До Арктики через тропіки Великий рейс накрижника „Літке“

Front matter

М. І

И

ВЕЛИКИЙ РЕЙС НАКРИЖНИКА „ Е“

Дослідження Арктики

ДОСЛІДЖЕННЯ АРКТИКИ

Ледве чи хоч в одній галузі боротьби людей із природою виявлено стільки настирливої енерґії, впертости, стійкости й героїзму — на перший погляд цілком марного — як у боротьбі за дослідження мертвих льодових пустель, що розкинулися велетенськими неосяжними просторами навкруги північного полюса, між північними берегами Европи, Азії й Америки.

Починаючи з XVII століття й до останнього часу, на дослідження Північних полярних морів, що їх звуть іще Північним Крижаним океаном, витрачено понад сотню мільйонів карбованців, і загинули там сотні найвідважніших допитливих людей, саме тих, що не боялися одиницями та купками стати віч-на-віч з шеститисячеверстною пустелею залізного вічного холоду, „білої смерти“, віч-на-віч із безліччю непереможних перешкод, без єдиної надії на будьяку підтримку й допомогу серед суцільно-ворожої стихії.

Основне, що відзначає нелюдські труднощі дослідження Арктики — це неприступність полярних льодових просторів — і арктичних, і ще більшою мірою антарктичних — для наявної до останніх часів техніки пересування й перемагання простору.

Стихія вічного холоду на багатотисячеверстних морських просторах утворює таку силу несприятливих умов, якої нема ніде в іншому місці на землі.

Піщані пустелі Сахари можна, як виявилося, перемогти автомобілем на танковому ході, та в пустелю можна й потроху вгризатись, утворюючи бази зрошення; в пустелю можна принести воду — запоруку життя. Можна оборонитись та захиститись од звірів, гадів, мокрої гарячої задухи, гнилих смертельних міязмів тропічних хащ у Африці, Індії, Південній Америці. У цих тяжких і неприступних для дослідження краях є змога, нарешті, спертись на досвід і пристосованість тубільців чи якось їх використати. Але в льодових просторах Арктики й Антарктики немає людей; майже немає харчу; немає шляху для жодного з відомих і придатних засобів пересування, і головне, немає тепла й джерел, щоб його добути: тепло та його джерело треба принести з собою, за умови, що великого запасу будьякого палива взяти немає фізичної змоги.

Окрім цього, на перший погляд вражає й різниця в характері мети між дослідами невідомих і маловідомих місцевостей під широтами, придатними для життя людей, і дослідженням приполярних льодових просторів.

Коли скандінавські вікінґи дев'ятсот років тому на примітивних човнах пускалися в невідому далечінь, одкриваючи дорогою Ісландію й Ґренляндію — збудники їхньої одваги цілком ясні: вони шукали нових об'єктів для грабунку, нових місць, де можна захопити рабів, перепродати їх на іншому ринку.

Коли Атлантійський та Індійський океани перерізували кораблі Колумба, Васко-де-Гама, Магеллана; степи, ліси й гори Америки з огнем і мечем проходили конквістадори Кортеса, Пізарро, Бальбоа; по преріях Америки й Південно-Африканських степах цілиною тягли воли фурґони з переселенцями, і човни козака Дєжньова нишпорили по Лєні, Колимі й Анадирю — безпосередньої мети цих подвигів довго шукати не доводиться: золота, екзотичних багатств і нових земель шукав зміцнілий торговельний капітал Европи; по хутро для торгівлі виганяв авантурників торговельний капітал Москви; хліборобського колонізаційного простору шукав ідеолог Робінзоніяди, благочестивий куркуль сквайр-квакер Англії.

Рівні алеї кавчукових дерев, кокосові гаї, манільські та гаванські тютюнові плянтації, каторга рабської праці коло цукру, кави, какао були в Індії, Індокитаї, Індонезії, на Кубі й Мадагаскарі: це все наявний, документальний показ мети, що для неї нишпорила рука й око дослідника, мандрівника, місіонера, шукача пригод, вишукуючи нові недосліджені кутки земної кулі.

Література, поезія, мистецтво, теоретична наукова думка буржуазного світу намагаються показати й висвітлити історію земледослідження, як наслідок ідеалістичних збудників — „прагнення до знання, „жадоб невідомого“, „дух боротьби й змагання властивий людині“, „прагнення підкорити стихію людині“ й навіть „любов до ближнього“, але нещирість, неправдивість такого освітлення дуже легко виявити. Досить лише глянути на реальні наслідки цього земледослідження під капіталістичною кормигою, придивитись, як експлуатує капіталізм і новознайдені колись землі, і здобутки та перемоги науки в процесі тих дослідів.

