Вуркагани

Front matter

Історія художника Альоші починається від того дня, коли він залишив спустошені маєтки пана Келіповського в порізаних, поділених новими межами степах і без жодних планів на майбутнє дістався великого міста. Це трапилось на тринадцятому році його життя, саме тоді, коли бажання ще можуть рятуватися фантазією, що своїм невгасимим огнем запікає, затамовує біль від нездійсненних юних поривів. Саме тоді, коли іі невгасимий вогонь переходить в печаль і та починає світитися в очах того, хто носить її в своєму серці.

Так було і з Альошею, хоч ми зовсім не знаємо ні його минулого, ні його батьків, ні їхньої вдачі, ні їхнього життя, або знаємо з того дуже мало і то лише саме загальне. Ось ці скупі відомості: десь, колись була велика земельна фабрика, пишна латифундія ясного пана Келіповського, що володів п'ятьма тисячами десятин і десятками економій. В тих економіях вічно кректали строкові робітники з сірим кольором облич, з вузлами замість рук та ніг, з горбами замість спин і з згустками чорної крові, перемішаної з чорноземом у грудях, замість сердець і душ. Там були й стрункі робітниці, гнучкі в своїх таліях, бистрі на працю й червоні від молодого кохання. Та згодом і вони гасили свій огонь, що брався попелом і тяжким перегаром від брутальнихтисків жорстоких і ненаситних у своїй звірячій силі прикажчиків, роз'їзних і пригінчих. Іноді сміливі мандрівники, багаті на щире слово й вогненні заклики, з'являлись то там, то там у цих латифундіях, сіючи буйне зерно. Бувало, що вони, рятуючись від панських псів, втікаючи глухої ночі на нові грунта, заносили в далекі губернії гарячі серця тих вогнекарих дівчат.

В такій економії десь народився в бур'яні Альоша. Це було в час наипишнішоі пращ, і там, на полі, й залишився він лежати, загорнутий у лопухи, аж доки його мати, вогнекара дівчина, змогла прийти знову й принести йому свої груди, повні молока й гіркості, їй не тяжко було переховувати свою дитину від чужих очей і негоди. Були там скирти, стайні, воловні. Альоші було тепло спати й рости. Від кізяків ішла гаряча пара, а польовий бур'ян гуляв йому в легенях буйними пахощами.

II

За кілька день Альоша з Матросом, побравшись руками за шиї, вийшли з подвір'я через дірку в задньому паркані і опинилися на глухій вулиці.

Знаєш що,сказав Матрос.Підемо, знаєш куди?

А куди?

Підемо сьогодні в порт. Ти ніколи не був? Там є такі пароплави...

Здорові?

Якби ти знав... Ось ти побачиш, там чого тільки немає... Потім там кавунів, як гною. Можна буде вкрасти.

Не спіймають?

Мене?Матрос засміявся, гордо покрутивши головою.Молоді ще вони спіймати мене. Ходім.

Сонце надолужувало перед близьким кінцем літа. Воно розливалося по бруку гарячою плівкою, немов по великій вибоїстій сковороді. Від порту йшов солодкий густий дух кавунових шкаралуп, розтопленої смоли і свіжо!

фарби. На темних водах табуном велетенських качурів стояли непорушні окаті пароплави, купаючи свої черева в густій, як дьоготь, воді. В безкраю синь небес простягли вони стрункі щогли, а між них, немов між соснового лісу, чорніли столітніми дубами грубезні, загрозливі в своїй силі димарі. На кінцях канатів обвисло гойдався гарячий, задушливий спокій. Тільки біля дубків, що прийшли від щедрого Херсона та від рясних Олешок, хрипко перегукувалися засмаглі люди, що перекидали на берег неймовірні піраміди кавунів. Міцні, як дзвін, «тумани», цнотливі «рябчики», ніжні «монастирі» і довгі білі «астрахани» тисячами летіли з дубків на руки найближчого робітника, відтам знову пругко підскакували в повітря, летіли на другі руки, аж доки не падали до своїх товаришів, що горою зростали на березі. Дуже рідко який з них, виприснувши з цієї майже механічної путі до берега, гупався об дерево гавані і, крекнувши, немов від насолоди, пускав густий червоний сік з розбитого боку.

