Пригоди запорожців

Front matter

4.

ВЯЧЕСЛАВ БУДЗИНОВСЬКИЙ

ПРИГОДИ ЗАПОРОЖЦІВ

Паша запорожець

В садку турецької гостинниці біля солунського порту сидів при столі одинокий гість. Пихкав люльку і дивився на море. Водив очима від корабля до корабля, від байдака до байдака, що впливали до порту, то випливали з нього на повне море. На лиці гостя можна було вичитати якусь турботу й нетерпеливість. З гостинниці вийшов господар і приступив до нього.

— Оцей корабель, — господар сказав, показуючи на великого вітрильника, — відійде до Стамбулу, але аж за чотири дні.

— Я гадав, що з Солуня відходить до Стамбулу щоднини пять, шість, десять кораблів. Як би я був знав, що так довго прийдеться ждати, то був би пустився суходолом, верхи. А я необачний, коня продав.

— Звичайно відходить туди по кілька на день. Не знаю, чому вчора не пішов жаден і нині ще нема такого, щоб ішов на Стамбул.

Їх розмову перебила поява нового гостя. Довгі, худі ноги, кратовані штани, тулуб неначе без черева, довга худа шия, подовгаста кощава голова, на тій голомозій голові сірий і високий неначе коновка капелюх. Господар зараз пізнав, що то якийсь подорожній англієць. Зігнувся перед ним у каблук і випростувавшись, дожидав приказів.

— Не потребую вас! — новий гість воркнув по-англійськи й кинувши на стіл якусь срібну монету, сказав: — Це за місце в твоїм садку. Я сюди прийшов, бо відси гарний вид.

Господар взяв монету і дивився то на неї, то на гостя. Бідака не розумів по-англійськи, отже й не знав, за що гість платить. Стояв, та допитливо позирав на гостя.

— Іди собі! — англієць воркнув злісно. — Ти смердиш усякими балканськими смородами і здорове повітря в садку заповітрюєш…

Господар дальше стояв, питаючись, що принести. Гість догадався, що господар не розуміє його. Щоб його спекатися, сказав коротко: — Кава!

Господар зрозумів, побіг і зараз таки приніс чарку. Англієць понюхав, кинув чарку з кавою в море і сказав: — Тютюн!

Господар побіг знову і приніс люльку вже напхану й запалену. Англієць втягнув дим носом, кинув люльку за кавою і крикнув: — Біфштек!

Господар лише здвигнув раменами. Судячи з одягу й поведення, цей гість був напевно багач і розтратник, отже господареві дуже залежало на тім, щоб його вдоволити. Перший гість, що сидів тихо і лише підсміхався, пояснив господареві, що це таке той біфштек.

— Скажіть йому, що зараз буде. Мясо маю, — сказав урадуваний господар і побіг.

— Ви розумієте по-англійськи? — спитав англієць турка.

— Так. Ви турист?

— Так.

— Виряджаючися між турків, ви повинні були вивчитися кілька турецьких слів, щоб знати сказати по-турецьки бодай ті речі, які вам прийдеться купувати.

— Того мені зовсім не треба, бо маю гроші. По-турецьки нехай вчаться бідні. Я маю перекладача. Сюди не взяв його, бо мені й на думку не прийшло, що тут, у Солуні, при самім порті власник гостинниці не знає, що таке біфштек!… Ви може їдете до Англії?

— Чому так думаєте?

— Бо ви, хоч турок, несогірше балакаєте по-нашому.

— Я мав нагоду навчитись у війську, бо раз був приділений до англійського штабу.

— Ви офіцер?

— Був, але службу вже покинув.

— Уже покинули? Ви ще не такий старий. Вам не більше як сорок.

— Я лише держуся молодо. Мені пішло вже на пятдесятку.

— Маєте тут яку посілість? Чи може пустилися на купця?

— Ні одно, ні друге. Я бездомний бурлака. Були в мене тут біля Солуня батьки. Я саме того й приїхав сюди, щоб між своїми доживати віку.

— Кажете, були… Вже їх нема? Померли?

— Бог святий знає, чи вони живі, чи вже померли. Тут були три оселі мого народу. Тепер на тім місці вже сидять турки. Мій нарід, народ скитальців. Сидів тут, загнаний сюди своєю долею. Тепер наша доля-недоля й відси вигнала їх. Турки перекинули їх кудись у Малу Азію.

