Ідея та дійсність Збірка матеріялів та статтей

2. Вступне слово

Трагічний по своїй суті розрив пок. В. Липипського з гетьманською ідеольоґією та орґанізацією, та руїнницька пресова акція збунтованих проти свого Монарха „гетьманців-братчиків”це факти, що впродовж останніх двох літ глибоко потрясли совістю не тільки всіх гетьманців, але й серед усього українського громадянства викликали якнайприкріші почування. Неоправданий виступ пок. Липипського, ідеольоґа і творця першої гетьм. організації УСХД, зустрівся з поважним і річевим осудом з боку Гетьманської Управи, яка відповідаючи на статтю „Розкол серед гетьманців” (друковану в „Ділі“, в чч. 210224 за 1930 р.), вислала до редакції „Діла” спростовання. Цього спростовання „Діло“ не помістило, а навпаки пізнішеколи вже й збунтовані „братчики” почали свою акцію „безпощадного поборювання” гетьманського рухузайняло прихильне до них становище. Таким чином широкий загал українського громадянства був позбавлений можности безсторонної оцінки сих справ, бо офіційний „Бюлетень Гетьманської Управи”, в якім поміщено „спростовання” та інші вияснюючі справу матеріяли, не доходить до рук загалу в краю.

Випускаючи у світ оцю книжку, що містить богато документального матеріялу до справи розриву пок. Липинеького з гетьманською ідеольогіею й орґанізацією, як теж до генези й акції „братчиків”видавництво „Хліборобського Шляху” дає можність українському громадянству пізнати дійсний стан. Ідея Гетьманськаяк взагалі кожда ідея політична, що не є нереальною доктриноюмає свою дійсність, своє реальне життя тільки в конкретних ділах і в конкретній акції. „Сама ідея то абстракт без практичної вартости; вона живе тільки в ділі...” (С. Томашівський). Нещастям нашого гетьманського руху стали те, що його ідею почав реалізувати та в життя переводити нам тяжко хворий ідеольоґ, який на схилі свого життя затратив розуміння дійсності. Знаючи докладно перебіг конфлікту з пок. Липинським. можемо з чистою совістю стає удати, що в данім випадку , як це нині намагаються представити „братчики“. Нема натомість сумніву, що коли ідею гетьманська почав втілювати хворий, з „розхитаними до краю нервами” (як сам визнає) Липинський та безнадійні доктринери і теперішні „сторожі ідеї“„братчики”то вони, створеною ними „дійсністю“ справді могли калічити ідею. В 1930 р. відійшли вони від гетьманської ідеї, та дійсности..., а гетьманський рух розвивається далі.

Гетьманський рух,це загально національний, український державницький рух. Він панадпартійний, понадклясовий і понадстановий. Гетьманці вірні своїй ідеольоґії, висловленій в статуті і регламенті УСХД та в „Листах до братів-хліборобів”, ведуть (і вести будуть далі) свою позитивну політичну працю серед українського громадянства, шукаючи серед нього однодумців, політичних союзників та чесних політичних противників. Від своїх ворогів, головнож від ворожої до гетьманської справипреси, жадають гетьманці обовязуючої приличности в громадських справах. Всім громадянам, зокрема всім редакціям, які бажалиб пізнати дійсність, служать гетьманці усіма виясненнями.

В свою чергу Видавництво „Хліборобського Шляху“ надіється, що видаючи осьту брошуру, яка містить спростування Гетьманської Управи та виводи члена Ради Присяжних УСХД, п. Олександра Скоропис-Йолтуховського, багато причиниться до вияснення справ, як вони дійсно малися.

Львів, у жовтні 1932.

ДР. К. ІВАН ГЛАДИЛОВИЧ

видавець „Хліборобського Шляху”.

ВІД ГЕТЬМАНСЬКОЇ УПРАВИ

обєднаних Хліборобських та інших Класових Орґанізацій до Гетьманських Організацій.

Вкінці вересня и початку жовтня с. р. надрукував В. К. Липинський в „Ділі“ н. з. „Розкол серед Гетьманців“ памфлет, наповнений неправдами її перекручуваннями, злобними і несправедливими нападами на ЯВПана Гетьмана і членів Ради Присяжних У.С.Х.Д. та Гетьманської Управи. Зразу після того Член Ради Присяжних і Заступник Голови Гетьманської Управи О. Скоропис-Йолтуховський звернувся до головного Редактора „Діла“ п. В. Мудрого листом з дня 9. X. 1930, в котрім писав між іншим слідуюче:

„...Я вважаю моїм моральним правом завважити нашому единому політичному щоденникові те, що зрештою його Редакції й так не може бути неясним, а власне:

1. що Ви, друкуючи енунціяції людини, яка вже довгі роки лежить в тяжкій недузі, проти нас, його бувших товаришів по громадській роботі, вже з цих самих енунціяцій мусілиб довідатися, що на нашу думку ця людина, з огляду на свій фізичний стан, не може ясно оцінити ситуації і бути відповідальною за свої вчинки;

що Ви, як людина стороння, не могли знати, чи маємо ми підстави для такої думки про п. В. Липннського чи ні, і оскільки ті підстави мають слушність;

що, друкуючи енунцііяції п. В. Липинського навіть без спроби вияснити цей момент, „Діло“ приймає на себе повну за них відповідальність, особливо в тій їх частині, де п. В. Липинський залишає межі допустимої громадської критики, а переходи до тяжкого порушення чести окремих осіб, в тім числі й моєї;

2. що для Вас не могло бути неясним, що ці енунціяції дають знаменитий матеріал для плюгавлення не нашого лиш напряму, але всього Українства, в руки московських (однаково, як чорних так і червоних) та польських наших ворогів, які наївно удаватимуть, що мають діло не з фантазіями хворого, а з „фактами“; 3. що Ви самі не знаєте жодного факту, який мігби послужити для Вас підставою для того, щоб думку п. В. Липинського і його маніякальні обвинувачування проти діяльности Пана Гетьмана на еміґрації, прийняти за свою власну думку й нести за неї громадську відповідальність;

4. що п. В. Липинськин виступає в ролі непомильного судді у його власнім розходженні з орґанізацією, до якої він належав і, що тому Вашим громадським і моральним обовязком принаймні запитати противну сторону, в чому саме полягає причина конфлікту, а не виносити на денне світло заплутані фантазії хворого.

Тому звертаюся до Вас приватно, без відома Пана Гетьмана й Гетьманської Управи і прошу Вас відповісти мені принаймні на слідуючі питання політичного характеру:

а) Чи вважаєте Ви, що єдиний український щоденник є на те покликаний, щоб без суду й без найменшого реального приводу опльовувати авторитет Пана Гетьмана, який на думку поважної частини українського громадянства єдиний мав шанси стати авторитетом загально-національним, і важність плекання якого для тих, хто бажає відродження нашої держави, ще так недавно й так талановито вияснив всім п. В. Липинський, слушно пятнуючи кожного, хто здіймає руку проти цієї персоніфікації нашої нації — хамом.

б) Чи вважаєте Ви хвилину, яку саме переживає тепер наш народ, придатною для друкування галюцінацій п. В. Липинського; чи гнобленому і розбитому нашому народові в цю тяжку годину так уже потрібні не консолідація, не бодай єдиний моральний фронт, а ще дальше розбиття, розбрат та безголовя?

Чи власне тепер є час на нищення того нашого політичного дорібку, якого пощастило нам разом з п. В. Липинським осягнути протягом десятилітньої важкої праці?

І ще на решті одно питання особисте —

в) Чи друкуючи за п. В. Липинським в знаках наведення: „правдолюбивий“ Скоропис, редакція таки справді готова прийняти на себе за ці знаки наведення відповідальність?....

П. Редактор В. Мудрий відповів листом, в котрім крім загальних фраз не дав жадної відповіді по суті поставлених запитів. З відповіді цієї можна було тільки зрозуміти, що п. Редактор знимає з себе відповідальність за поповнені в названім памфлеті брехні і грубости і разом з тим має намір від друкування в своїм часописі суттєвого спростовання неправд ухилитися.

Підтвердженням цього служить одержана ними звістка про те, що п. Редактор одмовив членам Ради Присяжних У. С. Х. Д. — ґрафу А. Монтрезорові і Л. Сідлецькому в надруковані висланих ними до Редакції листів в тій же справі.

Річеве спростовання на памфлєт В. Липинського, підписане Головою Ради Присяжних Й. Мельником і Заступником Голови Гетьманської Управи О. Скорописом вислане до Редакції „Діла“.

Гетьманська Управа рішила в разі, коли Редакція „Діла“ ухилятиметься від надруковання в своїм часописі цього спростовання, потягнути Редакцію до третейського суду. З доручення Гетьманської Управи О. Скоропис звернувся в цій справі до львівського адвоката Д-ра В. Старосольського з листом, в котрім між іншим пише слідуюче:

… „Мудрі редактори „Діла“ не знайшли нічого кращого, як прискорити політичну смерть В. Липинського його сумним і, на жаль, негідним памфлетом.

Цими днями вислали ми долучене тут у підписі спростовання до „Діла“, яке майже напевно „Діло“ не захоче надрукувати.