Хлопці пройшли між привабливими пірамідами..Жодна рисочка на Матросовому обличчі не здригнулася й не виказала його бажання.

Не дивись на кавуни,прошепотів Матрос, кидаючи в той бік блискавичний, трясцевий погляд.Не дивись, Альошко, наче вони тобі без надобності...

Альоша й справді не дивився. Його зір блукав між дивовижною мережею гостроверхих щогл та чорних високих елеваторів, що стояли над гаванню грізними примарами з роззявленими пащами, збираючись проглинути цих людей, що так легковажно вовтузяться під ними. Раптом між того величного спокою заскреготів, забрязкав, закричав ланцюг. Одинока лебідка страшним залізним павуком із здобиччю на чорному гаку повисла в повітрі над палубою пароплава.

Альоша скрикнув і цупко запустив нігті в Матросо-ву руку.

Матросе, Матросе, дивися!

Цить,відповів безгучним шепотом Матрос.Цить, бо я котю кавуна. Не засип.

Альоша перевів на нього очі, але Матрос ішов рівно, задерши голову й ні на кого не звертаючи найменшої уваги.

Тільки плутав злегка ногами та посвистував безтурботно, навіть байдуже. Альоша бликнув йому під ноги і задрижав із сміху.

С-с-с-,зробив Матрос,тьох-тьох, не дивися під ноги, чудак.

Між драним лахміттям його широких холош слухняно котився круглий великий «туман». То одна, то друга Матросова нога підбивала його з чудовим хистом. Альоша помирав із сміху, але мусив був удавати, що він сміється так собі.

Смійся так, наче від хорошої погоди, коли не витримуєш,напутив його Матрос. Та швидко вони оді-йшли від тої баржі, де Матросові сам «підкотився» під ноги кавун.

Тепер наш,сказав тут Матрос, підіймаючи на руку кавуна, до якого пристала в дорозі баклажанова плівка, пісок, шматочок брудного паперу та інші дрібниці.Зараз ми його бахнемо. Ходім аж до того човна, там спокійно.

Вони сіли під старою шаландою. Матрос урочисто замахнув кавуном і вдарив ним об своє гостре шарубке коліно. Кавун хруснув і розколовся зигзагами на дві рівні половинки.

Яку береш?

Та все одно,сказав Альоша.

Бери ось цю, вона з бараном.

І вони, як у полумиски, втопили свої веселі морди в повні крихких солодких ласощів шкаралупи.

Матрос, надувши губи, стріляв блискучим кавуновим насінням, наче дробом з рушниці.

Ха! А ти кажешпіймають,говорив він.

Я не кажу, тільки спитав. Мене раз піп уловив на яблуні.

Ну? А ти тоді как?

Нічого. А от піп, так, мабуть, как...

Що ж ти зробив?

Трохи йому прищипнув пальця зубами, так одразу й випустив.

Ха-ха-ха! А прищипнув как? Сурйозно?

Хто й зна. Мабуть, сурйозно, бо піп аж вилаявся. А їм же не можна так лаятись.

Попам? Як прищипнуть добре, то можна. Хлопці заіржали з насолоди.

Я колись зроблю цього попа.

З глини?

Атож. Ще й кізячка підмішаю, воно тоді не розсихається. Знаєш, Матросе, за що я думаю?

А за що?

За художествене.

Да, вещ підходяща.

Я думаю за це, знаєш відколи?

Давно?

Ще як там у нас був один студент. От малював! А ліпив! З гіпси, брат. Біла-біла, а засихає враз. Я й грамотний.

А студент сурйозний?

Хіба що?

Теж барахло буває.

Сурйозний. Тільки що ж, Матросе, не приймуть у цій одежі.

В художествене?

Угу.

Да, робу треба антілігентну, щоб ні одної дірки, де не полатається.

