Чорна рада

Front matter

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

РОМАН-ХРОНІКА

Вступне слово

Вступне слово

(1819—1897), сучасник і приятель Шевченка, член „Кирило-Методіївського Братства”, хоч і почав свою літературну діяльність ще в 40-ових роках минулого століття, то проте „на повний зріт” виріс щойно в т. зв. „по-шевченковій добі”, себто в 60-их до 70-их рр. XIX віку, коли він став найвизначнішою постаттю та провідником усього українського письменства того часу.

В багатій літературній спадщині цього українського клясика одно з перших місць займає „”, роман-хроніка подій 1663 року, найкращий белетристичний твір „гарячого Куліша”. Хоч п'ять перших розділів цього роману були надруковані вже в 1845 р., проте ціла хроніка появилася друком щойно в 1857 р. З того часу „Чорну раду” багато разів перевидавали і кожне таке видання швидко розходилося, — це свідчить про велику популярність цього твору. І він справді на це заслуговує, заслуговує своїми мистецькими та морально-виховними вартостями, тим більше, що це була перша, наскрізь удала спроба українського історичного роману. Хронікою назвав автор свій твір із скромности, з огляду на його побудову (теорія письменства вимагала тоді одностайности героя).

Роман „Чорна рада” має тривалу літературну вартість, це книга, що її завжди радо читатимуть усі. Мистецькі вартості цього Кулішевого твору — це передусім цікава фабула-сюжет, далі цілий ряд майстерно виведених постатей-персонажів та низка вдало змальованих і добре простудіованих ситуацій-епізодів, і врешті — соковита-багата мова. Взагалі з погляду композиції, змалювання характерів, середовища, історичного тла, акції — це роман зразковий. І українська критика ще й досі вважає його найкращим українським історичним романом, хоч історичних романів за майже сто літ появилося в нас чимало. „Чорна рада“ — це вислід основних Кулішевих історичних студій із XVII ст., тимто тло, події і люди того часу змальовані в романі дуже правдиво і надзвичайно живо (подібно, як правдиво і живо змальоване XVIII ст. в повісті „Михайло Чарнишенко”).

Сюжет роману — це трагічні події 1663 року. Тоді Україна, виснажена безнастанними війнами, всередині розсварена, політично розбита й обезголовлена (після смерти Б. Хмельницького не було вже на Україні жадної йому рівної постаті), кривавилася у страшній громадянській війні, підсилюваній Польщею і Москвою, війні тим страшнішій, що була це не тільки національно-політична боротьба, а й соціяльна револьта. На історичному тлі цих бурхливих подій виснував П. Куліш майстерну фабулу роману, багату на різні цікаві епізоди тогочасного українського життя і побуту, та вивів низку дійових осіб — добре обдуманих і змальованих типів, що з них Шрам, Пугач, Черевань, зокрема ж Кирило Тур, приковують до себе увагу читача — він їх постатей нелегко забуде. Знов же такі постаті, як Сомко, Леся, Петро, як позитивні типи роману, на яких Куліш зосереджує свою симпатію, викликують симпатію і в читача, і читач боліє їх смутками та тішиться їх радощами.

З-поміж усіх цих персонажів треба зокрема звернути увагу на постаті Сомка, Шрама і Брюховецького. Сомко — це уособлення і носій всенаціональних українських змагань. Його підтримує Шрам — пан-отець і полковник, що як треба — то символізує народну мораль, а як треба — то і лицарськість. Знов же Брюховецький — це карієрист, демагог, ставленик юрби, т. зв. „черні”, піддержуваний Москвою. Звідси різкий осуд Брюховецького, черні і низового козацтва, що в той час уже починає підупадати і тратити свою верхівну ролю. Цій голоті і низовикам протиставить Куліш , в якому бачить носія національно-державницької думки. Та не вважаючи на критичне наставлення до Запорозької Січі, помітне все ж таки і тут у Куліша давнє захоплення лицарськістю, буйністю і розмахом запорозького козацтва.

А взагалі треба сказати, що Кулішеві в цьому творі вдалося краще змалювати постаті, з якими він не симпатизує (Брюховецький, запорожці), ніж ті, що він їх ідеалізує.

Мова твору жива і свіжа, хоч і має вона численні діялектичні, та архаїчні слова (пор. безуміє, которий, гречеський, ісход, ветхий, глас і т. д.) — це ж історичний роман-хроніка з другої половини XVII століття, — а то й польонізми, що жили в устах тодішньої інтеліґенції (ознаймувати, вонтпити, опентати і т. д.), мова ця вимережана коштовними зразками народної фразеології, приказками, перетикана сміховинками, калямбурами та уривками пісень, вона розмашна і запашна великим багатством української лексики.

