З Японського дому

Front matter

СТЕПАН ЛЕВИНСЬКИЙ

З Японського Дому

ЛЬВІВ — 1932.

Японський дім

ЯПОНСЬКИЙ ДІМ.

Він стоїть на самій межі Парижа, там, де ніжна мягкість дерев парку Монсурі переходить відразу у безнадійний, сірий краєвид передмістя Жантілі — у безліч маленьких кострубатих домиків, розсіяних на далеких, рівних і беззахисних просторах, ніби на краю зовсім окремого світа. Попри нього сходить униз бульвар Келєрмана, кудись у напрямі „Італійських Воріт“, довгим рядком сірих фабричних мурів. Це той останній бастіон Парижа, що поквапно відмежувався від решти світу невеличкими, напів розваленими і порослими травою будівлями, давніми фортифікаціями.

„Японський дім“ попав туди досить випадково. Він станув на самому краєчку студентської дільниці, що з примхи кількох багатих ріжнокольорових меценатів, розташувалася на півдні Парижа. Для „Японського Дому“ місце символічне, бо чи не на краю світа виринули з моря острови азійських нормандів?

Не треба думати, що японський будинок це щось у роді дому з карт, що паперові стіни пожовкли і почорніли від довгого ридання парись- ких дощів, а бамбусовий кістяк колихається у такт пустотливих вітрів, ніби безталанна деревинка серед степу. Ні, він цілий побудований із заліза і скла французьким архітектом і тільки своїм пігнутим дахом нагадує старобудійську пагоду. Коли сісти в його великій партеровій салі в неділю по обіді то ми, наче морські черепахи у великому, музейному акварії, окружені цікавими очима дітей, що роєм обсіли високі скляні стіни салі.

Хоч „Японський Дім“ налічує звичайно кілька десятків мешканців, тиша тут велика. Принагідного гостя, що зайде в його мури, напевне здивує цей майже суворий спокій. Невжеж це студентський дім тут?! — не здержить він оклику. Але навряд, чи почує відповідь на свій запит. Він ступатиме довго і безшумно по мягкому лінолєум, а вітати його будуть тільки, білі мальовила стін, ніби безматеріяльні духи позамогильного світа.

В оцей дім попав я одного осіннього дня, коли безнадійно сіре небо наводило на душу якийсь сум і невиразні далекі сподівання. На вулицях, що ними проходив я, пахло звичайним буднем і люди тяглася кудись безрадісно і не помічали навіть мого святочного настрою. Я-ж у японський дім іду! — хотілось крикнути їм із пересердя. На розі Журданського бульвару стояв старенький дідусь і у зімнятий капелюх ловив перші краплі зимного осіннього дощику.

А потому кілька китайських знаків, страхо- винний різблений у дереві дракон і здивований погляд сторожа:

— Вам до кого?

Я мав у запасі папірець з японської амбасади і страшне горду, а разом з тим поблажливу усмішку.

— Яж прийшов мешкати тут, — тицьнув я йому мого папірця.

— Мешкати? — розглядав мене цікаво сторож, — тут-же самі японці мешкають…

І аж після довгих розпитів і відповідей повів мене у кімнату.

Тут мушу пригадати, що з тим дозволом японської амбасади не прийшло мені легко. Мене мали приняти у „Японський Дім“, як колишнього учня „Школи орієнтальних мов“. Я збирався було їхати до Японії і конче хотілося пожити перше серед японців і змірити на практиці деяке знання японських знаків і мови, що його придбав у школі. Але папірець мій пройшовши кілька директорських кабінетів застряв чомусь в японській амбасаді і я рішився піти самому туди „інтервеніювати“.

Японська амбасада у Парижі находиться на авеню Ґрез, у давній палаті якогось париського вельможі. Це аристократична дільниця міста, багато тут дерев, світла, елєґантних лімузин і куртуазних поклонів.

Мене приняв секретар амбасади Янай у маленькому рожевому сальоні у стилі Людвика XV-ого. Якось дивно виглядав цей маленький жовтий чоловічок на тлі лискучих шовків і мяг- ких ліній золочених меблів. Мені заєдно привижувався на стіні рококовий портрет пані Помпадур, а крізь напів розхилені двері здається бачив я кілька пар хитрих оченят, окружених авреолом напудрених перук.

— Значить, ви цікавитесь японською культурою? Дуже приємно почути.

Секретар Янай простягнув мені чемно руку:

— Розуміється, не буде ніяких перешкод.

