Проблема хліба

Front matter

В.

ПРОБЛЕМА ХЛІБА

ВИДАВНИЦТВО ПИСЬМЕННИКІВ

Передмова

ПЕРЕДМОВА.

Євгенові Плужнику.

Любий друже, в одному з своїх листів, що хоч на мить, хоч ілюзорно відновлюють мені Вашу, тимчасово через просторінь втрачену, присутність, Ви зазначили, що час-би вже мені взятися писати так, як я мусів-би відповідно до своєї вдачі, тоб-то з усім спокоєм і всією серйозністю, такими невластивими мені в житті. І я визнаю Вашу пораду за цілком слушну, але хочу її потвердити й власними міркуваннями, бо ніяка чужа порада, навіть така цінна, як Ваша, не може стати провідною в житті, коли індивід не поставить її на підвалини власної побудови, зробивши її, отже, порадою самому собі.

Ви чудесно знаєте, що в своєму житті я роблю досить дурниць, щоб його можна було назвати легковажним. Проте, я виправдую себе цілком, і то не тільки тому, що виправити себе так важко, як і стати вродливим, але й глибшими міркуваннями, що я силкуюсь покласти їх в основу свого світогляду. Я дозволяю собі поділяти людей що до дурниць на три категорії, залічуючи себе до останньої, тоб-то до довершеної. Я взяв не більше категорій, бо число три єсть, як показує практика людської думки, цілком достатнє, щоб охопити всяку різноманітність явищ. Досить згадати троїстість божества в релігіях, славетну Геґелеву тріяду, три ступні спізнання в Конта і три відміни ілюзії в Гартмана, щоб відчути певність саме на цьому шляху. Отже, до першої категорії я зараховую осіб, які знають, де дурниця, і не роблять її — це люди нудні; друга категорія має в собі осіб, що не знають, де дурниця, і роблять її — це люди нерозумні; і, зрештою, третя категорія, яку я особисто прикрашую своєю приналежністю, це люди, що знають, де дурниця, і її роблять — це люди мудрі.

Все це було б тільки моєю особистою справою, коли-б легковажність у житті не схиляла мене до виключної серйозности в письменстві. Я певен, що цього твердження міг-би Вам і не з'ясовувати, проте скажу кілька слів більше ради власної втіхи, ніж щоб Вас повчати, і це зробити мені то приємніше, що я матиму нагоду згадати двох людей, усім відомих і вартих якнайглибшого довір'я. Один філософ довів у „Метафізиці кохання“, способами суто філософськими, що в коханні людина прагне себе доповнити психично й фізично, тоб-то всім худим призначено грубу пару, всім добрим — лиху, вродливим — бридку, і розумним дурну. Дарма що в житті цей прекрасний своєю простотою і зручністю принцип аж надто часто похитується, ми мусимо припустити, що, у всякому разі, помиляється не філософ, а ті жалюгідні люди, що ради власної втіхи егоїстично порушують витончені побудування мудреців. Визнавши це безперечне твердження, я звертаюсь до другого авторитету, що хоч і поступається тому філософові глибиною думки, зате вигідно переважає його глибиною сміливости — це той поет, що в своїй славнозвісній автобіографії довів власним прикладом, що творчий акт психично цілком тотожній із актом статним. Почуваючи, що йому можуть не поняти віри в такій важливій справі, поет підпирає цю правду експериментальними даними, і найголовніше — фактом піднесення температури в обох разах. Дивуючись на здібність дослідника добирати найістотніших характеристик для явищ різного порядку, я разом з тим почуваюсь до обов'язку висловити йому співчуття за його зречені досвіди, хоч і не знаю, в якому з двох разів міряння температури треба йому співчувати більше.

Сподіваюсь, що Ви ще тримаєте керівну нитку мого міркуваня, що його можна оглядно висловити таким силогізмом: в коханні людина себе доповнює (філософ); кохання тотожне з творчістю (поет); в творчості людина себе доповнює (мій висновок).