— То ви не турок? Серб? Болгарин? Волох?

— Я запорожець.

— Запорожець?! Я читав про запорожців. В Англії багато писали про них. То нарід, що жив на долішнім Дніпрі. Коли Москва розперлася аж по Чорне море, вони втікли до турка і вкупі з турками воювали москаля?

— Так було. Зразу жили при устю Дунаю. Коли частина вернулась до батьківщини, турки перекинули недобитків під Солунь. Війна з Росією і повстання христіянських народів Туреччини зробили турків недовірливими. Вони боялися, що запорозькі лицарі пристануть до повстанців. Отже ще раз переселили їх, десь аж за Анґору, за велику сільну пустиню. Це сталося торік. Останні два роки я був у службі далеко в Азії, і про це не знав нічого. Тепер я рішив вернутися до своїх. Приїжджу, а тут їх уже нема. В хаті, де жив мій батько, тепер сидить якийсь турок.

— Отже ви тепер мабуть в дорозі до своїх? Куди їдете?

— Насамперед морем до Стамбулу. Потім морем мабуть до Синопи. Відтам долиною ріки Кізіль-Ірмак в глибину Малої Азії. Так довго, аж допитаю.

Англієць виймив з кишені мапу, розклав її на столі і став по ній водити пальцем.

— Кізіль-Ірмак величезна ріка, — сказав. — І чудно пливе. Робить велику підкову, обій- маючи майже шосту частину Малої Азії. Полуднева частина каблука Кізіль-Ірмака ближча до Середземного моря, як до Чорного. Де оселя ваших запорожців?

— Саме десь там.

— Маєте власний корабель?

Запитаний розсміявся.

— Турецький мір-і-ліно мусів би добре красти, щоб, покинувши службу, міг розтрачувати гроші на такі витребеньки. Я з моєї платні відклав на чорну годину лише тільки, що як осяду між своїми, то буду могти, працюючи, сяк так дожити віку.

— То ви бригадир? Паша з одним хвостом? Позволите, ефенді, що присядуся до вашого стола?

Англієць, не ждучи на відповідь, переніс мапу на стіл паші і сів на лавці просто нього.

— Я, — сказав, — Джон Мортон.

— Мене турки звуть Юсуф-паша. По батькові звуся Сивенький.

— Цього вашого запорозького прізвища я ніяк не здужаю вимовити. Вибачте, що лишуся при турецькім Юсуфі… І я був колись у війську, але до бригадира не дійшов. Я покинув цей хліб, бо військо, то неволя. Хочу побачити Індії, вони кажуть мені йти до Канади. Хочу заполювати на кенґуру, вони посадили мене в Ґібральтарі, де вполюєш хіба павяна. Моя вдача така, що більше тижня в однім місці не всиджу. Я виступив з армії і тепер товчуся по цілім світі. Не потребую журитися льокатою надвишки моїх доходів, ні тим, що зробити з зайвими грішми.

— Маєте їх так багато?

— Пливуть як вода гірським потоком по зливі. Щоб в тій повені не втопитися, розпускаю гроші по цілім світі. Торік пройшов Америку від океану до океану. Полював, ловив дикі степові коні, бився з індіянами. Тепер обїду Малу Азію. Піду від Адани до Євфрату, долі Євфратом до Вавилону й до Перського заливу. Ви до Синопи не поїдете. Поїдете до Адани.

— Яке мені діло до Адани?

— Дивіться на мапу. З Адани ближче до вашої мети, як із Синопи.

— Але до Синопи грубо ближче, як до Адани. І скорше заїду і менше буде коштувати. Мені повінь грошей не розпихає карманів.

— Нічого не буде вас коштувати, бо возьму вас на мій корабель. Ще й заплачу, як ви добрий стрілець і поможете мені вполювати яку рідку штуку. Я засновую зоологічний музей. І всяку старину збираю. Зброю, домашнє знаряддя, одяги… Тепер їду оглянути місце, де стояла Троя. Може викопаю якогось божка, якусь чашу, якийсь шолом. Потому буду навідуватися до інших прибережних місцевостей. Буду полювати і збирати історію людства в тих сторонах.

