Новелі

Front matter

КЛЮБ ПРИЯТЕЛІВ УКРАЇНСЬКОЇ КНИЖКИ КНИЖКА 17.

С. ВАСИЛЬЧЕНКО

'

Дома

'

Помалу скриплять вервечки…

Ай нуй-нуй-но, котино, Засни, мала дитино…

У кутку перед іконами тріщить, мов жива, червона лямпадка, колихаючи тихими тінями, як завісочкою над ликами святих: то одкриє, то знову запне. На скрині блідо горить низенько прикручене світло. У кочергах, під припічком і по всіх темних закутках притаїлись, сумуючи, діди. На полу стиха тіпає колискою хлопчик Петько і в задумі дивиться поверх колиски великими темними очима.

Коля, меншенький, лежить на полу, уткнувся лицем у подушку і, плутаючись у довгій сорочці, повагом молотить у два ціпи дрібними ніжками, бубонить щось сам до себе.

Дивно в хаті — і чудно й радісно.

Чудно, що тепер глуха ніч, а в їх горить світло й вони, малі, самі вдома; що серед ночі вмивалися вони холодною водою з крашанками, в нові сорочки повиряжались.

А радісно, що в хаті у їх — як у вінку: на столі новий килим, по стінах скрізь червоніють рушники, аж в очах од їх темно. Долівка, піч, лавки — все вимито й вимазано. Проте треба їм тихо сидіти, не пустувати: вони стережуть домівки…

— Поле, поле зелене, а по йому квітки-квітки! — розказував Коля, що мерещиться йому в заплющених очах, — летять рядками… а тепер засіки, а в них жито сиплеться, сиплеться, сиплеться…

— Цить, Колю, а то Горпинку збудиш, — обізвався до його Петрик. Коля примовк і ще глибше уткнувся в подушку. Петько перестав колихати й схилився на бильце.

— Петько! — перекинувся догори на подушці Коля, — а коли тато заженуть і Горпинчину маму на небо?

Петько трохи помовчав.

— Таку заженуть! — поважно одмовив він, — наша мама була ніжна, так і її загнали.

— Яка — ніжна? — здивувався Коля.

— Така… біла.

— Така, як гуска?

— Дурний! — пояснив Петько, — ніжна, що робить не вміє, а тато казали, що в нас треба робити, бо в нас худоба. От дядько Михайло не пустив би маму на той світ, — добавив він, зідхнувши.

— Бо в дядя Михайла волів немає?

— Воли дядько купить, — кивнув головою Петько, — у дяді теж худоба, тільки він нашу маму жалував; казав, що коли б мама у їх жила, то він би цілував її в руки; а нашого тата лаяв. Казав, що коли б тато не брав нашої мами, то він би тоді взяв її, а тато схилив голову та й мовчить.

— А що, а… — хотів про щось спитати Коля, та тільки зідхнув та й замовк.

У колисці зо сну заквилила дитина; Петько знову схопився за вервечки.

Ай нуй-нуй-нуй, коточок…

Коля довго качався по постелі, перекидаючи ногами, далі задивився у вікно й затих.

Через вікно долітали здалеку дрібні передзвони.

Коля одразу схопився на ноги, підняв подол сорочки й почапав по полу до Петька. Схилився до самого вуха й страхає пальчиком.

— Цить, Петько! — потайки шепоче йому, — бо отам ходить злодій. Кричить — чуйте, кури, чуйте, гуси…

— Мовчи — спинив його Петько, — ось скоро паску привезуть. Далі укрив дитину й пересунувся до вікна.

— Іди, Колю, будемо виглядати! — Коля подибав до його.

Притулились головками до шибок і стали приглядатись. Видно було шлях, обсаджений вербами, леваду й зоряне небо. Ізсунули головку до головки й стиха гомонять.

— Он бач, Колю, — показував Петько на купу зірок у небі, — ото немов грушка на нашому городі, а ото чоловік робив у полі клуню, закопав сохи, а обгородити забув.

— Де, де? — приглядається Коля.

— А отам, де просторо… А он… дивись, дивись, Колю! — он панна з відрами… Бачиш?

— Петько, то наша мама! — зрадів Коля.