І цей мій обов'язок доповнити себе серйозністю в письменстві має виявитись насамперед в одкиданні сюжету. Ох, цей хвальний сюжет і не менше славетна фабула! Чи не в катастрофичному прагненні сучасного читача до легкотравности й забавности бере свої коріння ця непевна пара? Його рація, і читач може бути певен, що його вимоги задовольнять — він споживач, він купує.

Але я не можу визнати рації тим професорам, що з глибокодумним спокоєм, і тим їхнім молодим учням, що з юнацьким запалом виступають на шпальтах наших журналів безогляд- ними антрепренерами цієї справи. Я не можу визнати рації тим письменникам, що свої шукання кінчають на фабульних цукерках, — однословно, я боюся, щоб уся наша література не почала бити в один фабульно сюжетний барабан.

А ця небезпека єсть, і, я думаю, Ви, друже, розумієте її обсяг, коли на чолі нашої пригодно-фантастичної школи стоїть колишній символичний поет, колишній футурист, панфутурист і комункультовець, агроном, фельєтоніст і редактор — воістину, що йому втрачати, крім своїх кайданів? Ви розумієте міць цього виру, коли письменник, сміливий новатор, гострий виявник міщанства і сумовитий співець бур'янів революції опублікував початок роману, де ми можемо припустити стільки-ж фабульної екзотики, як і в його назві? І як мені не боятися, коли навіть він стає подібен на коня Буцефала, що зрадив-би свого великого господаря і запрігся-б у дроги „Ларка“, змінивши остроги на звичайнісінький батіг?

І то радісніше мені почувати, що ця навала не може мене торкнутися жадним способом. Я певен, що ніколи не писатиму ні фабульних, ні сюжетних творів, уже хоч-би тому, що їх писати не вмію. Отже, можу матися цілком спокійно, бо застрахований від небезпеки так певно, як людина, не маючи черевиків, проти мозолів. Але смішно було-б мені тільки на це спиратись, даючи змогу иншим виставити мій авантурний імунітет звичайною ґанджею і невправністю. Тому я пішов випробуваним людським шляхом у цьому питанні, тоб-то обгрунтував спочатку свою притаманну властивість логично і силогично, далі принизив протилежний погляд і відзначив його хиби, тим виявляючи свою перевагу, заплямував міщанство, зневажив противника і таким способом високо підніс свою думку, загрожуючи заперечити поступовість тих, хто її не поділяв. Це-ж золоте правило — твердити, що те, що я можу, всі мусять навчитися могти, доводити свої погляди, як єдино можливі, й робити з власного прикладу правило для людськости.

Коли-б я писав ці рядки не Вам особисто, любий поете, то оздобив би їх невеличким феєрверком із латинських, грецьких і санскритських цитат, — але я знаю, що Ви не перехильник піротехники.

Гурзуф, 1926.

Сонце сходить

СОНЦЕ СХОДИТЬ.

Повітовий учительський з'їзд кінчався. В останній промові голова з'їзду казав про матеріяльну скруту, боротьбу й революційний запал. В залі було душно й накурено. Обличчя огорнув сизий димок, у відчинені вікна дихало сонце й торохкотіли повозки.

Володимир Петрович сидів скраю біля стінки, поклавши руки на коліна. Він був неуважний, часом заплющував очі, і йому здавалось тоді, що він їде на тих повозках, що торохкотять на вулиці. Коли голова почав про революційний запал, Володимир Петрович мимоволі прислухався й посміхнувся — таке далеко було те слово: запал. Він хотів уявити це слово — яке воно є? — і самому було чудно з своєї праці.

Потім устали всі й проспівали Інтернаціонал з Заповітом. Володимир Петрович почекав, поки вийшли передні, та й собі вийшов із будинку Наросвіти.

Дружина Володимира Петровича повернулася сьогодні вранці з спекуляції, привезла борошна й сала. Він натягнув картуза й пішов додому, але коло ґанку його взяв під руку вчитель, Павлусь — так його звали за молоді літа.

— Нам по дорозі? — спитав він

— По дорозі, — відповів Володимир Петрович.

