Іродїяда

Іродїяда

Лїтературно-наукова біблїотека. Ч. 36.

Відповідає за редакцию: Володимир Гнатюк.

Ґ. Фльобер.

.

переклад

Михайла Грушевського

з додатком статї про Ґ. Фльобера.

У ЛЬВОВІ, 1902.

З друкарнї Наукового Товариства ім. Шевченка

під зарядом К. Беднарського.

Накладом Українсько-руської Видавничої Спілки у Львові, ул. Чарнецького ч. 26.

I.

Махерузький замок підіймав ся на схід від Мертвого моря, на базальтовій стіжковатій скалї. Чотири долини окружали його — дві з боків, одна з переду, одна з заду. Доми тиснули ся під ним, окружені муром, що вигинав ся на нерівностях терену, і зиґзакуватою, вирубаною в скалї дорогою лучили ся з замком, окруженим мурами високими на двадцять ліктів, з численними виступами, з зубчатим парапетом і вежами, що виступали то тут то там як зубцї на сїй камяній коронї, повішеній над безоднею.

В серединї стояв двір, прикрашений портиками, й зверху накритий терасою, обгороженою поручами з сїкомори, зі щоглами до натягання велярія.

Рано, перед сьвітом тетрарх Ірод Антипа вийшов на сю терасу й сперши ся на поруча дивив ся на около. Гори, що ле- жали просто під нїм, що йно зарисували свої верхи, тим часом як решта їх, аж до дна проваля, ще крили ся в пітьмі. Мрака підіймала ся, розірвала ся — і виступили контури Мертвого моря. Зоря, розсьвітаючи споза Махеруза, почала кидати своє червоне сьвітло — осьвітила по малу побережні піски, горби, пустиню й за нею гори Юдеї, з їх нерівними сїрими верхами. Енґадї в серединї виступав чорною плямою, подальше круглий як баня Геброн, Есколь показав ся з своїми ґранатовими гаями, Сорек з виноградами, Кармель з полями сезаму, і велетенський квадрат вежі Антонїя піднїс ся над Єрусалимом. Тетрарх відвернув ся від нього і дивив ся на право, на пальми Єрихона, та думав про иньші міста своєї Ґалїлеї, куди, може, вже й не прийдеть ся йому вернути ся: Капернаум, Ендор, Назарет, Тіверію. Йордан котив ся серед сухої рівнини; зовсїм біла, вона слїпила очі як снїг, тим часом як море синїло мов ляпіс-лязулї. І при полудневім краю його, від сторони Єменя, знайшов Антипа, що він так бояв ся знайти: роскидані руді шатри й людей, що зі списами крутили ся коло коней, тим часом як огнї, пригасаючи, сьвітили ся як іскри при самій землї.

Се було військо арабського короля, котрого доньку держав Ірод і розвів ся з нею, щоб узяти собі Іродїяду, жінку одного зі своїх братів, що пробував в Італїї, без всякої власти. Против Арабів Антипа сподївав ся помочи від Римлян, але Вітелїй, управитель Сириї, не приходив, і Антипа гриз ся й непокоїв ся.

Аґріпа, думав він, певне знищив його в очах цїсаря. Филип, третїй брат, управитель Ватанеї, зброїв ся потайки. Жиди не зносили поганських звичаїв Ірода, иньші його піддані — його управи. Антипа вагав ся між двома гадками: помирити ся з Арабами — чи уложити союз із Партами против них, і під покривкою сьвятковання своїх уродин постановив він скликати на сей день, на великий пир начальників свого війська, управителїв своїх дібр і визначнїйших Ґалїлеян.

Гострим зором оглянув він всї дороги — вони були порожні. Над головою його лїтали орли. Вояки спали під мурами. Нїщо не рушало ся в замку.

Раптом голос, долинувши з далека, мов вирвавши ся з глибини землї, змусив зблїднути тетрарха. Він нагнув ся, щоб прислухати ся, але той уже замовк. Згодом він залунав знову, й Ірод, плеснувши в долонї закликав: „Манеї, Манеї“!

Показав ся чоловік, голий по пояс, як помивач із лазнї. Він був дуже високий, ста- рий і худий. При боцї висїв ніж в бронзовій похві. Волосє, стягнене гребінем, збільшало широкість його чола. Очі його виглядали як сонні, але зуби його блищали ся, ноги легко ступали по плитах. Тїло його було гнучке як у мавпи, а лице нерухоме як у мумії.

— Де він? — спитав тетрарх.