А ще яскравіше виступає фалш таких пояснень, коли, покопавшись в історичних джерелах, довідуємось, які кошти витрачав капіталістичний світ на дослідження землі та розшукування її багатств, починаючи від оргаганізації комерційних і авантурно-розбійниць- ких та військових підприємств і кінчаючи відрядженням релігійних місіонерів та суто-наукових експедицій.

Владарі капіталістичного світу не такі вже благодійно-сентиментальні люди, щоб розкидатись мільйонами для „слави чистої науки“. Ось порівняємо незначний, але характеристичний приклад того, як інтереси чистої науки в руках владарів капіталістичного світу обертаються на щирісіньке золото.

На одній групі островів Атлантійського океану, з досить численною тубільною людністю, з давніх-давен за господарів ринку були англійці: англійські фірми постачали одяг і взуття, і цілі фабрики працювали на цей ринок. Крам був, щоправда, абиякий: брилі треба було купувати нумерами більші, щоб не крутилися денцем на тімені; так само взуття, куплене в англійських крамницях, завжди давило в підйомі. Знову купували більшій розмір і терпіли.

І ось, на островах з'являється мирна німецька наукова експедиція; між іншим, професор антрополог. Експедиція собі працює, антрополог виміряє кісті, кістяки, черепи. Попрацювали, зібрали потрібні матеріяли й поїхали. А за деякий час на ринку з'явились прекрасно пошиті стандарти брилів і черевиків німецької фірми, що в короткий час і витіснили англійську продукцію.

Справа проста: англійці надсилали продукцію, виготувану за традиційними англійськими розмірами, шабльонами й копилами: брилі — за співвідношенням розмірів круглоголового черепа, взуття — за зразками англійських ніг — великих низькопід'йомних і плескуватоступневих.

А німецький антрополог, перемірявши кілька сотень черепів та ніг на місці, вивів пересічні стандарти саме для цього ринку.

А здавалося б, що має спільного антропологія з монополією англійського капіталу на якихось там островах?

Легко простежити й в інших галузях тісний зв'язок між науковим земледослідженням з його поезією, романтикою та героїзмом, і прозаїчно-меркантильними інтересами хазяїнів капіталістичного світу, що всі наслідки того дослідження в сфері своєї влади використовують для свого розвитку й підсилення.

Але яка кому може бути користь од дослідження морських просторів, закованих у вічну кригу, безлюдних і непридатних до експлуатації?

Навіщо капіталістичні уряди й приватні фінансисти витрачають на полярні досліди мільйони? Чому таку велику увагу полярним експедиціям та науково-дослідній роботі в крижаних морях та пустелях півночі приді- ляють радянська громадськість, уряд і наукові сили?

— Почнемо з першого.

Полярні моря та їхні узбережжя почали притягати увагу европейських мореплавців іще з кінця XVI та початку XVII століття, тобто з тієї пори, коли торговельний капітал, настирливо сунучись на схід до казкових азіятських ринків, відчував потребу знайти туди й найкоротші шляхи.

Шлях до Архангельська через Баренцове та Біле моря англійці знали добре ще в половині XVI століття; звідси вони брали хліб, коноплі й найцінніший крам — хутро. Але знали купці й те, що країна, звідки йде хутро, лежить на схід од Московії, і що прибутковіше було б добратися до хутра на місці безпосередньо, ніж користуватися посередництвом Московського ринку.

Вигоди північного морського шляху, повз береги Азії, вималювались перед торговельним світом іще яскравіше пізніш, коли перші дослідження Сибіру виявили незчисленні багатства цієї країни з силою хутряного звіру, риби, лісу тощо, а також визначили напрям величезних Сибірських річок, що течуть усі на північ, перерізуючи країну впоперек і створюючи водні шляхи вглибині країни. Нарешті, перші дослідження та початок колонізації Північної Америки, зокрема Канади, поси- лені зносини Европи з новими землями, та розвиток морських промислів, зокрема китобійного в північних морях Атлантики, між двома континентами, ще настирливіше поставили спочатку в формі прагнення й мрій, а потім і як реальну проблему, завдання — знайти якнайкоротший морський шлях між Америкою й Европою вздовж берегів Сибіру Льодовим океаном.

Багато відважних мореплавців загинуло з кораблями в XVIII й XIX століттях, шукаючи вільного від криги проходу, що його можна було б використати хоч протягом кількох місяців на рік. Проблему цю деякою мірою (і то — не зовсім) розв'язано тільки останніх десятиліть, коли техніка суднобудівництва, пара, електрика, нафта, а також і здобутки спостережень над морськими течіями, рухом криг тощо збагатили досвід і поширили можливості полярних мандрівців-дослідників.

