За кавказькими хребтами

Front matter

К

ЗА КАВКАЗЬКИМИ ХРЕБТАМИ

В-ВО „ЗАХІДНЯ УКРАЇНА“

1. „Стоїть Кавказ високий та…“

„Стоїть Кавказ високий та…“

Саме слово Кавказ якесь чарівне слово. Воно криє в собі багато таємниць. Воно манить кожного цими таємницями. Кавказ оспіваний багатьома поетами. Кавказ всім відомий, Кавказ приманчивий, Кавказ екзотичний. На Кавказ щоліта їдуть сотні тисяч людей відпочивати та любоватися його багатою природою. Про красу Кавказу з великим захопленням розказуватиме кожний, і той, що вже нераз бував там, і той, що ще ніколи й не бачив Кавказу.

А все таки про Кавказ ми дуже мало знаємо.

Здорове кавказьке повітря, прекрасні сніжні хребти гір, що виблискують сніговими кристалами в найгарячіші літні дні, чудові краєвиди, знаменита воєнно-грузинська дорога через головний хребет Кавказу, ціла низка прекрасних курортних місць вздовж побережжя Чорного моря від Батуму аж до Анапи, славні курорти групи Мінеральні Води, екзотична музика і пісня, дуже своєрідні звичаї та побут численних кавказьких народів — оце знає кожний про Кавказ. Мало що більше і я знав, хоч бував на Кавказі двічі. Але цього занадто мало. І слово Кавказ завжди манило мене якоюсь таємничістю. Мене вже не цікавила багата природа та сніжні хребти Кавказу, не цікавила й прославлена воєнно-грузинська дорога, хоч я її не бачив, мене найбільше манило те, що ховає Кавказ у своїх проваллях та долинах, що він криє ген там далеко за своїми сніжно-білими хребтами. Рівнини й долини Закавказзя, окремі радянські соціялістичні республіки, об'єднані в Закавказьку федерацію — ось де багато цікавих несподіванок, що їх заховав високий Кавказ. Побачити, познайомитися з народами Закавказзя, з їх історією, з їх життям, побутом і культурою, оце були мої бажання, що про здійснення їх я дуже часто мріяв. Задовольнити цих бажань не могла жодна географія, жоден справочник. Навпаки, вони ще більше запалюють цікавість.

З якою ж великою радістю я збирався в дорогу 27 червня 1931 року, попавши до складу делеґації, що їхала з Харкова до Тифлісу проводити декаду української культури на Закавказзі.

Декада української культури на Закавказзі це одна з тих різновидних форм братання трудящих великої сім'ї народів СРСР. Тільки пролетарська революція дала можливість трудящим численних національностей колишньої царської Росії — „тюрми народів“ об'єднатися в одну братню сім'ю народів.

Перекличка окремих республік, соціялістичне змагання між ними, обмін всякими делеґаціями, обмін досвідом роботи, декади і тижневники, взаємна допомога, обмін культурними надбаннями — все це ті форми взаємного ознайомлення, зближення і братання між трудящими масами різних національностей окремих республік і областей. Всі ці форми підносять нову хвилю ентузіязму і служать будівництву нової пролетарської культури єдиної по своєму змісту і суті та різноманітної своїми національними формами. Тому то державні і громадсько-культурні організації радянсь- кої Грузії з таким великим захопленням підхопили ініціятиву державних і культурно-громадських організацій України про переведення декади української культури на Закавказзі, на зразок тих, що вже проводилась в Росії і Білорусі. Спочатку був плян провести цю декаду тільки в столиці Грузії, в місті Тифлісі, але за згодою представників радянського уряду Закавказзя і Грузії масштаб і програму декади значно поширено і вирішено охопити декадою всю Закавказьку федерацію. Декада мала розпочатися в перших днях липня. Комітет по проведенню декади організований з представників державних, партійних і громадсько-культурних організацій Грузії почав працювати в початку червня.

19 червня до Тифлісу приїхала перша частина української делеґації, а 27 червня прибув до Тифлісу державний столичний теарт України „Березіль“ в повному свойому складі.