А то що ж?Альоша розгорнув своє лахміття й потрусив ним у повітрі.Хіба це одежа?

Вони замислились. Матрос нахмурив брови й довго мовчки колупав пальцем у виїденій шкуринці.

Ти щось надумав?раптом запитав Альоша.

Надумав.

Матросе! Ні, чуєш, Матросе?

Та чого ти, чудак? Я надумав, як заробити грошей на робу. За два місяці ти матимеш такі шкари, бо-бочку, кліфт, кальоса й чепу, що й на Матроса плюнеш.

Альоша захвилювався і встав.

Смієшся? Так пішов же ти...

Ну, брось! Не можна пошуткувать, чи що?

Так кажи!

Продавать твої штучки. Дур'ний! Ти не знаєш, їх купують. Не менш як по п'ятдесят копійок. А якби такого продать, як ото ти зробив, то й руб можна править.

Ця думка налетіла так несподівано, що обидва хлопці позскакували з місць, замахали руками й засперечалися до крику. Альоші здавалось неймовірним добути гроші за свої «штучки». Хто їх купуватиме? Де це Матрос таке бачив?

Ну, так я ж тобі докажу,затято крикнув Матрос.Ти побачиш. У тебе є глина? Роби щось таке, хоч того попа, хоч знову чорта. Краще знову чорта, його дорожче продаси, як попа. Потім ми знову підем по глину.

Роби, чуєш, Альошко!

Та я робитиму. Мені ж самому прахтика. І невже куплять?

Побачиш!

Матрос приховав ще якусь думку. Він щось хотів зробити зараз, не гаючись, прийти і зробити, щоб «доказать». Але цього він не сказав Альоші. Він ішов і посміхався до себе; іноді він говорив сам на свою думку: «Ось побачиш, Матрос не дурить. Матрос одірве від себе, а докаже».

Вони поспішали до будинку, розпалені єдиним бажанням. Альоша міцно обхопив Матросову шию і почував, як глибока приязнь розквітла в його серці до того, кого ще так недавно він мав за свого найлютішого ворога.

Вони проходили через базар. Майдан ворушився густою, забитою крикливими спекулянтами кашею. Сорочки, штани, піджаки, ремі'нь, залізотисячі речей ходили з рук на руки в якомусь шаленому тумані. Ляпали долоні, гукали картузники, йшов задьористий дух від гарячих пиріжків, смаженої риби, густого борщу й розпареної пшінки; кричав, реготався грамофон, заливалась гармошкаі все те зливалося в одну рухливу стоусту пристрасть. В сірих мінливих очах тисячної юрби спалахував тривожний вогник зиску. Рундуки, обліплені настирливими жінками, ворушились і дзижчали, мов осині гнізда в загаті.

Ка-а-мушки для зажигалки!задзвеніло в Альо-шині вуха.Камушки!

Йод, бензин, скипидар, нафталін! Йод, бензин, ва-лер'янові краплі!..прокричав другий високий голос і зник у юрбі із своїм повним лотком.

Матросе, де ти? Цей чортів базар...гукнув Альоша.

Держись, Альошко, за мене. Я щось набачив інтересне,крикнув до нього Матрос.Он, онбачиш? Он там, де вакса.

Альоша подивився в той бік і затремтів з радості.

Дивись! Продаються!здивувався він.Білі! Це з гіпси. Ходім!

Ходім, я побачу.

Сюди, за цей рундук.

Вони побачили серед ламп, старих парасольок, люстерок та іншого мотлоху білі статуетки Венери. Альоша рвонувся туди і потяг за собою Матроса. Пробилися крізь густий натовп і стали. Альоша забув за все.

Чіткі лінії Венери заграли перед його очима.

Раптом Матрос скрикнув не своїм голосом.

Украли! Альошко! Он стоїть...

Де? Що?

Он стоїть мій чорт...

Твій чорт?

Обидва здригнулися, немов ударені громом. Серед білих статуеток і справді стояла руда горда постать чорта і простягала руку над чорним плесом. Хтось уже торгувався за неї з повного жінкою, Що стояла біля свого краму.

