Великі люди з Біблійного музею

Front matter

Оповідання під теперішню й усяку пору

„“ 4.

»Добра Книжка« 52 випуск.

Мойсей передумується

Мойсей передумується

Хто любить своє життя, цей утікає перед смертю, якщо не може її подужати. А Мойсей, той біблійний Мойсей, носив у собі життя міліонів — життя цілого свойого нещасного народу, і любив його — ах, як його любив! Тільки й було його журб та надій, що думав і мріяв про долю міліонів: як спасти бездольний народ? що зділати? відки розпочати? як докінчити?

Фараон і його донька тішилися літами, що вдалось їм виховати для Єгипту другого Йосифа: чоловіка незвичайного, розумного наче ясновидючого, палкого до діла, витревалого. Він спасатиме Єгипет від непередбачених нещасть… І вже Фараон виставив молодому Мойсеєви грамоту на намісника одної з найбільш загрожених провінцій. Але — річи не так складаються, як люди хочуть — тогож дня, коли Фараон урочистим способом мав вручити Мойсеєви декрет, довідався він про »зраду« свойого вихованка.

Мойсей мусів утікати. Ціле єгипетське самопочуття, що не сумнівалось про свою святість, його ділом було смертельно ображене. »Або ми, або він!« — думали Єгиптяни про Мойсея. »Або я, або вони!« — думав Мойсей про Єгиптян. А що їх було багато а він — покищо — був сам один, то мусів утікати.

Доки находився в межах єгипетського царства, тільки перебігав з криївки до криївки — засапаний мов сернюк, коли його гонять ловецькі пси. Аж як ступив на землю Мадіям, що на синайському півострові, спокійніше відітхнув, став почуватися чоловіком.

Був перемучений. Дотепер подорожував переважно ночами, тепер захотілось йому спочити хоч через одну ніч. А сонце вже клонилось ід заходови. Втікач розглядався по околиці: де вибратиб собі місце на нічліг? По правій стороні зачиналися каменисті горби, а одна скеля сторчала самітня, наче грубезний стовп, безпечна перед хижаками пустині. На цю скелю виліз Мойсей, і сів на її рубі, звернений лицем до Єгипту й до західнього сонця.

Славаж тобі, Господи! — зітхнув, насупив брови, і думав. Забажав він був спочинку не лише для спочинку. Ще гарячіше бажав він спочинку для думання й передумування. Людська душа в ньому, при- бита через кілька днів звіринною долею, захотіла свобідно випростуватися… крильми потріпотати.

Одітий у білу єгипетську полотнянку, з пірамідальним єгипетським капелюхом на голові, обголений і обстрижений на єгипетський лад, увесь обсмалений з жаги сонця, гарний на лиці, стрункий тілом він виглядав у промінях західнього сонця мов пустинний ангел, що скрізь перейшов пустинні піски, й журиться: якби нещасну країну ужизнити?

І колиб не ті його живі, палкі — мов ранішня зоря — очи, булоб його можна вважати за непорушну статую з мрамору. Але ті очи!… Чиста душа, яка ще не подібна до витертої й засмарованої одежі фабричного робітника (бо до цього подібні душі в наших »поступових« часах), уже на перший погляд задрожалаби була перед ними. А якщо булаб їм близше приглянулася, моглаби вичитати з них тайну, що за ними ховалася… Що це не звичайні собі людські очи, а гнізда пустинних вітрів, які бурею понесуться над єгипетську ріку, і прикажуть їй: вийди поза свої береги! — і вийде; і скажуть дневи: смеркнись! — і смеркнеться; морю прикажуть: розступись! — і розступиться; скелі прикажуть: дай воду! — і дасть.

О, Міцраїм! — зітхав Мойсей, кидаючи свій погляд на далекі єгипетські низи.

Ти моє горе, ти й моя надія!

Ми ще не можемо розлучитися! Ні! Твої болотнисті поля, твої цегольні й твої піраміди, ці гробниці для мертвих Фараонів, а тюрми для моїх братів, я приніс аж тут на цю скелю — в пустиню!

Ні! Так не розлучимось! Оддай мені моє — аж тоді розпрощаємося! Повідчиняй свої тюрми й казамати, віддай мені три міліони моїх сердець, що мучаться в каторзі! О, як мучаться — аж тут на скелі, тут у пустині, далеко від тебе чую їх квиління!