вранці виїхала з Харкова основна частина делеґації, в склад котрої і я попав. Весь склад делеґації їхав окремим вагоном. Сім письменників, оперовий співак заслужений артист республіки Паторжинський, різних громадських орґанізацій оце склад . Словом, товариство таке добірне, що можна їхати такою комуною навіть кругом світа і дорога не дошкулить. Коли б описати точно триденне життя в цьому вагоні зі всіма тими спогадами, анекдотами, співами і серйозними розмовами, що відбувались за весь час подорожі, то це була би дуже цікава книжка. Але це не входить зараз у мій плян і я цей бік справи залишаю на інший раз. А зараз важно чим швидше доїхати і побачити Тифліс та Закав- каззя. Побачити те, що ховає за своїми сніжними хребтами Кавказ. До цього готуюся і я, і мої товариші по вагону, плянуючи, що ми будемо робити там, як розподілимо свої сили, щоби найкраще обслужити декаду, найбільше зробити, і найкраще познайомитися з життям закавказьких народів. Рівно через добу наш поїзд був уже на станції Мінеральні Води. Ми вже доїхали до північного склону Кавказу і розмови про плян та розподіл роботи пожвавлювались, а цікавість у всіх щодалі то більше загорялась.

2. Долинами Даґестану

Долинами Даґестану

Немає нічого гіршого як писати вражіння про якусь країну з вікна вагону та ще й швидкого поїзду. Це, звичайно, найгірший прийом писання подорожної літератури. Але, хай простять мені читачі, я вимущений покищо покористуватися навіть і цим прийомом, щоби записати вражіння з самої дороги.

Наш поїзд швидко біжить рівниною північно-кавказького краю. Проїхавши врожайні степи, він біжить просторими підгірськими рівнинами, випаленими сонцем. Рівнини ці нудні, незасіяні і рідко заселені. Гаряче сонце палить їх нещадно. Тут, то там промелькають великі стада рогатої худоби, коней та овець. Що ближче до населених місцевостей, то частіше зустрічаються засіяні хлібом поля. Жнива в повному розгарі, але цих жнив тут не багато видно бо в більшості степи ще мабуть ніколи не орані. Тут, то там котиться степовою доріжкою двоколка, а на ній збита з дошок коробка, або просто виплетений кіш з лозини. В такій „бричці“ сидить одна дві людини. Оце тільки різноманітности на цих рівнинах. Очі втомлюються від того, що ні на чому їм спочити.

— Де ж той Кавказ? Їдеш і їдеш, а його й невидно, — вирвалося в когось.

— Та ми то вже ніби й на Кавказі, а Кавказу так і не видно — додає інший.

— Як не видно? А ось гори сніжні!

Але всі байдужі, і не дивляться у вікно, кожний бережеться, щоби його першого не обдурили, бо цими сніжними горами обдурюють один одного вже від самого ранку. Дотепніші навіть доказують і стараються вмовляти, що кожна хмаринка на горизонті це сніжний вершок гори. Вони вже нераз і не одного обдурили і через те ніхто вже не заглядає у вікно за сніжними горами.

Але цим разом знову ж таки вдалося обдурити і то всіх. З права, в далині дійсно вже вирисувалися туманно сніжні хребти високого Кавказу, що зливаються з хмарами. Але пасажири нашого вагону не звертають на це уваги. Мовляв не обдуриш.

Та швидко повірили всі. Встромили рясно голови у вікна і прикували свою увагу до сніжних верхів Кавказу, що вже зовсім виразно величними білими лініями вирисовувались на горизонті.

Зліва також появляються горби, але безлісні, випалені сонцем. Переїжджаємо багато , що в них вода бистра і мутна, неначе кава з молоком.

Проїхавши рівнини кабардинську, владикавказьку і чеченську, поїзд вскочив поміж гори і в 5 годині 15 хвилин вечора, точно по розпису, зупинився на станції Грозний. Гори рясно вкриті нафтовими вишками неначе лісом. Все повітря насичене запахом нафти.

Але картина дуже швидко міняється. Поїзд в'їжджає в долину Даґестану, що також сама нудна як і попередні долини, тільки більш лісиста. Проїхали станцію Гудермес, переїхали багато річок з такою мутною водою, проминули станцію Хасав-юрт і покотили кумикською низиною до столиці Даґестану Махач-кала, на березі Каспійського моря. Тут повечеряли гарної риби з вод Каспія і понад берегом моря далі.

З правого боку бовваніють в нічній темряві гори, а зліва виблискує сріблястим сяйвом місячного світла Каспійське море. Легше дихати морським повітрям, не так дошкуляє духота.

Десь біля 2-ої години вночі проїхали станцію Дербент, а над ранком покинули територію Даґестану, цієї типічної гірської країни, що гори дали їй навіть назву. (Даґестан означає в перекладі країна гір). А по цьому, що я бачив, і що згадав, начебто виходить, що Даґестан країна степів та пустирів. Але й це не протирічить дійсності, бо велику частину Даґестану займає рівнина, так звані Кізлярські степи.