Павлусь був у білій сорочці з розстібнутим коміром. Виступала дужа, засмагла шия, рукава сорочки закасано по лікті — і руки так само засмаглі. Павлусь ходив що-дня до річки купатись і лежав на сонці.

Вечір був близько. Про нього шорохтіли дерева на пішоходах й тіні, що простяглись через вулицю. Щоб Павлусь не подумав чого, Володимир Петрович сказав:

— Ну, от і з'їздові кінець… Три дні одсиділи. Гм… Приїхали з сіл, і всі в одне — матеріяльне становище.

Павлусь провів рукою по чубові — він без шапки ходив:

— Тепер скрізь про це. Зголоднів народ… Я не прощаюся, ввечері завітаю. Всі будуть?

— Напевно.

Володимир Петрович засунув руки в кешені й далі пішов сам.

— Чом-же тобі не завітати, коли ти цілуєшся з моєю дружиною? Гм.

Володимир Петрович мав приміщення неподалік. Він наймав три кімнаті й город з половини. Подвір'я було велике, високими штахетами огороджене. Коли Володимир Петрович проходив повз нього, над штахетами видно було тільки саму його голову. Дружина колись казала, що здається, ніби голова та сама собі суне над парканом.

Хлопчик гуляв у дворі з старим собакою. Побачивши батькову голову, він гукнув:

— Папо, папо!

Володимир Петрович хотів посміхнутись. Але посмішка не дійшла йому до обличчя — воно лишилося сухе, притомлене, чоло в зморшках, вуса звисали.

Володимир Петрович переступив хвіртку, хлопчик був уже коло нього.

— Що, Дмитрику?

— Мама пішла до сусідів, а тобі сказала принести води.

Дмитрик оповив рукою його ногу.

— А я на Сірка шлейку зробив!

— Гм…

Володимир Петрович раптом пішов, Дмитрик трохи не впав. Вода! Ця проклята вода, що треба наносити ввечері до хати! Брати коромисло на плече, цеберки брязчать, наче сміються, що їх колишній директор гімназії несе! Сам знав, що води треба, нема чого нагадувати!

А проте він тільки на мить спалахнув. Воду носити й самовара гріти — то його обов'язок. Обов'язок невеликий, бо його годує дружина. Вона їздить десь, спекулянчить, а він споживав. Прекрасне становище! Ніби апаш на утриманні в повії. Та й не апаш навіть.

Він узяв у сінях прилади на воду, вийшов на ґанок і спинився.

Літній вечір падав швидко. Сонця вже не було. На землі розляглися сірі тіні й сягнули серпанками до неба. Разом із тінями котився вечірній сум, стелився холодним мереживом на вулицю й на душу. Сонце повело з собою сміх за далекий обрій, і земля лишилась, як випитий келих.

Темнішало. Володимир Петрович узяв коромисло на плече й пішов. Дмитрик чекав його біля хвіртки з цяцьковим цеберцем у руці.

— І я піду по воду, — серйозно мовив він, — тобі важко.

Батько торкнувся рукою його голови:

— Мій хлопчику!

Вікна розчинено, каганець над столом миготів під подихами ночи. Біля столу господар, Володимир Петрович, і гості його: пан Каземир, поштовий урядовець з лисиною й білим комірцем, залізничий контролер Іван Данилович з поважними рухами, та жвавий, хоч і сивий, домовласник Гриць Панасович у сурдуті й полатаних штанях. Павлусь сидів біля господині, гортав їй ноти. Пані Оксана грала. М'які, тихі звуки злітали з-під її пучок, розцвітали в повітрі і в'яли.

Малий Дмитрик сидів у темному кутку на канапі. Надворі поночі, і Сірко вже спить. У папиній кімнаті є багато книжок з малюнками — там теж темно. Каганець блимав, і хочеться плакати.

Біля столу розпочинається гра. Її звуть „Трік-трак“ чи инакше: „Тихше їдеш, далі будеш“, „Eile mit wiele“, „Festina lente“. Гуляють на пари — Володимир Петрович з паном Каземиром, а залізничий контролер з Грицем Панасовичем. Починав той, хто викине шістку. Перший викинув пан Каземир. Він урочисто промовив:

— Będziemy następować!