Не гадай, гордий Міцраїм, що я тебе покинув, щоб уже не вернути до тебе! Ні! Але з бурею верну — з бурею, що пірве три міліони живих людських єств, зробить з них вал, який зрівняє дорогу за собою…

А коли він так говорив (бо не тільки думав це, але й говорив), західне сонце, наче в безкрайому морі, відбивалося в його душі, і гойдалося в ній огнисте сонішнє коло — наче в безкрайому морі.

Земська мудрість — замало! і земля — замало! — Ось тому я похитнувся в своїх замірах і трудах. Мало я числив на Бога, на силу, що роздає життя і смерть, а ніхто не бачить: коли і як?

Бога мені треба! неба мені треба!

Памятай, гордий Міцраїм: прогнав ти мене, щоб я в пустині Бога знайшов і з небом союз зробив! У тобі був я сам — сам між твоїми синами, сам між моїми братьми, бо вони сліпі, їм ще очи не відкрилися, й вони мене не впізнали. Але… Не ликуй передчасно! В союзі з Богом — з тим, що більше важить за три міліони війська, верну назад до тебе!

Знаю я свою ціль: у пустині, на чужині, на самоті шукатиму доступу до Бога.

Від своєї ціли й віри перекинув Мойсей очи на минувшину й на дійсність, і став нарікати на себе самого та на своїх братів: Горе моє! Я несповний чоловік! А мої браття — несповні звіри! Це дав мені світ і їм це дав світ.

Маю лють на Фараона і на цілий його двір? — Вінжеж мене хоче вбити! Але якщоб мене той Фараон не притулив до себе, якщоб не насичував мене своїм багатством і не розвязав мені душі просвітою свойого двору? — Аж тепер це добре розумію. Я тоді бувби таке саме безмовне, темне живло, як і мої браття, що з роду-віку гниють по цегольнях, — три міліони людських єств без людської вдачі й долі.

Багатством я наситився, й не мав уже чого шукати для себе. Звіря в мені наситилось, і — як достиглий овоч з дерева спадає — пропало. А тоді відкрив я в собі друге своє »я« — не те, що замикається само в собі, а те, що розпливається по всій моїй минулій і теперішній історії. Я пізнав, що я виступив на світ як правнук, внук, син і брат міліонів — а цього звіря не знає. І забажав я, щоб також те моє друге »я«, те велике, широке, було щасливе. А воно в неволі!… А просвіта виявила мені, що те моє »я« дорожше й важніше, ніж моє слимаче »я«. Атже й Бог журиться всіми, а не лише собою.

Тому вбив я Єгиптянина, що знущався над моїм братом — над одним серцем мойого великого »я«. Рахунок був простий: годиться роздушити чирак, щоб не заказив цілого тіла.

Роздумував Мойсей, сидячи на скелі в пустині, мов ангел пустині, — блискавично думав.

О, Міцраїм! О, браття мої: як вас зберу? Як вас притулю до себе? Як вам поможу? Колиб я міг розбудить у вас те друге, людське »я« — те велике, святе, що дбає про всіх!

Але вас пани-володарі нарошно й насильно держать у пеленках, у колисці, щоб ви не привикли своїми ногами ходити. Вониж хочуть з вас мати тільки худобу — тільки робуче тягло, тож так вас і виховують. Один пастух — малий, слабий, а над сотками волів панує, робить з ними, що хоче. Алеж у волів менше »я«, як у нього. Він про всіх думає, а вони кожний тільки про себе. Вони розбиті, відділені один від одного, бо кождий журиться тільки собою, а він лучить у собі долю й силу всіх. І їм самим каже він убиватися, а вони, нерозумні, слухають його: живі живих тягнуть під різницький ніж. Нині черга на цього, завтра на того — за рік на всіх. А вони про це й не знають, бо не думають про цілість, тільки кожна часть сам про себе.

Так було, так є, так і буде… Горе волам! О, а нещасний мій народ несе на собі долю волів!

Проплакав Мойсей, ревними сльозами проплакав. Падали його сльози на пустинний пісок — покищо не приносили йому життя, не покривали його манною. Та в душі Мойсея завязувались кільці, що опісля день у день покривали пустиню небесною манною.