— Ні, то тільки зірки.

— Ні, то мама! — завіряв Коля. Петько замовк.

— Кажи, Петько, то мама? — допитувався Коля й лагодився вже заплакати.

— Ну, годі, не плач — то мама, — погодився Петько.

Коля засміявся.

— То її Бозя послав води брати до колодязя?

— Еге, — кивнув головою Петько.

— Вона прийде через поле до нас?

— Не прийде, Колю.

— Ні, прийде!

— Вона нас не бачить.

— А ми її гукнемо. Петько, давай гукати маму! Мамо! — крикнув Коля, піднявши очі в небо.

— Не кричи, Колю! — спинив його Петько, — маму треба кликати тихенько. Треба так казати, — Петько покірно звів очі до неба й одними губами, мов крізь сон, почав кликати, — мамо, йдіть сюди!

— Мамо, йдіть сюди! — ще тихіше казав за ним Коля.

— Це ми, Петя й Коля…

— …Петя й Коля, — оддавалося, як тихий шелест листу.

І тільки так заговорили хлопці, все небо немов справді перемінилося перед очима: ожили на йому срібні звірі, будови, дерева, а між ними найясніша на все небо — їхня мама з відрами. І тихо там тихо, гарно…

— Ідіть, ідіть! — голосніше кликали хлопці, — бо вже наша друга мама ваші хустки й спідниці поносила, намисто продала, а тато нас не жалує, а вона їсти не дає, гуляти не пускає, та все, щоб дитину гляділи!..

— І б'є… Ма…мо! — заплакав одразу Коля.

А мама мовчить. Вирядилась у небі срібною мережкою із зір, запишалася, не чує їх, немов чужа.

Пекучий жаль дитячий обгортає хлопців на таку привабну, а не жалісливу й погордливу маму. І вже не здержуючись, вони обливалися слізми і з докорами, перебиваючи один одного, поспішали розказати їй свої сирітські кривди.

У колисці прокинулась дитина. Незабаром у хаті було повно плачу. Плакав Петько, тіпаючи колиску, плакала дитина, плакав Коля коло вікна, схиливши голову на лутку.

А в сінешні двері щось стукало… тихенько, з осторогою, щоб не сполохати.

Хлопці почули.

— Мамо! — з криком радости кинулися обмарені діти до дверей. В одну мить защіпка злетіла з залізного гачка.

У хату ввійшов дядько Михайло, ласкавий і смутний.

— Що у вас тут таке?.. Полякалися чого, що крик зняли? — спитав він дітей.

Хлопці держалися за його поли й мовчали.

— Мама… не йде, — промовив Коля й схлипнув.

Дядько помовчав і його очі понялися слізми.

— Не йде? — ото горенько, — промовив він щиро. — Ну, не плачте: я оце зустрів вашу маму в переліску: вона ось вам крашанки подала, — і дядько дав їм по крашанці. Хлопці й вірили й не вірили, а їхні очі помалу почали загорятися тихою радістю.

А дядько сів на лаву, меншого взяв на руки, а Колю посадив поруч і став їм довго розказувати про маму. Казав, що мама їх не забула, що вона дивиться на їх з неба, Бога за них благає, щоб дав їм долю щасливу. Казав, що коли вони плачуть, то й вона там плаче.

Хлопці прищулились, як пташенята, слухають. А дядько все розказує, розказує, а сльози котяться по його смуглявому, вітром запаленому обличчю.

А десь дзвони серед ночі гудуть-гудуть. Замовкнуть, прислухаються, та й знову загомонять, немов розказують про те, що там почули.

1912

З дитячих вражінь

З ДИТЯЧИХ ВРАЖІНЬ

Іще тоді, коли не було мені й п'яти років, я добре вже знав, хто такий я. Бувало зустріне мене на вулиці хто-небудь з великих, присяде передо мною, візьме за обидві руки й спитає:

— Ану — скажи, хто ти такий?

Я зразу вирівнювався, як москаль, та так і чесав:

— Козак містечка Ічні, Панас Йосипович Кирилець!

