Твори (Франко, 1956–1962) — 1

Том I

ІВАН ФРАНКО

Том I.

Видавниче Товариство «КНИГОСПІЛКА» Нью-Йорк 1956.

Ivan Franko

Volume I

Published by

KNYHO-SPILKA

New York 1956

Обкладинка та обгортка П. П. Холодного

Cover and jacket by P. P. Cholodny

ІВАН ФРАНКО

Том I книга I.

ОПОВІДАННЯ

Видавниче Товариство «КНИГОСПІЛКА» Нью-Йорк 1956.

тому першого, книги першої

Стор.

ІВАН ФРАНКО

Том I книга II.

Видавниче Товариство «КНИГОСПІЛКА» Нью-Йорк 1956.

тому першого, книги другої.

Стор.

Вступне слово

Є люди, що їх значення не виходить поза тісні межі часу і простору, в яких вони живуть, поза вузькі рями спільнот: родини, громади, що їх членами вони є. До тих людей стосується римське правило: de mortuis nil nisi bene. Про тих, що померли, або не говоримо, або говоримо добре. Але є люди, що переростають такі часово-простірні обмеження. Є особи, що хоч померли, живуть у нас, діють між нами. В обличчі їх тратить силу фамільярне, латинське правило. Супроти них обов'язує тільки закон історичної справедливости і чесности: — nil nisi vere, — тільки правда!

Іван Франко, його життєва боротьба і духовий світ його творів зависокі, щоб їх досягли випари ненависницьких комплексів, а добра слава Франка зніматиметься вище, так само образливих, банальних похвал і кадильного диму. Його життєвий шлях і його твори — це монументи внутрішньої правди великої людини, і вони вимагають від нас правди в підході до них.

Івана Франка щораз частіше називають генієм. Це поняття не зовсім підходить для характеристики його життя і твору, і сам Франко, правдоподібно, у своїй скромності відкинув би його — „бо не ми і не багатирі…” Геній, по клясичному окресленню Канта, це інтеліґенція, що творить як природа. У нас найвірніша ілюстрація цього окреслення — це Тарас Шевченко. Є в ньому щось із спонтанного вибуху гарячого ґейзера з глибин української душі, легкість з Божої ласки і неперевершена сила вислову одночасно. Слово добуте із сердечної поводі і ірраціональної теміні, із надер сти- хії. Інакше у Франка. Це тяжка боротьба з матеріялом. Його слово — це свідомі, раціональні удари каменярського молота об тверду скелю. Співом вистрелюють слова Шевченка; твердим зусиллям різьбарського долота постають строфи Франка, і на них усюди залишаються сліди тієї напруженої праці. У Шевченка геній творить як природа, як стихія. Тут зосереджена інтеліґенція бореться з безвладною і неподатливою матерією зовнішнього світу і власної душі, оформлюючи їх.

Дійсність, що з неї народився і мав її оформлювати Іван Франко, це духово і політично майже незрізничкована, соціяльно принижена, відгороджена від світу, патріярхальна громада з священицтвом, як єдиною провідною верствою, якої мудрістю і чеснотою вважалося „сміло ступати отців слідами і церкву руську берегти”. В ідеологічній надбудові того суспільства особливий вплив у той час мало москвофільство, що передавало вирішення власних політичних проблем чужій силі. В такій дійсності реформаторський дух Франка дістає свої перші втілення в постатях вічного революціонера, і вірного свому трагічному призначенню каменяра. Це символи творчої революції, що її очолив Іван Франко, революції, що, нищучи перестаріле, будувала шляхи будучині, оформлюючи нове. Це та революція духа, що їй у жертву принесене життя Івана Франка. Її дозрілий плід — це в усіх ділянках свідомо-активне українство, це перетворення аморфної галицької громади в політичне, ідейно і організаційно по-сучасному упорядковане суспільство, це поляризація духа, в якому поруч віри — розум і наука стають рівнорядними силами. Її плід це секуля- ризація-зосвітщення провідної верстви і всього життя на образ і подобу життя модерних суспільств. Це отворені двері в широкий світ…

В усіх духових і соціяльно-політичних здвигах Іван Франко був „вічно живим огнем”, що — як оповідається в старинній космогонії — творить світ і життя, пронизуючи їх. У цьому сила і межі Франка. Всебічна різноманітність його діяльности була проказана потребами тодішнього часу і суспільства, що не доросло ще до диференціяції й поділу праці. Іван Франко — це поет, письменник, драматург, учений, мислитель, публіцист, популяризатор соціяльних ідей, політик, співтворець ідеологій і програм перших у Галичині, в повному того слова значенні, модерних українських партій. Він сам свідомий, що така розтратність сил не дає йому дійти до завершеної досконалости у тому, що було першою любов'ю його душі: — в поезії. Але в тій слабості є й особлива моральна цінність, цінність свідомої жертви великого таланту. І іноді крізь признання Франка несміло пробивається щось із відчуття щастя, що на нього натякає сучасний мислитель, щастя жити і вмирати в праці й боротьбі, і роздаровувати своє багатство.