Розвиток науки й техники в XIX–XX столітті надзвичайно посилив цікавість до таємничого суворого океану, земель, закованих у кригу в його просторах і, зокрема, до крайнього географічного пункту півночі — полюса. У процесі наукових дослідів виник ряд нових проблем, що розв'язання їх зв'язане з господарським і політичним життям на всьому майже світі — принаймні в північній півкулі.

Відкриття кам'яного вугілля на Шпіцберґені, мамутових кісток та бияків у вічномерзлих тундрах Сибіру показує, що полярні країни не завжди були заціпенілим од холоду краєм, що сотні тисяч чи мільйони років тому тут була буйна тропічна рослинність і багате тваринне життя, значить, і тепловий режим був інший. Коли це було? У наслідок чого змінилося? Які закони керували цією зміною? Які процеси відбувалися? Які висновки можна зробити з даних, що їх дасть дослідження, про дальшу долю нашої земної кулі?

На всі ці запитання відповідь можуть дати тільки ґрунтовні геологічні, палеонтологічні, геофізічні та інші досліди на місці.

Спостереження над льодовиками Ґренляндії та її льодовими пустелями, над шляхами плавучих крижаних гір, що запливають далеко в Атлантійський і Тихий океани, над періодичністю полярних бур, над рухом крижаних полів океану, над температурою цих просторів — становлять новий ряд найважливіших проблем, що безпосередньо стосуються вже практично-господарських галузів: навіґації в північних морях, доступу до захованих снігом і льодом цінних копалин, і нарешті — погоди на всій північній півкулі: широкі площі постійної спеки, як Сахара та інші пустелі гарячого поясу, а також широкі площі постійного холоду, як полярний край — це разом велетенська основна лябораторія погоди для півсвіту. Температури цих країв обумовлюють також рух шарів повітря, вітри пересування вогкости. А зміни погоди, кліматичний режим — це один із найважливіших чинників економіки й господарського життя. Ледве чи є хоч одна галузь господарська, що не зважала б на цей чинник: хліборобство, скотарство, іриґація степів, морські промисли, навіґація, добування енергії з руху вітру й води, транспорт на суходолі, авіяція — все це тісно залежить од змін погоди. Для раціонального плянування всього цього передбачення змін погоди, знання закономірности кліматичного режиму — справа величезної важливости.

І от коли по цілому світу нині розкинуто сітку метеорологічних станцій, спостереження яких дають матеріял для опанування законів змін погоди, то в такій „лябораторії“ погоди, як крижані простори, вивчення ще не налагоджено. Метеорологічні досліди в цьому краї дадуть можливість розв'язати питання про безпомилкове передбачення погоди.

Не доводиться говорити про ті мінеральні багатства, які заховують сніги полярного краю.

Досить згадати про багатющі поклади мідних руд, що знайдено на нашій Новій Землі, або за ті багатства, які американці добувають на Алясці.

Окремий комплекс проблем становить вивчення тваринного, зокрема рибного багатства полярних просторів, умов життя й розмноження цінних риб, їхні шляхи тощо. Взагалі тяжко перелічити ті галузі знання, що їх дадуть досліди й вивчення Арктики, й що поповнять арсенал землеопанування в руках того, хто ними володітиме.

І нарешті, останніх десятиліть з розвитком авіяції з новою силою й в новій площині виступає питання про північний шлях між Европою й Америкою — на цей раз шлях повітряний, з перспективою всіх переваг, які він дає тому, хто ним користуватиметься.

Досить глянути на мапу, або ще краще — на ґльобус, щоб збагнути всі вигоди цього шляху, проти колосального щодо протягу шляху, який до того ще й менш безпечний — через Атлантику, проти ще довшого — через Сибір, не кажучи вже про старий південний морський шлях.

Увага всіх капіталістичних держав із небувалою напруженістю зосереджена нині на прагнення захопити найкоротший шлях, забезпечивши на ньому свою перевагу й панування.

Це напруження імперіялістичної конкуренції дійшло крайньої межі, коли перші спроби досягти полюса на аеропляні, а потім і перелетіти на дирижаблі через крижаний океан із Шпіцберґена (Европа) в НОМ (Америка) дали блискучі наслідки.

Поруч підсиленого будівництва в капіталістичних країнах дирижаблів типу, придатного для транс-арктичного перельоту, піднісся відразу й загарбницький інтерес до розкиданих в океані закованих у льоді островів. Основа цього інтересу — будування на таких островах аеробаз, аеростанцій, причальних щогл для дирижаблів, метеорологічних станцій, складів бензини та потрібного приладдя і т. інш.

Надто напружений інтерес до транс-арктичного шляху виявляють найдужчі імперіялістичні держави, як приміром Америка, Японія, Англія, Італія тощо.

