Українські народні казки

Front matter

(Зі збірника І. Рудченка)

Катеринослав — Кам'янець — Ляйпціґ.

Українське Видавництво в Катеринославі.

Рись-мати

Рись-мати.

Був собі дід та баба. У діда дочка, й у баби дочка. Так вони ходили на вечірки.

От баба дала дідовій дочці повісмо конопель, щоб вона за ніч спряла. То вона йде й плаче, а теличка побачила, та й питає:

— »Чого ти, дівко, плачеш?«

— А що ж? — каже, — дала мені мачуха повісмо конопель, щоб я за ніч спряла.

— »Не плач! Лізь у моє ліве вухо, а в праве вилізь: так тобі там і попрядеться, і потчеться, і в скриню покладеться!

От, вона й спряла те повісмо.

На другу ніч баба й друге дала. А вона знов плаче й іде до тієї телички. А теличка й каже: — »Чого ти, дівко, плачеш?«

Вона розказала, — так і так: »Лізь«, каже, »у моє ліве вухо, а в праве вилізь!«

Вона й полізла; так їй там і спрялось, і змоталось.

А баба стоїть і все те бачить. Приходить тоді до діда та й каже:

»Заріж, діду, ту теличку!«

А дід і каже:

— Жаль, бо славненька теличка, — нічим буде і дров привезти.

А баба йому:

»Я й сама притягну, заріж!«

Дідова дочка почула, що ту теличку хочуть зарізати, та прибігає й каже: »Теличко-сестричко, хочуть тебе різати!« — »Дарма«, — каже, — »нехай ріжуть, а ти мого м'яса не їж. А як підеш на річку моїх кишечок полоскати, то буде в моїх кишечках двоє зерняток, так ти візьми та й посади ті зернятка, то побачиш, що тобі буде.«

От зарізав дід теличку. Вона пішла кишечок полоскати й найшла там двоє зерняток, взяла й посадила. Так за ніч виросла яблунька — листя золоте, а яблучка срібні!

Аж ось на завтра царь їде та й каже: »Що це за дерево таке славне?« Та й послав свого кучера: »Біжи«, каже, »хоч один листок вирви!« Кучер тільки що до неї, хотів листок вирвати, а яблунька вгору й пішла — не достав!

Вийшли всі з хати: і баба, й бабина дочка, і дідова дочка — та й дивляться. Тоді той царь і каже: »Хто достане з оцієї яблуньки хоч один листок, так я з тим повінчаюся.«

От баба свою дочку так убрала: думала — достане листок. Вона тільки що підійшла, а яблуня так угору й пішла. Уже чого вона не робила та баба: і підмощувала, і сама доставала, — так яблунька все вгору, вгору… не достала!

А дідова дочка стоїть — така чорна, змучена (так баба її замучила), а той царь і каже: »Ану ти, дівчинко, чи не достанеш?« Вона як підійшла під яблуню, так та яблуня на неї сама й гілля поклала.

Царь тоді взяв ту дівку, посадив на віз і повіз із собою. То вони їдуть, а яблунька за ними з города слідом біжить. А царь так любується! Приїхали, а яблунька під вікном стала та й стоїть.

Повінчалися вони та й живуть, може, років уже зо два, і стало в них маленьке дитятко.

Приїхала раз до них у гості бабина дочка. Гостює в них, а царь і каже своїй жінці: »Не ходи«, каже, »з бабиною дочкою нікуди!«

А сам поїхав кудись.

От бабина дочка й просить: »Душно«, каже, »сестро, надворі, ходім покупаємось!« — »Не хочу!« каже та. — »Ні, ходім та й ходім!« Як стала просить, так таки підманила: пішли купатись.

Ото вони собі порозбірались, бабина дочка й каже на царицю: ⁣»Ну«, каже, ⁣»сестро, бреди ти попереду в воду, бо я тут місця не знаю!«⁣ Та й побрела попереду, а бабина дочка за її плаття, — убралась, та й пішла до царя.

А та попливла щукою.

От кинулась вона до дитини, так дитя не йде: плаче. Мамка за дитя, та й пішла на Десну, де вони купалися, та й каже:

„Рисю, рисю! Молодюк плаче, Молодюк плаче — їсти хоче!“

Припливла вона щукою, погодувала, та й знов попливла.