Одно мене болить: мене молодість здурила! поети мене здурили! Поети — попсовані ідеалісти, що називають себе фільософами, соціольоґами. Вони фалшують природу! А фалш — фалшом. Думаєш, що там, де зелено на землі, сама трава, а в ній скрита гадюка. Ляжеш на неї — і от лихо.

Раю я хотів для мойого бездольного народу. Раю: багатства для всіх і кожного, свободи для всіх і кожного, рівности для всіх і кожного, самих солодощів для всіх і кожного… А зараз, уже нині! Ізраїль »без хлопа й без пана« — ось се був мій найсвятіший ідеал.

Яка іронія! Який нерозум!

Сам я хотів бути рівний усім моїм братам, хоч їх людське »я« ще тільки в пеленках повите. Обходився я з ними, як з рівними собі. І чи не через те попав я в нещастя? — Вчися, вчися, Мойсею, на своїх власних промахах!

Тяжко було мойому розпоетизованому серцю глядіти на це, як два мої брати, нещасні каторжники, між собою лаються, грозять собі побоями… Невжеж мало їм нагайок од панів-Єгиптян? І приступив я опечалений до них, кладу їм руки на рамя, та й прошу їх лагідно, з серця: Браття, вспокійтеся! Невжеж мало вам нагайок від Єгиптян? Хоч самі собі ви не збільшувалиб мук!…

Але — о, Господи святий! — ці браття визвірились на мене мов скажені пси: »Ге! ге! А ти хто такий? Хто поставив тебе суддею над нами? Ге! Чи не хочеш ти й нас убити, як убив того Єгиптянина вчора?« — І дикою втіхою втішалися, що мене зрадили, що мені доскулили… Лячно! Один одного готов убити за кавалок хліба, за два нових, за одно дурне слово — для слимачого зиску. Але для поратування брата — ні пальцем не кивне. Ба, готов він зрадити й того, хто хоче ратувати, — щоб тільки, хоч на хвилинку, втішатися слимачим зиском: »Аво, що я йому зробив! яку штуку я йому втяв!« Лячно! Ні, це не люди! Це пси, що над кістю готові заїстися на смерть — брат брата, батько сина, син батька. Спить у них людська душа, тільки звіринні чутливі тельбухи в них одзиваються.

О, так! Аж тепер я це розумію. Моя молодість мене здурила, поети мене здурили! Яж мріяв про братерство в Ізраїлі, щоб не було низшого й висшого — »без хлопа й без пана«… А не так, як воно в Єгиптян та в усіх инших народів. Тепержеж ясно бачу… Братерство, демократизм, аристократизм, абсолютизм — усе пусте, пусті слова, пусті герби! А дійсну вартість має лише те: чи до народу відноситься володар з доброю волею, чи із злою? Чи він для народу батьком, що думає про його життя; чи катом, що думає про його смерть?

Єгиптянам добре при Фараоні, бо до них відноситься він з доброю волею; а Ізраїлеви при ньому зле, бо до нього він відноситься із злою волею. Мене, свойого вихованка, хотів він убити ізза Єгиптянина пияка; а хто вбиває ізраїльські немовлята, цим він ордени роздає! От і все!

Князів, панів — але князів, панів тобі, Ізраїлю, потреба! Чи це будуть сякі, чи такі пани — байка! Це важне хиба для Єгиптян, а не для тебе. Єгиптяни так багаті, що можуть пере- бирати страви, які при столі мають бути подавані. А ти з голоду примираєш… Доки жив твій Йосиф, заступник Фараона, доти було тобі добре — також у літах голоду. Мав ти чесне ймення, мав право, мав землю, мав волю… А відколи нестало твоїх князів, відтоді тволя доля — мов доля скотини.

Ах! »Ізраїль без хлопа й без пана« — чи це не видумка лукавих Єгиптян на загибіль Ізраїлеви? »Без хлопа й без пана» — значить: що Ізраїль ніколи не підейметься, не збереться в єдність, не уформується в сильні ряди, не знатиме власти й не матиме її… а киснутиме в болоті на віки вічні — під чужими панами. Требаж людській душі рости в якусь сторону. Душа Ізраїля не росте в гору, а в низ — не пнеться до сонця, а розгалужується по підземельній термі… »Ізраїль без хлопа й без пана«! — О, нічого красшого для Єгиптян, як виховувати Ізраїля в цім химернім ідеалі… про »крила без піря!« Не полетить Ізраїль такими крильми — вони хиба лише на те, щоб їх Єгиптяни зїдали.

