Чергові завдання совітської власти

Front matter

Комуністична бібліотека, Ч. 5.

!

Н.

Від перекладчика

ВІД ПЕРЕКЛАДНИКА.

Проти цілого ворожого світу протягом двох з половиною років утрималася совітська власть. Утрималася, зміцнила, поширила свої простори від Білого до Чорного і від Жовтого до Балтійського Моря. Вона подоліла своїх внутрішних ворогів, вона потягла за собою противників або байдужих, поставила міцний, непереможний опір зовнішнім ворогам. Співчуття світового пролєтаріяту, незважаючи на чорнильний і словесний океан буржуазних наклепів та брехень, забезпечено їй скрізь.

Російська комуністична партія може пишатися осягненою перемогою, може сподіватися дальших успіхів. Роля її в пролєтарській революції велика. І пролєтаріят усіх країн усіми силами змагається присвоїти методи її творчої праці в усіх областях соціяльного життя.

Першим і в перших рядах сеї партії боровся й працював товариш Володимир Ульянів (Н. Лєнін). Праця його тісно сполучена спершу з програмою, тактикою, орґанізацією революційного крила російської соціялдемократії, а потім з усією творчістю і самим іменем російської комуністичної партії і третьої, комуністичної інтернаціоналі.

Словом, пером, невтомною працею, кровю злучена особа товариша Лєніна з совітською властю, з диктатурою пролєтаріяту, з комуністичною будучиною людства.

Зрозуміло, що всякий клясово-свідомий робітник з великою пошаною ставиться до т. Лєніна, що скрізь революційний пролєтаріят славитиме 50-літній ювилей свого провідника, народженого 10-го квітня 1870 року, яко свято революції.

З найбільшою увагою мають віднестися до діяльности т. Лєніна, працюючі маси України, де контр-революційні сили особливо запеклі і все ще ведуть гостру боротьбу, горожанську війну проти пролєтарсько-селянської революції й совітських, радянських, установ, проти української соціялістичної радянської республики і проти міжнародної республики пролєтарських совітів.

Шовінізм, націоналізм, дрібноміщанський реакційний патріотизм все ще уявляють собою міцну зброю в руках української контр-революції. Лєнін перший зрозумів значіння сього чинника, він вірно передбачив перебіг революції в бувшій царській імперії, необхідність розпаду Росії на ряд національних держав і свідомо помагав осягненню суверенности, самостійности й незалежности українського народу й української держави. Разом з революційним пролєтаріятом Росії він поміг українським працюючим масам перетворити українську державу, українську народну республику в українську соціялістичну радянську республику.

Революційна, комуністична третя інтернаціоналя вважає найблизчим ідеалом свого пролєтарсько-державного будівництва міжнародну республику пролєтарських совітів. Дехто з запальних революціонерів вимагає негайного переведення й здійснення сеї програмової вимоги. І тут Лєнін, яко діялєктик і реальний політик-революціонер, правдиво зазначає, що процес революційної творчости йде спроквола і що здійснення ідеалу міжнародної республики вимагає таких етапів, як конфедерація окремих національних радянських республик.

Зокрема в українськім державно-національнім питанню Лєнін, бажаючи злуки української й російської радянських республик, бореться проти всякого націоналізму в рядах російських працюючих мас і перестерігає проти поспішности й силоміцного переведення сеї злуки. Він хоче, щоби така злука була доброхітною, щоби ініціятива виходила з рядів свідомих українських працюючих мас, а передовсім від українських комуністів.

Пропаґанда світової федерації радянських республик серед українських працюючих мас повинна бути й завданням української комуністичної партії. Та се тільки одно з чергових завдань.

А завдань тих багато, і великої праці потрібує українська радянська республика для здобутків пролєтарської революції. Приклад і досвід російської республики полегшує сю працю. Треба тільки пильнійше й докладнійше знайомитися з революційним досвідом пролєтарсько-державної творчости. Лєнін в значній мірі зібрав та освітлив сей досвід в своїх творах, і ми дуже радимо товаришам уважно читати їх.

Перед радянською Україною тепер стоять ті завдання, котрі стояли перед совітською Росією весною 1918-го року.

Отже, виявляючи свою пошану до ювиляра товариша Лєніна і увагу до його корисної, творчої, революційної діяльности, друкуємо сю книжку.

Хай здоров живе товариш Лєнін!

Хай живе Міжнародна республика пролєтарських совітів! Хай живе комуністичне людство!

П. .

, 10 квітня 1920 року.

Чергові завдання совітської власти

ЧЕРГОВІ ЗАВДАННЯ СОВІТСЬКОЇ ВЛАСТИ.

Міжнародне положення Російської совітської республики й основні завдання соціялістичної революції.