Непосильний тягар революціонера й каменяра не вбив у Франка людського, інтимно людського в душі, і тим самим не вбив тонкого і завжди живого мислителя і поета. „Зів'яле листя”, „Мій ізмарагд”, „Semper tiro”, прозові оповідання — це документи людських мислей, пройнятих свіжістю зворушення, і документи тремтливих почувань, просвітлених мислю. Коли вчуваємося і вглиблюємось у світ Івана Франка, часом благословляємо і ту страшну працю і страждання духа на вершинах і низинах, благословляємо злети і сумніви, які разом дали щось цінніше за завершені, досконалі строфи, — дали живе втілення того, що в наші часи поділу праці і спеціялізації стає тільки недосяжною мрією, — втілення оспіваної ним цілої людини, що любить, терпить, що в ній кров живо кипить, для якої надія ще лік, яку бій ще манить, людське горе смутить, а добро веселить… Іван Франко жив як ціла людина, і його твори — це проречисті монументи цілої людини.

І аж тут правдива великість Івана Франка. Славному німецькому поетові вихопилося признання, що йому не дано в житті творити шляхетні діла, зате його призначення це вчуватися і розуміти шляхетність інших і висловлювати її. Великість Івана Франка в тому, що він сполучив у собі шляхетну чесність життєвої постави із здібністю знаходити мистецький вираз для неї. Патос обов'язку, патос праці, повної посвяти, і мораль вірности собі до кінця, окупленої гоненнями з боку чужих і своїх, духовою самотою, — і одночасно „запахуще миро” поезії, що знаходила слова ніжности для людських почувань і знаходила безсмертні символи для моральної постави в житті, від революціонера-духа і каменяра аж до завершення в маєстатичному образі провідника в духові і в житті, в образі Мойсея. Життя і слово у Франка це нерозривна єдність. Людина і поет: — трудно сказати, хто більший із них у Франкові. І тут також таємниця його впливу. Мистецьке ремесло Франка може бути бідніше в порівнянні з майстерністю, що її досягла новіша українська література. Але крізь слова, рядки, строфи Франка прозирає великий дух і великий характер, справжня особистість, і вона чарує досі і зворушує сильніше, ніж віртуозність без глибин життя і духа.

Святкуючи роковини поетів і мистців, кладуть перед їх погруддям лаврові вінки слави. У соту річницю народин і в сорокову річницю смерти Івана Франка — Видавництво „Книгоспілка” вшановує пам'ять поета повним виданням його мистецьких творів. Всі, що не тільки знають їх, але й пережили їх мисленний і почувальний зміст, бачитимуть у розкладених томах цього видання не тільки книжки і літературу, але „огонь в одежі слова”, полум'яний, золотий вінець слави великої людини-українця.

М. Шлемкевич

Друкарська помилка:

Книга I сторінка I (у вступному слові Д-pa М. Шлемкевича) рядок 22 надруковано: „генії“, треба: „гepoї“.

Від Видавництва

Від Видавництва.

Двадцятитомник художніх (оригінальних і перекладних) творів І. Франка запляновано Видавництвом „Книгоспілка” у Нью Йорку як суцільне найповніше видання, що досі колинебудь і денебудь виходило.

В основу двадцятитомника покладено: 1. Видання, яке в роках 1925-29 вийшло накладом києво-харківських Видавництв „ ”, і „ ”, становить понад 2/3 двадцятитомника. 2. Видання Оренштайна за редакцією проф. В. Сімовича становить понад 1/8 частину. 3. Видання Наукового Товариства ім. Шевченка (твори, які друкувалися в Літературно-Науковому Віснику) становлять близько 1/8 частину. 4. Решту нашого видання становлять окремі твори різних видань (Української Видавничої Спілки, Державного Літературного Видавництва України, Видавництва „Література і Мистецтво” та ін.).