Але я чекав знову довгі дні і бажаний дозвіл не приходив. Тоді вибрався я удруге відвідати японську амбасаду. До рожевого сальону вже мене не пустили, тільки якийсь худощавий японець поніс мій білєт кудись довгими, мягко вистеленими коридорами і довго-довго не вертався. Я хотів було вже відійти з нічим додому, коли нарешті зявився і з міною крайнього збентеження повідомив, що секретаря Яная нема в амбасаді; він поїхав на засідання економічної ради.

От, тепер доведеться почекати вже декілька тижнів, — думав я вертаючи домів — коли взагалі ласкаво пригадають собі мене.

І непомірно здивувався я, коли на другий день дістав у готелі лист із амбасади, з великою червоною печатю і круглим знаком сходячого сонця.

Перші дні в японському домі перейшли мені під знаком відкрить. Моя кімнатка була незвичайно приємна. Низьке вузоньке ліжко в одному кутку, над ним лямпа з легесеньким паперовим абажуром. Стіни обліплені попелястим папером, з делікатним рисунком листочків. На одній стіні висів справжній, великий какемоно із репродукцією відомого малюнку Сесшу. Маленький японський дімок стояв тут на високій, стрімкій скелі; у глибині ланцюг гір зазначений був на сріблистому тлі плямами тушем, здолу кілька сміливих ліній, що означали прияву дерев, ось і все. Велике залізне вікно розкривало вид на далекі підміські простори. Звідтам приходило ранком сонце золотим, радісним струмком або ясновидним смутком сірих париських днів. Часом бренів об шибку дощик і прохав впустити його до хати або заходилася пяною музикою мала підміська обержа, — це у неділю вечір, коли завжди щось завмирає у глибині нашого єства.

Потому відкрив я японців. Ранком ходили вони у мягких капцях і широких шовкових кімоно, що вязалися з заду маленькими стьожками-метеликами. Вечором бачив я їх в европейському вбранні, з твердими коміриками на коротких шиях, із руками у кишенях і цигарками поміж зубами. Голосна розмова завсіди тихла, чаїлася, коли я наближався. Церемонні поклони якась ніяковість у воздусі, а потому всі до одного тихцем утікали кудись у безпечні челюсті своїх кімнат.

І лишався я сам одинокий у мовчазних мурах шкляного замчиша. Тоді я втікав у вечірню метушню париських бульварів, думав своїх думок у страшній глоті малих каварень або шукав власної тіни над берегами безшумної Сени. Пізно уночі вертався я у шкляне замчище, натискав металевого ґудзика і вся будівля ставала нараз у яскравих вогнях ніби далекозорий маяк морського побережжа. І поволі йшов я під гору широчезними сходами, самотно і беззвучно, як у чародійній казці.

Але одного дня появилася на стіні біля входових дверей маленька карточка, записана японськими знаками, що заповідала спільний чай у великій салі. Великий, низький стіл покрили білим обрусом, в европейську посудину поналивали жахливого чаю, роботи нашої сторожихи і понаставляли тарелі повні тісточок. Довкола стола всі мовчки посідали, ніби черці за святу вечерю. Потому встав один зпоміж них і в кількох словах представився присутнім. За ним устав друтий, третій і так черга йшла довкола стола аж зайшла до мене.

Я не був підготований до такої церемонії і не зважився по японському балакати, а сказав тільки кілька слів по француськи. Все одно, мене довго і гаряче оплескували. Після такої церемонії почалася голосна балачка, що була дивним контрастом до попередньої мовчанки. Японці незвичайно балакуча нація, люблять довгі і гарячі дискусії, говорять чергою, не перебивають один одному, але балакають довго і часто. Прислухався я до їхніх розмов, але небагато розумів. Мене привчали у школі дуже складного способу порозуміння, всяких куртуазійних форм, навіть спеціяльних дієслів, а звичайна японська мова зовсім інакша, простіша; те, нащо треба у кур- туазійній розмові довгого речення, у простій гутірці вимагає одногодвох слів. Звичайно, для чужинця це ціла нова трудність.

Коли церемонна частина вечора перейшла в інтимніші гутірки, забалакали також мої сусіди. Виявилося, що жовта маска праворуч від мене, зі сильно розвиненими щоками і маленькими оченятами, що були ніби дві вузенькі шпарочки повитинані у грубому картоні, прикривала правдивого професора університету з Кіото, вченого ґеоґрафа і спеціяліста від Індо-Китаю. Пан професор, коли сміявся, видовжав непомірно уста і тремтів легенько на всьому тілі, але сміх оцей, хоч і трівав довго, лишався німий, зовсім так, як на обличчю камяної химери старого ґотицького храму. Зрештою сміх цей, хоч і мовчазний, став небавком одиноким виявом взаємної нашої прихильности до себе, бо з підручників вивчені француські фрази пана професора і мої японські, незвичайно скоро вичерпались, повторяти їх більше як двічі було ніяково, а все псевдо-француське, на що, крім цих фраз, спромігся він і псевдо-японське, що випрів мій мозок, було для нас обох зовсім незрозуміле.

