До теорії капіталу

I. До теорії капіталу

Проф. Карл Менгер.

Неясність, яка існує в політичній економії щодо сутності капіталу, і суперечливий характер наукового вчення про капітал, безсумнівно, частково пояснюються особливою складністю проблеми, яку тут належить вирішити. Той факт, що у різних авторів ми зустрічаємо настільки ж різні, наскільки й неясно сформульовані погляди на сутність капіталу, можна принаймні частково звести до складного характеру та особливих труднощів наукового розуміння цього явища, об'єктивний субстрат та економічна природа якого, здається, мають між собою так мало спільного. Однак, здебільшого, незадовільний стан вищезгаданого вчення є наслідком його несприятливого розвитку в нашій науці.

Прогресивне дослідження в усіх теоретичних науках виявляє знання, а отже, і поняття, які дотепер були чужими для кола думок і мови повсякденного життя. Властива будь-якому теоретичному дослідженню тенденція зводити складні явища до їхніх складових факторів і, паралельно з цим, прагнення об'єднувати у спільні наукові категорії явища, які в суттєвих аспектах, а особливо з огляду на їхні основні причини та наслідки, виступають як однорідні, хоча у повсякденному мисленні такими не визнаються: усе це призводить до нових знань і, як необхідний наслідок, до нових понять, для яких у словниковому запасі народу часто бракує точного позначення. Будь-яке поглиблення теоретичного пізнання тягне за собою нові наукові категорії та викликає потребу в особливій науковій термінології. Те, що мова науки створює нові слова або ж використовує досі загальновживані в технічному (спеціальному) значенні, є, отже, оскільки це невіддільне від теоретичного дослідження, аж ніяк не її вадою, а радше супутнім явищем її прогресивного розвитку. Натомість помилкою, яку неможливо достатньо засудити, є те, коли наука застосовує вирази з повсякденного життя не просто для того, щоб точніше концептуально їх обмежити, чи в певному вужчому або ширшому сенсі (технічно!), а використовує для абсолютно нових понять слова, якими народна мова вже правильно і доцільно позначає суттєво іншу категорію явищ, яка також має вагоме значення для відповідної дисципліни.

Цієї помилки щодо поняття капіталу припустилися Адам Сміт та його учні, оскільки вони залишили поза увагою популярне, звичне для практиків у сфері економіки, здобуте з безпосереднього спостереження за життям та безперервної практичної роботи з капіталом, як ми побачимо, настільки ж ясне, наскільки і практично важливе реальне поняття останнього. Натомість "капітал" було використано для позначення всіляких нових наукових категорій, які прогресивне теоретичне дослідження якраз і виявило. Різноманітні результати наукового аналізу та рефлексії, для яких у загальному слововжитку не знайшлося відповідного позначення, з розвитком теоретичного дослідження позначалися окремими авторами як "капітал" — груба термінологічна омана, яка всюди перетворювалася на фактичну там, де нові трактування капіталу в процесі викладу через недбалість або неясність мовчазно ототожнювалися з його популярним поняттям. Таким чином ми дійшли до незліченних технічних застосувань слова "капітал"; однак первісне, звичне для практиків у сфері економіки реальне поняття його було втрачено для нашої науки, або навіть представлено як хибне уявлення популярного мислення.

„Словник Французької академії“, — скаржиться Рошер), — ще донедавна зібрав усі інші можливі значення слова 'капітал', випустивши лише наукове економічне". Безсумнівно, це прикра прогалина в старих виданнях цього цінного довідника, хоча його укладачів певною мірою виправдовує трудність вибору "науково-економічного" визначення серед незліченних наукових дефініцій капіталу! Проте якщо вже вищезгадана прогалина визнається недоліком, то наскільки ж більшою є вада нашої науки, яка хоч і знає численні технічні застосування слова "капітал", але ті, що відповідають розумінню практиків у відповідне сфері економіки, але насправді залишає його поза увагою або неправильно розуміє. Історія поняття капіталу є, по суті, «чудовим прикладом заплутаної термінології»; однак, як на мене, проблема в цьому випадку полягає не в тому, «що термінологія науки використовується також у повсякденному житті», а радше в тому, що перша занадто віддалилася від повсякденної мови, ба навіть повністю відвернулася від неї, і що політична економія запозичила з життя лише слово, а не поняття капіталу).

