Григорій Савич Сковорода (український фільософ)

Front matter

м. Харьків

Друкарня А. А. Лібін

Рибна вул., 17

Передмова

ЖИВ у 18 віці незвичайний чоловік — Григорій Савич Сковорода. Проповідував він чистоту душевну, сам жив і помер у тій чистоті, писав книги про душевну радість і спокій. І хоч, здавалося, далекою від життя була його проповідь і, наче б то, нічого від того не змінилося у світі, що от жив і проповідував такий чоловік, але се тільки так здається. В природі ніщо не пропадає, не пропадає безслідно навіть жменя гною — то тим більше не пропадає велика сила людського духа, велика енергія направлена на добро людей. Тільки роботи її ми не можемо ясно общитати, не бачимо очевидних наслідків, а коли й бачимо, то приписуємо їх чому иншому, більше нам зрозумілому.

От і тепер, здавалося, забули зовсім люди Сковороду. Тільки спецьялісти трошки знали про що він там писав, решта суспільности української знала Сковороду тільки по імени, а нарід то, здавалося, й імья забув.

І от трапляється такий випадок. До Харькова приїздять люди з села Пан-Іванівки (Харьківського повіту) — а треба сказати, що могила Сковороди знаходиться як раз в Пан-Іванівці — і кажуть: „От 29 жовтня минає 125 літ з дня смерти Сковороди, то ми хотіли би відсвяткувати його памьять, а щоб від вас із Харькова приїхав би хто-небудь та росказав би про Сковороду нам та що-небудь би прочитав“.

Харьківці кажуть сим людям, що якось не принято святкувати 125-літну річницю, що треба підождати ще 25 літ, аби було рівно півтори сотні — але пан-іванівці своє й своє. І що ж? Таки вийшло по-їхньому. Заснувався в Харькові комітет; який там не є, а все ж комітет; памьять Сковороди святкували: Українська гімназия, Учительська Спілка, Кооперативна школа, а в сей час, коли пишуться оці рядки, готується публичне свято з докладами; у Київі відбулося при Універсітеті засідання учених людей й т. и.; появився ряд статей у часописах, вийшли дві книжки (проф. Сумцова і оця), відновилася думка про видання творів Сковороди — словом імья Сковороди стало на устах у українського громадянства.

Що ж се означає і чи означає взагалі що-небудь? Чому се, справді, святкується така незичайна річниця, як 125 літ? На мій погляд є з тім великий сокровенний смисл, і от у чому я його бачу. Для зрозуміння ж того треба кинути оком на ті часи, коли на Вкраїні появився Сковорода із своєю проповіддю.

Україна тоді нагадувала собою червоне яблуко, в середині котрого їсть червяк. Нагадувала пишно одягненого богача — а груди у нього вигнивають, замісць здорової смердюча кров пробігає по тілу; і завмірають від того один по одному члени, відпадають нігті, росхитуються зуби, вилазить волосся. І наше тобі тоді богата одежа і золото перстнів? Бо, нарешті, й їх прийдуть поздірають, ділючи ризи роспьятої

Отак і Україна тих часів. Назверх наче все було добре: золотилися ниви пишним колосом, риба добре ловилася у ріці, лісу й землі було багато — чого тобі ще треба? Але коли хто заглянув у душі людей, коли хто відчув що́ ті люди видихають із своїх грудей — тяжко тому ставало дихати і на світ Божий не хотілося дивитись.

Сто літ перед тим рвонулась Україна до свободи. Отрястися хотіла з тисячолітньої неволі, перестати нарешті бути рабою то татарською, то литовською, то польською. Хотіла стати на своїх ногах, для себе сіяти свій хліб, для себе, а не на чужу потребу ростити сильну руку хлопців своїх, красоту й ласку своїх дівчат.

