Українська Міжпартійна Асамблея — Виклик Системі

<!--

Українська Міжпартійна Асамблея — Виклик Системі

Григорій Приходько

ВИДАВНИЦТВО «СПОЛОМ»

2007

Передмова до книжки. Вступ. <!--

Ви́клик Систе́мі — віківерсія книжки Григорія Приходька «Українська Міжпартійна Асамблея — Виклик Системі». Перша частина книжки була надрукована в 1998 р. в журналі «Український час» . Книжка видана за ініціативи, організації і фінансування подружжя Юрія і Олесі Дячишин.

Передмова до книжки

Автор книжки «Українська Міжпартійна Асамблея» Григорій Приходько належить до когорти дисидентів. Для нього права і свободи людини органічно пов’язані з державною незалежністю нації. Свою філософію він реалізовував у створенні й діяльності альтернативних до влади й до опозиції структур. Чітке бачення національної проблематики, цілеспрямованість і енергія дозволили йому, на рубежі 1980-1990-х років стати лідером двох політичних організацій: Української Національної Партії і Української Міжпартійної Асамблеї .

Ідея діяльності цих організацій полягала в громадянському самовизначенні людини і в явочному, несанкціонованому владою творенні передумов національної держави. Правилом автора книжки було: творити Українську державу, а руйнувати тільки те, що перешкоджає творенню.

Своєю діяльністю Григорій Приходько протипоставив себе владі і опозиції, як залежним від зовнішніх сил утворенням, і ставив під сумнів їхню спроможність домогтись правдивої незалежності для нації і реальних прав та свобод для людини.

Ригоризм до ідейних противників, безкомпромісність в меті, які від лідера передались очолюваним ним організаціям, спричинились до замовчування лояльними до влади істориками цілого напряму в національно-визвольній боротьбі українців в останні роки існування СРСР.

Щоб заповнити прогалину в національній пам’яті, автор пропонує читачам свій історіософський погляд на деякі процеси державного унезалежнення України.

Про автора книжки: Народився 20 грудня 1937 року. Освіта вища. В грудні 1973 року заарештований за звинуваченнями в антирадянській агітації та пропаганді з метою підриву або ослаблення радянської влади. Засуджений до 5 років ув’язнення. в таборі суворого режиму. Звільнений по закінченню терміну ув’язнення.

Вдруге заарештований в липні 1980 року за таким самим звинуваченням. Засуджений до 10 років ув’язнення і до 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Вирок встановив відповідний режим ув’язнення: перші 5 років – тюрма, наступні 5 років – табір особливого режиму.

Звільнений з ув’язнення в липні 1988 року в зв’язку зі зміною політики керівництва СРСР і розформуванням політичних таборів.

З часу звільнення і до реабілітації в липні 1992 року був під адміністративним наглядом.

Реабілітований за обома вироками, однак самі вироки влада скасовувати відмовляється.

Олеся Дячишин

Вступ

Феномен Української Мiжпартiйної Асамблеї (УМА) до цього часу не має адекватної оцінки у вітчизняній політичній літературі. Частково тому, що історія УМА має два, концептуально різні періоди (перший з 1 липня по 22 грудня 1990 року, другий - з 22 грудня 1990 року до перетворення цієї структури на УНА), а частково тому, що УМА була позасистемною структурою, а отже, не вписується в категорії і уявлення офіційної ідеології. Тож сприйняття УМА демократичними авторами бували полярними, хоч спостерігалась методологічна спільність, зокрема, спроби пояснити це загадкове явище особливостями його iнiцiаторiв.

Наприклад, в щирому намірі захистити УМА від ортодоксів тодішньої офіційної преси, «парадоксальність» Політичної Заяви першої сесії УМА автори пояснюють не особливістю, притаманною цій політичній структурі, а особистими якостями лідера Української національної партії Григорія Приходька .

Автори не розшифровують «особисті якості». До цього вдається інший автор. Відзначивши «нікчемність» всіх п'яти iнiцiаторiв УМА: Юрія Шухевича, Анатолія Лупинiса, Павла Скочка, Сергія Бабича і Григорія Приходька, останнього він виділив особливо як «зловiснiшу особу», у «послужному списку» якої автор знаходить утворення партійних організацій (націоналістичних - Г.П.), «авантюрні вимоги масового володіння зброєю» i т.д. . Так чи інакше демократичні автори визнавали революційну спрямованість УМА, а особливість їхніх епітетів пояснюється вірою тодішніх демократів в еволюційний шлях перетворення СРСР на конфедерацію . Революція, на їхню думку, могла лише нашкодити демократії.