І що вже не робили — плаче дитина та й годі!

Царь сердиться: ⁣»Що це з дитиною сталося, що то було таке любе, а тепер усе плаче, все плаче?«

А воно плаче, бо голодне. То мамка візьме його на руки та й понесе туди, де вони купались, та й кличе:

„Рисю, рисю! Молодюк плаче, Молодюк плаче — їсти хоче!“

То мати припливе, погодує, та й знову попливе. Як уже мамка не просила її, щоб вона не одпливала: ⁣»Ні«, каже, ⁣»не можу!«

Так їй бабина дочка заподіяла.

От мамка терпіла-терпіла, а далі приходить та й каже цареві: ⁣»Ідіть до річки та вловіть ту щуку, — та потіль бийте, покіль їй щучина кожа облізе!«

Пішли вони до річки й дитину взяли. Мамка й кличе:

„Рисю, рисю! Молодюк плаче, Молодюк плаче — їсти хоче!“

От вона й припливла.

Царь і піймав її та став бить, так та шкура злізла, а вона стала знову жінкою. Він її взяв, привів додому, а бабину дочку прив'язав коневі до хвоста та й пустив у поле.

Так її скатували.

Брат і сестра в лісі

Брат і сестра в лісі.

Був собі один чоловік, та вмерла в його жінка, а в його двоє дітей зосталося — хлопчик і дівчинка. От, трохи згодом, той чоловік оженився: взяв собі другу жінку. Ота, мачуха вже б то, та так незлюбила цих дітей, що страх: усе до свого чоловіка пристає: »Або віддай їх кому небудь, або в ліс завези та повісь, або де хоч подінь, аби їх тут не було.

Терпів той чоловік, терпів, а далі й каже: »Ну, відвезу вже, Бог з тобою! Ось пожди тільки до завтрього, то вже відвезу.«

А діти це й почули.

На другий день він і везе їх у ліс, а вони понабірали за пазуху попілу, та все дорогою той попіл кидають потрохи. Як батько їх покинув у лісі, а сам поїхав додому, то й вони по тому попелі прийшли знов додому.

От та мачуха знов до чоловіка: »Відвези їх та й відвези знов!«

Узяв він їх ізнов та й повіз; а вони й тепер попілу набрали та й кидають по дорозі: та тільки вітер тепер був, то й попіл той розвіяв. От вони вже й не знають, як додому вернутись, та так і зосталися в лісі.

Ходили вони, ходили, аж той хлопець якось знайшов собі рушницю. Став він пташок усяких стріляти, то тим вони й живилися. Так вони й стали собі в лісі жити й зробили собі хатку. От іде він раз лісом, аж вибігає вовчиця. Він хотів її встрелити, а вона йому й каже: »Не стріляй мене, то я тобі вовча дам, — воно колись тобі в пригоді стане!« Він не стріляв; от вона й дала йому вовченя. Так він собі добув іще всяких звірів: зайця, ведмедя й лиса, — цілий звіринець у себе завів; а вони так, як собаки: як покличе, то за ним і йдуть.

Пішов він раз на полювання. Іде та йде, іде та йде. Коли ж дивиться: стоїть над річкою такий палац прездоровий, тільки ніде́ в ньому дверей знизу нема, а на другому поверсі — чутно: собачка бреше. Він ходив, ходив округ — не знайшов дверей, та взяв та й виліз якось туди нагору. Дивиться — нема нікого, тільки баба стара сидить. Він і питає її: »Хто тут живе?« А вона йому й каже. »Тут розбійники живуть, та тільки їх тепер дома нема; от коли хоч, то втікай швидче, поки їх нема, бо як вернуться, то вони тебе вб'ють.« — »Нічого«, каже, »я їх не боюся.«

Коли ж чує він — аж щось гуде; аж то ті разбійники йдуть. Прийшли, та й почали вони з ним битися. Він усіх їх побив, і бабу ту вбив, тільки найстаршого одного лишив, та й розіп'яв його на стіні в коморі, гвіздками поприбивав… Пішов він ото, забрав свою сестру й звірів, та й перебрався в той палац.