І взялася Україна за зброю. Всю кров свою кинула в ту боротьбу. Читаючи книжки тих часів, не виходиш з дива — де брав нарід силу, де брав завзяття, героїзму, щоби сто літ безперестанно боротись. Сто літ! Сто літ безпереривної боротьби, безпереривної війни. Чи диво ж, що усі сили свої виточила Україна і вже нічим стало боротися. Тож коли під видом приязни й помочі прийшли війська братнього народа, заповнили всі міста, в кождій кріпости поставили свої залоги — не подужала вже Україна і впала. Роспочався новий період життя, настала на Вкраїні чужа школа, чужа мова, чуже право, чужий суд, чуже начальство, чужа воля — все чуже стало на Вкраїні. Замовкло в тихім стогоні рідне слово і, як обезсилена дитина маленька, принишкла вся Україна і тільки тихо плакала піснями своїми, тими сльозами-перлинами безсмертними.

Нарід обезсилів, виточивши усю свою кров на боротьбу. Він не міг зрозуміти — що́ се з ним сталося? Хотів свободи а попав у неволю. Хотів не мати пана — а вийшло що тільки зміняв одного на другого. Хто ж роскаже народові що оце сталося і як рятувати життя своє, свободу свою?

Се мають робити освічені люди, ті що вчаться по школах, що виводять своїх людей на судіїв, учених, полководців. У них же не темно в очах, вони ж розумні та освічені. І завжди, у всіх на- родів і в усі часи так буває, що інтелігенция іде вперед, освітлює шлях, помогає народу своїм знанням, а нарід дає силу змаганням інтелігенциї. Так воно було, єсть і буде всюди… та тільки не у нас.

Ще вчора на Вкраїні панували поляки. Сенатор — поляк, генерал — поляк, поміщик — поляк, професор — поляк. Все що панське, те й польське. І наша інтелігенция, аби вилізти в пани, вся перероблялася на польське: говорила по-польськи, училася в польській школі, а своєї не заводила, бо то буде мужицька; приймала навіть віру польську. За жалування, за чини, за теплі місця кидали люди свою національність, плювали на своє минуле, висьміювали свою мову. Тільки те що польське, те й добре, і нема нічого вищого на світі, як єдіная і нєдєлімая Польща.

Але от змінилися обставини на Вкраїні. Замісць Польщі стала Москівщина, замісць польського воєводи прислали московського губернатора, замісць короля став царь, замісць Варшави Петербург. І що ж наші пани? Та вони зараз же, прямо, як то кажуть, „съ мѣста въ карьеръ“ почали перероблятися на москалів. Зараз же почали кривляти свій язик, до фамілії додавати овъ, щоб то на московське більше було похоже. А вже коли за цариці Катерини пожалували нашим старшинам „россійское дворянство“, то тут уже кождий новоспечений дворянин яскраво почув, що він зовсім з иншого тіста виліпленій, ніж оті мужики, і що йому треба яко мога швидче в усім відріжнитися від тої мужви. І почали наші дворяне з усіх сил старатися і самих себе і своїх, дітей зробити похожими на москалів. І се тим більше дивно, що того неможна пояснити бажанням приобщитися до вищої культури, бо в ті часи Україна в культурнім відношенню стояла далеко вище Москівщини. Але найголовніше не те. А те, що зміна своєї національ- ности — що сьогодня він поляк, завтра москаль, а після завтра завоюють його турки, він стане турком, китайцем, чим угодно, аби не бути самим собою — се не проходить дурно для душі. Ні окремої людини ні тим більше великої групи людей. Страчуючи національність, чоловік тратить Бога в собі, тратить якийсь вищого типу регулятор, котрий досі направляв його діяльність. Колись турки набірали на Вкраїні маленьких дітей і вирощували їх потім у спецьяльних школах, прививаючи їм мусульманство. І не було лютіших ворогів християнства як отсі „яничари“. Від правдивого турка можна було відхреститися, відмолитися, відкупитися — від яничара ніколи. От се яничарство і єсть якийсь непреложний психольогічний закон. Хто зрадив своїй національности, той утратив якусь внутрішню спайку і від нього можна ждати усякої гидоти. Хто був найбільшим виразителем „істінно рускіх інтересов“? Не правдиві росийські люди, а як раз люди, що втратили свою національність — Крушевани, Пурішкевичі і т. и. Хто буде найбрутальнішим гонителем усього українського? Не правдивий росиянин, а як раз змосковщений українець, людина, що втратила свою національність. І от коли сей процес деморалізациї відбувається на широку скалю, захоплює сотні й тисячі людей, стає явищем масовим — тяжко буває жити в такій суспільности. Людина, котра продала свій нарід — продасть і все що угодно.