Я уникаю оцінок, якi давала офіційна преса iнiцiаторам УМА, оскільки важливо розкрити особливості не iнiцiаторiв, а самого явища, яке, як правило, вважали складовою опозиції, а сама опозиція, до якої належали і вище цитовані автори, безпідставно вбачала в позасистемних явищах своїх конкурентів. Ні УМА, ні споріднені з нею позасистемні структури не були (i не могли бути) конкурентами ні Руху, ні іншим внутрішньо системним опозиційним структурам. УМА була конкурентом самої Системи.

Подаю тлумачення деяких вжитих в цій праці понять.

Політика

Політика в офiцiйнiй політології означає

«по-перше, вияв інтересів окремих осіб, соціальних груп, їх зіткнення і протиборство; по-друге — спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому началу, більш значущому й обов'язковому».

Отже, в офiцiйнiй політології єдиним мотивом політики є інтерес. Цей мотив за своєю природою є егоїстичний, i він допомагає пояснити лише тi політичні процеси в Системі, якi спонукувані ним. Але він безплідний, коли йдеться про процеси, що спонукувані альтруїстичним мотивом. Тож в полі зору офіційної політології відсутні явища пасіонарного ґатунку, зокрема, національно-визвольна боротьба, яка звичайно ж є політикою, але альтернативною до офіційної політики.

Пасiонарна інтенція, в силу її альтруїстичної природи, є альтернативою по відношенню до інтересу, i в національно-визвольній боротьбі вона є панівним мотивом. В боротьбі ОУН і УПА, наприклад, не можна виділити більш-менш значимі інтереси ні осіб, ні соціальних груп. Розкол в самій ОУН був спричинений не егоїстичним інтересом, а пошуком способів ефективнішої боротьби. Ця тривала жертовна боротьба була натхнена одним пасiонарним поривом.

В офiцiйнiй політиці так само присутній альтруїстичний мотив, але в силу панування чужої, несумісної з українським моральним законом цивiлiзацiйної парадигми, офіційна політична наука фетишизує егоїстичний інтерес, а відтак і офіційна політика набирає натуралістичного змісту, відкидаючи моральний закон і ошляхетнюючi здобутки культури.

Система

Система панування або просто Система — поняття більш обширне, ніж політична система. Воно містить, окрім легальних та санкціонованих владою політичних структур, норм і принципів політичних відносин, ще структури й норми ідеології, відносин соціальної ієрархії, культурної та релігійної політики і контролю над націями. Радянська Система була колоніальною, а відтак заперечувала суверенітет української нації, її вірування, звичаєве право і соціальну структуру. Українська культура і моральний закон були під тиском частково вестернiзованої ординсько-московської парадигми. В той самий час радянська Система була складовою світової Надсистеми: мала дипломатичні відносини з переважною більшістю країн світу, була членом ООН, входила в структури колективної безпеки, політичної й економічної співпраці, тощо, i сама переживала політичну вестернiзацiю. Політичні й соціальні процеси, що протікали в радянській Системі, заторкували стабільність світової Надсистеми, i за певних умов могли порушити досягнуту після Другої світової війни рівновагу. Тому зусилля урядів ядерних країн Заходу на збереження радянської імперії не були проявом любові до росіян чи до комуністів. Стабільність Надсистеми i, найперше, безпека тих країн були i є для них пріоритетом. Однак, політична вестернiзацiя радянської Системи (прийняття Гельсінських домовленостей, лiбералiзацiя режиму, економічна реформа) позбавляли її перспективи, i тим самим посилювали загрозу дестабiлiзацiї світової Надсистеми.

Найзагрозливiшим для світової Надсистеми вкінці 1980-х років був розпад СРСР. Тож не випадково на Заході виникло порівняння ймовірного розвалу СРСР з утворенням «чорної діри», яка поглине цивiлiзацiю . А відтак нацiоналiстична концепція боротьби українців за незалежність і доктрина національної держави в вкінці 1980-х років стали альтернативою геополітичній стратегії збереження двохполюсної схеми світу як умови рівноваги світової Надсистеми.

Опозиція

Опозиція є складовою Системи. Її метою є перебрання влади в Системі. А оскільки національно-визвольна боротьба руйнує Систему, то цим вона загрожує інтересові опозиції. Відповідно реагувала опозиція, користаючись всілякою нагодою, щоб продемонструвати своє несприйняття нацiоналiстiв :

«Про нас писали, що ми захищаємо і оправдовуємо бандерівців... Але ми ніколи не говорили, що захищаємо і оправдовуємо ОУН. Якщо мені хтось це скаже, то я ту людину викличу на дуель» .

Якщо В’ячеслав Чорновіл був готовий загинути на дуелі, щоб зберегти націонал-демократичну цноту, то Іван Драч, в силу професійної звички, апелював до режиму" :

«вживати слово «націоналіст» треба було б заборонити в Україні років на десять як найобразливіше, як таке, що шельмує людську гідність».

