Коломба

Front matter

ПРОСПЕР МЕРІМЕ

'

Переклад з французької мови В. ПІДМОГИЛЬНОГО

I

I.

Першими днями жовтня місяця 181. р. полковник сер Томас Невіль, ірландець, значний офіцер англійської армії, спинився з своєю дочкою в марсельському готелі Бово, повертаючись із мандрівки по Італії. Безнастанне захоплення мандрівників-ентузіястів викликало реакцію, і, щоб вирізнитись із загалу, багато туристів бере тепер за девіз nil admirari Горація. Саме до цього гурту незадоволених належала і міс Лідія, полковникова дочка — одиначка. «Преображення» видалося їй посереднім, а Везувій у стані вибуху тільки трохи переважив фабричні димарі Бірмінґему. Загалом, вона дуже нарікала на Італію за те, що цій країні бракує місцевого колориту, характерности. Хай хто може з'ясовує значіння цих слів, які я дуже добре розумів кілька років тому, а тепер уже не збагну. Спочатку міс Лідія тішила себе, сподіваючись знайти по той бік Альп такі речі, яких перед нею ніхто не бачив і про які вона зможе говорити , як каже д. Журден. Але незабаром, всюди випереджена своїми земляками і втративши надію натрапити на щось невідоме, вона пристала до опозиційної партії. Та й справді, воно дуже неприємно, що раз-у-раз, як ви почнете говорити про італійські дива, вам хтось неодмінно скаже: «Ви, безумовно, знаєте той Рафаелів твір, що в палаці *** у ***? Це найкраще з усього, що в Італії». І саме на це ви як раз і забули подивитись. А що оглядати все — занадто довго, то багато простіше все згори засудити.

В готелі Бово міс Лідію спіткало гірке розчарування. Вона везла гарненький ескіз пелазгійської чи циклопічної брами із Сеньї, яку, гадала вона, забули рисувальники. Так леді Френсіс Фенвіш, стрівшися з нею в Марселі, показала їй свій альбом, де між сонетом і засушеною квіткою була згадана брама, щедро розцвічена сієнською глиною. Міс Лідія подарувала сенійську браму своїй покоївці і втратила всяку пошану до пелазгічного будівництва.

Полковник Невіль теж поділяв це сумне незадоволення, бо по смерті своєї дружини він дивився на все тільки очима міс Лідії. Про нього, Італія мала вже ту величезну ваду, що занудила його дочку, отже це була найнудніша країна в світі. Правда, він нічого не міг сказати проти картин і статуй, але міг цілком потвердити, що в тій країні полювання злиденне і що треба пройти десяток льє під пекучим сонцем, щоб підстрелити кількох поганеньких червоних куріпок.

Другого дня, по своєму прибутті до Марселя, він запросив на обід капітана Еліса, свого давнього помічника, що допіру повернувся з Корсики, перебувши там півтора місяці. Капітан дуже цікаво розповів міс Лідії історію з бандитами, тим уже видатну, що вона ніяк не нагадувала історій з грабіжниками, які можна так часто чути по дорозі з Риму до Неаполя. Під час десерту обидва чоловіки, лишившись самі, за пляшками , розмовляли про полювання, і полковник дізнався, що немає країни, де воно таке прекрасне, як на Корсиці, таке різноманітне і таке багате.

«Там сила диких свиней», казав капітан Еліс, «але треба вміти відрізняти їх від свійських, які на них дуже схожі, бо, забивши свійську свиню, матимете тяжку мороку з їхніми пастухами. Вони виходять із хащів, чи чагарів, як вони кажуть, правлять гроші за свою тварину й глузують із вас. Там трапиться ще вам муфлон — дуже чудна тварина, що ніде инде не водиться, чудесна дичина, тільки важка. Сарни, лані, фазани, куріпки — марні зусилля назвати всі породи дичини, що кишать на Корсиці. Коли ви любите полювати, їдьте на Корсику, полковнику; там, як казав один з моїх хазяїв, ви зможете стріляти всяку можливу дичину, від дрозда до людини».

За чаєм капітан знову зачарував міс Лідію історією однієї побічної вендети, ще химернішою за першу, і кінчив своє захоплення Корсикою описом навдивовижу дикого вигляду країни, оригінальної вдачі її людности, їхньої гостинности й їхніх примітивних звичаїв. Наприкінці, він подарував їй гарний маленький стилет, якого походження було багато цікавіше, ніж його форма й мідна лямівка. Капітанові Елісу його відступив знакомитий бандит, поручившись, що цей стилет побував у чотирьох людських тілах. Міс Лідія застромила його собі за пасок, поклала на нічний столик і двічи витягала з пихов перед тим, як заснути. А полковник і собі снив, що підстрелив муфлона, і власник править з нього гроші, а він охоче на це згоджується, бо це була надзвичайно цікава тварина, що скидалася на дикого кабана, з рогами сарни й фазанячим хвостом.