Так от як раз 18-й вік і був епохою такої масової деморалізациї. Вилізти „в люди“ — от задача. А за яку ціну — не все одно? І продавали свій нарід, своїх дітей, самих себе. За право стати „русским дворянином“ продавали будуче своєї нациї; замісць того щоб стати ближче до народу — тікали від нього. Не стало нациї — стали кляси.

От тому ж то й душно було на Україні, нічим було дихати. Благословені поля доокола роспостерлися, жайворонки над нивами золотими, в садах віти гнуться від яблук — а дихати нема чим, нічого здорового навкруги. Бо поткнешся до мужика — душить його злість, що мав у руках свободу, а замісць того опинився у кріпацтві. До панів поткнешся — продався він увесь за чини, за ордена, продався з кишками, з тельбухами, продався з усіма своїми нащадками, з усім своїм кодлом.

І от нараз серед сих мертвих душ появляється жива душа — Григорій Савич Сковорода. Починає говорити до гнилих людей, зовучи їх до красоти душевної. Починає проповідувати потребу моралі тим, хто не стіснявся торгувати найсвятішими річами. Що се значить? І по-що і кому здалася така одірвана од темпу тодішнього життя проповідь?

А от вже сама поява Сковороди знаменує щось. По-що проповідь чистоти, коли доокола і без того ясно? По-що противояддя, коли нема отрути? По-що ліки, коли нема хвороби? А от коли суспільність захворіла морально, коли отруїли її ріжні токсини душевні, коли забруднилося, загнилося і засмерділося усе — Бог посилає пророка, звучить нараз голос зовущий до чистоти, до радости духа, слово високе продзвенить у вухах і десь якось змусить відгукнутися й серце.

От і нам на Вкраїну післав Бог пророка тоді, в хвилину роспаду й роскладу морального — і хто може общитати скільки добра, великого невидимого добра зробив Сковорода своїм словом, прикладом свого життя? Хіба се можна общитати? Пшоно можна зважити, полотно можна зміряти, але того що чоловік пережив у молитві, що його серце перечуло у добрім ділі, як душа радувалася при слові благословеннім — того не зважиш і не зміряєш і на щотах не кинеш. Чоловік і сам не помічає через що власне зробив він щось добре, чимось наблизився до бога свого — а то все наслідок проповіди. І колись, хоч не сьогодня, хоч не завтра, а стануть люди кращими — а то буде наслідок проповіди усіх тих, хто йшов такими ж шляхами любови до людей, яким ішов Сковорода. Не зразу ідеї вростають в душу людську, але нарешті вростають.

І от бачиться міні повна анальогія між появою Сковороди тоді й теперішнім 125-літним святкуванням. Тепер, коли ми стали свідками невиданого й нечуваного; коли звір обнажився в людях і кров людську стало лекше пролити як воду; коли життя людини стало дешевшим від життя пса; коли ніхто не хоче бути ні чесним ні справедливим; коли батько боїться сина, а брат сестри; коли тільки й чуєш, тільки й бачиш, як ріжуть, бьють, стріляють, палять; коли не зосталося вже нічого святого — ні Бога, ні любови, ні чести, ні науки, а все потопталося, обплювалося, обгадилося — словом коли настали наші, трижди по трижди всенещасливі, божевільні, дикі, звірячі часи — погляньте! Знов ви чуєте імья Сковороди! І хто ж його пригадав? Не професори та книжники й фарісеї, а пригадали мужики пан-іванівські, їх устами проговорив народ. Народ почує душевну потребу згадати Сковороду, бо за 125 літ призабув усі його слова і тільки жажду по них відчуває.

От чому сей юбілей має для мене велике символістичне значіння і великий сокровенний смисл. Ще, значить, не зовсім померли ми. Ще не зовсім прогнили, коли нам захотілося слів Сковороди, памьяти о нім тепер, власне тепер, в сі темні-претемні часи прокляті, під гуркіт гармат і всевеликий грабіж.