Така різноманітність видань, що складають нашу двадцятитомову збірку художніх творів І. Франка, зобов'язує нас до мовно-редакційної праці.

Один з найвидатніших клясиків української літератури І. Франко, що своєю оригінальною і перекладною художньою творчістю ознаменував в українському письменстві цілу добу, спостеріг в житті українського народу, зібрав, зафіксував і тим зберіг на покоління окремі літературно-художні типи, відбив мовні особливості різних місцевостей, різних прошарків українського суспільства, — вимагає до мовної редакції його творів особливого підходу. Того підходу трималися редактори творів І. Франка, а зокрема один з найкращих знавців і редакторів його мови В. Сімович.

Виходячи з повищих засад, Видавництво „Книгоспілка” у мовно-редакційній праці над двадцятитомником залишає непорушною лексику і стилістику творів І. Франка найперше в тих її частинах, що стосуються мови літературно-художніх типів, характеристики певної місцевости чи певних суспільних прошарків українського народу. Ці засади стосуються в основному і мови самого автора з тою відмінністю, що поодинокі слова а іноді й звороти виправляються, але й то лише ті, які трапляються в мові ранніх творів і є заступлені в мові творів пізніших.

Надто різноманітний правопис різних видань, що складають двадцятитомник, редагується, уодноманітнюється. За основу правописного уодноманітнення прийнято правопис, що його затвердила Всеукраїнська Академія Наук у Києві та Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові 1929 року, правопис, на основі якого складено найповніший і найдокладніший правописний словник Г. Голоскевича. Сказане щодо редагування правопису повнотою стосується прозових творів і лише частково віршованої творчости. Ті правописні „помилки” у віршованій творчості, що їх автор свідомо припускає на вимогу будови віршу, не виправляються.

Пунктуація правиться відповідно усталених пунктуаційних норм за винятком тих випадків, коли зміна авторської пунктуації порушить зміст.

Друкарські технічні помилки, що трапилися в попередніх виданнях, виправляються.

Вугляр

ВУГЛЯР

Весною 1875 ішов я піхотою з Долини в гори в Велдіж. Ішов сам, бесідувати не було з ким, — а для якої-такої розривки мугикав собі під носом арії народніх пісень.

Не знаю вже, чи злий, чи добрий демон справив мене на новий гостинець. Він, правда, коротший від старого, — іде просто аж ід велдізькому мостові, — та зате відзначається другою, для нього не зовсім підхлібною прикметою, — тим, що новий. Не знаю, чи вам коли лучалося їздити новим гостинцем, що ще мурують, а до того мурують на жовтій, дощами і водами весняними розмоченій глині. Чи їдучи, чи йдучи мусіли ви проклинати його. Вже то мусить бути віз не абиякий добрий, щоби не розтренькався, грюкаючи раз за разом о величезне каміння, — вже то мусять бути коні не-аби-які вправні і не абияк гостро ковані, щоби не порозбивали собі копита об гостре креміння, — вже то мусить бути чоловік не-аби-як сильний, щоби його після такої колиски не сперли кольки під грудьми. А піший-піхотинець! О, і йому грозять не менші не- приємності. Щонайменше може надіятися, що з чобіт, хоч і яких добрих, принесе шкамаття, а коли менше вправний, то напевно може числити на виткнення ноги. Як новому гостинцеві, не доставало ще згаданому бокових стежок, цього великого добродійства для пішоходів. А хоч може й були тамтого літа, то тепер так розгливілися і пропали в глинистій калюжі, що годі було знайти їх поліку — не то йти ними.

Ще бодай те було добре, що тут я часто здибав людей, що працювали на гостинці, — робітників. Гірка доля тих людей. За нужденну плату 60—80 кр. денно сиди там цілий день на вітрі, слоті й вохкості, двигай тяжкий залізний молот та товчи каміння. А їх там багато сиділо. Їх робота не дозволяла їм заходити в бесіду між собою, — всі сиділи мовчки, навіть пісні, тої кожночасної товаришки нашого українця при роботі, не було чути. І ті люди, нужденні з лиць і одежі, і понурі, видалися мені заклятими злим демоном, запряженими чарами до тої машинальної праці. І дійсно так. Злий демон їх — нужда, — а чари, той мізерний, кривавий заробок.