«Еліс розповідає, що на Корсиці чудесне полювання», сказав полковник, снідаючи вдвох із дочкою, «як-би це не так далеко, я залюбки пожив-би там тижнів зо два».

«Гаразд!» відповідала міс Лідія, «чому-б нам не поїхати на Корсику? Поки ви полюватимете, я малювала-б; мені дуже приємно було-б мати в альбомі грот, що про нього капітан Еліс казав, де Бонапарт ходив учитись, коли був ще дитиною».

Це було, може, перший раз, коли полковникове бажання дістало ухвалу з боку його дочки. Хоч його й дуже приємно вразив цей несподіваний збіг, йому, проте, стало здорового розуму зробити кілька зауважень, щоб роз'ятрити щасливий каприз міс Лідії. Та даремно говорив він про дикість країни та про труднощі жінці там мандрувати — вона нічого не боялася; аджеж вона над усе любить подорожувати верхи, а спати на біваці було-б їй просто за свято; вона нахвалялася навіть поїхати до Малої Азії. Одно слово, вона приставала на все, бо ніколи ще жадна англійка не бувала на Корсиці, отже вона конче мусить туди їхати. І яке щастя буде, повернувшись на place показувати свій альбом! «Чому-ж ви, пані, опускаєте цей чудовий малюнок?» — «А, це дрібниця. Це ескіз, що я зробила з славетного корсиканського бандита, що був у нас за провідника». — «Як! То ви були на Корсиці?…»

Що пароплава між Францією й Корсикою не було, то напитали парусника, що рушав до острову, який міс Лідія загадала собі знайти. Toro-ж дня полковник написав до Парижу, щоб відмовити помешкання, яке мав дістати, і поєднав шкіпера корсиканської шкуни, що мала рейс на Аяччіо. На ній було дві сякі-такі каюти. Приставили на шкуну провізію, шкіпер присягався, що старий його матрос буде видатним кухарем, і що не було йому рівного до рибної юшки; він обіцявся, що для пані все буде як слід, що їй буде погожий вітер і спокійне море.

Крім того, на бажання своєї дочки, полковник умовився, що капітан не братиме жадного пасажира і вправиться так пропливти коло берегів острова, щоб можна було милуватись на гірські краєвиди.

II

II.

Призначеного на від'їзд дня все спаковано й навантажено ще зранку; шкуна мала вирушити за вечірнім бризом. Полковник, чекаючи, гуляв надбережжям, коли це підійшов до нього шкіпер і попросив дозволу взяти на корабель одного із своїх родичів, а саме двоюродного онука хрещеного батька свого старшого брата, що повертається на Корсику, свою батьківщину, в справах негайних і не може знайти корабля, щоб перевезтися.

«Це чудесний хлопець», додав капітан Матей, «військовий старшина піших гвардейських стрільців, він був-би вже полковником, як би Той був ще досі імператором».

«Ну, коли він військовий», сказав полковник… і додав: «я охоче погоджуюсь, щоб він їхав з нами», але міс Лідія крикнула по-англійськи:

«Піхотний офіцер!.. (її батько служив у кінноті і вона зневажала всяку иншу зброю). Людина, може, без жадного виховання, заслабне на морську хоробу, збавить нам усю втіху переїзду!»

Шкіпер не знав і слова по-англійському, але, здавалось, він зрозумів, що казала міс Лідія з того, що вона трохи надула свої гарненькі губки, і почав усяково вихваляти свого родича, кінчивши запевненням, що це людина вельми пристойна, з родини , і він аж ніяк не заважатиме панові полковнику, бо шкіпер подбає примістити його в такому кутку, звідки не знати буде його присутности».

Полковникові і міс Невіль дивно було що на Корсиці єсть фамілії, де капральство спадає від батька до сина, але що вони сліпо повірили, ніби мова йде про піхотного капрала, то зробили висновок, що це якийсь бідак, якого шкіпер хоче перевезти з своєї ласки задурно. Коли-б це був офіцер, з ним треба-б було розмовляти і знатися; а з капралом нема чого соромитись, це нічого неварта істота, коли при ньому немає загону з багнетами на рушницях, щоб вести вас туди, куди ви йти не хочете.