— Я загаявся б. Уже й так давно не був між своїми. Не знаю, чи живі…

— Ви околицю Трої мабуть знаєте. Бодай до Трої будьте мені за провідника. Зате заїдете задармо бодай до Стамбулу. Візьму вас на мій яхт. У Трої будете зі мною два-три дні. Я ли- шуся там, дожидаючи повороту яхту, що завезе вас до Стамбулу.

— Таку вигоду можу прийняти.

— Це ніяка вигода. Це інтерес. Мій і ваш. Ви покажете мені Трою і поясните дещо. За цю поміч я заплачу вам даремною їздою до Стамбулу і грішми. Маю гроші. Забагато…

Добили торгу. Мортон, ще як був в Атенах, хотів їхати просто до Трої. До Солуня приїхав лише тому, бо куплений ним яхт уже був навантажений товаром солунського купця. Тепер ждав Мортон лиш на вістку, що його яхт вже вивантажений і очищений. Не довго ждав, бо надійшов наймлений ним драґоман-перекладач.

— Пане, — сказав, — яхт уже чистять. Смерком буде готовий до відїзду. Служба жде на зачет, бо хоче перед відїздом погуляти.

— Їдемо зараз під ніч, чи аж завтра досвіта? — спитав Мортон Сивенького, висипаючи на стіл гроші й числячи їх.

— Що скорше, то ліпше.

— Це гроші для служби яхту, — звернувся Мортон до драґомана. — Передайте їм і скажіть, щоб не попилися, бо смерком відчалимо.

Коли драґоман відходив, Мортон шепнув йому: — Поступи до господаря гостинниці і скажи, щоб до рахунку за це, що я тут дістав, дорахував і те, що йому винен цей ефенді (пан).

— На службу вашого яхту можна покладатися? — спитав Сивенький Мортона, коли драґоман відійшов.

— Я взяв найліпших, які були в Атенах.

— Які ті ваші матроси, не знаю, бо я не бачив їх. Але той драґоман… не з найліпших.

— Він по-нашому говорить ліпше, як ви. Гадаю, що й турецькою мовою володіє несогірше.

— Не в мові діло, а в тім, що він грек. Я взагалі до греків не маю довіря. На добавок у нього непевні, фальшиві очі. Він, як не наробить вам якої гіршої біди, то бодай окраде вас.

— Відправлю його, візьму іншого. Відправлю таки зараз. До Трої взагалі не потребую драґомана, бо ви їдете зі мною. Як у Трої не знайду іншого, то ви знайдете якого в Стамбулі і пришлете мені. Зробите це?

— Зроблю.

— Маєте які клунки?

— Маю рушницю, торбу із стріливом і невеликий клуночок. Такий, що можна причепити до кульбаки, або й закинути на плечі, як прийдеться йти пішки.

— Будете тут сидіти до вечора?

— Хіба. До міста не маю ніякої потреби.

— Я піду до міста, бо маю ще дещо купити. Смерком пришлю по вас, або й сам прийду.

Мортон попращався, поступив до гостинниці, заплатив господареві за себе й за Сивенького і пішов до міста. Вернувся, аж смеркало.

— Яким правом ви заплатили за мене гостинницю? — Сивенький спитав його.

— Таким правом, що я маю більше грошей, як бувший турецький паша з одним хвостом, що, бувши в службі, не крав. Їдете на мій кошт, бо ви аж до Трої мій драґоман. Автім я мусів якимсь способом віддячитись вам за пересторогу перед злодієм. Той грек справді злодій.

— Хотів обікрасти вас?

— Хотів?! Вже обікрав! Приходжу до порту і питаю матросів, де драґоман. Я тому питав, бо хотів відправити його. Матроси відповідають, що його нема. Що прийшов з якимись двома турками, показав їм яхт, і з ними відійшов. Питаю матросів, чи передав їм зачет від мене. Вони відповіли, що ні. Лише сказав їм, що зачет принесе сам пан. Коли я це вчув, то зараз догадався, що драґоман спроневірив гроші, які я передав для служби яхту. Обікрав мене й утік. Злодій! Але, нема нічого злого, щоб на добре не вийшло. Пропали мої гроші, але й він пропав. Не потребую виповідати йому служби… Я привів сюди одного матроса. Дайте йому ваші речі й ходім! Живо, щоб драґоман не надумався і не вернувся!