Соціальна ізоляція нацiоналiстiв, що було одним із завдань опозиції, i що опозиція здійснювала успішно, давало їй потужну підтримку політичного Заходу. Однак було б помилкою вважати, що позірна опозиція в Україні була самоврядним утворенням. Вже згодом Євген Марчук привiдкрив таємницю «успіху» Руху в серпневі дні 1991 року. Це він, Марчук, організовував «мітинги, демонстрації і так далі» проти ГКЧП . Треба думати, що це не єдина демократична акція генерала КГБ Марчука. А відтак і опозиція 1988-91 років в Україні — це явище ширше, ніж те, що знайшло висвітлення в працях українських дослідників. УГС, Рух, а потім партії демократичної ідеології — то лише видима частина опозиції. Організаційне й ідеологічне ядро її знаходилось в надрах самої влади. Воно й нині лишається прихованим.

Формальне унезалежнення України, що було кероване цим ядром, частково підтвердило прогноз В’ячеслава Липинського про те, що Україна буде унезалежнена комуністичною аристократією. Остаточно прогноз Липинського підтвердиться в тому разі, якщо тепер вже посткомуністична аристократія спроможеться встановити суверенітет нації на всій території держави.

Видатну роль ключових фігур колоніальної влади в розвалі СРСР заперечити неможливо, i українці можуть гордитися руйнівним талантом своїх краян. Але по розвалі імперії вони зберегли владу в руках психологічно й політично несуверенної колоніальної номенклатури, а тим самим заклали умови відновлення імперії. Нація і на цей раз не досягла своєї мети. Її лідери ще не підрахували соціальні, духовні й інтелектуальні втрати, якi нація несе нині в напівколоніальному станi, i понесе в майбутньому внаслідок її орієнтації знову на чужі цінності.

Соціальна ізоляція нацiоналiстiв, блокада їхніх теоретичних надбань, що триває й нині, позбавило українців свободи вибору у встановленні властивого їм способу життя. Властиво український варіант соціального й політичного устрою, того устрою, що витікає з морального закону українського народу, так і залишився в латентному станi. Україна стала формально незалежною державою. Але посилення сировинної й ідеологічної залежності від Росії та експансія російського капіталу, водночас з форсованою вестернiзацiю правової й соціально-економічної систем без адаптації їх до властиво українських цивiлiзацiйних норм і принципів знову дезорієнтує громадян, а відтак посилює ординські начала влади, дезинтегрує націю і робить її полігоном нового соціального експерименту.

Альтернатива

Альтернатива. За деякими ознаками вона подібна до опозиції. Принциповою її вiдмiннiстю є мета. Метою українського націоналізму є суверенна влада нації на етнічній території, яку має забезпечити незалежна суверенна і соборна українська держава. Саме ця мета, яка не може бути реалізована без зруйнування колоніальної Системи, зумовлює позасистемнiсть національно-визвольної боротьби. Організація цієї боротьби є альтернативною до політики влади колоніальної Системи за виживання і до боротьби опозиції за владу в Системі. Влада колоніальної Системи і опозиція їй рівною мірою є стратегічними противниками Націоналістичної Альтернативи .

Опозиція зберігає колоніальну Систему, але намагається її модернізувати, зокрема, перетворити унітарну імперію на федерацію чи конфедерацію, реформувати економіку, лібералізувати політичний режим, тощо.

Націоналістична Альтернатива руйнує колоніальну Систему, щоб замінити її принципово новою — національною Системою. Українська Альтернатива прагне витворити на українській території не просто систему, що вийшла з підпорядкування метрополії, а й таку, в якій зліквідовано ординський принцип влади.

Національна держава має поставати на гуманістичних засадах морального закону українського народу. Для прикладу наведу формулювання мети двох партій, що виникли в 1990 році:

а) опозиційної :

«Об’єднана соціал-демократична партія України (ОСДПУ) ставить за мету перетворення нині існуючого на території республіки суспільства на суспільство, побудоване на принципах демократичного соціалізму у тому розумінні, як їх визнає світова соціал-демократія»;

б) альтернативної — УХДП :

«Досягнення повної політичної незалежності України як держави — віковічного права українського народу бути вільним народом на власній землі».

Як бачимо, партійна мета ОСДПУ і УХДП розходяться принципово. Якщо УХДП домагається повної незалежності як гарантії для народу бути вільним, тобто жити за власними звичаями й вподобаннями, то ОСДПУ не визнає за українцями такого права. Вона орієнтована на чужі принципи, критерієм вибору яких є не воля народу, а визнання цих принципів ( мабуть, мається на увазі санкція?) «світовою соціал-демократією».

Офіційна політологія не має категорії «альтернатива». Вона знає альтернативні рухи . Але альтернативні рухи заторкують лише певні підсистеми: екологію, молодіжні проблеми, тощо, в той час як Націоналістична Альтернатива кидає виклик всій Системі.