Тоді здавалось мені, що такими довгими словами сказав я про себе геть чисто все і вже нема чого прибавляти більше. Одначе скоро виявилось, що я не все ще про себе знаю.

Був у мене під ту пору недалекий мій сусіда й немалий приятель Сашко. Його батьки мали в себе велику крамницю, одягалися по-панському й їли булки, як я довідався, не тільки на Великдень або в велике свято, а кожний день.

Сашка зодягали теж не так, як мене: у його були бархатинні штанці, або червона, або блакитна сорочка, блискучі чобітки на ногах, а на голові червона з китицею шапочка; я ж ходив так, як і всі наші куткові хлопці.

Ех, цяцьки у його ловкі були! Тільки не вмів він гратися з ними. Ну, а я вже було дам їм ради! Через те, мабуть, ми й товаришували з ним.

Проте не так то вже й зручно було мені з ним гратися: ні побігти за ним, ні поборотися, ні погра- тися до ладу. Ходили коло його обережненько, мов коло скляного. Та хіба ж то можна в добрій гульні без того, щоб коли не штовхнути на землю? Ну, а тоді — біда! Сашко зразу одставить губи та так і зайдеться криком. Приходилось тоді тікати та переховуватися по гарбузиннях та бур'янах, бо додому, було, хоч не йди. Перепадало мені дома не раз за того Сашка. Був і до столу прив'язуваний, і в комору запираний — усього бувало.

Ну та після того ми швидко мирилися. Зійдемося, бувало, коло їх воріт, станемо щільно один проти одного, стукнемося по стародавньому нашому вуличному звичаю лобами — й кінець ворогуванню: і знову граємося та пустуєм, немов нічого й не було між нами.

Раз, на другий день після того, як я йому ненавмисне спустив з носа кров, а дома мене батько одпарив халявою, побачив ранком Сашка в їхньому садочку й побіг до його. Сашко їздив по доріжках між квітками на якомусь дивному возикові, що мав троє коліщат, котрі самі собою котилися.

— Сашко! — кричу я до його, вчепившись на паркан, — іди, будемо миритися!

Та щось, побачивши мене, не кинув гратися мій Сашко, й запищавши з радости, не побіг мені назустріч, як бувало перше, а таки зовсім непривітно промовив:

— Пошол вон и не приходи к нам больше! Видиш, что купил мне папаша?.. Это за то, чтобы я не играл с тобою. А ты мазепа!

Такого слова не чув я ні разу. Одначе виду про це не показую, а спокійно одмовляю:

— То може ти сам мазепа.

— Нет, ты мазепа! — завіряє мене Сашко, — ты и говоришь как мазепа.

Цими словами зразу посадив мене Сашко. Бачу — не так я говорю, як він. Правди ніде дівати, то, значать і змагатись нема чого. Та не хочеться ж мені лишатися в дурнях і я думаю собі, як би йому оддячити.

Пригадавши, чим більше всього дражнять його хлопці, я сказав:

— А ти до чотирьох років цицьку у матері ссав.

Дуже не любив цього Сашко, зразу скривився, та в сльози. Я миттю з паркана і — хода.

Лежачи під грушею в себе дома, я довго думав про те, що казав мені Сашко. Намагався уявити собі якнебудь мазепу, та нічого не виходило. Потім я замарився про Сашків возик. Дуже він мені вподобався.

„Добре було б, — думаю собі, — коли б Сашко виїхав на йому на вулицю, а потім пішов у хату, а возика забув. А я б зразу на возика й подався по вулиці!.. Ото б дива було на кутку!”

Далі я схопився й побіг розшукувати по вулицях своїх хлопців, щоб розказати їм новину.

Гуляючи з хлопцями, я разів скілько викрикував на кого-небудь з їх:

— Ех ти, мазепа!

З хлопцями я так загулявся, що забув і про обід.

Коли вже звечоріло, пригадав я, що треба мені йти додому. Тільки згадав я про це — стало мені скучно. Бо треба ж було мені ставати ще на суд перед батьком — чому очей увесь день не показував додому.

Тягнувся помалу поза тинами до своєї хати, хоч нема й малої охоти в мене йти туди. Бачу — сидять мій тато з мамою на призьбі, щось розмовляють собі. Визираю я з-за хати, а виходити боюсь.

