Вина і кара

Front matter

Ф. М. ДОСТОЄВСЬКИЙ

ВИНА І КАРА

ПОВІСТЬ

Часть перша I

ЧАСТЬ ПЕРША.

I.

В початку липня, в надзвичайно жарку пору, під вечер, один молодий чоловік вийшов із своєї комірки, котру віднаймав з другої руки при С-м переулку, на вулицю, і звільненька, мов би в нерішимости, пустився до К-го мосту.

Він щасливо уникнув стрічі з своєю господинею на сходах. Комірка його находилась під самою крівлею високого пятиповерхового дому і подобала радше на шафу, чим на кватиру. Господиня-ж його, у котрої він наймав отсю кімнатку з обідом і прислугою, поміщалась о одні сходи низше, в окремій кватирі, і кождий раз при виході на вулицю йому конечно було треба переходити мимо її кухні, що майже заєдно була отворена на остіж на сходи. І кождий раз молодому чоловікови при отсім переході чинилось якось хоробливо-лячно, котрого то чувства він стидався і від котрого хмурився. Він був задовжений по самі уха у господині і боявся з нею стрічатися.

Не те, щоб він був такий, трусливий або чудак, цілком навіть противно; але від якогось часу він був в роздразненім і напруженім стані, похожім на гіпохондрію. Він до тої степени понурився в собі і відчужився від всіх, що боявся навіть кождої стрічі, не тілько стрічі з господинею. Він був задавлений бідністю; але навіть гірке положення перестало в послідні часи дошкуляти йому. Буденними справами своїми він цілком перестав і не хотів заниматись. Ніякої господині на ділі він не боявся, що би та й не задумувала проти него. Але остановлятись на сходах, слухати усяких теревенів про усю ту скучну буденщину, до котрої йому ніякого діла, усі ті напасти за заплату, угрози, жалі, і притім самому викручуватись, звинятись, кривити душею, — ні, радше вже промкнутись як-небудь кіткою по сходах і втечи, щоб ніхто не бачив.

А все-ж таки на сей раз страх перед стрічею з своєю вірителькою аж і його самого поразив, коли найшовся на вулиці.

— На яке діло хочу покуситись і в той сам час яких марниць боюся! — подумав він з дивною усмішкою. — Гм… Так, усе в руках чоловіка, і усе те він мимо носа пропустить, єдино тільки задля трусости… се вже аксіома… Цікава річ, чого люде більш всего бояться? Нового кроку, нового власного слова вони більш всего бояться… Та втім, я надто богато балакаю. Тому-то і нічого не роблю, що балакаю. Та хто зна', бути може і так: длятого балакаю, бо нічого не роблю. Се я в отсей послідний місяць вивчився балагурити з самим собою, лежачи цілими добами в куті і роздумуючи… про Царя Гороха. Ну чого-ж я тепер іду? Або-ж я спосібний на се? Або-ж се направду задумане? Зовсім не направду. Так задля фантазії сам себе тішу; забавочка! Так, справді що забавочка!

На вулиці була страшна горяч, до того ще духота, тиск, всюди вапно, руштовання, цегла, пил і тая особливша літня вонь, так добре звісна кождому Петербуржцеви, що не має можности наняти літник, — все те разом неприємно потрясло і без того вже розстроєні нерви молодця. Незносний же сопух із шинків, котрих в тій части міста незмірна сила і пяниці, що стрічались леда хвиля — хоч се був буддень, — доповняли відражаючий і сумний кольорит картини. Чувство крайного омерзіння промкнулось на хвилинку по тонких чертах молодого чоловіка. А треба знати, він був незвичайно гарний собою, з прекрасними темними очима, темно-русявий, ростом висше середнього, стрункий і складний. Але швидко він попав начеб в глубоку задуму та, вірнійше сказати, начеб в якесь забуття і пішов вже не бачучи нічого, що чинилось кругом него, тай не бажаючи бачити. Зрідка лиш воркотів він щось там про себе в наслідок своєї привички до монольоґів, до котрої що лиш сам собі признався. В отсю хвилю він і сам помічав, що мисли його на часі плентаються і що він вельми ослаблений: другий день він вже майже зовсім нічого не їв.