Манеї показав пальцем на якийсь предмет позаду.

— Там, як завсїди.

— А минї здавало ся, що я його чув. І Антипа, відітхнувши, розпитував далї про Яоканана, званого у християн сьвятим Іваном Хрестителем: Чи приходили знову ті два, що тамтого місяця були впущені, з особливої ласки, до вязницї, і чи довідав ся він, чого вони хотїли?

— Вони розмовили ся з ним, сказав Манеї, кількома загадковими словами, як розмовляють ся в ночи злодїї на розпуттї. Потім вони пішли в горішню Ґалїлею й казали, що принесуть велику новину.

Антипа похилив голову й потім сказав з перестрахом: Стережи його! Стережи його! І нїкого не пускай до нього! Добре замкни двері! Накрий яму! Аби навить не підозрівали, що він ще живий!

Але Манеї поступав так і без наказу: Яоканан був Жид, а Манеї ненавидїв Жидів як кождий Самарянин. Їх Ґарізімський храм, призначений Мойсеєм на головну сьвятиню Ізраіля, пропав від часів царя Гіркана, й Єрусалимський храм будив у Самарянах бурю образи й неустанної кривди! Манеї влїз був раз туди, аби спрофанувати жертвенник, наложивши на нього костей умерлих. Його товариші, меньше проворні нїж він, стратили свої голови. І він тепер бачив сей храм в заглубленню горбів — на сонцї блищали ся його білі мармурові мури й золоті бляхи даху. Се була гора сьвітла, щось надлюдське, що все забивало своїм богацтвом і пихою.

Манеї простягнув руку до Сїону, цїлий випростований, з піднесеною головою, й застиснувши кулаки, кинув клятву на нього, вірячи, що його слова будуть мати силу на нього. Антипа слухав, не ображаючи ся тим.

Самарянин вернув ся до справи Яоканана: Часом він попадає в ірітацию, хоче тїкати, надїєть ся на увільненнє; иньшими разами він спокійний як слабий зьвір, або знов, бачу, ходить у пітьмі, повторяючи: „Нехай! Аби він ріс, я мушу змалїти!“

Антипа й Манеї переглянули ся. Але тетрархови вже наприкрило ся роздумувати. Сї гори наоколо нього, як ряди скамянїлих хвиль, чорні уривища серед скал, безграничність синього неба, незносний блеск сонця, глу- бина проваля — все се пригнїтало його, й нудьга опановувала його від сеї пустинї, немов закиданої, наслїдком ґеольоґічних переворотів, руінами амфітеатрів і палат. Горячий вітер приносив запах сїрки, наче віддих міст проклятих і загребаних під тою недоброю водою. Сї слїди божого гнїва навівали страх на душу Антипи й сперши ся ліктями на поручи, взявши голову в руки, він стояв нерухаючи ся, втопивши свої очі. Аж нараз хтось доторкнув ся до нього, він обернув ся — Іродїяда стояла перед ним.

Довга сорочка з легкої пурпури одягала її аж до сандалів. Нагло вийшовши з покоїв, вона не взяла на себе анї нашийників анї заушниць. Чорне волосє спадало її на плече й на груди. Її нїздрі, дещо задерті, дріжали, радістю побіди сьвітило ся все її лице, й вона крикнула сильним голосом тетрархови:

— Цїсар нас любить! Аґріпа в вязницї!

— Звідки ти знаєш?

— Та вже знаю. І потім додала: Се за те, що він зичив цїсарства Каєви.

Сей Аґріпа, живучи з ласки брата, старав ся дістати від цїсаря царський титул, так само як і Антипа. Тепер не було що бояти ся його: „Вязницї Тіберия не так легко відмикають ся, і саме житє в них часом не безпечне!“. Антіпа порозумів гадки жінки, і хоч вона була сестрою сього самого Аґріпи, її нелюдські гадки здавали ся йому справедливими. Подібні убийства були в порядку річей, звичайною приналежністю династий, і в династиї Ірода годї було їх дочислити ся.

Потім вона оповіла тетрархови про всї свої заходи: про закуплених клїєнтів, переловлені листи, про шпіонів, приставлених до всїх дверей Аґріпи, і як удало ся її звабити Евтихія, що й заденунціював його.

— Я не жалувала нїчого. Чого б я не зробила для тебе? Адже я покинула і власну доньку!…

Покинувши Аґріпу, вона лишила його дитину в Римі, надїючи ся, що буде мати дїти від тетрарха, й досї про неї не згадувала. Тепер питав ся себе, звідки так взяло її на чулість.