— А ось і наш волоцюга притягся! — каже мати, побачивши мене.

— І де ти, шибенику, лазиш цілісінький день? — каже до мене батько. — А ну, виходь сюди, а ну виходь!

Я по голосі догадуюсь, що батько не сердитий, і все мені дурницею минеться. Мені зразу стало весело. Я зразу вибіг із-за хати, колесом пішов по траві, потім поскакав на чотирьох. Попав хворостину й став ганяти хрущів коло хати. Потім я помітив, що коли я біжу — у небі зірка теж біжить зі мною. Я спиняюсь — і зірка стоїть. Мені цікаво й смішно. Я хочу одурити зірку: тихенько, як тінь, крадуся з одного місця на друге й дивлюся разом на зірку — зірка й собі посувається. Я полечу так, що аж повітря горить, потім зразу стаю, мов укопаний, — зірка біжить передо мною і стане якраз тоді, коли й я.

Далі зразу почув я, що у мене так болять ноги, що не тільки бігати, а мабуть до призьби вже не дійду я. Через велику силу приволікся я до матері, сів коло неї й головою тихо схилився їй на коліна. Зразу став почувати, що в ногах щось гуде — мов рій комарів, а на очі мов хтось навмисне натягує вії. Потім стало ввижатися все, що бачив я вдень і найясніш усього виплив Сашко на своєму дивному возикові.

— Тату! — зразу піднявши голову, питаю я батька, — що то таке — мазепа?

— Що кажеш? — питає, дивуючись, батько.

— Яка то є — мазепа? — питаю я знову.

— Яка мазепа? — усміхається батько, — отака ж і є мазепа, як оце ти.

— Яка ж мазепа?.. я — хлопець Панас! — не згожуюсь я.

— Ти хлопець Панас, та ще й мазепа, — одмовляє батько.

„Значить, так! — думаю собі — не збрехав Сашко”.

— Чого ж я, тату, мазепа? — допитуюсь я.

— Того, що мазепа! — коротко одмовляє батько.

— Того, що я не вмію говорити так, як Сашко? — помагаю я батькові.

— Того ж самого, — згоджується він.

— А ви, тату, вмієте говорити так, як Сашко — ви не мазепа?

Мати злегенька бринькнула мене по губах рукою:

— А хіба ж так можна, лобуряко ти, казати на тата! — промовила вона.

„Хто ж його знав, — собі на думці, — що мазепа буває тільки маленька”, і вже став одхиляти найдалі голову, дожидаючи, що батькова рука зараз упіймає мене за вухо. Проте батько мій тільки зідхнув і тихо промовив:

— І я, сину, мазепа.

„Еге, — думаю собі, — то це значить не велика ще біда, коли не тільки я, а й тато мій мазепа”.

Розговорившись далі, я довідався, що не тільки що я та батько, а й усі наші хатні, всі родичі, сусіди — всі мазепи.

Потім я сам собі загадався. Пригадую всіх людей, яких тільки бачив коли, та й міркую собі — хто з їх буде мазепа, а хто ні.

— Тату! — знову звернувсь я до батька, — а Сруль Савчин?

— Що таке — Сруль Савчин? — питає мене батько.

— Сруль — мазепа чи ні?

— Сруль — жидиня, — одмовляє батько й знов починає говорити щось до матері.

— А чого ж він — жидиня? Кажіть! — пристаю я до батька.

Батько сказав мені, щоб я одв'язався од його душі, а то одлатає. Я тоді зідхнув і замовк. Скоро в моїх очах од зірок затремтіли довгі срібні голки. Потім зірки стали чи танцювати, чи гратися в хрещика. А далі все забув.

Прокинувся вже я ранком на полу, в хаті, зразу став думати, що мені треба щось пригадати.

„Ага! — здумав я, — мазепа!” — й усміхнувся.

Після того не раз приходилося мені чути те слово, та вже ніхто не заганяв ним мене на слизьке, як було то перший раз.

Пригадую, колись ходив я по хаті за матір'ю і, чіпляючись за спідницю, канючив хліба.