Завдяки осягненому миру, — не зважаючи на весь його тягарь і всю його непевність, — Російська совітська республика одержує змогу на певний час зосередити свої сили на найважнійшій і найтяжчій справі соціялістичної революції, на завданні орґанізаційнім.

Се завдання ясно й точно поставлено перед усіми працюючими й пригнобленими масами в 4-ім розділі ухвали, принятої 16 марта 1918 року на Московськім надзвичайнім зїзді совітів, — в тім же розділі (чи в тій же частині) резолюції, де говориться про самодисциплину працюючих і про немилосердну боротьбу з хаосом і дезорґанізацією.

Мир, досягнений Російською совітською республикою, був непевний, розуміється, зовсім не тому, ніби вона думала тепер про відновлення воєнних операцій; — крім буржуазних контрреволюціонерів і їхніх підголосків (меньшевиків і т. и.), жадний відповідальний, тверезий політик не думає про се. Непевність мира залежала від того, що в сусідніх з Росією з заходу й сходу імперіялістичних державах, які мали величезну воєнну силу, з хвилини на хвилину може взяти гору воєнна партія, спокушена тимчасовим ослабленням Росії і підштовхнута капиталістами, котрі ненавидять соціялізм.

При такім стані справи, реальним, не паперовим забезпеченням мира для нас є виключно незгода між імперіястичними державами, що досягла найвищих розмірів і виявляється, з одного боку, у відновленні імперіялістичної різні народів на заході, а з другого боку, — в дуже загостренім імперіялістичнім суперництві Японії й Америки за панування над Великим океаном і його побережжам.

Розуміється, що при такій хиткій охороні міжнародне положення нашої совітської соціялістичної республики надзвичайно непевне, безумовно критичне. Конче потрібне найвище напруження всіх наших сил, щоби використати дану нам обставинами передишку для вигоїння найтяжчих ран, нанесених війною усьому суспільному орґанізму Росії, і для господарчого піднесення країни, без чого не може бути й мови про яке-будь поважне збільшення обороноздатности.

Зрозуміло також, що запізнілій, наслідком ряда причин, соціялістичній революції на заході ми поважно поможемо тільки в тій мірі, в якій зуміємо розвязати поставлене перед нами орґанізаційне завдання.

Основна умова успішного розвязання поставленого перед нами передовсім, орґанізаційного завдання — се повне вияснення політичними провідниками народа, себто членами російської комуністичної партії (большевиками), а потім і всіми свідомими представниками працюючих мас, корінної ріжниці в цім відношенні між колишніми буржуазними і теперішньою соціялістичною революцією.

В буржуазних революціях головне завдання працюючих мас полягало у виконанню негативної, чи руйнуючої праці знищення феодалізму, монархії, середнєвічча. Позитивну, чи творчу працю орґанізації нового суспільства виконувала маєтна, буржуазна меншість населення. І вона виконувала се завдання, не зважаючи на опір робітників і біднійших селян, порівнююче легко не тільки тому, що опір визискуваних капиталом мас був тоді через їх розпорошеність й нерозвиненість дуже слабим, але й тому, що основною орґанізуючою силою анархично збудованого, капиталістичного суспільства є стихійно зростаючий вшир і вглиб національний і інтернаціональний ринок.

Навпаки, головним завданням пролєтаріяту, а під його проводом і біднійшого селянства за всякої соціялістичної революції, а, значить, і за розпочатої нами 25 жовтня 1917 соціялістичної революції в Росії, — є позитивна й творча праця налагодження надзвичайно складної й тонкої сіти нових орґанізаційних відносин, обхоплюючих плановий виріб і розділення продуктів, необхідних для істнування десятків миліонів людей. Таку революцію можна успішно здійснити тільки при самостійній історичній творчости більшости населення, передовсім більшости працюючих. Тільки тоді, коли пролєтаріят і біднійше селянство зуміють знайти в собі досить свідомости, ідейности, саможертви, витревалости, — забезпечиться перемогу соціялістичної революції. Утворивши новий, совітський тип держави, який дає змогу працюючим і пригнобленим масам взяти діяльну участь в самостійнім будівництві нового суспільства, ми виконали тільки невелику частину тяжкого завдання. Головні труднощі в господарчій области: піднесення продуктивности праці, здійснення найточнійшого обчислення й контролі виробу й поділ продуктів, дійсне усуспільнення виробу.

Розвій партії большевиків, яка являється нині урядовою партією в Росії, особливо наочно показує, в чім саме полягав історичний перелом, за часу якого ми живемо і який містить в собі всю своєрідність теперішньої політичної хвилі, вимагаючи нової орієнтації совітської влади, себто нової постановки нових завдань.

Перше завдання усякої партії будучини — се переконати більшість народу в правильности її програми й тактики. Це завдання стояло на першім плані, як при царизмі, так і за доби порозуміння Чернових і Церетеллі з Керенським і Кишкиним. Тепер се завдання, яке, розуміється, далеко ще не закінчене і ніколи не може вичерпатися до кінця, в головнім розвязано, бо більшість робітників і селян Росії, як показав останній зїзд совітів у Москві, певно стоїть по боці большевиків.