Знаю всю єгипетську мудрість, але не знаю про народ, що визволився з неволі і правив сам собою »без хлопа й без пана«. Знаю, що хлопи й пройдисвіти спасали народ — але тоді вони ставали панами-князями, й добирали собі панів для правління народом.

О, Ізраїлю, запамятай собі цю науку! Гріх тобі й згадувати: »Ізраїль без хлопа й без пана«.

З твойого болота хочу я збудувати каменицю, твердиню, де низші й висші цегли — але всі разом одна сила!

Обернувся Мойсей позад себе, а звідти наступала ніч. І зітхнув Мойсей: О, Господи, врозуми мене, як слід! Щоб я впізнав те, що правдиве; щоб я хотів того, що спасенне.

Ось бачу, що я доси помилявся. Чого ніде не бачив, про що й не чув, це хотів я здійснити в Ізраїлі. Хотів я щастя для всіх моїх братів і для кожного з них — щастя, рівности, свободи… Чи не дитинні мрії? Ні, всі не можуть бути щасливі! Також у Ізраїлі, в божому народови, всі не можуть бути щасливі! Так природа поступає, так ти, Господи, поступаєш, — а проти тебе нема змоги. Кому життя, а кому смерть; кому краса, кому розум; кому здоровля, а кому горб і сліпота… Невжеж малаби природа заховувати зужитих старців і прокажених — з милосердя, з почуття братерства? Небавом увесь світ бувби заповнений ними! Так життя само себе знищилоби. Годі! Багато дерев з землі виростає, та не всі доживають віку: чим старший, чим красший ліс, тим менше дерев у ньому; решта мусить гинути.

Життя дорога річ, дорого треба оплачувати його. А діти й поети все хотілиби лише вкрасти!

Так! дурне це: обіцювати народови забагато. Сеж значить: розбивати, марнувати сили, й не осягнути ні того, що можна осягнути.

Праця, святість власти, послух, нагорода й кара — ось це закон для життя народу. Скрайности однакові овочі родять: що неволя, то й сваволя.

О, Ізраїлю! Запамятай собі, що не може бути свободи для вовків і для змий… Бо коли для них буде воля, то для тебе буде неволя. Хто править народом, нехай не няньчиться із ним! Бий змию і її зародок зараз — не відволікай, не уступай! Бо инакше переросте отруя твою добру волю.

Коли Мойсей так роздумував, на долині під скелею змия, що входила під ніч у нору, піднесла голову, й сичала на непрошеного гостя в своїй країні. А Мойсей притьма збіг із скелі, і вбив її своєю палицею: А щоб твій рід не розмножувався! За десяток літ твої нащадки знайшлиби моїх братів ще й у Єгипті!

Виліз Мойсей на своє місце, а сонце вже ховалося за єгипетськими низами, і довкола вже наступала ніч, що в свойому лоні носить зорі.

Слава Господеви Ізраїлевому, що сотворив зорі й землю, що був твердинею для Авраама, Ісаака, Якова і Йосифа!

Слава йому за життя, за денне світло й за нічні зорі!

За слово потіхи, яке дав нашим батькам — Авраамови, Ісаакови, Яковови!

Слава тобі, Господи, від усього живого, а передовсім од Ізраїля, вибранця твойого, що кличе до тебе моїми устами.

Не забудь нас, Господи, бо ми, вибранці твої, погибаємо!

Так молився Мойсей, а зоряне небо — мовби на зазив його молитви — щораз ясніше виступало, й обявляло свою відвічну славу й силу.

Господи! Всі сили в світі, а світ у твоїх руках! Нема нічого без твойого слова! Вся наша мудрість, усі думки й діла — це тільки сільця для нас самих, коли ти проти нас. А наша неміч — це наша сила, коли ти з нами. Ти даєш долю народам — долю й недолю!