Він був до того зле одягнений, що другий, навіть і привичний чоловік не радо рішивсяб в день виходити в таких лахах на вулицю, хотяй часть міста була така, що убором тут годі було зачудувати когонебудь. Близкість Сінної, велика сила шинків і переважне цехове та ремісниче населення, збите в отсих осередочних петербурських вулицях і переулках, пестрили иноді загальну панораму такими людцями, що неприродно було би і дивуватись при стрічі з незнати яким костюмовим чудовищем. Але стілько злобної погорди вже нагромадилось в душі молодого чоловіка, що мимо всеї своєї, часами аж надто молодої дразливости, він ні трошки не соромився своїх лахів на вулиці.

Инакше малася річ при стрічі зі знакомими, або з колишніми товаришами, з котрими загалом він не любив стрічатись… А все-ж таки, коли оден пяниця, котрого не знати длячого і куди перевозили в отсю хвилю вулицею в великім, пустім возищи, запряженім великанською тягаровою конякою, крикнув йому несподівано, переїзджаючи: „Ей ти, німецький капелюшнику!” — і зареготався на все горло, показуючи на него рукою, молодий чоловік як стій зупинився і судорожно схопився за свій капелюх. Капелюх се був високий, круглий, шовковий, але цілком вже переношений, зовсім рудий, витертий і замарганий, з обірваними крисами і в найпоганійший спосіб похилений на бакир. Але не сором, а зовсім инше чувство, похоже навіть на переляк, огорнуло його.

— Я так і знав! — воркотів він занепокоєний, — я так і думав. Се вже гірше всего! Ось така перша лучша марниця, будь яка найнікчемнійша дрібниця весь замисл може попсувати! Дійсно, надто впадаючий в око мій капелюх… Смішний, тому то і впадає в око… До моїх лахів конечно потрібна шапка, хочби старий блин будь який, а не се чудовище. Ніхто того не носить, на версту заглядять, запамятають… іменно по тім запамятають і ось незбитий доказ. Тут треба бути о скільки можна незамітним… Дрібниці, дрібниці, головна річ!… ось ті то дрібниці і гублять завсігди і усе…

Йти було йому небогато; він навіть знав, кілько кроків від воріт його дому: рівно сімсот-трийцять. Якось так раз він їх перечислив, коли вже надто розмаячився. Тоді-то він і сам ще не вірив сим мріям своїм і тільки дразнив себе їх беззмисною, але притягаючою сміливістю. Тепер же, місяць опісля, він вже починав дивитись инакше і, мимо всіх роздражняючих монольоґів про свою безсильність і нерішимість, „беззмисну” гадку якось навіть мимохіть привик уважати вже предприємством, хотяй усе ще сам собі не вірив. Він навіть ішов тепер робити пробу свойому предприємству і з кождим кроком зворушення його росло чим раз більше і більше.

З завмираючим серцем і нервовою дрожею наблизився він до величезного дому, що виходив одною стіною на канал, а другою на …у вулицю. Сей дім містив в собі самі дрібні кватири і заселений був всякими промишленниками, — кравцями, слюсарями, кухарками, ріжними Німцями, дівчатами, що жиють на вольну стопу, дрібним чиновництвом і т. д. Входячі і виходячі так і шниряли попід обома брамами і по обох подвірях дому. Тут служили три або чотири двірники.

Молодий чоловік був вельми задоволений, що не стрітив ні одного з них, і незамітно метнувся бігцем зараз з воріт направо на сходи. Сходи були темні і вузкі, „чорні”, але він вже усе те знав і провідав, і йому вся та обстанова подобалась: в такій темноті навіть і цікавий погляд не був небезпечний.

— Коли я вже тепер так боюсь, то що було би, колиб і справді якнебудь лучилось дійти до самого діла?… — подумав він мимохіть, піднимаючись на четвертий поверх.

Тут загородили йому дорогу відставні салдати-носильщики, що виносили з одної кватири меблі. Він уже з давнійшого знав, що в тій кватирі жив оден Німець, чиновник, з родиною.

— Отже сей Німець тепер випроваджуєсь, і значить, на четвертім поверсі при отсих сходах і в отсім передсінку зістає на якийсь час одна лиш кватира старухи занята. Се гарно… на всякий случай…, — подумав він знов і подзвонив в кватиру старухи.

Дзвінок брязкнув слабо, мов би був зроблений з бляхи, а не з міди. В подібних дрібних кватирах таких домів майже завсігди такі дзвінки. Він вже забув звук сего дзвінка, і тепер сей особливший звук мов би відразу йому щось нагадав і ясно представив. Він так і здрігнувся, надто вже послабли його нерви на сей раз.