„Чорна рада” має і великі морально-виховні вартості. Глибоким розглядом і майстерним змалюванням страшного лихоліття і безголов'я, яке навістило Україну в час великої „Руїни”, Панько Куліш поставив перед очі народу по всі часи грізне memento (пересторогу), вказавши докладно причини і виявивши яскраво грізні наслідки морального та державно-політичного занепаду національної спільноти. І те, що „Чорна рада”, яка вже незабаром святкуватиме 100-літній ювілей свого виходу в світ, сьогодні все ще нічого не втратила зі своєї гострої актуальности, проречисто вказує на історичні прогріхи, що покутують у нашому народі. Закон розвитку і сили національного організму завжди однаковий. Як перед століттями, так і тепер народ, в якому поодинокі люди і кляси затрачують інстинкт самозбереження спільноти, не мають зрозуміння інтересу національної цілости та засклеплюються у вузьких станових, релігійних, територіяльних та інших вузько-загумінкових патріотизмах, такий народ неминуче котиться в безодню занепаду й загибелі.

Якщо йде про технічне оформлення твору, то в нашому виданні поставлені на багатьох словах наголоси. Зроблено це з виховною метою. Справа в тому, що Кулішеві наголоси дуже часто відбігають від наших. Сам Куліш у першому виданні „Чорної ради” з 1857 р. всі слова наголошував і ми звідтіля поперебирали його наголоси до цієї книжки, та тільки там, де вони відступають від наголосів нашої інтеліґенції.

Дм. Штикало

Глава перва

ГЛАВА ПЕРВА.

По весні 1663-ого року, двоє подорожніх, ве́рхи на добрих конях, ізближались до Києва з Білгородського шля́ху. Один був молодий собі козак, збройний як до войни; другий, по одежі і по сивій бороді, сказать би піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду́ — старий козарлюга. Коні в їх потомлені, одежа й тороки́ позапилювані: зараз було знати, що їдуть не зблизька.

Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони у ліву руку, та й побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива доріжка вела до Череваневого хутора, Хмари́ща. А Черевань був тяжко грошовитий та й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню войну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків. От тоді то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу, та послі войни і сів хутором коло Києва.

Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари, і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по сукуватих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки́ співали і свистали усюди по гаю так голосно та гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони їдуть у гості до веселого пана Череваня.

Отже вони вже й під Хмари́щем. А те Хмари́ще було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка, з зеленими плава́ми, лозами й очере- та́ми. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії. Замість ушул рублена башта під ґонтовим щито́м, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до ни́зу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину таке, що і вдень і вночі сподівайсь лихого гостя — тата́рина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом — гостроверхий гребень із дубових паль, а округ хутора — годящий вал.

Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пішла луна, а в хуторі не озивавсь ніхто; та вже нескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чути, як щось або старе, або недуже береться в башті по сходах до віконця; лізе та й гу́торить само з собою.

— Враг його, — каже, — знає, який тепер люд настав! Приїде казна що, казна звідки, та й грюкотить, як воріт не розламле. А якби років п'ятнадцять або двадцять назад, так усяке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, то-то бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не потривожили козацького рою, то й досі б, може, так би сиділи. Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову. Ох, Боже правий, Боже правий!

— Це Василь Невольник, — каже тоді піп. — Однаковий і досі.

— Хто там грюкає, наче в свої ворота? — питає Василь Невольник крізь віконце.

— Та годі тобі розпитувать! — озвався піп. — Бачиш, що не татари, то і впускай.

— Боже мій правий! — аж скрикнув Василь Невольник, — та це ж Паволо́цький Шрам!.. Не знаю ж чи одчинять ворота, чи перше бігти до пана.

— Одчини перше ворота, — озвався Шрам, — а потім біжи собі, куди хоч.

— Правда, правда, добродію мій любий! — каже старий ключник, та й почав іспускатися вниз, усе таки розмовляючи сам із собою: — Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати пана Шрама!

От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його син) схилившись і в'їхали. Василь Невольник з великої радости не знав, що й робити: кинувсь до Шрама і поцілував його в коліно.

Далі до сина:

— Боже правий! та це ж твій Петрусь! Орел, а не козак!