P.S. Публіцистику Григорія Приходька див. тут

Джерела

Партія <!--

Партія

Геополітичний контекст

Світова Надсистема на середину 1980-х років витворилась як двохполюсна, центрами якої стали США і СРСР. Вона мала розвинуту систему безпеки, в тому числі й запобігання ядерній війні. Разом з тим, в середині 1980-х років світова Надсистема увійшла в глибоку кризу. Особливу небезпеку для її стабільності становив можливий розпад СРСР.

Ключовим мотивом в збереженні СРСР для політичного Заходу був контроль над його ракетно-ядерною зброєю. Захід побоювався, що подальша деградація радянського режиму посилить відцентрові рухи, внаслідок чого виникне громадянська війна, i ракетно-ядерна зброя опиниться в руках нацiоналiстiв. I оскільки ядерні ракети на території України були націлені на США, то посилення українського націоналістичного руху сприймалось американським істеблішментом як симптом наближення світової ядерної війни.

Ядерний психоз на Заході був спровокований не намірами нацiоналiстiв розв'язати ядерну війну. Націоналісти ніде й ніколи не заявляли про подібний намір. Навпаки, були заяви нацiоналiстiв, що вони не можуть брати на себе вiдповiдальнiсть за поведінку ядерних ракет, коди для запуску яких і пункти управління якими знаходяться в Москві. Вони відкрито висловлювали бажання позбутися всіх чужих стратегічних ракет . Але для американської еліти раціональні доводи не важили — для неї переконливішою була українофобія, яку нагнітала «вільна» преса, використовуючи пропагандистські штампи радянських ідеологів.

Уникнути світової катастрофи Захід сподівався через збереження СРСР. Задля збереження імперії він спонукав її режим до вестернiзацiї, вбачаючи в цьому універсальний спосіб угамування суспільних пристрастей.

Західні політики були впевнені, що мешканці СРСР будуть вдячні радянському керівництву за Перебудову , i на знак вдячності відмовляться від прагнень до національної свободи. Але цього не сталось. Ні дипломатичні зв'язки, ні таємні угоди про розподіл сфер впливу, ні світові (ООН) й регіональні (РЕВ, НАТО і т.п.) структури, ні надпотужні кредити не могли зупинити розпад СРСР. Інтенсивна лiбералiзацiя режиму викликала не вдячність пiдрадянських народів, а бажання скористатися нагодою, щоб вирватися з цупких обіймів метрополії. Відцентрові рухи посилились не тільки в «союзних» республіках, а й в регіонах Росії.

Радянський режим катастрофічно втрачав легітимність. Але до масових репресій з метою придушення націоналістичних рухів він вже не міг вдатись. Влада імперії на кінець 1980-х років була розколота по всій вертикалі. Тож, перш ніж вдатись до репресій проти націоналістичних рухів, влада мала подолати внутрішній розкол, що не можливо було зробити без придушення «перебудовних» сил в самій владi. А оскільки розкол стався і в силових структурах імперії, то придушення «перебудовних» сил провокувало громадянську війну.

Безвихідь для радянської імперії спонукала уряди могутніх країн Заходу до пошуку мирного розв'язання політичної кризи в СРСР зі збереженням контролю над ракетно-ядерною зброєю. Все очевиднішою ставала приреченість СРСР. Тож закономірно виникла концепція керованого демонтажу імперії. Для цього Захід шукав в Радянському Союзі сили, на якi він міг зіпертись. Ці сили повинні були, по-перше, бути лояльними до контролю Заходу над процесами в СРСР, а по-друге, мати вагомий вплив на тi самі процеси. Природно, що в радянському суспільстві такі сили можна було знайти тільки в надрах партiйно-державної номенклатури. Сприятливою для цього обставиною був страх номенклатурників перед своїм суспільством, особливо, перед націоналістами.

Внутрішньополітичне становище СРСР

На середину 1980-х років моральна й економічна деградація радянської імперії зайшла так далеко, що без докорінних реформ подальше існування СРСР як полюса світу ставало неможливим. Один лише приклад: за сорок повоєнних років в цивільних галузях промисловості СРСР відстав технологічно від Заходу на 30 років! Що ж стосується радянської моралі, то її й порівнювати не коректно.

Високий технологічний рівень утримувався лише в галузях озброєнь. Зате корупція ставала тотальною. Очевидно, що при технологічному відставанні і моральному розпаді, яких СРСР вже не міг подолати без глибинної перебудови, радянська імперія неухильно скочувалась на другорядні ролі в світовій політиці.

Реформи, якi давали б нове дихання імперії, мали бути ліберальними. Але лiбералiзацiя політичного режиму загрожувала розвалом СРСР, що доведено остаточно подіями 1991 року. Тим не менш, радянське керівництво пішло на реформи, сподіваючись через оздоровлення економіки і зростання добробуту схилити населення республік до збереження СРСР.