Вищезгаданий процес довелося б визнати неприпустимим навіть тоді, якби нові наукові категорії, до яких призвело теоретичне дослідження, були результатом об'єктивно обґрунтованого аналізу чи узагальнення економічних феноменів. Те, що вони, як згодом з'ясується, до того ж здебільшого були наслідком хибних шляхів теоретичного дослідження, ще суттєвіше загострило вищезгадану проблему. Школа Сміта не лише не спромоглася визначити реальне поняття капіталу, вона водночас використала слово «капітал» для позначення низки штучних, а подекуди й абсолютно беззмістовних понятійних конструкцій, і тим самим спричинила ту майже безпрецедентну плутанину, картину якої нині демонструє наукове вчення про капітал.

Шлях, на якому єдиному може бути започаткована реформа вчення про капітал, чітко окреслений вищесказаним. Політико-економічна теорія може, як і раніше (через аналіз складніших або через узагальнення тотожних за суттю, проте досі не визнаних такими явищ), прагнути до нових наукових категорій і позначати їх новими, відповідними духу мови словами. Капітал, однак, не є науковою категорією такого роду, не є знанням, яке нам потрібно було б здобувати лише шляхом наукового аналізу чи теоретичної рефлексії. Щодо того, чим є капітал, ми можемо безпосередньо звернутися до життя. Шлях до усунення плутанини, що панує у сфері теорії капіталу, полягає в поверненні до реального поняття капіталу.

Нехай кожен називає результати своїх наукових досліджень тими виразами, які здаються йому слушними. Але що таке капітал? — щоб дізнатися це, ми повинні будемо розглянути ті економічні явища, які життя позначає як такі.Щоправда, вирішення цього завдання не позбавлене особливих труднощів. Я маю на увазі тут, перш за все, не складний характер явища капіталу і не ті труднощі, що випливають із самої природи речей і які ця проблема ставить перед дослідником. Те, що настільки ускладнює успішне дослідження природу капіталу, є радше ті штучні теорії, які внаслідок авторитету їхніх засновників та високого рівня розробки, якого вони досягли, перешкоджають неупередженому розгляду явища капіталу. Доведення цих теоретичних поглядів до їхньої нікчемності є кропітким і, за нинішнього стану політико-економічних досліджень, водночас найменш вдячним завданням; тим кропіткішим, чим штучнішими та заплутанішими є теорії, що здобули панування, і чим більше їхня абстрактна природа спонукає до абстрактних досліджень; і тим невдячнішим, чим зручнішим здається багатьом представникам наукової політичної економії некритично приймати «те велике, що зробили наші попередники в галузі теорії», або ж, тримаючись за принципові помилки, задовольнятися виправленням несуттєвих деталей панівних теорій).

У сучасній науковій політичній економії виступають три основні концепції капіталу — капіталу з погляду сингулярної (окремої) економіки — стосовно яких майже неосяжна кількість інших концепцій постає лише як більш-менш чітко осмислені варіанти або комбінації, і розглядом яких я тут і обмежуся. Під капіталом розуміють:

, присвячені формуванню доходу складові частини майна особи, на противагу так званому запасу для споживання;

, засоби виробництва, на противагу продуктам (тобто майно для споживання, що перебуває в процесі становлення, на противагу самим засобам споживання), нарешті,

, призначені для подальшого виробництва «продукти», на противагу призначеним для виробництва благам іншого роду (відповідним природним речам і результатам праці!).

Дослідження трьох вищенаведених поглядів на сутність капіталу дасть мені нагоду відкинути головні помилкові думки, що запанували у сфері вчення про капітал, і таким чином підготувати ґрунт для реалістичного розуміння капіталу.

I.

Концепція капіталу як майна, присвяченого формуванню доходу, на противагу запасу для споживання.

Перша з вищенаведених концепцій капіталу виникла з потреби політико-економічної теорії розрізняти між тими, що присвячені прибутковій економіці, і тими, що присвячені економіці витрат складовими частинами майна. Її наукова мета полягає у встановленні та розмежуванні цих двох категорій майна окремого господарства, однаково важливих як для практичного життя, так і для теоретичного дослідження: тієї частини нашого майна, від якої ми очікуємо дохід, і тієї, яка присвячена нашим особистим цілям, на противагу нашій меті заробітку. Капітал у цьому сенсі є рівнозначним «прибутковому майну» (werbendes Vermögen), а запас для споживання — економічним благам домашнього, споживчого господарства.