Майже 37% всієї площі країни це земля не родюча. Національний склад населения надзвичайно різноманітний. В Даґестані, що нараховує округло 790.000 мешканців, живе понад півтора десятка різних національностей та племен. 61,5% це племена лезґінські, племена гірські.

Із земних багатств в Даґестані — нафта, сіль, залізна руда, кам'яне вугілля, сірка, олово, ртуть, торф, золото, срібло, мідь, марґанець, нікель, миш'як, ґіпс і багато інших, що ще не в повній мірі використовуються. Радянський Даґестан ще має широке поле для свого економічного й культурного розвитку.

3. Проїздом через Азербайджан

Проїздом через Азербайджан

Раненько наш поїзд, покинувши Даґестан, в'їхав на північно-західню надкаспійську долину Азербайджану, порізану численними річками, що женуть свої гірські сірі води в Каспійське море.

Азербайджан це одна з трьох основних складових республік Закавказької радянської соціялістичної федерації. Азербайджанська соціялістична радянська Республіка (АСРР) проголошена 28 квітня 1920 року. По теріторії Азербайджан займає 85.968 квадратових кілометрів, цебто 46,3% всієї території закавказької федерації. Населення по переписі 1926 року в Азербайджані було 2,314.571 чоловік, що становить 39,5% всього населення Закавказзя. До складу Азербайджанської республіки входить на умовах протекторату Автономна Нахічеванська Радянська Соціялістична Республіка і Автономна Область Нагірного Карабаху.

Основна маса населення Азербайджану це тюрки 1,469,654 чол, або 63,5% всього населення республіки. Далі йдуть вірмени — 12,3%, росіяни — 9,5%, талиші — 3,4%, даґестанські народи — 3,3%, курди і єзиди (найдавніші народи малої Азії) — 1,8%, тати — 1,3%, євреї — 0,3%, українці — 0,8%, перси 0,7% і т. д.

Нафтові промисли зі світовим містом Баку, азербайджаньскі пустинні степи, гори, море, річки, що зникають на своїм бігу, різноманітний національний склад населення, тюркські племена з останками ще старинного побуту — оце вже і є ті цікаві прикмети Закавказзя, що такою таємницею приховують їх сніжні хребти Кавказу.

Але клубок цих таємниць ми починаємо розмотувати, ми вже в'їхали на землю Азербайджану — однієї з трьох основних республік Закавказзя.

30-го червня, біля 8-ої години ранком, наш поїзд зупинився в столиці Азербайджану — в місті Баку. Це інтернаціональне місто. Місто нафтових промислів, місто ударників нафтярів, що виконали п'ятирічний плян за 2 з половиною роки.

Місте велике, понад пів мільйона мешканців. Дечим нагадує Севастопіль, тільки Севастопіль має якесь надто біле зафарблення, а Баку сіро-жовтаве. Горбочки, випалені сонцем нагадують жовтаві засмажені сонцем азербайджанські пустині.

На станції і в місті морське повітря, густо просякнуте нафтовим запахом. Не дивлячись на величезну спеку, якось легко і приємно дихати.

Робітники нафтарі чорні, замазані і при цьому якісь дуже стройні та веселі. Це ті ентузіясти, що перші в СРСР виконали п'ятирічку за 2 з половиною роки. Так подивишся кругом і зразу видно, що оцей і той і там той — це славні ударники тих нафтових промислів, що цілім лісом чорних вишок темніють на околицях міста, ген аж туди до так званого Чорного Міста — до Сурахан, що сполучено з Баку електричною залізницею.

Баку — нафтові вежі

Так і кортить залишитися в Баку, побувати на нафтових промислах, познайомитися добре зі славною столицею Азербайджану, але наш плян інакший, і на це ми не маємо змоги. В нашім розпорядженні всього 4-5 годин до наступного поїзду, і цей час ми використовуємо максимально для того, щоб оглянути місто та покупатися в морі і пообідати.

Місто багате контрастами. Поряд зі швидким рухом потішне і повільне життя, характерне для східніх і південних гарячих міст. Навіть на базарі, під гарячим сонцем всі вимушені ходити повільно, в'яло. Тут на вогні, на довгих залізних шпичках жариться шашлик, а господар, що жарить його сам чорний як цей шашлик, і в таку велику спеку сидить на сонці біля своєї жарівні в баранячій шапці. А ось там ходить якийсь навіть у здоровій чорній бурці. Говорять, що бурка зимою гріє, а літом холодить, але я цьому не йму віри бо одна тоненька сорочка в мене на плечах і то видається занадто важкою.

Йдемо до моря купатися. Хоч у купальнях величезна черга, але нам як гостям дали змогу покупатися без черги. Вже відчули ми вславлену гостинність кавказьких народів.