Тотальна реформа СРСР вимагала гласності і відкритості влади та свободи політичної й громадської діяльності. Іншими словами, перебудова, що започаткована правлінням Горбачова, на думку її iнiцiаторiв, мала привести СРСР до цілісної ліберальної країни на взірець США.

Цей задум був підготовлений не лише теоретиками влади, а й доперебудовною опозицією, до якої я відношу гуманістичний (дисидентський) i технократичний рухи. Але його реалізація, тобто Перебудова, повела не тільки до критичного переосмислення сутності чинних тоді суспільних систем, а й викликала до життя відцентрові сили.

З кінця 1970-х років керівництво КПРС організовувало дослідження проблем переходу від соціалізму до капіталізму. Враховуючи трагічний досвід аристократії Російської імперії в 1917 і в наступні роки, яка втратила контроль над суспільством, радянська номенклатура вживала заходи для збереження свого контролю над громадськими процесами. З цією метою вона здійснювала глибокий маневр. Перебудова в СРСР мала повести до політичного плюралізму. Але цей плюралізм номенклатура намагалася зробити керованим, тож в терміновому порядку стали виникати креатури режиму під маскою опозиційних структур.

Одним з завдань керованого політичного плюралізму в Україні була соціальна ізоляція українських нацiоналiстiв. Паралельно з санкціонованими владою виникали й самостійні, несанкціоновані громадські й політичні організації. Контроль над ними режим встановлював через iнфiльтрацiю в них агентів спецслужб. Iнфiльтрацiя була масованою, що й дозволило врешті-решт зберегти владу в руках колоніальної номенклатури після формального розвалу СРСР.

Радянське керівництво не було впевнене в успіху перебудови. Тож воно готувалося водночас і до втрати влади. З цією метою воно вивезло за кордон на рахунки створених ним фірм крупні суми грошей. Частину грошей воно залишило в середині імперії і започаткувало тіньову приватизацію державного майна.

На кінець 1980-х років, коли стало очевидним, що імперію врятувати не вдасться, частина радянської номенклатури, на яку Захід зробив ставку, прийняла концепцію керованого демонтажу імперії. А вже в 1991 році, за підтримки населення, яку забезпечили її громадські креатури, вона влаштувала «парад суверенітетів», чим остаточно знейтралізувала вплив нацiоналiстiв, i таким чином утримала владу в своїх руках. На найвищих посадах в країнах СНД так чи інакше опинились особи з найвищого щаблю імперської влади.

Ставлення Заходу до політичних сил в Україні

В цій, безвихідній для СРСР, ситуації для України вимальовувались два сценарії подальшого перебігу подій:

а) альтернативний — розгортання національно-визвольного руху, революційний зрив, усунення колоніальної адмiнiстрацiї від влади, перебрання влади націоналістами, проголошення відновлення Української держави;

б) опозиційний — керована дезинтеграція імперії до рівня конфедерації або федерації зі збереженням громадського спокою, а отже, i зі збереженням контролю над ядерною зброєю.

Альтернативний сценарій ідеологічно ставав новим етапом боротьби нацiоналiстiв 1940-50-х років, i кінцевою метою мав здобуття нацією суверенної влади на всій території України. Суверенну владу альтернативники розуміли як владу, що витікає з національної волі, i яка спроможна втілювати національну волю в структурі і в правових нормах держави. Тобто, альтернативники тлумачили самостійність нації як заперечення диктату зовнішніх сил. В той самий час вони визнавали, практично відстоювали і мали намір впроваджувати в Українській державі гуманістичні цінності і політичні технології, що пройшли успішну апробацію в правових державах з громадянськими суспільствами.

Єдиною і принциповою умовою запозичення світового, в тому числі й західного, досвіду є адаптація його до звичаєвого права українського народу. Цим альтернативники відрізнялись від націонал-демократів, якi a priori вважали, що права людини, економічні, соціальні та політичні стандарти Заходу є цінностями універсальними, тобто такими, що не підлягають адаптації.

I справа тут не в амбіціях альтернативникiв. Українці мають власні засади гуманного соціального й політичного устрою. Ці засади витікають з їхнього морального закону, а отже, заперечення владою цих засад є дискримінацією за національною ознакою. Що ж стосується міжнародних актів з прав людини в Україні, то для забезпечення їхньої ефективності, їх необхідно доопрацьовувати в дефiнiцiях і доповнювати можливостями реалізації прав.