Скоро по сім двері отворились на манісеньку щілину: властителька кімнати оглядала з щілини пришельця з очевидним недовірєм, і тілько виднілись її полискуючі з темноти очи. Але побачивши в передсінку богато народу, вона набрала відваги і отворила зовсім. Молодий чоловік переступив через поріг в темний передпокоїк з перегородкою, за котрою була манісенька кухня. Старуха стояла перед ним мовчаливо і споглядала на него запитуючо.

Була се дрібненька, худощава бабуся, літ шестидесяти, з острими і злими очками, з маленьким носом, з непокритою головою. Рідке, трохи посивіле її волосся було добре намащене маслом. На її тонкій і довгій шиї, похожій на курячу ногу, була накручена якась флянелева шмата, а на плечах, хоч було жарко, теліпалась зношена до чиста і пожовкла, кожушком підложена кацабайка. Старушка заєдно кашляла і кряхкала. Навірно молодий чоловік поглянув на неї якимсь особлившим поглядом, бо і в її очах заблисла доразу знову давнійша недовірчивість.

— Раскольніков, студент, був у вас місяць тому назад, — поспішив пробурмотіти молодий чоловік з півуклоном, нагадавши, що треба бути привітливійшим.

— Памятаю, батечку, дуже добре памятаю, що ви були, — з натиском промовила старушка, як перше не зводячи своїх питаючих очей з його лиця.

— Так ось я, матусю… і знову, з такою самою орудкою… — тягнув дальше Раскольніков, трохи занепокоєний і здивований недовірчивістю старухи.

— Хто знає, може вона і завсігди така, та я тоді сего не завважав, — подумав він з неприємним чувством.

Старуха помовчала, мов би надумуючись, відтак відступила на бік і вказавши на двері в світлицю, заговорила, пропускаючи гостя вперед:

— Заходіть, батюшка.

Невеличка кімнатка, в котру увійшов молодий чоловік, з жовтими обоями, ґераніями і мусліновими занавісами на вікнах, була в отсю хвилю ясно освічена заходячим сонцем.

— І тоді, здається, так само буде сонце світити!… — якось несподівано блиснуло в душі Раскольнікова і бистрим поглядом окинув він все в кімнаті, щоб по можности розвідати і запамятати місцевість. Та в кімнаті не було нічого особлившого.

Кімнатна утвар, уся дуже стара і з жовтого дерева, складалась з дивану з здоровенними вигнутими деревляними спинками, круглого стола овальної форми перед диваном, туалєти з зеркальцем між вікнами, крісел біля стін та двох-трох дешевеньких образків в жовтих рамках, що представляли німецьких панночок з пташками в руках, — ось і вся обстанова. В куті перед невеличким образом горіла лямпада. Все було незвичайно чистеньке; і меблі і долівка були вихарені; усе блестіло.

— Лизаветина робота, — подумав молодий чоловік.

І одної пилинки годі було найти в цілій кімнаті.

— Се у злющих і старих вдовиць буває така охарність, — тягнув дальше про себе Раскольніков і з цікавістю підсунувся до муслінової занавіски перед дверми, що вели до другої маціської кімнатки, де стояли постіль і комода старушки, і куди він ще ні разу не заглядав.

Ціле помешкання складалося з отсих двох кімнат.

— Чого вам треба? — строго промовила старушка, входячи в кімнату і уставившись як передше просто перед ним, щоби дивитись йому прямо в лице.

— Застав приніс, ось вам і він!

І він виняв з кишені старий плоскатий срібний годинник. На задній його покривці був виритий ґльоб. Ланцюшок був сталевий.

— Та треба-ж перше викупити старий застав. Ще позавчора як минув місяць.

— Я вам наріст ще за місяць доплачу; потерпіть.

— Та в тім моя добра воля, батечку, терпіти або річ вашу таки зараз продати.

— Кілько-ж за отсей годинник дасьте, Олено Іванівна?

— Ет, з дрянею ходиш, батечку, нічого, дивись, не варта. За перстінь вам минувшого разу два папірці дала, а воно і купити його нового у ювілера за півтора рубля можна.

— Все-ж таки рублів чотири дайте, я викуплю, батьківський. Я невдовзі гроші дістану.