От і в цім випадку ми, гетьманці, звертаємося до Вас, соціялдомократа, з повним довірим, що Вам так само, як і нам, однаково дорогі і честь українського імені і етична поведінка української преси, якогоб політичного забарвлення вона не була, з просьбою заступати наші інтереси проти „Діла“, на випадок одмови друкувати наше спростовання, бо наше спростовання подає автентичний матеріял про те, як В. Липинський ввів читачів „Діла“ в блуд.

Ми не будемо звертатися в цій нашій сутонаціональній справі до польського суду, щоби на підставі пресового закону чужої нам держави домагатися справедливости від „загально-національного“ українського орґану. Певні правоти нашого діла, ми просимо Вас покликати „Діло“ на третейський суд і примусити „Діло“ цим шляхом виконати його моральний і громадський обовязок…“

З огляду на такий поворот цілої справи, Гетьманська Управа вважає потрібним ознайомити тим часом наші орґанізації з слідуючими матеріялами, які друкуються на у:

1) Спростовання від Ради Присяжних і Гетьманської Управи.

2) Лист до Редакції „Діла“ ґрафа А. Монтрезора.

3) Лист до Редакції „Діла“ Л. Сідлецького.

До Хвальної Редакції „ а“

і.

З огляду на те, що „Діло“ умістило в чч. 216–224 під заголовком „Розкол серед гетьманців“ сензаційні вигадки п. В. Липинського, які баламутять громадську опінію, нищепідписані вважають, що „Діло“ оскільки воно дійсно є „орґаном репрезентативним“, отже в особливих випадках понад-партійним і загально українським, вважатиме своїм моральним обовязком умістити на своїх сторінках слідуюче спростовання:

I

Розколу в рядах орґанізованих гетьманців немає, а „розколюється“ лише сам В. Липинський. Від В. Липинського, як автора Статуту і Регламенту У. С. Х. Д. та „Листів до Братів-Хліборобів“, взагалі як ідеольоґа гетьманської державної ідеї, відщепився сьогоднишній Липинський, як творець вищезгаданого памфлєту. Перший основував своє діло на христіянській релігії та її моралі, заприсягався „працювати над зміцненням внутрішньої єдности серед гетьманців через взаємну пошану, братерську любов, честні і прості взаємовідносини і піддержування рівности авторітету“. Другий — Липинський, автор памфлету, зломивши присягу, насичує цей памфлет ненавистю і злобним бажанням очернити, осмішити і понизити всіх гетьманців і в першу чергу Я. В. Пана Гетьмана.

Деж тут „розкол серед гетьманців“?

Це трагедія самого Липинського, про що, подаючи це спростовання, згадуємо з великим сумом. Зрозуміло, що цей другий Липинський, зійшовши на таку низьку дорогу, не міг вже рахуватися в своїм памфлеті ні з правдою, ні з користю справи Гетьманського Руху.

II

При кінці минулого року В. Липинський добровільно і з власної ініціятиви, з причини — як він сам пише до Ради Присяжних — „хронічної і невилічимої недуги“, перейшов на становище „неурядуючого Голови Ради Присяжних“. Одначе скоро після того, хоч недуга все збільшувалася, а вірніше через це саме, В. Липинський починає знову втручатися в орґанізаційні діла. На це не годяться ні Пан Гетьман ні Рада Присяжних. Тоді В. Липинський сердиться і починає підпольну аґітацію проти Я. В. Пана Гетьмана і Центра, чим порушує не тільки орґанізаційну дисціпліну й етику, а й своє, власне на письмі дане приречення: „політичну переписку буду нести тільки і виключно з Ясновельможним Паном Гетьманом“ (лист В. Липинського з дня 20. XI. 29.). Проти дезорґанізуючого втручання В. Липинського, орґанізація виступає в той спосіб, що з ініціятиви найбільш інтимних приятелів В. Липинського, висилає йому приватного, підписаного активнішими учасниками орґанізації, листа, в котрім одверто говориться: твоя духовна рівновага порушена, ти несвідомо робиш шкоду ділові, не втручайся в справи, дай нам спокій, аби ми могли виконувати наш громадський обовязок. Липинський ображується і вимагає, щоб орґанізація листа того анулювала і, коли одержує відмовку відповідь, виступає проти орґанізації.

Виступ свій проти орґанізації і Пана Гетьмана В. Липинський будує на неправді. Post factum старається він прикрити свою, хоробою доведену до краю, персональну амбіцію, ідеольоґічними причинами. Бо хібаж хтось може повірити, що фактом анулювання Центром листа про „порушену духовну рівновагу“ Липинського моглиби бути анульовані й дійсні ідеольоґічні розходження, колиб такі були.