Ні! Не вмер, значить, нарід, що першу хвилину свободі: своєї одмічає засновуванням тисяч „Просвіт“ по селах, а тепер в найтяжчі часи лихоліття згадує свого мораліста, отже чує тоску по правді, по чести, душі. Світла тільки більше тому народу, щоб знав хто він і що він та щоб незаблудив і тепер ще раз по історичній стежці ще на яких двісті пьятдесят літ.

І от ся книжечка маленька з описом життя Сковороди і з витягами з його творів нехай послужить тій справі, до котрої кликав Сковорода. Давайте хоч на кришечку, хоч на той час, поки будемо читати сю книжку, згадаємо, що не тільки є клопіт і злоба повсякденного істнування, а є й щось вище, щось таке, що робить нас кращими, викликає тиху внутрішню радість у найозлобленійшому серці, благостною искрою освітлює пригаслі очі, а на уста замісць смердючої поганої лайки викликає слово добра й співчуття до брата мого. Нехай хоч на сі пів-години поки будемо перегортати сі листки — дух Григорія Савича пролетить над нами, щоб стрепенулося серце і роскрилося хоч трошки назустріч прекрасному. Забудьмо ж, о забудьмо на хвилину злобу й неситість, забудьмо торг і продажу і все що низводить нас геть в безодні тьми душевної! Одну маленьку частину дня віддаймо тому, що Сковорода називав Богом, а чому кождий з нас знає ще инше імья. І може тоді лекше стане дихатися на світі й краще ушанується памьять нашого фільософа.

Життепис

ЖИТТЕПИС.

ТАК ХТО ж воно був отой самий Сковорода, коли імья його має таке значіння? Пан великий який, чи може богатий дуже поміщик, або губернатор? Ні. Се був син простого козака Полтавської губернії Лубенського повіту села Чорнух. Якось уже у нас, у українців, так повелося, що всі наші великі люди не з панів виходять. Пани на когось иншого працюють, а для народа українського пророками являються все сини самого ж народа.

Родився Сковорода у 1722 році; отже, значить, у скоро будучім 1922 році мине 200 літ з дня його нароження.

Батько малого Григорія був, мабуть, людина розумна, бо коли побачив, що хлопчик добре береться до книжки, то не пожалів віддати його у школу, і то не дома, а аж у Київ. Там малий Сковорода і вчився.

Але чим більше він учився, чим більше підростав — тим іще більше йому хотілося учитись та все знати. І от коли пройшов він уже у Київі усі науки, то надумав побувати ще й загряницею аби подивитися — що воно ще там за колодязі мудрости, до чого ще там дійшло людське знання. І пішов загряницю. Де пішки де так пройшов вія багато країв, учився у великих людей та знаменитих професорів, прочитав силу розумних книжок; отже коли вернувся назад до дому, то був такою освіченою людиною, яких мало було під той час на Вкраїні.

Тодішній переяслівський епископ, почувши, що в його епархії живе такий учений чоловік, надумав закликати Сковороду на учителя до Переяслівського Духовного Училища. Сковорода згодився. Се була його перша проба приложити до діла свої знання — і він із жаром узявся за навчання.

Але учив він дітей не як чиновник, не по указці, а так як йому душа й сердце приказували. Епископ дивився-дивився, крутив-крутив носом — не йому. Закликав він Сковороду до себе й приказав перемінити свою манеру навчання і вчити як кождий „порядочный чиновникъ“. Та Сковорода не міг іти проти своєї совісти й робити по казьонному; отже він сказав епископу, що перемінити своєї душі не може, а епископ тоді на докладі консисториї написав: „не живяше посредѣ дому моего творяй гордыню“ — і Сковорода пішов геть з училища. Пішов геть, хоч не мав ні копійки за душею, пішов на голод і холод, хоч міг би тепленько собі жити та добиватися чинів. Було у нього тоді дві сорочечки драненьких та чинарчина на плечах та подрані черевики — ото й усе його добро. Не шукав він, як бачимо, богацтв земних. А преці ж при своїй великій науці міг мати й богацтво.