Не доводиться нагадувати, що інтерес капіталістичних держав до полярних країн і з економічного та наукового, і із стратегічного погляду спричинюють ті самі збудники, які спричинювали інтерес і до інших торговельних шляхів та нових земель до останнього часу. Цей збудник — прагнення захопити перевагу в суперництві за економічне й політичне панування, зміцнити зараз свою позицію проти спільного ворога цілого капіталістичного світу — СРСР, зміцнити капіталістичну систему й владу буржуазії над робітництвом.

Поки хазяйнує капіталізм, доти кожний здо- буток науки, кожне зусилля думки, генія, досягнення техніки він скеровує на користь собі й на новий тягар, на новий ланцюг трудящим, на створення нової зброї проти відчизни трудящих — СРСР.

Отже, ми не можемо байдуже пройти повз той ажіотаж захоплення полярною проблемою, який охопив капіталістичний світ. Ми не можемо заплющити очей на ті державно-господарські інтереси, які зв'язані для нас із розв'язанням проблем Арктики, й які в нас диктують і визначають світові клясові інтереси трудящих.

Територія нашого Союзу прилягає до Льодового океану на протязі тисяч верстов од Норвезького кордону до острова Діомід у Берінґовій протоці. Величезні економічні райони Европейської півночі Союзу й Сибіру зв'язані з крижаним морем і з північним морським шляхом річними шляхами Двіни, Печори, Обі, Єнісея, Лени, Яни, Індігірки й Колими. Багатства, що їх мають дати досліди Арктики на суходолі й в морі — це в руках пролетарської диктатури ресурси збільшення клясової моці робітництва й всіх трудящих, а в руках імперіялістів — це нова зброя проти нас і світового робітництва.

Загроза, яку висуває хижацький інтерес імперіялістичних держав до авіостратегічних властивостей північних полярних просторів, повинна спричинитись до ще більшого зосередження нашої уваги на наших полярних морях, на науково-дослідній роботі в них, на розвитку економічних перспектив і на боротьбі з загарбницькими прагненнями імперіялістів, в яких маємо тенденцію розподілити полярні простори проміж собою.

Останнього часу визначився найсправедливіший принцип розподілу цих просторів за ознакою прилягання до них територій приполярних держав. За цією ознакою на володіння Арктикою, окрім СРСР, можуть заявити право: Сполучені Штати Північної Америки, Канада, Фінляндія, Норвегія й Данія. На підставі цього принципу постановою ЦВК СРСР з 15 квітня 1926 року оголошено за територію Союзу землі та острови, що лежать у зоні од Радянських Північних берегів до полюса між 32°4'35" східньої довготи й 168°49'30" західньої довготи.

У цій величезній зоні ми повинні провадити дослідну роботу коло вивчення полярного краю, зберігати й розвивати такі ресурси народнього господарства, як, приміром, рибні та звіробійні промисли, забезпечити нашу участь у майбутніх трансарктичних сполученнях і забезпечити себе обороною від можливих ворожих повітряних нападів з півночі.

Отож, Радянський інтерес до північних полярних країн, активність радянських нау- кових сил, уряду й громадськости в дослідженні їх, радянські полярні експедиції, як, приміром, героїчні походи „Красіна“, „Малигіна“, „Літке“, що його подорож оголошується цій книжці, „Сєдова“ та польоти Чухновського й Бабушкіна мають не спортивний характер, не характер випадкових тимчасових заходів, а набувають значення великої й серйозної роботи, що тісно зв'язана з суттю нашої пролетарської держави, з метою й шляхами розвитку та зростання нашої трудової громадськости.

Мик. Новицький.

Північна оселя на межі двох півкуль

I. ПІВНІЧНА ОСЕЛЯ НА МЕЖІ ДВОХ ПІВКУЛЬ

Барон Вранґель і старий чукча. — Леґенда чи дійсність. — У розшуках Франкліна. — Недоступний острів. — Білі ведмеді та мамутові бияки. — Загибель „Карлука“. — Претенсії трьох держав. — Полярна Робінзонша. — Англо-американське нахабство. Браконьєри під 77° північн. шир. — Експедиція „Красного Октября“. — Безнадійне становище. — Урятовані. — Колонія на півночі. — У невідомості. Лейтенанта російської фльоти барона Ф. П. Вранґеля разом із мічманом Матюшкіним, ліцейським приятелем поета Пушкіна, та лікарем Кібером відрядили 1820 р. досліджувати північно-східнє узбережжя Сибіру. Вранґель пробув у тих місцях цілих чотири роки. Під час своїх подорожувань уздовж берегів Східньо-Сибірського моря він не раз зустрічався з дикунами-чукчами, що їх дотепер залишилося сім-вісім тисяч, розкиданих невеликими таборами та оселями на величезній території Чукотського півострова та на півночі Якутської республіки.