Тому на доказ цих ідеольоґічних розходжень відкопує В. Липинськип два листи С. Шемета до Ради Присяжних з 1927 і 1928 років і робить це Липинський після того, як в березні 1930 р. в „Бюлетені Г. У.“ була надрукована підписана Липинським і Шеметом заява про ліквідацію того колишнього конфлікту і про признання всієї переппеки „неістнуючою“! Якже можна тепер брати докази з „неістнуючих“, себто стративших значіння документів, щоби за їх допомогою окреслювати істнуючий стан річей і оправдувати сьогоднішнє своє положення? При тім з тексту обопільної заяви видко, що головну увагу В. Липинський привязував зовсім не до теоретичного розходження, а до форми, бо в заяві говориться тільки про образу С. Шеметом В. Липинського і про порушення Шеметом орґанізаційної дисціпліни, якої, до речі, Шемет і не порушив, бо свої ідеольоґічні сумніви подав не стороннім людям, а покликаній до того Раді Присяжних.

Отже, деж той розкол серед гетьманців, де ті непримиримі програмові та тактичні розходження, що виключають можливість спільного ділання і спільних цілей, що є передумовою всякого дійсного, а не вигаданого розколу?

Беручи справу з принціпового боку, яким чином може повстати „розкол“ серед монархістів, та ще монархістів-класократів, що будують орґанізацію не на партійних, тільки на класово-професійних основах, що будують рух на незмінній історичній традиції?

Чи гетьманці, ставлячи своїм завданням співпрацю класів мають і собі створити таку необчислену кількість партійних угруповань як і демократичний парляментаризм, побудований на боротьбі класів?!!

Чи може і Українці мають кілька монархічних традицій? Чи може нарешті та сама людина, та ще історик, сьогодні вважати за історичну традицію одне, а завтра друге?

Коли Липинський сьогодні своїм поводженням заперечує все те, що писав і чому вчив протягом довгих літ нашої еміґрації, коли він своїми руками пробує розбити з його іменем звязану політичну концепцію та захитати віру з ним же спопуляризовану для українського громадянства класократичну теорію, то це не означає, що вся його наука і класократична теорія дійсно не витримує критики, не витримує спроби життя. Не катастрофою основних засад Липинського є ця його руїнницька спроба, а лиш його особистою катастрофою, доказом того, що члени орґанізації мали рацію, коли писали Липинському 5-го травня про порушення і зломання його, Липинського, духової сили, бо в монархічнім русі може бути опозіція, але тільки „опозіція Його Величности“ і ніяка інша.

III

Перейдемо тепер до найбільш болючого для нас — гетьманців, зробленого В. Липинським закиду Панові Гетьманові в недодержуванні даного слова. Цей закид відкидаємо з усією рішучістю і на підставі знання всіх обставин і документів свідчимо, що В. Липинський говорить неправду. Ось документи і ось дійсні факти:

В. Липинський закидає Гетьманові порушення умов, зроблених в Бадеґу між Я. В. Паном Гетьманом і Липинським при кінці листопаду 1929 року. Липинський твердить тепер, що передав головування в Раді Присяжних Панові Гетьманові в м“ з умовою, що Гетьман зобовязаний виконувати породи, „до яких Липинський привязуватиме особливе значіння“.

Слідуючі документи, зложені і підписані самим В. Липинським, зясовують, що подібна умова не тільки не була в Бадеґу прийнята, та Радою Присяжних затверджена, а навіть не могла бути В. Липинським пропонована.

Ось лист Липинського до Пана Гетьмана з дня 29. X. 1929, в котрім Липинський дякує Панові Гетьманові за намір приїхати до Бадеґу і представляє стан річей і характер майбутньої паради Липинського з Паном Гетьманом в таких словах:

„Підчас мого останнього побачення з Н. В. Кочубеєм, я предложив йому взятися самому за врятування нашого Діла під умовою, що мені в протязі 14 днів по його повороті (значить 24 октобра) буде видано Вами, Ясновельможний Пане Гетьмане, і Радою Присяжних я“.

„Недодержання указаного сроку, пише далі Липинський, а тим самим вагання, що до потрібности і доцільности моєї жертви, роблять її не тільки непотрібною, але і психічно для мене неможливою“.

„Тому своє останнє предложення, зроблене через Н. В. Кочубея Вам і Раді Присяжних, беру назад і тим самим я.

Коли Бог дасть мені ще прожити, то моя виключно письменницька праця зробить посильний мені в таких умовах вклад в рух Гетьманський. Таким чином, Ясновельможний Пане Гетьмане, наші наради будуть мати предметом дальшу орґанізацію Гетьманського Руху и“.

Коли на нараді в Бадеґу Я. В. Пан Гетьман з Липинським — по словам самого Липинського — мали обговорити, як вести Рух без його (Липинського) активної участи і він мав перейти виключно до літературної праці, то яким способом на цій нараді Липинський міг ставити Пану Гетьману умову — залишити за ним, Липинським, рішаючий і безапеляційній голос в важніших справах?