Скільки за Мефістофеля, тьотю?

Наш чорт,прошепотів Альоша білими губами.Наш... як це сталося?На обличчі йому заворушився жах. Матрос озирався навколо й нічого не міг промовити. Раптом він заскреготів зубами і крикнув у вухо Альоші:

Пувичка! Он! Держи!

Вони в'юнами шугнули в юрбу. Але, виприснувши на розі, де Матрос ясно бачив зігнуту над «буржуйкою» з пиріжками Пувиччину спину, вони нікого тепер не побачили. Пувичка як у воду впав. А може, то був і не він....

Чого ти думаєш на Пувичку?спитав Альоша.

Матрос нічого йому не відповів. Він заклав у кишені руки і мовчки пішов до будинку. На обличчі йому виступили синьо-червоні плями. Він тяжко дихав.

Ну гад. Рішу!

Матросе, що ти хочеш робити?

Не питай. Я знаю, що я зроблю з цим підлизою.

Альоша, похнюпившись, пішов за Матросом. Тяжка тривога залягла йому в серці від Матросових слів. Що він хоче зробити? Пувичка й так лютий за те, що Матрос його «оскорбив» при всіх товаришах. Це ж все через кого?

Пувичка гуляв з Матросом, а тепер Матрос гуляє вже не з ним, а з Альошею.

Хіба це Пувичка подарує? Та ще й «оскорбив», аж кров із носу пішла.

Пувичка ніколи цього не забуде, він не з таких. А тепер, як знову посваряться, тоді хоч із будинку тікай. Ось тобі й художествене!

Не твоє діло, Альошко! Це вже моє діло,кинув Матрос наче крізь сон.Поспішаймо.

А як же ти взнаєш, що то він украв чорта?

Уже взнаю. Від мене, шкондра молдованська, не заховається, іконою шльопнутий. Я його взнаю.

Чуєш, Матросе,тихо сказав Альоша,хай він згорить, самий Пувичка. Хіба я ще не зліплю? Не маєш права,різко обірвав Матрос.Що ж він, зараза, кров твою п'є! Я його знаю, сифілітика проклятого. Значить, ти роби, а він іксплотірує? В могилу піду, ну я йому дам чорта.

Та чого ти так за тим чортом?

Матрос зупинився на хвилинку.

Чого? Знай! Це мені на памнятьраз. А двая б, може, сам продав і гроші тобі на художествене. Може, я так і хотів зробить. Почім ти знаєш?

Він стис кулаки і пустився бігти. Відтак вони вскочили на подвір'я будинку. Матрос влетів у кімнату й кинувся до своєї скриньки. Цю скриньку він мав ще від дядька, останнього свого родича. Відпливаючи в дальню путь, дядько подарував її Матросові з замочком, а сам від того часу не повертався до рідного порту. Власник такого майна, як дерев'яна фарбована скринька з замочком, Матрос був гордий не тільки з своєї вдачі, але й з виїмкового стану людини, що володіє чимсь замкненим, у чому немов заховано частку його самого.

Матрос схопився за замок, але він висів одімкнутий, трохи покривлений. Страшна блідість виступила на Матросовім обличчі. Він шарпнув кришку. Скринька була порожня, тільки шматки паперу валялись на дні.

Альоша затулив руками лице. Він не міг дивитись на страждання свого друга, що скривило йому губи і вступило в його очі.

Матросе!

Я йду шукати Пувичку,відповів Матрос так спокійно, наче нічого не трапилось.

Пацани, хто бачив Пувичку?

Ніхто не знав. Десь, мабуть, пішов із хлопцями. Може, хапають гребінці. Матрос обернувся до вікна.

Іде,вилетіло з його уст. Він хотів рвонутися до дверей. Альоша загородив його собою, немов збираючись рятувати від лиха.

Матросе!крикнув він.Я тебе просю...