О, Боже наших предків Авраама, Ісаака, Якова, Йосифа! Задовго наша недоля треває! Чи ми ще твій вибраний народ? чи може ти нас уже відкинув? Обізвися, Господи Ізраїлів! Колись ти говорив з нашими батьками, заключив з ними святий союз. І карав ти через них народи і спасав — яка вже була твоя воля. Чи нині вже не ті часи? Чи ти вже нині не наш Батько? Чи не будеш уже говорити з нами?

Промов, о Господи святий, вияви нам свою силу, простягни свою руку, й визволь нарід свій із неволі!

Ось я один з цілого Ізраїля, мов посол висланий до тебе. Инші роблять цеглу для Єгиптян, жують тверду кору свойого хліба — не мають часу думати про тебе, шукати доступу до тебе.

Що буде? як буде? де? коли?

Ах, множество думок псує душу! Розхолітує її сили, розділює розум од серця, волю від совісти. Віра, непохитна віра — це сила душі. Розум і серце, волю й совість віра стоплює в одно розтоплене залізо, яке спалює все, що йому противиться по дорозі.

Господи! Моя віра — мов розтоплене залізо!

Не вступлюся тобі, ні! Не знуджуся й не змучуся, аж наповню пустиню й це зоряне небо своїми зітханнями й призивами, аж переллється чаша неба, верхом наповнена моїми молитвами й стонами, — аж обізвешся! Аж дістану бич з твоєї руки — бич, що буде для Єгиптян змиєю, а для моїх братів обручем, що сполучить їх у єдність під твоїм імям.

Нехай стрепенеться Єгипет! А Ізраїль нехай готовиться до великих діл!

Так зітхав до Бога Мойсей, утікач, на скелі в землі Мадіям, на самоті, в ночи, на перепутті свойого життя.

І уложився до сну на скелі. А небо — те небо, що над пустинею, якого краса є нагородою для пустині за її вбожество й мертвоту, те небо накривало Мойсея, й вилискувалося не лише там у горі, але й у його душі. І зорі — ті, що на небі, і ті в серці — стерегли його, щоб він завтра, скоро день, міг щасливо вибратися в дальшу дорогу в пошукуванню за Господом і його союзом.

Наречена смерти

Наречена смерти

»Князя-мужа нам потрібно, щоб нас спас!« — закликав весь Ізраїль у нужді.

Амоніти на горах. Галаад горить. Ізраїль утікає. Сироти плачуть. Ворог пре вперед. Торохтять його залізні вози. Іржуть його коні. Тратують розквітлі виногради… Смерть на Ізраїля!

»Князя-мужа нам потрібно, щоб нас спас!« — кликав весь Ізраїль у нужді.

А по місяцеви… Вже гнили Амоніти під землею — мертві. Ізраїль безжурний порався коло своїх виноградів. По праці спокійно вилежувався в тіни. Тільки діти гралися в війну.

Вільна ізраїльська земля прислухувалась новій пісні, що гомоніла то зпід оливки, то зпід фіги, то з середини винограду:

Радісно віддихувала ізраїльська земля під гомоном цієї пісні. Наливала грозно по виноградах; збирала оливу по оливках. Заживала плодів великого діла свойого нового князя.

Тільки одна ізраїльська душа — там у зелених галаадських горах — ще проживала всю грозу, що проминула мов буря над Ізраїлем, — ще докінчувала її.

Була це одиначка дочка нового князя Єфтая.

В галаадських горах дивне весілля — невидане, нечуване. Одиначка дочка нового ізраїльського князя Єфтая — пані-молода. На її голові міртовий вінок, довкола неї товаришки-дружки. Вже місяць. Як день, так ніч. Але де жених? де жених? — Жениха нема! Пані-молода — наречена смерти. Співають дружки і плачуть. Плаче й співає пані-молода. Граються і плачуть. Закосичуються і плачуть. Танцюють і плачуть.

Пристанула пані-молода. Глядить далеко в світ. Її сині очи широко отворені.

— Дружки мої любі, що це я чую: »Князя-мужа нам потрібно, щоб нас спас!«…?

— Князівно наша дорога! Це голос Ізраїля зперед місяця, коли Ізраїль був у нужді.

— Дружки мої любі, що це я чую:

— Князівно наша дорога! Це голос Ізраїля з нинішніх днів.