Нехтування необхідністю адаптації запозичених ззовні правових норм до звичаєвого права народу призводить до тотального правового нiгiлiзму і до дискримінації переважної більшості населення. Нині чинна правова система, через неадаптованість, не гарантує можливості реалізації прав людиною. Передбачений Конституцією захист прав в суді породжує безправ'я, бо людина не має коштів, якi були б достатніми для задоволення меркантильних інтересів судової системи. А безоплатного універсального арбітра чинна правова система не має. Відтак переважна більшість населення опинилась поза чужою для неї правовою системою.

Альтернативники не мали наміру закривати Україну від зовнішнього світу. Але у зовнішньому свiтi Україна, за їхньою ідеологією, мала постати як самодостатня нація, яка спроможна жити за власними вподобаннями, i яка не потребує ні зовнішніх гарантів незалежності, ні повчань, ні гуманітарної допомоги. Її людський, природній і промисловий потенціал достатній для того, щоб самій стати гарантом і помічником слабим націям.

Альтернативний сценарій виводив Україну на світову арену як сильного конкурента могутніх країн атлантичної цивiлiзацiї. Природно, що цей сценарій не міг викликати симпатії у урядів тих країн. А якщо врахувати, що на території України був розташований потужний ракетно-ядерний арсенал, який націлений на США, а альтернативний сценарій не допускав зовнішнього диктату, то зрозуміло, чому альтернативники були оголошені як екстремісти, i чому ними стали залякувати наївних і в Україні, i на Заході.

Опозиційний сценарій допускав формальне унезалежнення України, хоч націлений був на децентралізацію та лiбералiзацiю СРСР . Разом з тим, він зберігав владу в руках номенклатури колоніальної адмiнiстрацiї, а формальну незалежність і демократичний режим гарантував підконтрольністю влади «гарантам незалежності» — головним чином урядам Росії і США. Звідси й прихильне ставлення політичного Заходу до опозиції в Україні, хоч уряди західних країн знали, що опозиція — це, за незначним винятком, якраз є тi люди, що чинили владу в «імперії зла». Прихильність урядів західних країн до опозиції, яка проявлялась в моральній, політичній і фінансовій підтримці, допомагала їй не тільки встояти перед ортодоксальними силами імперської влади, а й соціально ізолювати нацiоналiстiв та перехопити у них iнiцiативу в громадських рухах.

Між іншим, соціальна ізоляція нацiоналiстiв, якій сприяв і уряд США, заклала підвалини поразки національного суверенітету та демократії, яка проіснувавши недовго, поступилась компрадорській олігархії. Бо, як застерігали свого часу націоналісти, вовки в овечій шкірі залишились таки вовками, незалежно від адреси метрополії.

Ілюстрацією ставлення США до політичних сил в Україні можуть служити рекомендації дослідного інституту США Heritage Foundation в 1991 році американському урядові :

«Беручи до уваги зростаючу важливість європейських республік СРСР, Америка має встановити безпосередні відносини з їхніми урядами, без огляду на те, прямують вони до незалежності чи ні... Якщо демократично обранi уряди в цих республіках приймуть владу й оголосять незалежність, президент США має простягнути дипломатичне визнання за умови, що це відповідає американським інтересам і не викличе насильства всередині Радянського Союзу… Стратегія Руху полягає у здійсненні ідеї незалежності через такі існуючі органи, як Верховна Рада України, хоч iншi організації вважають подібний підхід малоефективним. Зокрема, цієї думки дотримується Українська національна партія, очолювана Григорієм Приходьком... Приходько сказав речникам «Геритидж Фаундейшн», якi відвідали Україну у травні 1990 року, що боротьба за незалежність України вимагає утворення власних збройних сил».

Вимога ненасильства, яку висував уряд США до політичних сил в Україні, як видно з вищенаведених цитат, означала недоторканість колоніальної номенклатури, що автоматично залишало владу в її руках. Альтернативникiв така перспектива не могла задовільними, бо кадрова спадковість влади автоматично забезпечує її парадигматичну спадковість.

Поняття «насильство» використовувалося радянською пропагандою спекулятивно для дискредитації нацiоналiстiв, яким та сама пропаганда приписувала насильство, як начебто єдиний визнаний ними спосіб розв'язання будь-якого конфлікту.

В реальному житті жодна політична сила не може скочуватись до такого примітиву. Насильство є одним із способів політики —перш за все державної. Альтернативники не заперечували можливість застосування насильства проти колоніальної номенклатури. Але їхнім наміром було не насильство, а перебрання влади від номенклатури. Вразi розуміння номенклатурою безперспективності спротиву революційній владi, жодних репресивних дій проти неї не могло бути. Не забуваймо, що для насильства потрібні ресурси, а у революційних сил ресурсів обмаль.