В одному з таборів старий чукча, що випас на своєму віку не одну тисячеголову отару оленів, розповів Вранґелеві стародавній чукотський переказ про невідому землю на морі. Зі слів старого дикуна, в одному місці на березі моря є висока скеля, що з неї, за ясної літньої погоди видно далеко в морі високі гори, вкриті снігом. Батько старого розповідав йому про те, як колись давно чукчі воювали з ворожим їм народом н. Переможений ватажок онкілонів Крехай разом із своєю родиною та друзями був примушений утікати човнами до тієї невідомої землі. За деякий час до тієї землі подорожував один чукотський старшина. Але, чи повернувся він із своєї подорожі, Вранґель не знав. Як переказують чукчі, колись давно з моря в напрямі від невідомих гір кригою проходили великі отари диких оленів.

Вранґель вирішив перевірити переказ старого дикуна. Двічі — року 1822 та 1823 — дослідник вибирався далеко кригою в море на розшуки землі. Перший раз він проїхав саньми в північно-східньому напрямі від рогу „Бардничий Камінь“ щось із 135 кілометрів, удруге, в напрямі північно-східньому од річки Веркоп — близько 100 кілометрів. Обидва рази він не знайшов землі. Далі в море заїздити не зважився, побоюючись руху крижаних полів.

Вранґель прохав, щоб його залишили ще на рік у тій місцевості для розшуку невідомої землі. Але йому наказали негайно повертатись до Іркутська.

На мапі, що вміщена в книжці Вранґеля „Подорож північними берегами Сибіру та Крижаним океаном“ маємо острів з написом: „Горы видятся с мыса Якона в летнее время“.

Ще до подорожі Вранґеля в Росію доходили чутки про якийсь невідомий острів в Східньо-Сибірському морі поблизу сибірського берега. Російский учений Ломоносов навіть накреслив його на мапі, назвавши цей острів „Сомнительный“. Але всі ті відомості були надзвичайно сумнівні й довіряти їм було не можна.

Після досліджень Вранґеля, було більше даних сподіватися в цій частині моря знайти новий острів. Проте, й дослідження Вранґеля остаточно не розв'язали питання про острів. Леґенда чи дійсність? — Цю проблему розв'язано лише за двадцять років після подорожі Вранґеля.

Року 1845 з Англії виряджено до Арктики експедицію Джона Франкліна. Ця експедиція мала знайти морський шлях з Атлантичного океану до Тихого через західню частину Північного полярного моря. Експедиція Франкліна на двох кораблях у складі 129 чоловіка загинула в Арктиці. З 1848 р. почали розшукувати цю експедицію. У розшуках брало участь англійське військове судно „Гералд“ під командою капітана Келлетта. У серпні 1849 р. Келлетт відкрив у Східньо-сибірському морі невеличкий острів. Цей острів Келлетт назвав „Гералдом“ і урочисто приєднав його до англійських володінь. З цього острова в північно-західньому напрямі Келлетт бачив кілька островів та велику землю.

Ближче підійти до тієї землі Келлеттові заваджав лід. Сам Келлетт не був цілком певний, що земля справді існує.

Перший потвердив існування землі американський китобій Лонґ. Року 1867 Лонґ побачив землю під меридіяном 180° і приблизно правильно визначив її розполіг. Землю цю Лонґ назвав „Землею Вранґеля“, посилаючись на те, що Вранґель перший повідомив світ про її існування. Після цього ще чимало було плутанини з землею Вранґеля. Протягом п'ятнадцяти років до землі Вранґеля намагалося підійти кілька кораблів. Але жодному з них не пощастило цього зробити, бо крижані поля не підпускали їх до таємничої землі.

Лише 11 серпня 1881 p., після довгих зусиль, американець капітан Гупер на пароплаві „Корвін“ пробився крізь кригу до землі Вранґеля. Гупер підняв над островом прапор Північно-Американських Сполучених Штатів і перейменував острів у „Нову Колюмбію“.

Побоюючись, що кригами може затерти його пароплав, Гупер поспішив залишити острів без жодного дослідження.

Зато друге американське судно „Роджерс“, під командою капітана Беррі, що теж 26 серпня 1881 року підійшло до острова Вранґеля, затрималось біля острова цілих дев'ятнадцять днів. Капітан Беррі розподілив своїх людей на три партії, що пішли в різних напрямах досліджувати острів. Беррі з'ясував географічне становище та розміри острова, його фавну та фльору. За його визначенням, довжина острова із сходу на захід не перебільшує 70 миль. Ширина з півночі на південь в окремих місцях сягала 30–35 миль. Острів надзвичайно гористий, і найвища точка його шпилів Беррі сягає 2500 футів. З верхів'їв гір острова тече кілька річок. Рослинність на острові надзвичайно бідна. Там налічується не більше двадцяти північних рослин, — карликова березка, полинь, осока й інш. На острові було чимало білих ведмедів та північних лисиць (песців). Знайдено значну кількість посліду диких гусей. Біля острова траплялись моржі та тюлені. На березі знайдено кістяк кита, а в глибині острова — мамутові бияки.