Іде він раз у ліс та й говорить до сестри; »Піду ж я оце звіря стріляти, а ти тут сиди, пильнуй, усюди собі ходи, тільки не ходи от у той хлівець«, де то він того розбійника розіп'яв

Жде його сестра цілий день — нема брата; от уже й ніч — нема. А його то якийсь розбійник, чи що, стрів та й голову йому відрубав.

От на другий день взяла вона, випустила звірів, щоб його шукали. Вони й побігли. Прибігають — аж він без голови лежить. Вовк зараз уловив десь кобилу, роздер її, а заєць уліз усередину та й сидить. Прилітають ворони на те стерво, а заєць одну й ухопив: — »Принесеш цілющої води?« — »Принесу«, каже. Він пустив ту ворону, вона й принесла їм ці- лющої води. Вони оживили його, та й пішов він додому.

А тимчасом сестра його пішла в ту комору, що брат казав їй не ходити туди. Дивиться, аж там той розбійник розіп'ятий, і живий іще; та й просить у неї води. От вона дала йому води так, може, з гарнець, чи що; випив він та зараз давай одриватись од стіни: одну руку одірвав, потім другу, а далі ногу одну, тільки за одну ногу прибитий зоставсь; просить у неї ще води. Тільки що вона хотіла…, аж бачить — і брат іде. Вона швидче замкнула та й пішла. Приходить брат і питає її: »А що«, каже, »не ходила ти в ту комору?« — »Ні«, каже, »не ходила.«

На другий день іде він знов на полювання, а сестра зараз до того разбійника — води йому принесла. Він як напивсь, зараз і одірвавсь зовсім говорить до неї: »Убиймо«, каже, »твого брата, та зо мною житимеш.« А вона й каже: »А як же його вбити?« — »Замкни«, каже, »куди його звірів, та питай його, чи сильний він; та так, наче б то, щоб спробувати, зв'яжи йому пальці-мізинці шовком, та тоді скажи мені, то я його вб'ю.

Ось прийшов її брат; вона звірів зачинила в льох за дванацятеро дверей, за дванацять замків, та й питає тоді брата: »Чи дуже ти«, каже, »брате, сильний?« — »Або що?« каже той. — »А дай«, каже, »я тобі мізинці шовком позв'язую, — чи ти розірвеш?«

Узяла шовку, так ниток удвацять, чи в скілько там, а він так тілько — лусь! та й розірвав.

А вона тоді: »Ану, дай«, каже, »ще.« Та взяла вже тепер шовку утрицятеро, чи що, та й обмотала знов. Потяг він, а воно так йому в тіло й уїлось. »Ну, годі«, каже, »розв'яжи, не жартуй, бо болить.«

А вона тоді до того розбійника: »А вилазь!« каже. Той виліз. — »От тепер ми тебе«, каже, »вб'ємо«, — до її брата. А той проситься: »Дозвольте ж мені«, каже, »перед смертю хоч на свою сопілку заграти.« А то в його така сопілка була, що він нею звірів своїх скликав.

Сестра каже: »Не треба, обійдеться!« А розбійник: »Нехай собі«, каже, »заграє.«

От він грав-грав, — нема звірів: вони то вже почули, та ще ніяк не виламаються. А той розбійник і говорить: »Ну, годі, буде вже тобі грати!« — »Дайте ж мені«, каже, »хоч Богу помолитись!« — »Ну, молись«, кажуть, »та хутче.«

Молиться він, аж ось і звірі вже вибились, прибігли. Заєць зараз до нього, — той шовк перекусив, от він і вбив того розбійника.

А сестрі своїй дав залізну палицю, залізні черевики і в'язку сіна, та й каже: »Як оце сіно з'їси, і ці черевики й цю палицю сходиш, то тоді до мене прийдеш.«

Попович Ясат

Попович Ясат.

Десь був собі піп і мав три сини: Два розумних, а третій — дурень; Ясат називався; значить, він був собі лицарь, да вже так подурманивсь.