Другим завданням нашої партії було завоювання політичної власти і поборення опору визискувачів. І сього завдання зовсім не вичерпано до кінця, а його неможна занедбувати, бо монархисти й кадети з одного боку, їхні підголоски й прихвостні, меньшевики й праві ес-ери, з другого, продовжують спроби обєднання для повалення совітської власти. Але в головній частині завдання побороти опір визискувачів уже розвязано за час від 25-го жовтня 1917-го р. (приближно) до лютого 1918 року, чи до здачі Богаєвського.

На чергу висовується тепер, яко головне і знаменне для нашої хвилі, трете завдання: орґанізувати управління Росією. Розуміється, сю задачу ставилося й розвязувалося нами другого ж дня по 25-ім жовтня 1917 р., але досі, доки опір визискувачів приймав ще форму відкритої горожанської війни, доти задача управління не могла стати головною, центральною.

Тепер вона стала такою. Ми, партія большевиків, Росію переконали, ми Росію відвоювали. І вся своєрідність теперішньої хвилі, всі труднощі полягають в тім, щоб зрозуміти особливости переходу від головної задачі переконування народу й подавлення визискувачів воєнною силою до головної задачі управління.

Перший раз у всесвітній соціялістична партія встигла закінчити, в головних рисах, справу завоювання власти й подоління визискувачів, і може цілком наблизитися до задачі управління. Треба, щоби ми виявили себе гідними виконавцями сього найтяжчого і найвдячнійщого завдання соціялістичного перевороту. Ми повинні добре тямити, що для успішного управління, крім уміння переконати, крім уміння перемогти в горожанській війні, конче потрібне уміння практично орґанізувати. Се найтяжче завдання, бо тут справа вимагає орґанізації в звязку з найґлибшими господарчими основами життя десятків миліонів людей. І се — найвдячнійше завдання, бо лише по його розвязанні (в головних і основних рисах) можна буде сказати, що Росія стала не тільки совітською, але й соціялістичною республикою.

Загальне гасло хвилі.

Означене вище обєктивне положення, утворене дуже тяжким і непевним миром, найлютійшою руїною, безробіттям і голодом, які залишено нам у спадщину війною й пануванням буржуазії (в особі Керенського та його помічників, меньшевиків з правими есерами), все це неминуче породило найбільшу втому і навіть вичерпання сил широкої маси працюючих. Вона притьмом вимагає — і не може не вимагати — певного відпочинку. На чергу дня висовується відновлення знищених війною й господарюванням буржуазії продукційних, творчих сил; — загоїння ран, нанесених війною, поражкою в сій війні, спекуляцією й спробами буржуазії знову встановити повалену власть визискувачів; — господарче піднесення країни; — міцну охорону елєментарного порядку. Може це здається неймовірним, але дійсно наслідком згаданих обєктивних умов нема жадного сумніву, що совітська власть за теперішнього моменту може запевнити перехід до соціялізму тільки в тим випадку, коли практично розвяже, не вважаючи на опір буржуазії, меньшевиків і правих есерів, саме сі найелєментарнійші завдання заховання суспільности. Практичне розвязання сих найелєментарнійших завдань і подолання орґанізаційних труднощів перших кроків до соціялізму, наслідком конкретних особливостей даного положення і при істнуванню совітської власти з її законами про соціялізацію землі, робітничу контролю і таке инше, — се являється тепер двома сторонами одної медалі.

Лічи точно й добросовісно гроші, господарюй ощадно, не лодарничай, не крадь, тримайся найсуворійшої дисциплини в праці, — саме сі гасла, з котрих справедливо сміялися революційні пролєтарі тоді, коли буржуазія прикривала подібними словами своє панування, яко кляса визискувачів, стають тепер, по поваленні буржуазії, черговими й головними гаслами моменту. І практичне переведення в життя сих гасел масою працюючих є, з одного боку, єдиною умовою спасіння країни, мало не до смерти замученої імперіялістичною війною і імперіялістськими хижаками (з Керенським на чолі); а, з другого боку, практичне переведення в життя сих гасел властю, її методами, на основі її законів є конечним і вистачаючим для нової перемоги соціялізму. Саме цього й не вміють зрозуміти ті, хто з погордою відмовляється од висовування на перше місце „затертих“ і „тривіяльних“ гасел. В дрібно-селянській країні, котра тільки перед роком повалила царизм і менше ніж перед півроком позбулася Керенського, лишилося, розуміється, чимало стихійного, елєментарного анархізму, зміцненого озвірінням і , сполученими с усякою довгою й реакційною війною, утворилося чимало настроїв розпуки й безпредметового озлоблення; коли додати до сього провокаторську політику лакуз буржуазії (меньшевиків, правих есерів і т. п.), то стане зовсім зрозумілим, які довгі й уперті змагання ліпших та свідомійших робітників і селян потрібні для повного перелому настроїв маси і переходу її до правильної, витревалої, дисциплинованої праці. Тільки такий перехід, виконаний масою бідноти (пролєтарів та напівпролєтарів) і здолає закінчити побіду над буржуазією, а особливо над найупертійшою й найчисленнійшою селянською буржуазією.

