Ведмеді танцюють

Front matter

Д.ТАСЬ

ВЕДМЕДІ

ТАНЦЮЮТЬ

Біля мосту

БІЛЯ МОСТУ.

У хуторі міст будували. Так щоб зручніше — з берега на берег… Там тин розвалився колись панського саду. Нині сад ущент спустошений і тільки вічними вартовими німими — тополі, лише з застиглим шепотом на серці, на душі, на вустах. Неначе чітки чорниці ворушать і молитву творять тиху, довгу, настирну…

По цей бік річки — хатки присадкуваті горою пнуться, ніби військо у відступі стомлене. І м'якою, запорошеною гадюкою дорога пронизує…

Мосту в хуторі не було, відколи завалився старий, років з десять тому, й аж тепер спромоглися на новий.

Саме пізня весна. Ніжні пелюстки первоцвіту слали долі килими білої покори й усе до плоду творилося, стигло й наливалося. І небо синє, надкрай важке, перепоєне вщерть густою фарбою, пнуло вітрила.

Моста будувало шестеро робітників. П'ятеро хлопців, а шостий старий і сивий дід Архип. Пам'ятав дід Архип багато цікавого за свій вік довгий і розповідати любив, та мало хто слухав його. А він не дуже в тім зацікавлений, сяде й цідить слово за словом з хрипкого горла крізь кошлату сиву бороду: — «Так-то й так було… он-що!»

Обідня пора. Хлопці повитягалися на мураві, від вітру та сонця ховаючи в свиті голови. Сплять, чи так…

Архипові немає спокою. І спокій хвилючий. Пахкає він зеленим димком з дерев'яної люльки й голосно думає:

— Так, усяке стерво — горобець і те кубельцем турбується…

Уже непрозорі очі свої втопив дід у щитний мур панських тополь. І мутні очі наскрізь бачать непомітне життя, рухливе й завзяте… не то гіллячок, — листочка кожного… «Так-то й так було… он-що!»

Дід Архип міст будував не випадково. Він наче і зроблений був у природі на те, щоб мости будувати. З берега — на берег, з того — на цей, щоб зручніше було з'єднати безпереривну, порохом укриту дорогу.

Не мав дід на світі кубельця, міряв дороги з села до села, заробляючи гроші. Будував, де треба, цідив крізь бороду слова таїни й правди та міряв безпереривні вічні шляхи. І майна дід не мав і з усього, що міг назвати «своїм», був онук Гаврилко, хлопчик-сиротина, років десяти. А цей мав маленького чорного собаку — Жучку, оце й усе. Ходили утрьох. Дід заробляв, Гаврилко пустував, Жучка вартувала.

І так воно уложилося, що ні одному з трьох і на думку не спадало инше. Так воно є — і добре. Сонце палить, — є тінь, холод проймає, — є ватра… Засмажені сонцем, вітром обвіяні, порохом укриті…

Скрізь повно життьового, але вколисного гамору. Розмірено хропуть робітники. Гаврилко на річці Жучку купає, а дід думає. Усе думає дід Архип і ніяк доладу не придумає. Душать простори, що ген, куди річка встромляється, розбіглися ярами та площинами, труять пахощі, спокою не дають пташки й тягне, аж за серце щемить, небо синє-синє…

По колодах, що на них дід сидить, червоні москалики снують, дивні кузьки довгастими вусами нишпорять, під ногами мурашки, зворушені необережною людиною, рятують білі ляльки…

— Ну, й стерво… — ласкаво лається дід… Усяке таке, а кубельце… а діти, а домівка… так-то й так! Ну й ну!

Пахкає зелений димок, танучи в зеленій лозі, ластівки пронизують стрілами, а тополі чітки, немов черниці, ворушать.

А там — до роботи! Мітко влучає сокира широким розгоном у соковиту сосну й ахкають груди у ритм сокирі…

Червоне, спітніле обличчя пахтить, піт стікає бородою за розщібнутий комір сірої сорочки… А небо звисає, простори туманіють, думки плутаються…

— Ну й ну! Ще й ще… Коліна дрижать, руки слабнуть, а думка: дорогу з'єднати. Так, щоб зручніше — з того берега на цей, щоб без зупинки, дорога вічна.

Сонце в-останнє сковзнуло колодами червоною лапою, неначе раптом сховавшися в густім чагарі…

Дід Архип випростався й звиклим рухом уп'яв гостру сокиру в м'яке дерево: — Хлопці, годі! Спочивай проти святої неділі.