От обізвавсь по цілій країні царь, що »хто мені достане коня, в якого буде одна шерстина золота, друга срібна, то за того оддам дочку й дам йому половину царства.« Ясат і каже попові: »Я, таточку, зможу такого коня добути.« Написали до царя, а царь одписує й кличе до себе, а Ясат одказує, що »як йому треба, то нехай сам до мене приїде.«

Приїхав царь і каже: »Чи це ти похвалявсь добути мені такого й такого коня?«

— »Я«, — каже; — »приженіть мені коней, я собі виберу й задля братів.«

Пригнали такий табун, такий… Ясат вибрав що-найміцнішого коня, взяв його мізинцем під перса, підніс, як пустив — так кінь по коліна й угруз у землю. »Ну«, каже, »це буде мойому найстаршому братові: давайте ще з чого вибірати. Пригнали ще табун, ще кращих коней. Він вибрав, що-найміцнішого, торкнув мізинцем під перса — так той кінь і загруз у землю по коліна. »Ну, це буде задля підстаршого брата. Давайте ще мені на вибір«. А тут уже нема, лишивсь тільки той, що воду возить. Привели й того; взяв його мізинцем під перса, струснув — не вкопавсь. »Ну«, каже, »нехай цей кінь три роси обіб'є, вилиняє то й поїдем.«

От і поїхали всі три брати. Їдуть та їдуть, аж стоїть хлівець; дивляться: аж там приковані три зміїхи. Під'їжджає Ясат, питає: »Чого це ви тут поприковувані?« Одна й каже: »Я тут прикована, і як тільки що так, що нема половини ночі, то до мене прилітає змій із трьома голо- вами.« Друга каже: »А до мене, так як сама глупа північ, прилітає змій із шістьма головами.« — »А до мене«, каже третя, »саме як із половини ночі зверне, прилітає з дванацятьма головами змій.« От вони так розпитались та й поїхали.

Приїжджають, аж такий двір: покої й стайні — все скляне. Старші брати й кажуть: »Щось це непевне, не заїжджаймо.« А Ясат як став вговорювати, таки заїхали. Брати полягали спати коло коней, а попович Ясат каже: »Щось я нездоров, ляжу серед двору, може, чи не поздоровшаю на вітрі.«

Брати поснули, а він пішов під місток. Коли так іще нема половини ночі, аж земля стугонить: їде на коні змій із трьома головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б'ється. — »Стій, коню, не спотикайся, стій, хорте, не вий; стій, соколе, об землю не бийся: тут і нема такого, щоб із нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, та його тут ворон і кости не занесе.«

Тоді вилазить попович Ясат ізпід містка, бере шаблю, заклада йому за плече.

»Ні«, каже змій, »ходім битись он на ту гору! Дмухни«, каже змій, »на цю гору, щоб вона стала кам'яна.«

— »Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш«, — одповідає Ясат.

От, як клятий дмухнув, так гора й стала кам'яна. От бились, бились, а далі Ясат змія вбив, спалив і на вітер пустив, щоб і в попелі не притаївсь, нечиста сила, а коня взяв і до стайні завів, а сам знов сів під містком.

Так, саме в глупу північ, земля стугонить — їде на коні, ще кращому, вже шостоголовий змій: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б'ється. »Стій, коню, не спотикайся; стій, хорте, не вий; соколе, об землю не бийсь: тут нема, хто б з нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, так того й ворон кости сюди не занесе.«

Вилазить Ясат ізпід містка, закладає йому шаблю за плече. »Ходім на ту гору битись.« Пішли. От і каже змій:

»Дмухни на цю гору, щоб стала залізна.«

»Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.«

Дмухнув клятий, — стала гора залізна. От як почали битись, і цього попович убив, спалив і на вітер розвіяв, щоб і в попелі не притаївсь, нечиста сила; коня взяв і повів до братів — ще кращого.

Взяв, повісив до сволока ціпок, підставив тарілку й каже братам: »Якщо почне кров капати з ціпка, то біжіть на ту й на ту гору мені на поміч.« Сказав це, а сам і пішов під місток.