Нова фаза боротьби з буржуазією.

Буржуазію у нас поборено, але її ще не вирвано з корінням, не знищено і не зломлено також до краю. На чергу дня висовується через те нову, вищу форму боротьби з буржуазією, перехід від простійшої справи дальшого вивласнення капиталістів до значно складнійшої й тяжкої справи утворення таких умов, при яких буржуазія не могла-би ні істнувати, ні народжуватися знову. Ясно, що се завдання без порівнання вище і що без розвязання його соціялізму ще нема.

Коли взяти мірило західно-европейських революцій, то ми стоїмо приближно на рівні, осягненім 1793-го і 1871-го року. Ми маємо законне право пишатися, що дійшли до сього рівня і в однім відношенню пішли, без сумніву, трохи далі, а саме декретували і встановили по всій Росії вищий тип держави, совітську власть. Одначе задовольнитися осягненим ми в ніякім разі не можемо, бо ми тільки розпочали перехід до соціялізму, але найголовнійшого в цім відношенні ще не виконали.

Найголовнійшою і рішаючою справою є орґанізації найточнійшого та всенародного підрахунку й контролі за виробом і розділенням продуктів. Тим часом в тих підприємствах, в тих галузях і областях господарства, котрі ми відібрали від буржуазії, підрахунку-учоту й контролі нами ще не осягнено, а без сього не може бути й мови про другу, таку ж важну, матеріяльну умову переведення соціялізму, а саме про піднесення в загально-народнім розмірі продуктивности праці.

Тому неможна висловити задачу теперішньої хвилі простою формулою: вести далі наступ на капитал. Не зважаючи на те, що капитала ми, без сумніву, не добили і що продовження наступу на сього ворога є безумовно конечним, така формула була би безперечно неточною, неконкретною; вона не числилася би з своєрідністю даної хвилі, коли в інтересах дальшого наступу треба припинити наступ тепер.

Пояснити се можна, порівнявши наше становище у війні проти капиталу з становищем того переможного війська, яке одібрало, скажім, половину чи дві третини території у ворога і мусіло припинити наступ, щоб зібратися з силами, збільшити запаси боєвих засобів, направити й зміцнити сполучення, збудувати нові склади, підвезти нові резерви і т. д. Припинення наступу переможного війська, при таких обставинах конче потрібне саме в інтересах нової перемоги. Хто не зрозумів, що саме обєктивний стан справ і примусив нас тепер припинити наступ на капитал, той не зрозумів нічого в теперішній політичній хвилі.

Розуміється, про „припинення“ наступу на капитал можна говорити тільки в „лапках“, себто метафорично. В звичайній війні можна дати загальний наказ про припинення наступу, можна дійсно спинити посування вперед. При війні проти капиталу посування вперед спинити годі, і про те, щоби ми відмовилися від дальшого вивласнення капиталу, не може бути й мови. Ми говоримо тільки про пересунення ваги нашої економічної й політичної праці. Досі на першім місці стояли заходи що до безпосереднього вивласнення визискувачів, експро- пріяції експропріяторів. Тепер на перше місце ставиться орґанізацію підрахунку й контролі в тих господарствах, де вже вивласнено капиталістів.

Коли б ми бажали тепер попереднім темпом вивласнювати капитал далі, то напевне мали би поражку, бо наша праця по орґанізації пролєтарського підрахунку й контролі явно, очевидно для всякої думаючої людини, відстала від праці безпосередньої „експропріяції експропріяторів“. Коли ми наляжемо тепер на працю орґанізації підрахунку й контролі, ми зможемо розвязати се завдання, ми надолужимо занедбане, ми виграємо у своїй боротьбі проти капиталу.

Але чи признання того, що доводиться надолужувати занедбане, не рівнозначне з признанням в зробленій помилці? Зовсім ні. Порівняймо знову з воєнним станом. Коли можна розбити й відтіснити ворога одним відділом легкої кавалерії, се треба зробити. А коли це можна з успіхом зробити тільки до певної гряниці, то зовсім зрозуміло, що за сею межею повстає необхідність підвозу тяжкої артилєрії. Визнаючи, що тепер треба надолужити занедбане в підвезенню тяжкої артилєрії, ми зовсім не визнаємо помилкою побідний кавалерійський напад.