Той відтрутив Альошу рукою і став чекати. В цю мить цілий гурт хло'пців на чолі з Пувичкою увійшов до кімнати. Не сподіваючись, певне, зустріти Матроса, вони демонстративно плямкали губами, доїдаючи якісь ласощі, і весело при тому реготалися. На дверях вони заспівали:

Йшлі два вуркагана з адєского кічмана... Пувичка труснув головою на кімнату, щоб підтримали. Хлопці, гекнувши, вступили в свою партію:...з адєского кічмана дамой... Пувичка задоволене виступив наперед, набрав духу, махнув рукою. Лиш только уступілі... почав він другий куплет, закидаючи назад голову, і вся кімната вже злилася в пісні.. в адєскую маліну, і тут поразіла їм гроза... Товариш мой вєрний, болять мої рани... Болять мої рани на груді. Одна заживаїть, другая начинаїть... А третя откриваїться внутрі...

Хлопці поволі зійшлись на середину кімнати і побрались за шиї. Дехто заплющив очі й вигукував слова пісні з болючим піднесенням. Всі розгойдувалися в ритмі, надимали жили, стараючись перекричати один одного. Пісня лящала в вікна: Товариш, друг вєрний, зарой мойо тєло... Зарой мойо тєло на бану... Пускай малахольні лягавії сміються, шо я бил геровскій вуркаган... Ех!крикнув Пувичка в якомусь дикому трансі.Піддерж! Росія, Росія, велікая держава... Вона проіграла войну...

Всі одним високим гарячим криком злилися в неймовірному пафосі, не здаючи собі справи в словах. Вони старанно вимовляли кожне з цих слів, але вимовляли тільки губами, якими ворушили з завзяттям. Думка ж десь була понад словами, десь билася в хвилях самої пісні:

А бєлоє знамя в бою потіряла. Тепер ми кімаєм на бану...

Пісня стихла. Матрос одійшов од стіни, наблизився до гуртуй процідив крізь зуби:

П'отіряла? Разві?

Пувичка раптом утяг якось голову в плечі. Зблід.

Матрос?

Почти шо.

Настала коротка тиша. Потім хтось крикнув:

І одскоч. Чого ти?

Матрос без слова ударив його в здухвинутой упав. Хлопці подались назад. Пувичка зухвало крикнув:

Ану, ти! Ще й б'ється! Жигун! Не думай, що ти отаман. Забудь!

Альоша зрозумів все за одну хвилину. Він підскочив до Матроса:

Вони хотять погубить тебе! Хай спробують.

Да, я був, єсть і буду!крикнув Матрос до Пу-вички.А тебе я рішу на місці, пувиця погана. Пацани!! Совєт дав нам поміщення, а такого порядку я не знаю, щоб ламать. замок у свого і продавать на базарі вещ.

Як? Чорта?крикнули одні.

Докаж! Брехня! Хай докаже,крикнули інші.

Скуда ти знаєш? А може, він не крав?

Пувичка задоволене всміхнувся:

Був колись отаман, а тепер на брехню пустився ради мамалиги.

Щось страшне сталося Матросові. Він схопив свою скриньку і хряпнув кришкою перед очима всієї компанії. Потому відсунув потайний прискринок, і в руці йому блиснула фінка. Він підскочив до Пувички.

Дєньги!!! За скільки продав чорта?

Пувичка задрижав усім тілом.

Вуйді. Я не брав. Завє-є-є-є-дущий!

Але в цю мить Матрос схопив його за груди і, замахнувшись, ударив ножем.

Пувичка ойкнув, схопився руками за живіт і впав на підлогу. З-під сорочки випала пачка цигарок «Яблочко». Хтось закричав не своїм голосом:

А-а-а-а-а-а-й! Убив!..

Знявся неймовірний галас. Хлопці кинулися до за-відателя. Хтось хотів допомогти Пувичці.

Не чіпай,спинили його.

Нехай виходить грязна кров.

Завідатель увійшов блідий. Йому сіпало щоки.

Карету!

Хлопці вже подалися в аптеку дзвонити. Як це трапилось, розбійники ви?

Згарячу. Матрос... Це Матрос згарячу.

Безневинно.

Пувичка сам винен.