Така була умова, щоб кожний розмовляв рідною мовою.

Пан Каземир викинув ще й другу шістку; він важливо звернувся до Володимира Петровича:

— Pan nigdy nie będze żałował, że jest w spólcie z polakiem…

— Добре-ж вам, як вас Франція підтримує, — зауважив Іван Данилович, — а спробували-б ви, так як ми — без нікого!

— Ой, їх Франція підтримує, та ще й як! — швиденько озвався Гриць Панасович.

Бойовисько розгорталося. Володимир Петрович посував фігурки, а часом гмукав, коли йому треба було бути вдоволеним чи навпаки. Пан Каземир завзято, але стримано гукав:

— Będziemy następować!

Іван Данилович повагом собі провадив:

— Ну й що з того? Ваша зверху? Так ми почекаємо… Нам не звикати, ми спокійненько. Я, як був за мирового суддю, так не думав, що паротяги доведеться з-під споду чистити. А було! Залізеш під паротяг, сопеш там, а ще прийде який чорт і кричить: „Ану, ти там, повертайся, стерво“…

— Іван Данилович, — озвалася пані Оксана, — які вирази!

— Та ви далі слухайте. А потім я вже коло паротягу стояв, а хтось чистив. Моя черга була кричати. І підлоги по шпиталях мив… „Нетрудовой елемент“… Мив. А воно потихеньку, помаленьку — та й не те! Хто вміє чекати…

— Ой, обридло вже чекати! — гукнув Гриць Панасович. — Чекаєш, як той дурень!

— Zapewniam pana, — твердо мовив пан Каземир, — że Europa nigdy ne pozwoli…

Іван Данилович збив фігурку й вдоволено засміявся:

— Та що там ваша Европа!

— О, Europa!

Пані Оксана взяла повний аккорд і заспівала. Її голос був чистий і дзвінкий. Він гостро зні- мався догори й звідти падав оксамитовим зерном у сині вікна.

Всі слухали. Дивно було, що, сама маленька, пані Оксана має такий пружний голос. Дивно було, що в її маленьких грудях таїться така жага.

Пан Каземир ввічливо шепотів:

— Piękna pieśń… Nadzwyczajne wykonanie…

Володимир Петрович зблід — він боявся дружининого співу. То був виклик йому. Пристрасна пісня мертвила його, як жалібний марш.

Коли пані Оксана кінчила співати, їй поплескали. Дмитрик підвівся з темної канапи й приступив до батька.

— Папо, — спитав він, — чого той звір великий, слін, не живе в нас?

Володимир Петрович хмуро відповів:

— Холодно в нас…

Пані Оксана витягнула вгору руки й сказала:

— Час уже ужинать… как ви, панове?

Всі ввічливо примовчали. Пані Оксана проспівала:

— „Найкраща птиця — ковбаса“… Тільки, панове, етой птіци — немає. Єсть сало.

Вона вийшла. Павлусь підвівся з стільця, що коло піяно, і ходив по кімнаті великими кроками. Йому пощастило тут, на очах у всіх, двічи поцілувати пані Оксану в шию.

Грати кінчали. Іван Данилович бережно складав „Трік-трак“ у скриньку. Це завсіди Іван Данилович робив. Він перший догадався вжити „Трік-трак“, як цікаву гру для дорослих.

— Ех, жити тошно, — зідхнув Гриць Панасович. — Ідіть у повстанці, Павлусю…

— Я вже навоювався, — загадково відповів Павлусь.

Пані Оксана повернулась з великою сковородою, де танцювало сало з цибулею.

— Прохаю к столу!

По вечері прощались. Павлусь робив римський уклін, а пан Каземир цілував пані Оксані руку. Володимир Петрович провів гостей у сіни, а коли вернувся, пані Оксана позіхнула й промовила:

— Спать, Володю? Мітя, марш, роздівайся!