Навіть подальший розвиток, який це вчення отримало, особливо в німецькій політичній економії, завдяки включенню так званого споживчого капіталу до поняття капіталу, переслідує — якою б сумнівною не була його цінність з огляду на вчення про капітал — принаймні не зовсім безпідставну мету для окремих проблем політекономічної теорії. Під так званим споживчим капіталом розуміють ті частини майна споживчого господарства, які сприяють задоволенню наших потреб не через їх знищення (споживання), а через їх використання. Блага вищезгаданого роду, — як стверджують, — хоча й не приносять нам доходу, проте дають тривалі, а почасти навіть (практично кажучи!), нескінченні економічні вигоди. Так, наприклад, сімейний будинок, хатні меблі, ювелірні прикраси постійно забезпечують нас користуванням житлом, меблями та прикрасами відповідно. Хоча їх наявність і не приносить нам безпосереднього доходу, вона все ж здебільшого позбавляє нас від періодичних грошових витрат; у будь-якому разі зазначені блага є для нашого господарства джерелом постійних економічних вигод, своєрідного квазі-доходу. Оскільки кожне джерело доходу є капіталом, то й складові частини майна, про які тут ідеться, можна називати капіталами — споживчими капіталами.

Заперечувати те, що розділення викладених вище наукових категорій є виправданим, а для певних цілей наукового дослідження та викладу навіть безперечно цінним, я, звичайно, зовсім не збираюся. Менше з тим, позначення «прибуткового майна», або навіть «майна для користування», словом «капітал» є нічим не виправданим свавіллям.

У повсякденному житті суворо розрізняють «прибуткове майно», чи навіть «блага для користування», і капітал. Ніхто не буде заперечувати проти того, щоб визнати земельні ділянки землевласника, призначені для сільського господарства, частиною його «прибуткового майна», а меблі в його будинку — частиною його «майна для користування». Проте щодо того, чи є перше частиною його «капіталу», чи є друге частиною його «прибуткового майна», або ж навіть його «капіталу», між теоретиками та практиками у сфері економіки одразу ж виникнуть розбіжності.

Що ж тоді означає ця незвична термінологія? Чи існує для щойно згаданих, я повторюю, виправданих науко- ково-наукових категорій у мові повсякденного життя немає відповідного виразу, то слід або описати це поняття, або обрати, як це роблю я, технічні вирази, що відповідають духу нашої мови. Жодна наука, а тим більше така, яка, як наша, має справу з явищами повсякденного життя, не має права свавільно використовувати для якихось нових наукових категорій вираз, яким практики у сфері економіки та народна мова вже позначають певну, як ми побачимо, настільки ж чітку, наскільки й важливу для теорії категорію явищ.

Ширше поняття «майна для користування» (Nutzungsvermögen)) та вужче поняття «прибуткового майна» (werbendes Vermögen) повністю відповідають вищезазначеній меті. Якщо їх дотримуватися в тому сенсі, який я визначив, то для прихильників концепції, про яку тут ідеться, відпадає будь-яка необхідність позначати вищевказані наукові категорії терміном «капітал».

Називаючи «прибуткове майно» (включно із земельними ділянками, робочою силою та навіть «споживчими благами певної тривалості») «капіталом», вищезгадана теорія, однак, не лише суперечить мовному слововжитку, але й страждає на ще набагато серйознішу ваду: вона не дає нам відповіді на питання про різні категорії «прибуткового майна», важливі для теоретичного розуміння феноменів доходу, про їхню сутність та їхні межі. Завдяки простому концептуальному об'єднанню всього прибуткового майна, ба навіть усього майна для користування, з огляду на вищезгадане завдання не робиться нічого, не створюється необхідна передумова для теорії майнового доходу. Якщо все, що приносить дохід або забезпечує більш-менш тривале користування, називати «капіталом», тоді капітальний дохід без жодної різниці отримує не лише власник рухомих матеріальних благ, які належать до категорії прибуткового майна, але так само і робітник зі своєї робочої сили, фермер із землі, власник доброго комерційного імені, ба навіть власник хатнього меблювання з цього останнього . Тоді взагалі будь-який первісний дохід, ба навіть кожне постійне сприяння нашим цілям щодо добробуту, яке забезпечує нам володіння благами, є капітальним доходом (або навіть відсотком на капітал), і має постати питання, яку ж цінність для з'ясування вчення про джерела доходу та його галузі має вищезгадана теорія насправді — для вчення, з яким ця остання все ж була найтіснішим чином пов'язана. Капітал не може, з одного боку, розглядатися у вченні про розподіл доходів виключно як категорія прибуткового майна, а з іншого боку, в тому самому сенсі знову ототожнюватися з прибутковим майном (у найширшому розумінні цього слова).

