, а його сила зростала. За хвилю люнув зливний дощ, громи й блискавиці наповнили воздух, а кораблем почало кидати, як лушпинкою з оріха. Я старався не показати по собі страху, хоча великим переляком билося моє серце. Та коли я побачив, що й моряки почали неспокійно поглядати на морські буруни, що наче високі гори били в корабель, я став дзвонити зубами і мною затрясло. А коли попри мене побіг кудись Джон, а йому на стрічу вибіг з каюти його батько і крикнув:

— »Сину, ратуйся!« — я впав на поклад, мов підрізаний явір і став плакати та молитися.

— »О, Боже! — кликав я. — Це за мій непослух карає мене Бог! Прирікаю поправитися і покаятися, коби тільки не згинути тепер і вернутися ще живим до моїх любих родичів!« І я впав знесилений.

На кораблі повстала страшна метушня.

— »До помп! До помп!« — кликав хтось дужим голосом і сіпнув мене за рукав. Я схопився, але зараз упав знову зімлілий.

Пробудився я аж на березі. Надімною клячав Джон і його батько.

— »Живе, живе! — закликав Джон. — О, ти щасливий, що не бачив того всего, що ми пережили! Наш корабель розбило, і ми ледво вратувалися на лодках, беручи й тебе зі собою!«.

— »О, я нещасний! — закликав я, опритом- нівши. — Що я зроблю тепер зі собою? Чим я попливу назад до Йорку, до своїх добрих родичів, що десь побиваються за мною, де я пропав?«

— »Як то? — закликав батько Джона. — Може вибрався з дому без відома родичів?«

— «Без відома і проти їх волі!« — застогнав я, наче ранений.

— »О, нещасний! — закликав він у розпуці. — То певно через тебе нас зустріло на морі таке нещастя! За непослух батькам покарав тебе Бог, а з тобою й нас! Та деж би я був посмів узяти тебе на свій корабель, якби був знав, що ти втікаєш від своїх зажурених батьків!«

Почувши такі гіркі слова правди, я збитий соромом упав знову на землю і зімлів у друге.

2. Як я виїхав до Африки і попав у неволю

2. Як я виїхав до Африки і попав у неволю.

Коли я знову опритомнів, то лежав у якійсь незнайомій хаті. Надімною нахилилось добряче лице якоїсь жінки, неначе моєї матері. Я нагадав собі свою бідну матір і сльози потекли мені по лиці. Добра жінка почала росказувати мені, що я в Льондоні, в домі одного купця, який заопікувався мною на просьбу купця з Гель. Коли виздоровію, то відішлють мене до Гель, а звідти до Йорку, до моїх родичів. Я схопився і кажучи, що я вже здоровий, хотів зараз втікати з Льондону. Та ті добрі люде не хотіли мене пустити, казали, що без гроша страшно в дорогу пускатися, бо це далекий світ. Нехай я зажду, аж буде той купець їхати до Гель, то забере мене зі собою. Це мало статися за місяць.

Нічого було робити. Я мусів ждати. Цілими днями ходив по вулицях столиці Анґлії й оглядав дива великого міста. Зі своїми добродіями, які приоділи мене в новий одяг, бо мій цілковито знищений, ходив я часто в гості до їхніх свояків і знакомих. Я запізнався з усякими знатними людьми, між ними із одним нестарим капітаном корабля, який чуючи мою охоту до подорожей, не дивувався мені і говорив: »Щож, молодець хоче провидіти світа, не гніваймося на нього!«

Я дуже привязався до цього капітана і він полюбив мене. Раз сказав він мені: — »Робінзоне, твій опікун ще не зараз вибирається до Гель, а ти не маєш що робити. Ось я їду на місяць — або два до Африки по товарі для льондонських купців. Сідай на мій корабель, побачиш муринів, а потім вернеш зі мною і поїдеш собі до родичів«.

Мені аж серце затьохкало з утіхи! Я забув і про батьків і про страшну бурю на морі і про весь світ. А добрий капітан тішився, що зробить мені таку приємність. За кілька днів я попращав своїх гостинних добродіїв і всів на корабель. Та в останній хвилі порадив мені капітан, купити за свої останні гроші ріжних дешевих цяцьок, як от скляних коралів, зеркальців і таких инших дрібниць, що я і зробив. Накупив того всего за 2 штерлінґів, які я ще з дому привіз собі, зашиті в одяг, і всів на корабель.