Прикмета Каспійського моря, це щось середне між прикметами Чорного й Озівського морів. Вода якась зеленаво-сірувата і нагадує дечим річну воду. А в Баку Каспійське море ще й підмазане нафтою. Так і плаває поверх води чорна нафтова ропа. Купаючись, треба вміло вилазити з води, щоби не залишалась на тілі нафта. Після купелі в морі треба йти конче під душ, щоб сполоскати ропу. Тут і душі для цього приготовлені. Всежтаки купіль знаменита. Обмили пиль і піт з дороги, відсвіжилися і набрали сил для дальшої подорожі.

Після третьої години виїхали з Баку. До станції Алят їхали ще понад морем. З правого боку руді випалені сонцем гори, а з лівого солончакуваті пустирі й море. Все це дуже одноманітне й нудне.

Перед вечером проїхали станцію Алят, повернули вправо поміж гори, попрощалися з Каспійським морем, проїхали ще станцію Аджікабул і в'їхали на пустинний Ширвянський степ.

Ось воно де оте Закавказзя, що його приховав своїми хребтами сніжний Кавказ.

Десятки, навіть сотні кілометрів тягнеться дикий степ Азербайджану. Жовтий, рудий, випалений сонцем степ, а в далині рудіють такіж самі гори. Нігде живої людини не видно, нігде жодних ознак життя не помітно, тільки поїзд біжить цими пустинями, знімаючи куряву за собою. Спека невиносима, у вагоні, духота, відчинити вікна не можна, бо мете піском до вагону. Вода в пляшках майже гаряча. І це вже вечоріє, а що тут твориться серед дня? де-не-де на горизонті вирисовується якесь село з , це над річкою якоюсь живуть люди. Трапляються села й біля залізниці, але ці села в більшості без будь-яких ознак життя. Тільки типічні глиняні землянки сіріють серед пустині, оце і є село, але мешканці його всі вийшли на ціле літо геть туди в гори зі всім своїм живим і мертвим майном. Це села кочуючих тюрських племен.

Рідко трапляються заселені місцевости. Кругом них орошувальні канали, зеленіють дерева, люди жнуть пшеницю, сапають бавовняник. На степу табуни верблюдів, корів. На одному коні їдуть по двоє. Чоловік а ззаду жінка, а ось дідок, а ззаду здоровий парубчак, мабуть внук. На маленького осла навантажують повні великі кошики ще й чоловік сідає. Дивуєшся, скільки сили й витривалости в цього маленького тонконогого звіряти. — Станції дуже рідко і то на них нічого нема тільки будка серед пустелі і все. Правда ще біля такої будки на чотирьох рейках високо піднята вгору будівля неначе альтанка, а до неї сходи від землі до плятформи першого поверху і далі до альтанки. Бувають такі вишки і на два, а навіть на три поверхи. Видно, що там люди ночують. Мабуть тому, що там високо холодніше чим на землі — так пояснювали ми собі. Але коли почало темніти, ми зрозуміли значення і потребу оцих вишок на азербайджанських степах. Як тільки зближається поїзд до станції зараз моментально зачиняють всі вікна й двері та гасять світло у вагонах, бо на кожній станції, особливо де річка чи штучний ставок, хмарами літають комарі. На одній з оцих пустинних станцій не встигли зачинити вікна і до вагону моментально неначе хто з мішків насипав повно комарів, які кинулись на всіх живих і почали кусати через одежу. Виганяли їх, потім били, аж криваві п'ятна залишалися на стінах, та на стелі вагону. Тепер уже для нас ясно, що ці вишки на станціях це спасення від кусючих комарів.

На станціях немає нічого, немає навіть води. Та вода тут найцінніша. Привозна. Ось такою пустинею проїхали до вечрра, проїхали й цілу ніч, а всього тільки три помітні станції бачили — Кюрдамір, Евлах і Шамхор.

4. Потомки турецько-монгольських племен

Потомки турецько-монґольських племен

Якось аж дивно робиться, що в таких пустинях, в таких жорстоких природних умовах живуть люди. А вони живуть тут вже багато століть. Пустинні низини Азербайджану ще з IX століття почали заселювати курди та різні турецькі племена. Особливо значні маси турків осіли в Азербайджані в епоху великих монґоло-турецьких походів XIII століття. 1258 році основоположник монґольської династії хулаґідів у Персії Хулаґу-хан поселив на Закавказзі більш як 150.000 родин турецьких племен, виведених з Азії. Сьогодні всіх цих потомків турецько-моґольських племен називають просто азербайджанськими тюрками. Головне заняття тюрків — це хліборобство. Сіють пшеницю, ячмінь і риж. Окрім цього з 80-их років минулого століття азербайджанські тюрки займаються бавовняництвом. Ще до імперіялістичної війни в Азербайджані було вже біля 95 тисяч гектарів бавовняних плянтацій. Окремі племена тюрків айруми і таркяма це кочові племена, що займаються переважно скотарством та кустарним виробництвом килимів. В деяких районах тюрки займаються ще шовківництвом та бжільництвом.