Де ж тут його під активної участи?

Про щож була мова на тій параді в дійсности і до яких висновків вона довела?

Протокол Наради не був списаний, але мається документ, зложений і підписаний Липинським; це його лист до Ради Присяжних з дня 29. XI. 1929, в котрім подане те, про що остаточно було в Паном Гетьманом умовлено і яким Липинський просить Раду Присяжних затвердити „Бадеґську умову“.

Ось повний текст нього листа:

„До членів Ради Присяжних У. С. Х. Д.

Ясновельможний Пан Гетьман, приїхавши до мене, предложив мені в імені своїм і більшости членів Ради Присяжних прийняти на себе ведення всіх діл в тім розумінню, що Пан Гетьман і Рада Присяжних видадуть мені повновласть на відновлення Орґанізацій У. С. Х. Д.

Дякуючи щиро Ясновельможному Пану Гетьманові і членам Ради Присяжних за оказане мені довіря, я од зробленого мені предложення мусів відмовитись ось задля яких причин.

Моє здоровля, яке знов погіршилось, робить занадто ризиковним перейняття всіх справ мною в разі, колиб в недовгім часі я став абсолютно до праці нездатним.

З одержаного мною меморанда Н. В. Кочубея видко, що його переїзд до Бадеґу неможливий, а це між іншим була одна з передумов для ведення мною орґанізаційної праці у всім її обємі.

Мої напружені нерви не ґарантують потрібного для такої праці спокою, що може довести до відштовхнення великого числа людей.

Зваживши це все, а також вияснивши взаємно всі бувші непорозуміння, і установивши на будучність принціп абсолютного взаємного довіря, ми по всесторонньому обміркованню сучасного і будучого стану нашого Діла прийшли до переконання, що тільки, сконцентрувавши всю владу, як над У. С. Х. Д., так і над всіми іншими європейськими і американськими гетьманськими орґанізаціями в руках Ясновельможного Пана Гетьмана, можна уникнути повного розкладу в гетьманських рядах.

Фактично ця справа має бути проведена так. Я передаю всі права і повновластя Голови Ради Присяжних Ясновельможному Пану Гетьманові.

Таким чином вся повнота влади концентрується на той час в руках Ясновельможного Пана Гетьмана. Щоб уникнути одначе прикмет диктатури, всі розпорядження Ясновельможного Пана Гетьмана мають бути підписувані відповідними представниками Гетьманської Управи.

Стан цей має тривати до часу приведення в порядок нашої Орґанізації, після чого возстановлюється нормальний розподіл функцій між трьома нашими керуючими орґанами: а, ідеольоґічним проводом Ради Присяжних і виконавчими функціями Гетьманської Управи.

Ясновельможний Пан Гетьман прирік мені держати мене в курсі всіх справ. Я зобовязався подавати свої думки у всіх справах Ясновельможному Пану Гетьманові; при чім політичну переписку буду вести тільки і виключно з Ясновельможним Паном Гетьманом і припиняю її із всіми Гетьманцями, для того, щоб все без винятку наше орґанізаційне життя було сконцентроване в однім тільки Центрі.

Прошу Раду Присяжних затвердити оце рішення і молю Бога, щоб прийняте нами рішення пішло на добро нашому Ділу. Бадеґ, 20. XI. 1920. Вячеслав Липинський.“ (Підкреслення в листі наші).

З цього листа слідує, що в умовах, представлених Липинським на письмі на затвердження Ради Присяжних нема згадки, нема й натяку на те, щоб за ним було залишено право „єдиного дорадника“ та ще в значінню, що поради його, коли він того забажає, набіратимуть характеру обовязкових для Пана Гетьмана директив.

Такої абсурдної умови В. Липинський на затвердження Ралі Присяжних представити не посмів, та така вимога крім того були би її повнім протиріччі з усім характером і напрямком прийнятих Паном Гетьманом і Липипським рішень: „сконцентрувати всю владу в руках Ясновельможного Пана Гетьмана“, (а не Липипського).

На пропонований в листі Липинського новий порядок ведення Руху, Рада Присяжних відповіла постановою з 8. XII. 1929, котрою не згодилася признати за ним права призначати їй Голову, не згодилася й на те, щоб Пан Гетьман прийняв таке призначення з рук В. Липинського. Рада зажадала від нього точного виконання п. 4-го гл. V. Реґляменту У. С. Х. Д., який приписує хорому Голові передати свої обовязки другому членові Ради Присяжних по свойому вибору і звичайно без всяких компенсацій.

Отже, коли В. Липинський „Бадеґську умову“ і пробував повернути на цю незгідну з Регляментом, ні з льоґікою, ні з загальним напрямом наради, комбінацію (бути єдиним обовязуючим Гетьмана дорадником), то неґативне рішення Ради Присяжних від 8. XII. 29, цю хитру-мудру комбінацію Липинського, перекинуло й анулювало.

