Кіннотчик (збірка)

Front matter

ЮРІЙ ЛИПА

та

інші оповідання

Кіннотчик

.

Котовський, пів молдаванин, пів Українець, найвірніщий союзник комуністів, веде свою кавалєрію в жіночих саках, у соломяних брилях із квітами, у портєрських червоних кашкетах, із червоними зірками скрізь на чолах, на спинах, на грудях, у гривах кінських позаплітувані…

Наказ має — по заняттю Одеси знищити опертя Південної ґрупи Українців, опертися на Дністер і вдарити на Роздільну. Одесу взяли — уже Мішка Япончик, випадковий маршал комуністів і вождь бандитської Молдаванки, плюндрує, грабує, забиває, у лайку апашів одеських большовицькі гасла вплітаючи.

У бік Дністра котиться Котовський.

На Тираспільській дорозі, широкій як вулиця серед нагого степу зустрічає дві тачанки з кулєметом і шість ворожих кіннотчиків.

— Знищити, — в сідлі підноситься, адютантові показує, сам високий, чорний, губи прикушує.

— На кулємет? — каже адютант.

— На кулємет! — каже Котовський глузливо, — і то ти поведеш, голубок.

Тут мовби струмки запаленої нафти почали шосою й полями розливатися — скачуть чорно вбрані котовці. Один другого переганяє, один другого не розпізнає — кричить. Шаблі наголо, — капелюхи з квітами злітають.

Зациркотів кулємет із тачанок, — падають коні і котовці. Хоч два кіннотчики втікли, таки тачанки зупинились.

— Ну, поцілуй мене, Василю, — кажуть на тачанці. Уже нам з тобою нашого полку не догнать.

— Уже його не побачимо, — киває Василь смутно. Та памятатимуть нас прокляті котовці.

Метальовим свистом посвистує хижацька кавалєрія. Уже близько.

— Гей, — каже Василь. — оточили нас прокляті котовці кліщами. Давай сюди з твоєї тачанки бомби, давай шашки піроксилінові. Усе сюди — на купу, усе — разом!

Замовкає кулємет, підлітають котовці з криком; і — серце в найсміливіщих завмирає. Бо там встає один на тачанці, запал у бомби рве, кричить щось і під себе кидає. Та лишень мить минула.

Вдарив вибух чорним стовпом, — вирвало з землі, з шоси глибоку вирву, — вирвало тачанки, вирвало й багато сміливих котовців.

— Хто то були? — підїздить Котовськнй хмуро.

— З паперів — старшини й козаки 2-го кінного імені гетьмана Н. полку. Відстали від своїх.

— Догнати 2-й кінний і знищити.

Потім думає трохи, дивиться на розгорнену вибухом землю з пошаною: він шалену кров, що вміє гинути, шанує.

— Поховайте цих… — каже Котовський — І дошку з написом на їх могилі дайте.

Подумує. Він усе любить виразне.

— І напишіть, — каже — „Проти героїв усяка помста безсильна“.

Обозні люде могилу копають, а він клепле джиґуна-коня по шиї і рушає з місця ґальопом у погоні за 2-м кінним імені гетьмана Н. полком, що стоїть недалеко, у містечку.

Ба, стояв ще недавно, та дістав наказ із штабу з Кучургану: посуватись у бік Дністра, в разі оточення — перейти Дністер на румунську територію, — і вирушив поночі, помацки.

А містечко спить: дзеркалиться березневі спокійні калюжі під зеленими віконницями аптекаря, чорніють тички на городах, двері скрізь позамикані, вікна пітьмою в світанок щуляться.

Хто і встав із міщан — не поспішає на вулицю виходити. В девятнадцятім році на вулиці — легко закривавитись і своєю й чужою кровю.

Тільки чути — крізь сонне містечко скаче хтось кінно щей другого коня за собою провадить.

Слухають примружені вікна, заспані двері. А той хтось уже сходи пересягає в деревляному готелі „Уніон“, брязкаючи шаблею через темний коритар перебігає, в чиїсь низькі двері кулаком гатить.

А звідти йому бас — лайкою прокльонами.

— Вальо, — прибулий благає під дверима — не чудач, вилазь. Уже червоні містечко з двох боків беруть. Твій Дешко з річами поїхав з полком. На вулицях, як помелом змело. Валько, я вже тобі й твого коня привіз, — не робиж дурня з себе!

Напів одчинилися двері. Із чорним чубом лоб величезний виглянув. Густобровий, довгоно- сий булькатими карими очима дивиться на старшину.