Розтягнуто велярій і живенько принесено широкі подушки. Іродїяда сїла й заплакала, відвернувши ся від мужа. Але слїдом обтерла очі й сказала, що вона більше не хоче про се думати, що вона щаслива — й почала пригадувати Антипі їх колишнї розмови в атрії, їх стрічі при лазнях, проходи по via Sacra, і вечери в великих вілях, серед римської Кампан'ї, під плескіт водограїв, під аркадами з цьвітів. Вона дивила ся на нього давнїми очима і з кокетними рухами лестила ся до його грудей. Але він відіпхнув її від себе. Те коханнє, що вона тепер старала ся відживити, було таке далеке, і всї нещастя пішли від нього. Дванадцять лїт тягла ся війна. Від неї тетрарх встиг постаріти ся. Його плечі зігнули ся під темною тоґою з фіолєтовим краєм; сивина замішала ся до його бороди, і сонїшне проміннє, пробиваючи ся крізь велярій, осьвічувало його понуре чоло. І у Іродїяди чоло зібрало ся в зморшки, і обоє, сидячи против себе, неприязно дивили ся один на одного.

Тим часом на гірських дорогах почав ся рух. Пастухи гнали биків, дїти вели ослів, конюхи провадили коней. Ті що сходили з гір за Махерузом, зникали за замком, иньші йшли долиною з фронту його, і війшовши в місто, скидали свої ноші по подвірях. Се були тетрархові доставцї запасів і слуги його гостей.

Серед них показав ся під терасою, з лївого боку, єсей в своїй білій одежі, босоногий, з виглядом стоіка. Манеї піднявши свій ніж, кинув ся з правого боку на нього. Іродїяда крикнула йому:

— Забий його!

— Стій! сказав тетрарх. Манеї здержав ся. Єсей став также, і потім обоє від- ступили, кождий своїми сходами, оглядаючись на себе.

— Я його знаю, сказала Іродїяда, він зветь ся Фануіл і хоче побачити ся з Яокананом, котрого ти так необачно лишаєш живим.

Антипа відповів, що Яоканан може ще йому придати ся: його напади на Єрусалим кажуть иньшим Жидам тримати ся Ірода.

— Е, відказала вона — вони корять ся перед кождим володарем і не в станї сотворити свою власну державу. Але з такими як Яоканан, що підбуджує нарід надїями часів Неємії, найлїпша полїтика — нищити їх.

Але тетрарх обставав, що з тим не було нїчого пильного. Небезпечність від Яоканана — се также! І він удавав, що сьмієть ся.

— Мовчи, відказала Іродїяда, й розповіла про свою поневірку під час як їздила під Ґалаад, зберати бальзам: „Люде скидали з себе одежу на березї річки; осторонь на горбку стояв чоловік і говорив до них. Він мав на бедрах верблюжу шкіру, а голова виглядала як львина. Скоро він мене побачив, він кинув на мене всї проклони пророків; його очі сьвітили ся, голос ревів, а рука підносила ся неначе зводила громи на мене. Втїкти було неможливо: колеса візка загрузли в пісок по оси, і я мусїла помалу заберати ся, накривши ся плащем і знищена сими лайками, що летїли на мене як злива.“

Яоканан не давав їй жити. Коли його ймили і вязали, вояки мали порученнє вбити його, коли б він не давав ся, — тодї він показав ся зовсїм лагідним. Напустили зьмій до нього в вязницю — вони поздихали. Невдача сих заходів приводила Іродїяду до розпуки. Що значило се завзятє Яоканана на неї? Який інтерес мав він у тім? Його напади, викрикувані перед товпами людей, ширили ся, переходили з уст в уста. Вона чула їх всюди, вони наповняли собою повітрє. Против лєґіонів у неї знайшла ся б відвага, але ся сила, погибельнїйша від меча, а при тім така, що й бороти ся з нею було годї, приводила Іродїяду до крайности. І вона кидала ся тепер по терасї, в розпалї свого гнїву не знаходячи слів, аби висловити те, що її душило.

Вона бояла ся при тім, що тетрарх, уступаючи загальному голосу, може зважити ся кинути її. Тодї б пропало все! Від дитинства носила вона в собі мрію про велику власть. За для неї вона кинула першого чоловіка і звязала ся з сим, що як вона думала — дурив її.

— Добру я знайшла оборону, війшовши в твою родину!

— Вона варта твоєї! відказав на се тетрарх.

В жилах Іродїядї закипіла на сї слова кров її предків — первосьвященників і царів.