Колиж припустити, що справа дійсно стояла інакше ніж про це свідчать документи, то Липинський не мав права на затвердження Ради Присяжних подавати одні умови, а на думці мати і провадити в життя протилежні. Отже видвигнене В. Липинським проти Я. В. Пана Гетьмана обвинувачення в недодержанні умов позбавлене всякої підстави й цілковито спростовується вищеподаними даними.

Тим більше, що скорившися цьому рішенню Ради Присяжних, Липинський в листі до неї з дня 18. XII. 29, сам сформулював своє нове становище так: „Після формального переведення моєї передачі прав Пану Гетьману, я, як передавший свої права, обовязки і відповідальність, але всеж таки формально оставшийся Головою Ради Присяжних, я. Моя приватна переписка з Паном Гетьманом, якщо така буде, ані його, ані мене до нічого не обовязує, бо всю відповідальність Голови Ради Присяжних до мого повороту несе виключно Пан Гетьман“.

IV

Другий закид, роблений В. Липинським Панові Гетьманові, бувби смішним, колиб не давав приводу до сумних здогадів: це закид в „підбунтованню“ Гетьманом членів Ради Присяжних проти Липинського. Дивна термінолоґія і приложенню до характеристики відносин членів політичної орґанізації між собою!

Чи могли бути в членів Ради Присяжних невдоволення супроти Голови В. Липинського?

Дивно булоб, колиб їх не було з огляду хочаб на причину, вказану в згаданім листі самого Липинського — хорі нерви, про які він ще в році 1928 (29.I.) писав до Ради Присяжних слідуюче: „Можливо, що моя горячність, недобра звичка різко говорити і ще остріше писати, врешті в останніх часах, викликана тяжкою недугою, єсть головними причинами руйнуючої нашу працю опозіції“. Але крім цієї застарілої, хронічної причини, наспіли нові факти, які загрожували орґанізації серіозною небезпекою і які не могли не стурбувати провідних членів орґанізації. Факти ці — це порушення Липинським орґанізаційної етики, це листовна аґітація Липинського проти Гетьмана і Гетьманського Центру, це порушення Липинським власного слова — ні з ким не вести політичного листування, як тільки з Паном Гетьманом. Відповіддю на таке поступования Липинського і був заклик орґанізацій висланий до нього в формі листа з датою 5. V. 30. Липинський знав від проф. Дорошенка (при особистім побаченню в червні с. p.), що авторами і ініціаторами того заклику була Варшавська ґрупа У. С. Х. Д., себто найблищі, найінтимніші приятелі його. Але він вже з фактами не рахується, він базується на породжених хорою уявою випадках і всю відповідальність валить на Пана Гетьмана. Ось арґументи Варшавської ґрупи У. С. Х. Д за висилку того листа:

„1) Розуміючи, що Вячеслав Липинський, зломаний недугою, від певного часу перестав ясно зізнавати свої вчинки та ще піднявши полєміку і сварки так з членами орґанізації, як і з особами сторонніми до неї, спричинив несвідомо тяжку крізу в Гетьманській Справі і що дискусія, переписка і всякі спроби переконати його в неслушности його діяльности щораз то поглиблюють деструкцію нашої Орґанізації, уважаємо, що звертатися до нього з письмом, у формі арґументованій, не тільки не принесе позитивного наслідку, а навпаки розярить дальшу сварку і непритомну полєміку, — рішуче погубну для нашої Державної Справи.

2) Думаємо, що такий тяжкий і героїчний виступ супроти В. Липинського може бути тільки в формі заклику до нього, признати себе духово зломаним і залишити всяку публичну діяльність“.

Долучений до цієї арґументації проєкт заклику, був зрештою прийнятий, як остання спроба промовити до почуття відповідальности В. Липинського і за спільними підписами йому під датою 5. V. висланий.

V

Історично невірно списує В. Липинський і обставини вступу Пана Гетьмана в ряди Укр. Союза Хліборобів-Державників. Липинський тепер представляє цю справу так, ніби вступ був вимушений від Павла Скоропадського взамін за визнання Орґанізацією У. С. Х. Д. його прав на Гетьманство. Таке представлення справи члени Ради Присяжних і фундатори її по десяти літах праці в керуючім орґані читають і чують вперше, хоч персонально приймали участь у всіх початкових переговорах орґанізації з Паном Гетьманом.