Скінчили… стомлені потягли селом, учувши завзяту гармошку…

Дід довго сидів, заплющивши очі. Тільки аж учувши старий, рівний дзвін сільської церкви, підвівся, хрест широкий поклав і почимчикував горою, лишивши на варті Гаврилка…

Далека гармошка, вигуки, рівний спів сільського дзвону… Аж ось і отара сільських овечок; попереду — свині тьопають важкими черевами. Одразу курява вкрила все й очі Гаврилкові запорошила…

— Ме-е… ме-е… неначе людським голосом, і Жучка втішно ганяє, впиваючись білими зубами в м'яку вовну.

Гаврилкові смішно й він підбадьорює: — «Ще, ще! — візьми, а-тю, куси-куси!»

Зникла отара, лишивши, мов згадку, товстий шар куряви… Жучка, переможно висолопивши язика, вимахує хвостиком і лиже Гаврилкові руки…

Ось і чередники — троє хлопчаків босих — ляскають довжезними пугами…

Гаврилко сховався за дерево… Не любив, боявся хлопців. Звик сам — з дідом, Жучкою та просторами.

Підійшли: — Твій собака?

— Мій.

— Давай дьогтем покрасимо! Ото весело буде…

— Не дам.

— Ну, так заміняємось, — ми тобі ножа, а ти нам собаку!

Гаврилко зиркнув на ножа. Ніж з простою дерев'яною ручкою, а лезо блищить.

— Не хочу!

— Дурний, жалієш собаки? Баба!

Гаврилко одвернувся, неначе й не звертаючи уваги, колупав на дереві кору.

Старший чередник у подертім картузі з засмаженим обличчям підступив ближче.

— Дурню, ножа не хочеш? Собаки жалько?

Гаврилко помовчав… А втім ледве чутно промовив:

— Давай ножа!

І, не дивлячись на хлопців, взяв ножа, розглядаючи його та на дереві пробуючи, чи гострий…

Раптом увагу відірвав жалібний стогін Жучки. Гаврилко озирнувся… Хлопці звязали Жучку і з диким реготом мазали дьогтяним квачем спину, ноги, очі, носа…

— Так, у пельку, щоб не кричала!

Гаврилкові щось у серці здригнулося…

Стискаючи ножа, наблизився й цікаво стежив, що хлопці робили… Старший командував: — Ну, тепер, Васько, бери он-де заступ — копай яму! — зариємо, бісової віри!

Васько швидким нервовим рухом рив яму, широко розкидаючи грудки запашної землі…

— У могилу! — командував старший… Тьопнуло легке, кошлате тільце, ще стогін заглушений…

— Землі! зарити!

Гаврилко зазирнув у ямку: під шаром пухкої землі щось тремтячи рухалося, наче кертовиння здіймається. Раптом сильно рухнулося й грудка землі ляснула просто в брову Гаврилкові.

Той стрепенувся, немов під ударом бича.

Раптом очі заблищали диким гнівом, звірячою помстою:

— О, пранцювата! — і кинувсь топтати ногами вогку, чорну землю дикими конвульсіями…

— О, пранцювата!..

А далі впав поруч і бився, ніби забита дика качка б'ється в передсмертній тривозі…

Старший сплюнув: — Тю, мотиличний! ходімо, хлопці! — і виляскуючи довгими пугами, чередники рушили під гору…

Небо блідло на заході, а високі тополі чітки ворушили, немов черниці…

У церкві дід Архип клав широкі хрести й чолом товк у підлогу, цідячи крізь сиву кошлату бороду:

— Врятуй душу раба, що просторами розгубилася!..

Чернігів, 1923 р.

Муріке

.

.

Мустам'які — Чорна гора. Мустам'які — лісове село, — сосни, сосни, в яких розгубились берези, по лісу кавалки граніту розкидано…

Фінляндія — лісова чарівниця, зимою наречена снігурка, влітку — розпалена жагою достигла й прекрасна ворожка.

Фінляндія — брехлива й холодна, тягне руку до туманного граду Петра, а тілом тулиться до цупкої, старої матері — Скандинавії.

Фінляндія — країна чесних та холодних фінів… Мустам'які — Чорна гора, прорізана блакитними смужками залізниці, — по один бік до Росії, на Райвалу, — по другий — на Усикірку, до шумливої Іматри…

Мустам'які — Чорна гора, хоч властиво нічого чорного немає в Мустам'яках. Тут зелена-зелена розкинулась зелень. Зимою під наміткою білою — теж зелень. Строга, холодна, немов черниця, але зелена-зелена.

І так, жили в Мустам'яках фіни. І так, приїздили на літо одгодовані та сухотні росіяни. Через кожні три годині здригалось серце лісової тварини — зайця, білки від тужного посвисту: з Петербургу на Виборг, з Виборгу на Петербург. Прошушухає й змовкне… і вмре, а між холодних гранітів ходить самотність і снує болотами таїну. Мухомори збирає, ялівцем тріщить, грузне в болото й очима впивається у сполох північний… Фінляндіє! Лісова чарівнице!