Мовчки дивиться велитень у білизні. Потім прикладає палець до уст, брови луками зводить угору.

— Григорій! — каже. — Я не можу. У мене — женщина.

— Валю!

— Григорій, ти ще молодий, — рипить велитень. Ти не знаєш правил війни — кожний замір треба закінчити. А тут — женщина, лицарський обовязок.

— Убють же…

— Не твоє діло, Григорій. Знай, що сотник, Валєнтин Недайхата, нащадок славних запорожців і сам запорожець, не згине марно.

Ще дивиться в лице молодому старшині, прижмурює ліве око і замикає двері.

— Лицарський обовязок — чути ще за дверима.

А приятель уже вибігає з коритара:

— Коня тобі зоставляю! — кричить.

Йому наздогін — жіночий сміх.

За немалу хвилю виходить сотник Недайхата спокійний, з вікна першого поверху на подвіря дивиться.

А таж двоє котовців його коня відвязують, беруть.

— Коня, такі сини, ироди, оддайте!

Хвосьнули нагаї, закресало копитами. Наздогін котовцям стріляє сотник. Один упав, волочиться. Другий утік таки з його конем.

І від тої хвилини приспішилося життя кіннот- чика. Як кресання копит, як спішливий стукіт серця, так світ до нього заговорив.

Вибігає сотник, біжить попід мурами вздовж вулиці, клене, жалкує:

— Який кінь був, який кінь, — на голос приходив!

Побабахкують вистріли, з боку Роздільної артилєрія стугонить. Дзявкне часом куля невідь звідки.

Прихиляється сотник, підбігає.

Раптом хтось із боку гукає, аж під ноги підкочується.

— Я знаю вас, — каже чоловічок, що тин перескочив, — ви сотник Недайхата. А я — член Центральної Ради: теж утікаю від них. Поведу вас безпечніш, городами.

Воно й краще — бо вже видно, бо мрячка надморської провесни заплаканими клаптями розлазиться.

Біжать через городи, в торішнім огудинню плутаються, в кущі сахаються, в калюжі падають.

За містечком прилягли. Бачуть: котовці проїхали, бомбами обвішані, у стрічках, тюрбанах, шалях.

Проїхали — за ними вже негусто большовиків. А потім і зовсім пусто, тільки їде дорогою жовта бричка. У бричці — двоє з зірками, одягнені шиковно.

— Пане депутат — каже Недайхата, — ви забіжіть уперед і як, треба, то коня придержіть. А я вже своє зроблю.

Сам із плеча коротку кавалерійську рушничку стягає. Ляснули два стріли в вогкім повітрі, і нема в бричці нікого. Тільки шкапина усім тілом дріжить.

Убрав сотник шкіряну куртку з паперами, і шапку з зіркою, а свій френч із відзнаками викинув. Перебрався й депутат — їдуть спокійно.

Що хто спитає, — то йому комісарську посвідку тичуть.

Перед самим Дністром побіг депутат на розвідку — прибігає задиханий.

— Ваш полк уже на румунськім боці, — каже, — уже в Бесарабії, в Бендерах.

Видно бесарабський беріг як на долоні. Аж сотникові, здалося, що свою сотню бачить, всю на вороних конях, що то сам колись у прикордонній службі на Курщині підбирав.

Підборіддя погладив:

— Перепливу Дністер, — каже.

— Убють, — жахається малий депутат, — і котовці, і румуни стріляють. Одного вас до себе не пустять, — ви не полк. Та й у них катавасія, українська частина Бесарабії повстала, Маєвський Директорію на Бесарабію й Буковину сформував. Убють як не в воді, то на березі.

— Таж мій полк хиба до уряду зголоситься?

— Хиба десь на західний бік, десь на Камянець, на Снятин його румуни перекинуть.

По тих словах бере сотника за руку: — Знаєте що, — каже, — большовицький південний клин і так Директорія швидко зліквідує, в Києві міліон війська мали, — сам бачив. А ви, пане сотнику, перебудете тимчасом хуртовину в мого дядька, — тут недалеко він хуторець над лиманом має.

— Ні, — каже Недайхата, — я піду на Могилів, а як треба, то й на Камянець. Таки своїх десь перестріну.

Не слухає нічого, — йому сотня на вороних конях увижається, — бере шкапу з брички, прощається, рушає.

Їде веселий, — хоч шкапа обозна, хоч без сідла — а він всеж на коні.