Тюркські села розположені переважно на низинах понад річками. В одних місцях тюркські села багаті на зелень, а в інших зовсім без зелені. Бувають села, що в них не видно ні одного зеленого корчика, ні одного дерева. Таке село справляє дуже сумне вражіння. Тюрські помешкання — це типічні східні одноповерхові домики з глиняної сирої невипаленої цегли. Дахи домів у більшости плоскі глиняні. Всі доми будуються фронтовим у двір, а на вулицю виходять глухі глиняні стіни.

В декотрих груп тюркського населення, особливо в кочових і напів-кочових племен ще й досі збереглися деякі пережитки родового побуту. Кровна помста, святий закон гостинности, повага до стариків тощо.

Батько родини це повновладний пан дому. Але ці патріярхальні останки поступово викорінюються. Багато вже є нового, сучасного. Становище жінки в тюркській сім'ї до радянської влади було надзвичайно важке і зовсім безправне. До революції тюркські дівчата заміж в 12-13 років. Про згоду молодих на вінчання ніхто не питав — це була справа батьків, що вибирали для своєї доньки пару ще в колисці. Безплідність — це нещастя і ганьба для жінки. Народження дитини, особливо хлопця зустрічається великою радістю і підвищує повагу жінки в очах цілої сім'ї й цілого роду. Мати кормить груддю дитину два, а то то й більше років. Виховує дитину тільки мати, для батька не личить взяти на руки дитину.

Раннє замужжя, надзвичайна перевантаженість працею дома, на полі і біля худоби, антисанітарні умови життя, піклування дітьми — все це дуже швидко підривало здоров'я тюркської жінки і в 25 років життя вона часто виглядала як старушка.

Я бачив багато тюркських жінок. Сьогодні вони вже в більшості не такі. Вже більшість не носить чадри. Вони ходять з відкритим обличчям. Вони завойовують собі всі права громадянства нарівні з чоловіками. За часів радянської влади дуже змінився побут та звичаї тюркського народу. Жінка тюркменка вже дивиться вільно на світ і на людей, але на її плечах тяжить ще надто великий тягар залишків колишнього прадідівського рабства.

Перед заходом сонця ми під'їхали до одного тюркського села. На станцію привезли воду. З села рухнули чорними постаттями неначе монахині жінки з великими мідяними глеками на плечах. Ні один чоловік не вийшов по воду.

Ось іде струнка висока тюркменка, перекинувши дуже зграбно великий мідяний глек через плече. Вся в чорнім одягу, і від цього її біле лице видається ще білішим, неначе аж прозорим. На цьому білому лиці дуже чітким відблиском чорніють очі. Це струнка висока красуня напівдиких ще азербайджанських степів. Це недавня ще невільниця, а сьогодні вільна вже громадянка радянського Азербайджану. Але в її сумному погляд, в її обличчі і очах ви можете вичитати всю віковічного рабства її прародичок. Вона сама ще до революції зазнала цього тягару жінки невільниці, і мабуть від того її погляд такий сумний, такий несмілий.

Тюрки азербайджанські це мусульмани-шиїти і мусульмани-сунніти. Між цими двома сектами мусульманської реліґії точилися безнастанні національно-реліґійні криваві різні. Тільки тепер, за часів радянської влади, цей реліґійний кривавий антаґонізм уже припинився. Сьогодні трудящі маси всіх національностей Азербайджану живуть у братній згоді, вони мають цікавіші проблеми, цікавіші заняття ніж фанатична кривава різня.

Сьогодні на азербайджанських пустинях туркотять уже перші партії радянських тракторів та молотарок, сьогодні пливе через пустині біла як молоко вода штучними каналами, проведеними вже при допомозі радянської влади. Сьогодні вже найдете в Азербайджані зовсім обновлені тюркські села з гарною вишурованою школою та лікарнею.