Петро нагнувсь із сідла і поцілувавсь із Василем Невольником.

— Орел, а не козак! — каже знов Василь Невольник. — Що́, якби таких друзяк приплило хоч дві чайки до Кермана, як я пропадав там у неволі? Ох Боже правий! Далась мені та проклята неволя добре знати, не забуду її до віку!

Справді Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз-тільки з неволі випущений: невеличкий, похилий; очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав — він ізроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шараварах, та й те на йо́му було мов позичене.

Петро, старого Шрама син, скочив на землю і взяв од пан-отця коня.

— Веди ж нас, Василю, до пана, — каже полковник Шрам. — Де він? чи в світлиці, чи в пасіці? У йо́го здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує.

— Еге, добродію, — каже Василь Невольник: — благую часть ізбрав собі пан Черевань, — нехай його на світі подержить! Мало куди й виходить із пасіки.

— Ну, та все ж од людей іще не одцурався? Чи може справді зробивсь пустинножителем?

— Йому од людей одцуратись! — каже Василь Невольник. — Та йому й хліб не піде в душу, якби його люди покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що́ в нас за гість тепер у Хмарищі.

Та одчинивши дідусь у пасіку фірточку, і повів Шрама попід деревом.

Що́ ж то був за Шрам такий, і як це він був разом піп і полковник?

Був він син Паволоцького попа, по прізвищу Чепурно́го, учився в Київській Братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то й він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам, і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків і унитів над греко-руською вірою. Тоді бо дойшло безладдя в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий зна́чний чоловік, що́ йому в божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, которі не мали жадного способу супротив його стати. Почали жовніри, консистуючи в города́х і селах, беззаконні окорми і напи́тки од людей вимагати, жінок та дівчат козачих, міщанських і посполитих безчестити і мордувати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичувати й поганяти, щоб, на один сміх і наругу, лід плугом орали й рисували. А тимчасом католицькі пани з нашими перевертнями усиловувались унію на Вкраїні прищепити, і не в одну церкву попом унита, на огиду людям, поставили; віру благочестиву мужицькою вірою називали, а оддаючи жидам у оренду села, нераз із селами й церкви їм на одкуп оддавали. І ні́кому було на такі наруги жалуватись, бо й самого короля сена́тори, пани та біскупи у руках держали. Городова́ ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців і їх намісників і орендарів руку тягнула, а між себе ділилась козацькою платою — по тридцяти злотих на всякого реєстрового, од короля і Речі Посполитої. То й реєстровим, чи городовим козакам було тісно. Багато з них до підданства старостам і державцям приневолено; которі ж остали реєстровими козаками, тії робили в своєї старшини всяку роботу по дворах. Шість тисяч тільки їх оставлено у реєстрі, та й тії, бувши в великій неволі в старшини, тягли хотя й нехотя за ляхів руку, і тільки вже при Хмельницькому одностайне за Вкраїну повстали. Так як би їм земляки у своїй тісно́ті й нуждах жалувались?.. Жалувались миряни і попи благочестивії тільки далеким своїм землякам — козакам запорозьким, которі, живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самі з себе вибирали, і гетьману коронному узять себе за шию не давали. От і виходили з Запорожжя один за одним гетьмани козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця, з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю.

Тільки ж не на́довго підіймали українці під їх корогвами похилу голову. Ляхи держались міцно за руки з недоляшками, гасили хутко полум'я, і знов по-сво́йому обертали Україну. Аж ось піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя — піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили ті старости й комісари з городовими козаками, тії консистенти-ротмістри з своїми жовнірами, та й наші перевертні недоляшки з надвірньою сторожею, як уже не вмудрялись, щоб погасить теє полум'я, як уже не перегороджували степові дороги своїми заставами, щоб не пустить нікого з України на Запорожжя, так де ж? Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварі, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини немощних батьків і матерок, і всяке, манівцем та ночами, степами, тернами та байра́ками, чимчикує на Запорожжя до Хмельницького. І от тоді то вже „розлилась козацька слава по всій Україні”…

Де ж пробував, де тинявсь попович Паволоцький Шрам десять рік од Остряниці до Хмельницького? Про те багато треба б було писати. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низовцями; вида́в не раз і не два смерть перед очима, та й загартувався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія… У тих то случаях пошрамовано його вздовж і впо́перек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах, то коли хочете знати, не Чепурни́м його записано. Било козацтво у ту війну на те, що або пан або пропав; то не кожен писався власним прізвищем.