і одного такого літнього вечора, коли посвистіло й умерло, — лишився на стації чоловік випадково й фатально… Він забув, що це «закордон» і що хвилина у фіна не українська. Чоловік їхав з іматри і в душі віз мандрівний вогник, що впаде отрутою за молодих років у душу й подекуди життя здатен покалічити Життя — спокій та тишу…

іскра впала на іматрі. Дивися в глибінь водоспаду, коли не сірі очі маєш, а сірі — загин!

Чоловік лишився. Якусь хвилину розгублено стежив, як жовті плями ліхтарів зникали на вістрі вилиць колійних… Далі свиснув, так, несвідомо — аби-що, й не став чекати дальшого поїзду…

Мустам'які — це чорна гора, де властиво нічого чорного й бути не може, це гора фінів, по якій ходить і ходить зелена ворожка — труїть самотою чужинців і тягне в болотяну тугу… В гранітний полон…

Чоловік, що лишився на стації, рушив стеж- кою на хутір. Руки йому були глибоко в кешенях, а очі верховіттям блукали, сірі, як хвора, північна ніч…

«Вейки» пропонували довезти на своїх шкапинках, що скорше мишей нагадували, але чоловік одмовив і йшов пішки…

Коли так замислено й безцільно проходив моріг, де дзвонили дзвіночками гладкі фінські корови, раптом почув, як щось зашипіло під його сандалією, неначе сало на вогнищі. Чоловік одскочив і з жахом побачив, як у поросі придушена гадючка-мідяниця конала. Гадючка, що вигрівалася в останніх промінях золотого сонця…

Він став і помислив…

— Так зустріла його Чорна гора — Мустам'які…

.

Бір, густий та зелений, палав у парусах кочівного сонця.

Десь часом таким сухолистям та мохом шелестить золоторогий лось, підбираючи листя свіже, встромивши очі свої, карі та добрі, в самі бори сині… Бори без краю, без муки, без гордощів…

Десь часом таким самиця білиця стрибає з верху на верх живицею сповнених сосен, рятуючи свої дівочні пишноти…

Позаду — шумлива іматра, попереду — синє-зелені бори та мутна-мутна чаша з трунком, що вабить, що тягне.

і так, на тлі темно-зелених сосен, килимів, де поринають у моросі думки, де тоне душа в білооких ночах, мутних та причинних, мов келехи скандинавських чарівниць, лишився чоловік…

Так просто: Мустам'які — Чорна гора, хоч властиво нічого чорного там і бути не може…

Сонце за пазуху зелених сосен, — густих, як хміль живиці, — ховало патлату й руду голову Пана… Волосся розпатлалося на всі боки, горіло й розчиняло все, — навіть граніт м'якшав, одягнений мохом і м'яким ставав, немов груди коханця…

Кость зупинився розгублено й ніяково посміхаючись своєму божевільному вчинку, і раптом між важких, додолу похилених гілок, побачив широкі шиті рукава української дівочої сорочки. Постать схилилася над чимось. Підійшов. Дівчина не бачила його: уважно й пильно витягала щось із великої купи рудого мурашнику.

Подумав: — зустріч таку намалював би кумедний письменник. Схилився до липкого червоного стовбура і сказав так виразно й вогко якось між сухими гранітами:

— Дівчино, як твоє ім'я?

Вона тільки здригнулася, озирнулась і просто :

— Варка…

— Що ти тут робиш?

— Мурашок рятую.

— Як-то?

— Пан лікар, у якого я дітей тішу, певен, що з бідних маленьких мурашок можна якесь зілля робити. Ви не знаєте пана лікаря? Його звуть Зошлянський. Він що-ранку встромляє в мурашник пляшку, щоб туди мурашки падали, а я що-вечора їх рятую. Дивіться, як радіють вони, тягаючи свої біленьки ляльки!

Змовкла… — А де живете?

— У Петербурзі.

Не повірила:

— Ніч уже наближається, де ж ночуватимете?

— Не знаю…

Посміхнулася:

— Оттакої! — Зчервоніла й притихла, звернувшися до мурашнику…

Вона стала боком, а молодий вітер налетів, мов на березку, на Варку. Пестив її молоді груди під м'якою тканиною і позначив сильні, мов у гірської кози, ноги…

— Мені час додому. Пані лаятимуть, — сказала суворо.

— А я думав, що ти, землячко, — дивись, які рукава, — допоможеш мені притулок знайти…

Зчервонілася, мов рябина в-осени соковита на зелених уборах…

— Хіба ви з України?..