Нам часто закидали лакузи буржуазії те, що ми вели „червоно-ґвардійську атаку“ на капитал. Докір дурний, гідний саме лакуз грошевої торби. Адже-ж „червоно-гвардійської“ атаки на капитал свого часу вимагали обставини безумовно: поперше, капитал ставив опір повоєнному, в особі Керенського і Краснова, Савинкова и Гоца (Ґегечкорі й тепер ставить такий опір), Дутова й Богаєвського. Воєнного опору неможна зломити инакше, як воєнними засобами, і червоно-ґвардійці виконували благороднійше й найбільше історичне діло визволення працюючих і визискуваних від визискувачів.

Подруге, ми не могли тоді поставити на перший план методу управління замісць метод подавління і тому, що уміння управляти не природжене людям, а дається досвідом. Тоді сього досвіду у нас не було. Тепер він є. Потретє, тоді в нашім розпорядженні не було спеціялістів ріжних галузей знання і техніки, бо вони або билися в рядах Богаєвських, або мали ще змогу ставити систематичний й упертий пасивний опір саботажем. А тепер ми саботаж зломили. Червоно-ґвардійська атака на капитал була успішною, була переможною, бо ми подоліли і воєнний і саботажний опір капитала.

Чи се значить, що завжде придатна, при всяких обставинах на місці „червоно-ґвардійська“ атака на капитал, що у нас нема жадних инших способів боротьби проти капиталу? Думати так було би дітвацтвом. Ми перемогли легкою кавалєрією, але у нас є й тяжка артилєрія. Ми перемогли методами подавління, ми зуміємо перемогти і методами управління. Методи боротьби проти ворога треба вміти міняти, коли міняються обставини. Ми ні на хвилину не зрічемося „червоно-ґвардійського“ подавління панів Савинкових і Ґегечкорі, як і всяких инших поміщицьких і буржуазних контр-революціонерів. Але ми не будемо такими дурними, щоби на перше місце ставити „червоно-ґвардійські“ заходи тоді, коли добі конечности червоно-ґвардійських атак в основнім закінчено (і закінчено переможно) та коли в двері стукає доба використання буржуазних спеціялістів пролєтарсько-державною властю для такого переорювання ріллі, щоби на ній зовсім не могла рости жадна буржуазія.

Се — своєрідна доба, чи правильнійше смуга розвою, — і щоби подоліти капитал до краю, треба вміти пристосувати форми нашої боротьби до своєрідних умов сеї смуги.

Без проводу спеціялістів ріжних галузей знання, техніки і досвіду перехід до соціялізму неможливий, бо соціялізм вимагає свідомого й масового посування наперед до вищої продуктивности праці в порівнанні з капиталізмом і на базі, осягненій капиталізмом. Соціялізм мусить посвому, своїми заходами, — скажім конкретнійше, совітськими способами, — здійснити сей поступ. А спеціялісти через усі обставини того суспільного життя, яке зробило їх спеціялістами, є тільки в масі буржуазії. Коли б наш пролєтаріят, заволодівши властю, швидко виконав завдання підрахунку, контролі орґанізації в цілонароднім розмірі (се було нездійснимим наслідком війни й відсталости Росії), тоді, зломивши саботаж, ми загальним підрахунком і контролею підпорядкували б собі зовсім і буржуазних спеціялістів. Через значне „спізнення“ з підрахунком і контролею взагалі, ми, хоча і встиглі подоліти саботаж, але відносин, які дали би нам до нашого розпорядження буржуазних спеціялістів, ще не створили; маса саботажників „іде на службу“, але ліпших орґанізаторів і визначніших спеціялістів держава може використати або по-старому, по-буржуазному, себто за високу платню, або по-новому, по-пролєтарськи (себто утворенням таких відносин цілонародного підрахунку і контролі знизу, які неминуче й самі собою привабили б і притягли спеціялістів).

Нам довелося тепер ужити старого, буржуазного засобу і згодитися на дуже високу оплату „услуг“ визначнійших з буржуазних спеціялістів. Усі ознайомлені зі справою бачать се, але не всі вдумуються в значіння сих заходів з боку пролєтарської держави. Ясно, що такі заходи є компромісом, збоченням від засад Паризької Комуни і всякої пролєтарської власти, які вимагають зведення жалування до рівня пересічної платні робітникові, вимагають боротьби проти карєризму ділом, а не словами.

Мало того. Ясно, що такі заходи є не тільки припиненням — в якійсь сфері і в деякій мірі — наступу на капитал (бо капитал не сума грошей, а певне суспільне відношення), але й кроком назад нашої соціялістичної, совітської, державної власти, котра від самого початку проголосила й повела політику зменшення великих жалувань до заробітку пересічного робітника.