Звернуло з півночі, аж земля стугонить — їде на такому вже гарному коні змій з дванацятьма головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б'ється. »Стій, коню, не спотикайся; стій, хорте, не вий; стій, соколе, об землю не бийся: тут нема такого, щоб із нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, — та й той навряд, — та його тут і ворон кости не занесе.«

Аж ось вилазить попович Ясат з-під містка, закладає йому шаблю за плече: »Ходім битись!«

— »Ходім, лишень он на ту гору.«

Прийшли, а змій і каже:

— Дмухни на цю гору, щоб вона стала олив'яна.

— Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.

Клятий дмухнув, — стала гора олив'яна. Стали вони битись; б'ються та й б'ються, далі — як ударить Ясат-попович змія, так той і загруз ув оливо по коліна. Як ударить змій Ясата, тай той загруз ув оливо аж по самі росохи.

Став тоді проситись Ясат на одпочинок на три години. Жде та й жде Ясат братів, — нема. От він ізняв з ноги червоний чобіт, як пустив його, так прямо пробив конюшню. Брати як прокинулись, дивляться — аж уже не то що капа кров із ціпка, а вже й тарілка в крові плаває.

А тимчасом на Ясата мухи та комашня сідають! »Чого це вони на мене сідають?« питає змія. »Це«, каже, »кров твою пить.«

А на клятого сідає галич, воронячча; а він питає Ясата: »Чого це вони сідають?« »Це«, каже Ясат, »вони твоє м'ясо їстимуть.«

Дивляться: аж біжить два чоловіки. Тоді давай битись. То прибігли брати, дали помочі й змія вбили, спалили й на вітер розвіяли, щоб і в попелі не притаївсь, нечиста сила. Тоді взяли й цього коня, такого вже гарного, що й не можна!

Виїхали. От і каже Ясат:

— Забув хустину, що шию зав'язував.

— Ось тобі нашу, — кажуть брати, — та не вертайсь.

— Ні, вже вернусь; їдьте помалу, то я вас нажену.

Вернувсь до двору, аж уже ті три зміїхи, що були в хліві, уже там. Він перекинувсь півником, таким червоненьким, та й сів на штахетках перед замками. Виходять усі три зміїхи; аж та, що до неї їздив із трьома головами, каже: »Коли б я знала, хто мого вбив, я б перекинулась йому на дорозі такою вже то гарною чистою криницею, — він напився б води, та й лопнув.« — »А я«, каже вже та, що до неї їздив із шістьма головами, — перекинулася б яблунею з такими яблучками, то він якби ззів, то й лопнув би.« — »А я«, каже та, що до неї приїздив дванацятиголовий, — »стала б вогнем, то я б його спалила.« — »А дивіться, який славний півник, треба його спіймати.« А Ясат тоді — хррр: доганяє братів.

Їдуть та й їдуть, коли так перед ними така славна криниця — вода така чиста. Брати й кажуть: »Нумо, нап'ємось!« А Ясат як став, як став одговорювати, — таки одговорив, і не напились.

їдуть далі, аж стоїть над шляхом таке славне дерево з яблучками, та такими прекрасними! Брати й кажуть: »Ану, зірви по десятку: невже це нас тут хто битиме або лаятиме?« А Ясат знов як став уговорювати, — таки не зачепили яблук.

Їдуть та й їдуть, аж тут на степу де не візьметься вогонь — увесь шлях заступив. Брати ті пішли, а Ясатів кінь ногою зачепився за вогонь: виходить — винуватий! Тоді зміїха давай за ним гнатись: він не втече, вона не дожене, він не втече, вона не дожене. Коли стоїть кузня, і там коваль Василь. Ясат у ту кузню, і зачинився. А двері так, як на долоню — товсті, ковані залізом. »Оддай мені«, каже Василеві, »Ясата!« — »Пролижи двері, то я тобі його на язик посаджу.« Лизнула раз, за другим разом уже дірку пролизала. »Всаджай язика, я тобі його оддам!« А він тимчасом обценьки розпік. Тільки що всунула — аж він її за язик обценьками! А тоді й убили її.

Тоді попович-Ясат оддав коня цареві, а той дав дочку за його й одділив половину царства. То вони там і тепер живуть-проживають.

Летючий корабель

Летючий корабель.

Був собі дід і баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм що-неділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього — а він, знай, на печі у просі в чорній сорочці, без штанців… Як дадуть, то й їсть; а ні, то він і голодує. Аж от прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто построїть такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблї, за того царь дочку оддає.