— Проте, — сказала й спинилася… і далі — біля стації, на Великій вулиці є крамничка, а з правого боку в саду дерев'яний домик. На воротях напис: «Лікар Зошлянський». Коли сутеніти почне — заходьте, тільки так, щоб ніхто не бачив. Коли мій чухонець не прийде, я допоможу вам.

Останні слова неначе сказала… А може то вітер, може то береза зашепотіла мережаним своїм листям… Варка зникла в чагарнику, і довго маячила біла пляма між густого зеленого віття.

.

Лікар Зошлянський мав четверо дітей, дебелу жінку та чотирнадцятеро собак. Як діти, так і собаки були різного віку й масти та проте дбайливо й пестливо викохані…

У лікаря Зошлянського невеличкий садок ховав між суворих сосен двоповерховий будинок та чепурні квітники.

О сьомій ранку чухонець Міка привозив зі своєї ферми допіру надоєне тепле молоко й посміхався привітно до Варки, що служила в лікаря Зошлянського. А в суботу ввечері приходив на кухню і грав на гармошку, коливався розмірено й співав своїх чухонських пісень — рівних, однакових, сірих…

А в шибках танули сутінки, переходячи в ніч, і хворі зірки маячили між сосен та ялин. Насували тіні — сірі, однакові, рівні…

Такими ночами полюбила Варка Міку. Чи може здалося так? Між цих сосен з синім просвітом хіба може бути що справжнє для південної, степової людини!

Такої хворої ночи, коли болотами блукає золоторогий лось, віддалася йому так просто й звичайно. Так просто й звичайно взяв її, а потім казав про ферму, про корів та про щасливе життя…

А нагорі лікар Зошлянський, хворіючи на безсоння, розкладав дев'ятий пас'янс бездумно та мляво, а в спальні хропла дебела пані, а навколо маячила біла, скандинавська ніч. З дня на день було дуже спокійно…

Кость прийшов до Зошлянського вранці, коли той збирався по каві на свою щоденну гулянку. Не важко було, володіючи польською мовою, схилити лікареве серце й запевнити в своїй непоборній симпатії до дітей, до собак та до медицини.

За обідом казав жінці:

— Я знайшов чудового колегу, що буде добрим помічником у моїй праці: — педагог, агро- ном і… радикал! (Лікар Зошлянський уперто вважав себе за радикала).

— Ну, то й добре! — пробубоніла дебела пані. згоду було даровано…

Що-ранку вирушав Кость із цілою армією дітей та собак на заведену гулянку — від дому до дачі Кільстрема, що стояла над річкою, в лісі за дві верстві, а до обіду з повнісінькими кошиками обабків повертали назад.

А ввечері Кость читав пану лікареві свіжі газети, а той розкладав свої карти.

А внизу чорноока Варка замислено слухала розмірені слова та хрипку гармошку — снували причинні думи — далекі, безмежні степи та широку без упину, без обріїв, шалену пісню!..

Пан лікар був дуже вдоволений з колеги помічника… Лякала його лише якась чудернацькість колеги…

.

Якось у неділю зник Кость несподівано і пропадав аж три дні… Коли ж повернувся на четвертий, — був мовчазний і тужний…

Лікар запитав:

— і що то має визначати, пане колего? Де це ви перебували?

— На , — сухо відповів.

І в синіх очах блищала причинна таїна, що злякала спокійного лікаря.

— Що ви там забули? І як це не попередити… Лікар слів не знаходив у гніві й по його пом'ятому, пухкому обличчю бігала перетягнута смужка.

— Пробачте, я не міг. Це — випадково, попередити не встиг! Я мав дуже важливу справу!

Останні слова сталевою погрозою продзвеніли між меблів з червоного дерева й острогою в'їлися у гладке обличчя Зошлянського, що повернувшися на закаблуці, раптово вийшов до свого кабінету.

Кость підійшов до вікна й задумано вистукував «дроб» по надтріснутій шибі.

Зі сходу надходила громовиця. — Чому громовиця зі сходу так рідко буває? — задумалось. І далі в уяві заплакане лице Варки й чорні, мов сама глибінь невмируща й дика, очі під зміїними бровами.

іматра у чомусь пересвідчила. Гей, Чорна горо, Мустам'які!

.

Повз тин, вулицею проїхав з порожнім посудом Міка й цікаво зазирнув крізь воріття.

Вдарила, розірвалася збоку, над головою й майнула перистим стокриллям фіялкова блискавиця. Кость несвідомо здригнувся.

Раз-два, раз-два й далі багато-багато! За- грала оркєстра клевчиків дощових по надтріснутій шибі.