Завідатель кинувся до Пувички, Той лежав, зціпивши зуби й притиснувши пальцями рану.

Болить тобі?

Не очінь... Тільки кров із живота. Держіть Матроса.

Де Матрос?

Дядя, його вже нєту.

Завідатель подивився на них, не зовсім розуміючи цю відповідь.

Як це? А де ж він?

Ті здвигнули плечима. Хто ж це може знати? Як немає, то, може, і втік. Хіба йому що?

В кімнату вбігли три хлопці. Вони хвилювалися й розмахували руками:

Дохтаря приїхали!

Під вікном затрубила тривожна труба. Шофер загальмував машину.

Лікар негайної допомоги і два санітари хутко ввійшли в кімнату.

Хлопці були дуже задоволені з цієї несподіваної розваги.

З Пувички зірвали сорочку. Лікар огледів рану й похитав головою.

В лікарню! Кладіть на носилки.

Його нашвидку обмотали бинтами й винесли на носилках у карету....Матроса ніде не могли знайти. Він зник у ту саму хвилину, коли побігли до завідателя. Здається, він перший же його і покликав...

Альоша стояв німий, з невимовною тугою в очах.

III

По тому випадку в будинку настала тиша. Подія вплинула на всіх хлопців так, що ніхто не міг докладно висловити ні своїх вражень, ні також міркувань про долю Матросову. Про Альошу тим часом ніби зовсім забули. Принаймні його ім'я ніхто не згадував. Та то була тільки притамована ворожість, бо кожний вважав його так чи інакше за причину всіх неприємностей. Сам Альоша карався, може, найбільше за всіх, бо думав, що таки й справді він у всьому винен. Забившись десь у куток подвір'я, він просиджував дні в розпуці за рудим залізом «буржуйки».

Часом йому хотілося крикнути з неможливого болю, коли в уяві йому вставала розлютована Матросова постать. Тоді він упинався гострими нігтями в тіло, зажмурював очі і примушував її зникнути. Натомість він переживав незабутні хвилини, як вони вдвох їли в порту кавуна, якого так майстерно добув безстрашний його друг. Чого б тільки не дав Альоша, щоб знати, де він зараз перебуває! Може, він сидить десь недалеко голодний, боячись з'явитись поміж людей, що можуть його схопити й замкнути до тюрми? А може, скалічив себе, втікаючи вночі, і тепер десь помирає?

В серці йому закипала тоді ще глухіша відраза до Пувички. Якби не він, то Матрос не вчинив би цього страшного злочину. Але на тому Альошу обіймав смертельний жах. Бо становище Пувиччине було зовсім невідоме. Він лежав у лікарні.

Тим часом, доки приїздили люди з портфелями, щось писали, випитували поодинці всіх хлопців і окремо, найдовшеАльошу, доки завбудинку їздив кудись заклопотаний, стривожений, майже білий і повертав ще смутніший, мовчазний і стомлений, всі жили незвичайним трясцевим життям. Дехто висловлював думку, що Пувичка неодмінно помре, що нібито він зійшов кров'ю і що тепер лікарі його не врятують, бо в ньогозапалення живота. Проте на цю думку не дуже-то зважали і наче ставились до неї байдуже. Та й, правда, більше було таких, що казали противне.

Хто помре? Пувичка?

А раньше! Він ще Альошку-художника в гроб зажене. Ось тільки дірка заросте, тоді побачите,додав Васька Глухий. Альоша слухав те, але йому було байдуже. Нехай прийде Пувичка, нехай б'ється, нехай робить, що хоче. Все одно Матроса вже не вернеш. Йому неприємно було дивитися тепер на ці сліди глини, що залишились на «буржуйці».

Якби не взявся він був ліпити, нічого, може, й не було б. Тепер він, мабуть, ніколи вже не доторкнеться до глини, що зробила його таким нещасливим. І на цій думці Альошу стискав страшний смуток. Тоді на березі моря, як Матрос придумав був такого химерного плана, мрія про художню школу вже була почала розцвітати в Альошинім серці. Тепер від неї залишились тільки побиті грубі стовбури, що тільки ранили це обдурене серце. Він хотів би їх вирвати зовсім, із коренем, затоптати їх, щоб затамувати цей біль.