Розумні браті й радяться: »Піти б, то, може, там де наше щастя закотилося!«

Порадились, просяться в батька та в матері: »Підемо ми«, кажуть, »до царя на обід: загуби́ть — нічого не загубимо, а, може, там де наше щастя закотилося!«

Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні! »Підем, та й годі! Благословіть нас на дорогу.«

Старі — нічого робить, — взяли, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала, — пішли вони.

А дурень сидить на печі, та й собі проситься: »Піду й я туди, куди брати пішли!« — »Куди ти, дурню, підеш?« каже мати, »там тебе й вовки ззідять!« — »Ні«, каже, »не ззідять: піду!«

Старі з його зпершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що́ з дурнем, мовляв, зробиш! — та й кажуть: »Ну йди, та щоб ти вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш і син.« Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.

Іде та йде, — коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до поясу!

— Здорові, діду! — Здоров, сину!

— Куди йдете, діду?

А той каже: — »Ходжу по світу: з біди людей виручаю. А ти куди?« — До царя на обід.

»Хиба ти«, пита дід, »умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?«

— Ні, каже, не вмію! »То й чого ж ти йдеш?«

— А Бог його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може там де моє щастя закотилося.

»Сідай же«, каже, »та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!«

— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите. »Нічого, виймай!«

От дурень виймає — аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких: сказано, як у панів.

— »Ну, що ж«, — каже дід — »як його, не пивши, полуднувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки?

— Де б то вона в мене взялась! Є тільки води пляшка! »Виймай!« — каже.

Він вийняв, покуштував — аж там така горілка стала!

»От, бач«, каже дід: »як Бог дурнів жалує!«

От вони розіслали свитки на траві, посідали — давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку, та й каже:

»Ну, слухай сину: йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та перехрестися тричі й ударь сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді«, каже, »тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, по дорозі бери, кого б там не стрів.«

Дурень подякував дідові, й розпрощалися: дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.

От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць — та й заснув. Спав, спав… Коли це за який там час чує — хтось його будить: »Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!«

Дурень прокинувсь, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались… тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів… Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!

Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слуха. Він і гукнув:

»Здорові, дядьку!« — Здоров, небоже!

»Що ви робите?«

— Слухаю, — каже, — чи вже позбірались до царя на обід люде.

»А хіба ви туди йдете?« — Туди.

»Сідайте зо мною, я вас підвезу.«

Той і сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.

»Здорові, дядьку!« — Здоров, небоже!

»Чого ви на одній нозі скачете?«

— Того, — каже, — коли б я одв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив… А я, — каже, — не хочу…

»Куди ж ви йдете?« — До царя на обід.

»Сідайте з нами.« — Добре.

Той сів; знов полетіли.

Леліти-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і приціляється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого. Він крикнув:

»Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?«

— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!… »Де ви її бачите?

— Ет! — каже, — там, за сто миль, сидить на сухій грушці!

»Сідайте з нами!« Він і сів; полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.

»Здорові, дядьку!« — Здоров! »Куди ви йдете?«

— Іду, — каже, — добувати на обід хліба.

»Та в вас і так повен мішок!«

— Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане!

»Сідайте з нами!« — Добре!

Сів і той; полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає:

»Здорові, дядьку!« — Здоров!

»Чого ви тут ходите?«

— Пити, — каже, — хочеться, та ніяк води не знайду.

»Та перед вами ж цілісеньке озеро, чому ви не п'єте?«

— Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане…

»Так сідайте з нами!«

— Добре. Він сів, полетіли.

Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде́ чоловік у село й несе куль соломи.

»Здорові, дядьку! Куди це несете солому?«

— У село, — каже.

»Отто! Хіба в селі нема соломи?«

— Є, — говорить, — та не така!

»А хіба це яка?«

— А така, — каже, — що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз, де не візьметься мороз і сніг.

»Сідайте з нами!«

Той сів, і полетіли далі.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде́ чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.

»Здоров, дядьку!« — Здоров!

»Куди ви дрова несете?« — У ліс.