В руках ушкалів

По годині яхт відчалив від Солуня. На яхті було дві каюти для подорожників. В одній усадовився Мортон, другу дав Сивенькому, якому ця дорога не була першиною, отже він таки зараз ліг спати. Мортон лишився на помості. Середопівночі Сивенький пробудився, бо хтось сіпав його за рукав.

— То ви, пане Мортон? — Сивенький спитав по-англійськи і дістав турецьку відповідь:

— Ефенді! Позволь, що скажу тобі щось до вуха.

— Хто ти?

— Я Нуман, матрос яхту. Мортонові, вам і цілій службі яхту грозить небезпека.

— Заноситься на бурю?

— Це ні… але на яхті мабуть ушкали.

— Які ушкали? Відки взялися?

— Було так, — шепотів матрос. — Ви вже спали. Мортон-аґа походжав по помості й крізь люнету роззирався по морю. Світив місяць, то й можна було бачити досить далеко. Нараз крикнув, що нам перехрещує шлях якийсь байдак, та що люди в байдаку вимахують до нас хустками. Казав припинити хід яхту і справити його до байдака, в байдаку сиділи три туркині і два турки, що гребли. Вони розказували, що пустилися в дорогу ще за дня і загаялися так, що ніч заскочила їх у половині дороги. Жінок напав такий жах, що готові збожеволіти. Отже вони просять, щоб їх узяти на яхт і висадити на Кассандрійськім півострові. по-турецьки не розуміє, отже ми цю просьбу переповіли йому всякими знаками. Він зараз згодився, бо ми й так попливем поуз Кассандру. Три туркині й оба турки пересілися на яхт. Свій байдак причепили до яхту. відступив туркиням свою каюту і сам ліг спати на помості. До каюти служби не хотів іти, бо каже, там блохи.

— Деж тут небезпека? Хочби ті турки й були ушкалами, то проти них вас пять, зі мною і вашим паном сім.

— Ви спали, наш пан спить. Того товариша, що при кермі, не можна рахувати, коли прийде до бійки. І того, що при вітрилах, ні. Отже нас тільки три проти пятьох.

— Ти й баби рахуєш до небезпечних ушкалів?

— То не баби. Саме перед хвилиною я переходив попри каюту тих баб. Двері були відчинені. З лиця одної зсунулася заслона. Хоч вона, чи він, зараз підніс заслону, я побачив неабиякі вусища.

— Коли так, то ми справді в небезпеці. Остережи товаришів і розбуди пана.

Матрос вийшов. Сивенький сягнув рукою по пістолі. Почувши, що хтось знову увійшов у каюту, спитав: — ти назад?

Відповіді не почув. На нього впав килим і хтось привалив його своїм тілом. За хвилину лежав закутаний у килим і звязаний. Догадався, що це ушкали. Так пролежав до рана. І рано ніхто не квапився прийти до нього. За життя своє і Мортона він покищо не боявся, бо знав промисли підданих падишаха. Знав, ушкали відіймуть від них усе, що цінніше й зажадають окупу. Вбють його і Мортона, або продадуть у неволю хіба аж тоді, коли покажеться, що окупу не дістануть. Сивенький добре міркував. Вже мусіло бути близько полудня, бо чув голод і закутаного в килимі дусила духота. Двері відчинилися й до каюти ввійшли два турки.

— Ми тебе розвяжемо. Але як тільки рушишся, то дістанеш ножем між ребра! — сказав один.

Турок розвязав його й розгорнув килим. Другий стояв з кинджалом у руці. Сивенький лежав дальше непорушно.

— Чому не сядеш? — спитав перший турок.

— Бо твій товариш загрозив, що як рушуся, то настромить мене на ніж.

— Він зробить це тоді, якби ти загадав кинутися на нас.

— Я не знаю, як він гадав, я беру так, як він говорив.

— Сядь! — крикнув другий турок.

— Не маю сили, бо я нині ще не снідав, хоч уже й пообідати була б пора.

— Ми прийшли побалакати з тобою.

— Не маю сили, — Сивенький відповів шепотом.

— Як стягнемо тебе канчуком, то сила зараз знайдеться!