Ще в 1921 році серед тюркського населення було всього 2% письменних чоловіків і 0,1% письменних жінок, в 1927 році письменних чоловіків було вже 7,2% а жінок 1,6%. Сьогодні вже тюркські трудящі маси в справі ліквідації неписьменности доганяють всі інші народи СРСР. Завівши замість складної арабської азбуки нову тюрксько-латинську, азербайджанські тюрки дуже швидко ліквідують неписьменність. Великий та дуже бурний культурний зріст виявився в організації цілої низки тюркських культурних і наукових установ.

Перші орошувальні канали, ці штучні бистротечні річки, що повстають замість висохлих природних річок, перші трактори і молотарки, це початки величезних робіт, початки недалекого радісного майбутнього азербайджанських пустель. Пустинний ще сьогодні степ Азербайджану дуже швидко змінить своє відвічне одноманітне обличчя. Чого не міг зробити тут за цілі віки кінь, верблюд, осел — те зробить тут за короткі більшовицькі п'ятирічки залізний трактор. Він уже відвойовує в природи цю пустиню, що ховає в собі величезні багатства, і замінить її на плодючі поля, сади огороди, на величезні плянтації технічних культур. Радянська влада і ентузіязм трудящих мас Азербайджану, що працюють під керівництвом комуністичної партії певна запорука цього недалекого майбутнього.

Першого липня майже цілий день ми проїхали такою ж пустинею, тільки вже не низинною, а гористою. Гори голі, випалені сонцем аж страшно серед них робиться навіть тоді, коли проїздиш скорим поїздом.

Якось лячно навіть подумати про те, якби довелося ось такими пустинними горами мандрувати нашій людині, що привикла до зелені садів та лісів, до чистої свіжої води наших річок, ставів, ручайків та джерел.

Поміж цими горами в'ється залізнична лінія з телеґрафними дротами, а вздовж біля неї з Баку аж до Батуму, вже за радянської влади прокладені грубі металеві рури нафтопроводу. Оце те, що нагадує цих пустинних гір наш вік культури й техніки. Де-не-де пливе біла, як молоко вода гірської річки, що десь там далі на пустинній низині зовсім зникає висихає. За цілі віки цими горами пройшло багато племен різних східніх народів. Ці гори нераз полляті людською кров'ю.

А сьогодні по цих горах десь проходить границя між радянським Азербайджаном, Радянською Грузією і Радянською Вірменією. Непомітно проїхали ми цю радянську внутрішню границю, і чим швидше наближаємося до столиці Закавказзя — до міста Тифлісу. Вже тут, то там зустрічаються поміж горами зелені сади, огороди, виноградники. Околиця стає веселішою, то знову на короткий час прибирає вигляд пустинної. Поїзд гадюкою в'ється поміж горами, здіймаючи куряву піску, то знову просувається через зелену долину з річкою.

5. Українізований Тифліс

Українізований Тифліс

Здається, що начебто й близько вже, але минають цілі години скорої їзди, а міста Тифлісу ще не видно.

Нарешті… У великій долині над річкою зачервоніли дахи великого міста. Під'їжджаємо до Грузії і всього Закавказзя — до міста Тифлісу. На передміських зупинках плякати й гасла грузинською та українською мовами. Декада української культури почалась.

О 4-й годині по полудні наш поїзд зупинився на станції Тифліс. Станція прикрашена гаслами, що між ними чимало написаних українською мовою. Грає оркестра, делеґацію зустрічають представники урядів Грузії та Закавказзя та різних культурних організацій Грузії. В прийомних кімнатах наркома освіти Грузії тов. Квірікадзе відкриває короткою промовою мітинґ зустрічі. Привітання, короткі промови грузинською, російською і українською мовами. Після коротких привітальних промов їдемо до міста.

Тифліс — велике місто, що розкинулося у кітловині поміж горами, на обох берегах ріки Кура. 285.000 мешканців численних живе в Тифлісі. Місто гарне й чистеньке. Велика спека надворі, але тут її якось легко переносити. Вітер, що повів з гір лагіднить спеку, до того повітря в місті свіже й чисте, нема пилюки, як по наших великих містах.

Як і вся Грузія та Закавказзя, — місто Тифліс багате на різні контрасти. Ось, по головній вулиці біжить, видзвонюючи трамвай, жене автомобіль і тут же іде типічна східня гарба запряжена буйволами або волами. З мотоциклеткою та велосипедом часто на вулиці змагається на швидкість тонконогий осел, нав'ючений кошиками винограду або абрикос та персиків. Поміж кошиками на ослі сидить ще й сам хазяїн більший об'ємом і вагою за осла. Ослиний крик мішається на вулицях міста з дзенькотом та з шумом автомобілів.

Життя в Тифлісі, як у всіх містах гарячого сходу і півдня, пливе повільно. Тут люди в основній своїй масі не поспішають, не нервують.