Ця подорож була найщасливіша з усіх, які я потім відбув. За два місяці ми щасливо, без пригоди, вернулися до Анґлії — і уявіть собі мою втіху: за свої дрібниці, вартости 2 фунтів штерл., я наміняв у муринів стільки золотого піску і всяких невиданих у нас річей, що в Льондоні продав це за 350 фунтів! Моїй радости не було кінця — але разом з тим збудилася і моя ненаситність і жажда нових пригод.

На превеликий жаль мій добрий друг, цей капітан корабля, вмер нагло, зараз по повороті до Льондону. Я оплакував цю добру людину і вже було думав вертатися до родичів. Та коли почув, що за два дні рушає до Африки другий корабель, я знову забув про все і лишивши 200 фунтів у вдови по капітані, а за 100 накупивши всяких дрібниць для муринів, я всів на корабель і поїхав.

Та велике нещастя, яке мене тепер стрінуло, є найкращим доказом, що Бог хотів мене нарозумити й навернути до моїх любих родичів. Спершу плив корабель спокійно. Аж раз досвіта, як ми вже доїзджали до північно-західних берегів Африки, саме коло Канарійських островів, надплив проти нас морських розбишак, що мали 18 гармат і 200 люда при зброї. Ми мали 12 гармат, бо тоді ніякий корабель не важився пускати на море без зброї, але в нас було за мало узброєних людей. Коло полудня пірати зблизилися до нас і по короткій стрілянині залізним гаком зачепили наш корабель, вдерлися до нас на поміст і знищили вітрила й щогли. Ми боронилися хоробро і навіть двічи зганяла їх з корабля, та вкінці вони побили нас і взяли в неволю. Всіх наших повели до прибережних африканських міст, де їх попродали в неволю, а мене, молодого і звинного хлопця, задержав собі капітан розбишацького корабля до своїх послуг.

І так став я рабом-невільником у нехрещеного мавра, розбійника, який міг мене кождої хвилини вбити, або замучити, або продати комусь, як пса. Я цілими днями працював у городі, садив ярини, плекав овочі, а вечером їздив ловити рибу. Це було таке страшне положення, що я хвилями вже жалував, чому не згинув тоді підчас бурі. Я плакав ревними сльозами як ніч так день і заєдно згадував своїх добрих батьків, які десь тоді мучилися не менше від мене. Та я — на цю муку заслужив собі за свій непослух, а вони?

Я не кидав думки про втечу і все думав собі, що як Бог поможе утечи мені, то зараз вернуся просто до дому батьків. І Бог поміг мені, та до батьків я не міг вернути, а тому й не ручу, чи був би вернув, якби міг.

Мій пан виїзджав часто гарною лодкою зі мною і ще з одним мавром, своїм вірним слугою, далеко на море на проїздку. Тоді я з мавром ловив рибу, а пан лежав собі в каюті, що була по середині лодки. Одного дня мого пана запросив якийсь маврійський вельможа в гості. Лишився на лодці я та мавр. Я порадив маврови — бо вже й говорити трохи по їхньому навчився — що добре би було вибратися на ніч ловити рибу, аби пан мав рано свіже снідання. Мавр послухав мене і сказав, що поїдемо. Тоді я крадьки від усіх переніс із корабля на лодку стрільбу, трохи куль і пороху тай досить харчів і подумав собі:

— Сьогодні — або ніколи!

Як звечоріло, ми виплили з мавром, а з нами щей малий хлопець Ксурі, на повне море. Довгенько ми ловили рибу, а я все правив лодку далі від берега. Коло півночі, як ми були з пів милі від берега, я нечайно зайшов мавра з заду і, схопивши його за ноги, перекинув у море. Він упав у воду та зараз-же виринув і став плисти просто до лодки. Тоді я змірився до нього з рушниці і закликав: »Приятелю! Ти прекрасно вмієш плавати, то певно допливеш до берега, бо море спокійне. Та коли плистимеш до нашого човна, я застрілю тебе, бо рішився за все в світі втікти з неволі!«

Мавр обернувся і поплив до берега і певно дістався туди щасливо, бо плавав, як качка.