Трохи оподалік за ними, за невеличким горбком побачив я вугляра. великий чорний віз, запряжений парою невеличких, гірських коней, стояв серед глибокої, глинистої вибоїни і не міг дальше рушитися. Хоч як мучилися коненята, хоч як гейкав на них вугляр, хоч як і він сам підважував своїми крепкими плечима віз, — ніщо не помагало.

Я підійшов до нього.

— Слава Ісусу Христу!

— На віки Богу слава! — відказав він, — виліз із-під воза, заталапаний, задиханий, став, випростувався, зняв капелюх із голови й долонею обтер собі краплистий піт із чола.

— Ов, а то що вам таке трапилося? — питаю.

— Та видите, — відказав вугляр відсапуючи, — запхала мене лиха година на цей гостинець! Мара би йому в печінки вмурувалася, нехристові поганому! (Я забув додати, що гостинець той мурував своїм приватним накладом жид, барон Попер). Вже бим не мовив, щоби з тягаром яким, — а то видите, в порожні та й годі з проклятої баюри вігарбатися. І конища помучив, і сам утепенився, як бачите, та й годі. Нужда моя, мара м'я якась сюди несла в тоту безодню?

— Та що, — кажу я, — будете самі мучитися? Віз страмний, ще надсадитеся або що. От погодіть, я покличу людей, запремося разом, легше піде.

І не чекаючи відповіді, побіг я скоками по камінню і закликав робітників.

Досить то довго бавило, заки п'ять хлопа здужали витягти великий вуглярський віз із глибокої западні. Вкінці віз стояв на твердім, люди пішли назад до своєї роботи, а вугляр узяв у руки свій батіг і гейкнув на помучені коні. Віз рушив, обік нього вугляр. Я постановив, бодай для товариства, держатися разом із ним. Поволі, утяжливо йшла їзда, — не хибло часу до розмови.

Я розпочав звичайними питаннями: — А відки ви? А як заробкуєте? Чи багато вам несе ваша робота? Яке ґаздівство у вас, як, що? — От, як то звичайно.

— Я з Суходола, — каже — але тут у Ілемськім лісі ми напалили вугля, та й я вже туди їду.

— То вас більше є до того?

— А, штири фірі. Ще як був мій небіжчик Іван, тосме їздили в п'ять.

Вугляр, з котрим я бесідував, був чоловік уже підходулого віку, з півшоста десятка літ, коли й не більше. Ростом високий, як часто бувають наші гіряни. Волосся довге, вже шпаковате, спадало з-під чорної, повстяної кресані на його плечі. На нім був короткий кожушок без рукавів, так звана бунда, і міцні, шкіряні ходаки з чорними, вовняними волоками.

— А давно вже, як ваш Іван умер? — запитав я по хвилі, під час якої старий мовчав і, звісивши голову, ступав понуро дальше.

— От, десь так у Петрівку рік буде! Най му там легко душеньці буде! Добрий був хлопець, душа не дитина! Та й таку му Бог смер- теньку судив, що страх подумати! Гей, гей, як би то мені відки інде прокормитися, не поглянув би я навіть ніколи на тото вуглярство. Воно збавило мені мого сина, мого Іванчика, щом го єдного мав, як єдну душу в Бога!

Старий зідхнув важко.

Я дав йому виговоритися. Знаю з власного досвіду, як то прикро, коли наші сумні, жалібні спомини перериває хтось цікавими питаннями. Я старався заспокоїти вугляра, звертаючи його увагу на посторонні предмети, а по хвилі запитав:

— А що ж то сталося з вашим Іваном?

— Ой, не приводи Боже такого мому ворогові! — відказав. — От, коли ласка ваша, послухайте! Пізнаєте, який то наш заробок гіркий та кривавий, та й яке горе мене в нім постигло! Мушу вам сказати, що ціла наша родина в Суходолі — самі вуглярі. Ми бувало в п'ять фір їздимо. Я на одній, мій син на другій, на третій мій молодший брат Митро, а на четвертій і п'ятій знов його два сини, Якимко і Штефан. Дома лишалися лиш жінки. В мене, крім Івана, була ще й дочка, Маруня, а в брата не було більше дітей.

— А відки ж ви брали дров на стільки вугля? — перебив я.

— Купували. От, де в лісі яке охаб'я, повалене дерево, дещо… в наших лісах того страх багато. Закупуємо тото дуже тано, ще пан рад, що позбудеться завади, бо то би й так дармо лежало та гнило. А ми припа- демо, поріжемо на дрібні колодки, позносимо на поляну та й кладемо в купу.