В місті багато носильщиків з якимись подушками. Ми не знали відразу, що воно таке, але доводилося потім бачити, що при допомозі цих подушок носиль- щики нав'ючать на багато речей і несуть їх дуже зручно та вигідно. Подушка ця підтримує тягар знизу і забезпечує плечі від давки та тертя.

За весь час перебування в Тифлісі я не зустрічав ні одного жебрака, не бачив безпритульних, не зустрічав нігде випадку хуліґанства, хоч доводилося йти містом нераз о 2-ій навіть о 3-ій годині ночі, з якогось вечора, присвяченого декадникові.

Дуже цікава історія Тифлісу, цього давнього центру Грузії і всього Закавказзя.

Тифліс дуже старинне місто, але повної історії його як і історії Грузії та всього Закавказзя ще немає розробленої. За матеріялами різних вчених початки заселення долини, що в ній широко розкинувся сьогоднішній Тифліс, сягають ще останніх віків до початку християнської ери. Письменники VI віку християнської ери, як пише в своїй розвідці проф. М. Полієктов, називали вже сьогоднішній Тифліс „столицею Іверії“. З давен-давна Тифліс жив складним історичним життям і його історія тісно пов'язана з історією Грузії, всього Закавказзя і самого Кавказу. Історичні бурі життя, часті розгроми (останній розгром Тифліс пережив яких небудь 150 років тому назад) часто не залишали з цього міста камень на камені. Навіть пам'ятників давньої старини і, старинних будинків мурів твердинь, мостів тощо в Тифлісі залишилося до наших днів багато менше ніж по інших великих містах історичного значення.

Ґеоґрафічно Тифліс розположений на перехресті історичних шляхів з півдня — з і Персії через головний Кавказький хребет на північ та з заходу від Чорного моря через Сурам або Боржомське провалля на схід до Каспія. Через оце своє географічне положення Тифліс за довгі віки бачив дуже багато всяких народів. Кожному, хто проїжджав через Закавказзя або Грузію трудно було обминути Тифліс. До цього ґеоґрафічного положення Тифлісу треба ще додати й те, що до VII сторіччя Грузія була північною окраїною культурного світа і за вплив над Грузією змагались Рим, а пізніше Візантія з Персією. Грузія цих часів була віддаленою і маловідомою країною, що досягла як на ті часи високого економічного, політичного й національного розвитку.

За часів арабського панування в Малій Азії всі торгові шляхи, що зв'язували Схід із Заходом — Азію з Европою майже монополізувала широко-розвинена арабська торгівля. Тифліс довгі віки був важливим оживленним центром на головних торговельних шляхах міжнароднього значення.

В середніх віках Грузія нав'язує зв'язки з Европою, і Тифліс знову під цим впливом міняє своє східнє обличчя. Відтята від Европи Туреччиною, Грузія в XVI–XVIII віках переживає довготривалий період упадку і попадає в залежність то до турків, то до персів. Разом з цим переходить з рук до рук, звичайно не мирним шляхом, і місто Тифліс, що кожним переходом, руйнується і знову відбудовується завжди в новому вигляді, прибираючи інший характер.

В XIX віці Грузія втрачає свою політичну незалежність, і переходить як завойована країна до складу російської імперії. В ці часи столиця Грузії — Тифліс пережив ще одну страшну руїну.

Після цього вся Грузія і Тифліс переймають знову европейські впливи, набирають нових рис в свойому економічному і культурному житті. Тифліс відбудовується і починає приймати вигляд европейського міста. Таким Тифліс дійшов і до наших часів, залишаючи в свойому житті багато контрастів, що ілюструють його цікаву різноманітну історію.

Ми не будемо зупинятися на поневоленню соціяльному й національному, що його переживала Грузія за царських часів. Це така сама історія, як історія поневолення України царським самодержавством. В цьому та визискуванні трудящих мас допомагала царському урядові так само як і українська буржуазія і буржуазія грузинська — грузинські князі. — Це ясно. Так само ясно і відомо те, що трудящі маси були цілковито поневолені соціяльно і національно. Грузія як і Україна були кольоніями царської Росії.

А сьогодні ми гостюємо в новій вільній Радянській Грузії в її столиці Тифлісі. Часи гніту, часи гульбищ буржуазії та князів, часи національної ворожнечі і насильної русифікації минули. Сьогодні ми переживаємо часи братнього єднання вільних трудящих мас всіх національностей, що ними так багате Закавказзя і зокрема місто Тифліс. Сьогодні, тобто в час декади, Тифліс українізований може навіть більше ніж яке небудь українське місто України, що находиться ще в неволі фашистської Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини.