— Твій дїд підмітав храм в Аскалонї! Иньші твої предки були пастухи, розбійники, провідники караванів, орда підвластна Юдеям від часів царя Давида! Всї мої предки побивали твоїх! Перший Макавей вигнав вас з Геброна, Гіркан змусив до обрізання. І розпаливши ся зневагою аристократки до плебея, ненавистию Якова до Едома, вона закидала йому терпеливість на обра́зи, податливість перед фарисеями, що зраджували його, боязкість перед народом, що ненавидїв його.

— Ти такий сам як і вони, признай ся! І ти жалуєш за арабською дївкою, що танцює наоколо каміння. Візьми її собі назад! Живи з нею знову, в її полотняній будї! їдж її хлїб, спечений в попілї! ликай квасне молоко її овець! цїлуй її синї щоки, а минї дай спокій!

Але тетрарх її не слухав. Він дивив ся на рівний дах одного дома, де зобачив молоду дївчину й коло неї стару, що тримала над нею парасоль на комишинї, довгій як жердка рибалки. По серединї ковра стояв отворений подорожнїй кіш; пояси, покривала, ріжна бі- жутерія звисала з нього без ладу. Дївчина від часу до часу нахиляла ся над своїми річами й перетряхла їх у повітрі. Вона була одягнена Римлянкою — в делїкатну сорочку й плащ, застебнений ізмараґдовою спряжкою; синї стяжки тримали її волосє, очевидно дуже важке, бо від часу до часу дївчина притримувала його рукою. Тїнь від парасоля рухала ся по нїй, закриваючи її до половини. Антипа запримітив лише два чи три рази гарну шию, лїнїю очей, край маленьких уст; за те бачив цїлу, від клубів до голови, її талїю, що елястично згинала ся й підіймала ся. Він стеріг сї її рухи, і віддих його ставав все більше важким, а в очах почав сьвітити ся огонь. Іродїяда помічала се. Вкінцї він запитав:

— Хто се?

Іродїяда відповіла, що не знає, і нагло замовкла й пішла геть. Тетрарх за нею. В портику його чекали Ґалїлеяне, секретар, начальник пасовищ, управитель сїльних жуп і Жид із Вавилона, комендант його кінноти — всї привитали його однодушним криком. Відти він пішов до внутрішних покоїв, але на заворотї коритара став перед ним Фануїл.

— А, знову ти! Певно прийшов задля Яоканана?

— І задля тебе! Я прийшов тобі сказати важну новину. І не відступаючи від Антипи, він пішов за ним в темний покій. Сьвітло приходило сюди через крати, що йшли попід дахом. Стїни були викрашені темно-синею, майже чорною фарбою. В глибинї покоя стояло ліжко з чорного дерева, звязаного воловими ременями. Над ним як сонце блищав ся щит із золота.

Антіпа перейшов покій і прилїг на ліжку. Фануіл, ставши, підняв руку і в натхненій поставі сказав до нього:

„Вишнїй посилає часами своїх синів. Яоканан оден з них. Як ти його вбєш, то на тебе спаде кара.

— Але-ж то він мене переслїдує! скрикнув Антипа. Він зажадав від мене неможливого. І від тодї він мене лає. З початку я не був для нього ворогом! Але він з Махеруза вислав людей, що бунтують минї краї. Се йому не мине! Коли він нападає на мене, я мушу боронитись!

— Його гнїв дїйсно занадто завзятий, сказав Фануіл. Але се нїчого! Треба таки його пустити.

— Скажених зьвірів не пускають, відказав тетрарх. Єсей відповів на се:

— Ти вже не журись ним! Він піде до Арабів, до Ґалїв, до Скитів. Його дїло мусить росповсюднити ся аж до краю землї!

Антипа наче бачив перед собою видїннє.

— Його власть велика. Против своєї волї я його люблю, промовив він.

— В такім разї пусти його.

Але тетрарх похитав головою. Він бояв ся Іродїяди, Манеї, невідомого. Фануіл пробував ще його переконати, на доказ безпечности свого пляна покликуючи ся на льояльність єсеїв супроти володарів. Сих людей — бідних, на страх мук не податливих, убраних в білє, зручних в відгадуванню зі зьвізд будучности, дїйсно загально поважали.

Антипа раптом пригадав собі сказане ним перед хвилею.

— Що то за важну новину хотїв ти минї сказати?

Але в тім увійшов мурин. Його тїло було біле від порохів, він хрипів і не міг сказати анї слова.