— Ах, невжеж це дійсність, дружки мої любі? Все те я чую, все те я бачу… Час застановився в моїй душі. Немає для мене минулих днів. Бачу грозу над Ізраїлем, бачу його славу… Та чи це не сон? чи не сон, дружки мої любі? Посвідчіть мені!

— Не сон, не сон, а щира, щира правда!

— Ах, що я чую! Ах, що я бачу!

…Амоніти на горах. Галаад горить. Ізраїль утікає. Сироти плачуть. Ворог пре вперед. Торохтять його залізні вози. Іржуть його коні. Тратують розквітлі виногради… Смерть на Ізраїля!

»Князя-мужа нам потрібно, щоб нас спас!« — кличе весь Ізраїль у нужді.

Невжеж воно так, дружки мої любі?

— Так було! так було! князівно наша славна!

— Пробує Ізраїль щастя в бою. Не ведеться. Ні сили, ні єдности, ні відваги, ні посвяти… Зібрались Галаадці. Радять. Час наглить… »Нехай буде князем Єфтай!« — »Цей негодяй? син повії, прогнаний з Галааду, щоб не ділився з нами батьківщиною?!« — »Цей! — що тепер у горах гайдамакує!« — Посилають послів. Посли приходять. Падуть до ніг Єфтая: »Ходи з нами, та будь нам князем, бо ми в нужді!«

Невжеж воно так, дружки мої любі?

— Так було! так було! князівно наша славна!

— Ось іде Єфтай у Масфу. Складає Ізраїлеви присягу перед Господом. Складає Ізраїль присягу йому — перед Господом, у Масфі, де дім божий… Сором і нечесть у серці Єфтая. Змити він хоче сором із себе — хочби й власного кровю. І поклявся Єфтай перед Господом: »О, Ягве! Якщо я побю синів Амона, й ціло верну до хати, принесу тобі в жертву те, що перше вийде мені на привіт із моєї хати!«

Невже воно так, дружки мої любі?

— Так було! так було! славна княжно наша!

— Ах, що я бачу!… Втікають Амоніти. Вкривають дорогу за собою — своїми трупами й залізними возами. Єфтай жене за ними — від Ароера до Меніта, до виноградів, що на рівнині. Розбив шелом на їх голові, вибив їм меч із рук, розторощив їх залізні вози; — бо Ягве був з ним. Вертає Єфтай до свойого дому в славі.

Мій батько князем! Мій батько побив Амонітів!… Чи це не сон? чи не сон, дружки мої любі?

— Не сон, не сон! а щира, щира правда! славна княжно наша!

— Виходить Ізраїль на привіт свойому спасителеви. І я йду — я, його дочка одиначка. Іду з музикою, з бубнами. Грайте й співайте, бо годиться тепер!

Та що це?… Відважний мій батько зблід, роздер собі одежу на грудях, як мене вглядів. — »Ах, доню моя! що ти мені зробила!« — Що я зробила?… »Не маю дорожшого над тебе — та й тебе жертвувати мушу! Ти ввійшла в сільце мойого обіту!«

Чи це не сон, дружки мої любі?

— Не сон, не сон! князівно наша славна!

— Мій батьку-князю! Як ти поклявся, нехай так і буде! Ти не думав про це, і я не думала про це — та видно: Ягве думав. Тількиж тебе прошу: позволь мені, дівчині під весільний вінок, з товаришками-дружками піти в зелені гори галаадські, на два місяці часу. Щоб я оплакувала дівочість свою.

І ось я тут з вами, дружки мої любі! Чи це той час, мій останній час? Життя за мною, смерть передо мною — а я одно одною, а друге другою обіймаю рукою. Чи я вже вмерла? Чи я ще жию?

Невже це не сон, а щира, щира правда?

— Не сон, не сон! князівно наша славна!

Ось ми з тобою! Ось ми з тобою — ще живою!

І плакали дружки. Плакала пані молода.

В галаадських горах зелень і сонце. З міртовим вінком на голові дочка Єфтая-князя до своїх товаришок-дружок промовляє:

— Розважуйте мене, дружки мої любі! Бо я як квітка, що зівянуть має — перед часом. Весь Ізраїль ликує, а я сумую. Ізраїль живе, а я вмираю!

— Ось ми з тобою, славна княжно наша! Ось ми з тобою — ще живою!