Розуміється, лакузи буржуазії особливо дрібного сорту, як от меньшевики, новожизненці, праві есери, хихикатимуть з приводу того, що ми робимо крок назад. Але нам нема чого звертати увагу на се. Нам треба досліджувати особливости надзвичайно тяжкого й нового шляху до соціялізму, не ховаючи своїх помилок і слабостей, а змагаючися доробляти недороблене. Ховати від мас, що приваблення буржуазних спеціялістів надзвичайно високими заробітками є відхиленням від засад комуни, означало б спуститися до рівня буржуазних політиків і обдурювати маси. Відкрито пояснити, як і чому ми зробили крок назад, потім обговорити прилюдно, якими засобами можна надолужити занедбане,— се значить виховувати маси і на досвіді, разом з ними вчитися будівництву соціялізма. Ледве чи був хоч один побідний воєнний похід в історії, коли б переможцеві не доводило ся робити поодинокі помилки, діставати частинні поражки, часово відступати девчім і денеде назад. А розпочатий нами „похід“ проти капиталізму в миліони разів тяжче найтяжчого воєнного походу, і падати духом з приводу окремого й частинного відступлення було б безглуздо й ганебно.

Приступимо тепер до питання з практичного боку. Припустім, що Російській совітській республиці потрібні 1000 першорядних учених і спеціялістів, фаховців ріжних галузей знання, техніки, практичного досвіду, для проводу народної праці в цілях можливо скорого господарчого піднесення країни; припустім, що „зорі першого розміру“ доводиться оплачувати — більшість їх, розуміється, тим більш зіпсута буржуазними правами, чим завзятійше вона кричить про деморалізацію робітників, — по 25 миліонів рублів річно. Припустім, що сю суму (25 миліонів рублів) треба збільшити вдвоє (передбачаючи видачу нагород за особливо успішне й скоре виконання найважнійших з орґанізаторських завдань) або навіть вчетверо (маю на увазі закликання кількасот вибагливійших закордонних спеціялістів). Чи можна ж признати занадто великою і непосильною для совітської республики затрату пятидесяти або ста миліонів рублів річно на переорґанізацію праці по останньому слову науки і техніки? Розуміється, ні. Переважна більшість свідомих робітників і селян ухвалить такий видаток, знаючи з практичного життя, що наша відсталість примушує нас втрачати миліярди, а такого рівня орґанізованости, підрахунку й контролі, щоби викликати поголовну і доброхітну участь „зорь“ буржуазної інтеліґенції в нашій праці, ми ще не осягнули. Розуміється, се питання має також иншу сторону. Неможна заперечувати деморалізуючого впливу високих жалувань і на совітську власть (тим більше, що при прудкости перевороту до сеї власти не могло не прилучитися певне число авантурників і шахраїв, які разом з нездатними чи несовісними особами з ріжних комісарів бажають попасти в „зорі“... казнокрадства) і на робітничу масу. Але все, що є думаючого й чесного серед робітників і біднійших селян, згодиться з нами, що зразу позбавитися поганої спадщини капиталізму ми не в силі, що визволити совітську республику від „данини“ в 50 чи 100 миліонів рублів (данини за нашу власну відсталість в справі орґанізації всенародного підрахунку й контролі знизу) можна не инакше, як орґанізуючись, підтягаючи дисциплину поміж самих себе, очищуючи свої ряди від усіх „зберігаючих спадщину“, „заховуючих традиції“ капиталізму, себто від ледарів, дармоїдів, казнокрадів (тепер вся земля, всі фабрики, всі жалізниці являються „казною“, скарбом совітської республики). Коли свідомі передові робітники і біднійші селяне встигнуть, з допомогою радянських установ, протягом одного року орґанізуватися, дисциплинуватися, підтягнутися, створити могутню трудову дисциплину, тоді ми по році скинемо з себе сю данину, котру можна зменшити навіть ранше… рівно в міру успіхів нашої робітничо-селянської трудової дисциплини й орґанізованосте. Чим скорше ми самі, робітники і селяне, навчимося ліпшої дисциплини і вищої техніки праці, використовуючи для сього науки буржуазних спеціялістів, тим ранше ми позбудемося всякої данини сим спеціялістам.

Наша праця по орґанізації, під проводом пролєтаріяту, всенародного підрахунку-учоту й контролі над виробом і розділенням продуктів значно відстала від нашої праці по безпосередньому вивласненню визискувачів. Се твердження є основним для розуміння особливостей теперішньої хвилі і випливаючих звідси завдань совітської влади. Центр ваги в боротьбі проти буржуазії пересовується на орґанізацію такого учоту й контролі; тільки виходячи з сього, можна правильно встановити чергові завдання господарчої й фінансової політики в области націоналізації банків, монополізації зовнішньої торговлі, державної контролі над грошевим оборотом, заведення задоволяючого, з пролєтарського становища, помаєткового й подоходного податку, заведення трудової повинности.