Ну, але най вам далі повідаю.

Було то якось по Зелених святах. Ми вже до того часу понавишукували по лісах цілі купи вівертів. Весна була мокра, вітри подули, — таке вам понаобальовало, що Мати Божа! Аж жаль чоловікові дивитися! Якось вечером у неділю приходить до мене брат Митро.

— А що, — каже, — Максиме? Може би нам час уже вибиратися з дому? І так єсьмо засиділися… а все те про твого Івана та про тото сватання.

А мій Іванко саме тої весни посватав був Оленюкову Фенну, гарну дівчину, хоть і не багатих родичів. Боже мій милий, як вони любилися! Дивлячися на них, я й собі ж радів, у мене в серці й собі ж розцвітали молоді літа, молоде кохання.

— Ба, що, — кажу, — правда твоя, Митрику. Робота сама кличе на нас. От, сіна вже конятам не стає, щосме тогід купили, укосити нема де, бо в нас поля й толоки нема. Уже й нам зачинає хлібець відходити, курта рада, братчику, збираймося!

— Та я уже готов. А ви ж? Будете на завтра з ладом?

— О, а що в нас ладити? Вози помазати, пили нагострити, та й ще там відай треба буде драбини новим луб'ям пообтягати. Ну двоє нас, то що ж то длі нас такий лад значить?

Я покликав Івана, скоро вечір, свята неділенька відійшла, ми взялися до роботи. На другий день зрана мали ми виїздити. Ще вночі прибігла Фенна в хату.

— А що, Іване, чулам, що вже їдете в ліси?

— Ая.

Вона стала якось ні в дві, ні три, зачала м'яти в руці запаску, а далі дивлюся, а їй сльози з очей кап, кап, кап.

— А тобі що, Феннице? — питаю.

— Та нічо! — відказала й зарум'янілася.

— Ов, дай спокій, не плач сирото! Таже ми ще чень за море не їдемо. О Покрові вернемо, не бійся, грошей навеземо, весілля буде.

Вона ще дужче зарум'янілася. Іван до неї, втішає, розговорює, далі й поцілував, ну знаєте, як то молоді люди вже там знають до себе. Вона скоро і всміхнулася, — а я кажу знов:

— Не плач, Феннице! О, як би ти кожного разу зачала плакати, скільки Іван буде від'їздити, то де би й тих сліз у тебе набралося?

— Та ні, — відказала вона, всміхаючися крізь сльози, — мені якось так нині… лиш нині… сама не знаю чого.

— Ну, ну, ніщо не шкодить, — глаю я, — а тепер іди, небого, додому, нас ще робота чекає.

Вона сказала нам „добраніч“ і пішла.

Заладили ми, що було треба, та й полягали й собі ж трохи припочити. Встаю я рано, та якийсь такий, чи слабий, чи не добрий, ну, як сам не свій.

— Ов, — кажу до жінки, — знаєш, стара, якесь мені погане на сон набилилося!

— А що таке? — питає вона.

— От, так ми до раня на гадці вертілося!.. Коли ж бо чи замануло м'я, чи що, на вікнам ся подивив.

— Ну, — каже стара, — най усе зле щезає.

Повставали ми, помилися, Богу подякували, жінка в печі затопила, варить сніданок, аж тут і Митро на обору.

— А що, Максиме, готов ти?

— Зараз, кажу! Ануж-ко, вступи до хати, хлопців своїх поклич, поснідаємо разом, що Бог дав.

— Та ми вже по сніданку, — відказує Митро.

— Нічого не шкодить! — відказав я. — Таже ми всі свої, нема що церемонитися. Гей Маруню, побіжи но, поклич стрикових хлопців сюди!

Хлопці поприходили, ми засіли до сніданку.

Сонце вже високо стояло на небі, як ми виїхали. Погода була прекрасна. Іван, після прощання з Фенною, йшов якийсь засумований, Митро гуторив зо мною про те, де б насамперед рубати дрова, а Якимко і Штефан, ідучи побіч своїх возів, узялися розжалоблювати Івана співанками. Якимко витяг навіть ізза ременя сопілку, заграв, та такої сумної та сердешної, що Іван бойє аж голову звісив, ідучи позад нього. А Штефан за той час усе приспівував:

Ой, віз трави, ой, віз трави, а два вози сіна! Ой то ж то ми дівчинонька в серденьку засіла! Ой, дівчино-дівчинонько, такас ми миленька. Як у літі на нивоньці вода студененька. Як у літі при роботі води ся напити, Так з тобою постояти та й поговорити.