Ліворуч мене сидів молодий студент економічного факультету з Токіо. Я вичував в його мові, поза звичайними чемними конвенансами, також дещо щирої прихильности до мене. Він з незвичайною впертістю вязав докупи ріжні француські слова, а повторяв їх так довго і вимовляв на всі можливі способи, що я нарешті догадувався і можливого їх змісту. Він мав великі чорні очі. Було у погляді його щось із романтики гарячого півдня. Дивлячись на їх обох, я дивувався расовим нюансам японського народу. Пан професор зі своїми вузенькими очками був без сумніву представником „аристократичного“ типу, що виводить себе з азійського континенту, може від монгол. Молодий студент ліворуч це нащадок маляйської раси, що у давню давнину збагатила певне своєю кровю народи японського архіпеляґу.

Я ловив часом ще й погляди інших учасників спільного чаю. Були вони здебільша ввічливі (так мені щонайменше здавалося), але виявляли незвичайну полохливість, коли я найменшим хочби рухом виявляв охоту познайомитися ближче з їх авторами.

Японська гутірка затягалася. Кількох учасників поклонившися дискретно відійшло вже до своїх кімнат, нарешті й я виховзнувся із зачарованого кола.

З того часу були в мене вже деякі японські знайомства. Коли ранком сходив я сходами вниз на снідання, стиснуло мені руку одно-друге кімоно або зашепотіли незрозумілу фразу чиїсь викривлені уста. Але найчастіше, з такими ранішніми пташками, я обмінювався тільки мовчазною усмішкою і ми вищірювали до себе взаємно зуби як камяні божки із часів індійського ренесансу. Часом приступав до мене сміливіший і продеклямував добре вивчену француську фразу. Я слухав уважно, притакував головою і мовчки прощався.

Зрідка і я зважувався на японську контр-атаку.

— О гайо! — кричав я назустріч молодому товаришеві, що з доброзичливою усмішкою (і душею на рамени) підходив до мене.

— О гайо… — повторяв я вже тихше, коли бачив і чув, як заходиться він щирим реготом.

Ці дивні відносини трівали аж до інтимного вечору молодих. Вже кілька днів раніше інтриґували мене таємні наради деяких молодих японців, що відбувалися завжди у моїй присутности. Зайду я бувало до великої салі або до бібліотеки, а вже кількох молодих японців відскакує від столика, шепоче щось півголосом поміж собою і чемно виблискує очима у мій бік. — Що з цього вийде? — думав я трохи збентежений. А вийшло щось зовсім нетрівожне.

Одного вечора постукав до мене мій молодий сусід зі спільного чаю. Він простягав до мене руку і світив чорними очима:

— Ви захочете випити чай разом з нами, правда? — він замнявся.

О так, саме цього було мені треба. Веселої, нічим і ніким невязаної гутірки у гуртку наймолодших. Скільки готових запитів мав я вже для них. Мені хотілось усе знати, заглянути нарешті в їхні душі, зміркувати, змірити таємне їхньої вдачі, що не давало мені спокою, нерозгадане замінити прозорими фактами нашого психічного життя. А потому поховати їх у підготовані мізкові шухлядки ніби у листковий катальоґ великої бібліотеки.

В окремому бічному кабінеті, що весь потопав у яркому елєктричному світлі, приймали мене молоді. Сторожиха поналивала чаю у склянки, а один японець довго та уважно наставляв фоноґраф на столику. Він-же був цією необхідною резервою, що грати й балакатиме, коли замовкнуть люди. Потому почали сходитися змовники. Один по одному впадали у кабінет, мов таємні метеори з далеких космічних просторів. Вони простягали мені руку, широко, цілим тілом всміхалися і крилися у закутках, ніби живі тіни великої маґічної ліхтарні.

Тільки Сокічі, так звався вже знайомий мені японець, намагався повязати все у гармонійний вінок орієнтальних квіток. Він представляв мені присутніх. Оцей довгий, високий це медик пан Мізуно, тамтой з таємничою усмішкою на сильно „аристократичній“ фізіономії це фільософ, що поцікавився Берґсоном і мабуть ведений інтуіцією, приїхав до Франції; йому на прізвище Гіракі. Ще інший чепурненький, з усмішкою джентельмена це архітект Майкава. Там у куточку сидить блідуватий хемік Кімура, а біля нього сміється дрібненькими як мак очками пан Іто, вже дещо лисавий професор „котоґакко“, себто вищого ліцею для хлопців.