«А ваш родич не слабує на морську хоробу?» сухо спитала міс Невіль.

«Ніколи, мадмуазель; серце в нього міцне, мов скеля, — на морі, як на землі.»

«Гаразд, можете його везти,» сказала вона.

«Можете його везти,» докинув полковник, і вони пішли собі гуляти далі.

Коло п'ятої години вечора капітан Матей прийшов по них, щоб забрати на шкуну.

В порту, коло капітанського яла, вони побачили високого молодика, в синій сурдут, застебнутий аж до підборіддя, з смуглим обличчям, чорними, жвавими, гарними очима та одвертим і розумним обличчям. З маніри триматися, з маленьких закручених вусів, легко було пізнати військового, бо того часу не всі носили вуса, й національна гвардія ще не запровадила у всі родини військовий фасон.

Молодик зняв кашкета, побачивши полковника, та подякував вільно і в чемних висловах за послугу, що він йому зробив.

«Дуже радий стати вам у пригоді, юначе,» сказав полковник, приязно кивнувши йому головою, і сів у ял.

«Та ваш англієць не з сором'язних,» тихенько сказав шкіперові молодик по-італійському.

Той приклав пальця під ліве око й опустив куточки губ. Тому, хто тямив мову знаків, це мало сказати, що англієць розуміє італійське і що це чудернацька людина. Молодик легенько посміхнувся й торкнувся свого чола, відповідаючи на знак Матея, ніби кажучи йому, що всі англійці мали щось скручене в голові, потім сів коло шкіпера і дуже уважно, але не настирливо, глянув на гарненьку компаньонку своєї подорожи.

«А французькі салдати добре тримаються», сказав полковник своїй дочці по-англійськи. «Через це з них легко робити офіцерів».

Потім він звернувся по-французькому до молодика.

«Скажіть, молодче, в якому полку ви служили?»

Той нишком штовхнув ліктем батька хрещеника свого двоюродного онука, і стримуючи іронічну посмішку, відповів, що був у піших гвардійських стрільцях, а тепер був із 7-го легкого.

«Так ви були при Ватерлоо? Ви дуже молодий».

«Вибачте, полковнику, це моя єдина кампанія».

«Вона йде за дві», сказав полковник.

Молодий корсиканець закусив губу.

«Тату», сказала міс Лідія по-англійськи, «спитай-но його, чи дуже люблять корсиканці свого Бонапарта?»

Не встиг полковник перекласти питання по-французьки, як молодик відповів досить доброю англійською мовою, хоч і з невеличким акцентом.

«Ви знаєте, мадмуазель, що ніхто не буває пророком на своїй батьківщині. Ми, земляки Наполеонові, любимо його мабуть менше, ніж французи. Але я сам, дарма що наші родини ворогували колись між собою, люблю його й захоплююсь».

«Ви говорите по-англійськи!» гукнув полковник.

«Дуже кепсько, як ви могли це бачити».

Хоч і трохи вражена його вільним тоном, міс Лідія не могла проте стримати посмішки, уявляючи собі особисті стосунки між капралом та імператором. Це була їй ніби перша ознака корсиканських особливостей, і вона поклала занотувати цю рису в своєму щоденникові.

«Може ви були в полоні в Англії?» спитав полковник.

«Ні, полковнику, я навчився англійської мови у Франції, зовсім молодим, від полоненого вашої нації».

Потім він звернувся до міс Лідії.

«Матей мені казав, що ви вертаєтесь із Італії. Мабуть, мадмуазель, ви розмовляєте чистою тосканською мовою, і я боюся, що вам важко буде розуміти нашу говірку.»

«Моя дочка розуміє всі італійські говірки», відповів полковник. «Вона має здібність до мов. Це не те, що я».

«А чи зрозуміє мадмуазель, наприклад, цей вірш з однієї нашої корсиканської пісеньки? Пастух каже пастушці:

S'entassi 'ndru paraddisu santu, santu, E nun truvassi a tia, mi n' esciria.

Міс Лідія зрозуміла, і вважаючи цитату за дуже сміливу, а ще більше погляд, що її супроводив, відповіла, червоніючи: «Capisco.

«Ви їдете на батьківщину у відпустку?» спитав полковник.

«Ні, полковнику. Мене призначили в запас, можливо через те, що я був при Ватерлоо і що я земляк Наполеонів. Я вертаюся додому з малими надіями і малими коштами, як говориться в пісні».

І він зітхнув, дивлячись на небо.

Полковник поклав руку в кешеню і, крутячи між пальцями золотого, добирав слів, щоб увічливо всунути монету в руку своєму нещасливому ворогові.