От так собі, — знаєте — молоді люди! Що їм до чого! Аби що, їм усе співанка на голову набриде, така вдача в них. У нас старих не то. Де нам?

Ви, певно, й самі здорові знаєте, що в кожнім стані, аби робота яка прикра, то також є й свої приємності. Ну, де ж без того? Чоловік, звичайно, не німина. Таке, видите, і в нас, вуглярів. Виглядимо поляну, де би класти субітку, вози полишаєм у селі, а самі в ліс. Ну, беремося по два до віверту. Позакурюємо люльки, та пили в руки. Ліс докола тебе шумить, сонічко на небі десь-не-десь пронизується крізь галуззя, пташенята цвірінькочуть, що аж серце радується, а ти собі спокійно люльку пак та пак, та й потягаєш пилою. Ну, поріжемо вже ціле дерево, стягаємо колоддя на полянку. Боже, скільки чоловік намордується! Не раз аж очі з голови вилазять… І, бачиться, невеличка колода, а як прийде стрімко горі горою, то аж дух у тобі запре. За те ж, коли вже наносимо купу теньгу, беремося укладати. У споду трошки відломків на вогнище, а відтак колоддя, колоддя… геть до гори. На верху накладемо четиння, щоби вітер не провівав та щоби поломінь не вибух, а ще потім прикриваємо землею або чим іншим мокрим, щоби адіть ліпше утлілося вугля в споду. Ну, готова одна купа, підкладемо вогонь; один лишається пильнувати ладу, а решта дальше. І поки перша утліє, ми підпалимо три-чотири. Тото вам варта видіти тоді, як то делікатно виглядає, як тут по лісі вінцем докола верха дим клубами зводиться! А в ночі, то не раз гадаємо, що то такий великий червоний перстінь оперезав гору. Ну, а вже як міркуємо, що вгоріло добре, то зачинаємо гасити. Не раз із одної купи десять, дванадцять фір вугля. Міркуйте, що то за купи! Е, що вам хата! Ніщо!

Таке було й тоді. Наклали ми штири купі, попідпалювали, та й пильнуємо. Моя купа була найпізніше запалена, коло другої був Митро, коло третьої — Іван, а коло четвертої — Митрів Штефан. Якимко був у селі при конях. Було то якось з полудня. Я пообтикав добре купу четинням, позабивав шпари, закурив люльку, та й лежу собі під яличкою, вибачте, на череві, от так єм ся спер на лікті, нічого. Ще собі гадаю: „Вже би Митрову й Іванову купу завтра гасити, через ніч вуглє акурат дійде“. Аж тут на раз чую крик коло Йванової купи. Зриваюся на ноги, біжу, що там таке? Не дуже то й близько було. Прибігаю ід Митровій купі: Митра нема! Ба, прислухаюся, чую Митрів голос коло Йванової купи, все кричить: „Борзо, борзо розмітуй!“ Господи, гадаю собі, що там таке сталося? Лечу я, скачу через пеньки та віверти, продираюся крізь хащі та ломи, а серце лише стук, стук, стук. Прибігаю. Мати Христова! Митро і Штефан звиваються коло Йванової купи. Тут огонь жбухає як із пекла — знаєте, вуглє перетліло. Дими сарахкотять, а вони з дерев'яними копаницями в руках моцуються та розмітують колоддя.

— Що тут, що тут таке? — кричу до них. Але відай і не почули мого голосу, так тріскотіла четина та гудів огонь. Я виджу, що нема чого допитуватися, хапаю й собі ж довженну копаницю та розмітую колоддя. Заздрів мене Митро крізь дим, поломінь та іскри.

— Борше! — крикнув — борше, брате!

— Та що таке? — питаю. — Де Йван?

Митро, не відказав нічого. Лише Штефанко, обсмалений і ледво тлінний серед задухи, прокричав:

— Упав у вогонь. Поломінь прохопився був зверха, а він ліз горі купою затикати. А в тім вугля просунулося та й..!

— Боже милосердний — крикнув я, а самого, мов би ледом обдало. Десь, не знаю вже відки, я набрав раптом сили. Що загачу копаницею, то колоддя летить мов трісочки з-під сокири, що загачу, то летить, розскакується. Вже я попік собі руки, ноги, лице, не питаю нічого, лиш усе, мов безумний приговорюю:

— Іванчику мій, дитиночко! Іванчику, де ти?