— Не поможе. Я знаю, що вам треба. Пан цього корабля, якого ви мабуть звязали так, як і мене, не розуміє вас. Ви не вмієте по-англійськи. Отже він не знає, що ви кажете йому написати листа по окуп. Драґоман, що обікрав його, втік і вас наслав на нас, сказав вам, що я вмію по-анґлійськи. Отже ви хочете, щоб я переповів англійцеві, що він має написати. Але я цього не можу зробити, бо я хочу їсти. Голос черева заглушив би бесіду моїх уст.

— Ти хіба гадаєш, що ми жартуємо?!

— Не гадаю. Знаю ваш промисл, отже знаю, що не жартуєте. Але також знаю, що вам потрібна моя робота. Ви повинні знати, що робітникові треба дати їсти.

— Нема ради, треба його нагодувати, — сказав перший турок. — Принеси хліб і рибу.

Сивенький попоїв і сказав, що вже має силу і як його заведуть до англійця, то побалакає з ним.

— Він прийде сюди. Ти будеш переповідати йому наші питання, а нам його відповіді. Потому перекажеш йому, як має написати письмо і це письмо відчитаєш нам по-турецьки.

По хвилині два ушкали привели Мортона, що мав руки звязані на спині. Приказали йому сісти і він сів. Перший турок промовив:

— Спитай його, чи на його письменне жадання виплатять у Стамбулі післанцеві, що прийде з письмом? Ти знаєш наші звичаї і знаєш, що англійця жде, як не дістанемо окупу.

Сивенький пояснив Мортонові, в чім діло.

— Щоб з мене сміялися, як вернусь до дому. Не дам окупу.

— Він каже, — Сивенький звернувся до ушкалів, — що голоден і не привик говорити тоді, коли в череві цигани. Також питає, що сталося з його службою. Чи живі і чи дістали їсти? Буде говорити з вами аж тоді, коли наїсться і з уст своїх матросів на власні уха почує, що й вони їли.

Перший турок, очевидно, отаман ушкалів, звернувся до одного з тих, що привели Мортона:

— Принеси хліба й риби! І кажи всім дати їсти.

Сивенький переповів Мортонові по-англійськи це, що сказав був ушкалам.

— Дуже добре! Ви знаменитий драґоман. Не переповідаєте цього, що я сказав, лиш це, що я повинен був сказати.

— Що він каже? — спитав отаман ушкалів.

— Каже, що він великий пан, що він англійський льорд. Такий пан не їсть у товаристві осіб, яких не запросив.

— Ті химери будуть його багато коштувати.

— Що він сказав? — спитав Мортон.

— Я хочу їх збутися на хвилину, отже сказав їм, що ви не будете їсти в їх приявності. Вони, думаю, вволять вашу волю, але зате зажадають більшого окупу.

— Скажіть їм, що в мене ще більше гроша, ніж вони думають. Як здурію й напишу асиґнату, то не на дрібницю.

— Льорд каже, — Сивенький звернувся до ушкалів, — що буде з вами говорити аж тоді, коли зїсть, випє каву, викурить люльку і від своєї служби почує, що й вони їли. На все те йому потрібна година.

— Це забагато! — отаман крикнув сердито. — Скажи йому, що ми не будемо панькатися з ним.

— А я тобі кажу, що то дивак і ти на нього не найдеш способу. Добре, що взагалі хоче говорити про окуп, бо у нього гріш має меншу вартість, як у тебе сміття. Не забудь, що я гість цього льорда. Він хоче, щоб і я пив з ним каву і закурив люльку. Також накажи принести збанок води.

— Нехай буде його воля. Принесуть йому їсти з його власного запасу. Принесуть каву, люльку і воду. За годину прийду на розмову. Тільки не гадай, що дальше буду терпіти ваші химери. Нехай жаден з вас не пробує вийти з каюти. Перед дверми будуть стояти два мої хлопці з готовими до стрілу пістолями. Папір лишаю у вас.