З соціялістичними реформами в сих областях ми надто відстали, а се дуже і дуже важні области, і відстали саме тому, що в нас не орґанізовано як слід учоту і контролі взагалі. Розуміється, ся задача є одною з найтяжчих і при руїні, створеній війною, її можна виконати лише протягом довшого часу, але годі забувати, що як раз тут буржуазія, — особливо ж численна дрібна селянська буржуазія, — дає нам найповажнійший бій, підриваючи налагодження контролі, підриваючи, наприклад, хлібну монополію, відвойовуючи позиції для спекуляції й спекулятивної торговлі. Те, що ми вже декретували, ми далеко недосить ще перевели в життя, і головне завдання хвилі є саме в тім, щоб зосередити всі змагання на діловім практичнім здійсненні основ тих реформ, які стали вже законом, але не стали ще реальністю.

Щоби провадити далі націоналізацію банків і прямувати невідхильно до перетворення банків у вузольні пункти суспільного рахівництва при соціялізмі, треба передовсім і більш усього досягти реальних успіхів у збільшенні числа відділів Народного банку, в привабленні вкладів, в облегченні для публики операцій внесення і видачі грошей, в усуненні „хвостів“, в ловленні й розстрілі хабарників і шахраїв і т. д. Спершу треба реально перевести в життя простійше, орґанізувати добре те, що вже є, — а потім підготовлювати складнійше.

Зміцнити й упорядкувати всі державні монополії (на хліб, на шкуру і т. д.) і тим підготовити монополізацію державою зовнішньої торговлі; без такої монополізації ми не зможемо позбутися закордонного капиталу виплатою данини. А вся змога соціялістичного будівництва залежить від того, чи зуміємо ми протягом певного переходового часу виплатою якоїсь данини закордонному капиталу оборонити свою внутрішню господарчу самостійність.

Зі збіранням податків взагалі, а помаєткових і подоходних зокрема, ми також надто відстали. Накладання контрибуцій на буржуазію — захід безумовно припустний і заслуговуючий пролєтарського схвалення — показує, що в цім відношенні ми ще стоїмо близче до метод відвоювання (Росії) від багатих для бідних, ніж до метод управління. Але, щоби зміцніти і щоби стати на ноги, ми мусимо перейти до сих останніх метод, ми мусимо замінити контрибуцію з буржуазії постійним і правильним збором помаєткового й подоходного налогу, який дасть більше пролєтарській державі і який вимагає від нас саме більшої орґанізованности, більшого налагодження учоту й контролі.

Наше спізнення в заведенню трудової повинности показує ще раз, що на порядок дня висовується саме підготовчо-орґанізаційну працю, яка з одного боку мусить остаточно запевнити відвойоване, а з другого боку, необхідна для підготовки операції, яка „обляже“ капитал і примусить його здатися. Нам треба би почати введення трудової повинности негайно, але заводити її з великою поступовністю і спроквольністю, перевіряючи кожний крок практичним досвідом і, розуміється, заводячи передовсім трудову повинність для багатих. Заведення роботної й споживчо-бюджетової книжки для кожного буржуя, в тім числі і сільського, було би поважним кроком вперед до певного „окруження“ ворога і до утворення дійсно всенародного учоту й контролі за виробом і розділенням продуктів.

Значіння боротьби за всенародний учот і контролю.

Держава, яка протягом віків була орґаном поневолення й грабування народу, полишила нам у спадщину дуже велику ненависть і недовірря мас до всього державного. Подоліти се — дуже тяжке завдання, яке під силу тільки совітській власти, але і від сеї останньої вимагає довшого часу і праці та величезної витревалости. На питання про підрахунок-учот і контролю — на се основне питання для соціялістичної революції другого дня по поваленні буржуазії — така „спадщина“ впливав особливо міцно. Мине безумовно певний час, поки маси, поперше почувши себе вільними, по поваленню поміщиків і буржуазії, зрозуміють, — але не з книжок, а з власного совітського досвіду — зрозуміють, що без всебічного, державного учоту й контролі над виробом і розділенням продуктів, власть і свобода працюючих утриматися не можуть, а без них поворот під ярмо капиталізму неминучий.