— Півтора рубля і наріст з гори, коли хочете.

— Півтора рубля! — скрикнув молодець.

— Ваша воля. — І старуха віддала йому назад годинник.

Молодий чоловік взяв його і так розізлився, що хотів вже вийти; однак зараз надумався, нагадавши, що іти більш нема куди, та що він ще і за чимсь иншим прийшов.

— Давайте! — сказав він грубо.

Старуха пошукала в кишени за ключами і пішла в другу кімнату за занавіски. Молодець остався сам один посеред кімнати і цікаво прислухувався та кмітував. Чути було, як вона отворила комоду. „Здаєсь, верхня засувка”, догадувавсь він. „Ключі вона, значить, в правій кишені носить. Всі в одній купці, на сталевім ланцюшку… Між ними оден ключ найбільший, яких три рази більший від других, зубчастий, очевидно не від комоди… З сего виходить, є ще десь якась шкатула, або скриня… От що цікаве. У скринь завсігди такі ключі… Однакож, гей! яке се все нічкемне та підле…”

Старуха вернулась.

— Отже батюшка: коли по гривенничку на місяць від рубля, та за півтора рубля прийдеться мені від вас пятнайцять копійок за місяць наперед, паноньку. Та за два давнійші рублі від вас ще належиться мені по сему рахунку двайцять копійок наперед. Отже разом трийцять пять. Так маєте дістати тепер за ваш годинник всего рубля і пятнайцять копійок. Ось вам і гроші.

— Що! так всего лиш рубель і пятнайцять копійок!

— Так, не инакше.

Молодий чоловік не став перечитись а взяв гроші. Він дививсь на старуху і не квапився відходити, якби йому ще хотілось щось сказати, або зробити, але якби він і сам не знав, що іменно…

— Я вам, Олено Іванівно, може бути скоро ще одну річ принесу… срібну… гарненьку… цигарницю одну… ось як вернусь від приятеля… — і він запнявся і замовк.

— Ну, тоді і будемо говорити, батюшка…

— Прощавайте… А ви заєдно дома самі сидите, сестриці щось нема? — запитав він, яко мога найрівнодушнійше, виходячи до передпокою.

— А вам яке до неї, батечку, діло?

— Та нічого особлившого. Я так запитав. Вже ви зараз… Пращайте, Олено Іванівно!

Раскольніков вийшов в очевиднім занепокоєнню. Занепокоєння то чим раз більше і більше змагалось. Коли спускався долів сходами, він кілька разів аж пристанув, мов би напрасно чимсь поражений. І наконець, вже на вулиці він закликав:

— О, Боже, яке се все відражаюче! І мав же би я, мав же би я… ні, се дуреньство, се погано! — додав він рішучо. — І як отся страшна річ могла мені прийти до голови? На яку то мерзкість спосібне, однакож, серце моє! Ні, ні: се обридливе, гидке, мерзенне!… І я цілий місяць…

Але він не міг виразити ні словами, ні викликами сво- го зворушення. Чувство безконечної відрази, що починало душити і каламутити його серце ще тоді, як він лиш йшов до старухи, достигло тепер таких розмірів і так ярко вияснилось, що він не знав, куди дітись від переляку свого. Він ішов по хіднику мов той пяниця, не видячи прохожих і вдаряючись з ними, і опамятався що лиш в сусідній вулиці. Розглянувшись, він завважав, що стоїть біля шинку, до котрого вхід був з хідника по ступенях вниз, в підземелля. З дверий якраз в ту хвилю виходило двох пяних, котрі піддержуючись взаїмно та ругаючи, піднимались на вулицю.

Не надумуючись довго, Раскольніков таки зараз спустився в низ. Ніколи до сеї пори не заходив він до шинків, але тепер голова його крутилась, і надто ще пекуча спрага мучила його. Йому захотілось випити холодного пива, тим більше, що напрасну неміч свою він почасти відносив до того, що був голоден.

Він усадовився в темнім і грязнім кутику за липким столиком, попросив пива і з жадобою випив першу склянку. Таки зараз йому попустило і думки його проясніли.

— Все те пусте, — сказав він з надією, — і нічим тут було непокоїтись! Попросту фізичний розстрій! Будь яка там одна склянка пива, кусень сухаря — і ось, в млі ока кріпне ум, ясніє думка, тверднуть заміри! Тьфу! Яка се нікчемність те все!…

Але мимо сего згірдного осуду життя, він глядів вже весело, мов би напрасно освободився від якогось страшного тягару, і приязно окинув очима зібраних. Однакож навіть і в отсю хвилю він мрачно відчував, що увесь сей порив до ліпшого був також хоробливий.