Якщо поряд із поняттям прибуткового майна поняття капіталу взагалі повинно мати якесь значення, то останнє має бути або результатом особливого відношення продуктивного майна до суб'єкта господарювання, або ж значущою категорією продуктивного майна, джерелом доходу певної специфіки; чітке визначення якого якраз і є завданням політекономічної теорії.

Зрозуміло, що вищезгадане розуміння з необхідністю призводить до того, що «капітал» знову доводиться класифікувати на різні значущі для політекономічної теорії види, і в результаті оперувати незліченними вужчими і ширшими трактуваннями капіталу — варто лише згадати про капітал у сенсі, що охоплює також домашній скарб і власну робочу силу, і про капітал у сенсі, що охоплює лише грошові суми, які приносять відсотки! — ба більше, воно має своїм дивним наслідком ту ситуацію, коли політекономічна теорія хоча й визначає поняття капіталу в сенсі, що охоплює все прибуткове майно і навіть усі блага для користування «певної тривалості», але в подальшому ході дослідження тримається лише за капітал у сенсі грошових сум, що приносять відсоток, тоді як дослідження доходу з інших видів прибуткового майна помітно нехтується, а подекуди й зовсім оминається.

Те, що вищезгадане розуміння капіталу, незважаючи ні на що, набуло такого значного поширення, пояснюється прагненням, яке виявляється у багатьох економістів під час встановлення основних політекономічних понять: не сутність відпо- відних явищ, ба навіть не на мовний слововжиток, а лише на етимологію слів. Слово "капітал" етимологічно справді вказує на "Caput", на головне благо (Hauptgut) на противагу його використанню, його плодам і т.д. Однак з цього аж ніяк не випливає, що, спираючись на вищезгадану етимологію слова "капітал", поняття останнього можна у спосіб, який ґвалтує мовний слововжиток, поширювати на всі головні блага, які приносять дохід або ж квазі-дохід. Вищезгадане трактування поняття капіталу є неприйнятним не лише з погляду наукової систематики, але й з погляду мовного слововжитку.

Якщо для не німецьких прихильників вищезгаданого вчення і є підстава для виправдання, то вона полягає в недостатності романських мов, а також англійської, в яких бракує відповідного виразу для поняття "майна" (Vermögen) взагалі, і зокрема для того майна у вужчому популярному сенсі, в якому воно в німецькій мові охоплює лише економічні блага, здатні приносити незалежний від праці дохід). Для не німецьких авторів слово "капітал", таким чином, є водночас вимушеним замінником, хоча й дуже недосконалим, того німецького слова "Vermögen" (майно), якого їм бракує. Але для того, що німецькі автори плутають "капітал" з (прибутковим) "майном" або ж навіть з "майном для користування", немає жодної іншої причини, окрім залежності німецької політичної економії від англо-французької літератури нашої науки – залежності, яка, наскільки це стосується теорії економічних явищ, зусиллями історичної школи німецьких економістів не була усунута, а навпаки, внаслідок нехтування теоретичними дослідженнями, була фактично закріплена.

II

Концепція капіталу як засобів виробництва на противагу благам споживання (як "споживчого майна в процесі становлення!").

Розрізнення засобів виробництва та благ споживання (між благами, які призначені слугувати задоволенню наших потреб не безпосередньо, а шляхом, опосередкованим через виробництво, і такими благами, які призначені для безпосереднього задоволення наших потреб) є не лише виправданим, але й має фундаментальне значення для теорії політичної економії. Суворе розрізнення благ споживання (благ першого порядку) та засобів виробництва (благ вищого порядку), а також різних ступенів останніх з огляду огляду на кінцевий продукт), буде, особливо в її значенні для вчення про зв'язок вартості, відповідно ціни, факторів виробництва з одного боку, та продуктів з іншого, як я вважаю, повністю усвідомлена лише в майбутньому. Ставити під сумнів значення вищенаведеної класифікації благ для теорії політичної економії, звичайно ж, зовсім не є моїм наміром. Те, що тут слід підкреслити, — це лише та обставина, що вона — якщо поняття капіталу не повинно тлумачитися в абсолютно довільному сенсі — жодним чином не збігається з поділом майна окремого господарства на капітал та інші категорії володіння благами.