— Вітелїй, нарештї сказав він.

— Що? він прийшов?

— Я його бачив. До трох годин він буде вже тут!

Драпериї коритарів порушили ся як від вітра. Галас пішов по замку — гуркіт від бігання людей, від переношення меблїв, від скидуваного срібла… А з верху вежі лунали роги, скликаючи рабів.

II.

Мури були вкриті народом, коли Вітелїй вступив на подвірє замка. Він був убраний в тоґу з пурпурною прошвою й консульські черевики, і сперав ся на руку свого товмача, наоколо його йшли лїктори, а за ним несли велику червону лєктику, прикрашену перами, виложену зеркальним шклом.

Лїктори встромили в землю перед брамою свої fasces — пучки різок, звязані ременем, з сокирою в серединї, і всїх перейняв страх перед величеством римського народа.

Лєктика, несена вісьмома чоловіками, спинила ся, і з них вийшов молодик — Вітелїїв син Авль, з великим животом, з прищами на лицї, з пальцями покритими перлами. Йому зараз піднесли чарку вина, підмішаного ароматами, він зараз випив і попросив іще.

Тетрарх упав на колїна перед проконсулем, висловляючи свій жаль, що завчасу не був сповіщений про його благодатний прихід. Він би по всїх дорогах урядив усе так, як належить ся для Вітелїїв. Прецїнь вони походять від богинї Вітелїї. Дорога з Янїкула до моря досї носить їх імя. Урядам — від квестури до консулята — нема в їх родї й числа. Що до самого Люція, що став тепер гостем тетрарха, то йому належить ся спе- цияльна подяка як переможцеви Клїтів і як батькови сього молодого Авля, що приходив тепер у свою вітчину, бо прецїнь Схід був вітчиною богів.

Сї гіперболїчні комплїменти товмач перекладав по латини. Вітелїй слухав їх рівнодушно, потім відповів, що самого лише Ірода Великого вистало б для слави цїлого народа: Атеняне дали йому начальство над олїмпийськими забавами; він побудував храми на честь Авґуста; був миролюбним, оборотним, ворогам страшним, цїсарям завсїди вірним.

В тім серед колюмн із бронзовими капітелями показала ся Іродїяда, виступаючи як яка цїсарева, окружена жінками й євнухами, що на золочених тацах несли запашні . Проконзуль зробив три кроки на зустріч її. Та, уклонивши ся йому на привитаннє, кликнула:

— Яке то щастє, що від тепер Аґріпа, ворог Тіберія, не в станї вже шкодити нїкому!

Вітелїй не знав іще сеї пригоди, й Іродїяда збудила в нїм певне недовірє. І коли Антипа став запевняти, що для цїсаря він все готов зробити, Вітелїй додав:

— Навить і на шкоду другого?

Колись Вітелїю удало ся було дістати закладнїв від царя Партів, але цїсар не за- вважив сеї його заслуги, бо Антипа, бувши при тих переговорах з Партами, щоб прислужити ся цїсареви, поспішив ся донести йому сю новинку. Від того часу Вітелїй глубоко ненавидїв Антипу, і тепер через те так отягав ся прибути йому в поміч.

Тетрарх замішав ся від таких його слів. Але Авль сказав сьміючи ся:

— Не жури ся, я тобі роблю протекцию!

Проконзуль удав, що не чув. Кариєра батька стояла в залежности від ганьби сина, і ся квітка, що виросла в багнї Капреї, забезпечала йому такі вигоди, що він окружав її всякою услужністю, хоч і остерігав ся її, бо квітка ся була їдовита.

Тим часом у брамі счинив ся галас. Туди входив ряд білих мулів з особами в білих одїннях сьвященників. Се були садукеї й фарісеї, що з одними й тими самими амбітними цїлями приходили в Махеруз: садукеї хотїли здобути собі виключне право уряджування жертвенних відправ у храмі, фарісеї бажали задержати його у себе. Іх види були понурі, особливо у фарісеїв — ворожих Римови й тетрархови. Широкі їх хитони зачіпали ся в глотї, а мітри кивали ся на перґаменних стяжках, з написаними на них словами св. письма. Майже в тім самім часї прибули й римські вояки з передового полку. Їх щити були вложені в мішки, аби не порошили ся. За ними йшов Марцель, заступник проконсуля, з митарями, що несли під пахвами свої карби. Антипа представляв проконсулеви важнїйших з своїх прибічників — Тольмея, Кантеру, Сегона, Амонїя з Александриї, що заберав від нього асфальт, Наамона — начальника кінноти, Ясіма з Бабільона. Вітелїй запримітив Манеї.