Часами тільки ще циганів згадає, — вилає.

Уже так надвечір небо застигло, засиніло, холодом повіяло, — коник голодний. Насилу до якоїсь хати, до заїзду дотюпались. Там виніс шинкар трохи ковбаси, самогону, — розігрівся сотник. До дівки, що воду носить, підморгує, до старої шинкарки.

Уже надворі темно, холодно, а в шинку затишно, тепло, як у кожусі.

Аж тут увіходять двоє, куртки шоферські, самі при зброї.

Старший каже молодшому:

— Провірь документи.

— Документи!

Сотник устав, сміється.

Молодший бере, перечитує, складає папір.

— Так ти — комісар по борьбі з бандитизмом? А ми, голубчику, бандити зеленої армії отамана Щуся. Ми тепер з Махном ідемо.

Попавсяж ти нам тепер! — сміється.

— Ні, не попався, — каже сотник.

Револьвер вихопив, молодому — межи очі стріляє; другий йому над ухом — вогнем, він у другого — навідруч. Вікно висадив плечем, вискочив, допявсь коня коло шинку, вдарив і поскакав проти ночі.

За ним вистрілили — та дарма.

Відітхнув трохи, волосся помацав — припалене коло вуха. „Тайже й бісові цигане!“ ще раз циган вилаяв. А потім думає: „Всеж шкапу на строєвого коня зміняв, — і то добре!“

Папери большовицькі викинув.

Їде цілу ніч — коник молодий, добрий. Минув одно село, минув друге, хто знає може там щусівці? григориївці?

У третє вїхав, — голодний був: тай коня жаль — притомився.

Тільки перші хати минув, а зза хат грушками повипадали люде, біжать. Оточили.

Попереду в матроській куртці чоловік без шапки.

— Злізай, ти хто такий?

Сотник неголене підборіддя погладив, — знов бісові щусівці?

— Я, — каже, — чи не бачите хто я? Я — із штабу зеленої армії отамана Щуся. Не задержуйте мене, — каже, — бо спішне маю діло.

— А, — каже матрос, — злізай! Як раз нам такої пташечки й потреба. Дуже вже ви нам, щусівці, крови напсували.

Ведуть, а матрос далі каже:

— Я тебе у тутешньому ревкомі і судить не буду, — поїдеш до Могилева, там суд чрезвичайної комісії тебе судити буде. Полоскочуть тебе, — довідаються як і що.

Взяли Недайхату, побили трохи, звязали, тай кинули у холодну при волості.

Лежить голодний на соломі. Та не сам — у холодній повно. Кажуть йому, що завтра їх сімох повезуть до Могилева. Один Українець, студент, за повстання, двоє жидів — за спекуляцію, один якийсь несамовитий дідок, що все лаяв теперішнє, бо не по Божому поступають, і ще якісь — тихі.

Принесли юшку з гнилої картоплі — ззів Недайхата, — і за те слава Богу. Спав, спав, а ранком побудили всіх.

— Вставайте, смертельники, до чека, до Могилева! Виспитесь на другім світі.

Посадили на дві підводи: на одній четверо з конвою і малий хлопчик, Альошка, на другій — смертельники, між ними й Недайхата.

Матрос, ревкомщик, одпроваджував їх аж за село. І ще на царині каже до взводного Тишки:

— Дивись же, Тишко, — ось усі препроводительні папери. То дуже важне, там усе слідство, — ти мені за них головою відповідаєш.

— Ладна, — каже Тишка, москаль сонний із Калузької губернії.

Цмокнув на коні й поїхали.

Лежить Недайхата й думає, й думає. Инші похнюплені, а він думає.

Тимчасом малий Альошка, хлопчик, (свідок чи що, з канцелярії приплутався), бігає од воза до воза. Дурне — то: змучиться, а до вечораж іще їхати. Вонож з начальником конвоя, з Тишкою дражниться.

— Слухай, Альошко, — каже запорожець, — дурний той Тишка.

— Кацап, — сміється Альошка.

— Ти йому встругни штуку?

— А яку?

— Витягни йому папери з під пахи, що він так притискає, і підклади туди соломи. Та обережно, а то сміху не буде.

— Ну так, — сміється Альошка.

— А папери мені дай, — хай почитаю, що там про нас пишуть.

Смик, смик, — папери в Недайхати. Саме через міст переїздили, а він потихеньку руку з воза, і всі папери — шубовсть у воду.