Таємницю землі Вранґеля розкрито. Холод- ний, безлюдний, малоприступний острів, укритий мовчазними голими скелями, нікого не вабив до себе. І хоч Гупер підняв над ним прапор Сполучених Штатів, але всі держави мовчки визнали його приналежність до Росії. На всіх географічних мапах, в усіх енциклопедіях, різних довідниках острів Вранґеля визначено, як російський, що входить до складу Сибіру.

Лише за тридцять років після того, як Беррі вперше поверхово дослідив острів, саме 1911 року, до острова Вранґеля прибув російський криголам „Вайгач“, щоб докладно дослідити береги острова та смугу моря, що його оточує. Тоді вперше складено докладну мапу острова, проведено маґнетні спостереження та деякі геологічні досліди. За кілька років „Вайгачеві“ довелося ще раз взяти напрям на острів Вранґеля, але дійти до острова вдруге не пощастило.

Та про це пізніше.

Уряд Канади, що є англійська автономна колонія (домініон), бувши зацікавлений тими полярними просторами, що межують з територією Канади, вирядив 1913 року наукову експедицію до Арктики під керуванням Стефенсона.

Весною (того року Стефенсон на пароплаві „Карлук“ (старе китобійне судно) пройшов Берінґову протоку й рушив на схід уздовж північного берега Америки. Того року було дуже багато криги в цій частині Полярного моря (так зване море Бофора). З великими труднощами дійшов „Карлук“ наприкінці вересня до гирла річки Колвілл. Тут його так тісно оточила крига, що Стефенсон вирішив стати на зимівлю. Давши наказа готуватися до зимівлі, сам Стефенсон подався до берегів Аляски на полювання, маючи на меті заготувати запас свіжого м'яса.

Другого дня після того, як Стефенсон зійшов на берег, знявся шторм і зрушив крижані поля, а разом із ними й „Карлук“ на північний захід. Три з половиною місяці поволі, разом із кригами, дрейфував „Карлук“ за вітрами. Аж 10 січня 1914 року на 173°50 західньої довготи й приблизно 72° північної широти пароплав розтрощила крига.

Завдяки енерґії та досвідченості капітана „Карлук“ Бартлета, з судна вчасно встигли вивантажити значний запас харчу, різних матеріялів та два намети з печами.

Пробувши деякий час на кризі, капітан Бартлет вирішив у супроводі команди з 13 чоловіка та 8 вчених дістатись острова Гералда за 60 миль од місця катастрофи. Але йому не пощастило. Експедиція замість Гералда ледве дійшла до острова Вранґеля. Підчас цієї подорожі кілька чоловіка загинуло. Загинули й лікар Мекей та океанограф Мюррей.

13 лютого 1914 року потерпілі були на острові Вранґеля.

За п'ять день капітан Бартлет у супроводі одного матроса рушив пішки кригою до Сибірського берега. Ця небезпечна подорож була щаслива. За три місяці Бартлет був в Алясці, а восени того таки року рятівнича експедиція зняла з острова дев'ять чи десять чоловіка, що залишилися живі. Перед тим їх намагався врятувати „Вайгач“. Протягом двадцяти день він пробивався крізь криги до Вранґеля. Зрештою за п'ятнадцять миль від острова, обламавши ґвинтові лопаті, примушений був повернути назад.

Стефенсон, що під час імперіялістичної війни (1914–1918 р.) досліджував Арктику, зрештою дійшов висновку, що острів Вранґеля матиме не абияке значіння, коли організувати повітряну авіо-лінію з Европи до Америки та Азії через Північне полярне море. Зокрема, на його думку, Англія мусила скористуватися із своїх прав на острів Вранґеля й побудувати там авіостанцію. Року 1921 з ініціятиви Стефенсона з Канади виряджено загін для окупації острова. Цей загін у складі трьох европейців та однієї ескімоски під керуванням двадцятилітнього юнака Аллана Крауфорда прибув до острова Вранґеля 1 вересня 1921 р. Загін Крауфорда мав харчів лише на 6 місяців. Крауфорд розраховував добути харчів полюванням, маючи надію, що влітку 1922 р. йому надішлють нові запаси. Але через ряд труднощів пароплав Стефенсона, що віз харчі на острів Вранґеля, запізнився й не зміг пробитись через кригу до острова. Тим часом Крауфорд з товарішами, сподіваючись на допомогу, не досить енерґійно полювали. Восени 1922 року, коли колоністи зрозуміли, що ніякий пароплав не зможе вже дістатися острова, в них було зовсім мало харчів. Стало ясно, що їм загрожує голодна смерть. Тоді, піднявши англійського прапора над островом Вранґеля й склавши деклярацію про „приєднання“ острова до Англії, Крауфорд із двома товаришами Геллем та Мауером вирішили, за прикладом капітана Бартлета, перейти з острова на Сибірський берег. На острові залишився хворий Найт та ескімоска-куховарка Ада Блекджек.