— А то — що за чоловік? Тетрарх пояснив йому знаком, що то кат.

Потім він представив садукеїв. Йонатан, маленький чоловік з свобідними рухами, що вмів по грецьки, благав проконсуля, аби завитав до них у Єрусалимі. Той відповів, що мабуть буде.

Єлеазар, кривоносий і довгобородий, в імени фарисеїв зачав жадати первосвященичого одїння, що полїтична власть заарештувала в Антонїєвій вежі. Галїлеяне занесли скаргу на Понтія Пілата, що з причини одного божевільного, який шукав золотої посуди царя Давида в котрійсь печері коло Самарії, казав побити людей сього міста; всї вони говорили на раз, і Манеї ще з більшим запалом нїж иньші. Вітелїй приобіцяв, що провинники будуть покарані.

Тим часом крик залунав коло портика, де вояки повісили свої щити. Коли вони вийняли їх із мішків, на їх умбонах показались фіґури цїсаря. Жиди уважали се поганством. Антипа почав їх тихомирити, тим часом як Вітелїй, сидячи на високім кріслї в ґалєриї, дивував ся їх фанатизмови. Тіберий, думав він, мав причину вислати їх чотириста до Сардинїї; але у себе дома вони мали силу, і проконсуль казав забрати щити.

Потім вони окружили проконзуля, просячи справедливости, привілєґій, запомог. Вони дусили, дерли одежу одні однїм; щоб зробити місце, невільники почали бити палицями направо й налїво; близші до них кинули ся назад по сходах, тим часом як иньші йшли вгору й тисли їх назад; дві течії стріли ся в сїй масї люду, що хвилювала ся, стиснена берегами мурів.

Вітелїй запитав ся, чому зійшло ся стільки людей. Антипа пояснив причину — сьвяткованнє його уродин, і показав на кількох своїх людей, що схиливши ся над парапетом мурів, витягали шнурами величезні коші з мясом, овочами, городиною, цїлих антільоп й журавлїв, велетенські риби синявого кольору, китяхи винограду, кавуни, зложені пірамидами ґранати. Авль не витерпів — він побіг до кухонь, тягнений своїм нечуваним апетитом, що пізнїйше здивував цїлий сьвіт. Ідучи коло одної пивницї, він по- бачив казани подібні до кірас. Проконсуль пішов також подивити ся на них — і зажадав, аби йому показано підземельні комори замка.

Вони були вирубані в скалї, в видї широких склеплених камер, що місцями підтримували ся стовпами. В першій містила ся стара броня, але друга наповнена була списами — їх вістря стреміли з кутасів з піря. Третя виглядала немов вибита комишом — так густо висїли в нїй стріли, одна коло одної. Вістря мечів укривали стїни четвертої. В серединї пятої ряди шоломів, з своїми гривами, виглядали як батальони червоних зьмій. В шестій були самі сагайдаки, в семій самі поножі, в восьмій наручі, в дальших — вили, гаки, драбини, шнури, навить дручки для катапульт, навить калатальця для верблюжих хомутів! А що гора в долину розширяла ся, видовбана в серединї, як улїй, тож під сими коморами були глубші, ще більші.

Вітелїй, Фіней — його товмач, і Сїзена, начальник митарів ішли при сьвітлї смолоскипів, що несли три євнухи.

З пітьми виглядали обридливі винаходи варварів — набиті цьвяхами булави, списи, що затроювали рану, щипцї подібні до щелепів крокодиля. В сумі тетрарх в Махерузї мав узброєннє для сорок тисячів вояків! Він зібрав його, остерігаючи ся союза своїх ворогів, але проконсуль міг би подумати або сказати, що се зібрано для війни з Римлянами, і тетрарх старав ся виправдати ся перед ним. Він казав, що ся зброя не його; що богато з того служило для оборони від розбійників; треба було того на Арабів; зрештою все се зібрав ще його батько. І замість того аби йти за проконсулем, він уже йшов перед ним, скорим кроком. Раптом він став під муром і розставивши ліктем, хотїв замаскувати його своєю тоґою; але двері виставали над його головою, Вітелїй їх запримітив і запитав ся, що є за тими дверми.

Їх міг відчинити лише Бабільонянин.

— Заклич Бабільонянина.

Зачекали його.

Батько сього Бабільонянина прийшов з берегів Евфрату до Ірода Великого і з пятьсотма кінними вояками підняв ся боронити східнїх границь його держави. По роздїлї його держави Ясім зістав ся був при Филипі, але тепер служив Антипі.