Стояв на той час у нас на кватирі щотинник, дід Калиньонок, той самий, що завжди намірявся одрізати мої вуха або забрати мене в торбу й занести до руских.

Він саме тоді сидів на лавці, розбирав свою щотину й, одставляючи губи, передражнював мене:

— Ма-мо, дайтэ хлы-ба!.. Эх ты, мазепа!

— А ви — кацап! — огризнувся я…

Любив я дуже ті дні, коли дома у нас збиралися гості. Бувало це більше в яке-небудь свято, а іноді — хоч, правда, дуже рідко — і в будні. До душі були мені ті дні через те, що мій батько, такий невеселий та смутний у робочі дні, випивши з родиною кілька чарок горілки, робився говіркий, веселий та співучий.

Під такий час і мені частіш приходилось побачити батькову ласку до себе. Погладить, бувало, мене по голові своєю мозолистою рукою та й похвалить перед людьми.

— Це, — каже, — буде в мене міністер.

„Міністер, то й міністер, — думав я в такі хвилини, — самі, тату, знаєте, та на що ж ото ви йому печете іноді таких гарячих лящів!..”

Потім ставало мені радісно й про лящі я швидко забував. „Значить так уже на світі ведеться, — думав я, — що й міністрам, коли вони ще малі, приходиться під гарячу руку покуштувати й лящів, і буханців, і товчеників, і всяких інших ласощів”.

І все ж мій батько здавався мені найкращим між чужими батьками. Найбільше ж цікавила мене та година, коли гості, розгулявшись, згадували всякі старосвітські події та співали своїх пісень.

Ніколи нічого не слухав я з такою охотою, як тих старовинних пісень-оповідань, що все в них таке цікаве, жалібне або веселе, що так ловко виведено в їх і початок і край. Сидиш, бувало, денебудь у запічку, — про тебе всі й забули, — а ти зориш за всіма, кожне слово ловиш, і серце в тебе б'ється і лице палахкотить.

Пісні співали у нас, як завжди вони в поважній беседі співаються: спершу гості трохи проспівають, а потім хто-небудь почне розповідати про те, що спі- валося; потім знов співають далі. Доволі, бувало, прослухати пісню один раз і вже вона вся од краю й до краю стояла в голові, як видрукувана на папері.

Хоч не дуже великий я був тоді, а знав уже багато пісень і на голос, і на слова.

Знав і „Лимерівни”, і „Недоростка”, і „Чумака”, і „Чайки” і багато інших.

Часом і сам помагав гостям співати разом з бабами та молодицями.

На довго остався у мене в пам'ятку один з таких днів, у котрий я дізнався багато такого, про що я ще ніколи не чув. Був тоді я вже школярем.

Раз приходжу я з школи додому, а в нас — гості. По голосному гомону й по веселих очах гостей бачу, що вони у нас давненько й мабуть, чимало вже випили.

Кинувши хустку з книжками кудись у куток, я тихенько став прохати в матері обідати.

Сипле мені мати обідати, гладить по голівці, а очі в неї сяють і сама усміхається.

„Яка в мене ловка мати, коли весела”, — подумав я.

Обідаю собі десь у куточку, прислухаюся, назираю за гостями.

Дуже смішить мене наш дядько Микита. Знаю я добре, що плохішого чоловіка вже немає, мабуть, і на світі й випив він, знать, не більше, як три-чотири чарки, а розходився чогось так, що й не вдержать його: б'є себе кулаком у груди, трясе чубом, кричить:

— Я — козак! козак!… Де моя шапка, я зараз піду в козаки!

Його умовляють:

— І де там тепер тії козаки?.. Були колись козаки, тепер немає.

— Єсть! — кричить дядько, — їй-богу єсть!

— Та де ж вони? — питають його.

— Десь єсть! — одмовляє.

Насилу його вгамували.

Тимчасом я вже пообідав. Батько побачив мене й покликав:

— А йди сюди, Панасе, — співати будем. — Це ж півчак у мене — похвалився він мною перед гостями.

Ну, а я тому й радий: зразу пурхнув попід столом і опинився на лаві, поруч з молоденькою моєю тіткою; з нею ми вже давно зладились співати.