Тоді я з хлопцем, якого не потребував боятися, поплив на захід і на захід. Плив цілу ніч і цілий день, все оглядаючись, чи не йде за нами погоня. Кілька разів ми причалювали до берега, щоби набрати солодкої води. І не стрічав нас ні дикий звір, ні чоловік. Я хотів було залишити малого Ксурі на березі, але він не хотів вертати до своїх, і просив , взяти його зі собою в світ. Так плили ми щось десять день здовж побережа Африки зі сходу на захід, а потім з півночі на полудне, бо я гадав знайти десь на полудни анґлійський корабель. Анґлійського ми не знайшли, але за це, одного ранку, як уже минулися наші харчі і ми боялися згинути з голоду, побачив Ксурі далеко на обрію чорну точку. Я почав стріляти і кричати і плисти з усіх сил у той бік. Це був корабель, як показалося, портуґальський. Нас прийняли на поклад і нашу лодку взяли з нами. Надія, вернути до Анґлії, пропала, бо цей корабель їхав до Бразилії, але я всеж таки радів, що нас виратували від смерти, яка певно ждала нас від бурі або від голоду на морі.

Капітан-портуґалець був добрий чоловік. Він купив у мене лодку за добрі гроші, приняв Ксурі на службу на кораблі, а мене запізнав у Бразилії з кількома плянтаторами цукрової тростини. За одержані від нього гроші, я набув досить просторий кусень ґрунту і з одним спільником почав на добре господарити. В мене вступила нова надія, що чей-же дороблюся малого майна, а тоді поверну до Анґлії. Та захланність і непосидючість недала мені здійснити моїх добрих думок.

3. Як я попав на безлюдний остров

3. Як я попав на безлюдний остров.

Чотири роки прожив я в Бразилії і таки добре розбогатів. Та вдоволений я не був і сам собі дивувався, що витримую такий час на одному місці. Вже тягло, мене щось далі і я прочував, що недовго мені побувати в Бразилії. І так сталося.

Я часто говорив свойому спільникови тай другим властителям плянтацій, що в Африці мож легко забогатіти, бо там можна виміняти всякі дрібні металеві й скляні вироби за золотий пісок, слоневу кість, а навіть за чорних невільників. Це дуже зацікавило жадних зиску плянтаторів, головно ходило їм про муринів-невільників, щоби працювали на плянтаціях, бо годі було дістати робітника. Так раз прийшли до мене плянтатори і заявили:

— »Друже Робінзоне! Ми врадили купити спільно корабель, накупити всяких товарів і вислати з тим всім тебе до Африки виміняти це майно на золото й слоневу кість, та особливо дістати невільників. За це ти матимеш рівний поділ з нами!« — »Згода!« — сказав я і щиро втішився що вже не буду сидіти на одному місці, але зазнаю нових вражінь і нових пригод.

Корабель був скоро приготовлений, товарі навантажені, найнято капітана і добру залогу з дванайцяти люда. Я заключив зі своїм спільником умову, в якій він зобовязався, на час моєї мандрівки, опікуватися моєю часткою ґрунту і переховувати весь прибуток з неї аж до мого повороту. Потім попращався з усіма і рушив в дорогу дня 1. вересня 1659 року, саме у 8 літ від того дня, коли я всів на корабель у пристані Гель. Тепер мав я вже майже 27 літ.

Страшна була наша плавба. Правда — дванайцять днів плили ми просто на схід, в сторону Африки, і сприяла нам прекрасна погода. Але на тринайцятий звіявся страшенний вихор і кинув нашим кораблем в бік та поніс його в зовсім иншім напрямі. І так плили ми, гнані вітром, навмання, других дванайцять днів. Ми гадали, що туй-туй прийдеться загибати. Троє люда таки тоді згинуло, двох змив водяний вал з покладу, а один умер від пропасниці. Зі мною і капітаном лишилося тепер всіх 11 люда. На 24-тий день нашої плавби капітан корабля при помочі приладів і компасу обчислив, що нас загнало під 12-тий ступінь північної ширини, отже ми плили не до берегів Африки або Европи, але до берегів Ґваяни, на північ від Бразилії, повище Амазонки, а недалеко гирла великої ріки Оріноко. Ми втратили всяку надію на подорож до Африки. Наш корабель ушкодила буря в кількох місцях так, що ми ледво плили. Тож рішилися, поплисти до Західних Індій і просити ратунку на островах, що належали до Анґлії. Ми звернули на північний- захід, щоби дістатися до одного з тих островів. Та доля захотіла інакше.