Він з'явив ся, з луком на плечі, з нагайкою в руцї. Ріжнокольорові шнурки тїсно обвивали його викривлені ноги. Руки були голі, бо сорочка не мала рукавів; футряна шапка кидала тїнь на його лице і бороду, зафризовану в кучері.

З початку він удав, що не розуміє товмача, але Вітелїй моргнув Антипі, і той сам повторив наказ. Тодї Ясім приложив обидві руки до двері, і вона влїзла в стїну.

Теплим повітрем дихнуло з пітьми. Пішли закрученим коритарем і прийшли до печері більшої від всїх иньших підземних комор замка. В глибинї вона мала аркаду, в провалї, що з сього боку забезпечало замок; цьвіти каприфолїї, що пняла ся по аркадї, звисали в потоках денного сьвітла; по підлозї дзюрчав потічок.

Тут були білі конї, мабуть зі сто. Вони їли ячмінь з дошки, поставленої в рівнї з їх мордами. Гриви їх були пофарбовані на сине, на копитах були плетені постоли, а чубки між ухами сторчали над чолом в видї перуки; довгими хвостами вони потихо били себе по колїнах. Проконсуль аж занїмів зі здивовання.

Се були чудові сотворіння, гнучкі як змії, легкі як птахи. Вони летїли разом з стрілою свого їздця, перекидали людей, кусаючи їх в живіт, перескакували скали, стрибали через проваля, на рівнинї протягом цїлого дня годні були нести ся божевільним ґальопом, і одним словом можна було їх спинити. Коли увійшов Ясім, вони підійшли до нього як вівцї до пастуха і простягаючи свої шиї, неспокійно дивили ся на нього своїми, немов дитячими очима. Як звичайно, він видав з глубини свого горла дикий крик, і вони заспокоїлись та почали брикати ся, жадні простору, бігу.

Антипа, боячи ся, аби Вітелїй не забрав їх, замкнув їх у сїй печері, специяльно призначеній на випадок облоги для худоби. Проконсуль сказав:

— Стайня не добра, ти готовий збавити сих коней! Запиши но їх, Сїзено!

Митар витягнув табличку зза пояса, порахував коней і записав. Аґенти таких товариств, що виарендовували доходи держави, перекупали управителїв, аби могти грабити провінциї. І сей їх старшина винюхував все і всюди, своїм носом гострим як у куни, неустанно моргаючи віками.

Нарештї вернули ся назад на подвірє.

Серед камінного бруку місцями бронзові кружки накривали цїстерни. Проконсуль запримітив одну з них, більшу від иньших, що не дуднїла під ногами як ті. Він постукав по черзї всї їх і крикнув, тупаючи ногами:

— Знайшов, знайшов! Тут вони — Іродові скарби!

Бажаннє віднайти сї скарби доходило у Римлян до манїї.

Тетрарх божив ся, що тих скарбів нема.

— Тож щож тут таке під нею?

— Нїчого — чоловік, вязень.

— Ану покажи, сказав Вітелїй.

Тетрарх не хотїв. Жиди пізнали б його секрет. Але його неохота відкрити ту плиту іритувала Вітелїя.

— Відбийте її, крикнув він лїкторам.

Манеї догадав ся, чого він хоче, й побачивши сокиру лїктора, подумав, що хочуть відрубати голову Яоканаму. Він спинив лїктора по першім його ударі по плитї, встромив між нею й каміннєм щось як гак і напруживши свої довгі худі руки, підняв накривку. Вона відпала. Всї здивували ся силї старого. Під сею плитою, підложеною деревом зі споду, було віко такоїж великости. Коли ударено по нїм пястуком, воно розчинило ся на дві половинки, і тодї показав ся отвір — велика яма, зі сходами без поручей. Нагнувши ся над її краєм, на сподї побачили щось неясне й страшне.

На землї лежала якась людська істота, покрита довгим волосєм, що мішало ся з волосєм зьвірячої шкіри на її спинї. Чоловік підняв ся; його чоло доторкнуло ся крат, що накривали сю яму; від часу до часу він зникав в глибинї печери.

Сонце миготїло на вершках тіяр, ручках мечів і нестерпно нагрівало камінні плити. Голуби, злетївши з дахів, крутили ся наоколо по дворі: се був час коли Манеї звичайно кидав їм зерно. Але Манеї сидїв при ногах тетрарха, що стояв коло Вітелїя. Ґалїлеяне, сьвященики, вояки стояли кругом за ними, в напруженню чекаючи, що тепер буде.