За кілька день нова подія ввірвалася в будинок і заволоділа думками всіх мешканців. Пізнього вечора прийшов завбудинку і, зібравши всіх хлопців, проговорив їм короткі, тихі слова:

Розстаємось нарешті. Завтра вже буде у вас новий...

Він похилив голову, хотів сказати ще, а далі мовчки пішов до своєї кімнати і, замкнувшись там, світив до ранку світлоскладав до кошиків свої книжки. Хлопці розійшлися суворі й теж якісь похнюплені. Чалого вони полюбили, хоч він і був «макуха» й ніколи не вмів «стребувати» з винного або добре когось одлупити. За це з нього трохи сміялися, проте ця несподівана звістка кожного з них уразила в саме серце.

Ще якого пришлють? Може, таку лягавку, що й не вживеш.

А я втечу,хвилювалися деякі.

Е, втечеш! Нікуди не втечеш. Він тебе як запре.

Мене? Молодий він. Як схочу, то й утечу, аби я схотів.

А може, буде підходящий.

Всі тієї ночі довго шепотілися по кутках, довго не спали, малюючи своє майбутнє в найнесподіваніших виглядах.

Матросові що? Йому тепер плювать. А от нам, то вже друге діло,шепотів хтось у найдальшому кутку.

Він штрикнув та й гайда. А тут неприятності.

Як же ти розсуждаєш? А він хотів?

А що ж?

А те, що, може, він себе тим ножем колов, а не Пувичку. З серця людина може хто й зна що зробити. А от Альошка, рудий чорт, винуватий.

Нащо довів чоловіка?!

Альоша також не спав, слухав цю розмову, і йому ставало легше.

Матроса не засуджують, його виправдують. А за себе йому цілком байдуже.

На ранок він устав перший і вибіг на глуху вулицю. Жодної живої людини. А що, якби це там, з-за муру, з'явилась раптом Матросова постать!

Та її не було. Нікого навіть подібного до нього. Альоша стояв, прихилившись до кам'яного паркану, забувши за все. Зійшло сонце, почервонило будинки й затуманилось. Прогриміли перші трамваїїхали люди на працю. Трамвай за трамваєм відходив по росяних холодних рейках в осінній ранок, а робітники все прибували. Десь далеко загув сигнал, здійнявся чорний дим. Всі мовчки товпилися у вагони. Альоші згадалася економія. Там завжди приходив Сидір у чоботях-«дудках», свистів і лаявся, хоч як швидко виходили люди з казарми. Спали там на нарах, а віну куточку під нарами.-Там був тяжкий дух. Потім вони запалили казарму.

Далекі заграви спогадів пропливли перед Альошею, і знов упала хмара майбутнього.

В ту мить йому почувся гомін за парканом. Він пішов до будинку і побачив, що завбудинку водить нову людину, показує їй подвір'я. «Новий», подумав Альоша. Йому впали в вічі насамперед жорсткі задрані догори вуса і великі, ніби камінні, щелепи. Хлопці стояли осторонь купами і, перезираючись між собою, висловлювали іноді свої зауваження.

От морда!

Що морда,шепотів другий,а ніс! Я бачив у шевця такий самий копил. Він був теж потиканий шпильками, як цей ніс.Прискали, затуляючись руками.

Це був новий завбудинку. Альоші зробилося шкода себе, й Чалого, і всього, що проминуло в цьому будинку. Він одійшов до стіни й приник до неї лицем. Чалий, обійшовши подвір'я й показавши новому кожну дрібницю, спинився біля Альоші.

Ах ти, художник золотогол'овий,сказав він.Ну, прощай.

Потім кинув до нового кілька слів:

Бережіть, якщо зможете.

А новий відповів:

Знаємо, що берегти і як. Ледаря не дамо корчити. Ми цей бандитизм іскорінимо, не турбуйтеся.