Дідок акафисти читає на голос — нічого не помітив, тільки жиди хитро дивляться, але помовчують.

Тоді Недайхата — до розмови з Тишкою. Той спочатку говорить не хоче. А там закурив, росказує про себе: як — удома, в Калузькій, як — жінка, діти, як погнали їх по сало й хліб на Україну.

Говорять, говорять, — і каже запорожець.

— Жаль мені тебе, Тимофей Демянович. Не знаю, чи побачить тебе твоя жінка й діти. Твоя служба — сувора.

— О, — каже Тишка, — за малу провинність — куля в лоб, як раз плюнути.

І циркнув — сплюнув.

— А, — каже Недайхата лагідно, — особливо, як ти наші папери згубиш.

Той мац, мац, — нема паперів. Побіг на дорогу дивитись, усю солому з воза скинув.

— Ой, — каже біда. Це ж препроводительні папери, яж за них власною головою відповідаю.

— Не инакше, як ростріляють, — каже Недайхата. Позіхає, рота хрестить; щож, — каже, воля Божа. Ти не журись — разом погибнем.

Тут вечоріє вже, і до Могилева недалеко: ліски, садки.

Зиркнув москаль направо, зиркнув наліво: нема нікого.

— Щож, — каже, — так таки й погибнуть маємо через прокляті папери? Ідіть, — каже — ....розходитеся. Як вас не знайдуть, і мене не знайдуть, — то може уся справа й присохне.

Сам перший з кулаками на акафистного дідка — з воза зганяє. Усіх розганяє, бігає.

Жидки уже й готові — їм тільки очі світяться. Один підійшов до Недайхати.

— Я, — каже, — догадуюсь хто ви. Ви нам помогли, а я вам поможу.

І росказує як іти, і де то можна в однім місці переночувати, як ізвязатися з иншими і через Дністро переправитись.

Недайхата кивнув жидові, люшню з воза для оборони виламав і чимчикує до того села стежками.

І все булоб добре, колиб не пожежа на дорозі.

Бачить — горить. Люде йдуть веселі, несуть із собою усяке добро, посуд, відра, один, навіть, фортепян везе на возі.

— Економію ділимо! — кажуть.

Недайхаті — що? люде своє роблять, а він по своє прямує. Іде, придивляється, як ясно стало, як ізза тополь, ізза верб вогнем береться дідичівська оселя.

Коли почув кінське иржання, та такеж жалібне та любе. Питається, що там?

— Та то, — кажуть, — до стайні вогонь доходить, той поміщицькі рисаки иржать.

І дійсно иржання вже не одно, та такеж смутне та злякане!

Защеміло серце Недайхати:

— А скільки ж їх? питається.

— А, — кажуть, — буланих коників пара, добра дібрана, та одна кобилка три роки, гніда, та ще один лошачок вороний, що в запряжці ще не ходив. Три місяці тому пан виміняв в Ямполі…

Ба, вже не слухає Недайхата, — біжить із ґирлиґою навпрашки, ніг під собою не чує — крізь кущі, крізь рови, крізь тернину: Божого створу йому жаль.

Саме добіг аж вогонь уже добирається до стайні, уже дим зпід стріхи стелеться, уже коні душаться, иржать так, якби з плачем. Кинувся запорожець до засува — замкнено на висячий замок.

Бє в замок ґирлиґою, порається, як чорт коло ікони, коло замка — не розібє.

Тут вогонь искрами на стріху сипле — отот спалахне стайня, як сірник.

Збив замок, та не може дверей відчинити, аж сльози на очах. Упало щось у стайні од середини, колода чи що, — не можна відчинить.

Дивиться стріха зайнялась. Кусає губи Недайхата: — Ні, — каже, — закінчу діло. Щоб таки коники нізашо пропали!

Розігнався, підскочив, вліз крізь віконце, скочив у стайню, — а йому дух замикає димом. Стріха горить, згори балки летять. Коні повідривались, тупотять.

Відсуває він колоди від дверей, розсуває двері, аж падає йому на плече тяжкий брус.

Останніми силами першому з краю коневі хомут накладає, очі завязує, крізь двері виводить.

Стайня полумям гуготить, а він дивиться: вибігли за ним коники парами, цілі — тільки гриви трохи зайнялися.

І чує: світ йому затьмарився. „Чи не зламав я плеча собі“? думає, тай свідомість губить…

Прокинувся — аж лежить у ліжку, плече завязане, голова завязана. Погладив підборіддя — і борода, чує, нічогенька виросла.