В шинку на той час оставалось вже лиш мало народу. Кромі сих двох пяниць, що стрітились з ним на сходах, вслід за ними вийшла ще разом ціла шайка, чоловіків пять з одною дівкою і з гармонією. Після них стало тихо і просторо. Остались: оден підхмелений, але небогато, що сидів при пиві, з виду міщанин; товариш його, грубий, здоровенний хлопище, в сибірці і з сивою бородою, вельми нахлистаний, сей дрімав на лавці і зрідка, ні сіло, ні пало, мов би з просоня, починав пштикати пальцями, розставивши руки на боки, та підкидувати верхньою частею тіла, не встаючи з лавки, причім підспівував якусь нісенітницю, силуючись пригадати стихи в роді:

Цілий рік жінці годив, Цілий рік жінці годив…

Або нараз прокинувшись знову:

По Піддячій пійшов Свою давну найшов…

Але ніхто не брав участи в його щастю; мовчазливий його товариш дивився на всі ті пориви навіть ворожо і недовірчиво. Був тут ще оден чоловік з виду похожий щось на відставного чиновника. Він сидів окремо, перед своєю склянкою, зрідка попиваючи і роззираючись довкола. Він був мабуть також в якімсь зворушенню.

Часть перша II

II.

Раскольніков не привик до товпи і, як вже сказано, уникав всякого товариства, особливо послідними часами. Але тепер його відразу щось потягнуло до людей. З ним чинилось щось якби нове, і разом з тим почув він якусь потребу людей. Він так зіхляв від цілого місяця сеї гризоти на самоті і мрачного роздразнення, що хоч одну хвилинку хотілось йому відітхнути в иншім світі, в якім би то не було, і мимо всеї грязи місця, він з вдоволенням найшовся тепер в шинку.

Господар шинку був в другій кімнаті, але часто входив в головну, спускаючись до неї відкись там по сходках, при чім більш всего визначались його приманливі черевики, з великими червоними відворотами. Він був в сорочці і в страшенно замарганій, чорній, атласовій камізольці, без хустки на шиї, а ціле його лице було начеб вимазане маслом, мов той зелізний замок.

За заставою, при напитках находився хлопець літ чотирнайцяти і був ще другий, молодший хлопчина, котрий подавав, коли чого зажадано. Перед напитками стояли квашені огірки, чорні сухарі і краяна на кусочки риба; все те воняло страх неприємно. Було так душно, що годі навіть було тут висидіти, і надто ще воздух був пересичений горівчаним запахом, так що видавалось, що від самого сего воздуху можна було за пять мінут стати пяним.

Бувають иноді стрічі, цілком навіть з незнакомими нам людьми, котрими ми починаємо заниматись з першого погляду якось так відразу, напрасно, скорше, заки промовимо слово. Якраз таке вражіння зробив на Раскольнікова той гість, що сидів оподаль і подобав на відставного чиновника. Молодий чоловік нераз опісля нагадував собі се перше вражіння і навіть приписував його предчуттю. Він безнастанно позирав на чиновника, очевидно ще і длятого, що і сам той уперто споглядав на него, і видно було, що йому вельми хотілось почати розмову.

На других же, що находились в шинку, не поминаючи і господаря, чиновник дивився якось привично і навіть зі скукою, а рівночасно і з відтінком деякого зарозумілого легковаження, мов би на людей низшого стану і образовання, з котрими нічого йому говорити. Се був чоловік літ вже звиж пятьдесять, середнього росту і кріпкого строю, підсивілий і з великою лисиною, з віддутим від безнастанного пянства, жовтим, аж призеленковатим лицем і з набренілими повіками, із-за котрих світились дрібненькі як цяточки, однакож одушевлені, червоняві очка. Але щось в нім було дуже дивне: в погляді його світився аж мов би захват, — бути може був і змисл і ум, — але рівночасно проблискувало з него і щось в роді божевільства.