Моральний стан суспільства

Визначальною детермінантою політичної активності iнтелiгенцiї був страх. Страх перед владою імперії, який породжений трагічним досвідом попередніх десятиліть. I страх перед націоналістами за свою колаборацiю з метрополією. Головним чином страх перед націоналістами був поширений серед інтелігентської верхівки, яка була об’єднана в творчі спілки і виконувала, за висловом чільних діячів цих спілок, роль ідеологічного цеху КПРС. Але головна провина полягала не в iдеологiчнiй цеховостi. Верхівка iнтелiгенцiї виконувала ще й роль літературного та мистецького жандарма щодо своїх колег. Причетна вона й до політичних доносів та до так званих ідеологічних експертиз творів своїх колег на замовлення КГБ, що служило кримінальним обґрунтуванням для ув'язнення нацiоналiстiв та релігійних і культурних діячів.

Подвійний страх не давав iнтелiгентськiй верхівці можливості вибору. Вона або мала колаборувати й надалі, тобто діяти за сценарієм своїх кураторів з КГБ та ЦК КПУ, або втратити соціальний статус, який встановлювали для неї тi самі куратори.

Така оцінка морального стану української iнтелiгенцiї в УРСР не давала альтернативникам можливості зіпертися на неї. В той самий час владні «перебудівники» зробили ставку на iнтелiгенцiю, в першу чергу на її верхівку, культ якої був досить поширений завдяки засобам радянської пропаганди та особливостям культурної політики в УРСР.

Iншi активні верстви населення, зокрема, офіцерство та інженерія не мали властивого iнтелiгенцiї страху, але вони перебували під її ідеологічним впливом. Як люди, що психологічно відсторонені від незрозумілої їм політики, в своїх симпатіях вони орієнтувались на iнтелiгенцiю. Їм особливо імпонувало те, що iнтелiгенцiя стала в опозицію і проголошувала привабливі гасла демократії, прав людини, свободи слова й совісті, права приватної власності.

Окремою групою суспільства були люди, що традиційно опонували владi, i за своє вільнодумство карались в тюрмах, але не каялись. В 1987-88 роках всі ці люди опинились на волі, i активно включились в громадське життя. Для влади ці люди становили особливе зацікавлення. Без відкритої опозиції цих людей влада не могла довести західному світові свою щирість в намірах перебудуватись на демократичну, ідеологічно терпиму й політично плюралістичну владу, чого так наполегливо домагався від неї Захід.

Частина цих людей, що прагнули відкритої опозиції, змушені були уникати вимог державної незалежності нації. Вони стали засновниками новітньої націонал-демократії, яка проголосила намір боротися за децентралізацію та демократизацію СРСР . Цим вони уникали звинувачень в екстремізмі, а заодно здобували терпимість влади та прихильність урядів західних країн.

Під поняттям «екстремізм» влада й опозиція мали на увазі вимоги державної незалежності України. При чому, способи здобуття незалежності спочатку не мали значення (вже тоді, коли США погодились на розвал СРСР, «екстремізмом» стали називати рух за утворення національних збройних сил і вимоги усунення колоніальної номенклатури від влади). До «екстремістів» були віднесені як мілітаристи, так і пацифісти, як організовані нацiоналiстичнi групи, так і окремі особи — всі, хто тим чи іншим способом домагався незалежності або висловлювався на її користь.

Перехід націонал-демократів до лав опозиції ослабив інтелектуальний і організаційний потенціал альтернативникiв, i в той самий час забезпечив демократичний імідж влади. Тож вже в 1988 році опозиція, а відтак і влада здобули стратегічну перевагу над націоналістами. Альтернативники тепер опинились не тільки між молотом влади і ковадлом демократичного Заходу. Ударною силою проти них стали їхні колишні співкамерники. Свою опозиційну активність проти альтернативникiв вони проявляли в апеляціях до закордонних засобів масової інформації з вимогою не надавати ефір і газетні площі для «екстремістів».

Націонал-демократи помилились, коли активність альтернативникiв сприйняли як конкуренцію. З боку альтернативникiв конкуренції не було — було безкомпромісне заперечення асиміляції націонал-демократів в Систему, i було щире прагнення повернути їх до національної ідеї, щоб віддати їм лідерство в Альтернативі. Але політичною справою для них стала конкуренція з альтернативниками. А відтак, поза їхньою волею, ідеологічним змістом націонал-демократії до квітня 1990 року стало відволікання уваги українців від ідеї незалежності, дискредитація цієї ідеї за допомогою незрозумілого для основної маси і страшного для iнтелiгенцiї слова «екстремізм».

Генеральні ідеї

В 1988 i в першій половині 1989 року між колишніми політв’язнями, якi на той час опинились по різні боки барикад, точилась гостра дискусія.

Націонал-демократи вже утворили і очолили Українську Гельсінську Спілку. Полiтв'язнi-альтернативники були звільнені пізніше, i коли УГС вже розгорнула діяльність, вони ще тільки шукали форми організованої боротьби. Дискусія заторкнула різні проблеми, серед них три основні: 1) мета боротьби; 2) організовані форми боротьби; 3) спосіб боротьби.