— Лежіть спокійно, — каже голос жіночий, — добре, що хоч не маячите.

— Та я, — відзивається запорожець, — і не маячив — от тільки потовкло мене в стайні, як коники рятував.

Нахиляється над ним жінка, такаж гарна йому здалася, очі темні, глибокі в саму душу дивляться.

Нахиляється, усміхається.

— Ще й як, — каже, — маячили, тай такі речі виговорювали. То, — і тут передражнює збаса, — то „Григорій! Я не можу — лицарський обовязок!“, то „до зеленого штабу“ їхати хочете, то командуєте „Сотня — на коня!“, а то ще й инші твердіші слова викрикуєте. А одного разу, — притихлим голосом каже, — то й рапортували ґенералові Натієві, що якесь кримське місто взяте. Добре, — каже ще тихіще й озираючись, — добре, що ви в себе, що вас, раненого до моєї школи занесли, а тоб скінчилося ваше маячіння в черезвичайці.

Недайхата лежить тихо — засоромився. Погладив підбороддя:

— Я б, — каже, поголився!

— Деж вам, — каже вчителька, — самому поголитися? Я вас поголю, як свого покійного чоловіка сама голила.

І як заходилась голити, то здалося сотникові, що не водою й милом його голила, а вогнем і искрами. На кожний доторк пальців — дріжав. Бачить: і її руки дріжать.

— Такої густої бороди, то хиба нема на світі? — вона каже і сміється аж задихується.

— А таких чорних очей, як ваші, то теж мабуть нема! — Недайхата.

Говорять, розмовляють, а що поглянуть на себе — той замовкнуть.

І від того голення почалася їхня велика любов.

Така велика любов, що йому й одужування — чиста радість. І що вона зробить — то сотникові втішно, і що він скаже — то вона сміється.

— Чи ти справді, — каже, — ненавидиш тих усіх ворогів?

— Я, — каже сотник, — нікого не ненавиджу. Тільки, як треба бити, то бю.

І сміється густо, сидить коло столу. А вона, що погляне на його широкі груди, на всю статуру, на круглі очі, іскристі, то вся зашаріється, засміється дзвінко і лице своє йому на груди, під пахи ховає.

Все дужчає запорожець, вже й дрова помагає рубати до обіду. На обід, на вечір — борщі рибні, пироги в сметані. Рани позаживали, кости посхо- дились, кров добра — став сотник ще міцніщий, як був.

Дрова рубає, а сам усе одним ухом прислухається: що люде говорять?

Чує про наступ Оскілка на Київ, чує про славний Камянець, чує, що уряд із Камянця до Копичинець переїхав. Але сам усе дрова рубає.

Та одного разу почув, що кілька кінних полків інтерновано в Румунії, окрадено, а потім таки випущено до Галицької Землі. Там за Збручем і переформовуються.

Тут дров не схотілось йому рубати. Тай літом повіяло з усіх боків, якби світ літо розгортувало.

Одного вечора питається сотника його пані:

— Ой, Валю, чи ти мене вже не любиш? Уже нічого не кажеш про мої очі, уже не хочеш, щоб я тебе голила. Ходиш, думаєш. А я тебе так люблю, що й на світі нема більшої любови. Так люблю, що як ти ходиш і думаєш, я над тобою ластівкою літаю, з неба дивлюся. Я тебе так люблю, що поки живу — буду молитися за тебе й иншого ніколи не покохаю. Ой, Валю, чую я, що тебе хтось кличе.

Сотник соромитеся, „Галочко, ясочко!“ каже, кленеться, що любить, — а рано-ранесенько манатки зібрав, зітхнув, тай пішов, не оглядаючись, у дорогу.

Сонце світить пригріває, а в запорожця думка така, щоб до Збруча добитись.

Дорогою йде: бачить люде з села ведуть когось. Ведуть, він шарпається, а потім вирвався і біжить.

Підходить Недайхата: аж то селяне своїм су- дом судили такого, що то брата вбив за гроші, ділючись. Тепер постановили його смертю скарати, живим у землю закопати, — а він вирвався. Вельми лихий чоловік, рідна жінка його видала.

Як не вбєш — вернеться і все село з димом пустить. От і тепер відбіг трохи, грозить, лається погано.

Бачить Недайхата, — двоє й рушниці мають.

— А виж, — каже, — чого не стріляєте?

Ті — тиць-миць.