Тільки що почали ми плисти в тому напрямку, коли це звіялася нова страшна хуртовина й погнала нас в такі сторони і до таких островів, де не ждав би нас ратунок, але певна смерть від людоїдів. Так гнало нас цілий день і ми здалися вже на Божу волю. Нагло — вже над вечір — один з наших моряків закликав несамовито:

— »Земля! Земля!«

Ми вискочили з кают на поклад, — та в тій хвилині почули, що наш корабель вдарив сильно об щось тверде і станув на місці. Морські буруни били в нього з такою силою, що ми вже не надіялися ратунку. Одинокої надії додавала нам ще недалека земля, але ми не знали, чи це остров, чи суходіл, чи там добрі люде, чи людоїди. Та вкінці годі було далі ждати, бо корабель перевертався і йшов під воду. Ми посідали в ратункове човно — нас одинайцять — і пустилися плисти в сторону берега, готові на все найстрашніше. Ми плили по грізних бурунах і що хвиля заглядала нам смерть у вічі. Човно перехилялося то в один, то в другий бік, а ми тільки шептали молитви і трималися судорожно країв судна. Не було надії на ратунок. Бо хоч би ми й доплили були до берега, то шаліючий вихор був би вдарив нами об скелю і розніс нас і човно на кусні. Та ми й недоплили. Ще було далеко до берега, як раптом наднеслася проти нас висока грізна филя, мов гора, і одним ударом перевернула човно, а ми всі пірнули в воду. Навіть перехреститися не було часу.

Я добрий пливак, але ніяк не міг був виринути з води і вже почав дуситися. Та раптом мною сіпнуло і викинуло, як дощинку, на верх. Я віддихнув двічі і в тій секунді залило мене знову. Так кидало мною кілька разів. Могутні филі бавилися мною, як мячиком. Нарешті прийшов ще один вал і шпурнув мною так, що я вдарився грудьми об щось тверде і був би певно зімлів з болю, але зимна филя облила мою голову. Я судорожно вче- пився якоїсь скелі і добре вчинив, бо об беріг стали бити нові буруни, які грозили змести мене назад у морську глибінь. Та буруни слабшали і били щораз низче, а я останками сил поповз на вершок камінистого берега і впав безсильний на клаптик трави. Я був уратований!

Усвідомивши собі це, і глянувши на спінене море, де вже не було ні знаку з моїх нещасних товаришів подорожі і тільки ще виднів вершок потапаючого корабля, я спершу аж не вірив свойому щастю — і впавши на коліна, підніс руки до неба у щирій молитві:

— »О, Боже! Чи ти вратував мене одного, хотячи мені дати змогу поправитися й повернути ще колись до моїх батьків, чи, щоби мене покарати за мої провини ще гіршими карами? Нехай діється Твоя воля! Дякую Тобі за все!«

Я пригадав собі ще раз той перестрах, в якому заніміли мої товариші, і їхню страшну смерть, — якої я один оминув, і неописана втіха опанувала моє серце. Я скакав, танцював, бігав, кричав, забуваючи про всяку небезпеку і не думаючи про те, що зараз може жде мене тут страшніша мука й смерть, як нагла загибіль на човні.

Та по хвилі я почав розглядатися по околиці, довкруги себе, і моя радість поволі остигала. Перемочений до нитки, голоден, ослаблений, стояв я серед незнаного мені світа, незнаючи, куди я дістався і що мені грозить. Я попав у розпуку і став бігати, як божевільний, рвучи волосся на голові і бючи себе кулаками в груди. Аж як доглянув недалеко жерело води і напився та вгасив свою страшну спрагу, я трохи успокоївся і передусім подумав, де би заснути. Не маючи відваги лягати на землі, я виліз на якесь кріслате дерево, що росло недалеко берега, і примостившись на його галуззю — заснув твердим сном.

4. Мої перші дні на безлюднім острові. — Печера під горою. — Упольована ляма. — Звідки я дістав огонь?

4. Мої перші дні на безлюднім острові. — Печера під горою. — Упольована ляма. — Звідки я дістав огонь?