Отже минули, мов короткі свята, десять рік Хмельниччини. Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у похо́дах. Двоє полягло під Смоле́нським; оставсь тільки Петро. Іще таки й послі нераз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи, та й почав служити Богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву.

„Вже”, думав, „Україна ляхам за себе оддячила, недоляшків вигнала, унію стерла, жидову передушила. Тепер нехай”, каже, „живе громадським розумом”.

Коли ж дивиться, аж ізнов не гаразд починається на Вкраїні. Свари та чвари, і вже гетьманською булаво́ю почали йгратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров іллється понад Дніпром через Виговського і через навіже́ного Юруся Хмельниченка, що́ одержав після його гетьманування; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за голову вхопи́вся. Чи молиться, чи Божу Службу служить, одно в його на думці: що ось погибне Україна од цього не́друга отчи́зного і похлібці лядського. Було чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править:

— Блюдітеся, да не порабощені будете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!

Як же вмер Паволоцький полковник, що послі Шрама уряд держав, та зійшлась рада, щоб нового полковника вибрати, він вийшов серед ради у попівській рясі, та й каже:

— Діти мої! Наступає страшна година: перехри́стить, мабуть, нас Госпо́дь ізнов огнем та мечем. Треба вам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.

Як почула ж се рада, то так і загула од радости. Зараз окрили Шрама шапками, військовими корогвами, дали йому до рук полковницькі клейноди, вдарили з гармат, та й став пан-отець Шрам полковником.

Тетеря аж здригнувсь, як почув про таке диво. Що́ б то робив? Та нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщину, що рада була старша од гетьмана. Мусів Тетеря прислати Шрамові універсал на полковництво. Обидва ж вони політикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного чига́ють.

Отже думав Шрам, думав, як би Україну на добру дорогу вивести; далі, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужає, нездужає полковник; передав осаулові Гулаку свій рейментарський пірнач, а сам виїхав, ніби кудись далеко на хутір для спокою, та ото й махнув із сином з Паволочі.

Куди ж він махнув, і що́ в його було на думці, незабаром того довідаємось.

Глава друга

ГЛАВА ДРУГА.

Скоро ввійшов ото Шрам у пасіку, іще не помоливсь і святому Зосимові, що стоїть по пасіках, як слухає — у Череваня щось іграє.

— Е, та це в вас і бандура!

— І бандура, — каже Василь Невольник, — та ще чия бандура!

— Так це в вас божий чоловік? — спитав тоді Шрам.

— А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде між козацтвом.

Ідуть вони, аж бандура заговорила голосніше. Оддалеки́ — так наче сама з собою розмовляла, а тут і голос почав підтягувати до неї.

Гляне Шрам, аж сидять на траві під липою і божий чоловік і Черевань, а перед ними стоїть по́лудень. Звався божим чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без поводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що́ ж він робив із тими грішми? — Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічить усякі болісті і замовлять усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а, може, і своїми пісня́ми; бо в його пісня лилась як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє то за все поважали його козаки, як батька; і хоч би, здається, попросив у кого останню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.

Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:

„Ой настала жаль-туга та по всій Україні…”

Не один козак гірко плакав од ції́ думи, а Черевань тільки похитувавсь, гла́дячи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача.

Полковник Шрам, сто́ячи за деревом, дививсь на їх обох. Давно вже він не бачив свого смішливого приятеля, і хоч би кришечку перемінився Черевань; тільки лисина почала наче більш вилискуватись. А в божого чоловіка довга, до самого пояса борода, іще краще процвіла́ сідинами; а на виду́ дідусь просіяв якимсь світом Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.

Слухав його Шрам довго, а далі вийшов ізза дерева та й став навпротив Череваня. Як схопиться мій Черевань:

— Бгатіку! — каже (бо трохи картавив), — чи це ти сам, чи це твоя душа прилетіла послухати божого чоловіка?

Та й обнявсь і поцілувавсь із Шрамом, як із рідним братом.

Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. Зрадів дідусь, що аж усміхавсь.

— Бувай же, — каже, — здоров, пан-отче і пане полковнику! Чули й ми, як Госпо́дь наустив тебе взятись ізнов за козакування.

А Василь Невольник, стоячи коло них, собі радується, похитуючи головою.

— Боже, — каже, — правий, Боже правий, єсть же на світі такі люди!

— Яким же, бгате, оце случаєм? — питає зараз Черевань.