Одітий він був в старий, цілковито обідраний чорний фрак, з пообриваними ґузиками. Оден тільки держався ще сяк-так, і на него то він запинався, видимо стараючись не віддалятись від приличности. З під нанкинової камізольки виставав ковнірик, весь зімнятий, запачканий і спітнілий. Лице було виголене по чиновницьки, але давно вже, так, що вже густо засіялась сива щетина. Та і в його рухах дійсно було щось солідно-чиновничого. Однак він був неспокійний, єрошив на собі волосся і підпирав час до часу в розпуці обома руками голову, опираючи підрані лікті на захляпаний і липкий стіл. Наконець він прямо поглянув на Раскольнікова і голосно та твердо заговорив:

— А чи вільно мені буде, ласкавий добродію, звернутись до вас з приличною розмовою? Бо хоч ви і в непоказнім виді, однак мій досвід пізнає в вас чоловіка просвіченого і до напитку непривичного. Я завсігди поважав просвіту, сполучену з сердечними чувствами, та і сам дослужився чину титулярного радника. Мармеладов — таке моє прізвище; титулярний радник. Осміляюсь спитати, чи зволили також служити?,

— Ні, учусь… — відповів молодий чоловік, що почасти здивований і особливим, пописовим тоном мови і тим, що так ні сіло ні пало звернувся бесідник до него. Мимо недав- нього, хвилевого бажання стикатись з людьми будь якими, він при першім, дійсно зверненім до него слові, нараз почув звичайну свою тяжку відразу до всякої чужої людини, що дотронулась або тільки хоче дотронутись до його особи.

— Отже студент, чи там колишній студент! — сказав чиновник, — так я і думав! Досвід, ласкавий добродію, чималий досвід! — і на знак сказаного, він приложив палець до чола. — Були студентом і занимались науками! А позвольте…

Він піднявсь, похитнувся, ухопив свою склянку і підсів до молодого чоловіка, трохи боком до него. Він був підхмелений, але говіркий і виражався гладко, зрідка лиш місцями путаючись по трохи, і без потреби розволікаючи бесіду. Він накинувся з якоюсь жадобою на Раскольнікова, немов би цілий місяць також з ніким не говорив.

— Ласкавий добродію, — почав він майже торжественно, — бідність не порок, се признана правда. Знаю я, що і пиянство не чеснота, а навпаки. Але нужда ласкавий добродію, нужда — порок. В бідности ви ще задержуєте своє достоїнство і вроджені благородні чувства, та в нужді ніколи і ніхто. За нужду і не буком виганяють, а мітлою вимітають з товариства людського, щоб тим обиднійше було; і справедливо, бо в нужді я перший сам готов обиджати себе. І відси шинок! Ласкавий добродію, місяць тому назад жінку мою побив пан Лебезятніков, а жінка моя не те, що я! Розумієте, добродію? Позвольте ще вас запитати, так, хоч би задля простої цікавости: чи зволили ви ночувати на Неві, на сінних чайках?

— Ні, не лучалось, — відповів Раскольніков. — Се що таке?

— Ну паночку, а я звідтам, і вже пяту ніч, батечку…

Він налляв склянку, випив і задумався. Дійсно, на його одежі і навіть волоссю місцями видно було прилиплі стебельця сіна. Дуже правдоподібним було, що він пять день з ряду не роздягався і не мився. Особливо руки були запачкані, масні, червоні, з чорними нігтями.

Його розмова, здавалось, збудила загальну, хоч і ліниву увагу. Хлопці за заставою стали кихикати. Господар, здається, нароком зійшов з горішньої кімнати, щоби послухати „забавника”, і сів собі оподалік, ліниво, але голосно позіхаючи. Очевидно Мармеладов був тут давно знакомий.

Та і склінність до говірливости набув він імовірно в наслідок привички до частих шинкових розмов з ріжними незнакомими. Ся привичка переміняється у деяких пияків в потребу, а особливо у тих між ними, з котрими дома обходяться строго і котрими помітують. Тому-то в пияцькім товаристві вони і стараються завсігди виробити собі оправдання, а коли можна, то навіть і поважання.

— Забавник! — голосно промовив господар. — А чом же не працюєте, чому не служите, коли ви чиновник?

— Чом я не служу, ласкавий добродію? — підхопив Мармеладов, звертаючись виключно до Раскольнікова, начеб се він поставив йому питання, — чом не служу? Або-ж серце у мене не болить від того, що дармо хліб їм? Коли п. Лебезятніков місяць тому назад жінку мою власноручно побив, а я лежав пяненький, або-ж я не страдав? Позвольте, молодий чоловіче, лучалось вам… гм… ну хоч просити о позичення грошей безнадійно?