— Дружки мої любі! Чи добре зділав Єфтай, ваш князь, а мій батько, коли Богови поклявся клятвою обіту?

— Добре! добре! славна княжно наша!

— Дружки мої любі! Чи добре зділала я, дівчина під весільний вінок, коли послухала батька свойого? І не тільки послухала, але й розважувала його. І не думаю втікать із гір у світ, а верну в Масфу — в огонь обіту!

— Добре! добре! славна княжно наша!

— Добре діло приносить радість. Якщо ви радісні, то танцюйте зо мною, дружки мої любі! Танцюйте довкола мене, я буду в середині — яж пані молода, наречена смерти!

Возьміться за руки, окружіть мене вінком своїх сердець! Нехай із свойого престола гляджу на життя, що мене окружає, а від мене втікає!

— Гляди на нас, князівно наша — наречена смерти! Ось танцюємо довкола тебе… Що нам іще прикажеш?

Славний твій жених, преславний! Довге весілля тобі він справляє — через два місяці! В гарному домі тебе він приймає — в горах галаадських, під синім небом, під зеленими деревами, між запашними квітами.

Що нам іще прикажеш, славна княжно наша?

— Розважуйте мене, весільні дружки мої! Щоб я свойого жениха ще більш полюбила! Славний мій жених, преславний! Сонце завісив він на склепінню свойого дому, щоб світило в день. А місяць, щоб світив в ночи. Чи є ще на світі такі женихи?

— Немає, немає! славна княжно наша!

— Пташками мене в день звеселяє. А ніччу розважує рясними, мов хмара, свіркунами. Мовчать скелі, слухняні рабині, — бо їх княжна між ними!

— Мовчать скелі, князівно наша, бо їх княжна між ними!

— Дружки мої любі! Скажіть мені правду: Хто мене вибрав? — Чи Смерть? чи Ягве?

— Ягве тебе вибрав, Ягве! На тебе своє сільце він наставив! Пришле він по тебе вогнистий свій віз!

— Дружки мої любі, коли він пришле? Скажіть мені правду: скільки ще днів пробуватиму з вами?

— Не числи ти днів, князівно наша! Не дні, а століття, мов краплі дощу, минають: було — тай нема! Тільки велике діло слід за собою лишає!

— Дружки мої любі, ходімо між квіти! Сядьмо на квітистому місці, хай стану я квітом — коли Ягве захотів мене зірвати для себе!

Квіти мої любі! Я така, як ви! Моя доля така! — Коли ви найкрасші, тоді вас зривають!

дружки мої любі! Роса на квітах — чому квіти плачуть?

— Плачуть квіти, плачуть, бо в тузі є сльози і в радости є сльози!

— Дружки мої любі! Чи маєте яке слово проти моїх сльоз?

Ось глядіте: там Масфа!… Дорогу Масфу я собі нагадала! Як я тужила за батьком, коли він гайдамакував у горах, і не смів показатись у Масфі! А тепер мій батько князем у Масфі, а я не смію показатись у ній! — Ягве хоче жертви! Ягве хоче жертви! Чи сяк, чи так. Масфо моя дорога! Ще тільки раз тебе побачу!

Ох, як плачу!

— Не плач, не плач! князівно наша славна! Масфа матиме тебе на віки — в душах своїх доньок і синів.

— Ой дружечки мої! Земля має дві душі: день і ніч. І я маю дві душі; ясну, як день, і темну, як ніч.

Дружечки мої! тяжко вмирать молодому — це моя ніч! Я мужа не зазнаю, в огні згоріти маю — це моя темна ніч!… Але я Ізраїля відкуплюю, свойого батька відкуплюю — це мій білий день! Хоч тяжко вмирати, я радо вмираю.

Вмираю — а ще живу. І борються в мені — ах, борються люто день і ніч. День переважує. Ніч переважує. Що переважить? — День переважить — бо я Ізраїля відкуплюю, я батька відкуплюю! День — святий і життєдайний!

Ах, але тепер переважує ніч — бо її пора! Бють каламутні жерела десь із дна серця, й виносять на соняшне світло моєї душі смуток і тревогу… Й закривають сонце.

Не глядіте на мене, товаришки мої, бо моя ніч надходить! Покладітеся спати, заплющіть очи — бо я роздягаю свою душу, й стидно мені перед вами!