Шрам одвітува́в, що на прощу до Києва, та й спитав сам у божого чоловіка:

— А тебе ж, діду, звідки і куди Господь несе?

— В мене, — каже, — одна дорога по всьому світу. Блаженні милостивії, яко тії помилувані будуть…

— Так, батьку мій! Так, мій добродію! — перебив йому Василь Невольник. — Нехай на тебе так Господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій ка́торзі, на тих безбожних ґалерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрищеним миром, ізнов почув козацькую мову!

— Не мені дякуй за це, Василю, — каже божий чоловік: — дякуй Богові та ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатів.

— Хіба ж я йому не дякую? — каже Василь Невольник. — Ченці звали мене у манастир, бо я таки й письменний собі трошки; низове товари́ство заклика́ло мене до коша, бо я всі гирла як свої п'ять пу́чок знаю; зазивав мене й кошовий, і отамання, як прохо́див я, повертаючи з неволі, через Запорожжя, а я кажу: „Ні, братчики! Піду я тому служити, хто визволив мене із бусурменської землі; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби якнебудь йому подякувати”.

Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тільки сміявся.

— Ка-знає що́ ти, — каже, — городиш бгате! Буцім уже сто червоних таке диво, що зроду ніхто й не бачив. Після Пилявців та Збаража носили козаки червінці приполами. Ну, сядьмо лиш, мої дорогії гості, та вип'єм за здоров'я пана Шрама.

Випили по кубку. Тоді Шрам і питає:

— Скажи ж мені, божий чоловіче; ти всюди вештаєшся і всячину чуєш: чи не чував ти, що́ в нас діється за Дніпром?

— Діється таке, — одвітує божий чоловік, важко здихнувши, — що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на цій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жадного ладу між козаками.

— А старшина ж із гетьманом, на́ що?

— Старшини там багато, та ні́кого слухати.

— Як ні́кого? А Сомко?

— А що ж Сомко? Хоч він і розумом і славою узяв над усіма́, та й йому не дають гетьманувати.

— Як же це так?

— А так, що диявол замутив голову Васюті Ні́женському. Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; доживав би віку на полковництві: так отже захотілось на старість гетьманувати. Багато козаків і його слухає. А як він собі мається добре, то й бояри, що на Москві коло царя, що хотять, роблять, і ті за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому „придіте поклонімося”. Оттаке як завелось міждо старшими головами, то й козаки пішли один против одного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зотнуться. „Чия сторона?” — „А ти чия?” — „Васютина”. — „Геть же к нечистому, боярський підніжку!” — „Ти геть к нечистому, перея́славський кра́марю!” Це то, бач, що Сомко має в Перея́славі свої крамні комори в ринку, так васюти́нцям і звадливо. Отак зотнуться, та й до шабель.

Слухаючи таку невеселу повість, полковник Шрам і голову понурив.

— Та потривай же, — каже, — адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельці?

— Одностайне, — каже, — і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приво́див; та як Сомко собі чоловік прямота, то й не в долад йому, що святий отець думав, ма́буть, заробить собі яку сотнягу, чи дві червоних на рясу. А Васюта Ніженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою, — той і вимудрував щось на Сомка, та й послали у Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада козелецька не слушна; треба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і військо з Запорожжя було на раді, щоб одностайне собі гетьмана обрали і одного вже слухали; бо Васюта хоче собі гетьманства і не слухає Сомка гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.

— Якого це Брюховецького? — аж скрикнув Шрам. — Що́ це ще за проява?

— Проява, — каже, — така, що слухаєш, та й віри нять не хочеться. Ви знаєте Іванця?

— Отак! — кажуть, — іще б не знати чури Хмельницького!

— Ну, а чули, яку наругу приняв він од Сомка?

Чули, — каже Шрам. — Що́ ж по тому?

А Черевань: — Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?

— Не свинею, а собакою, та ще старим собакою, та ще не на самоті, чи там якнебудь на підпитку, а перед отаманням, перед Генеральною Старшиною, на домовій раді в гетьмана.

— Га-га-га! — засміявсь Черевань. — Одважив соли добре.