— Лучалось… то є як безнадійно?

— Та так зовсім безнадійно, знаючи наперед, що з сего нічого не вийде. От: ви знаєте, прикладом, наперед і досконало, що сей чоловік, сей добрящий і вельми пожиточний горожанин нізащо в світі вам грошей не дасть, бо чого-ж, питаюсь, мав би і дати? Адже він знає, що я не віддам. З милосердя? Але п. Лебезятніков, котрий слідить за новими думками, обясняв оноді, що милосердя в наші часи навіть наукою заборонене, і що так вже поступається в Англії, де політична економія. Чого-ж питаю я, мав би він дати? І от, знаючи наперед, що не дасть, ви все таки вибираєтесь в дорогу і…

— Чого-ж ходити? — закинув Раскольніков.

— А коли ні до кого, коли іти більш нікуди? Та треба же, щоби кождому чоловікови хоч і куди-небудь можна було пійти. Бо буває така пора, що чоловікови доконче треба бодай хоч куди-небудь та пійти! Коли найстарша донька моя перший раз з жовтим білєтом пішла, я також тоді пішов, бо донька моя за жовтим білєтом живе, добродію… — додав він в скобках, з деяким несупокоєм споглядаючи на молодого чоловіка. — Нічого, ласкавий добродію! нічого! — поспішив він таки зараз і на око цілком спокійно заяви- ти, як стали душитись зі сміху оба хлопці за заставою і усміхнувся сам господар. — Нічого, панове! Сим хитанням голов мене не прибєте, бо вже всім усе відоме, і усе тайне стає явним; і не з погордою, а з покорою до сего відношуся. Нехай буде! нехай і так! „Се чоловік!” Позвольте, молодий добродію: чи можете ви… Але нічо, треба виразитись яснійше і сильнійше: не чи можете ви, але чи осмілитесь ви, споглядаючи в отсю хвилю на мене, сказати потакуючи, що я не безрога?

Раскольніков не відповів ні слова.

— Ну, добродію, — продовжав бесідник, холодно та навіть з подвоєною на сей раз повагою, переждавши знову кихикання, яке наступило в кімнаті. — Ну, я нехай і безрога, але вона дама! Я звірячу постать маю, а Катерина Іванівна, подруга моя, особа образована та з роду штаб-офіцерська дочка. Нехай, нехай я підлець, але вона і серця високого і чувствами, ублагородненими вихованням, наповнена. А все-ж таки… о, колиб вона пожалувала мене! Ласкавий добродію, ласкавий добродію, адже треба-ж, щоб у кождого чоловіка було хоч одно таке місце, де би і його пожалували! А Катерина Іванівна, дама хотяй і великодушна, однак несправедлива… Та хоч я і сам розумію, що коли вона і чуприну мою скубе, то скубе її не инакше, як від жалю серця (бо, повторяю без сорому, вона скубе мені чуприну, молодий чоловіче, — потвердив він з подвоєною повагою, почувши знову хохот), але, Боже, колиб вона хоч оден раз… Та ні! ні! все те надаремне і нічого говорити! Нічого говорити… Бо і не оден вже раз бувало те, за чим так зітхаю, і не оден вже раз жалували мене, але… така вже моя вдача і я родився скотиною!

— Но, но! та вже-ж! — завважав позіхаючи господар.

Мармеладов сильно стукнув кулаком об стіл.

— Така вже моя вдача! Чи знаєте, знаєте ви, добродію, що я навіть пончохи її пропив? Не черевики, панцю, бо се хоч крихітку подобало би на порядок річей, а пончохи, пончохи її пропив, пане! Хустку її, вовняну, також пропив, подаровану, давню, її власну, не мою; а жиємо ми в холодній дірі, і вона в отсю зиму простудилась і кашляти стала, вже кровю. Дітей же маленьких у нас троє, і Катерина Іванівна при роботі від ранку до ночі шкребче і пере і дітей обмиває, бо до охарности з малку літ привикла, а груди в неї слабі і до сухіт склонні, і я се знаю і мене се болить. Або-ж я без серця? І чим більше пю, тим більше мене болить. Тим то і пю, що в питтю тім жалю і серця шукаю… Пю, бо подвійно страдати хочу!