«Мене теж призначили в запас», сказав він добродушно, «але… з вашою половинною платнею запасного вам ні на що купити тютюну. Ось маєте, капрал».

І він спробував утиснути золотого молодикові в руку, якою той спирався на борт яла.

Молодий корсиканець зчервонів, випростався, закусив губи і, здавалось, мав запально відповідати, аж раптом, змінивши вираз, він голосно засміявся. Вражений полковник так і застиг із монетою в руці.

«Полковнику», сказав молодик, вертаючись до серйозного тону, «дозвольте мені дати вам дві поради. Перша — ніколи не пропонуйте грошей корсиканцеві, бо серед моїх земляків є такі неввічливі, що шпурнуть їх вам у голову; друга — не давайте людям титулів, якими вони не називаються. Ви кажете на мене капрал, а я лейтенант. Що правда, різниця не яка велика, але…»

«Лейтенант!» гукнув сер Томас, «лейтенант! Але шкіпер сказав мені, що ви капрал, як і батько ваш і всі чоловіки вашого роду».

На цю мову молодик почав, аж закочуючись, сміятися так голосно і так щиро, що шкіпер і два матроси теж пристали до нього.

«Даруйте, полковнику», сказав нарешті молодик, «але тут таке дивне непорозуміння, що я його відразу й не добрав. Справді, мій рід пишається кількома капралами серед предків, але наші капрали ніколи не носили галунів та уніформи. Десь коло 1100 року кілька громад, збунтувавшись проти тиранії великих гірських сеньйорів, обрали собі ватажків і назвали їх . На своєму острові ми маємо честь походити від цих ніби трибунів».

«Вибачте, мосьє!» крикнув полковник, «тисячу раз вибачте! Ви-ж розумієте причину мого поводження, і я сподіваюсь, що ви його мені ласкаво даруєте».

І він подав йому руку.

«Це справедлива кара за мої невеличкі гордощі, полковнику», сказав молодик, усе сміючись та сердечно стискуючи англійцеві руку. «Я на вас аж ніяк не гніваюсь. А що мій друг Матей не доладу мене вам ознайомив, то дозвольте мені ознайомитися самому — мене звуть Орсо делла Реббіа, лейтенант запасу, і, коли ви їдете на Корсику полювати, як я догадуюсь по цих двох прекрасних псах, то я буду дуже радий показати вам наші чагарі й гори… як-що я їх досі не забув», додав він, зітхаючи.

В цю хвилю ял пристав до шкуни. Лейтенант запропонував руку міс Лідії, потім допоміг полковникові зійти на палубу. Там сер Томас, все ще дуже ніяковіючи за своє поводження і не знаючи, як згладити свою нетактовність проти людини, що починалась родом аж з 1100 р., запросив його вечеряти, не питаючись думки своєї дочки, і поновив свої перепрошення та рукостискання. Міс Лідія насупила трошки брови, але їй не прикро було дізнатись, хто такий насправді був «»; вона навіть почала вбачати в ньому щось таке аристократичне; тільки виглядав він надто незалежно і надто весело для героя роману.

«Лейтенант делла Реббіа», сказав полковник, вітаючи його по-англійськи, із шклянкою мадери в руках, «я бачив у Еспанії багатьох ваших земляків — це прегарні стрільці».

«Так, багато лишилось їх в Еспанії», серйозно сказав молодий лейтенант.

«Я ніколи не забуду поведінки одного корсиканського батальйону під час бою при Вітторії», провадив полковник. «Та й як мені забути?» додав він, тручи собі груди. «Цілий день вони стріляли з садів, із-за парканів, і перебили нам силу людей та коней. Коли їм довелося відступати, вони зібрались і почали швидко відходити. На рівнині ми надіялись дати їм реванш, але ці пройди… вибачте, лейтенант, — ці молодці, кажу я, зробили каре, і ніяким способом не можна було їх розбити. Посеред каре — мені здається, що й зараз я його бачу, — був офіцер, верхи на малому чорному коні; він тримався коло стягу і курив цигару, так ніби був у кафе. Часом, ніби щоб нас подратувати, їхня музика сурмила в сурми… Я кинув на них свої два перші ескадрони… Еге, замість бити каре по фронту, мої драгуни ось уже відходять набік, потім роблять півповорот і вертають у великому безладді, не один кінь без вершника… а та клята музика гуде! Коли дим, що оповив батальйон, розійшовся, я знову побачив офіцера коло стягу — він ще й досі курив свою цигару. Розпалившись, я сам став на чолі останньої атаки. Їхні рушниці, забиті від невпинної стрілянини, вже не працювали, але салдати стали шістьма лавами, багнетами проти коней, так ніби мур який. Я кричав, підбадьорював своїх драгунів, давав коневі остроги, щоб зрушити його вперед, коли це офіцер, що я вам казав, кинувши нарешті свою цигару, показав на мене рукою одному з своїх людей. Я почув щось ніби: Al capello bianco! На мені була біла китиця. Більше я нічого не почув, бо куля мені прострелила груди. Це був прекрасний батальйон, пане делла Реббіа, перший з 17-го легкого, всі корсиканці, як мені потім сказали».