Розмова не вязалася. Кілька пар цікавих очей ставило мені ріжні запити, але насторожені вуха не розуміли моїх відповідей. Коли мовчання трівало надто довго, фоноґраф грав нам солодкаве танґо. Маленький Іто і високий Мізуно бралися тоді під руки і виводили ґротесковий танок, що завжди давав притоку до загального реготу.

Потому всі почали чергою співати. Аранжер вечору, Сокічі, почав любовних пісень славної Ґінзи, модерного бульвару Токіо; блідуватий Кімура заводив навзаводи з дужими морськими вітрами, що женуть рибалок по бурхливому морі; Мізуно затягнув співанок колірових ґейш, вечірньої Йошівари. Він перехиляв назад голову, жмурив очі і довго тягнув мельодію крізь горло і ніс, аж ставало млісно. Так співає вся Азія, починаючи від арабів, а навіть, деколи, наших південних славян.

— Ходім у місто! — крикнув хтось, ніби ненароком. Всі очі повернулися тоді на мене. Довго не думаючи, я запропонував „Обержу Вікінґів“ і вибрав погано. Ми знайшлися за малим столом в атмосфері Монпарнасу, скандинавських закусок, циґарок і пекольного гамору. Тільки один Майкава зважився допити до дна грязький коктель, що я казав подати. Він став героєм дня.

З висоти стільців поза баром зорили в наш бік біляві дівчата з приблідлими обличчями, а одинока твереза істота у барі, сивий кіт, дивився на нас вибачливим оком знавця орієнтальних бібельотів, примістившися вигідно на різбленій, дубовій полиці, поміж двома кухлями пива величезних розмірів.

Сміялися несамовито чиїсь жіночі уста у невидній для наших очей сепаратній кімнаті. Там мішалися людські раси в судорогах цілунків і потоках шампана.

— Ке-ке-лет! Ке-ке-лет! — кричав на весь рот продавець арахідів, мадярський жид у білому піджаку. Всі ми кинулися на горішки, як на святу манну з неба. Потому жували їх довго, всміхаючись кінчиками вій. Це звільняло від зайвої розмови.

Цілунок

.

Перша зайшла до нашого Японського Дому Фльоренція.

Коли йшла крізь парк Монсурі, він потапав же в осінніх листочках. Це-ж були перші дні грудня. Червоними і жовтими струмками спливали вони із зелених узбіч парку і ріжнокольоровим намистом оперізували срібне плесо озера. Сміливіші падали навіть на мовчазне дзеркало води і тоді плавали малесенькими корабельчика ми по скляному озері, горді і безпритульні серед прозорих просторів світа — як життя. Інші падали звисока на землю, поволі та ліниво повертаючи то один то другий бік до світла, якби хотіли казати: — Ось мить, одна чудова мить нашого істнування, нехай тріває якнайдовше!

Один такий листочок упав на руку Фльоренції і вона принесла його в Японський Дім. Коли сіла за столик у великій салі, повертала ним зручно, як маленьким віяльцем.

— Гарною мусить бути ця саля вечором, при світлі, — сказала вона.

Я представив їй Сокічія. Він уклонився їй цілим тілом як це роблять молоді хлопці, коли ввели їх у вітальню поміж гості. Потім прийшла мовчанка. Фльоренція повертала своєю малою, живою віялкою і всміхалася дискретно кінчика ми вуст. Це збентежило Сокічія, але він опанував себе і показуючи очами зівялий листочок почав:

— Осінь уже… — Помовчав хвилинку і про довжав: — Знаєте, у нас в Японії тепер також осінь… Це найкраща пора року. Дощів майже нема, завжди сонце. Всі без винятку йдуть тоді поза місто в поле.

Він помовчав знову, якби вагався.

— Тепер у нас у полях співає мозу. Це така пташка. Вона чудово співає. Всі йдуть поза місто слухати мозу — повторив він.

— Сказав би хто, що ви поет, а ви тільки японець — сказала Фльоренція.

— Оо! — здивувався Сокічі.

— Невже-ж направду поет? — повернулася вона тепер до мене.

— Пан Сокічі студіює політичну економію — пояснив я.

— О-о! — здивувалася в свою чергу Фльоренція.

— А ви хотіли би бачити Японію? — допитував він.

— Так — сказала коротко, але з притиском.

— Побачите! — впевняв Сокічі.