Дмитрик скривився й заплакав:

— Я не хочу… спати…

Він плакав глибоко, не по-дитячому тужливо. Він ніби відчував нудьгу нерухомої ночи й кволого світла каганця.

Володимир Петрович схилився коло нього:

— Цить, Дмитрику! Лягай, усі сплять…

Він відніс сина в ліжко, а сам повернувся до темної хати — пані Оксана забрала каганця в спальню. Зачинив вікна, потім пішов засувати двері. Він навмисне робив це поволі, щоб не бути в спальні, поки роздягається пані Оксана.

Володимир Петрович прокинувся рано. Він заклав під голову руки й лежав. Кожен день він зустрічав з невиразним острахом. Не тому, що наступний день міг щось змінити в його житті, а тому, що цей день буде подібний до всіх минулих.

Найстрашніше було те, що Володимир Петрович, дорослий здоровий чоловік, утратив вплив на життя. Воно точилося по-за ним, лишаючи йому тільки дивуватись та смутніти. Життя складається з двох сил: великих обставин і маленького „я“. Маленьке „я“ робить людину ча- стиною великих обставин життя. Хто має „я“, рівне нулеві, той не живе, а додається.

Володимир Петрович почав одягатися. Він мав нагріти самовара з таким обрахунком, щоб був готовий, коли прокинеться пані Оксана. Потім принести палива до кухні. На цьому й кінчались тимчасом його обов'язки: вода, самовар, дрова. А от пані Оксана має придбати кабанця — тоді треба буде ще кабанця доглядати. Колега Володимира Петровича, росіянин і великий гумориста, часом казав про себе:

— Когда то я был порядочным человеком, а тепер состою при жене и корове.

Володимир Петрович пішов на город. Город був великий і нагадував чемні урочисті вбори. Зійшлася сюди й рядком сіла головаста капуста, картоплиння прибралося рожевим цвітом, натовпом стояв горох і поважно червонів перець; огірки стелилися зеленим хутром, а поміж ними виставила свої списи цибуля й пишалися з свого бадилля сердиті буряки. Навкруги, на варті почесній, стояли листаті сонячники, підвівши важку голову до сонця. І було дивно, що з чорної землі виростає поруч картопля й горох, що кожне вміє взяти з неї потрібний пожиток.

Володимир Петрович любив город — він сам скопав був його напровесні, сам посадив; він дав жити кожному стовбурцеві, і всі вони були йому рідні. Його душа боліла за кожен зів'ялий лист. То дарма, що половину врожаю треба буде віддати господині цього двору — тут було спокійно, тут так тихо відбувались таємниці життя у кожній бадилині, що й людська душа спочивала. І цього досить.

А ввечері гості не зібрались. Іван Данилович поїхав контролювати поїзди, а без нього не грали. „Трік-трак“ без Івана Даниловича втрачав свою запашність і смак.

Павлусь прийшов. Він розповідав і напружував свої засмаглі руки. Напились мутного чаю, настояного на вишневих паростках, і пані Оксана сказала:

— Ти, Володю, мабуть будеш писать?

Павлусь зробив римський уклін Володимирові Петровичу й пішов з панією Оксаною гуляти.

Володимир Петрович теж вийшов і сів на ґанкові. Найменшу охоту він мав писати підручника, що розпочав був. Цей підручник обернувся в якесь прокляття для нього. Пані Оксана визнала за найзручніше приносити себе в жертву підручникові.

Раптом щось дико ревнуло коло Володимира Петровича, аж він стенувся.

— Як ти мене злякав!

Біля господаря стояв пес Сірко й, лащучись, вив. Це був старезний собачисько; він шкутильгав на трьох ногах і вже не гавкав, тільки вив.

Прийшов і Дмитрик, що гуляв із Сірком. Він притулився до батька й заскиглив:

— Папо, мені нудно… Шлейка порвалась…

Найболючіша рана Володимира Петровича був син. Серед родинної брехні й батькової розгублености Дмитрик виростав нервовий, задуманий. Ось він сів коло батька, зліг йому на коліна, заснув. І за всі обов'язки перед ним Володимир Петрович міг тільки гладити його по голові.