Навіть неекономічні або вільні блага за певних обставин є засобами виробництва, і притому нерідко абсолютно необхідними факторами виробництва. Вода, наприклад, яку власник ресторану використовує для приготування страв, а аптекар — для виготовлення медикаментів, безсумнівно, є таким самим засобом виробництва у вищенаведеному технічному розумінні, як і м'ясо, паливні матеріали або найцінніші медичні речовини, якими ці особи користуються для свого виробництва. Однак ніхто не буде всерйоз стверджувати, що вода, з огляду на її характер як неекономічного блага в наведених вище випадках, становить частину «майна», а тим більше капіталу цих осіб).

Втім, навіть якщо поняття капіталу буде обмежено тими засобами виробництва, які постають перед нами як економічні блага, воно все одно залишатиметься неспроможним. Ті, що в одному домогосподарстві наявні сировина та допоміжні матеріали, які призначені для виробництва споживчих благ, що слугуватимуть для власного споживання відповідного суб'єкта господарювання (наприклад, запаси неперероблених продуктів харчування, тканин, паливних матеріалів тощо в домогосподарстві), безсумнівно, є засобами виробництва (у визначальному тут сенсі) — благами, присвяченими технічному виробництву. Вони є «споживчим майном у процесі становлення» в найпрямішому сенсі цього слова, проте, тим не менш, не є продуктивним майном (не кажучи вже про капітал!), а є запасом для споживання, і до того ж запасом, що потребує подальшої технічної переробки. В економіці кожної окремої особи існують категорії благ, які хоч і є засобами виробництва в технічному сенсі цього слова, проте взагалі не є майном (а є неекономічними благами!), та інші, які хоч і є «майном» у ширшому розумінні цього слова, проте не є прибутковим майном (не кажучи вже про «капітал»!), а є «запасом для споживання».

Навпаки, споживчі блага в руках виробника або торговця, який пропонує їх на продаж, є не меншим капіталом, ніж сировина чи допоміжні матеріали. Існує як капітал, що не складається із засобів виробництва, так і засоби виробництва, які не є капіталом — обставина, що стає особливо зрозумілою, якщо згадати, що можна спостерігати капітальні блага (наприклад, грошові капітали), щодо яких про характер технічних засобів виробництва взагалі не може бути й мови.

Поняття технічного засобу виробництва аж ніяк не збігається з поняттям капіталу, принаймні з розглянутим тут раніше поняттям капіталу в сенсі окремого господарства. Встановлювати ту обставину, що благо є засобом виробництва в технічному розумінні цього слова, як критерій відмінності між капіталом і тими складовими прибуткового майна, які не є капіталом, — це фундаментальна помилка.

Представники вищенаведеної думки неминуче змушені будуть дійти до того, щоб не називати капіталом численні блага, які є засобами виробництва, і, навпаки, визнавати капіталом так само численні блага, які не є засобами виробництва, і, зрештою, відмовитися від технічного погляду в теорії капіталу й розуміти під «виробництвом» будь-яке утворення доходу чи прибутку. Вони бачать себе змушеними розглядати кожен об'єкт майна, який, незалежно від його технічної природи, приносить дохід («виробляє» дохід), як «засіб виробництва».

Завдяки цьому, звісно, відпадають заперечення, які перешкоджають розумінню капіталу в щойно згаданому сенсі. Однак зрозуміло, що так модифікована концепція по суті збігається з тією, яка вбачає в капіталі «майно, присвячене утворенню доходу», з вченням ною [вченням], чию неадекватність я вже довів у попередньому розділі.

В якому б сенсі не тлумачилося поняття «засоби виробництва», ототожнення капіталу із засобами виробництва виявляється термінологічним свавіллям, а по суті — помилкою). Насправді ж низка економістів намагалася відстояти вищезгадане розуміння капіталу не стільки з огляду на окреме господарство (сингулярну економіку), скільки з огляду на національну економіку в цілому. Однак про це, а також про помилки, яких припустилися згадані автори у цьому відношенні, я маю намір поговорити нижче.

III

Концепція капіталу як: «Продукти, що призначені для подальшого виробництва».

Третя зі згаданих вище базових концепцій щодо сутності капіталу — безумовно найважливіша! — уникає недоліків двох попередніх теорій. Обмежуючи поняття капіталу тими продуктами, які призначені для подальшого виробництва (у сенсі формування доходу!), вона не плутає капітал ані з технічними засобами виробництва, ані з прибутковим майном загалом. Її мета полягає радше в тому, щоб, з одного боку, розділити майно на «запас для споживання» та «прибуткове майно», а з іншого боку — розділити це останнє на його різні, значущі для політекономічної теорії категорії. А. Сміт справді доклав зусиль, щоб представити капітал як своєрідну категорію продуктивного майна. Вищезгадана теорія вже завдяки геніальності її засновника була вбережена від найгрубішої помилки, яку тільки може містити теорія, — від безпосередньої нерелевантності щодо тих проблем, які вона покликана вирішити. Вона означає, як ми побачимо, [спробу, що здійснюється] на основі недоцільної класифі- фікації прибуткового майна, і тим самим невдалу, але все ж цілеспрямовану спробу дійти до поняття капіталу в сенсі своєрідної галузі прибуткового майна.