В дійсности справа малася так: Хлібороби-Державники визнали Павла Скоропадського Гетьманом зразуж, як тільки довідались, що Гетьман рішив повернутися до політичної діяльности, не ставлячи Гетьманові ніяких умов. Липинський може призабув тепер, що він власноручно складав „Комунікат Центральної Управи з дня 16. VII. 1925“, в котрім сказано, що Хлібороби-Державники предложили Павлові Скоропадському ще при кінці 1919 року „скористати із своїх законних Гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державности. З тієї хвилини — тоб-то з кінця 1919 р. і початку 1920 р. — починається нова політична акція Гетьмана, ведена весь час спільно з обєднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями-монархістами“. „В основу цієї акції покладено принціп монархічний і класократничний. Ті українські громадяне, що хочуть суверенної Гетьманської монархічної Української Держави, бачуть її символ, її персоніфікацію і її Верховну Владу в Гетьмані Павлі Скоропадськім. Для них він теперішнім Головою Роду, що возстановив дня 29. квітня 1918 р. свою гетьманську родову традицію і таким чином став єдине тепер законним Українським Родом Гетьманським. Біля свого законного Гетьмана обєднуються ці громадяне в класових орґанізаціях“. На еміграції перший звязок з Паном Гетьманом навязала Орґанізація через О. Скорописа-Йолтуховського. Пізніше, в присутности С. Шемета і О. Скорописа, запропонував В. Липинський Папу Гетьманові, котрого Орґанізація вже Гетьманом признала, вступити до Союза Хліборобів-Державників. Обміркувавши справу добре, Пан Гетьман згодився.

В Раді Присяжних ця справа ніколи не обговорювалась, розумілась, як доказ ідейної солідарности Пана Гетьмана з Орґанізацією і ніколи, як порушення принціпу „суверенности Гетьмана“, що визнавався і В. Липинським одною з головних основ Гетьманського Руху (порівняти наведений лист Липинського з дня 29. XI. 1929.).

Таким чином історична традиція і „потреба рятувати погибаючу ідею української державности“ — ось що привело Хліборобів-Державників до визнання Гетьманських прав за Павлом Скоропадським, а не милостива згода це Голови Ради Присяжних чи когоб то не було.

Характеристична льоґічна непослідовність В. Лип-го навіть у тій сфері, де він, як ідеольоґ державницький, мігби, здавалося, показати ще свою духову силу. Нападаючи на Пана Гетьмана за його політичну активність, Липинський пише: „Павло Скоропадський може стати Гетьманом на тій підставі, що він, стримавшись від усякої персональної акції, віддавби свій авторітет репрезентанта на службу перемігшій на Україні гетьмансько-монархічній ідеї“.

Так пише В. Липинський, а що він робить на ділі?

Пригадаймо цитований на початку лист його до Ради Присяжних з дня 29. XI. 1929, в котрім подається на затвердження Ради постулят: „сконцентрувати в руках Ясновельможного Пана Гетьмана у“ і тільки на зовні закрити диктатуру Гетьмана тим, що розпорядження Ясновельможного Пана Гетьмана „мають бути підписувані відповідними представниками Гетьманської Управи“.

Яким правом виписує тепер Липинський несотворенні річі на адресу Пана Гетьмана за прояв орґанізаційної ініціятиви, коли для цьогож власне він сам здобував санкцію Ради Присяжних, накидаючи Пану Гетьманові в Бадеґу „диктатуру“?

Справедливість вимагає згадати, що В. Липинський був не першим серед гетьманців прихильником „диктатури“ Гетьмана на еміґрації; випередив його в цім хочби д-р В. Залозецький, який ще 21-го березня 1929 р. подав Пану Гетьманові в ній справі меморандум від ґрупи гетьманців.

Історія створеної В. Липинським в Бадеґу „диктатури“ така:

Як видко з наведеного листа з дня 29. X. 1929, Липинський домагався спочатку „диктатури“ для себе. Більшість членів Ради Присяжних на цей несподіваний, для нашої ідеольоґії неприродний і чужий експеримент погодилася з педаґоґічних міркувань. Сподівалися, що, взявши на себе всю відповідальність, В. Липинський сконцентрує остатки своїх сил на позитивних завданнях нашого руху, краще орієнтуватиметься в людях і реальних обставинах і не наражуватиме рух наш на великі помилки, звязані зі стратою часу і сил, як н. пр. подиктований Липинським же невдалий вибір проводу в особі Голови Гетьманської Управи — Н. В. Кочубея, про провід котрого Липинський в 1928 р. писав: „Кращої Гетьманської Управи ніж ця, ми довгі літа мати не будемо“, а через два роки змушений був сам констатувати „повну непрацездатність обломовської Гетьманської Управи, що кожного ранку будувала замки у воздусі, але ніколи не була в стані натягнути на босу ногу носків“. (Лист Липинського до Ради Присяжних).

Розуміється члени Ради Присяжних передбачали, що й цілий диктаторський експеримент В. Липинського буде недовготрівалий, але йшли на нього із за педаґоґічно-корисних для руху висновків.