Отаман вийшов. На відхіднім казав сторожам розвязати Мортонові руки. Вони зробили це й також вийшли з каюти. По хвилині один ушкал приніс для Мортона їду, та для обох каву, люльки й воду…

Коли відійшов і запер за собою двері, Сивенький вхопив полишений ушкалом папір. Випорпав із-за підшевки кафтана малесеньку грудочку жовтого камінчика, капнув води на ліву долоню і в тій воді розтер грудочку жовтого камінчика. Нігтем відлупав від деревяної стіни каюти трісочку і водою став писати на папері, найперше на однім, потому на другім. А там забалакав до Мортона:

— Тепер бачите, чому я так силкувався на часок спекатись тих ушкалів. Ушкал приніс папір на те, щоб ми понаписували листи по гро- ші. Я понаписував тайним письмом, що ми в руках ушкалів і по гроші пишемо присилувані ними. Пишу, щоб той, хто дістане цей лист, спіймав післанця й бувшого вашого драґомана, що напевно знає, хто ті ушкали і де їх найти.

— Яким способом адресати доглупаються, що в листі окрім видимого письма, чорного на білім, є ще тайне письмо?

— Листа про мій окуп заадресую до особи, до якої все дописую щось тайним письмом. Мій приятель кожного мого листа гріє над гарячою бляхою. Як ви свого листа, в якім зажадаєте видачі дуже великої суми якомусь післанцеві, заадресуєте до якоїсь торговельної фірми в Стамбулі, то там зараз догадаються, що то окуп, бо в царстві султана таке на деннім порядку. Зрештою, діло в тім, чи ви хочете дати окуп. Я ні. Я лиш хочу зискати на часі. Найдальше за два-три дні увільню себе й вас. Яким способом, ще не знаю. Треба ждати нагоди й використати її… Отже, хочете дати окуп?

— Мені ані сниться. Я на те англієць, щоб мене з розбишацьких рук видобула Англія.

— Якщо не гадаєте давати окупу, то не адресуйте листа до вашого касієра, але до одного з моїх приятелів у Стамбулі, а цей зараз догадається, що в листі є тайне письмо.

— Добре. Напишу до вашого приятеля.

— Допишіть, що як спіймає ушкалів і причиниться до мого увільнення, то дістане добру нагороду. Маю гроші. Більше, як найбільший лихвар у резиденції падишаха.

Сивенький дописав і каже:

— Нам треба використати кожну нагоду, щоб самим вихопитися з рук тих ушкалів. У моїх руках неабияка сила. Ви, міркую, також годні взяти на себе двох. Як одночасно оба будемо мати вільні руки й ушкали прийдуть до нас, то хочби прийшли чотири, несподіваним наскоком подужаємо їх. Як моргну до вас, будьте готові. Я вхоплю двох за горло, ви других двох. Більше як чотири не влізе до нас. Їх є лиш пять. Один мусить лишитися при кермі.

— Ще один, бодай один повинен лишитися при вітрилах. Мене здивувало, що коли два мене привели до вас, то й у вас були два. Значить чотири. За той час, коли вони, всі чотири були тут, у каюті, обслугувати яхт лишився б тільки один при кермі. Їх мусить бути більше, як пять. Бодай при вітрилах ще один.

— Хіба дехто з вашої служби пристав до них. Або ви вже в Солуні взяли на службу ушкалів. Спільників тих, що наш яхт. У царстві падишаха все можливе. Тут усе живе розбоєм. Треба впевнитися, яку силу маємо проти себе.

На обговорюванню різних плянів минула година, яку Сивенький виторгував від ушкалів. Точно по годині до каюти прийшов отаман, його товариш і ще два ушкали. Отже знов чотири.

На питання отамана, „що буде?“ Сивенький відповів:

— Льорд годиться дати окуп. І я дам, але дуже мало, бо я не такий багач, як він.

— Кілько він дає?

— Він ще не знає, чи його служба дістала їсти.

— То ходи з нами. Сам спитаєш.

Мортон пильно вдивлявся в свого товариша, дожидав знаку, щоб кинутися на ушкалів. Але в цій хвилині це було неможливе. Чотири ушкали держали пістолі, звернені в груди невільників. Два в груди Мортона, два в груди Сивенького.

— Англієць лишиться тут, ти підеш до його служби. Поведуть тебе ті два, що стоять перед каютою, звязавши тобі руки, — отаман додав.

Коли Сивенький почув, що два ушкали стоять перед каютою, отже є їх тепер щонайменше сім, зараз догадався, що до ушкалів перейшли бодай два із служби Мортона. Вийшовши з каюти за отаманом і його товаришем та, побачивши тих двох перед каютою, Сивенький наочно допевнився, що вони справді із служби Мортона.