А там — велетенські контрабаси строїли й рвали залізо…

Коливалися сосни та ялини — туди й сюди. Молилися сосни та раду радили, щільно загортаючися в руді простирала… І раптом стихія влилася в душу разом з громовими сутінками!..

Душно-душно зробилося. Вибіг у садок і підставив своє обличчя спітніле під гарячі, буйні потоки… А далі, наче птах, розправив крильми груди й заспівав у громовицю, у сосни, у хвору, північну ніч…

— Гей насуває тай чорна хмара. Став дощик іти!.

З риданням рвалися слова й ринули звуки разом з громовими по Чорній Горі, мов скажена Іматра в негоду…

— Благослови ж нас, пане отамане. Намет нап'ясти!

І зростав отаман, як бог величний, і пнулися навшпиньки шумливі сосни, напинали намети сутінки…

Вона вийшла так саме, як і мусіла вийти: — зап'ята чорною хусткою, і ледве лише рипнули двері… Вона пройшла повз нього, зачепивши плечем його груди й далі мовчки до зчорнілої, вогкої шопи…

— Гей, там зібралась…

Обірвався спів, і разом щось у далеких борах обірвалося…

І в нестямній, розвіяній зливі, під вогким одягом шелестіло сіно запашне й пахуче, п'янило болотяним чадом… У шпари рвалися безумні блискавки й пружно впивалося розбещене тіло.

Защібаючи сорочку, Варка казала:

— Ти бачив край річки сірий камінь — великий-великий, що на дві половині розколовся?.. отак і серце моє!

А Кость одкинувся горілиць і прислухався, як танула ніч і ховалася в ній громовиця…

А далі — знов і ще впивався вустами в її повні вуста та п'янів запашним волоссям:

— Варко!

Цілував груди та тиснув до болю:

— Варко!

— На Україні незабаром заплаче зоряне небо, не злічити сліз його золотих. Ворожитиме незабаром на Україні червона осінь. Варко!.. Вирвати тебе, мов корал зі дна моря мовчазного. Понести в степи, де ген широка, — без обріїв, без меж, — пісня!..

І далі — ще й знов пив її повні вуста…

Крізь вогкі шпари в павутинні хворої, північної ночи почало на світ благословлятися… Варка вирвалася з його обіймів:

— Незабаром мій Міка прийде, привезе молоко з ферми… Втекла.

І звучали слова: Моє серце, немов той камінь!..

.

Найгірше — це було грати в шашки з дебелою пані. А це повелося, як пакт закону. Щодня по обіді, коли пан лікар закаблуками вибивав паркет свого кабінету «для режиму», від канапи до фісгармонії та назад, рахуючи кроки, — коли свої безконечні екзерсиси програвала панна Леся нагорі в вітальні.

Це була мука, що від серця зростала, мов дим, а терпіти мусів…

Одного разу, як і завжди, пані:

— У мена «дамка»… У пана Костянтина чудовий колір обличчя…

Стілець проскрипів під її пудами. Кость мовчки, аби-як пересував по проклятій дошці круглі та дурні обрубочки.

— Пан Костянтин мусить бути поет?

Мовчав. А в її глибокім декольте підіймалися надкрай масивні груди.

— Терпіти не можу поетів!

— То пан мусить бути маляр?

— У пана Костянтина такі жагучі вуста й глибокі очі… Пану до вподоби твори Врубеля?

— Врубель — бездарна мавпа! — випалив з несподіваною огидою.

— А кого ж пан любить? — шепотіли фарбо- вані вуста й серпанком затягалися жаб'ячі очі… Грудьми сперлася на його руку, що на столі лежала…

Несподівано Кость скинув додолу шашки й спокійно, надміру ввічливо, мовив:

— Пані Зошлянській здається бракує сіроокої дитини з жагучими вустами!

Пані скипіла й заходили під шовком м'ясисті груди.

Кость вийшов…

Це була перша осінь. Шашки позначилися скрізь квадратові. Хмаринами — в небі, різнокольором — по деревах…

Це був час, коли північна, сувора Похьола надсилала своїх перших вістунів: вони сталевими звуками «кантеле» бриніли зимову печаль…

Шашками-квадратами взялася душа й душила до краю димним смутком.

Чорна гора — Мустам'які грала в шашки з вістунами Похьоли.

— У мене «дамка»!

ОРІОН і ФЕРМА.

Мука виросла в дике опудало. Зросло опудало дике, а під той час ніч чорнішала, з білої — на чорну оберталась, і ген над Чорною Горою позначився золотоокий Оріон, спустивши меч свій просто на південь…

Лікар, за порадами своєї дебелої дружини, не міг довше терпіти «роману колеги з наймичкою»… Він казав сьогодні про це Костеві…

Цієї ночи вона прийшла до нього, як і кожної.