Жив по сусідству у тих місцях богатий поміщик Томара. І закликав він Сковороду на учителя до свого сина. Сковорода згодився і впьять же з жаром узявся за діло — вбивати в голову набалованого хлопця всяке знання, а передовсім благородство душі. Але й тут побачив, що не так воно йде як треба. Старий Томара, наприклад, був такий гордий, що ні з ким і не говорив хто нижчий його у дворянстві. Бачив Сковороду що-дня за столом при обіді, але ніколи не обізвався до нього ні єдиним словечком. Отака-то була панська пиха дурна. А про пані то вже й говорити нічого: вона учителя так і за людину не вважала. Ну, як його було в такій сімьї жити? Але Сковорода підписав договір на рік і не хотів сам ламати свого слова. Та все ж довелося піти геть до року, а то з от якої причини.

Раз питався Сковорода свого ученика — що́ він думає про ті всі гарні правила, про ту всю науку, яку чує від свого учителя. Молоде Томарченя, живучи от у такій обстанові як ото було сказано вище, відповіло хіхотнями та якоюсь дурницею. На се Сковорода сказав: „Ти думаєш як свиняча голова“. А при тім був якийсь лакейчук. Він візьми та й донеси самій пані Томаровій, що отак-то та отак сказав учитель на барчука. Ех, як не розприндиться пані, як не роз'єрепениться! Як?.. Мого сина? Мого?!

В одну душу наперлася на чоловіка — вижени та й вижени сього учителя геть. І то зараз же, сю хвилину. Старий Томара хоч і не говорив до Сковороди, але ж бачив, що кращого вчителя не знайде, і довго не піддавався, не хотів відсилати Сковороди. Але що ж ти поробиш із бабою — ти їй образи, а вона тобі лубья. Прийшлося хоч-не-хоч одказати учителю. Цікаво, що на прощання Томара перший раз заговорив таки до Сковороди.

І знов опинився Сковорода на волі. Мало показалося ще йому знання, подався він іще до Москви, до тамошніх книжок і святинь. Був, між иншим, у Троіцько-Сергієвській Лаврі і там сильно уговорювали його, щоб він зостався при тамошнім училищі за професора, але він не захотів; бо одно що затоскував за Вкраїною, а друге — вже тоді опреділявся перед ним инший шлях — шлях свобідного учительства, без привьязування себе до якого місця, без грошей, ради одного імени Господнього і правди Його. Не доставалося то все легко Сковороді. Він же ще був молодий, бачив як другі люди живуть; бачив, що при своїх знаннях може доступити високого чого, а в будучім своїм життю він ще ж не міг ясно опреділити своєї стежки, тим більше що вона була така незвичайна. І тому бореться Сковорода сам із собою. Душа його чує, що ні одна з утертих стежок світових для нього не підходить, але розум і воля ще не можуть душі покоритися.

Човник мій бурі вихор хитає, То в прірву кидає, то вгору підіймає. Ах нема міні спокою!.. То гора мене до небес зводить, А то друга в безодню кидає І тане в міні надія, Щезає душа. Чекав я — і ніхто не прийшов міні з поміччу.

пише він у віршу тих часів.

Чув Сковорода, що треба йому обдумати самого себе, треба опреділити що́ з собою робити. А се ж трудно. Тим більше що то треба зробити не малому чоловічку, а Сковороді, про якого ми вже сказали, що він був одним з ученіших людей тоді на Вкраїні. Але тут Сковороді поміг випадок і то ось який.

Ого як поїхав Григорій Савич від Томари, то старий сильно задумався. Він почув, що у нього в хаті жила незвичайна людина, а вони усі справді думали „як свиняча голова“. В душі старого відбувся переворот, і він постановив за всяку ціну знов залучити до себе Сковороду і ласкою та щирістю загладити минулу свою пиху. Так і зробив: як тільки вернувся Сковорода з Москівщини, Томара післав до нього одного свого знайомого просити знов Григорія Савича на учителя. Та фільософ, памьятаючи минулі зневаги, рішуче відмовився. Але ж бо й старий, не взяв його той, був теж з упертих і намовив того свого знайомого як-небудь хоч обманом привезти Сковороду до нього. Той так і зробив: уговорив Григорія Савича поїхати під видом до себе, а уночі сонного узяв та й завіз до Томари.

Ну, але воно вийшло на добро, бо се вже не той був Томара, що раніше. Він щиро побалакав із Сковородою, признався, що поводився раніше по-дурному, і взагалі так гарно бесідував, що Сковорода згодився зостатися за учителя, але тільки так, без усякої плати, без усяких умов, свобідно.