Коли ж Пан Гетьман повіз в Бадеґ В. Липинському, що через хворобу не може виїздити з місця, повновласть на „диктатуру“, то Липинський „диктатури“ не прийняв, а обдарував нас несподіванкою, яка цілковито розходиться, і то вже з основними підвалинами як теорії, так і практики нашого руху: він накинув „диктатуру“, тоб то відповідальність за всі і всіх нас погріхи і недоладности на того, хто по нашій ідеольоґії має бути персоніфікацією маєстату нашої нації.

Іншими словами: наш ідеольоґ вніс дійсно „нове слово“ в ідеольоґію і практику монархічних рухів: не монархісти мали тепер боронити свого Монарха й одстоювати честь його і своєї ідеї, а Український Монарх мав своїм авторитетом і іменем прикривати всі прогріхи й немочі наші. І це вчинив Липинський після того, як його попереджали (наприклад О. Скоропис в листах і особисто на словах в літі 1928 р.) про те, що в наслідок банкротства „Кочубеївського проводу'“' — молоді, недосвідчені в політиці гетьманці висувають вже убійчу для нашого руху по наслідках ідеї „диктаторства“ Пана Гетьмана на еміґрації. Тоді В. Липинський здавав ще собі справу з того, яким небезпечним експериментом для нашого молодого ще монархічного руху, булаб „диктатура“. Одначе, не дивлячись на ці перестороги, Липинський Пану Гетьманові „диктатуру на еміґрації“ накинув.

Для чого прийняв її на себе Пан Гетьман?

Пан Гетьман на себе перейняв всю відповідальність, щоби рятувати орґанізацію з тяжкого становища, з якого не могли її вивести ні ідеольоґічний провід тяжко хворого Липинського, ні за його порадою покликані до реальної роботи люде. Перейняв на себе Пан Гетьман на короткий час і вже в липні ц. р. по згоді з Радою Присяжних при моральній підтримці „Першого зїзду гетьманців“ склав з себе цю відповідальність за працю виконавчого Центру і переклав її на колегію Гетьманської Управи, а з 10-го жовтня ц. р. вже й провід над Радою Присяжних перейшов до нового її Голови, Й. Мельника.

VI

Ще одне обвинувачення робить В. Липинський Пану Гетьманові: ніби Гетьман хотів розвалити Раду Присяжних, цю як каже Липинський „одиноку правну основу Гетьманства“. Казати таке, це вже справді „валити з хорої голови на здорову“. В. Липинський два роки не збирав Ради Присяжних, бо не міг стерпіти опозиції С. Шемета. Гетьман же по повороті з Бадеґу і перебранню на себе головування скликає Раду Присяжних негайно — 8. XII. 1929 й передає їй на затвердження вищецитовані, з Липинським вироблені умови. І якраз це покликання Гетьманом до праці від двох літ незбираної Ради Присяжних, найбільше обурило „оборонця“ Ради Присяжних — В. Липинського. В листі до Пана Гетьмана з дня 18. XII. 1929 докоряє він Пану Гетьманові: — „шкода велика, що допустили Ви до протоколу Ради Присяжних, який протирічить нашому рішенню“. Комуж перешкаджала Рада Присяжних і хто її саботував — Пан Гетьман, чи В. Липинський?

Щож до „нової теорії нового гетьманського ідеольоґа“, що „одинокою правною основою Гетьманства“ малаб бути Рада Присяжних, то, розуміється, якраз ми, — члени Ради Присяжних заявляємо, що цю вигадку хворого рішучо відкидаємо, як теорію руїнницьку, яка не має нічого спільного з нашою ідеольоґією. Не ми, Рада Присяжних У. С. Х. Д., є чи буде колись одинокою „правною основою Гетьманства“, ні, ми є й наші нащадки будуть тими людьми, які поставили ціллю свого життя здійснити, перевести в життя л.

Взагалі Липинський забув тепер цілковито, що писав колишній учений дослідник української історії — В. Липинський і проголошує наївну байку, начеб то він „творець“ новітнього Гетьманства.

Творцем нашого неогетьманства є, розуміється, не цінна сама по собі книжка Липинського, а чин Гетьмана Павла Скоропадського в році Божому девятьнадцятьсот вісімнадцятім.

А в році 1918 не Липинський шукав за Гетьманом, а повставший на Україні дійсний, реальний Гетьман Павло розсилав своїх людей, орґанізаторів хліборобського класу і Гетьманства, щоби шукати тих Липинських, Міхновських, Дорошенків і навіть Петлюр і Винниченків, словом всіх, хто мав якесь політичне імя, від кого Гетьман Всієї України мав право сподіватися підтримки, ідейного пориву та погамований особистих амбіцій для добра Батьківщини.