Казав: — Варко! Наблизився день — від шумливої Іматри треба тікати до круч Дніпрових!

— Варко, завтра! Сьогодні, ні, зараз! Оріон простягає свій меч і каже дорогу.

Вона прекрасна була, як достигла ніч, і очі були чорні, як сама глибінь.

Одкинула пасма кіс і в задумі сталево сказала:

— У неділю моє весілля з чухонцем…

Сказала, — а може то вітер зірвав останнє намисто з обдертої берези…

Тут між червоних борів нічого справжнього немає для степової людини…

Кость швидко вдягся, поглянув на чорного блискучого годинника: за півгодини йде поїзд…

Поцілував Варку, тихо так у чоло, а коси її розмаялися по білій подушці.

Вийшов… Блищав Оріон і перші морози стягали повітря… Пахтіли сосни й думно хитали верхів'ям…

Десь часом таким золоторогий лось.

Коли Варка прибігла до двірця, радісна й свіжа, ген на вістрі вилиць колійних вмирали жовті .

Впала й довго ридала нечутно, неспіймано. Руками золотий пісок хапала.

Час минав непомітно, і свої незрозумілі фігури міняли, пересували зорі…

Тоді, вчувши далекий посвист поїзду, тужний-тужний, сказала:

— Най буде останній!

і притуливши до змерзлої колії гарячу шию, заплющила очі й витягла тіло.

Золоторогий лось часом таким встромляє добрі й карі очі в червону глибінь густих борів.

Цієї ночи жоден поїзд не пройшов повз Мустам'які… Там десь і щось попсувалося…

Ранком морозним і тихим на фермі Варка доїла муру Муріке…

Чернігів, 1924 р.

Біла пляма

.

Холодними пальцями намацав живчика на гарячій скроні й міцно його притулив. Він настирно й прискорено здіймався, розгонячи всім тілом пекучий біль, угрузаючи в мозок розпеченим цвяхом.

Сів тоді на скрипучого стільця і, тримаючи в руках свою наболілу голову, широко відкритими очима в тисячний раз приглядався крізь абсолютну темряву своєї кімнати до білої довгастої плями в кутку, на грубі.

Вона знову, як і раніше, спершу позначилася неясним мережевом, сірим павутинням на цілий зріст людський, далі затремтіла, ясніючи, а ще далі — вже цілком реальна постать дівчини підвела білу, тендітну руку й заіскрила фосфоричним сяйвом.

Знову морозяні голочки пробігли в мене під спітнілою сорочкою. Найжахливіше було те, що обличчя її я не міг знайти, — воно ховалося ніби на грудях і ніби фосфоричне, хвилясте волосся ховало його від мого зору. І там, де б мала бути шия — ятріла пекуча, чорна пляма…

З кожним моментом привид ставав яскравіший, і коли вже сльози побігти з очей, коли затуманили вони все, я втретє хапаю зі столу коробку фотографічного апарату, наводжу, тремтячи всім тілом, холодне шкельце в куток. Сухо клацає закривка і глупа тьма таємничо обгортає найменше шамотіння, стелючи в кутки первісну тишу.

Чотирикутна платівка неслухняно сковзає в руці, холодне течиво обливає задубілі пучки, червоний вогник ліхтаря виглядає, як давній циклоп.

Мушу доконче, мушу негайно знати — звичайнісінька галюцинація розхристує мої розбиті нерви, чи…

Ламаються сірники, неможливо в цій тиші тріщать.

Один, один, один… ще один. Зрештою спалахує світло й кидає жовтявий відсвіт на коробку мого апарату. Він слухняно й покірно, мов хатній песик, задримав на лаві… Далі впадає в очі незграбна шахва, що нахабно напирає дебелим тілом, поділяючи хату на дві.

Але ж моя платівка! Моя чула платівка неясно позначила туманну пляму. Тоді йду і знеможено сідаю на канапу, що стоїть під шахвою. Звідси не видко кутка з грубою й серцеві робиться легше, як чаплі, що свою голову ховає від ворога під власне крило.

І раптом на столі вгледів клаптик зібганого паперу. Кидаюся до нього, гарячий зір в'їдається в непокірні, блискучі літери:

«Я тебе люблю, Оля».

Хтось торкнувся ліктя? Мов опечений, стрибаю набік, озираюся.

Затремтіла ясніючи й підвела тонку руку, заіскривши фосфоричним сяйвом…

І от — чую, як пахнуть у повітрі коноплі. Вони ледве чутною хвилею пахощів проходять по хаті, далі солодко туманіють і вже сповняють усе, заливають уяву й душать.