Один із них був Нуман, той, що повідомив його про ушкалів. Нуман станув перед ним з мотузом у руці й незамітно моргаючи, крикнув: „Руки на спину!“

Сивенький зрозумів його. Нуман пристав до ушкалів про око. Сивенький поклав руки за спину і спокійно ждав, аж Нуман звяже їх. Поведення товариша Нумана показувало, що той щиро пристав до ушкалів. Коли руки Сивенького вже були звязані, товариш Нумана пішов до каюти пильнувати Мортона. Тоді з каюти вийшли ті два, з якими прийшов отаман і його товариш. Кожний з них пішов до своєї роботи. Нумав завів Сивенького до каюти, де лежали повязані три матроси Мортона. Один промовив:

— Ефенді! Щоб спасти себе, ми вже хотіли пристати до ушкалів, так як відразу зробив це той зрадник, що привів вас, той Нуман. Але коли ми почули, що Мортон не хоче з ушкалами балакати, поки голодна його служба, ми рішилися далі ділити вашу долю й недолю. Я ще в життю не їв так добре, як нині. І ремінці попустили нам; уже не вїдаються так в тіло. Надіємося, що Мортон і нас викупить.

Сивенький здрігнувся, бо за собою почув по-українськи: — У нас таке ще не бувало, щоб з бранцями так панькалися.

Другий голос, також по-українськи відповів: — Мабуть якісь дуже великі пани. Великий буде окуп, Василю.

Сивенький озирнувся і побачив тих ушкалів, що ще перед хвилиною були з отаманом у його каюті. Звернувся знов до звязаних і сказав:

— Видержіть до кінця при вашій теперішній постанові. Не пожалуєте.

Сивенький пустився поволі назад до каюти.

З каюти чути було крик і метушню. Коли увійшли, побачили на землі того матроса, що перейшов до ушкалів і тепер пильнував Мортона. Лежав непорушно, лице мав залите кровю. Лежав також Мортон із спутаними руками і ногами. Саме коли входив Сивенький, отаман ушкалів копнув Мортона в бік і крикнув: — Маєш, собако!

— Що таке сталося? — Сивенький спитав.

— Диви, що твій товариш наробив! — отаман сказав, показуючи на окровавленого матроса. — Щастя, що не вбив на смерть.

— Що ви зробили? — Сивенький спитав Мортона.

— Коли я побачив ту безрогу і догадався, що він пристав до ушкалів, така мене взяла лють, що я почастував його пястуком. Тільки раз…

— Насамперед треба було подумати, які будуть наслідки. Ось маєте їх. Звязали вас і не розвяжуть. Через вас і мене не розвяжуть.

— Говори так, щоб і я розумів! — крикнув отаман.

— Коли ж бо він по-турецьки не розуміє.

— То мовчи!

— Я його виганьбив за це, що розбив рило цій безрозі.

— Ця безрога, як очуняє, розібє йому рило. Тут окуп не поможе, бо я його від пімсти не обороню.

— Як не оборониш, то не дістанеш окупу. Ані від льорда, ані від мене. Як хочеш говорити про окуп, то насамперед прикажи винести сього зрадника й подбай, щоб він до нас не міг дібратися.

Закривавленого матроса винесли; перед входом станув один ушкал із пістолею в руці. Розпочався торг. Мортон і Сивенький довго не хотіли згодитися на диктовані ушкалом суми окупу, щоб він гадав, що вони справді загадали викупитися. По довгій суперечці прийшло до злагоди і Сивенький понаписував листи. Отаман взяв оба листи, всунув за пояс і сказав:

— Тепер будемо плисти дальше аж до вечера. Під ніч виладуємо вас. Де, не ваше діло. Ви лишитеся під вартою моїх людей. Я заверну цим яхтом і поїду до Стамбулу по окуп. Як дістану окуп, вернусь до вас і дам вам волю йти, куди схочете. Яхт, очевидно, лишиться в мене, як додаток до окупу.