Метою альтернативникiв був суверенітет нації над своєю територією. Це означало незалежну державу, в якій політична система і соціальний устрій узгоджені зі звичаєвим правом та соціальними традиціями українського народу. Складністю для альтернативникiв була популяризація притаманно українських правових та соціальних традицій. Окрім того, що альтернативники були блоковані від засобів масової інформації, вони не знайшли доступу до даних про традиції. Дослідження звичаєвого права українського народу було припинене в 20-х роках ХХ століття. Доступу до архівів, а тим паче до спецфондів альтернативники не могли мати через існуючий тоді режим. Звертання до окремих фахівців з цієї проблеми не давали успіху.

Ця проблема лишається складною й понині. Уряд не має спеціальної програми вивчення традицій свого народу. Парламент ухиляється від адаптації правової системи до українських традицій. Академічні правознавці мають звичаєве право українців за архаїзм. Хоч запозичають на Заході саме наш архаїзм. Зокрема, заборону на кару смерті ввели на вимогу Ради Європи, і подали нам це як європеїзацію України. Хоч Центральна Рада скасувала цю кару Третім Універсалом в листопаді 1917 року. Цим актом вона відновила українську правову традицію, що існувала до Володимира Хрестителя...

УГС мала іншу мету. Її Декларація принципів проголосила метою перетворення СРСР на «конфедерацію незалежних держав».

Альтернативники різко негативно поставились до Декларації принципів УГС. Вони доводили, що конфедерація вимагає обмеження національного суверенітету, тож про незалежність вразі конфедерації говорити не доводиться. В час, коли імперія вже приречена, а відтак нація має унікальну можливість здобути незалежність, грубою помилкою є зниження мети. Кожний новий етап національно-визвольної боротьби належить починати з тих здобутків, що досягненi на попередньому етапі. Тільки в цьому разі зберігається спадковість права нації на самовизначення. Прийняття ж конфедерації за мету в правовому відношенні рівнозначне відмові від Четвертого Універсалу та від Акту 30 червня 1941 р., як від актів, якi по-перше, підтверджують історичну тяглiсть державницьких домагань українського народу, а по-друге, дають правові підстави нинішньому поколінню українського народу на боротьбу за власну державу. Якщо УГС зрікається цих актів, то на якій правовій підставі вона здобуте незалежність, коли Україна опиниться у складі конфедерації?

Нині «конфедерація незалежних держав» реалізована у формі Співдружності (СНД), щоправда, бракує потенції на її режимне забезпечення. Але й без того наслідки її для української нації читач може спостерігати щодня, тож коментувати не стану. А на думку одного з лідерів колишньої опозиції, українська культура нині опинилась в гіршому становищі, ніж в часи СРСР. Мало того, над Україною постійно висить загроза відновлення імперії. Здійснилось те, проти чого застерігали альтернативники ще в 1988 році: конфедерація не допускає реальної незалежності! I тепер, щоб дистанціювати Україну від метрополії, а відтак уникнути нового поневолення, владні конфедерати намагаються інтегрувати Україну в Європу. При чому iнтеграцiйнi бажання наших конфедератів явно перевищують матеріальні й психологічні можливості Європи.

Друга проблема, яку порушували учасники дискусії — це форми організованої боротьби. Згідно конституції СРСР, єдиною партією була КПРС. Цим було заборонено утворювати iншi партії. Лідери УГС діяли в правовому полі імперії, а отже, відкидали можливість утворення політичної партії.

Альтернативники, якi заперечували легітимність СРСР, заперечували й радянську конституцію. Правовою підставою для організованої боротьби вони обрали історичне право українського народу на незалежність, що зафіксоване в історичних документах (зокрема, IY Універсал Центральної Ради), а також міжнародне право (Статут ООН і Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам). Тож вони вважали, що придатною для того часу формою організації боротьби має бути політична партія. Громадська організація, якій надали перевагу лідери УГС, не могла стати політичним лідером національно-визвольної боротьби як в силу її саме громадської, а не політичної природи, так і в силу того, що вступ до неї не передбачає моральних і світоглядних обмежень. Як аморфна структура, без жорсткої дисципліни і без чіткої ідеології, громадська організація могла бути формою моральної мобiлiзацiї населення, формою організованого розповсюдження ідей. Але вона не могла виконати політичну мiсiю без керівництва нею з боку політичної організації (НРУ досяг успіху у встановленій йому мiсiї, але мiсiю встановила йому і керувала ним організована політична сила, що перебувала в надрах влади).

В ході дискусії виникала ще одна дилема: революція чи еволюція? Альтернативники, виходячи з національного і світового досвіду, відстоювали ідею революції, яка передбачала рішучий розрив України з метрополією і усунення від влади колоніальної адмiнiстрацiї.