І от відтоді зачалося для Сковороди нове життя: він міг нарешті обдумати що́ йому робити із своєю душею, котра не вкладалася ні в одну з тих рамок, які він бачив доокола себе. Чим бути? Взяти якусь гражданську должность — се ж суєта безперестанна і безтолкова. Піти у ченці — і того гірше. Бо се — „темне гніздо скованих пристрастей, що не мають собі виходу і задушують битіє“. От як Сковорода описує свій стан душевний тих часів.

„Опівночи листопаду 24-го числа 1758 року в селі Каврай (так називалося село Томари) бачив я сон — ніби-то я розглядаю ріжні стани життя по ріжних місцях. От я попав у якісь царські чертоги, побачив дорогі убори, музику, танці; мужчини й жінки то в зеркала дивляться, то бігають з кімнати в кімнату, здіймають маски, сідають на богаті постелі і т. и.

„Звідти повела мене незрима сила до простого народу, але й там я побачив те саме, тільки з трошки инших формах: люди ходили по вулицях з пляшками в руках, розглядались взаімно мужчини й жінки, опреділяли хто кому під пару.

„Потім попав я наче в який постоялий двір, де бачив коней, упряж, сіно, чув лайку, спори при росплаті. Ще далі — попав я у храм, ніби служив з діяконом літургію і було у мене дуже гарно на душі, але й тут побачив я гидоту: сребролюб- ство тягається з гаманцем по церкві, не минаючи й самого священника; по сусідству з храмом гостинниці і до них з вівтаря багато дверей веде, отже дух усяких мьясних страв проходить аж до самої святої трапези“.

І от під впливом тих думок безперестанних Сковорода рішає, що він не буде йти ні на одну із стежок світу, а создасть сам собі свою. Тепер він уже побідив самолюбство, яке йому шептало весь час: дивись, твої товариші по школі вже он які великі пани, а ти й досі ніщо. Він покорив у себе всі ті соблазни, які вели його на утерті шляхи світові й рішив, що піде по зовсім иншій стежці, по своїй власній. Яка вона була — побачимо згодом.

Тим часом молоде Томарченя підросло, треба було йому йти до инших наук, тож лєкциї Сковороди у Ковраю скінчилися. А саме під ту пору епископом білгородським був Іосаф Міткевич. Білгородські епископи відали тоді Харьковом, а значить і вищою духовною харьківською школою тодішньою — Колєгьюмом. І от Міткевич предложив Сковороді взяти місце учителя поезиї в тім Колєгьюмі. Сковорода згодився і в 1759 році переїхав до Харькова.

Харьківці побачили серед себе незвичайну людину. Новий учитель поезиї одягався якось по своєму, не їв мьяса й риби, а тільки рослинну їжу та й ту заживав увечері, по заході сонця. Спав не більше чотирьох годин на добу; усім був доволен, шанував однаково кождого й богатого і бідного, посіщав хворих, утішав нещасних, віддавав посліднє неімущому. Все те создавало доокола Сковороди якусь таку атмосферу, що люди не могли зоставатися рівнодушними: одні починали сильно любити Сковороду, а другі починали сильно ненавидіти.

Епископ Міткевич оцінив Сковороду і, бажаючи задержати його коло справи, почав намовляти Григорія Савича вступити в ченці, обіцяючи скоро вивести на високі духовні посади, дати архирейство і т. и. Але Сковорода почув себе як Христос у пустині під час іскушенія; тільки от Сковороду іскушав, бач, архирей. Світ, мирська суєта, хоч і во образі апостольської мітри, простягали пальці до Сковороди, треба було на щось рішатися — і Сковорода рішився. Він пішов геть з Харькова і поселився наче в пустині в селі Стариці Білгородського повіту. Тут він жив сам, зовсім як пустельник і шукав примирення з Богом. Чутка про сього дивного чоловіка пішла далеко; до Сковороди почали приходити як до якого блаженного. Се не могло подобатися скромному Сковороді, він того не міг стерпіти і знов поїхав до Харькова.