— З вами? — хитро посміхнулася Фльоренція.

Це збентежило японця і він замовк. Він уперше в свому житті розмовляв зі справжньою европейською жінкою і відкривав її, слово за словом, і погляд за поглядом, як давні моряки далекий, невідомий континент.

Але вже Фльоренція засміялася весело.

— А що в вас цікавого в Японії? Захвалюйте, може поїду.

— У нас є все так як тут в Европі — сказав гордовито японець.

— А кохання? Мені казали, що в Японії не кохають.

— Кохання є скрізь на світі — щиро сміявся Сокічі.

Хто була Фльоренція?

Я бачив раз на малярській виставці Курбе маленьку, русяву, майже руду головку, з великими синюватими очима і сильно зазначеними щоками, що була якби портретом Фльоренції. У ка- тальозі цей малюнок названий був: „Ірляндка“.

Але Фльоренція була анґлійкою. Її батько належав до тієї касти людей, що живучи виключно з ренти і втративши постійне місце осідку, залишає своїм дітям безмежну свободу, що з конечности мусить перемінитися у сваволю. Матері вона не мала.

Незвичайно бистра і цікава змалку, вже об'їхала, разом із своїм батьком, половину світа. Не було для неї тайни ні в Америці, ні в Африці, знала Індії і неодну зиму провела у маленькій, рожевій палаті над берегом неаполітанського про ливу і вдивляючися в дим Везувія, снувала найбільш екстраваґантні мрії про своє майбутнє, як дитина, що все бачила і нічого не знає.

Потому прийшов Париж. Це було місто ство- рене для неї. Її розбуджена інтеліґенція найшла тут усе, чого було їй треба, людей, що вміли балакати і мущин, що знали мовчати. Тут уперше, після Льондону і Ню-Йорку, найшла дискретних сусід і вибачливих любків. Світ у Парижі здавався Фльоренції одночасно ширший і менше траґічний, як цій необачній дитині з казки, що крадькома вибралась утікати поза поріг рідного дому і тут, нечайно, найшла теплу руку досвідного провідника. Кожна річ у Парижі, кожна найменша подія життя, була чомусь важливішою для неї, як денебудь у другому місті на світі, бо завжди служила дотепно придуманим тлом для її забаганок. Француська столиця була дуже складною шахівницею, що вимагала знаменитого грача-стратеґа, але давала втаємниченим насолоду правдивого мистецтва.

Чи думала вона коли про вінчання?

Таке питання про неї було справжнім абсурдом. До якого рогатого дітька треба було вінчатися дівчині, що дорожила і мала нічим необмежену свободу, багатоциферне конто в банку, любків скільки забажала і власне авто останнього типу? Правда, ми у далеких, провінціяльних закутинах, думаємо ще часом інакше, мріємо про інше життя, активне, жертвенне, може і геройське…

Яке щастя може дати вічна сваволя?, питаємо здивовані. Але про щастя не думала Фльоренція. Вона була вдоволена своїм істнуванням і більше не бажала.

Такою була перша европейська жінка, яку пізнав Сокічі.

— Як подобалась вам Фльоренція — питав я його, коли вже відійшла. Але Сокічі виглядав ніби сваток з відсталого села, що в перше у житті почує у радіо голоси далекого світа і тепер стоїть збентежений, наче вріс у землю, не знаючи звідки всі ці невідомі звуки беруться. Нарешті спромігся він на відповідь:

— Мені подобається у ваших жінок, що вони такі самостійні.

— Так, це в першу чергу — роздумував я — вам надокучила покора, жертвенність ваших жінок, вам хочеться сильнішої страви, емоцій, жінок, що одним словом, одним поглядом вміють приковувати до себе на місяці, літа. Ви, ніби ці нетлі гарячих вечорів хочете летіти до вогню, щоби згоріти. Як ми…

Я глянув на Сокічія. Він сидів мовчазний, упяливши очі в мене, два жевріючі вуглики серед неживої маски обличчя.

Вечоріло, коли Сокічі почав засипувати мене традом питань: хто вона?, звідки?, де ходить?

Двох японців перешіптувалося в одному куточку салі. Сторож ходив навшпиньки поміж столики і збирав недокурки папіросів. Різкий голос Сокічія вражав у цій атмосфері як недискретність.

Але вже небавком мій японець почав і без мене чудово орієнтуватися у лябіринті Парижа. Він заходив на курси у Колєж де Франс, не пропустив ніодного ґалянтного, паризького вер- нісажу, вкручувався на „ґенеральні“ у театри і став постійним гостем деяких елєґантних ресторанів у дільниці Трокадеро, де мешкала Фльоренція.