«Так», сказав Орсо, якого очі блищали під час цього оповідання, «вони витримали відступ й донесли свій стяг. Але дві третини цих молодців спить тепер на рівнині Вітторії».

«А до речи! Чи не знаєте ви ім'я того офіцера, що ними командував?»

«То був мій батько. Він тоді був майором 18-го полку, і його зроблено полковником за справи того сумного дня».

«Ваш батько! Слово чести, це лицар! Мені дуже приємно було-б його побачити, і я пізнав-би його, певна річ. Чи живий він?»

«Ні, полковнику», сказав молодик, трохи зблідши.

«А чи був він при Ватерлоо?»

«Так, полковнику, але він не мав чести загинути на полі бою… Він помер на Корсиці… два роки тому… Боже мій, яке прекрасне Середземне море! Уже десять років, як я його не бачив. Чи не здається вам, панно, що Середземне море краще за океан?»

«Воно здається мені надто синім… і хвилям бракує величи».

«Ви любите дику красу, панно? З цього боку, я думаю, Корсика вам сподобається».

«Моя дочка», сказав полковник, «любить усе надзвичайне; тим-то Італія їй мало сподобалась».

«З Італії я знаю тільки Пізу, де перебув кілька років у коледжі», сказав Орсо, «але я не можу без захоплення згадувати про Кампо-Санто, про Баню, про Похилену Башту… найбільше про Кампо-Санто… Пам'ятаєте «Смерть», Орканьї… Мені здається, що я міг-би її змалювати, так вона врізалась мені в пам'ять».

Міс Лідія боялася, що мосьє лейтенант виголосить цілу запальну тираду.

«Так, дуже гарне», сказала вона, позіхаючи, «вибачте, тату, мені трохи болить голова, я піду до себе в кімнату».

Вона поцілувала батька в чоло, велично хитнула головою Орсо і зникла. Чоловіки розмовляли далі про полювання й війну.

Вони з'ясували, що при Ватерлоо вони були навпроти і обмінялись, мабуть, багатьма кулями. Їхня приязнь з того ще збільшилася. Вони критикували по черзі Наполеона, Велінґтона й Блюхера, потім полювали вкупі на ланю, кабана й муфлона. Кінець-кінцем, коли ніч уже зовсім насунула й останню пляшку бордо випито, полковник знову стиснув лейтенантові руку й побажав йому надобраніч, висловлюючи надію, що їхнє знайомство, так кумедно почате, триватиме й далі. Вони розійшлись, і кожен ліг спати.

III

III.

Ніч була чудова, місяць мінився на хвилях, корабель нечутно линув за легеньким бризом. Міс Лідії зовсім не хотілося спати, і тільки присутність профана заважала їй віддатися тим почуттям, що зазнає на морі при місяці всяка людська істота, коли в її серці єсть зернятко поезії. Коли молодий лейтенант, на її думку, уже заснув мертвим сном прозаїчного створіння, яким він був, вона встала, накинула хутро, розбудила свою покоївку і вийшла на палубу. Там не було нікого, крім матроса коло стерна, що співав якусь жалісну корсиканську пісню на дикий і монотонний голос. Серед нічної тиші ця чудна музика мала свої чари. На лихо, міс Лідія не все розуміла, що співав матрос. Серед багатьох загальних місць її цікавість жваво збуджував якийсь енергійний вірш, але хутко, ще в кращому місці, траплялось кілька місцевих слів, яких значіння вона не могла збагнути. Проте вона зрозуміла, що мова мовиться про вбивство. Там переплутувалися всуміш прокляття проти вбійників, загрози помсти й похвала мертвому. Вона запам'ятала кілька віршів; я спробую їх перекласти:

„… Ні від гармат, ні від багнетів — не блідло його чоло, — ясне на полі бою — як небо влітку. — Як сокіл захищав він стяг, — був медом в пустелі для друзів, — а для ворогів розбурханим морем. — Він був ясніший за сонце, — ніжніший за місяць. — Його, що на ворогів Франції ніколи не спізнявся, убійники-земляки ударили ззаду, — як Вітолло забив Сампієро Корсо. — Ніколи вони не наважились-би глянути йому в вічі… Повісьте на стіні, перед моїм ліжком, — мій щиро вислужений хрест. — Червона на ньому стьожка. — Ще червоніша моя сорочка. — Синові, синові моєму, що в далекому краю, — збережіть мій хрест і скривавлену сорочку. — Він у ній побачить дві дірки. — За кожну дірку, хай стане дірка в иншій сорочці. — Але чи повна-ж буде і тоді помста? — Мені треба руку, щоб стріляла, — око, щоб ціляло, серце, щоб наважилося…“

Матрос раптом урвав.

«Чому ви далі не співаєте, друже?» спитала міс Невіль.

Матрос кивнув їй головою на постать, що виходила з-під великого накриття над трапом, — це був Орсо, що хотів подивитися на гру місячного сяйва.

«Кінчайте-ж вашу пісню», сказала міс Лідія, «вона мені дуже подобається».

Матрос схилився до неї і сказав зовсім тихо:

«Я нікому не даю ».

«Як? Рім…»

Матрос, не відповідаючи, почав свистіти.

«Ви милуєтесь, я бачу, на наше Середземне море, міс Невіль», сказав Орсо, підійшовши до неї. «Погодьтесь, що такого місця ніде не буває».

«Та я на нього не дивилась. Я цілком віддалася вивчанню корсиканської мови. Але цей матрос, співаючи найтрагичнішої жалісної пісні, спинився в найкращому місці».

Матрос нахилився, ніби щоб краще роздивитись на бусоль, і шарпнув міс Невіль за хутро. Було очевидно, що пісню не можна співати перед лейтенантом Орсо.

«Що ти там співав, Паоло Франче?» спитав Орсо. «Може ? Чи ? Панна розуміє тебе і хоче послухати кінець».

«Я забув її, Орс' Антон'», сказав матрос.

І зненацька він завів на весь голос молитву святій Діві.

Міс Лідія неуважно слухала молитву й не заохочувала далі співця, поклавши пізніше все-таки довідатись про те загадкове слово. Але її покоївка, що була з Флоренції і не краще за господиню розуміла корсиканський діялект, теж цікавилась про це дізнатись; вона звернулася до Орсо раніше, ніж пані встигла її попередити, штовхнувши ліктем:

«Пане капітане», сказала вона, «що значить ?

«!» сказав Орсо, «та це найсмертельніша образа корсиканцеві — закинути йому, що він ще й досі не помстився. Хто вам казав про »?

«Це вчора в Марселі», відповіла міс Лідія, «шкіпер ужив цього слова».

«А про кого він говорив?» жваво спитав Орсо.

«О, він розповідав нам давню історію… з часів… так, мені пригадується, що мова йшла про Ванніну д'Орнано».

«Мабуть наш герой, сміливий Сампієро, не дуже сподобався вам, панно, через смерть Ванніни?»

«А ви вбачаєте в цьому щось героїчне?»

«Його злочин виправдують дикі звичаї того часу; до того-ж Сампієро на смерть боровся з генуйцями, — як могли-б йому довіряти земляки, коли-б він не скарав ту, що хотіла замиритися з Генуєю?»

«Ванніна», сказав матрос, «пішла без дозволу свого чоловіка; Сампієро добре зробив, скрутивши їй шию».

«Але», сказала міс Лідія, «то-ж щоб врятувати свого чоловіка, з кохання до нього вона пішла просити йому ласки в генуйців».

«Просити йому ласки, це-ж зневажити його!» гукнув Орсо.

«І самому вбити її!» провадила міс Невіль. «Яким страховищем він мав бути!»

«Ви-ж знаєте, що вона, як милости, просила загинути від його руки. То Отело ви теж, панно, маєте за страховище?»

«Яка різниця! Він ревнував, а Сампієро тільки пишався».

«А хіба ревнощі не та сама пиха? Це пиха кохання, і ви, може, тут її вибачаєте з огляду на її причину?»

Міс Лідія скинула на нього повним гідности поглядом, і, звернувшись до матроса, спитала, коли шкуна прибуде в порт.

«Позавтра», сказав той, «коли вітер триватиме».

«Я хотіла-б уже побачити Аяччо, бо це судно мені починає обридати».

Вона підвелася, взяла покоївку за руку й зробила кілька кроків по палубі. Орсо нерухомо стояв коло стерна, чи піти з нею гуляти, чи краще урвати розмову, що, здавалось, її дратує.