— Дак, — кажуть, — миб і стріляли, та хибаж його влучиш: відбіг далеченько.

Може не вміють, а може й бояться.

— Я вам поможу, — каже запорожець.

Взяв рушницю, націлився раз, другий — і лежить той, що брата вбив.

— Щож, — каже, — поховайте його. Уже не встане.

А самому жаль рушницю з рук випустити: притискає до серця. Його люде обступили — говорять. Од слова до слова: один про молоду картоплю, другий, то вже про Україну — видно, добре село, свідоме. Росказав про себе запорожець.

Од слова до слова, — найшлося трохи хлопців, зброї, трохи коней.

І вирушив із ними сотник.

По дорозі ще зібрав трохи — так десятків чотирі їх і веде.

Камянець обминули, на Ушицю йшли, коло самого Збруча — пригода.

Оринів минули, на пагорб виїхали — стоять кінно, дивляться.

Бо там у Збручі — річці з галицького берега купаються люде, перуть, коні плавлють. Воно що правда холоднувато, але видно вошва їм дожерла до живого мяса.

А з Оринева вийшли піхотинці большовицькі, пострілюють у них. Все тільки: торох та торох.

Ті слухають, купаються, — аж, видно, надокучила їм та стрілянина. Гайда — на коней і на цей бік Збруча.

Переплили. Летять голі, як дияволи. Без сідел, рушниці на шиї завішені, шаблі в зубах.

Приглядається Недайхага, — і підборіддя тре і цмокає з думок.

— Е, — тільки каже та — е!

А тоді голі з чубами, як узялись до большевицької застави — то дивись: уже трох на землі лежить а всі инші розбіглися.

А — Недайхата:

— Та тож, — каже, — лиса кобилка хорунжого Тарана!

І — як несамовитий:

— Хлопці, каже, — за мною! — і летить назустріч голим.

— Хлопці, хлопці, братіки! — гукає до них так, мовби серце з грудей виривав і жбурляв поперед себе.

— Хлопці, — кричить як не свій, — голубята!

А ті стоять голі, мокрі, ще не всі висохли.

— Грицько, — летить до першого Недайхата і цілує, і обіймає, з рук не хоче випустити.

Той теж хвилюється. Потім і каже: — Ну, ну, — буде тобі од старого. Як довідався, що ти в „Уніоні“ зостався, — то три години страшно проклинав. Спочатку тебе, а потім — циганів.

Їде Недайхата вже спокійний, тільки з усіма цілується. Підїхали до гори убрання (там вартовий стояв) — так він і вартового поцілував.

Приходить до полковника, той, як сич, дивиться. А він — нічого, рапортує:

— Пане полковнику, дігнав частину. Зо мною охотників стільки-то. Зголошую своє прибуття.

— Прибуття? каже полковник: І почав, — з півгодини говорив, Недайхата тільки покашлював.

— Но, — каже полковник, — а тепер на три тижні під арешт, посидите на хлібі й воді за неявку на трівогу і легковаження наказів начальниника.

Потім уже лагіднішим голосом:

— А ваші вороні коники, памятаєте, з вашої сотні — усі до одного прокляті цигане забрали.

Стукнув Недайхата закаблуками, віддав шаблю, револьвер, іде на кінець села до хати, під арешт.

Хата на вигоні, а з хати — баритон:

„Владико неба і землі, Взивающе к Тобі з мольбою“…

Гульк, аж там сидить Григорій.

— Ти ж чого? — дивується сотник.

— Та я тільки купатись і вийшов. Я вже тут другий тиждень сижу. Приїхав до нас на обід інспектор кавалєрії, галичанин, а я йому для штуки перемалював коня. Власного коня не пізнав. Ґвалт був, думали, що вкрадено йому конину. А щож там у тебе було?

— Що було? каже Недайхата. Відомо: згубив частину, а потім доганяв. Чи ти тут карти маєш? — питається, — то заграймо; дармаж не сидітимем.

Закон

.

Влітку дощі не падають на Херсонщині, — земля від спраги росколюється, жовкнуть і вянуть трави. Так коло дороги, як привялу траву, ізнайшли бунчужного Захарченка. Коло нього й кінь стояв. Бунчужний утікав, видно, — рука ліва посічена, нижче колін сліди пили (пилити між дошками пробували „радімиє“), а сам бунчужний жовтий, страшний, — белькотить обрубком язика, — вирізано гайдамацький язик, — мабуть, сказав їм правду.