В Японському Домі поводився, як чужий. Скоро біг коридорами, байдужий до своїх знайомих і звичайно посвистував якусь модну муринську арію.

Одного ранку свіжої провесни таки приступив до мене:

— Хочете, підемо до Льоншан на перегони? Я радо згодився.

У пезажі поміж попелястими циліндрами, моноклями і серед запаху коней і шкіри, стрінули ми Фльоренцію. Це були перші весняні перегони і Льоншан аж рябів від ясних колірів жіночих одягів і модних у цьому сезоні мальованих японських парасольок.

— Ви тут? — привитав я її. — Якже це — здивувалася Фльоренція, — таж Сокічі заповідав що прийдете разом?

— Я забув вам сказати — виправдувався зовсім незбентежений Сокічі, а потім оплескував усі улюблені коні Фльоренції.

Таким способом пізнав він її життя серед паризького товариства. Він шукав її всюди там, де найбільше нудьгувала. Це виправдувало його присутність, часом навіть робило її бажаною. Але Фльоренція вела ще друге життя, наскрізь примхливе і очайдушне.

Тямлю, одного дня, сидів я зі Сокічім у каварні. Було це місце, де можна було легко стрі- нути її або когось із її знайомих. Фльоренція вела „кочівниче“ життя, ходила з каварні у каварню завсіди в товаристві людей свого окруження. Одинцем рідко „кочувала“.

Ми сиділи цього вечора вже доволі довго у цій каварні, вичерпали всі теми розмови і тепер потомлені, прислухувалися неуважно безупинному гомонові, що звичайно анонімний, змінявся випадково у коротке привитання знайомого або банальну фразу, кинену в наш бік, зрештою без змісту і значіння.

Було вже пізно. Продавці рисунків обійшли майже всі столики, обсаджені випадковими американцями, а лисий драматурґ кинув уже певне з десяток разів стереотипне: „Маю дуже добрі голоси преси. Це дивує мене…“ (Не тямлю його прізвища, це був здається латиш). Артист Палісадів поховав уже поза пазуху своїх білих щурів, а руда донька Красіна шукала, як звичайно, когось чи чогось поміж столиками. Ставало нудно і я запропонував Сокічієму піти до дому. Він устав поволі, отягаючись. Надія побачити Фльоренцію не покидала його.

Нараз зауважили ми посеред каварні нове, незнайоме нам явище. Ціле прибране у сірий, заплямлений тренчкот воно наближалося, плило у воздусі, як правдивий опир. Уся голова була у бандажах, а тренчкот вимнятий немилосерно. Ноги босі як у наших предків з епохи камяних печер, правда, делікатніші. З'ява наближалася до нас, ставало ніяково.

— Фльоренція… — шепнув нараз Сокічі, здається ведений інтуіцією закоханого.

— Сокічі… — промовив якийсь невиразний жіночий шепіт.

— Що з вами? — видушив я.

— Пізніше… — благав здушений шепіт.

За хвилинку сиділи ми вже всі троє в авті.

— Що з вами? — питали ми по дорозі.

— Я розбила авто — простогнала Фльоренція.

— Божевілля! — викрикував невгамований Сокічі.

— Добре сталося — шептала Фльоренція — дістану нове.

— Що! — зжахнувся він.

Зпоза бандажів добулося щось ніби квиління кітки. Це був її сміх.

— Болить… — скаржилася знову.

— Що робити?… — репетував Сокічі.

Ми майже винесли її з авта і занесли до її мешкання. Тут служниця приняла нас багатозначним: — Знову!

Ми поклали її на отомані, Сокічі варив чай, а я поправляв її бандажі.

— Фльора, — казав я їй, ви повинні бути обережніші, всі ці екстраваґанції можуть коштувати вас життя.

— Це вийшло так несподівано — казала Фльоренція — я мусіла їхати на невідкладний обід. Була пяна! Боже, яка я була пяна!

— Заспокійтеся — молився до неї Сокічі. Він був перший раз в її мешканні і поводився, наче в церкві.

— І самі вели авто? — я хотів бути суворим.

— А хтож другий?

Я, здається, бачив її невинну усмішку під звоями бандажів.

— Ви знаєте — продовжала за хвилину — наш улюблений коктель ударить часом несподівано до голови. І завжди, коли найменше цього сподієшся. Таке сталося… Я вїхала на дерево і втратила память.

— Оо… — голосив Сокічі. Його очі незвичайно поширилися і він сидів німий, з розкритими устами, як воскова лялька з музею Ґревен.