»Отто! Хіба в лісі нема дров?«

— Чому нема? Є, — говорить, — та не такі.

»А які ж?«

— Там, — каже, — прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз, де не візметься військо перед тобою!

»Сідайте з нами!«

І той згодився, сів тай полетіли.

Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставляні, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані; пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, — сказано, — півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани, і багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідать.

Царь дивиться в вікно — аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакеєві й каже: »Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!« Лакей пішов, подивився, — приходить до царя: »Якась«, каже, »мужва обідрана!« Царь не вірить: »Як«, каже, »можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.« Взяв та й пішов сам між люде:

— Хто, — пита, — тут на цім кораблі прилетів?

Дурень виступив: »Я!« каже.

Царь як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: »Як таки, щоб я свою дитину та за такого холопа видав!«

Що його робить? І давай йому загадки загадувати.

— Піди, — каже на лакея — скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живучої й цілющої, поки люде пообідають, то не то царівни не оддам, а оце меч — а йому голова з плеч!

Лакей і пішов.

А слухало й підслухав, що царь казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є?

Скороход побачив: — Чому ти, — пита, — не їси!

»Де вже мені їсти!… і в пельку не йде…«

І розказав — так і так: »Загадав мені царь, щоб я, поки люде пообідають, добув води живучої й цілющої… Як я її добуду?«

— Не журись! Я тобі достану!

»Ну, гляди!«

Приходить лакей, дає йому царський приказ; а він уже давно знає, як і що. »Скажи«, говорить, »що принесу!«

От лакей і пішов.

А Скороход одвязав ногу від вуха, та як махнув — так в одну мить і набрав води живучої й цілющої. Набрав, утомивсь… »Ще«, дума, »поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, одпочину трохи.«

Сів та й заснув. Люде уже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий, ні мертвий. »Пропав!« думає.

Слухало взяв приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав: »Не журись!« каже: »під млином спить, вражий син!«

— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень: я̀к-би його збудити?

А Стрілець каже: »Не бійся: я збуджу!« От, як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли… Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люде обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.

Царь, що робити? Ну загадувати другу загадку:

— Піди, — каже скажи йому: як іззість із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок пічок хліба, тоді, — каже, — оддам мою дитину за нього; а не ззість — то от: мій меч — а йому голова з плеч!

Слухало й підслухав та й розказав дурневі. »Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не ззім!« каже дурень та й знов зажуривсь — аж плаче.

А Об'їдайло й каже: »Не плач, я за вас усіх поїм, і ще буде й трохи.«

Приходить лакей: так і так. »Добре«, каже, »нехай дають!«

От нажарили дванацять биків, напекли сорок пічок хліба. Об'їдайло як зачав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить: »Ех«, каже, »мало! Хоч би ще трошки дали…«

Царь бачить, що він такий — знову загадав загадку: щоб сорок сорокових кухов води випили за одним духом і сорок сорокових кухов вина, — а не вип'є: »мій меч — йому голова з плеч!«

Слухало підслухав — розказав; дурень плаче. »Не плач!« каже Обпивайло: »Я, каже, сам вип'ю, ще й трохи буде.«

От викотили їм по сорок сорокових води й вина; Обпивайло як узяв пити: всі до каплі видув, ще й підсміює. »Ех«, каже, »мало! Хоч би ще трохи — ще б випив«.

Потім того царь бачить, що нічого з ним не вдіє, та дума: »Треба його, вражого сина, зо світа звести, а то він мою дитину запакує!«

От і посилає до дурня лакея: »Піди скажи, що казав царь, щоб перед вінцем у баню сходив.«

А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чугунну напалили: »Там він сякий-такий зжариться!« Грубник натопив баню — так і палить: самого чорта, мовляв, можна зжарити!

Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що ввійшли вони в баню, аж такий жар, що не можна! Морозько розкинув солому — й одразу так стало холодно, що дурень насилу облився, та швидче на піч, та там і заснув, — бо намерзся таки добре! Вранці одчиняють баню, думають — тільки з його попілець зостався, — аж він лежить на печі; вони його й збудили: »Оце«, каже, »як я міцно спав!« Тай пішов із бані.