— Одважив соли добре, — каже божий чоловік, — та зробив не гаразд. Іванець був собі незначний товариш, та, за свою щиру службу старому Хмельницькому, мав велику в його повагу і шанобу. Бувало проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: „Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний! — озветься до його, під веселий час, за чаркою. — Держись, Юру, — каже бувало синові, — держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає”. От Юрусь і державсь його ради, і вже було що скаже Іванець, те й святе. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру, Ганну: так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Та ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина, та почали радувати про військові речі, от Іванець і собі до гурту — немов би гетьманський чура — та щось і блявкнув з простоти. А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. „Пане гетьмане”, — до Юруся, — „старого пса не пристойно мішати в нашу компанію”… От як воно було, панове, коли хочете знати. Я сам там лу́чивсь, то й чув своїми ушима. Та при мені ж зчинився й ґвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Та ото й судили його військовою радою, і присудили усікнуть голову. Воно б же й сталось так, панове, та Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів посадить ве́рхи на свиню, та й провезти по всьому Гадячу.

— Га-га-га! — зареготав ізнов Черевань. — Котузі по заслузі.

А Шрам усе слухав мовчки та й каже понуро: — Це все ми знаємо.

— Знаєте, — каже кобзар, — а чи чували, що послі того вко́їв Іванець?

— А що ж він, бгате, вко́їв? — питає Черевань — Якби на мене, то враг би його й знав, що́ й чинити після такого сорому! Як тобі здається, бгате Василю?

Той тільки мовчки похитав головою.

— От що́ зробив Іванець, — приняв ізнов слово божий чоловік. — Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві та пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скільки його там осталось, та й махнув на Запорожжя. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: „Іван Марти́нович! Іван Марти́нович!” А він, ледачий, з усіма обнімається, та братається, та горілкою поїть…

— Ну, що ж із цього? — ізнов таки спитав понуро Шрам.

— А о́т що з цього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, та й бух Іванця кошовим.

— Іванця! — аж скрикнули всі в одно слово.

— Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, — додав божий чоловік, — тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький!

— Сила небесная! — закричав, ухопи́вшись за голову, Шрам. — Так це його зовуть запорожці гетьманом?

— Його, пан-отче, його самого!

— Боже правий, Боже правий, — сказав Василь Невольник, — переведеться ж видно, ні на́ що славне Запорожжя, коли такі гетьмани настали!

А Черевань тільки сміявся:

— Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І вві сні такого дива не снилось нікому!

— Браття моє миле! — рече тоді полковник Шрам, — тяжко моє́му серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Перея́слав, до Сомка гетьмана; а їду о́т чого: Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на́ що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, — а в йо́го душа щира, козацька, — так міркував я, що як раз підійму його з усіма полками на Тетерю, та й привернем усю Україну до одної булави́. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче; та ще може якне́будь діло на лад повернеться. Їдьмо зо мною на то́й бік: тебе козаки поважають, твоєї ради послухають…

— Ні, пан-отче, — перебив його кобзар, — не слід мені встрявати до тії заверюхи.

Не нам теє знати, Не нам про те, за те рахувати: Наше діло Богові молитись, Спасителю христитись…

— А більш, — каже, — мені не по́-нутру ота мізерная пиха́, що розвелась усюди по Гетьманщині. Почали значні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу і Богу не противні: держать коло себе хлопців із бандурками, що тільки й знають різати до танців. Дух мій не терпить цього!.. І наша темна старчо́та, ради тієї ледащиці горілки, бринчить їм на кобзах усячину. Забули й страх Божий. Уже ж ти не бачиш нічого, уже тебе наче взято із цього світу: так чого ж тобі вертатись до гріхів людських? Умудрив Господь твою сліпоту, то співай же добрим людям, не прогнівляючи Господа; так співай, щоб чоловік на добре, а не на зле, почувся!

— Бгатці! — сказав Черевань, — от я почувся на добре. Ходімо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареників, що всяке горе на душі одлигне. Годі вже вам гуторить про свої смутки. Я радуюсь, що Господь послав мені таких госте́й, а ви тільки охаєте та стогнете. Не засмучайтє моєї гостини, забудьте свої гіркії думи хоч на сьогодняшній вечір.

Так говорячи, устав та й повів своїх гостей до хати.

Шрам ішов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на його гле́дячи. Божий чоловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі.

Глава третя

ГЛАВА ТРЕТЯ.

Заглянув Черевань у пекарню:

— Е, — каже, — та це ж ти мені й жениха привів, пане бгате! (А в пекарні давно вже сидів Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою і з її дочкою, Лесею). — Бач, як у їх ве́село, не так, як у нас. Щебечуть, наче горобці. Що́ то за милий вік молодецький! Веди ж, Василю, гостей у світлицю, а я поздоровкаюсь із молодим Шраменям.