1923 року, зважаючи на цілковитий брак відомостей од колонії на о. Вранґеля, з Канади вирядили рятівничу експедицію під керуванням Нойса. Та до того часу вже остаточно вигнано інтервентів і білоґвардійців із Сибіру й Далекого Сходу, й відновлена зміцніла радянська влада вступила в права хазяїна. Перед тим, як Нойс мав одпливати, його повідомлено, що острів Вранґеля належить Радянській Росії, а тому експедиція мусить дістати спеціяльний дозвіл од представників радянської влади в Петропавловську. А в Номі (Аляска) Нойса повідомили, ніби там вважають, що о. Вранґеля належить Північним Американським Сполученим Штатам.

Нойс не зважив ні на радянські, ні на американські попередження й, захопивши групу ескімосів, щоб їх висадити на о. Вранґеля, рушив до острова. Восени 1923 року шхуна Нойса допливла до о. Вранґеля. На острові знайшли лише одну ескімоску, що вже протягом кількох місяців жила на острові самітньою полярною Робінзоншею, після того, як помер Найт. Про долю Крауфорда та його товаришів, що зважилися піти за прикладом сміливого Бартлета, немає жадних відомостей і досі. Можна бути певним, що ці троє людей загинули холодної, темної ночі-зими в одній із тих страшних ополонок, що трапляються в цій частині полярного моря.

Англійців не дуже вразила загибель першої колонії, і вони спокійнісінько висадили на острові чотирьох ескімосів із родинами на чолі з американцем Уельсом. Ця колонія мала своїм завданням полювати на острові. Та зважаючи на те, що острів цей радянський, ці мисливці були не що інше, як звичайні браконьєри-хижаки під 71° північної широти. Обґрунтовуючи свою авантуру, вони посилались на виступ прем'єр-міністра Канади Мекензі-Кінга 1922 р. в канадському парляменті з заявою, що острів Вранґеля „належить Канаді“. Там таки в Канаді й далі провадилась кампанія за остаточне закріплення острова за Англією. У зв'язку з цим Радянський уряд надіслав англійському меморандум з протестом проти захватницького приєднання острова до Англії. Англійський уряд відповів, що, не порушуючи питання про приналежність острова Вранґеля, він домагається того, аби радянський уряд не перешкоджав іще одній канадській партії висадитися на острові.

У зв'язку з цим влітку 1924 року з Владівостоку виряджено радянську експедицію на острів Вранґеля з наказом зняти з острова канадійських браконьєрів разом із англійским прапором і замінити його на радянський червоний.

Протягом місяця криголам „Красный Октябрь“ підготували для експедиції на о. Вранґеля. За начальника експедиції призначено гідрографа-геодезіста В. Давідова. 20 липня 1924 року „Красный Октябрь“ вирушив із Владівостоку.

Щоб забезпечити „Красный Октябрь“ паливом, пароплав „Олег“ завіз до Петропавловську на Камчатці 300 тонн та в заточину „Провидения“ 700 тонн вугілля.

9 серпня „Красный Октябрь“ уже вийшов із заточини „Провидения“ в напрямку до Берінґової протоки, взявши з собою 500 тонн вугілля. Вугіллям були завантажені вугільні ями, паровичня, трюм, палуба. Найголовніше для щасливої плавби „Красного Октября“ було забезпечено.

10 Серпня криголам пройшов Берінґову протоку й вийшов у Полярне море. Спочатку невеликі тумани й вітри та криги сприяли плавбі „Красного Октября“. Але за два дні в 96 милях од Вранґеля з'явилася крига, що дедалі більше перешкоджала криголамові просуватися вперед. Лише 20 серпня пощастило підійти до Вранґеля. У гавані Роджерса криголам закинув кітву. Тут же висадились на берег і пильно оглянули околичній район. Одразу знайшли щоглу та ще деякі ознаки недавньої присутности тут людей. Щоглу зрубали й на обрубку прибили дошку з написом російською та англійською мовами про час та мету експедиції на острів. Там таки поставили нову щоглу й підняли прапор СРСР.