Тітка зараз мені чарку:

— Та хіба ж ми не вип'ємо, лихо його матері, з оцим чорнявим!

Я був хлопець уштивий, узяв чарку в руку, вклонився гостям, оглянув усіх їх очима й поважно промовив:

— Будьмо здорові!

Потім трохи надпив і чарку поставив.

— Отож гляди, — договорюється тітка, — будеш женитись, то не забудь свахою взяти!

А я не тільки свахою — за жінку взяв би її — така вона мені гарна… Стали співати.

Наступила чорна хмара, Став дощик іти. Благослови, отамане, Намет нап'ясти.

Загорілося моє серце: співаю — аж вуха в мене горять, а тітка виспівує ще дужче, виграє і голосом, і очима та мене близенько тулить до себе: любила вона мене й балувала за мою охоту до пісень.

Сидить мій батько край стола, схилився на руку, заводить смутно:

Усі дуки-багатирі В наметі сіли, — Наше браття, сіромашня, Та й не посміли…

Проспівав, та й голову схилив.

Шкода мені батька: отакий дужий, бородатий, а бач — не насмів!

А дядьки трясуть чубами та бородами, головами кивають, та й собі гудуть стиха:

Та й не посміли.

Очі опускають: що ж, мовляв, удієш — не посміли!

І бачу я, як стоїмо ми всі — і я, і батько — на дощі, гнемося, а дощ нас січе, потьоки за шию пливуть. А дуки в наметі п'ють, співають, та ще й насміхаються з нас. Жаль мене бере, ой який жаль!

„Дарма ж”, — думаю, — „підождіть, як воно буде далі!”

Як угледів пан-отаман — Стало йому жаль: Скинув з себе жупан синій, Та й намет .

„А що, дуки, — кому тепер краще?” — думаю.

А найбільш удовольнило мене, аж засміявся, коли ми з батьком ухопили дуку за чуба та за руку, а — в шию б'є.

Ой не йди, не йди, превражий дуко, Де голота п'є!..

„Ото, щоб не сміявся з нас!” — радію собі.

Як цю доспівали, почали іншу, що мій батько дуже любив і співав на самоті, — ту, що каже:

Мати наша, мати, Де нам тебе взяти…

Якось глянув я в той час на батька й здивувався. Так здивувався, що навіть співати перестав: сидить батько, співає, а на лиці у його одзначається щось чудне, мені незрозуміле і дуже смутне; в очах немов сльози стоять.

„Що це подіялося з батьком? — думаю собі, — чого він так засмутився? Хоч і випив він, та я ж добре знаю, що даром сльози він не пустить”… А батько, як проспівали перші слова, казав до людей, якось чудно всміхаючись:

— Знаєте, яка це пісня? За цю пісню можуть оце всіх нас забрати й запровадити туди, куди й Макар телят не ганяв. Отака ця пісня!

Я вже тоді чув про ті місця, куди Макар телят не ганяє. Серце в мене похололо. Дивлюся на людей, а люди немов про те вже й самі знають, кивають головою та співають ще смутніше:

Поставлю я матір На божничку в хаті…

А потім мій батько став розказувати щось таке цікаве, що я аж на коліна піднявся та слухав. Він розмовляв з людьми про якусь, видно всім відому, Катерину, яка сплюндрувала п'ять або десять десятин землі, а цілий „край веселий”, “степ широкий” разом з усіма людьми, що там жили — занапастила. Дуже потім вразили мене й слова, що я почув далі од батька. Між розмовою він якось сказав:

— Мати наша, Україно, чи тебе нам тепер купити, чи піти заробити?..

І журливо головою кивав і смутно всміхався…

Увечері, коли я ліг спати, я довго думав сам собі перед сном. У голові в мене вихором крутилися нові, перше незнайомі мені, дивні думки.