Перш ніж я перейду до оцінки вищезгаданого вчення, я хотів би, однак, вказати ще на деякі його варіанти, які виникли внаслідок багатозначності понять «виробництво» та «продукт» стосовно визначення капіталу, про яке тут ідеться, і які скрізь там, де ця невизначеність не була чітко усвідомлена відповідними авторами, призвели до різноманітних неточностей.

Це стосується, по-перше, поняття виробництва. Вже вище вказувалося на те, що не всі продукти, які присвячені «виробництву» — у технічному розумінні цього слова — можуть називатися «капіталом», оскільки вони за певних обставин є «запасом для споживання», а за певних обставин і взагалі не є економічними благами, не кажучи вже про «капітал». Відповідно, поняття «виробництва» не повинно тлумачитися в технічному сенсі, тобто лише як технічне поєднання елементів виробництва; під виробництвом тут може розумітися радше лише процес формування доходу. Не ті економічні блага, які технічно мають бути ще далі перетворені, щоб врешті-решт бути спожитими, а лише ті блага, які присвячені виробництву, спрямованому на формування доходу, і продукти яких мають надходити до споживання лише після відшкодування майнових витрат — лише основне майно, яке присвячене виробництву, спрямованому на примноження майна, постає перед нами (за умови його характеру як «продукту») як капітал у вищезгаданому сенсі, як це А. Сміт — у цьому відношенні більш коректний, ніж багато хто з його послідовників — насправді неодноразово підкреслює. Тому в подальшому я досліджуватиму згадане тут поняття капіталу виключно в цьому, єдино визначальному тут сенсі, тоді як ті хибні теорії, що стосовно поняття капіталу плутають технічне виробництво зі спрямованим на формування доходу, специфічно економічним, я вважаю вже спростованими моїми попередніми зауваженнями. У подальшому дослідженні мене цікавитиме виключно фундаментальна для сучасної політико-економічної теорії доктрина А. Сміта про те, що — за умови призначення для формування доходу — лише продукти можуть ставати «капіталом».

Я мушу також згадати про ще одну, другу двозначність поняття капіталу, що тут обговорюється, яка випливає з двозначності самого поняття «продукт», з огляду на її принципову важливість.

Поняття «продукту» також може розумітися як у технічному, так і в економічному сенсі. У першому під «продуктами» слід розуміти лише такі блага, на які була витрачена людська праця або які є результатом людської праці), тоді як в останньому (економічному) сенсі це результати «економічного виробництва»: тобто спрямованої на створення доходу господарської діяльності).

Зрозуміло, що залежно від того, яке з цих двох трактувань покладено в основу поняття капіталу, що тут обговорюється, воно суттєво впливатиме і на саме це поняття. В одному випадку це будуть призначені для формування доходу продукти праці, в іншому — це призначений для подальшого формування доходу сам дохід (отже, також заощаджена чиста земельна рента, відсоток на капітал тощо), який постає перед нами як «капітал».

Адам Сміт при встановленні свого поняття капіталу, очевидно, мав на увазі обидва трактування; йому не чужа ідея капіталу в сенсі «призначених для подальшого формування доходу заощаджень». Однак базова концепція капіталу, яка випливає з місця, відведеного А. Смітом капіталу в системі його економічних категорій, є концепцією «призначених для подальшого формування доходу „продуктів“» у технічному сенсі цих останніх. Капітал у сенсі А. Сміта — це та частина продуктивного (прибуткового) майна, яка складається з продуктів праці або витрат на них.

Там, де вчення Сміта знайшло послідовний розвиток, його представники фактично були змушені звести протиставлення між земельною рентою, заробітною платою та капітальним доходом до технічної природи відповідних джерел доходу: позначати земельну ренту як дохід від «природного фактора», заробітну плату як дохід від (звичайної) праці, а капітальну ренту як дохід від призначених для формування доходу «продуктів» (від результатів людської праці). В кінцевому підсумку, за вченням Сміта, під капіталом слід розуміти: прибуткове майно, оскільки воно є продуктом, на противагу прибутковому майну, оскільки воно є природним фактором, або на противагу сирій робочій силі, — розглянутим як джерела доходу.