Бунчужного знайшли свої, з Першого ж Гайдамацького полку, — поїхали шукать, бо три дні як застава не вертається.

А тоді большовики з передмість платили по двіста карбованців керенками за гайдамацьку голову, — воно декому й охота на гайдамацький чуб.

Почали допитуватись, дошукуватись, — бачили заставу аж до Анастасіна, а там і слід по ній прохолонув.

До Анастасіна — хутенько: Сіпало, Ковтун, Свідзінський, Панченко, бунчужний Безкровний — кубанець — і ще хлопців пять із ними сердитих. А провадив хорунжий Завойко, — той багато не говорить.

Їхали степом, вітерець знад моря свіжий, сонце.

Обернувся Завойко, — далеко на могилі стоїть вартовий гайдамака — в чорній козачці на чорному коні. Майорить, зметується шлик на морськім вітрі, — от як прапор у степу заткнуто.

Коло підніжжа тої могили вчора аґітатора анархиста ростріляли. Глянув як вуглинами, — „хай живе анархія!“ — крикнув і впав під кулями, руки розкинувши.

Їдуть далі, — дорога рівна. З малих сугорбиків жовті ховрашки вискакують — свистять тоненько.

Не говорять, покурюють. А сонце пече аж дзвенить.

Перед Анастасіним хорунжий Завойко зліз води напитися. Коло самотнього журавля — колодязь-копанка без води: тільки в жолобі трохи було. Зачерпнув — напився — глянув, а в тім жолобі в однім кінці черви пливають, а в другім кров масно блищить.

А більш ніхто не напився.

Анастасіно — село велике кацапське, кольонія (що то ними миколаї дорогу Україні до моря перегороджували).

Вїхали карєром, — ні, нічого, тихо.

В самім селі — чорні хати, без огорожі, дітвора по вулицях бігає, собаки виють.

Одні гайдамаки стали в дворі старости Анастасінського, другі в сусіда старостиного.

Свідзінський коневі дав їсти, трохи сам підхарчувався, — дивиться: узди нема.

А по дворі кацапський „мальчонка“ бігає.

Не довго й думав, хап мальчонку бити де узда? Недовго й бив, — той признався, з соломи витягає. А витягнув тай каже:

— Як мене не будете бити, то скажу вам хто ваших звязав і на Романівку відвіз.

— А хто?

— А мій батько, — каже.

Як почув то Свідзінський — хлопця держить не випускає. Коня веде і хлопця веде.

— Пане хорунжий, — каже до Завойка, от так і так. Знає, хто наших убив.

В хорунжого Завойка очі вузенькі зробились, бере своїх хлопців, іде до кацапської хати, — кацап є:

— Ти віз на Романівну наших гайдамаків, щоб з них живих шкуру здирали?

Божиться, що ні. Кладуть бородатого в йогож хаті — бють. Стогне покрикує але каже — не я.

Завойко слухав, слухав, спинив.

— Не ти, — каже — віз? Побачимо. А ну, дайте мені шомпола! Побачимо. А ви, хлопці, бить не вмієте.

Бє твердо. Кацап дебелий, — довго держався. Аж спина кровю заряхтіла.

— Ти віз наших? — питається Завойко. Признайся, — все одно вмреш!

— Я віз, — каже кацап.

Пустили його. Встав хитається. Зпід лоба глянув, а потім бух на землю перед хорунжим.

— Все одно, — каже, — знаю, що вмру. Але як на сповіді кажу, — не я вбивав. Моїми кіньми їх відвезено, але не я віз.

І розказує, хто на гроші полестився, хто вно- чі із старостою нападав, хто вязав гайдамаків, хто всіх трох на віз поклав, на Романівку відвіз і комуністам продав.

Все сказав — дихає важко.

Мигнув Завойко на хлопців. Невелика минула хвиля, а вже повязані всі тії, що продавали. Кацап правду сказав, — усі признались.

— Пане хорунжий, — кажуть гайдамаки, — чи суд будете судити? Бо вони вже й під вербами поставлені, щоб спідручніш.

— Буду, — каже Завойко. Дивиться на кацапа, — ніби змяк.

— Чогож ти, — каже, — признався, що ти віз наших?

— Усе одно, — каже той, — як смерть неминуча, то щоб хоч не били.

— А, — каже хорунжий, ізгадавши, — а твій син чого так на тебе наговорив?

На теє син той, мальчонка, горбиться, очицями шилує, губою ворушить у кутку. Він там, як його батька били, ввесь час стояв і очей не відводив — дивився.