Перш усього мені здавалося дуже чудним те, що беруть туди, куди Макар телят не ганяє, не тільки за крадіж та за розбій, а що є такі пісні, за які теж можуть туди забрати. Далі я довго думав, на віщо казав батько на Україну — “мати”. Що Україна є той край, де ми живемо, про те я вже знав. Потім пригадав, що колись у школі читали слова: „Наша матушка Россия”. Тоді вчитель пояснив, на що то Росію треба взивати „матір'ю”. Значить, є „матушка Россия”, — думав я, — і є “мати Україна”. І уявлялись мені ці дві матері в образі двох жінок. „Матушка Россия” — то товста сердита пані, котра „чтокає”, як Сашкова мати. І живе та „матушка Россия” десь далеко, а у нас про неї читають тільки діти, як ходять у школу. “Мати ж Україна” уявлялась мені бідною молодицею в очіпку та в свитянці — такою, як хоч би й моя мати.

А найбільше дивним і таємним для мене показалося те, що хоч і беруть за смутні пісні про матір до острогів, та все ж ті пісні співати треба і, співаючи, треба журитись і плакати.

І почував я, що в цьому усьому є щось дуже смутне й таємне, про що знають тільки великі поважні люди.

„Стій же, — думаю собі, — виросту й я такий, як батько, то всього чисто дізнаюсь, а потім вип'ю горілки, схилюся на стіл, та й сам буду співати:

Мати ж наша, мати, Та де нам тебе взяти! Чи тебе купити, Чи піти заробити…

Та співаючи, й плакати буду, а лице в мене буде таке ж сумне й таємне, як у мого батька.

Вечеря

'

У темну кімнату крізь позамерзалі вікна світить місяць. Великі шиби уквітчалися гольчастою сосниною, перістим папоротником, шовковою травою і всякими іншими дивовижними візерунками, що вишив та вимережав славний морозенко; можна було подумати, що то справді був крижаний будинок північної чарівниці-царівни, а не кватира земського вчителя Петра Недбая, в якій ради святого вечора забув протопити шкільний сторож дід Гордій. Сам Недбай лежав у темному кутку на ліжку, закинувши ноги на бильця, солодко марив про те, що добре було б піти в хату до якого-небудь селянина й повечеряти кутею з медом та пиріжками. Зародилася в його така думка зразу після обіду, де-далі виринала все ясніше й під вечір, коли під грудьми почало щось ссати, вона так засіла в голові, що нічого іншого туди ніяк не можна було упхнути. Коли ж ніхто не прохав його на вечерю, а самому втручатися в чужу сім'ю в цей Святий Вечір йому не хотілось. Тяжко вгадати, чим закінчилися б його думки, коли б під вікнами не зашуміли чиїсь сани й перед самими дверима школи не почулося голосне: „тпру!” Думка, що сльотою прив'язала, зразу полинула од Недбая, і він, піднявши голову, поглянув стурбовано крізь мерзлі вікна, та нічого не побачив. Тимчасом заскрипіли в коридорі заморожені чоботи, й у кімнату помалу всунулась довжелезна постать у кобеняці і в сивій шапці.

— Чи є хто в хаті? — почувся ніжного тембру високий голос. Недбай схопився з ліжка.

— Земляк! — радісно крикнув він на всю кімнату, впізнавши по голосі гостя, — а ти ж казав, що на свята до батьків поїдеш?

— Ні, братухо, не вдалося, чорт би його забрав, — голосно одповів той, стягуючи з себе всяке барахло. — Та чого це в тебе темно? — давай світла! — не повезло, кажу, мені цими святами, — казав він далі, — зовсім уже був зібрався в дорогу, пішов у волость за жалуванням і тут тобі й скоїлась причина.

Засвітили лямпу, і незграбна постать, вилізши з кобеняка, стала гнучким, високим хлопцем з худощавим делікатним лицем; сірі дитячі очі світилися щирістю і самі прохалися до серця. То був сусід по школі й товариш Недбая — Петльований. Сам Недбай, кремезний, опецькуватий хлопець з розкудовченим чубом і заспаними, трохи насмішкуватими карими очима, був прямою протилежністю гостеві.

Свіжий голос Петльованого зразу засипав тиху кімнату життям і звуками. Недбай поглядав приязно на товариша, слухав, усміхався.