Хоч в Тифлісі всього живе постійно кілька тисяч українців, але сьогодні місто находиться під впливом української культури.

Скрізь видніють афіші надруковані українською й грузинською мовами. Газети виходять з аншлаґами українською мовою, по клюбах, садах, на вулицях, по установах гасла українською мовою. В центральному театрі ім. Руставелі театр „Березіль“ грає українською мовою. „Диктатуру“, „Кадри“, „Мину Мазайла“, „Гайдамаки“. Скрізь лекції, доповіді про українську пролетарську культуру, вечори української пісні, музики, української літератури, виступи українських письменників, велика виставка української культури й мистецтва, по бібліотеках виставки української літератури. На вулиці, в трамваї, на трибуні, на сцені чути українську мову. Словом, українці заняли Тифліс, але цим разом місто не потерпіло жодної руїни як за часів своєї довговічної історії. Цих нових „окупантів“ трудяще населення Тифлісу зустрічає гаряче, по-братньому, як своїх друзів, як братів, як дорогих гостей, виявляючи всі традиції гостинности закавказьких народів. Це братаються і діляться досвідом будівники соціялізму, будівники пролетарської культури, що різними формами на радянській Україні і в радянській Грузії будують зі всіма народами СРСР єдину по суті інтернаціональну соціялістичну культуру.

6. Дещо про Радянську Грузію

Дещо про Радянську Грузію

Тому тільки дещо, що в Тифлісі українська делегація розбилася на окремі групи-бриґади і роз'їхалася по різних республіках Закавказзя. Одна бриґада мала обслужити Грузію, друга Азербайджан, а третя Вірменію. Я добровільно зголосився до бриґади, що виїхала до Вірменії. Але за декілька днів перебування в Тиф- лісі я встиг дещо цікавого побачити та довідатися і про Грузію. От про це дещо хоч коротенько розкажу. Вражінь уйма, але про них я не буду згадувати, все одно їх на папір трудно викласти, а тому хто сам не побуває на Закавказзі не легко ці вражіння й зрозуміти. Отже, краще про фактичні та реальні справи а ніж про абстрактні вражіння.

Грузія проголошена соціялістичною радянською республікою 25 лютого 1921 року. До складу грузинської радянської соціялістичної республіки входять дві автономні республіки Абхазія і Аджарістан та автономна область Південної Осетії.

Територія СРР Грузії виносить 69.525 квадратових кілометрів, що рівняється 37,5% всієї території . Населення Грузії по переписі 1926 року становить цифру 2,666.494 чоловіка, що дорівнює 45,4% всього населення Закавказзя.

В Грузії основна маса населення — грузини становлять цифру 1,788.757 чол., або 67,1% всього населення республіки. Це по даним 1926 року. По цим самим даним населення Грузії розпадається на такі основні національні групи: аджарці, меґрели, свани, лази. Це групи, що мають свої особливості, але входять всі до складу грузинської національности. Далі йдуть народи Грузії інших національностей, що в свою чергу розбиваються ще на окремі групи. Головніші з національностей, що живуть в Грузії такі: вірмени (310.890 чол.) 11,7% до всього населення Грузії, тюрки (138.452 чол.) 5,2%, осетини (113.302 чол.) 42% росіяни (96.103 чол.) 3,6% греки (66.235 чол. 2% абхазці (56.851 чол.) 2,1%, євреї грузинські (20.583 чол.) 0,8%, українці (14.357 чол.) 0,5%, німці (12.855 чол.) 0,5%, курди і езиди (10.397 чол.) 0,4% до всього населення Грузії.

Основне заняття населення Грузії це хліборобство і виноградництво, а в горах скотарство. Грузія це країна кукурудзи і винограду. Але в залежності від ґеоґрафічного й кліматичного положення в Грузії родить ще й пшениця, ячмінь та особливий рід проса званий — ґомі. Окрім цього понад 50.000 гектарів у Грузії занято виноградниками. В Кахетинському районі виноградництво є основним заняттям населення, а кахетинське вино славиться не тільки в Грузії, але й поза її межами. Кліматичні умови сприятливі й для садівництва та огородництва. В окремих районах Грузії доволі широко розповсюджені й субтропічні садові культури як мандарина, подекуди помаранчі й цитрини; а також дуже поширюються плянтації чаю. В західній Грузії поширюється і шовківництво. В Сванетії та Грузії улюбленим заняттям є й бжільництво.

З кустарних промислів слід відмітити суконне виробництво (імеритинське сукно), шовкову тканину, та гончарську справу. В останні часи розвивається й бамбукове виробництво.