Тут трапився випадок, який багато зазначив у життю Сковороди. Один з добрих знайомих Григорія Савича мав племінника і просив Сковороду звернути увагу на того хлопця. Сковорода, поглянувши на молодого чоловіка, так полюбив його якось зразу усім серцем, що коли знов епископ Міткевич запросив Сковороду не кидати Колєгьюма, то Григорій Савич згодився далі там учителювати, аби не кидати нового отого свого молодого приятеля. Правда, й умови учителювання були тепер трохи инші: епископ дуже цінив Сковороду й предложив йому взятися за навчання якого він сам хоче предмета і вести його теж як сам схоче. Так ми знов бачимо Григорія Савича в Харьківськім Колєгьюмі. Він тут живе до 1764 року, учителюючи і виховуючи нового свого друга Ковалинського.

Се виховування мало велике значіння не тільки для Ковалинського, але й для самого Сковороди: у нього самого відбувався процес більше точного опреділення свого світогляду, він кожду свою теоретичну думку міг зараз же провірити на сім молодім чутливім матерьялі; певно відомо, що Сковорода більшість своїх творів писав або для Ковалинського або з думкою про нього; можливо, що як би не се, то й самі твори Сковороди носили би инший, більше схолястичний характер, але от близькість молодої восприімчивої душі не дозволяла фільософу замикати свою думку в схолястичну шкаралющу, а вимагала більше легкого, більше поетичного викладу.

Сковорода, бажаючи пробудити думку молодого свого приятеля, радив йому учитися не тільки з книжок, а і з самого себе.

Ти подивись, — говорив він йому. — Кожда людина ділиться на дві: на внутрішню й зовнішню. Перша — вічна, друга тимчасова; перша небесна, друга земна; перша творча, друга сотворена. З того виходить, що кожда людина має два розуми, дві волі, два закони, два життя. Першу людину можна назвати — царь, господин, початок; другу раб, знаряддя, підніжок. Перша управляє, начальствує, господствує; друга має повинуватися, служити, слідувати за волею першого. Отже, знаючи се, треба привчати себе в усіх випадках життя придержуватися тайного внутрішного голосу, голосу невидимого духа, бо то й єсть голос волі Божої. Повинуючися сьому голосу, люди ублажаються, не повинуючися — мають за те потім каятися.

— Подивися на людей і пізнай їх. До кого можна прирівняти істинну людину? До доброго й повного колосу пшенишного. А що таке колос? Се не стеблина, не солома, і не зерно, і не полова, а та сила, що робить і солому, і зерно, і полову. І коли та сила починає свою роботу? Коли все вже в зерні згнило. Так само й людина не в тілі содержиться, але в силі розуму, в образі Отця небесного, в глаголі Божім, слові вічнім.

— Щастя людини у тім, щоби, пізнавши власні здібности, по них опреділити себе в життю. Одна й та ж професия сього ублажає, а тому стає важкою; воїнський стан одному дає славу, а другому сором; царський вінець одного украшає, а другого кидає у тьму кромішну; богословіє одного робить світильником, властителем сердець славним без слави, а другого — обманцем, лицеміром, брехуном, високомудрствующим; наука одного підіймає до небес, а другого кидає в пекло; судейство одному дає імья благодітеля, а другому — імья розбійника; одному начальствування іде в похвалу і честь, а другому в хулу і поношення; одного манашество освятило, а другого очернило навіки.

Взагалі багато часу й мислі віддавав Сковорода своєму ученикові. Побачивши, що хлопець лід впливом ріжних бабських пересудів боїться мертвих і взагалі смерти, Сковорода давав йому читати відповідні книжки, показував, що все на світі похоже до кільця: де початок, там і кінець. Від зерна колос у зерно вертається, від насіння в насіння яблуня закривається, земля з землі йде, а дух к духу. Так і людині кождій призначено совершити свій круг, явивши сили свої, і знова прийти до свого початку. Все, що сотворене, все те зістаріється, зміниться, і тільки Дух Божий, що наповняє вселенну, зостається во віки.

А говорючи так, Сковорода під видом прогулки, заводив непомітно хлопця уночи на кладовище і тут, водючи його поміж старими й новими й нововиритими могилами, показував на всю безосновність людських страхів, иноді співав щось підходяще, а иноді брав флейту і йшов десь далеченько грати, а хлопця зоставляв коло могил самого під видом, що ніби здалека краще слухати музику.