Переходячи в подальшому до критики вищезгаданого вчення, я беруся за теорію капіталу Сміта (яка, як покаже подальший виклад, не позбавлена непослідовностей) саме в тому пункті, який є вирішальним для її цінності чи нікчемності.

1

Класифікація благ на чисті речі природи та продукти, або ж — якщо самі робочі зусилля визнаються благами — на чисті речі природи, працю та продукти, з погляду дослідження технічного походження благ не є безпідставною. Природа і людська праця є найпервіснішими технічними факторами створення благ, а продукт — їхнім технічним поєднанням. Якщо під благами розуміти лише тілесні речі, то кожне благо є або чистою річчю природи, або продуктом у сенсі перетвореного працею природного об'єкта; якщо ж — зі зростаючим розвитком вчення про блага — безтілесні речі та, зокрема, робочі зусилля також визнаються благами, то трихотомія благ на «чисті речі природи», «працю» та «продукти» виникає сама собою.

Щоправда, вищезгадана класифікація благ при детальнішому розгляді також викликає різноманітні застереження. Проте я не маю наміру тут про це говорити. Не вищезгадана класифікація благ сама по собі, а лише те місце, яке школа Сміта відвела їй у системі нашої науки, той факт, що вона була покладена в основу теорії джерел доходу і таким чином набула вирішального значення також для вчення про капітал, повинні отримати тут свою оцінку.

Вчення про те, що — за умови їхнього призначення служити подальшому виробництву — капіталом можуть стати лише ті блага, які є «продуктами», перш за все суперечить досвіду.

Навіть ті теоретики, які ex professo [відкрито/цілеспрямовано] викладають обговорювану тут концепцію капіталу, в незліченних випадках усе ж не можуть відкинути той послідовний висновок, що й «чисті речі природи» — до того ж за тих самих передумов, що й «продукти» — можуть стати «капіталом». Жоден практик у сфері економіки, а також жоден хоч якось неупереджений теоретик не зможе заперечувати, що — якщо взагалі визнається, що присвячені формуванню доходу сировина, допоміжні матеріали тощо є «капіталом», то вони (наприклад, стовбури дерев, плоди, мінеральні води і т.п.) повинні називатися капіталом і тоді, коли за своїм технічним походженням вони постають перед нами як чисті речі природи, які стали економічними благами лише внаслідок відносної рідкості). Хто б, наприклад, ствер- джувати, що дикорослий стовбур дерева вищезгаданого роду, використаний для кораблебудування, не є «капіталом», а штучно вирощений стовбур дерева з тими ж властивостями натомість є «капіталом», що природна мінеральна вода не є «капіталом», а штучна — є «капіталом»)?

Нехай мені не закидають, що у вищезгаданих випадках усе-таки завжди застосовувалася праця — хоча б лише праця з відкриття або заволодіння (окупації) відповідними речами природи, — і що ці останні, таким чином, у певному сенсі все одно слід називати «продуктами». Якщо цей аргумент справді буде визнано вагомим, тоді, з огляду на вчення про капітал, доведеться взагалі відмовитися від будь-якої різниці між речами природи та продуктами. Якщо чисті речі природи вже внаслідок простого заволодіння або навіть простого усвідомлення їхніх корисних властивостей стають «продуктами», тоді їхня властивість бути «продуктами» зумовлена вже самою їхньою якістю як блага; тоді все прибуткове майно є eo ipso «продуктом», і тим самим втрачається фундаментальна для вчення Сміта відмінність між благами, які можуть ставати капіталом (між продуктами!), та благами, які не здатні стати капіталом (речами природи як такими!), — тобто з-під усієї цієї теорії вибивається ґрунт, на якому вона стоїть. Насправді ж вищезгаданий висновок є абсолютно чужим для вчення А. Сміта. Згідно з А. Смітом, незважаючи на необхідну діяльність із заволодіння (окупації), існують «чисті речі природи», які можуть ставати «джерелами доходу».

Навпаки, «засоби виробництва», на які було витрачено невідь-скільки технічної праці чи відповідно витрат, за досвідом не стають капіталом, якщо вони, наприклад, внаслідок неекономічного виробництва не набувають характеру економічних благ. У пралісі, наприклад, деревина, заготовлена з найбільшими витратами праці та коштів (і яка, до того ж, є там у надлишку!), не стала б капіталом, навіть якби цей продукт потім мав би бути призначений для якогось подальшого виробництва.