Вже був ясний день, коли я пробудився. Спершу не міг усвідомити собі, де я. Та побачив- ши себе на дереві, я пригадав собі все і з острахом оглянувся довкруги. Не було нікого, ні душі довкола, ні жадного сліду звірини. Лише спів птиць наповняв повітря. Я глянув на море — воно було гладке і спокійне, та з нашого корабля не було ні сліду. Його певно проглотило море. Я хотів подумати, що з собою робити, та страшенний голод не давав мені спокою. Скочивши з дерева, побіг над море, надіючися, що чей вода викинула може з корабля які сухарі або инший харч. Та на цілому березі не було ні знаку. Правда — лежали в однім місці два пірвані филями черевики, і то оба з одної ноги. — Чим-же мені прокормитися? — подумав я собі. — Чи на те мене Господь уратував, щоби я вмер голодовою смертю? Ні! Я ще вірив, що рука Божа надімною і з тою вірою кинувся далі шукати. Та як я не шукав по всіх закутинах скель і попід кущі здовж берега, не знаходив нічого. І прибережні дерева були без одного овочу. В розпуці кинувся я на пісок над самою водою і зросив його своїми слізми. Коли це перед собою побачив я дві устриці! Вхопив я їх і зїв з великим смаком. Потім знайшов ще дві і ще дві, тай від голодової смерти я був уратований.

Тепер моєю найбільшою журбою було знайти собі якесь безпечне приміщення, якийсь сховок, що хоронивби мене від зимна, звірів і людоїдів, що їх сподівався зустріти на цім острові. Та спершу ще й не знав, чи це остров!

З над берегу моря бачив я подалі в глибині вершок якоїсь скелі і подумав собі, що з нього можна би добре оглянути околицю. Я побіг туди, надіючись, пересвідчитися, куди я попав. По дов- гих трудах вибіг я на шпиль гори і кинув оком довкола. Який же переляк і яка розпука огорнули мою душу! Я побачив, що стою майже на краю досить великого острова, серед моря, якому не було видно кінця. Тільки з одного боку, з північного заходу, доглянув я щось ніби сушу, але в такій далечині, що я міг це вважати за привид, за оману моїх утомлених змислів. — О, я нещасний! — подумав я собі: Я опинився на облитім морями клаптику землі, відтятий від світа і людей, і мабудь прийдеться мені тут загибати до смерти, бо сюди певно не причалить ніякий корабель.

Я зійшов з гори і обережно почав іти здовж її стіп, шукаючи якого місця пригожого на сховок. Я не хотів надто віддалюватися від цеї скелі, бо все таки дурив себе надією, що може колись випадково перепливатиме сюди якийсь корабель і я побачу його з тої гори. І мені пощастило. В однім місці, у тій скелі, я запримітив вхід неглибокої печері, де від біди можна було схоронитися на ніч, а потім поглибити її. В кождому разі було тут вигідніше і безпечніше, як на дереві під отвертим небом. Я подумав собі, що варто би забезпечити вхід до печери перед дикими звірами і взагалі зробити печеру невидною для нікого. Добре було би насадити перед входом якісь молоді деревця, що зовсім закрили би мою оселю. Я подумав так і зараз, першого дня узявся до діла. Я викорчовував молоденькі деревця, подібні до нашої верби і пересаджував їх перед своєю печерою. Без усякого приладдя, — без ножа, сокири й лопати, — приходило мені це дуже важко. Я вратував з собою лише складаний ножик, — але й він поміг мені дуже. Ним міг я витяти досить грубий кусень галузи з якогось твердого дерева, заострив її на кінці й зробив собі в той спосіб малу лопатку. На другий день ранком, шукаючи устриць на снідання, знайшов я якусь широку мушлю, що добре надавалася на рискаль. Та тільки не було чим привязати її до держака. Але і в тому поміг мені припадок. Вертаючи знад моря до печери, в якій вже переночував одну ніч на сухій траві, я зачепив об щось ногою і впав як довгий. Схопившися, я побачив, що мої ноги заптуталися в якусь довгу, вужевату рослину, яку годі мені було розірвати на двоє. Не думаючи довго, я острою мушлею втяв її довгий кусень і поніс до печери. Цим природним шнурком прикріпив я мушлю до держака і мав добрий рискаль. За кілька днів я пересадив кілька рядів деревець так густо, що крізь них не міг би пройти звір, ні чоловік. Тоді взявся я поглиблювати печеру. Обережно копав я землю і виносив її на широких листках якоїсь ростини, з роду лопухів. Прокопаний простір підпирав я й забезпечував підпорами, які повирізував при помочі свойого ножика й мушлі. По пяти днях я викопав на стільки глибокий коридор, що чувся на разі безпечним і рішився на цей раз закінчити цю роботу й оглянутися краще по острові.