Тим часом преосвященний Міткевич, який умів цінити Сковороду, помер, а на його місце став новий — Порфирій Крайський. Сей уже поглядав на учителя харьківського скоса; Сковорода се відчув і зоставив свої заняття в Колєгьюмі. Се було в 1764 році.

Поїхав він зі своїм молодим другом до Київа. Там зустрівся із своїми бувшими товаришами, всі вони вже були на всяких видних посадах. Ті, які стали ченцями, почали уговорювати Сковороду теж піти до манастиря.

— Годі вже тобі блукатися по світі, пора пристати до берега. Ми знаємо твій розум, твою науку — зоставайся з нами. Свята Лавра прийме тебе як своє чадо, і будеш ти прикраса обителі і стовп церкви.

А Сковорода на те:

— Ах, отці преподобні! Нащо тут ще більше стовпів: досить уже й вас, стовпів неотесаних у храмі Божім.

Ченці замовкли та тільки переглядалися. А Сковорода говорив далі:

— Ой рясо, рясо! Як мало людей зробила ти преподобними і як багато зробила окаянними. Ловить людей сатана ріжними сітками: одніх накриває сіткою богацтва, других сіткою почестей, третіх сіткою слави, приятельства, знакомства, вигодами, утіхами, святинею. Але з усіх сіток найгірша — се чернеча ряса. Блажен, хто святість серця не у рясі сховав, а поклав у волі Господній.

Так і не вступив Сковорода у ченці у Київі, а вернувся знова у Харьків. Губернатором тоді був у Харькові Щербинін. Він багато чув про Сковороду і хотів з ним познайомитися. Раз їдучи з гайдуками, тілохранителями й т. и. по вулиці, він побачив Сковороду, що сидів собі, спочивав на пішо- ході. Губернатор післав ад'ютанта. Той підскочив до Сковороди:

— Вас требує до себе його превосходительство.

— Яке превосходительство?

— Як то яке? Господин губернатор.

— Скажіть йому, що ми незнакомі.

Ад'ютант, збитий з пантелику, якось там передав слова фільософа губернатору. Через минуту впьять підходить до Сковороди й каже:

— Вас просить до себе Явдоким Олексієвич Щербинін.

— А!.. Про сього чував. Кажуть добрий чоловік, — і підійшов до коляски губернатора.

З тої пори між ними завьязалася дружба і вони часто зустрічалися. Щербинін питався Сковороди — чому се він не бере собі ніякої должности. А Сковорода на се відповідав:

— Бачите, пане, я вам так скажу. Світ наш похожий на театр. Щоб добре грати в театрі, треба брати найбільше підходящу для себе ролю. Артиста не за велику ролю хвалять, а за те як він виконав свою хоч маненьку. Я над своєю ролею у світовім театрі багато думав і побачив, що ніякої иншої не заграю добре, як ролю людини малої, простої. От я й вибрав сю ролю та й не шкодую.

А губернатор на те:

— А звідки ж ти знаєш? Може ж у тебе є здібности й до чого иншого?

— Ні, пане. Коли б я почув у собі такий дух, що можу рубати турків — ще сьогодня ж узяв би шаблю й пішов у салдати. Всякий труд тільки тоді солодкий, коли у чоловіка є до того охота. Пес день і ніч стереже стадо, хоч його за те вовк може ростерзати, а вже кінь чи свиня до тої роботи охоти не мають. Бо охота, і нахил, і задоволення, і природа — все то сила Божа. Правда, суть нахили й злі, але то вже проявлення гніва Божого. Людина — сотворіння свобідне і вільно може вибірати собі чи любов Божу чи зло й тьму.

Отак, як говорив Сковорода — отак він і жив. Не шукав пишности, тікав від великого товариства, від знатних людей, любив бувати серед людей щирих, а найохотніше вів розмову з мужиками. Дуже любив він музику, поклав на голос багато псалмів та духовних співів, і може ота пісня, що її й досі співають наші кобзарі — „Всякому городу нрав і права“ — може й то не тільки слова, але й музика Сковороди.