Аж ось серед червоної грани щось зачорнілося. Два нас захопили тото копаницями і вітягли. То був мій Іванчик.

— Мати Христова, не приводь вас ніколи ні видіти, ні чути про таке нещастя, яке звалилося на мою бідну, стару голову! Лежав мій Іванчик на землі передо мною, чорний увесь, як головня. Тіло в огні збіглося, шкіра перегоріла, потріскала… Не пізнати, де були очі, де уста, де лице, нічого!.. Мати небесна, я на своїм віку не видів ніколи нічого страшнішого, як був мій синочок сердешний. А я над ним стояв, ні живий, ні мертвий, лиш руки ломлю, та приговорюю: „Іванчику, серденько, обізвися, хоть словечко промов!“

Але мій Іванчик давно вже Богу душу віддав. Дай му там, Господи, душеньці спокій! Пішов він страшною дорогою з того світу, лишив мені тяжкий жаль, лишив старого без помічника, самого, як билинку серед поля! Ей, синочку мій, синочку, то то ж тобі відай така доленька судилася! Та й чи не воліло ж мене старого таке прислів'я спіткати? От була би стара з дітьми поплакала, та й годі! Були би бодай не бідували. А так що? Літа вже чоловіка змагають! Мені вже далі за піч лежати та старі кості парити, не волочитися по зарібках! Ох, Боже єдиний, Боже!.. Постояв я над своїм Іванчиком, та ніколи було стояти. Утер сльози, завив свого синочка у верету, та й поніс у село, мов дитину. Другого дня поховали. Ей, паничику, паничику, ви ще не знаєте, що значить, як вітця серце болить за своєю дитиною. А тут голод, робота чекає, щоби чоловік не загиб! Ніколи було довго сумувати та бідкати, ніколи завертати до старої матері та потішати її у превеликім жалю. Третього дня ми набрали вугля у вози та й поїхали. Чужі люди переказали матері, що: „Ось-ді ти, ненько, у тугу не вбивайся, а свого сина вже не надійся! Не приїде твій син тебе на старості літ приголубити, не висипле запрацьовані гроші на стіл та не скаже: Нате, мамо! Поїхав твій син у далеку дорогу, в чужу сторону, де ніхто не потребує заробляти. Там тебе, мамо, твій синочок ожидає“. А бідній Фенниці переказали, що: „Ось-ді ти, дівонько, не надійся свого нареченого! Перемовила його до себе друга, розлучниця, сира-могила!“

Дуже плакала за Іванчиком мама й сестра рідненька, а ще дужче бідна Фенниця. Приходили всі три у Ілем'є, наймали панахиду по його душі, молилися на свіжій могилі. От тільки й казки про мого бідного Іванчика. Мати ще й до нині плаче, а мене й до гробової дошки не перестане серце боліти. А Фенна також довго по нім плакала-сумувала, аж ось цих м'ясниць другий сватач найшовся, пішла замуж. Дай їй Боже прожиток щасливий за її щирість!

На другий рік, десь знов о такім часі, здибав я старого вугляра. Розгуторився з ним про його життя.

— От, видите, нужда та й нужда! Нігде ні про що й не чути більше. Наш заробок день-у-день меншає. І ліси вирубують, і того камінного вугля все більше. От, прийдеться далі з голоду загибати. Та от то бодай-Богу дякувати, щом доньку віддав цих м'ясниць. А Митро вже не їздить за вугльом, пішов зі Штефаном на заробіток у Людвіківку, до тартаку. Ще добре, що зо мною пустив Якимка. „Бери, — каже — брате, мого сина, коли твого Господь милосердний зібрав зо світа“. От така, видите, моя журиця темна. Коли б не Якимко, що вже мені все до помочі, то би прийшлося самому зі старою пропадати з голоду. Сам уже, бачите, не проміжний, де то, де, літа плинуть та й силу забирають! А вже ніколи мені до інших зарібків братися. І не можу, і охоти нема. Жив вуглярем, та таки, бачиться, й до гробу ляжу вуглярем. Коби лише був мій Іванчик золотий дихав! Не так би мені було здихалося. Гей, гей, лишив мене сирота, мов без правої руки. З ним усього не стало: ні сили, ні достатку, ні потіхи, ні зарібку, — нічого.