Я не можу дихати!..

У щільних запашних коноплях її знайшли минулої ночи. Місяць уповні, масний та блискучий котився своїм дугастим шляхом, ворожачи між зеленастих вогників незліченних зір.

Хтось випадково натрапив на її гнучке тільце, таке безсиле, та безвільне. Далі зойк надломив побожну тишу, злякавши з акації стомленого кажана й він, так по-звичайному, змаяв крізь темряву брудною хустиною. Потім збіглися звідусіль поляканими тінями, шелестіли від грубих дотиків запашні коноплі, а місяць чарівним молоком облив її зелене обличчя, позначивши ще виразніше його-гострі риси.

Коли ж хтось кинувся розглядати, відразу натрапив на чорну, липучу калюжу під голо- вою, а далі й на страшну, відкриту рану. Олі було перерізано в'язи на потилиці. Тут же Микита знайшов блискучого фінського ножа, що гострій його ніби хитро підморгував місяцеві своїми холодними баньками.

— Це Олін ніж, — стримуючи ридання, прохрипів Азарій Яковлевич…

— Чи чули ви, що в Ярчуків сталося? Ні? Е-ге-ге…

— Розтягував Мірошників Гнат, мабуть, щоб підвищити інтерес, — не чули? Та ж його доньку в коноплях зарізану знайшли. Учора, серед ночи. І — і, господи! Що вже Ярчукова голосила, що побивалася.

Так розказував мені Гнат, стрінувши мене за кладовищем, саме як я повертався з міста. Ми присіли край окопу, а покалічені, придорожні верби бігли в вечірню сутінь тьмяних обріїв, розтягаючи миті на вічність…

У запашних коноплях знайшли її минулої ночи, і я так яскраво бачу це, ніби сам був там і чув, як шелестять, як пахнуть коноплі…

Азарій Яковлевич Ярчук дав мені притулок у досить таки скрутний час: місто захопили золотопогонники, і далі блукати баштанами брудної околиці робилося небезпечно.

Азарій Яковлевич колись у Київі був палі- турник і, позбувшися своїх машин, вирішив за найкраще хліб робити.

Я взявся його синка за кімнатку та за обід репетирувати. Паршивий такий синок був — Митька, ні чорта тямити не хотів, і я, зі своїми педагогічними здібностями, до розпуки доходив.

Ну, як такому йолопові математичне завдання вб'єш у порожню голову, коли сам я з математики ніколи більше, як 3 — не мав?

Учити це мавпеня була морока, мука, самокатування.

Сам Азарій Яковлевич був надто дрібнобуржуазного складу думок, а його дебела жінка — фурія.

Але було одне, що прив'язало мене до цієї родини, до цього тихого містечка, що заховавшися в синє коло гаїв, здається, й грому революції недочувало — і це одне була Азарієва донька Оля.

Оля була струнка; трохи бліде, але надзвичайно приємне обличчя й глибоко замріяні очі. Коли дивилася задумано в далечінь, здавалося біль усіх світів скупчувався під її м'якими віями; коли стежкою переходила на город, здавалося смугасті оксамити полів марили про її дотик.

Поля запашні та безмежні завжди зі мною і як не мріяти їм про те, що глибоко загніздилося в моїй самотній душі?

Так недовго тяглося, так коротко промайнуло наше гаряче літо з медяними сіножатями, з сірими хустками кажанів у вечірніх сутінках, з іскристими суницями в живицею сповнених гаях соснових та білою дівочністю в березових…

і от у тисячний раз пригадую всі дрібниці, всі деталі вчорашнього дня, а її останнього.

Ми випадково (для мене не зовсім) стрілися на перелазі. Я щось промимрив, жуючи соломинку, — вона зашарилася, спустила голівку, швиденько перебираючи пальцями мережку запаски. У таких випадках говориш саме не те, що хотілося, й робиш страшенно дурний вираз обличчя… Давлячися соломинкою, я сказав передусім, що я більше не можу, потім заявив, що життя жорстоке й наостанку якось прошепотів:

— Прощайте, Олю…

Того самого ранку я подався до міста — одвідати Володимира, що ховався в якогось ченця, чи крамаря.

Минаючи кладовище, від якого гадюкою шлях плазував, я відчув якесь гнітюче передчуття, але відразу заспокоївся, переконуючи себе, що в передчуття я не вірю, що безглуздо бути бабою та забобонником…

У тисячний раз пригадую всі дрібниці, хо- ваючися за незграбною шахвою, що закриває від мене куток зі страшною грубою, де тремтить її самотня тінь.