І він, мов би в розпуці, склонив на стіл голову.

— Молодий чоловіче, — продовжав він, піднимаючи голову знов від стола. — В лиці вашім я читаю начеб якусь грижу. Коли увійшли, я зараз завважав її і тимто зараз і звернувся до вас. Бо, розповідаючи вам повість життя мого, не на глум себе виставляти хочу перед отсими дармоїдами, котрим і без того все знакоме, а чоловіка з серцем і образованого чоловіка глядаю. Знайте-ж, що жінка моя в благороднім ґубернськім дворянськім інституті виховувалась і при випуску з шалем танцювала при ґубернаторі і при других достойниках, за що золотий медаль й похвальну грамоту одержала.

— Медаль… ну медаль той ми продали… вже давно… гм… похвальна грамота до сеї пори у неї в скрини лежить, ще колисьтут її господини показувала. І хотяй з господинею безнастанні звади, але бодай перед ким-небудь повеличатись захотілось і розповісти про щасливі колишні дні. І я їй за те не докоряю, не докоряю, бо се посліднє у неї і осталось в памяти, а друге все з вітром пішло! Так, так; дама горяча, горда і неподатлива. Долівку сама миє і на чорнім хлібі сидить, а неповажання для себе не допустить. Тому-то і п. Лебезятнікову грубість його не захотіла спустити і коли побив її за те пан Лебезятніков, то не стільки від кулаків, скільки від сорому і пересердя в постіль лягла.

— Вдовою вже взяв я її, з трома дітьми, одно менше від другого. Вийшла замуж за першого мужа, за офіцера піхотного, по любови і з ним втікла з родительського дому Мужа любила непомірно, але пустився грати в карти, під суд попав, з тим і помер. Бив він її під кінець; а вона хоч і не спускала йому, про що мені докладно і по документам відомо, та по сей день згадує його з сльозами і мені ним докоряє і я рад, я рад, бо хоч в думках своїх бачить себе колисьто щасливою…

— І зісталась вона по його смерти з трома малолітними дітьми в уїзді далекім і звірськім, де і я тоді находився, і осталась в такій невихідній нужді, що я, хоч і богато бачив ріжних пригод, то навіть і описати не в силі. Свояки же всі відцурались її. Та і горда була, надто горда… І тоді то, ласкавий добродію, тоді я, також вдовець і з дочкою чотирнайцятьлітною від першої жінки, руку свою предложив, бо не міг дивитися на таке терпіння. Можете судити із того, до якої степені її клопоти доходили, що вона, образована і добре вихована і знатного роду, за мене згодилася пійти! Та пішла! Плачучи і ридаючи і руки заломуючи — пішла! Бо нікуди було йти. Чи розумієте, чи розумієте ви, ласкавий добродію, що значить, коли вже нікуди більш йти? Ні. Сего ви ще не розумієте…

— І цілий рік я обовязок свій сповняв чесно і свято і не дотикався сего (він ткнув пальцем у фляшку), бо в мене є серце. Але і сим не міг догодити; а тут місце стратив, і також не з вини, а через зменшення числа чиновників і тоді діткнувся… Буде вже тому півтора року, як опинились ми наконець після ріжних переселень і незмірних клопотів в отсій пишній і украшеній многочисленними памятниками столиці. І тут я місце дістав… Дістав і знову стратив. Чи розумієте, добродію? Тут вже з власної вини стратив, бо моя вдача знов взяла верх…

— Проживаємо тепер кутом, у хазяйки Амалії Федорівни Ліппевексель, а чим жиємо і чим платимо, не знаю. Жиють там многі кромі нас… Содома, добродію, найстрашнійша… гм… так… А за той час доросла і донька моя, з першого подружа, і що ось витерпіла вона, донька моя, від мачохи своєї, підростаючи, про те я замовчую. Бо хоч Катерина Іванівна і переповнена великодушними чувствами, але дама горяча і роздразнена і руки не жалує… Так, пане! Ну, та нічого і згадувати про се! Виховання, як і представити собі можете, Зоня не одержала. Пробував я з нею перед чотирма роками переходити ґеоґрафію і всесвітну історію; але що я сам в відомостях сих був не тугий, та і відповідних до сего підручників Бог дав, бо деякі книжки, що остались… гм!… ну, їх вже тепер і нема, сих книжок, то тим і скінчилась вся наука. На Кирі перськім і станули.