Не глядіте на мене, бо стидно мені, що я з тревоги ридаю…

Дочка князя Єфтая ходить по горах галаадських — сама. Тужить, ридає.

— Гори галаадські! зелені гори! скалисті гори!

Вже більш вас не побачу ніколи!

А німі гори відозвались: »Ніколи!«

— Ні з Масфи: здалека… Ні зблизька!

За ягодами до вас я ходила, й вечером домів вертала — з надією, що й на другий день і за рік знова прийду до вас. А тепер я вже більш не прийду до вас — ніколи!

А німі гори відозвались: »Ніколи!«

— Я вас полюбила! До вас я випросилась на весільний мій час: як мій батько заручив мене, що й сам не знав про те і я про те не знала!

Ах!…

А німі гори зітхнули: »Ах! ах!«

— Гори галаадські! Зелені гори!

Я вас спасла — для Ізраїля! За вас умираю! Щоб ізраїльські діти могли на вас глядіти й своїми називати… Щоб ви могли ізраїльським пісням прислухуватись…

Я, що підчас кровавої розправи сиділа в хаті, я вас спасла! Я, дівчина під весільний вінок, пожертвувала свою кров за вас! І прийшла я до вас, щоб вашу печать понести у вічність — до Бога.

В заміну за вас, у заміну за сто тисяч ізраїльських душ, у заміну за волю Ізраїля мене Ягве бере…

Гори галаадські, моя кров дорога!

А німі гори відповіли: »кров дорога!«

— Затрусився мій батько, відважний князь Єфтай, роздер свою одежу: »Доню моя, що ти мені зробила?« — Та я не затрусилась! Мій батьку-князю! — я так йому сказала — хай буде так, як ти присяг! Ти про те не думав і я про те не думала, але Ягве думав!

Мій батьку-князю! — я так йому сказала — це не я зробила! Це Ягве зробив — бо Ягве не жартує! Ягве хоче жертви! Він любить відважних і словних — тих, що не втікають… А чи забагато він хоче? — Одну однісеньку душу! Нині одну; як ні, то завтра десять; за місяць — сто тисяч; за рік — увесь народ! Мій батьку-князю! Ти про це не думав — але Ягве думав!

Скажіте, зелені гори галаадські, чи про те Ягве думав?

А німі гори відповіли: »Ягве думав!«

— Гори галаадські! Мій батько зділав, як Богови поклявся. Мій батько не єгипетський купець, не вавилонський адвокат і не витертий ключ, що крутиться сюди й туди, а не відчиняє й не замикає. Чиж мав він казати: »Про все я думав, як клявся, та про свою доню не думав. А про що не думав, на те й не клявся«…? Не думав мій батько, але Ягве думав — а батько сказав. — Чи мав він дурити Бога, щоб себе здурити? Мій батько не єгипетський купець, не вавилонський адвокат.

Гори галаадські! Не було мене на світі і знова не буде. Але Ягве вічний — і його волю треба сповняти. А Ягве мене зажадав — в заміну за вас, у заміну сто тисяч ізраїльських душ, у заміну за волю Ізраїля…

І ось прийшла я розпрощатись із вами! Дівоцтво своє оставляю вам — нехай буде вічне, як і ви, лісисті гори галаадські! Лісисті й каменисті! Бувайте здорові, мої рідні гори! Молодому серцю жаль вас покидати — на віки!

А німі гори зітхнули: »На віки!«

В галаадських горах пані-молода з товаришками-дружками.

— Дружечки мої, сестрички мої, збудітесь! Скажіте мені: чи добре Ягве зділав, коли вибрав собі одиначку дочку Єфтая-князя в заміну за галаадські гори, за сто тисяч ізраїльських душ, за волю цілого Ізраїля?

— Добре, добре! славна княжно наша!

— А котрий це нині день мойого весілля, що мені його Ягве справляє?

— Не питай ти про день, бо всі дні минають! Нема такого, щоб пристанув та сказав: далі годі! — Підеш ти перша, а ми за тобою! А ті, що прийдуть по нас, казатимуть про нас: »Уже відійшли давно! Яка ріжниця: чи жили сто літ чи сімнацять?« — Але дочка Єфтая оставить своє імя — на віки!