Поглянув кацап на мальчонку — затрусився.

— Я — каже — його недавно побив добре. Так він побожився, що каже: батьку, як прийдуть гайдамаки ще, то я так зроблю, що тобі за мене спину киями спишуть. Оттак погибаю.

Стоїть кацап, сльози по бороді течуть.

— Ні, — каже Завойко, — не бійся, ти будеш жити.

Тут усі хлопці сміхом грахнули з кацапа, що такого собі сина надбав. І Завойко трохи усміхнувся. Тільки один Безкровний — ні.

Посидів кацап трохи, устав і — до сина.

— Ні, — каже хорунжий Завойко, — поки ми тут, і волосини з голови твого сина спасти не може, а виїдем, — каже, — но, тоді друге діло.

Вийшов із хати швидко. На майдані — суд. Діло ясне. Перший староста повис, крикнув тільки. А потім і всі пять, що везли, загойдались.

Жінки голосять, як на похороні.

Постояли гайдамаки, поодгонювали мухи од коней, — і додому, до косарень. Пізно.

А їдучи, почув хорунжий Завойко, що йому з води тої, що пив, недобре діється. Почув що пропасниця до нього береться.

Виїхали за село, а він чує: в голові молоти бють. Оглядається такий незадоволений, дивиться — бунчужного Безкровного нема.

Питається — де? Десь балкою, кажуть, конем шугонув.

Здивувався на таке хорунжий. Бунчужний Безкровний, — не такий щоб кидать своїх і шугати незнать куди. Білявий, спокійний, жінка й діти в Майкопі.

— Стійте, — каже, — хлопці, а я подивлюсь де він?

Іде, за голову держиться, оглядається на всі боки, потім обережненько в балку спустився.

Їде, їде підтюпцем і став.

Бачить — недалеко в дерезі стоїть на коні Безкровний з рушницею на перевис, — дивиться у городи.

По городах між картоплинням біжить мальчонка, а за ним його батько. А що побитий дуже — догнать не може.

Тільки мальчонка ближче добіг, Безкровний його на мушку бере, стріляє: раз, і два, і три. За третім разом уцілив. Той, як заєць, тоненько заплакав, заверещав, через голову колесом покотився і впав, лежить у балці. З картоплиння старий кацап підводиться чорний, як туча, дивиться: звідки та смерть прийшла?

Обертає Безкровний коня, аж бачить стоїть хорунжий такий дивний.

Соромно йому стало.

— Я, пане хорунжий, — каже, — звиніть: одлучився. Бо мерекую я, мерекую: не можеж так буть, щоб син та на батька йшов. У нас кажуть: отець, мать — єдин закон. Єдин закон, — каже, — оставсь іще, пане хорунжий, на світі.

Дивиться на нього Завойко. Чує що в ньому все мліє. Пропасниця його бере.

— Ех, — каже, — брате може й так.

І заплющив очі: світа Божого не бачить.

Як же розплющить, то — смішно йому. Бо світ так зміняється не однако.

Раз дуже все велике. Великі коні гайдамацькі, як хмари летять, пів неба застилають, а він лежить на двох кульбаках упоперек, легкий, як віхоть соломи.

Або знов, — здається йому, — душа його відлітає високо, вгору, як жайворонок. Ізгори дивиться на степ пожовклий широкий, як долоня Божа. А в степу біжать малесенькі коники з людьми. Шлики тих людей здіймаються, палахкотять, як полумя, і серед порожнього степу, мов смолоскип горить. В руці Закону.

Петька Клин, нальотчик

Петька Клин, нальотчик.

Злодії оповістили війну денікинській поліції в Одесі. Війну відкриту. Ніколи одесити не мали ліпшої забави.

Молдаванка, Романівка, портові околиці і инші передміста великого (на той час майже міліонового) міста зароїлися від невеличких груп блідих, часто в елєґантних френчах мущин. Були опоясані биндами набоїв і мали рушниці, хоч звикли частіше уживати револьверів. Усадовилися в амбразурах вікон, в піддашах, в брамах, за кольонками ґанків, за пнями акацій (більшість акацій була вже зрубана на паливо підчас революції) і зустрічали раптовим скаженим обстрілом несміливі відділи денікинської поліції з великими бляхами на каплоухих картузах і довгих, як спідниця, чорних шинелях. Казали, що злодії мали опанувати місто і раз на завжди розгромити його. А може і встановити в місті свою владу.