«Вродлива дівчина, присягаюсь кров'ю мадони!» сказав матрос. «Коли-б усі блохи на моєму ліжку скидалися на неї, то я не скаржився-б, що вони мене кусають!»

Міс Лідія, мабуть, почула цю наївну хвалу своїй красі й збентежилась, бо майже ту-ж мить пішла до своєї кімнати. Незабаром подався і Орсо. Тільки вони покинули палубу, повернулась покоївка, і вчинивши допит матросові, принесла своїй господині такі відомості: пісню, урвану присутністю Орсо, складено з приводу смерти пол- ковника делла Реббіа, його батька, забитого тому два роки. Матрос був певен, що Орсо повертається на Корсику, ; таке було його вражіння, і він запевняв, що незабаром у селі П'єтранера буде . Коли перекласти ці національні терміни, виходило, що сеньйор Орсо замислив забити двох чи трьох осіб, запідозрених до вбивства його батька, яких справді була розшукувала в цій справі судова влада, але визнала їх за безневинних, як сніг, бо вони мали в своїх руках суддів, адвокатів, префекта і жандармів.

«На Корсиці немає правосуддя», додав матрос, «і я більше шаную добру рушницю, ніж радника королівського двору. Коли маєш ворога, треба вибирати між трома S.

Такі цікаві звістки змінили поводження міс Лідії та її думки що-до лейтенанта делла Реббіа. З цього моменту він став персонажем в очах романтичної англійки. Тепер його безтурботний вигляд та вільний і веселий тон, що спочатку її так немило упередили, ставали для неї найвищою заслугою, бо це було глибоке личкування енергійної душі, що не дає прохопитись навні жадному з почуттів, що вона ховає. Орсо видався їй кимсь ніби Фієско, що ховає широчезні наміри під машкарою легковажности; і хоч забити кількох шахраїв не так прекрасно, як звільнити свою батьківщину, проте прекрасна помста таки прекрасна, і зрештою жінки не від того, щоб герой не був політиком. Тільки тоді міс Невіль зауважила, що в молодого лейтенанта дуже великі очі, білі зуби, елеганська постать, що він вихованний і навіть знає до певної міри світське поводження. Вона з ним часто розмовляла наступного дня, і його бесіда її цікавила. Його довго розпитувано про батьківщину, і він про неї гарно розповідав. Корсика, що він покинув дуже молодим, спочатку пішовши до коледжу, а потім до військової школи, лишилась йому в пам'яті оповитою поетичними барвами. Він запалювався, розповідаючи про тамтешні гори, ліси, про оригінальні звичаї тубільців. Як і можна було сподіватись, слово помста не раз зринало в його оповіданнях, бо-ж неможлива річ говорити про корсиканців і не ганити чи не виправдувати їхню пристрасть, що стала за світову приказку. Орсо трохи здивував міс Невіль, бо загалом засуджував безнастанні чвари своїх земляків. Проте, він старався виправдати їх серед селян і казав, що вендета — це дуель бідних.

«Це тим правдивіше», казав він, «що забивають тільки після певного виклику. «Стережися! — Я стережуся!» — оце ті рішучі слова, якими обмінюються два вороги перед тим, як робити одне на одного засідку. У нас більше вбивств», додав він, «ніж де-инде, але ніколи ви не знайдете до них безчесного приводу. У нас багацько вбийників, це правда, але жадного злодія».

Коли він вимовляв слова , міс Лідія уважно на нього дивилась, але не могла викрити в його рисах найменшої ознаки зворушення. Та як вона була певна, що він має потрібну душевну силу, щоб бути непроникненним для всіх очей, за винятком її власних, видима річ, то вона й далі твердо вірила, що тіні полковника делла Реббіа не довго вже чекати задоволення, якого вона вимагає.

Шкуна була вже на видноті Корсики. Шкіпер називав найголовніші місця на березі, і хоч вони були зовсім невідомі міс Лідії, їй було якось приємно знати їхні назви. Нема нічого нуднішого за безіменний краєвид. Часом підзорна труба полковникова викривала кількох островиків, що їхали верхи малими кіньми узгір'ях, одягнені в брунате сукно й узброєні довгими рушницями. Міс Лідії кожен з них здавався бандитом чи хоч сином, що їде мститись за смерть свого батька, але Орсо запевняв, що це якийсь мирний мешканець з міста, що мандрує у своїх справах; що рушницю він має не так з потреби, як із пристойности, з моди, так самісінько, як денді не виходить з хати без елегантського ціпочка. Дарма що рушниця не така шляхента й не така поетична зброя, як стилет, міс Лідія гадала проте, що для чоловіка вона відповідніша за ціпочок, і пригадувала, що всі герої лорда Байрона помирали від кулі, а не від класичного кинджала.