1876 р.

Лесишина челядь

ЛЕСИШИНА ЧЕЛЯДЬ

I

Пречудовий літній поранок. У холоднім, легенькім вітрі ледве-ледве леліється широкий лан жита. Жито, мов золото. Колосся, наче праники, аж похилилося під вагою зерна та перлових крапель роси, що позвисали з кожної стебелинки. Стебла стоять високі та рівні, жовті і гладкі між зеленим листям повійки, полетиці, осету та іншого бур'яну, що стелиться сподом. Де-не-де видніється з-посеред того золотого, шумливого та пахучого моря синє чаруюче око блавату, або квітка куколю, або дівоче, паленіюче лице польового маку.

Зійшло сонце. Зацвіркотали сверщки на всілякі лади, забреніли великі польові мухи, затріпоталися барвисті мотилі понад колосистим морем. Природа ожила. Вітер подув сильніше, подув теплом зі сторони лісу і зачав стрясати срібну росу з трав і цвітів.

У селі піднявся гамір, закипіло життям. Вигін запестрівся від худоби, яку гнали на пашу. За худобою йшли заспані та немиті пастухи. Декотрі лишень, які вспіли вже й поснідати, співали весело, гойкали та вилускували батогами, женучи свій товар.

З хат закурився дим. Господині топлять зарання, щоб вчасно зварити обід; молодших виправляють у поле.

Лиш у старої Лесихи не куриться зо стріхи. Хоча там їх три: стара, донька Горпина і молода невістка Анна, але вони таки ніколи рано не топлять, усе в вечір. Вечером спечуть та зварять, що там треба — а ввесь день Божий не дбають. Запопадні господині, хоч куди!

Ґаздівство у старої Лесихи несогірше. Хата хоч стара, та ще добра; будиночки нові, просторі й опрятні, худібка красна, що Господи, гладке кожне, мов слимак. Пасіка також по смерті небіжчика Леся не пішла ніворотом. Лесиха приняла старого діда жебручого Зарубу в хату, обшила, обхамрала, — та й уже старий літом і пасіки пильнує, і коло хати найменшої крихіточки допантрує.

Лесиха була й справді жінка дуже господарна та запопадлива. Сукриста дуже та тверда. Бувало, як на що завізьметься, то хоч рака лазь, усе поставить на своїм. Хоч волосся в неї і сивіло, то лице її було червоне й здорове, як цвикльовнй буряк. Облесного й масного язика в неї не було. За те говорила все уривчасто й якось мов сердито. Жарту або якого іншого радого та щирого слова не чув від неї ніхто. Кожному, аби хто, вміла дотяти своїм гострим язиком. Правда — кажуть — не з добра вона така й стала. Небіжчик Лесь, повідають, убивав її тяжко за молодих літ, прибивав кілком за косу до лави, та бив… З горя вона тоді не раз і напивалася, і той звичай лишився в неї ще й до тепер, хоч ніколи п'янство не довело її до того, щоб розтренькувала та прошастувала гірко запрацьоване добро. Коли пила, то пила сама. В її хаті ані в селі ніхто від неї ніколи й не понюхав порції горілки. Стара Лесиха була дуже тверда і скупа.

Гнат Лесишин довго не міг оженитися. Ні одна дівка в селі не хотіла йти за нього. Не знати, чи то через те, що був такий злий та забіяка, чи тому, що такий поганий. Волосся червоне, очі маленькі, хитрі, як у якого татарина, сам великий, голова, як макітра, а губи, мов подушки, такі повіддувані. Ну, не про те річ, — най його там Божа Мати судить! — але досить на тім, що нікотра дівка не хотіла йти за нього. Ще — не знати як і чому — плели щось люди, що Гнат не зовсім має чисті пальці, нераз там крізь них і дещо чуже прослизнеться. Не знаю як де, а в нашім селі вже нема гіршої ганьби, як коли кого обнесуть, що він злодійкуватий. І ніби то не злодій, нічого кримінального за ним не водиться, а злодійкуватий. Як то кажуть, „має неруш у руках“. Чи в ночі пару снопів із поля, чи в день деяку дрібницю з чужого пустого обійстя потягне, та й то, чи бачив хто, чи не бачив, досить, що вже як піде така слава про чоловіка, то ніяк він не змиє її з себе. Таке було і з Гнатом Лесишиним, тому то не міг він довго оже- нитися. Нікотра не хотіла йти за нього та й годі.