Після цього „Красный Октябрь“ рушив на захід уздовж південного берега острова. Незабаром на березі помітили якісь будівлі. Це були землянки, вкриті водоростями та парусиною. Серед них видно було розвішені для сушіння шкіри білих ведмедів. Шлюпка, що припливла до берега, людей у цьому місці не знайшла. Але, коли шлюпка вже повертала до криголама, з нього помітили другу шлюпку, що відпливла од берега. Ця невідома шлюпка йшла прямо на криголам. У шлюпці можна було розпізнати одного европейця та чотирьох ескімосів. Вони поволі наближалися до „Красного Октября“. Коли шлюпка наблизилась до криголаму й з неї можна вже було побачити на кормі радянский прапор, люди, що сиділи в шлюпці, відразу повернули назад. Вони зрозуміли, що зустрілися з хазяїном острова, кого вони найменше хотіли б зустріти Наказ із „Красного Октября“ підійти до борту примусив їх ізнову гребти до корабля.

Ескімоси були надзвичайно перелякані, і, як казали самовидці, тремтіли від страху, коли їх підняли на палубу. Це й були колоністи, що їх залишив на острові Нойс. Всього їх було чотирнадцять душ.

Колоністів-браконьєрів повідомили, що їх вважають за хижаків, їхнє промислове майно конфіскують, а їх самих заберуть з острова. Протягом двох ближчих днів на острові провели ряд астрономічних, маґнетних та гідрографічних спостережень, і 23 серпня „Красный Октябрь“ рушив назад. На той час з 560 тонн вугілля на криголамі залишилося 275 тонн. Це було мало: коли б зустрілась на дорозі крига, то вугілля могло не вистачити.

Власне так воно й вийшло. За п'ять днів „Красный Октябрь“ пробився до Сибірського берега недалеко миса Яконай, оточений кригою, мусив зупинитися в вузькій смузі чистої води біля самого берега.

Безперервні північно-західні вітри наганяли кригу й примушували думати про зимівлю. 25 Вересня припинили останню пару, розібрали деякі машини й остаточно вирішили зимувати в кризі. Але 26 вересня змінився вітер, і крига рушила на північний схід. Начальник експедиції вирішив спробувати вийти з полярного моря. Спішно зібрали машини, налили казани морською водою, рештками запасів вугілля розвели пару й рушили через кригу на північній схід.

Ранком 27 вересня підняли кітву, а з полудня того самого дня в морі знявся шторм. Протягом трьох діб кидало на всі боки „Красный Октябрь“. Розмах шторму перебільшував 45. Уже 28 вересня на паливо почали рубати дошки, стовпи, до вугілля домішували машинну олію й різне сміття. Увечері 30 вересня на судні залишилося лише 14 тонн вугілля. Спалили мало не всі линви, більшу частину машинної олії, фарби, все дерево з моторного катера. Протягом трьох діб крига кидала у всі боки біля Берінґової протоки. Становище було катастрофічне.

3-го жовтня „Красный Октябрь“ опинився на вільній воді, оселі Уеллен, що на північному березі миса Дєжньова. Тут довелося порубати шхуну якогось північного браконьєра, що залишилася там після конфіскації 1923 року. Окрім того, закупили в чукчів увесь їхній запас сухих водоростів і на цьому паливі з великими труднощами пішли через Берінґову протоку. На тому боці м. Дєжньова біля Дєжньовського поста знайшли невеличку купку вугілля, що її за великої економії могло вистачити до заточини „Провидения“, де були значні запаси палива.

Удосвіта 6 жовтня „Красный Октябрь“ входив у заточину „Провидения“. На кораблі було 21 пуд вугілля, тобто стільки, що його могло вистачити ще на 25 хвилин ходу. А солодкої води не було зовсім.

Тут уже можна було день-другий відпочити й знову поспішати до Петропавловську на Камчатці. За п'ять день були в Петропавловську, а 29 Жовтня „Красный Октябрь“ закинув кітву у Владівостоці в заточині „Золотий Ріг“.

„Красный Октябрь“ виконав своє завдання. З острова Вранґеля зняли групу канадійських браконьєрів, англо-американському інтервентському нахабству дали відсіч і над радянським островом підняли червоний прапор.

Того таки 1924 року американець-полярник, капітан Лен, на шхуні „Герман“ за кілька день раніше від „Красного Октября“ вийшов із миса Номе на Алясці теж із метою дійти до острова Вранґеля, зняти відтіля канадійську колонію й підняти над островом прапор Сполучених Штатів.

Хоча „Герман“ вийшов раніше від „Красного Октября“, але йому не пощастило дійти до Вранґеля. Лен, правда пробився через кригу до острова Гералда, де й підняв зоряного американського прапора для того, щоб незабаром його теж змінив червоний прапор СРСР.

У серпні 1924 року представник англійського міністерства закордонних справ Понсонбі офіціяльно від імени англійського уряду заявив, що Англія жадних претенсій на о. Вранґеля не має.