Вечір хмурнішав, землею ходили вітерці. Серед тиші поволі минав час. Володимир Петрович отак вечорами думав про те, що життя стало инше. І це єсть причина причин. Не можна продовжувати, треба починати. І то поки не прийшла зима. Зими Володимир Петрович боявся — йому здавалось, що вона вкриє і його намороззю, як дерево, де схолонули соки.

Коли фактично встановлено, що на городі хтось вночі копає картоплю, пані Оксана сказала:

— Володю, коли он покрадьот усю картоплю, то чим же ми кабанця будем корміть? Надо стерегти.

На Сірка покладатись не можна було. Сам Володимир Петрович мав сторожувати. Ввечері він узяв ціпок, накинув на плечі старе пальто й вийшов на город. Там, аж над парканом стояло три дуби. Під їхньою тінню поросла буйна трава й колючі будяки. Це було вигідне місце для сторожі, і Володимир Петрович тут засів.

Спати не хотілось. Незвичайні обставини, прохолода в бур'яні, ціпок поруч — змушували серце часом кидатись, як у мислівця на полюванні. Гаснули вогні будинків, одинока ознака минулого дня. Земля заснула міцно, без снів.

А потім над обрій зійшов місяць і вкрив землю блискучою ковдрою. Все потяглося млосно від місячного дотику й поклало поруч себе легеньку тінь.

Пройшли останні люди. Володимир Петрович стежив за ними з-за бур'янів. Ті люди видавались далекими чужинцями, легенькими утворами ночи й заколисаної землі.

Потім довго нікого не було. Аж ось підтюпцем через вулицю пробіг цуцик, назустріч другий, понюхали одне одного, почаклували хвостами і, мов змовившись, побігли далі вкупі по срібному піску. Ці цуцики були такі нереальні, як герої кінематографічного фільму. Дитяча веселість опанувала душу, ніби все навкруги було тільки прекрасні цяцьки й тонкі механізми.

Володимир Петрович згадав свою молодість. Вона була подібна до молодости всіх инших людей — там була наука, кохання, пиво, ідеї і звичайні думки про те, що він житиме не так звичайно, як инші. Було багато дилем, вагань, кардинальних питань і запалу їх розвязати, а потім життя все це заспокоїло. Життя вміє поставити навколішки.

Та це між иншим. Тиша й мерехкотіння зір підносили його. В сонному царстві міста він відчував своє просте минуле, як знайдений скарб. Він заплющив очі й дихав частіше. Кожен струмок нічної теплої вогкости навіював йому жадоби. П'яні язички почали жалити його. Він схвилювався, згадавши жінок, що кохав був, бо в жінці чоловік спізнає світ і себе.

Раптом крикнув півень і звідусюди озвались йому шантеклери повітового міста. Володимир Петрович розплющив очі — ніч узялася вже сіриною, трава була вогка й повітря холодне. Було свіжо й бадьоро, у блідій далечі вчувалось передранкове тремтіння природи. Його очі були примружені й квітки весни не зів'яли ще в його душі. Володимир Петрович підвівся.

Тут він побачив, що злодій прийшов тільки над ранок. Злодій був так близько, що Володимир Петрович, два кроки зробивши, схопив його ззаду за руки й стиснув. То була жінка. Коли вона повернула до нього злякані очі, він побачив, що жінка була вродлива.

Вона прошепотіла:

— Пустіть, не бийте…

Він не слухав її. Він стиснув її й захоплено поцілував у розтулені, щоб просити, губи. Вона пручнулась і вирвалась, охоплена інстинктом самозбереження. А коли глянула на його розкуйовджену постать у куцому пальті, то засміялась і мовила, заспокоївшись:

— А вже й старий…

Він мовчав. Тоді вона взяла свого кошика з накопаною картоплею, мовила — спасибі! — і зникла за парканом.

Володимир Петрович стояв серед городу. Просто перед ним танула сиза мгла й у первісній величі сходило сонце.

1924.