Жодна неупереджена людина не зможе, отже, відкинути той послідовний висновок, що, з одного боку, чисті речі природи в численних випадках можуть ставати капіталом — у тому розумінні цього слова, яке є визначальним тут, — а з іншого боку, безсумнівні продукти (результати технічного виробництва), навіть якщо вони надалі присвячуються технічному виробництву, не обов'язково набувають характеру капіталу. Те, чи є «засоби виробництва» продуктами в технічному розумінні цього слова, чи ні, не є суттєвим для питання про те, чи можуть вони стати «капіталом» у вирішальному тут сенсі. Властивість блага бути «продуктом» не може бути критерієм його характеру як капіталу.

2

Я не хотів би просуватися далі в моєму дослідженні теорії капіталу Сміта, не вказавши на одну цікаву і важливу для політекономічної теорії аномалію цієї теорії.

Згідно з А. Смітом, земельні ділянки можуть набувати характеру капіталу не самі по собі, а лише з огляду на витрачену на них працю або, відповідно, на витрачені на них кошти для меліорації (покращення), тоді як він не робить аналогічного висновку щодо інших, особливо рухомих речей природи. Якщо не брати до уваги земельні ділянки (точніше: нерухомі блага!) і, як буде підкреслено нижче, людську робочу силу, — то всі інші «речі природи», коли до них докладається праця і вони присвячуються подальшому виробництву, стають безумовно «продуктами», або ж безумовно «капіталом». Земельні ж ділянки, навпаки — навіть якщо на них було витрачено невідь-скільки праці та капіталу, — стають ними завжди лише з огляду на ці останні [витрати], тоді як в усьому іншому вони залишаються «природним фактором». А. Сміт радше ex professo (категорично) відкидає ту думку, що земельні ділянки можуть стати продуктом як таким, або ж стати «капіталом» відповідно до всієї їхньої мінової вартості. Стовбури дерев, що виросли без праці та витрат, дикорослі плоди, знайдені без зусиль дорогоцінні камені і т. д. можуть, якщо на них згодом витрачається праця чи кошти, ставати «продуктом» і «капіталом», тобто безумовно продуктами, і капіталом за всією своєю міновою вартістю. Земельна ділянка ж, навпаки, хоч би скільки праці на неї не було витрачено, стає ним завжди лише з огляду на її меліорації; мармуровий блок або поклад кам'яного вугілля стають ним безумовно, тоді як мармуровий кар'єр або вугільна шахта — лише з огляду на витрачені на них кошти та працю. Вода з цілющого джерела завдяки тому, що ми беремо її у володіння, стає «продуктом» і «капіталом», безумовно продуктом і «капіталом», — жодна її частина, або ж частина її мінової вартості, не залишається природним фактором! Саме ж цілюще джерело, навпаки, завдяки тому, що ми беремо його у володіння, та навіть завдяки найбільшим витратам капіталу і праці, може стати капіталом лише настільки, наскільки власне капітал і праці на неї було витрачено; в усьому іншому вона залишається «природним фактором», і дохід, що є її результатом, є земельною рентою!).

Що дає підстави для припущення, що речі природи, на які були витрачені праця та кошти, в одному випадку є безумовно і за всією своєю міновою вартістю «продуктом», або ж «капіталом», а в іншому випадку є такими лише з огляду на витрачені на них кошти та працю, залишаючись в усьому іншому природним фактором?

Сказане стосується також погляду А. Сміта, згідно з яким робоча сила людини розглядається як «капітал» лише з огляду на витрати, спрямовані на її підготовку (освіту), в усьому іншому ж не повинна розглядатися як така). Я не хочу тут вдаватися в обговорення питання про те, чи можна взагалі розглядати працездатність як «майно», чи відповідно як капітал. Те, на що я тут вказую, — це лише та обставина, що — якщо працездатність людини розглядається під кутом зору майнової складової, чи відповідно частини прибуткового майна, — немає жодних підстав не визнавати її такою безумовно, а розглядати як капітал лише з огляду на її покращення (меліорації), тоді як щодо численних інших частин прибуткового майна, як ми бачили, має панувати протилежний підхід.

Це абсолютно неспроможний погляд, нібито всі інші блага, навіть чисті речі природи, завдяки тому, що на них витрачається праця чи кошти, стають безумовно продуктами, або ж — за умови їхнього призначення для подальшого виробництва — капіталом, і лише у випадку нерухомих речей природи та робочої сили людей має діяти протилежне правило.