Почуло ся наперед зітханнє, пущене глухим голосом.

Іродїяда зачула його з другого краю двора і не можучи стримати ся, перейшла через натовп і слухала, нагнувшись і спершись рукою на плече Манеї.

Залунав голос:

— Горе вам, фарисеї й садукеї, рід зьміїний, міхи надуті, цимбали крикливі!

Пізнали в тім Яоканана; його імя пішло по устах, з усюди почали збігати ся люде.

— Горе тобі, народе, зрадники з колїна Юдиного, піяки з колїна Єфраімового, що сидите в родючих долинах і спотикаєте ся від вина!

— Щоб ви пропали, як розлита вода, як хробак, що пропадає серед дороги, як недоносок жінки, що не побачить сьвіта.

— Тобі, Моаве, прийдеть ся ховати ся між гілєм кіпариса, — як горобцеви, в печері — як миші. Брами замка розпадуть ся скорше, нїж шкарлупа горіха, упадуть мури, запалають міста. Не устане бич Предвічного! Він окуне твоє тїло у твою власну кров, як вовну в ночви фарбяра! Він подре вас як нова борона! По горах розкидає він кавалки вашого тїла!…

Про чий напад отсе говорив він? Чи має се бути Вітелїй? Хиба Римляне могли б наробити такого спустошення! Плач почув ся наоколо: „Досить, досить! най він перестане!…“

Але він говорив далї ще голоснїше:

— Дїти будуть повзати в попілї коло трупів їх матерей. Люде в ночи, серед мечів, в небезпечности від ворожих списів шукатимуть кавалка хлїба. На площах, де вечерами розмовляли старі, розриватимуть трупи шакалї. Твої дївчата, ковтаючи сльози, заграють на цитрах на пиру чужоземця, і найвідважнїйші сини твої зігнуть спину, зранену важкими тягарами…

Люде згадували часи вигнання, всї катастрофи своєї істориї. Се був голос давнїх пророків. Яоканан кидав сї грізьби одну за одною, як би валив удари.

Але голос його стих, став гармонїйним і сьпівучим. Він став віщувати освободженнє; небо засяє, новонароджений з'явить ся в печері драконів, золото заступить місце глини, і пустиня зацвите як рожа.

— Що коштує тепер шістьдесят кікар, не коштуватиме й оболя. Потоки молока потечуть зі скель, і люде з повними животами заснуть у винних творилах. Коли тільки прийдеш ти, кого я жду? Приходь скорше — всї народи поклонять ся тобі, і вічне буде царство твоє, сине Давидів!

Тетрарх кинув ся на се слово; істнованнє Давидового сина звучало для нього погрозою. А Яоканан як раз перейшов до нападів на його царство:

— Нема иньшого царя окрім Предвічного!

І відказував на його сади, статуї, меблї з слоневої кости, як у безбожного Ахава!

Антипа перервав шнурочок з печаткою, що висїв у нього на шиї, й кинув до ями, наказуючи Яокананови мовчати, але голос відповів на се:

— Я кричатиму як медвідь, як дикий осел, як жінка при породї!

— Кара вже впала на твоє злочинство. Біг покарав тебе неплодністю як мула!

Підняв ся сьміх, як рокот хвиль. Вітелїй уперто стояв далї. Товмач рівнодушним голосом переказував йому по латинї всї обра́зи, які Яоканан проголошував по своєму, і тетрарх з Іродїядою мусїли їх слухати двічи. Тетрарх задихав ся, тим часом як та остовпіло вдивляла ся в глубину ями.

А той страшний чоловік, задерши голову і схопивши ся за крати, притулив до них своє лице, де, немов з куща — з посеред волося блистїло два горячі углї, і говорив…

— Ага, се ти, Єзавель!

— Ти зловила його серце скрипом твоїх черевиків. Ти іржала як кобила. Ти поставила своє ліжко на горох, аби чинити свої паскудства.

— Господь позриває з тебе твої ковтки, твою пурпурову одїж, твої льняні покривала, перстенї з твоїх рук і обручі з твоїх ніг, сї золоті луночки, що кивають ся на твоїм чолї, твої срібні зеркала і струсові вахлярі, і перлові черевики, якими ти прибільшуєш свій зріст, пахощі твого волося й мальованнє твоїх нігтїв, всї забаганки твоїх розкошів! Каміння забракне, як побиватимуть блудницю!