Альоша глянув на Чалого довгим тужливим поглядом. Хлопці ж поставилися до цієї заяви різно, але в більшості їхні обличчя говорили, що вони ще дуже сумніваються, як саме він це зробить.

Огляд будинку швидко скінчено, і Чалий поїхав зовсім. За ним зачинились старі ворота, пірвавши з глухим скрипінням усі ті живі нитки, що в'язали його з хлопцями. Це скрипіння боляче відгукнулося в Альошинім серці. Він не міг увійти з товаришами в будинок, щоб слухати, що скаже новий. Він залишився посеред подвір'я, а як усі пішли в будинок, сповнюючи гомоном темний коридор, підштовхуючи один одного та поглядаючи підозріло на нового «дядю», Альоша вийшов на вулицю і, впустивши на груди голову, побрів у порт. Може, Матрос переказав комусь, куди він подівся? Може, хто з колишніх Матросових приятелів підійде й подасть звістку...

Але надії були марні. Наблукавшися поміж рундуків з баклажанами, сухими ковбасами, насінням та іншими неприступними ласощами, він уже вирішив був повертатися до будинку.

Смутний і виснажений, став він підійматись на гору вузькою вулицею, запорошеною кам'яним вугіллям та закиданою шкуринням із кавунів.

В цю мить хтось нечутний підбіг до нього ззаду й діткнувся до його ніг. Альоша хутко обернувся. Перед ним стояв собака. Вимахуючи звислим хвостом, він дивився на Альошу своїм вогким зворушеним поглядом. Подране вухо падало йому одним шматком на ліве запалене око. Худий живіт, здавалося, зовсім йому присох, і натомість була сама страшна западина.

Одначе він бадьорився при Альоші й намагався показати всіма своїми рухами, що його справи не такі-то вже й безнадійні. Насамперед він поцікавився, чи немає часом в Альошиній кишені хоч якої шкуринки. Але і не винюхавши її, він не втратив доброго настрою. Альоша в першу хвилину не знав, що сказати, і тільки скрикнув з радості:

Чорний! Так ти живий!..

Собака махнув у відповідь своїм подраним вухом і стримано заскавчав. Тоді Альоша схопив його за морду і притис до грудей. Так вони стояли якусь хвилину. Потому Альоша випустив Чорного з обіймів, і вони пішли разом до будинку.

Ішли далекими глухими манівцями.

Альоша перебирав худими пальцями жорстку поскублену шерсть свого приятеля, розповідаючи йому тим часом про останні події. А Чорний, шкутильгаючи на одну підбиту ногу, сумлінно слухав Альошу, кліпав запаленим оком і зрідка лизав йому руку.

І ось на розі маленького завулка, як саме Альоша говорив гіркі слова про Пувичку й Матроса, сталася безглузда жорстока несподіванка.

Невідомо звідки прошумів над Альошиним вухом камінь, і в ту ж мить Чорний звився собачим надірваним зойком. Той камінь улучив його в худі випнуті ребра і впав до Альошиних ніг. Чорний кинувся від Альоші вбік, наче од ворога, і вишкірив зуби.

Чорний! Це не я,крикнув Альоша.Це не я... Іди сюди!

Собака спочатку недовірливо гарчав, потім сторожко став наближатись. І в ту хвилину Альоша побачив за рогом будинку Ваську Глухого, Пувиччиного товариша. Він стежив за Альошею непримиренним поглядом. В руках йому був другий камінь, яким він знову націлявся. Глухий! Що ти робиш?кинувся до нього Альоша, підхопивши й собі камінь,Тільки зачепи! Буде тобі оцей камінь у зубах.

Він замахнув. Та Глухий бликнув на нього очима й сховався за будинок. Звідти він посварив кулаком і зник.

Рудий хундожник!почув Альоша з-за будинку.Начувайся! Поклон тобі від Пувички, мамалиго!

Альоша гнівно затиснув зуби і довго дивився в той бік, де зник Васька Глухий. Собака ліг перед його ногами.

Починав розбиратися вогкий важкий вітер з моря.