— Пробудилася на якійсь клініці. Забула всі можливі адреси. І мою власну, розуміється. Пам'ятала тільки каварню. І туди мене відвезли.

— Оо… — Воскова лялька ожила на мить.

Фльоренція була надто вже втомлена. Її руки ліниво доторкалися бандажів, голова падала з боку на бік, обезсилена.

— Будете спати — вирішив я.

Ми вийшли навшпиньки, залишаючи їй гарячий чай, порошки на голову і мрії про нове авто.

— Сокічі!, Фльоренція при телєфоні. — Я простягав до нього одну слухавку апарату. Він ухопив її поквапно.

— Добридень, — телєфонувала Фльоренція. Хотіла вам сказати, що вже здорова. Так, зов- сім здорова. Чи є знак? Тільки маленька рисочка на чолі, треба дуже близько нахилятися, щоби побачити. Подивитесь? Добре. Можна і поцілувати. Але до речі. Сьогодні в мене гості. Ніби з рації мого видужіння. Буде Марва. Знаєте, ця песимістка. Д-р Лєпік…, не тямите? Той, що так багато балакає. Ґі. Ще дехто. Ну і звичайно устриці. Знаю, що любите портуґальські. Прийдете? Сокічієму скажісь, що хочу сьогодні бути уже гарною, щоби йому подобатися. Має мені сказати, як треба розуміти японський театр. Ну, до побачення. Прохаю не спізнитися.

Цього дня Сокічі ціліський час нудьгував. Блукав бездільно коридорами, перевертав неуважно сторінки ілюстрованих японських журналів або сторчав на драбині в бібліотеці і доставав з найвищих полиць тяжкі, грубезні томи, щоби непроглянувши, покинути на кріслі у великій салі.

Під вечір почав крадькома зорити на мене. Я нарочно заліз з тяжким старояпонським текстом, у затишний куток салі і вдавав велику пильність. Коли підвів голову, бачив очі його як чуйно ширяли надомною, наче два сполохані птахи. Коли почало смеркати побіг у свою кімнату, вернувся із неї причепурений і свіжий і нетерпеливо витукував: „Ідемо? йдемо?“

Фльоренція мешкала в одній з бокових уличок площі Трокадеро. Вуличка була затишна, виложена дрібним бруком, тільки вряди-годи котилося нею авто, згори униз, у напрямі шумної площі і вогкого віддиху ріки.

У Фльоренції було вже декілька осіб. Вони валялися ліниво на меблях, або лазили з кута в кут, гуділи і бреніли, як рій несупокійних хрущів, замкнений у тектурному пуделку.

Я знав ці вечорі у Фльореції. Не обовязувала на них ніяка етикета, а починалися вони завжди масовою консумцією устриць. І тепер відчувалося у воздусі їх запах, що нагадував морське побережжя.

— Добре, що прийшли — простягла нам на зустріч свої білі руки Фльоренція — не сталоб уже устриць. — Але для вас сховала дещо портуґальських, а для Сокічія маю по японськи обсмажену лянґусту.

Виніжніла від довгого просиджування дома. Шкіра її шиї і рук стала прозорою і такою делікатною, що боязко було її доторкнутися, щоби часом не змазати її мягкого коліру. Мала на собі легесеньку блідосиню суконку, що лишала незакритими шию, рамена і руки, а всю решту покривала тільки незначно, підкреслюючи круглість і мягкість ліній і гартовану спортами і мандрівками зрілість форм.

Узяла нас за руки і потягнула до другої кімнати. Ми зразу пірнули в атмосферу лян ґуст, білого анжу, вибагливих пахощів і невязаної розмови. Марва сиділа проти мене струнка, нерухома, вся обліплена сукнею з селєдиноної тафти, з сильно підмальованими, чорними очима. Виглядала як дещо казкова, морська тварина, що виринула на часок з води, щоби дивувати, може і спокушувати, мущин.

Дзвінок привів ще декілька осіб. Д-р Лєпік укотився, дещо притяжкуватий і засапаний, і почав довго цілувати Фльоренцію по руках. Мала чорнява Мімі, мов жива іскра, стрибала від очей до очей, запалюючи у них зацікавлення, пристрасть і нудьгу.

— Мімі, де ви дівалися вчора вечором, я шукала вас? — питала Фльоренція і наперед знала, що не дізнається правди.

Коли віднесли печене, Фльоренція казала наливати шампана. Це розвязало язики і жести… Німа досі Марва сміялася тепер нервово і вкидала у розкритий рот д-ра Лєпіка вишні мачані, в шампані. Фльоренція свою чарку Ґі і вони прилипли до неї устами обоє і пили довго, заглядаючи собі в очі, чуйні й обережні у цій забаві, як вибагливої дресури звірята, що їм на імя цивілізовані люди.