— Так от і маю я святкувати в своїх Щупиках, — доводив краю своїй розмові Петльований. — Цими днями все таки було загляне в школу то те, то інше, і воно немов веселіш було, а сьогодні, знаєш, кожне держиться своєї господи і я увесь день так собі, як неприкаяний, ходжу по спустілій школі; нема до кого словом обізватися, а ти ж знаєш мою вдачу: ніяк не всиджу, щоб не поговорити з ким. А це перед вечором, як згадав, що скрізь тепер по хатах зайшло свято і люди кутю оправляють, то з усіх кутків моєї школи повіяло такою нудьгою, що хоч собакою вий. То я й надумав: махну я до земляка, та просидимо вдвох з ним цей вечір, порозмовляємо щиренько, домівку згадаємо.

Через невеликий час Петльований скоренько ходив з кінця в кінець по кімнаті, розмахував руками й говорив без перестану. Недбай тимчасом прийняв свою звичайну позу на ліжку, стежив за товаришем лінивими, проте пильними очима й добродушно посміхався.

— Знаєш, їду оце я твоїм селом, — казав, граючи очима, Петльований, — а хлопчики по вулицях шмигають по снігу з вузликами: вечерю носять до хрищених, і у мене зразу виринув у голові малюнок з дитячого життя мого: по хатах горять привітні вогники, на дорозі сніг яскриться, скрізь по вулицях шумлять сани… ми з сестрицею їдемо своєю буланенькою, на одно око сліпенькою, веземо до бабусі вечерю. Нам чогось так весело, регочемося, борюкаємося на санях, конячку підхльоскуємо… ньо, маленька! ньо, сліпенька!.. а вона, знаєш так жваво головою потріпує, тюпає собі… Що, може не любо? — з щасливою усмішкою звернувся він до Недбая.

— Ні, нічого собі! — щиро сказав Недбай, — ти, брат, щодо поезії, того… ну-ну, катай далі, — додав він, закурюючи цигарку й готуючись слухати далі.

Петльований соромливо всміхнувся і почав знову.

— І от вертаємося од баби додому, а вдома вже вечеряти збираються; в хаті, знаєш, прибрано, лавки вимиті, стіл засланий килимом, якого тільки в рокові свята виймає мати із скрині. По стінах скрізь розві- шані рушники, червоні, червоні, аж по хаті від них видніє. На покуті стоять у сіні горщики з кутею та узваром. Перед іконами лямпадка горить. Помолившись, розсаджуємося круг столу. Сім'я наша була велика, не вміщалася за столом, і мене з сестрою, як найменших у сім'ї, завше садовили обідати десь окремо, тепер же всі зсовувались, пускали й нас за стіл і ми аж сяяли од щастя. Батько сидить на покуті, а перед ним височенна гора пиріжків, паляниць і всякого іншого добра; тільки голова його і виглядає із-за них. Він зовсім ховає голову й питає: — чи бачите мене, діти? — А ми вже знаємо, що треба казати: не бачимо тату! — всі, як один, кричимо. — Пошли ж, Боже, щоб і на той рік не побачили! — Пошли, Боже! — вигукуємо так, немов би ми були звідтіля за версту. А мати сидить край стола, зіперлася на руку, всміхається…

— Ні, що не кажи, — додав зідхнувши Петльований, — а в наших народніх звичаях є багато чогось такого щирого, теплого…

У Недбая давненько вже почало знову ссати під грудьми й він, мало слухаючи товариша, намагався пригадати, чи не залишився денебудь у його який сухий калач, або хоч шматок хліба.

— Коли б хоч кусок дерева погризти, аби не нудило так, — думав він; та він добре пам'ятав, що ще вчора ввечері він доїв останнього бублика. Ковтнув слину й став прислухатися знову до слів Петльованого.

Аж той чогось спинився, замовк, покліпав очима й, перемінивши голос і почервонівши, стиха промовив:

— Слухай, земляче, — чи не знайшлося б у тебе того… чого-небудь із'їсти, хоч би шматок… я, бачиш, сьогодні забув пообідати, так немов того…

Надбай підвівся з ліжка, почухав голову…

— Така, брате, справа, що хоч заріж — нічого не знайдеш, — винувато промовив він.

— Ага! — скоренько сказав Петльований і ще більш почервонів, — ну, нічого, я так…