Всі звички й традиції буржуазії, і дрібної буржуазії зокрема, йдуть також проти державної контролі за „недоторканість святої власности“, „святого“ приватного підприємства. Нам тепер особливо очевидна правдивість твердження, що анархизм і анархосиндикалізм — буржуазні течії і що вони стали в непримирнім протиріччі до соціялізму, пролєтарської диктатури, до комунізму. Боротьба за те, щоб маси перенялись ідеєю совітської державної контролі й підрахунку, за переведення сеї ідеї в життя, за розрив з проклятим минулим, яке привчило дивитися на здобування хліба й убрання, як на приватну справу, на куплю-продаж, як на річ, яка „торкається тільки мене“, ся боротьба і єсть найбільшою боротьбою всесвітньоісторичного значіння, боротьбою соціялістичної свідомости проти буржуазно-анархичної стихійности. Робітничу контролю введено у нас яко закон, але до життя, до свідомости мас пролєтаріату вона ледві-ледві починає доходити. Про те, що безконтрольність в справі виробу й розділення продуктів є загибеллю зачатків соціялізму, є казнокрадством (бо все майно належить державному скарбу, казні), — а казна, се і єсть совітська власть, влада більшости працюючих, — що недбальство в учоті й контролі є простим пособництвом німецьким і російським Корниловим, котрі можуть повалити власть працюючих тільки при умові, що ми не подоліємо завдання підрахунку й контролі, і котрі при допомозі всієї мужицької буржуазії, при допомозі кадетів, меньшевиків, правих есерів „підстерігають“ нас, чекаючи на лиху хвилину, — про се ми недосить говоримо в аґітації, про се недосить говорять і думають передові робітники і селяне. А поки робітнича контроля не стала фактом, поки передові робітники не налагодили й не провели переможного й немилосердного походу проти тих, хто ламав цю контролю, чи байдужих що до контролі, — доти від першого кроку (від робітничої контролі) неможна зробити другого кроку до діла, себто переходу до робітничого реґулювання виробу.

Соціялістична держава може повстати тільки яко сіть продукційно-споживчих комун, добросовісно підраховуючих свій виріб і свою споживу, ощадних що до праці, збільшуючих невідхильно її продуктивність і досягаючих сим змоги скорочувати робучий день до семи, до шести і менше годин. Без налагодження найточнійшого всенародного, всеобхоплюючого учоту й контролі хліба і добування хліба (а потім і всіх инших потрібних продуктів) тут не обійтися. Капиталізм залишив нам у спадщину масові орґанізації, які здатні полегшити перехід до масового учоту й контролі розділення продуктів, — споживчі товариства, кооперативи. В Росії вони розвинені слабше, ніж в передових країнах, але все-ж-таки вони обхопили понад десять миліонів членів. Виданий недавно декрет про споживчі товариства є надзвичайно знаменним явищем, котре наглядно показує своєрідність положення і завдання совітської соціялістичної республики за теперішньої хвилі.

Декрет — се угода з буржуазними кооперативами і з робітничими кооперативами, що лишаються на буржуазнім становищі. Угода чи компроміс полягає в тім, що представники згаданих установ не тільки приймали участь в обговоренні декрета, але й дістали фактично право рішаючого голосу, бо ті частини декрета, які стрінули рішучу оппозицію сих установ, відкинуто. Далі, по сути справи, компроміс полягає в тім, що совітська власть зріклася засади безплатного вступу до кооперативу (єдина послідовна пролєтарська засада), а рівно ж зріклася й обєднання всього населення даної місцевости в однім кооперативі. У відхиленні від сеї єдино соціялістичної засади, відповідаючої задачі скасування кляс, дано право засновуватися „робітничим клясовим кооперативам“ (ко- трі звуться в сім випадку „клясовими“ лише тому, що вони підпадають клясовим інтересам буржуазії). Нарешті, предложення совітської власти зовсім виключити буржуазію з правлінь кооперативів також дуже ослаблено, заборону належати до складу правлінь поширено тільки на тих, хто володів торговельними і промисловими підприємствами приватно-капиталістичного характера.

Як би пролєтаріят, шляхом совітської власти, встиг налагодити в загально-державнім розмірі учот і контролю, або хоча би основи такої контролі, то потреби в згаданих компромісах не було б. Шляхом харчових відділів совітів, шляхом орґанів постачання при совітах ми обєднали би населення в єдиний, проваджений пролєтаріятом кооператив без допомоги буржуазних кооперативів, без уступок тій чисто буржуазній засаді, яка спонукає робітничий кооператив лишатися робітничим поруч з буржуазним, замісць того, щоби підгорнути собі зовсім сей буржуазний кооператив, зливши обидва, взявши все правління, взявши до своїх рук догляд за споживою багачів.

Вступаючи в таку угоду з бужуазними кооперативами, совітська власть конкретно встановила свої тактичні задачі і своєрідні методи праці для даної розвою: керуючи буржуазними елєментами, використовуючи їх, роблячи деякі окремі уступки їм, ми утворюємо умови для такого посування наперед, яке буде повільнішим, ніж ми перше гадали, але разом з тим буде певнійшим, з соліднійшим забезпеченням бази і комунікаційної лінії, основи і шляхів, з ліпшим зміцненням здобутих позицій. Совіти можуть (і повинні) тепер міряти свої успіхи в справі соціялістичного будівництва, між иншим, мірилом надзвичайно ясним, простим, практичним: в скількох саме громадах (комунах чи селах, кварталах і т. п.) і оскільки наближається розвій кооперативів до обхоплення всього населення.