Сокічі робив якісь кумедні рухи руками і сміявся неприродно. Він невпинно балакав, але, що саме, годі було розібрати. Шампан перемішав, у його роті, все японське з французьким у незрозуміле сичання, свист і якийсь регіт, що нагадувало мову дикого пралісу. Фльоренція і Ґі сиділи проти нього і він, здається, слідкував за кожним їх рухом.

— Як близько їх уста — сказав я до нього — ділить їх тільки ширина одної шампанської чарки, проте якже це далеко і небезпечно у дійсноті. Навряд, чи Ґі, колинебудь, зважиться проскочити цю маленьку перешкоду.

Я свідомо брехав. Молодий і гарний Ґі був саме фаворитом Фльоренції. Не було у цьому, зрештою, ніякої тайни. Їх можна було скрізь бачити разом. Чи знав про це Сокічі, чи догадався? Чи навчився розуміти мову чужого світа?

Коли заграло традиційне „фоно“ Фльоренції, почався танок. Ґі взяв Марву. Обоє однакового росту творили дуже гармонійну пару. Танцювали спокійно і рівно, чуйні на ритміку і свідомі мистецької лінії своїх тіл. Ліниво затягнув у танок малу Мімі д-р Лєпік. Вона була якби малою добудовою до його великого тіла. Він заєдно тупцяв на одному місці і робив широкі жести руками, вона сміялася. Це були дилєтанти.

Сокічі танцював із Фльоренцією. Вона держала ще завжди в одній руці напів порожню чарку шампанського, друга рука звисала бездушно, здовж тіла.

— Сокічі, мусите вважати на мене… Я дуже тяжка і втомлена. Ведіть мене. Так… — казала йому.

Він обняв її обома руками за стан і добував зі себе всіх сил, щоби порушатися наперед. Він був відвернений від мене і я не бачив його обличчя.

Коли підвелося ще кілька пар до танцю, стало тісно і я вийшов до другої кімнати. Ту було простірніше і затишніше. Коло отомани горіла на столику лямпа з червоним абажуром. Мені нагадався вечір автомобільного припадку Фльоренції. Саме тут ми поклали її на отоману. Мені ввижалося схвильоване обличчя Сокічія як похилявся над нею, вираз його очей. Чи справді кохав він її? Мені стала ясна вся ґротесковість такого почування.

— Мушу поважно побалакати з ним — сказав я майже голосно. Аж тоді спостеріг я, що не був сам у кімнаті. В одному кутку цілувалася якась, ближче мені незнана, пара. Моя присутність, здається, не бентежила їх.

— Цим, хоч не заважаю — подумав я. І став я чогось неспокійний. Перед очами станув мені знову Сокічі як обіймає обома рукими ліниву, але ще у своїй апатії аґресивну Фльоренцію. — Ця ситуація нестерпна для нього — роздумував я — він-же зовсім не знає наших жінок. Я починав хвилюватися. Невідома парочка ще завжди цілувалася у куточку.

Нараз, не знаю добре, як це сталося, ясно стала передомною свідомість неминучости чогось жахливого, катастрофального. Паніка взяла мене. Я пірвався з місця і кинувся до другої кімнати. „Сокічі!“ — кричав я.

Було вже пізно. На середині кімнати, під багатобарвним жирандолем, Сокічі цілував Фльоренцію. Низького росту він майже повис удовж її перехиленого взад тіла, впяливши свої губи в її уста. Коли нарешті відірвався від неї, Фльоренція мала заплющені очі і мені здавалося, впродовж одної хвилини, що вона впаде. Це викликало загальну метушню, пари перервали танок. Я насилу здержав у дверях одного юнака, що біг уже зі склянкою води для Фльоренції.

Вирятував ситуацію д-р Лєпік, що своїм різким голосом гримнув на всю хату:

— На щастя нічого не сталося!

Всі засміялися. Мімі аж сіла, так реготалася з усієї душі. Всміхався під носом Ґі, як звичайно, простий і нерухомий. І Фльоренція розплющила очі і простягала одну руку до Сокічія, якби прохаючи вибачення.

— Як ви злякали мене — казали її уста.

Але Сокічі не сміявся. Він стояв непорушно, заціпивши губи. Його обличчя стало, чогось, ще жовтіше як звичайно. Середні кінчики бров пішли кудись високо уверх а очі зменшилися до двох вузеньких, косих рисок намальованих тушом на жовтій масі обличчя.