Я, я призвів її до самогубства!

Але ж це безумство! Невже могла вона подумати, що я полишив її?

— «Я люблю тебе, Оля» — гарячими літерами горить мені крізь темряву тихої кімнати, а туманна пляма на чотирикутній платівці тьмарить ті слова…

Холодними пальцями намацав живчика на гарячій скроні й притулив його міцно…

Тоді, не озираючися, кинувся до вікна й сильним рухом розчинив його, відкинувши заразом і віконницю. Важко стукнув об стіну залізний прогонич і десь за клунею відізвався собака. Неясним молоком розплився по хаті холодний світанок.

Вікном я виліз на подвір'я й озирнувся навколо, на повні груди втягуючи росяне повітря. Вогкий вітрець потяг з річки й ущух на городі, прошелестівши щільними мурами запашних конопель.

Усе тіло після зморної ночи боліло мені, а голова важка була, ніби наллята розпеченим металом.

Підійшов до плоту й присів на струхлілого перелаза. Тут ми бачилися в-останнє… Світанок розмотував своє липуче павутиння, неяс- ною сепією позначивши непорушні постави дерев та журливі будівель. Так малював Катарбинський. Здавалося, ці купи дерев зібралися до жалібного походу, до останнього цілування.

О, я бачу крізь стіни її тендітну, ніби крихку, постать під серпанком білої намітки. Вона простяглася безвладно на білім столі Ярчуковім.

і от мені стає лячно: як зможу подивитися в її неживе обличчя, як погляну в очі нещасному Азарієві Яковлевичу?

Учора ж я прийшов до своєї кімнати пізно ввечері, нікого не стрівши…

Аж ось (серце моє, як великий птах, стрепенулося) на ґанкові з'явився сам Азарій Яковлевич, несучи хомута та оброття. Перше бажання було втекти, але він відразу побачив мене й буркнувши «добри-день», попростував до клуні…

Коли проходив повз мене, пройняв мене тихим докором, і, скільки слів, скільки думок було в цім німім погляді! Я не витримав. Я спустив очі сповнені пекучими слізьми й тихо прошепотів:

— Яке жорстоке життя!

— Ужасно, — зідхнув Азарій Яковлевич, одвертаючи від мене свою руденьку та гостру борідку та, мов чижик, передьоргуючи всім своїм сухеньким тільцем. Азарій Яковлевич завжди вставляв російське слівце, де треба було звернутися до вищого патосу.

— Як це сталося? — витяг я десь із середини своєї істоти, стримуючи ридання.

— Дуже просто — прийшли та й забрали…

Він повернувся й пішов.

Про шо він казав? Нещасний старенький, він, певно, як і я, не спав цілу ніч. Він, певно, як і я, змучив свою душу докраю.

Як убивцю тягне до своєї жертви, потягло Й мене до моєї мрійної, моєї хорошої Олі. Над синявою смугою лісу, конаючи в павутинні липкого світанку, мов великий жук, завис блідий місяць, а на сході потяглися поля до кривавого простирала над обрієм.

Я не почував ані ніг своїх, ані думок, що їх перетинали фіялковими блискавками лише жахливі образи страшної уяви…

Я зійшов на ґанок. Узявся за клямку, і двері, стиха простогнавши, відхилилися… Раптово я спинився: у глибині сінців, на чотирикутній рямці дверей до комори виразно позначалася довгаста біла пляма, далі вирисувалися цілком яскраві обриси її стрункої постати… Вона підвела руку, ворухнулася стиха й ступила крок наперед.

— Андрію!

Я зомлів. Мене відливали водою, змочивши до кісток моє змучене тіло. Як потім довідався я, в процесі швидкої допомоги найретельнішу участь брав мій вдячний учень — Митька.

Коли я очутився, мені ясно стало, шо я неживий, що я перейшов у царство астральних тіл, безвільних тіней.

Я лежав на лаві, а наді мною, схилившися, стояла Оля, натираючи мої скроні смердючим самогоном. Сонце золотим парусом било в надвірне віконце, заливаючи її славне личко чарівними, блискучими іскрами.

— Олю! — зрештою пересилив задубілість мій гарячий язик.

— Андрійку! — почув я у відповідь.

І ми можемо балакати?

— А ви чули, що в бондаря Ярчука сталося? — розважав мене Азарій Яковлевич.

Я мовчав.

— Якийсь сучий син його Настьку чисто порізав ножем. Учора до міста спровадили. Так порізав, що вже чи й поможе лікар, а то на ввесь вік калікою лишиться.

Я знову мовчав.

Того ж вечора ми сиділи з Олею в моїй хаті й розкривали одне одному солодкі чаші своїх запашних сердець.