Отаман і його товариш вийшли. В каюті лишилися тільки Мортон і Сивенький. Оба лежали звязані. Сивенький промовив:

— Добре бодай це, що ми оба в купі. Може вигадаємо якийсь рятунок. Між ушкалами маємо союзника. Може дістанемо їх більше. Один ваш матрос Нуман лише про око пристав до ушкалів. Щастя, що то не він лишився тут у каюті тоді, коли ви мали вільні руки. Ви були б провалили голову вашому прихильникові, що хотів рятувати вас.

— Не дуже вірю в його прихильність. Чому досі не прийшов сказати нам це?

— Не було нагоди. Мені вже сказав при першій нагоді. Очевидно, не словами, а поглядом. Я надіюся дістати між ушкалами ще одного, або й двох потайних союзників. Між ними є два українці.

— Як вони вже раз пустилися на такий промисл, то вони мабуть гірші від самих турків. Перевертні звичайно найлютіші собаки проти своєї власної крови.

— Я про них не думаю так зле, бо ще не знаю, що їх загнало між ушкалів. Ви звербували їх у Солуні, отже вони може будуть останні в тій стороні з розігнаних на всі вітри запорожців. Коли то запорожці, то я легко доберуся до їх душі… Ов!… Чи не заноситься на бурю? Яхтом сильно гойдає.

В тривожнім вижиданню минала година за годиною. І день минув і ніч минула. Яхт гнав скаженим летом усе вперед і вперед. Ушкали силкувалися справити корабель у якийсь затишний закуток, але вітер не дав. Аж коли минула друга ніч, море втихомирилося. За ввесь той час вязні не мали нагоди зробити щонебудь для свого увільнення. Але й ушкали не могли виконати свого наміру, бо буря відігнала їх від того острова, де був їх сховок. Полонені зискали на часі пару днів. На додаток ушкали побачили турецькі і англійські воєнні кораблі на морю. Догадалися, що то нагінка на ушкалів. Отже отаман наказав розпустити всі вітрила і гнати дальше. І знов плили цілу добу.

Сивенький став наслухувати. Перед дверми каюти постійно сиділи два вартові. Тепер вони балакали по-українськи.

— Я тобі кажу, Юрку, що ми вже давно минули остров Родос, — говорив один вартовий.

— То не може бути, — відповів другий.

— Чому не може бути? Корабель летів з такою скаженою скорістю, що я не здивувався б, якби ми нараз опинилися при берегах Святої Землі.

— Якщо ми справді минули Родос, то не скоро дістанемо нашу пайку з того окупу. При цім вітрі й за місяць не доберемося назад у наші сторони, ще й до Стамбулу… Знаєш, Василю… мене цілу ніч морочила нова думка.

— Ну?

— То якісь добрі люди, той англієць і той турок… Як вони, хоч самі в такій скруті, дбають за свою службу! Англієць загрозив, що як не впевниться, що його люди дістають добре їсти, то він про окуп і балакати не буде.

— Так що з того? Ми їм не поможемо.

— Як схочемо, то поможемо. І гадаю, самі краще вийдемо на тім, як сидячи дальше в тім болоті, в яке з біди влізли.

— Як помогти їм, і яку з того можемо мати користь? Хіба ту, що на наших душах менше буде гріхів.

— Той англієць багатенний багатир. Гадаю, що як при нашій помочі не дасть окупу, то не поскупиться кинути й нам яку сотну частину того, що від нього зажадав наш пан.

— І я так думаю… Гм… Якби ми так порозтинали їм пута і трьом матросам, то разом з нами було б сім проти пятьох…

— То може б з ними побалакати? Покищо бодай сказати їм, що можуть на нас покладатися.

— Піду до них, бутьтоби на оглядини, чи не повитягали з постронків рук або ніг. Щоб сюди не було чути розмови в каюті, ти вийми сопілку і грай увесь час, поки не надійде хто з ушкалів. Як сопілка замовкне, то це для мене буде знак, що хтось надійшов і я зараз вийду з каюти.

Сивенький чув кожне слово цеї розмови. За дверми заграла сопілка. В нього забилося серце. Сопілка грала „ой не гаразд запорожці“. Двері відхилилися й увійшов вартовий.

— Обернися! — крикнув до Сивенького. — Нехай подивлюся, чи руки ще спутані.

— Боїшся, щоб я тебе не поблагословив так, як англієць отого? — Сивенький спитав по-українськи.

Юрко випулив очі і з широко відчиненими устами вдивлявся в Сивенького.