Після трьох день плавання, вони були вже коло Санґінерів, і велична панорама затоки Аяччіо розгорнулась перед очима наших мандрівців. Її справедливо порівнюють до Неаполітанської затоки, і в ту мить, коли шкуна заходила в порт, горючі чагарі, застилаючи димом Пунта ді Джірато, нагадували Везувій і довершували ту подібність. Щоб вона була абсолютна, треба було в околицях Неаполя попрацювати армії Атіли, бо круг Аяччіо було мертво й порожньо. Замісць тих мальовничих фабрик, що виступають звідусюди від Кастельмаре до Мізенського рогу, круг затоки Аяччіо видко тільки похмурі чагарі та лисі горі за ними. Жадної віли чи мешкання. Тільки де-не-де на верховинах круг міста на тлі зела вирізняються білі будови — це похоронні каплиці, фамільні домовини. Все в цьому краєвиді позначено поважною і сумною красою.

Вигляд міста, зокрема того часу, ще збільшував вражіння, що справляли околиці. Жадного руху на вулицях, де можна здибати тільки небагатьох осіб напроходці і то завсіди тих самих. Зовсім не видко жінок, крім кількох селянок, що приходять сюди продавати харч. Не чути голосної мови, сміху чи співу, як по італійських містах. Часом у затінку під деревом якийсь десяток селян гуляє в карти чи дивиться на гру. Вони ніколи не кричать і не сперечаються; коли гра розпаляється, то стріляють із пістолів — так роблять завжди замісць того, щоб нахвалятися. Корсиканець на вдачу поважний і мовчазний. Ввечері з'являється кілька постатів, щоб потішитись холодком, але прогулюються проспектом майже виключно чужинці. Островики сидять біля своїх порогів, кожен ніби тримається напоготові, як сокіл у своєму гнізді.

IV

IV.

Одвідавши будинок, де народився Наполеон і здобувши там правдою чи неправдою шматочок шпалерів, міс Лідія, два дні перебувши на Корсиці, відчула, що її обіймає глибокий сум, як то й має статися чужинцеві, що потрапив до країни, де відлюдні звичаї, здається, засуджують його на цілковиту самотність. Вона вже жалкувала за свою вигадку, але виїхати раптом значило-б скомпромітувати свою репутацію відважної мандрівниці; отже міс Лідія поклала терпіти й убивати час, як прийдеться. В такій великодушній постанові вона наготувала оливці та фарби, змалювала затоку й зробила портрет засмаглого селянина, що продавав дині, як той городник на континенті, але мав білу бороду й вигляд найлихішого шахрая, якого можна побачити. Все це її не досить розважало, і вона вирішила закрутити голову нащадкові капралів, а це й не важко було, бо Орсо, аж ніяк не поспішаючи вертати на своє село, здається, дуже вподобав Аяччіо, хоч і нікого там не бачив. До того-ж міс Лідія загадала собі благородне завдання, а саме цивілізувати цього гірського ведмедя й змусити його відмовитись від страшних намірів, що спровадили його на острів. З того часу, як вона взяла на себе працю його виховати, вона сказала собі, що шкода було-б лишити цього молодика простувати до загибелі і що навернути корсиканця було-б їй великою славою.

Дні наших мандрівців минали так: вранці полковник і Орсо йшли полювати, міс Лідія малювала чи писала своїм приятелькам, щоб мати змогу датувати листи з Аяччіо; на шосту годину повертались чоловіки, обтяжені дичиною, потім обідали, міс Лідія співала, полковник засипав, а молоді допізна сиділи й розмовляли.

Не знати яка паспортна формальність приневолила полковника Невіля зробити візиту префектові; той дуже нудився, як і більшість його колег, і надзвичайно зрадів, довідавшися, що приїхав англієць, багата світська людина й батько гарненької дівчини; він його як-найкраще прийняв і засипав пропозиціями послуг; та більше того, кілька день пізніше він віддав йому візиту. Полковник, що допіру встав з-за столу, вигідно витягся на софі й зовсім уже засинав; дочка його співала коло розстроєного піяніно; Орсо гортав сторінки її музичного зшитка й поглядав на плечі й русяве волосся музикантки. Оголосили про пана префекта; піяніно змовкло, полковник підвівся, протер очі й познайомив префекта з своєю дочкою.